Михайло Калашніков: легенда і міф

Напевне постать конструктора зброї Михайла Тимофійовича Калашнікова є однією з найбільш неоднозначних і, як це навіть не дивно звучить – таємничих. Хто він – дутий герой чи талант-самородок, геній чи сірість, що зробила собі ім`я завдяки привласненню чужій праці?
23 грудня 20013 року помер Герой Росії, двічі Герой Соціалістичної Праці, кавалер численних нагород та кількох державних премій, всесвітньо відомий винахідник наймасовішої зброї всіх часів та народів.

Почесна КАпітуляція ПУТіна

Побачив учора в соціальних мережах безліч посилань та коментарів із гучними заголовками типу «Янукович продав Україну» і дуже засумував. Навіть не схотілося дивитися повідомлення про те, які ж домовленості привіз наш любий гарант Конституції та незалежності України з Москви. Напевне, що нічого гарного.

Потім таке пересилив себе. Подивився і…

За методом д-ра Геббельса

Намагався не коментувати зайвий раз події, що відбуваються на Майдані та навколо нього – і так вистачає спеціалістів, розумніх, і не дуже. Але тут не втримався: надто вже цікаво виглядають спроби деяких «бійців невидимого фронту» запилюжити мізки середньостатистичному українцю. Це навіть диверсією не назвеш, так – дрібні капості третього розряду.

Кому що тхне

Нещодавно потрапили під руку сентенції видатного українського журналіста, великого борця зі злочинним режимом і непересічного демократа Станіслава Речинського. І закортіло висловити своє ставлення до виступу цього… типа. Напевне ризикую наразитися на шквал критики та образ, особливо на тлі тих емоцій, що вирують навколо подій в Україні, але інкаше не можу: як кажуть, принципи треба захищати.

http://fil0saf.livejournal.com/123478.html

Мій особистий Голодомор

Для кожного українця Голодомор є особистою трагедією, з особливим, не схожим на інші обличчям. Але завжди – страшним.

Старі люди, які пережили ті страшні часи не дуже полюбляли згадувати їх і неохоче розповідали про те, що тоді відбувалося. Отож родинні історії про Голодомор  у нас здебільшого уривчасті і не повні. Мій особистий Голодомор містить і трагедію, і непоказний людський героїзм, і любов, і чуйність та здатність на вчинок. Не знаю лише прикладів егоїзму, що начебто притаманний українцям.

Голодомор не зник у літах. Він триває досі він в наших душах і наших генах.

Організатори та виконавці Голодомору: кілька слів на тему

Питання винуватців Голодомору, якщо чесно, завжди викликає якесь роздратування: адже начебто давно вже науковці на нього відповіли і довели, що головним чином злочин лягає на більшовицько-комуністичну ідеологію та ВКП(б), яка була її носієм та виразником. Потім ідуть персональні прізвища – конкретні особи, які особисто доклали руку до одного з найбільших злочинів в історії людства.

Втім, досі знаходяться такі, хто намагається повернути вектор відповідальності з нелюдської Держави з нелюдською ідеологією на відповідальність окремих конкретних націй перед нацією українською. І такі матеріали напередодні жалобної дати знову вже з`являються у соціальних мережах та окремих ЗМІ.

Отож, мусимо дати аналіз однієї з найпоширеніших, але в той же час і найодіозніших публікацій, на яку посилаються в різних дискусіях.

Ще раз про "чорносвитників" або невже не можна без брехні?

В період святкування чергової річниці визволення Києва від нацистів в пресі з новою силою залунали емоційні оповідання про те, як нелюдський режим більшовиків свідомо знищував українців, придумавши для цього ще один оригінальний спосіб. З`явилися і старі звинувачення в «геноциді». Усе це добряче присмачене ще й «політикою», адже, в очах деяких українських «патріотів», відзначення цієї перемоги є святотатством.

Колонія

Хто не чув від родичів, знайомих або просто попутників в купе потягу Київ-Сімферополь про те, як гарно живеться в Білорусі, який там порядок, як «Бацька» Лукашенко зберіг усі «надбання» СРСР та ще й примножив їх; як там все для людей, а не для олігархів, котрих, до речі, в Білорусі немає…

Україна Радянська. Яскраві спогади і тьмяні цифри.

Попереду знову 7 листопада. Знову біля пам`ятників Лєніну вожді українських комуністів зберуть бабусь та дідусів аби вчергове розповісти про "світле вчора" та жахливе сьогодення. Знову лунатимуть слова про "геноцид українців", про "клятих бандер", про те, як рідна партія піклувалася про народ.

 І лунатимуть з надривом ритричні питання: що дала Незалежність пересічному українцю. З позицій ковбасно-горілчаного «патріотизму». І хитатимуть сивими головами бабусі із зморщеними, спотвореними важкою працею руками: авжеж,  «тоді» жилося краще; в радянські часи жили ледь не в комунізмі; що як сир в маслі качалися і «порядок був»…

Апологетам ностальгічного «світлого минулого» присвячується ця стаття.

Фільм "Сталінград". Як не треба знімати кіно.

     Фільм "Сталінград" Федора Бондарчука... Навіть російський невибагливий, якщо йдеться про "патріотичне кіно" глядач, перебуває в шоці й критикує творчість генія кінематографу. Промовчимо про те, скільки грошей з державного бюджету Росії витрачено на цей "шедевр", що зайвий раз підтверджує тезу про неприпустимість фінансування "халявними" державними інвестиціями творчого доробку режисерів, письменників та іншого подібного люду, котрий якось одразу втрачає головний стимул для кожного автора - залежність результату творчості від касових зборів.

     Поговоримо про сам фільм, його гарні на не дуже особливості. І тут найцікавишим і, на нашу думку, найкреативнішим є відгук російського блогера Євгена Шульца (Олександр Єсін).

Ходос, Сталін та жидомасони, або як нацист бореться з нацизмом

В попередній публікації (дивитися тут: http://polis-luga.blogspot.com/2013/10/blog-post_22.html) ми розглянули кричущу безграмотність, якої припускається відомий борець з «жидівським нацизмом» Едуард Ходос. Завершили ми ту публікацію підозрою, що оте невігластво – штучне, що історично неправдиві аргументи потрібні авторові не лише для підтримки своїх сумнівних теорій, але і для дискредитації в очах суспільства такої важливої проблеми, як діяльність секти «Хабад».

Єврейський синдром пана Ходоса, або як не треба боротися з "жидо-нацизмом"

Одним із головних знамен боротьби «патріотів» з голеними головами в Україні та Росії є вікопомний Єдуард Ходос. Автор кількох книжок, в тому числі трилогії «Єврейський синдром», він яскраво й аргументовано викриває нелюдську агресивну сутність «жидівського нацизму» і його передового загону – Хабаду. Аргументи пана Ходоса тим більш значущі для «патріотів», що він за національністю єврей і, головне, походить саме із середовища Хабаду, який начебто давно покинув.

Чому ми бідні і як з цим боротись

Чому ми такі бідні, якщо такі розумні? В чому причина наших негараздів на шляху до великого добробуту? І чи так це погано – бути незаможними? Як можна зарадити нашій біді і чи варто?

Нема страшнішого хижака...

     Перепост вітається.
     Смерть завжди була паскудною штукою. І навіть смерть героїчна в ім`я Батьківщини або порятунку людей суті справи не міняє - попереду небуття в цьому світі і сира незатишна яма, що перетравлює тіло, мов чорна утроба якогось величезного жахливого монстра. Ніхто не іде на смерть легко й радісно, навіть заради найкращої в світі ідеї - не вірте недолугим книжкам недолугих письменників.

     Проте людина у стосунках зі смертю має вибір і шанси на порятунок, або хоча б ілюзію таких. Набагато гірше, якщо гине природа. Гине від рук тварини, що називається начебто Homo sapiens, але часто не ані  sapiens, ані навіть  нomo. Тоді це - страшно.

В усьому винні жиди. Вибрані місця з розмови в електричці

В усьому винуваті жиди. Це я знаю з детинства. Бувало збируться батько з друзями на кухні (а збиралися часто), і після другого стакану самогонки начинають спорити «за політику». І говорили, що жиди всюду пролізли і все купили; що вони не такі як ми а все бажають задурно людину труда пограбувати і на її землі свою землю обітувану устроїти, щоб ми у них рабами були.

Інформаційні війни учора, сьогодні завтра. Хімічна атака на Крим

Недавно зустрівся сусіда, у якого невеличкий бізнес – возить відпочивальників у Крим і на Азов. Із зітханням, чоловік поскаржився, що найближчим часом все може припинитися. Адже в Чорному морі, уздовж всього Південного берега у війну було затоплено діжки з бойовими отруйними речовинами, тепер вони проіржавіли і от-то там станеться екологічна катастрофа.

На обережні припущення, що ця інформація може виявитися не зовсім правдивою, сусіда спалахнув: та вже неодноразово і по телебаченню, і в газетах про це говорили. Але ніхто не вживає заходів.

А Ніцше не винен. Крилаті слова та вирази, народжені історією.

     
     У спілкуванні ми часто використоуємо різномантітні крилаті слова та вирази, які збагачують і прикрашають нашу мову і наші тексти. Але цікаво, чи багато кому з нас відомо, що, наприклад, фразу "Кожному своє" вигадали не нацисти, а відоммий вислів-мудрість "Розділяй і володарюй" до давніх римлян не має жодного стосунку? А чиїм вустам належить вигук "І ти, Бруте?!" Ви упевнені?
      Пропонуємо кілька відомих виразів, які прийшли до нас від різних історичних персоналій або - лише помилково приписуються їм загальною думкою.

Різниця у формі вусів?

      Хто не чув про книги Віктора Суворова? Хто ще не бачив його трилогії "Остання республіка"? А там є що почитати. Бо на відміну від порослих мохом академіків, які давно вже нічого нового не винаходять, книги Суворова написано живо, еспресивно, з яскравим гумором та оригінальною, і головне, аргументованою трактовкою фактів.
     Цього автора можна любити або ненавидіти, можна погоджуватися з ним, або ставитися до його викладок скептично, але одне є безсумнівним: останніми роками він є законодавцем моди в такому специфічному жанрі літератури, як історична публіцистика.
      Знайомтеся. Вступ до останньої книжки з означеної трилогії. Чи не правий Віктор Суворов?

Чорні пацюки

 У церкві дзвонить телефон. Священик піднімає трубку.

- Алло, батюшка, це з міськкому партії. Стільців не вистачає. Пришліть нам 12 штук.

Священик: - Дулю вам, а не стільці! Минулий раз давав лави, так ви на них матюки нашкрябали!

- А тоді дулю вам піонерів в церковний хор!

- Дулю нам піонерів в церковний хор? Тоді дулю вам ченців на суботник!

- Дулю нам ченців на суботник? Тоді дулю вам комсомольців на хресний хід!

- Дулю нам комсомольців на хресний хід? Тоді дулю вам черниць на сауну!

- А ось за такі слова, батюшка, можна і партквиток на стіл покласти!

Штірліц. Даремний подвиг.

      Знаменитий серіал "Сімнадцять миттєвостей весни". Штірліц у ролі Тіхонова з розумними втомленими очима сам-на-сам проти Рейху. Але не тільки Рейху. увесь сюжет фільму, який поставлено за романом Юліана Семенова, крутиться довкола героїчної боротьби радянського резидента проти спроб гадів-американців укласти сепаратний мир з нацистами. І змусив-таки товариш Юстас буржуїнів виконати свій союзницький обов`язок. Не дав підлому Даллесу врятувати нацизм.

Як зеків на війну брали

      Одного разу в процесі роботи, здається, над статтею про Олександра Матросова, зустрілася дуже цікава публікація, в якій розповідалося про те, як в часи Другої світової війни в СРСР набирали солдат з числа ув`язнених".
   

Фото з: http://www.x-top.org/prikol/label/3278/

Дивна війна

Цей день є одним з найтрагічніших в історії людства. Про цей день написано безліч статей, книжок, нарисів, знято тисячі документальних та художніх фільмів. Здається важко щось нове додати до сумної дати 1 вересня – дня початку Другої світової війни.

Вітаю з Днем Незалежності України!

День незалежності України. Свято з присмаком гіркоти. Мов соняшниковий мед. Свято, яке багато хто з українців стидається святкувати. День, за який нам трохи ніяково.

Політ Молі над цукеркою "Рошен"

Котрий день вже йде жваве обговорення демаршу керівництва Російської Митної служби, яка включила низку українських підприємств до списку ФТС як «ризикованих», що значно ускладнює експорт їхньої продукції до РФ.

Багато хто вбачає в цьому політичну складову – тиск з метою змусити Україну увійти до Митного Союзу хоча би за формулою «3+1» і відмовитися від підписання у листопаді угоди про Асоціацію з ЄС. Напевне, це так. Але аналіз списку підприємств, на яких упала увага російського керівництва дає підстави припускати, що це – лише один бік медалі.

Є й інший, не менш важливий.

Скільки залишилося "Русскому миру"?

«Русский мир» тяжко і невиліковно хворий. Зараз це вже є очевидним фактом. Симптоми хвороби виявлялися давно, але його батьки або воліли не помічати їх, або, що вірогідніше, гірку правду ховали за штучними неправдивими бюлетенями про стан здоров’я дітища. Тепер вже всім очевидно: «Русский мир» - приречений. Незважаючи на хіміотерапію з додаванням бензопірену в український шоколад, дусту в молдаванські та грузинські вина, та опромінювання сяянням попівських хрестів під час святкування «спільних для всіх православних дат».

http://argumentua.com/novosti/medvedev-prizval-russkii-mir-gotovit-yazyk-k-nastupleniyu

Цю країну не можна перемогти

І знову до Росії. Останнім часом ця країна дає цікаві приводи і для кепкування, і для серйозних роздумів. Одне ясно, дивлячись на поведінку російських державних чиновників: цю країну ніколи не перемогти. Цю країну нікому не розвалити.

Вона розвалиться сама.

Твір про Леніна.

     Бідна Росія! Нещасний народ! Це ж до якого стану довели росіян будівничі "Русского мира", аби випускники шкіл писали такі твори?! При цьому, це твір, який було оцінено на "добре"! Залишається лише уявляти, що писали майбутні російські "Невтони", що отримали оцінку "задовільно"...
      Стилістику і орфографію твору збережено.
      Відеоряд - тут: http://www.youtube.com/watch?v=krRWIkhfEkw

Нептун, Змій-Горинич і "Русский мир", або кому є місце в Ноєвому ковчезі

Ніколи не взявся б обговорювати релігійні перипетії в Росії, як не торкаюся теми місця й ролі ісламу в Ірані – адже це є цілковито внутрішньою проблемою незалежних держав, а автор цієї публікації далекий від позиції ліберальних європейських урядів, які повсякчас розповідають іншим народам, як ті мають жити.

Проте тут інша справа, бо Російська православна Церква Московського патріархату не лише присутня в Україні – вона прагне принести до нас власний світогляд, власні принципи, власне бачення ролі й місця Церкви у суспільстві і державі. Вона будує «Русский мир», до якого наполегливо тягне й українців. Отож доводиться реагувати.

Чому не варто святкувати цю дату

З помпезністю й розмахом Україна святкує знаменну тату 1025-річчя хрещення Русі. Запрошено численних вітчизняних та іноземних гостей, ангажовано кращих акторів, співаків, музикантів, журналістів і вже відлито величезний дзвін для давнього Херсонесу – міста, в якому прийняв віру православну хреститель Русі, рівноапостольний Володимир. Словом фанфар, пісень і промов вистачатиме – у нас це вміють.

І за усім цим дійством скільки знайдеться людей, які зададуться питанням: а що, власне, ми святкуємо?

Невідома війна. Невідомі подвиги. У нас...

      Останім часом в одній сусідній державі дужа активізувалась тема т.з. Великої Вітчизняної війни. І все було б нічого, якби тему цю не використовували з політичною та пропагандистською метою. Власне, як писав Віктор Суворов, нинішнє російське керівництво, зогляду на дійсний стан речей в державі не має жодних інших тем для підняття в суспільстві "бойового духу" (а паралельно - відволіканя уваги від безпрецедентного розкраданя правлячою елітою національного багатства), крім теми війни, що минула.

Табір коло Каменя

Чи ви бачили як живий класик мете двір і збирає недопалки, як письменники і поети, музиканти і науковці, відклавши свої інтелектуальні та творчі вправи, беруть до рук лопати й ноші? Чи ви перебували в тій дивній атмосфері цілковитої демократичності, коли в запалі дискусії слюсар щось доводить кандидатові наук, зовсім не ніяковіючи перед регаліями? Чи ви бачили, як відомий музикант, що бачив безліч концертів і фестивалів, рве струни на гітарі, забувши про все на світі, крім пісні та очей людей біля сцени? Чи ви куштували знамениту почеревину, якою захоплювалися актори, народні депутати, письменники і прості вчителі? Чи співали ви біля річки в компанії журналістів, бізнесменів, політиків, поетів, селян, науковців і безробітних?

      Тоді вам треба було сюди…

Давно запланована і з нетерпінням очікувана моя поїздка на фестиваль товариства «Мале Коло», що отримав двозначну назву «Табір коло Каменя» почалася з проблем. Виявилося, що з деякого часу дістатися з Луганська до теренів, які пролягають на правому березі Дніпра, є доволі складною проблемою. Чомусь наразі не існує жодного потягу, який би міг доправити людину зі Сходу України до Львова, Житомира, Хмельницького, Тернополя… В процесі «оптимізації» залізничного сполучення «Укрзалізницею» було відмінено потяги за маршрутами Луганськ-Львів та Дебальцеве-Хмельницький, і навіть курортний маршрут Луганськ-Трускавець обслуговує єдиний причепний вагон, що курсує лише 7 днів на місяць. Цікаво, з якою метою було проведено цю «оптимізацію», яка фактично розірвала Схід і Захід України?

Отож, через примхи долі довелося їхати на добу раніше, з пересадкою в Києві, що, в принципі, було навіть добре, оскільки дозволило везти важезну сумку з книжками не з дому, а навантажити її у видавця.

Сяк-так допер важезний пакунок на автостанцію, придбав за 90 гривень квитка на маршрутку, попив квасу і (навіть з вітерцем, що було доречно в страшну спеку, якою зустріла Центральна Україна) за три години вже був у невеличкому за мірками Донбасу, зеленому затишному місті Новоград-Волинський, де мене зустрів давній гарний знайомий і колега по товариству «Мале Коло» Петро Камінь.

Їдемо на фірму пана Петра, яка є, власне, «серцем» фестивалю, прихистком для навіжених з усієї України, які не пожалкували власного часу і коштів, аби зібратися на фест, познайомитися особисто, адже багато хто знав один одного лише із соціальних мереж, поговорити про Україну і українців, про те, що хвилює і цікавить, а також просто – відпочити в компанії гарних людей.

Увійшовши у двір, перше що побачив – давнього друга з Донецька, публіциста, політолога Станіслава Федорчука та «живого класика», поета Олега Короташа з… мітлами в руках. У повітрі висіла тонка завіса пилу – культурна та інтелектуальна еліта української нації прибиралася перед зустріччю гостей. От де б іще довелося познайомитися з правнучкою великого Каменяра - Олесею Франко ось так, коли в неї в руках совок і віник?

Приймаю трохи холодного душу з дороги, перевдягаюся і приєднуюся до товариства, одразу отримавши в руки «знаряддя праці». Спекотно, але – весело! Хоча, звичайно, помічається, що організатори фестивалю вже добряче втомилися за ці дні, вирішуючи десятки великих і дрібних проблем, впорядкування обійстя– чи не найостанніша і не найпростіша з яких.

Ближче до вечора до двору заповзає перегріта машина Петра Каменя, з якої виринає не менш перегрітий власник. Головний ініціатор і натхненник фесту приєднується до товариства, аби закінчити вправи з облаштування умов для прийому гостей, а в цей час на затишній кухні вже доспіває вечеря, серед якої чільне місце посідає вже відома на всю Україну почеревина від Петра Каменя.

Що може бути кращим, ніж спільний хліб-сіль у гостинного господаря? За столом під розкішними березами люди з різних куточків країни, різного віку і освіти, з різними, часто діаметрально протилежними політичними поглядами (дивно, але партійна приналежність тут взагалі нікого не цікавить) спілкуються на теми літератури і економіки, історії і політики, соціології, анекдотів і способу відпочинку на природі. Чи є ще десь товариство, серед якого було б настільки затишно?

Зустрівши вже ближче до опівночі останніх, що мали прибути цього дня гостей, і пригостивши їх пізньою вечерею, піднімаємося на другий поверх – до вітальні, де відбувається священнодійство – випробування складеного напередодні каміну. Під яскраве полум`я березових дров дуже смакують кава або чай – за смаком гостей.

Розходимося відпочивати вже юридично в день відкриття фестивалю. До часу «Ч» - лише кілька годин, а очі злипаються від втоми та вражень.  Людей ще мало, і кожному гостеві дістається по розкішному двоспальному ліжку з натуральної деревини, що їх виробляють хлопці з фірми Петра Каменя.

Ранок зустрічає яскравим спекотним сонцем, чистим (що одразу помічається після Луганська та Києва) повітрям і, звичайно ж, кавою. Починають прибувати гості. Ось вітаємо члена «Малого Кола», відомого львівського економіста, автора альтернативної Пенсійної реформи Володимира Щербину. Під’їздить авто, з якого виходять колеги по «Малому Колу» підприємець з Донбасу Сергій Сергієчко та киянин, директор Інституту стратегічних досліджень Павло Жовніренко. Потім гості йдуть вже зовсім щільним потоком, знайомі, і такі, що я їх (до сьогодні) геть не знав…

Зареєстрованим гостям роздаємо спеціальну ознаку – стрічку з варіантами української вишиванки на руку – і це дуже красиво. А тим часом Петро Камінь для бажаючих проводить екскурсію будівлею. Тут ще багато роботи, яка, власне, лише розпочалася – за задумкою пана Петра та інших членів «Малого кола» будівля має стати Аналітичним центром Товариства з конференц-залою, бібліотекою, телестудією, комп’ютеризованими місцями для роботи і затишними кімнатами для гостей; всім тим, що має працювати на користь вирішення різноманітних проблем нашої держави. Зауважу – за однієї неодмінної умови: людина має увійти сюди з чистим серцем, відкинувши політичні і особисті суперечності з колегами. Це має бути не партійний центр, це має бути центр для українців, для громадян України без врахування форми черепа, розрізу очей і храму, в якому вони моляться.

Реєстрація закінчується і настає час… Правильно – сніданку, бо товариство «Мале коло» свято наслідує українські традиції і морити голодом гостей тут вважається однім з найбільших гріхів. Звісно, разом з іншими «малокольцями», як годиться гостинним господарям, накиваю стіл і прибираю порожній посуд. А за огорожею вже чекає комфортабельний автобус, який має вести нас на екскурсію містом.

Львівський економіст, член товариства "Мале коло" Володимир Щербина з хлібом-сіллю для учасників фестивалю

Менш ніж за годину встигаємо оглянути практично увесь Новоград, в якому чимало цікавого, як і годиться для стародавнього міста, перша згадка про яке (тоді воно звалося Звягель) датується серединою ХІІІ сторіччя. Від бетонних капонірів та бронековпаків Лінії Сталіна, збудованих у ХХ сторіччі, приїздимо до залишків середньовічних городищ на крутому березі Случа (звідси, до речі, відкривається чудова панорама на майбутнє місце проведення фестивалю), потім до тихих вулиць, збудованих у XVIII-XIX сторіччях. Повз старовинний, більше схожий на фортецю будинок Мєзєнцева, дістаємося до залишків Звягільської фортеці. Мене, як історика, дуже цікавить цей артефакт, щоправда деяке розчарування відчуваєш від того, що більшість споруд – це сучасна, і, на жаль, не досить історично якісна реконструкція (ще у XVIII ст. більшу частину фортеці розібрали для будівництва церков), проте звідси відкривається чудовий вид на річку, а товариство із захопленням фотографується на тлі фонтанної композиції Лукаш і Мавка, а також біля велетенського дзвону на подвір`ї фортеці.

Ну і, звісно, музей Лесі Українки. Побувати у Новоград-Волинську і не відвідати його – злочин. Затишний будинок з автентичними меблями та предметами домашнього вжитку, який дає яскраве враження про життя не лише родини Косачів, але і всієї української дворянської та інтелектуальної еліти ХІХ сторіччя, документи, книги – не залишають нікого байдужим. Екскурсію звершуємо тим, що залишаємо свій слід у прийдешніх століттях – підписуємося під спільним відгуком у книзі гостей – хто як хоче.

На жаль, час невблаганній: господарі фестивалю перед тим як виїхати до місця його проведення, мають ще нагодувати гостей і дати їм хоча б трохи відсапатися від вражень, тому пан Камінь повертає автобус «на базу», де вже на нас чекає смачнючий житомирський борщ та все та ж знаменита почеревина.

Фестиваль зустрічає гостей… рясною зливою. Гроза проходить над Случем, обмиваючи дерева, скелі, а заразом і декого з гостей, що не встигли дістатися місця і сховатися у завбачливо поставлений намет. Трохи змок і я – на жаль груша не стала захистом від древлянської небесної води. Дехто почав жартувати, що це – чи не єдиний видимий промах організаторів: Петру Каменю треба було би домовитися з карпатськими мольфарами щодо гарної погоди. Той у відповідь лише загадково посміхався і причину тієї посмішки ми оцінили вже дуже скоро: злива охолодила землю й каміння, принісши приємну прохолоду, що протрималася аж до вечора. Тож загадка щодо участі мольфарів і що там вони чаклували залишилася, як я не намагався допитати Петра.

Дуже багато молоді. На березі річки зроблено східці у воду і цим імпровізованим пляжем залюбки користуються дорослі й діти. Поряд з наметом димить польова кухня, що її люб’язно надала місцева військова частина. До речі, її намет стоїть поруч – військовики наглядають і за порядком, і за кухнею, і одночасно намагаються агітувати за контрактову армію.

Окрім кулішу з польової кухні гості мають змогу пригоститися шашликом із найсвіжішого м`яса та напрочуд дешевим, проти одним із найякісніших (угоди про рекламу не маю, тому виробника не називаю) пива. До послуг присутніх є довгі столи та лави, що їх також зроблено на фірмі Петра Каменя.

А попід горою, на тлі чудової скелі, стоїть головний об’єкт фестивалю «Табір коло Каменя» - сцена, біля якої – вщерть забиті народом лави.

Спочатку гостей фестивалю та учасників привітав Голова Товариства «Мале Коло» Петро Камінь,  який висловив сподівання, що подібні події, які примушують людей вийти з мережі є вкрай необхідними для об’єднання зусиль всіх українців, що прагнуть іншої кращої долі. Затим від імені міста виступив секретар міської ради Василь Михальчук. На цьому, так би мовити, офіційна частина, закінчилася.

Привітання Голови товариства "Мале коло" Петра Каміня

учасникам фестивалю

Наступними виступаючими на сцені, трохи несподівано для себе (сюрприз від організаторів, бо ми чекали на виступ ближче до середини) стали члени Товариства «Мале Коло» Станіслав Федорчук (Донецьк), та ваш покірний слуга, які презентували до уваги учасників фестивалю одразу три книги. Перше видання – це історичне дослідження, в жанрі публіцистичного розслідування «Святослав, каган русів. Вбитий та оббреханий» за авторства Павла Правого. Отож, пощастило скористатися нагодою і покритикувати офіційну історіографічну науку, розповівши чому академічна школа істориків так вразливо ставиться до будь-яких спроб порушити їхню монополію на історичну правду про ранньосередньовічну історію України-Руси, а також про таємниці, що їх приховує час панування князя Святослава, володаря найбільшої на той час в Європі імперії, що пролягала від Балтійського моря до Каспію та від Волги до Дунаю і Карпат.

Ну і моя скромна участь... Презентаційна промова до книги "Святослав, каган русів. Убитий і оббреханий"

Другим презентованим виданням стала книга російської економістки Лариси Буракової «Чому Грузії вдалося»,  ініціатором видання якої був відомий український журналіст, редактор сайту «Історична Правда» Вахтанг Кіпіані. Товариство «Мале Коло» виступило одним з перших партнерів видання книги українською мовою, яка, безперечно є дуже важливою для суспільної дискусії щодо розвитку в тому числі і нашої країни. Стас Федорчук відзначив, до речі, що на сьогодні практично увесь наклад книги продано і вона стала одним із бестселерів, який важко знайти на полицях книгарень.

Станіслав Федорчук з книгою Лариси Буракової

"Чому Грузії Вдалося"

     Третім презентованим на фестивалі виданням стала книга «Демонтаж лицемірства», написана Станіславом Федорчуком. Книга є збірником авторської публіцистики на тему невідомої історії Сходу України, геополітики, важливих питань історичної пам’яті  та  нашого сьогодення. Придбавши та прочитавши книгу, гості мали можливість пересвідчитися, що не такі вже й страшні ці «дядьки з Донецька», що мешканці Сходу України переймаються тими самими проблемами, що й решта українців, що парадигма поділу на Схід і Захід є більш надуманою для використання деякими політиками, ніж має під собою справді вагомий ґрунт.

     Справжньою окрасою свята став виступ вокального ансамблю «Чарівниця» під керівництвом заслуженого артиста України Валерія Приймака. Під прадавньою скелею старовинного Звягеля лунали народні і авторські пісенні композиції, які неодмінно зустрічали бурхливі аплодисменти присутніх.

Зі своїм власним музичним привітанням виступили гості фестивалю «Табір коло Каменя» з Галичини пані Віра Олеш і Руслана Федюк. Сміх і справжнє захоплення викликала промова Сергія Сергієчка, яка була по формі гумористично-іронічним виступом, котрий, проте, ніс у собі глибоку життєву філософію. «Якщо ви не бажаєте, аби вас дурили, перше, що маєте зробити – припинити дурити самих собі», - усміхався пан Сергій.

Під час роботи економічної секції фестивалю відбулися виступи члена Товариство «Мале Коло» Павла Жовніренка та Володимира Щербини, які не залишили байдужими навіть зазвичай байдужу до економічних проблем молодь.

Гадали кандидат технічних наук, відомий політолог і політтехнолог виступатиме в краватці? Але ж це - фестиваль "Малого кола"! Знайомтеся: директор Центру стратугічних досліджень Павло Жовніренко в брилі а-ля Третій Президент України.

Якось непомітно надвечір на березі річки виростає ціле наметове містечко, що його розбила молодь, потягло димком від вогнищ і полинули гітарні акорди, що (дивна річ) їх не змогла заглушити навіть потужна апаратура підсилювання зі сцени.

А вечір продовжувався.

Вперше на фестивалі Товариства «Мале Коло» дебютував молодий виконавець і громадський активіст з Києва Артем Попик, який виконав власні пісні, а також  композиції легендарного українського колективу «Піккардійська терція».

Справжнім подарунком для гостей свята став виступ лідера популярного рок-гурту «Тінь Сонця» Сергія Василюка, який подарував присутнім майже годинний концерт,  повернувши учасників в славні часи козацької сили та звитяги, а також українських Визвольних змагань, що отримали назву «народної війни».

Сергій Василюк: струна порвалася... Але не можу відмовити такій аудиторії

Не знаю, наскільки втомили Сергія численні виклика «на біс», але те, що останню композицію музикант грав вже після того, як порвалася одна струна на його улюблениці свідчить – він також був захоплений загальною атмосферою фестивалю.

Поетична частину було представлено виступом Олега Короташа, члена Національної спілки письменників України, Краківського братства поетів. І якщо хтось скаже, що слухати поета – нудно – нехай кине в мене камінь – дивлячись який поет, які поезії і як їх читають!

Ось так спілкуються з аудиторією справжні поети. Олег Короташ читає тексти із своєї нової книги "Поет без імперії"

   

Зі своєю поезію та авторською піснею виступив новоград-волинський бард Сергій Руденко, відомий далеко за межами своєї малої  батьківщини.

Більш ніж шестигодинний фестиваль «Табір коло Каменя» завершував виступ відомого рівненського барда, доктора наук і глибокого філософа Валерія Марченко.

  «Я бував на багатьох фестивалях і ніколи не бачив аби слухачі були настільки уважними і не стомлювалися сприймати виступи, як сьогодні. За досвідом знаю, що зазвичай після години-двох починається «броунівський рух» і простір навколо сцени починає потроху порожніти, а тут я щиро здивований такою надзвичайною публікою, яка витримала щільну програму, практично не залишаючи місця свята» - сказав вже під час «неформальної частини» пан Валерій. Сам також можу підтвердити: приблизно в такому форматі відбувався, наприклад фестиваль «Махновський Степ» в Гуляй-Полі, проте атмосфера там була куди менш затишною – вочевидь через багатьох випадкових людей.

Сергій Руденко: а правда ж класно ми тут зібралися?

Щодо «неформальної частини», то вона звершилася аж після опівночі, з піснями під гітару того ж Валерія Марченко й інших бардів, жвавих дискусій і простого спілкування між людьми, які назавтра роз’їдуться, але ще довго пам’ятатимуть цей день. І, без сумнівів, відвідають фестиваль і наступного року, якщо, сподіваюся, Бог дасть.

І навіть сумно стало, коли на звершення фесту у нічне небо древнього Звягеля із скель над Случем піднялися червоні повітряні кулі-ліхтарі. Немов відлітало щось важливе і недоказане…

P.S. А наступного року я обов’язково буду. Може навіть – з новою книгою. Ще й пару друзів прихоплю. Повірте, це того варте. Не зважаючи на всі «пакращення» від «Укрзалізниці».

Будьмо!

З великим вітанням, Луганськ – Київ - Новоград-Волинський – Київ -Луганськ,

ПАВЛО  ПРАВИЙ

    

Убивство Львівської професури. Хто винен?

      В день 4 липня 1941 року сталася страшна і трагічна подія, яка відлюнується і донині: нацистами було розстріляно науковців Львівських вишів, а ткож інших представників інтелігенції цього міста. Навіть зараз агітатори з певних політичних кіл намагаються приписати цей злочин українським воякам батальону "Нахтігаль" і особисто - Роману Шухевичу, але це, звичайно, не так.
      А як було нсправді?

10 кращих кораблів ХХ століття

Що таке чи хто такий "Дредноут"? Чим знаменитий лінкор "Айова"? Чи може невеликий корабель загрожувати найдосконалішим супутникам? Хто може перемогти "Німітц"?

Пропонуємо невелику публікацію про найвизначніші (після космічних кораблів) досягнення технічного генію людства, що стали визначними етапами світового військового суднобудування.

Як Жуков бив Клейста, або кілька слів про найбільшу танкову битву всіх часів...

     Гадаєте найбільша танкова битва всіх часів і народів відбулася влітку 1943 року на "Курській дузі"? А от і не правда! Радянський Агітпроп зробив усе, аби світ так вважав, бо справді велику битву показувати було не можна: надто яскраво передумови, хід і результат тих боїв показує категоричну не здатність радянсько-комуністичної системи до створення або здійснення чогось дійсно якісного.

Конституція "Свободи": без... свободи?

Кожна партія прагне влади. Вважається, що для того, аби впровадити в життя свої програмові принципи і побудувати суспільство у відповідності до своїх власних ідеалів. Свого часу це зробили більшовики в СРСР (і трьох десятках інших країн світу), трохи пізніше взялися будувати свій ідеальний світ нацисти в Німеччині і фашисти в Італії. І так якось виходило, що чим гучнішими були слова про любов до народу, чим яскравішими гасла, чим красивішою картинка, тим більш похмурим виявлялася реальність.

В день 11 червня...

      Цей день в історії є дуже цікавим і повчальним. В історії України - тим більше. Пропонуємо поглянути на деякі події, що сталися у світі 11 червня і, можливо, зробити якісь висновки.

Крадіжка як філософія буття держави

Творець наш заповідав: не вкради. Заповідь ця йшла під № 8 у скрижалях Мойсея, якраз між перелюбством і брехливим свідченням на ближнього. Мусульманам Аллах також заборонив красти. З десяти заповідей буддизму гріх крадіжки стоїть на другому місці одразу після убивства. Словом, всяка нормальна людина, навіть атеїст, знає: красти – гріх.

Проте існує ціла країна, в який крадіжку зведено до категорії мистецтва й життєвої філософії. Більше того, і саму країну побудовано переважно з крадених матеріалів.

Картонні герої. Онук барона Мюнхгаузена

В історії незалежної України також народжується кілька липових героїв, які претендують стати взірцем для нашої молоді. Звісно, тему «картонних героїв» на цьому блозі від початку було присвячено саме радянській пропагандистській машині, проте напевне, не зайвим буде нагадати, що й нині ще існують особи, які мають велику фантазію і дуже мало – совісті.

Русь рабовладельческая...

     

Аналізувати погляди наших істориків на середньовічну Русь - саме задоволеня. Бо яких лише емоцій при цьому не переживеш: подив, гнів, захоплення, страх, розчарування, надію, радість...

Все це від того, що, як це не дивно, історію Русі ІХ-Х сторіч детально і незаангажовано ніхто ніколи не вивчав - більше політикою займалися. Пропонуємо подивитися на процес багаторічного замулуювання академічною наукою нашої давньої історії збоку. З позиції сторонього спостерігача-аматора. Дуже цікаво.

Картонні герої. Подвиг двадцяти восьми.

 

     Спочатку був намір написати велику статтю про чергових "картонних героїв", що їх придумала радянська пропаганда. Підняти, так би мовити, руку на святе - добре ім`я солдат, що загинули в роки Великої вітчизняної війни, захищаючи столицю першої в світі соціалістичної держави від німецько-фашистських загарбників. Розкритикувати міф про подвиг "28 героїв-панфіловців".

       Потім прийшло інше рішення: показати загалу матеріали, яким "радянські люди" мають повірити більше, аніж "наклепницьким випадам" чергового ворога. Що може бути краще для спростування радянського міфу, ніж результати розслідуваня радянської ж військової прокуратури.

Ще про один злочин

       День 23 травня для значної частини українців є датою суму й пам`яті. Саме цього дня в 1938 році агентом НКВС Павлом Судоплатовим було убито провідника ОУН полковника Євгена Коновальця. Висловлюємо свій жаль і повагу до цієї, безперечно мужньої й патріотичної людини. Не відомо, як би пішла історія не лише України, якби полковник Коновалець залишився жити...
       Проте цей день є трагічним і в історії іншого народу. Саме 23 травня 1947 року більшовиками було скоєно один з найбільших злочинів проти народу Литви...

       В цей день трапилося немало цікавих і доленосних подій в історії України, і в історії світу. Пропонуємо кілька коротких повідомлень на цю тему.

Справжній фашизм

       Несмотря на «индустриальный прорыв», плановая экономика СССР во второй половине 30-х годов начала заметно сдавать — до такой степени, что в стране, замученной репрессиями 1937–1938 годов, могла вспыхнуть очередная революция. Бессилие власти перед экономическим кризисом породило очередное насилие, целью которого было вернуть людей из километровых очередей на производство, заставить работать и подавить растущее недовольство.
       Новое поколение с удивлением слушает рассказы стариков о том, как при Сталине за вынесенную с завода гайку давали 10 лет тюрьмы. А ведь так все и было!

Театр абсурду

Ризикую потрапити до числа «агентів Банкової» через цей стьб.

Дуже ризикую. Ризикую отримати нищівну критику за «паплюження ідеалів». Нехай.

Але не висловитися не можу. Бо, хоч убийте, не розумію практичної користі й кінцевої мети того, що має відбутися завтра. Ну не розумію – і все. Нехай вибачають патріотичні, чудові люди, які відгукнуться на заклики т.з. «Об’єднаної опозиції». Серед тих людей буде чимало моїх друзів і просто тих, кого поважаю. Але сам…

Ну не бачу я жодної користі в тому. Бачу лише профанацію ідеї революції, «зливання в унітаз» протесних настроїв та дискредитацію будь-яких майбутніх акцій.

Ви вже вибачте, народ, якщо я не правий.

З повагою,

ПАВЛО  ПРАВИЙ

Гості з Африки, український менталітет та долари

http://kolomyya.org/se/sites/pb/25394/

Час від часу в соціальних мережах виникають жваві суперечки щодо африканців, арабів та інших мігрантів, яких з кожним роком більшає на вулицях наших міст. Хтось доводить їхню користь, хтось - небезпеку, хтось попереджав про спалах "чорної злочинності" і акцентує увагу на тому, що досі ніхто жодного чорношкірого не бачив в лікарні, на будівництві або в шахтах, але все більше базарів та підворіть наповнюється сумнівними особами, що скуповують крадене, торгують контрафактом і наркотиками, або й просто грабують. З`явилася інформація про групові злочини вихідців з Африки. Було багато таких, хто заспокоював, і приводив статистику згідно з якою кількість злочинів, скоєних цією категорією людей, є мізерною.

Ряжені ветерани

Парадокс: чим далі від тієї страшної війни, тим більшає на парадах, мітингах, демонстраціях та інших подібних заходах обвішаних орденами і медалями стариганів, які за своїм віком просто не могли бути на фронтах Другої світової.

Вип’ятивши груди з нагородами, що невідомо як туди потрапили, брязкаючи кілограмами ювілейних медалей, вони скаржаться, що нині молодь байдуже ставиться до ветеранів, які проливали кров, що влада робить «мізер» для їхнього вшанування. Позавчора щойно один такий дідусь років сімдесяти в мундирі ВПС та підполковничими погонами висловив все, що думав з цього приводу…

Дике поле, гадюка та кінський череп

 В цьому ж блозі, на стрінці "Афоризми великих людей" ми процитували висловлювання геніального Бернарда Шоу:

     "Нав'язування легенд як буквальних істин, умить перетворює їх з притчі на брехню".           Дійсно, ця фраза як ніщо інше, ілюструє те, що роблять наші мужі від історичної науки з пересічним громадянином. Спочатку шукають (або просто - вигадують) легенди, а потім всілякими способами намагаються зробити так, аби ці легенди у свідомості людей перетворилися на істину. Картини й кіно; художні романи й вірші; документальні фільми і вигадані оповіданя для шкільних підручників - все йде у хід.

     Так фальсифікується історія.

Виродок

Всю жизнь нас учили, что Ленин – гений всех времени и народов. Всех нас, тех, кому ныне за тридцать, в школе; пионерии и в комсомоле, пичкали рассказами о «самом человечном человеке», о вожде мирового пролетариата, который не ел, не пил, не спал – все думал о том, как осчастливить людей труда. Любитель детишек и морковного чая – Ленин до сих пор является идолом сотен тысяч людей не только на 1/6 части земной суши, но и в других странах, среди тех, кого советская пропаганда величала «прогрессивной общественностью».

Отец русской демократии о Ленине: из политического завещания Плеханова.

      Георгий Валентинович Плеханов является, пожалуй, наиболее яркой личностью в истории российской социал-демократии. Мы не даром не взяли в кавычки ставше уже крылатым выражение, которое поместили в заголовок. Потому, что о Плеханове в этом смысле можно  нужно говорить без иронии и сарказма.

       Но была в жизни Георгия Валентиновича одна большая ошибка, граничащая с преступлением. Большое жирное пятно. Пятно это звали Владимир Ульянов (Ленин).

Конституція "Свободи": лячно й сумно...

Останнім часом паротяг ВО «Свобода» набирає ходу, прасуючи всіх і вся на правому фланзі українського політикуму. Хтось від цього радіє й сподівається на краще для українців, когось це дратує і навіть лякає.

Чайки на... Балтиці

        У XVII сторіччі українські козаки були найкращими вояками світу. Це визнано практично всіма істориками та військовими спеціалістами. Штурм фортеці Дюнкерк, яку французькі мушкетери на могли взяти 10 років, та неприступної турецької фортеці Кафа - тому свідчення.

         Особливо цікавим є досвід дій козаків на морі, коли від легких і порівняно з великими кораблями - майже беззбройниих "чайок" втікали грізні турецькі судна, що володарювали у Середземному та Чорному морях.

         Мало хто знає, але прославилисчя "чайки" і поза межами чорноморського регіону. Пропонуємо цікаву статтю на цю тему.

Кілька в томаті та національне питання в Україні

        Цікаво, чи є ще здорові люди серед політиків цієї країни? Цікаво, чи є ще серед політиків цієї країни люди, які прагнуть працювати задля суспільного миру, загального блага українців і розбудови держави, а не - на свою кишеню? Останнім часом здається, що наш політикум поділився на дві нерівні частини: дурнуватих фанатиків, що отримують кайф від хрипких волань "Ганьба" чи "Позор" і тих, хто цих фанатиків використовує, аби й надалі приємно набивати свої кишені грошима, вилученими з кишень народних.

Каган - значить Цар Царів.

Коли мова заходить про Русь, в переважній більшості співрозмовники титулують володарів цієї величезної країни, членів родової династії Рюриковичів князями. А це – не правильно. Це - не справедливо. За це, якби хтось із нас потрапив туди, в Х сторіччя, котрийсь з нащадків Рюрика зітнув би нахабі голову. Просто в княжих палатах. Не витрачаючи часу на виклик ката.

Тому що повний титул володарів Києва тоді мав такий вигляд: Пресвітлий Каган русів, Великий князь Київський…

Куди ж зникло все те? Хто і навіщо образив і пограбував Рюриковичів? Чому титул Кагана, про який мріяв не один володар від Дону до Дунаю і Одера; від Новгорода до Царгорода, нині вважається чимось для володарів могутньої держави Русь осоружним?

Давайте розбиратися.

400-річчя Дому Романових. Як німці стали царями Росії.

Нещодавно в Донецьку, Луганську, Харкові і навіть Києві пройшли заходи з нагоди святкування 400-ліття дому Романових. Паркани й автобусні зупинки рясніли листівками, які запрошували «істинно русскіх людей» відзначити це величне свято. Відбулися молебні. Попи Московського патріархату махали кадилами й закликали молитися за упокій душ останнього «руського царя» Миколи ІІ та членів його сімейства. Бабусі та похмурі чоловіки з підозрілим блиском у очах, і з портретами Миколи Романова, відомого в народі як Микола «Кривавий» в руках, пройшлися хресною ходою.

Смерть Сталіна: загадка історії?

       Останнім часом в навколоісторичних колах мусується тема смерті найбільш кривавого диктатора всіх часів і народів - Йосипа Сталіна. Багато хто вважає, що Сталін помер не власною смертю, але його було вбито. Прихильниками цього погляду є відомі автори, що працюють в темі історі, зокрема Єдвард Радзінський та Віктор Суворов.

       Тему бивства Сталіна наразі "піднімають на щит" численні "русскіє патріоти", педалюючи терію змови, яку, пиписують, звичайно, "жидам".

       Як було насправді? Пропонуємо цікаву публікацію на цю тему. З власними суб`єктивними коментарями (буде виділено напівжирним курсивом, - П.П.).

Колос на глиняних ногах: танок на краю прірви?

Росію жаль. І росіян жаль. Вічно цей величний і нещасний народ з кимсь воює. Не власним хотінням. Не за власні інтереси – за інтереси царів-бояр-генсеків-президентів-олігархів, що, вибудувавши на березі Москви-ріки фортецю і, сховавшись за її високими мурами, грабує цю багатющу землю і нещасні народи, що її населяють. І себе жаль – скільки ще нещасть принесуть кремлівські насельники народам, що мають нещастя жити по сусідству, перш ніж історія приведе у виконання невідворотній вирок…

Конституція, ярлики на бороди та вивіска бідного китайця.

Початок березня ознаменувався кількома цікавими й резонансними подіями, від замовних убивств, що стають вже звичними до не менш звичного рейдерства, придбання черговим міністром чергового «Майбаху» та чергового свідчення геніальності нашого Президента, що він її виявляє під час публічних виступів.

На цвинтарі академічної історіографії

В газеті «Слово Просвіти» натрапив на цікаву статтю доктора історичних наук О.В. Борисової «Моя цеглинка в підмурівок української історії, або проти «бур’янів в українській історіографії», яка, в свою чергу є відгуком на статтю В. Абліцова «Правд» багато, істина - одна (Як фірма «Толочкофф і Син» нагнітає українофобію)», що її було опубліковано трохи раніше в цій же газеті (http://slovoprosvity.org/2013/02/07/моя-цеглинка-у-підмурівок-істини-укра/).

Рецензію на статтю пані Борисової вирішив не писати. Не вбачаю в тому потреби, адже з половиною її абсолютно згоден, а на іншу половину, в якій Ольга Василівна викладає деякі свої погляди на суто професійні питання з історіографії, гадаю, авторка має повне і незаперечне право.

Отож, буде стаття. Теж як відгук на певні питання, які найбільше зачепили.

Як ганьбу брехня перетворила на свято.

А що ми святкували 23 лютого? Що ми святкуємо досі за традицією? В світовій історії є лише два народи, які на державному рівні святкують одну з найбільших поразок у власній історії. Це – серби (вони щорічно відзначають День розгрому сербського війська турками на Косовому полі) і… Homo Sovieticus, які з військової катастрофи 23 лютого 1918 року примудрилися зробити свято.