Загальна кількість переглядів сторінки

вівторок, 4 червня 2013 р.

Картонні герої. Онук барона Мюнхгаузена


В історії незалежної України також народжується кілька липових героїв, які претендують стати взірцем для нашої молоді. Звісно, тему «картонних героїв» на цьому блозі від початку було присвячено саме радянській пропагандистській машині, проте напевне, не зайвим буде нагадати, що й нині ще існують особи, які мають велику фантазію і дуже мало – совісті.

Останнім часом в засобах масової інформації постійно випливає тема людини, яка за своїми подвигами в Другій світовій війні, а потім і у повоєнний період, перевершила знаменитих Геракла, Ланселота Озерного, і барона Мюнхгаузена. З останнім цю людину єднає як співзвучність деяких подвигів, так і те, що світ про них дізнався від самих героїв.
Здається, все почалося в 2005 році, з інтерв’ю в «Інформбюлетені» «Як Іван Коваленко «дав по соплях» наркому Жукову». Потім в 2007 році була статті Євгена Сверстюка «З пам’яті про війну»  в газеті «Наша віра»  і на сайті «Аратта» «Юрій Коваленко: я жалкую, що не воював в УПА». Потім була публікація  в «Українській газеті» № 45 від 2008 року. В 2011 році, була передача «Джура генерала Ватутіна» на ДТРК Всесвітня служба «Українське телебачення і радіомовлення». Той сюжет потрапив на Youtube, потім у численні блоги, сайти, друковані ЗМІ. Як бачимо, з кожним роком рівень, на якому виринають матеріали про цього героя лише підвищується…
Цікаво, що нікому з журналістів навіть не прийшло на думку провести елементарну перевірку всього того, що наговорив їм «герой». А може й перевіряли, але через якусь причину вирішили все ж таки не звертати уваги на «дрібні нестиковки» і видати сенсацію про героїчного українського діда. Напевне тому, що він дуже вже гарно гудив радянську владу і Сталіна та співав оди воякам УПА. Як те нам знайоме: коли якийсь шахрай говорить політично правильні речі, то й не обов’язково перейматися тим, хто він такий.
 Але ми впевнені: перевіряти треба. Бо СРСР було побудовано на брехні, на липових подвигах «картонних героїв» і – де та країна? Третій Рейх також будувався на брехні – і де та держава? Тому не дай Бог нам почати будівництво на тому самому матеріалі, бо із замісу на брехні іншої держави, ніж тоталітарний монстр не вийде. А потім і та впаде…
Отож, знайомтеся: герой війни, український патріот, і просто – найправдивіша людина в світі – Юрій Коваленко.


Народився Юрій Миколайович Коваленко 13 травня 1926 року (всю інформація про Ю.М. Коваленка отримано журналістами від нього самого ж) в селі Глобіно на Слобожанщині. Від народження доля героя не склалася. За його словами батько – офіцер НКВС Микола Машинський ні родини, ні дитини не хотів. Мама майбутнього героя вдруге одружилася з місцевим зоотехніком і їй, видно, дитина також не була потрібна, бо як інакше пояснити, що вихованням Юрка буцімто займався лише дід Пилип.
Жив наш герой у дідуся – мов у Христа за пазухою і, звісно, дуже його любив. До того ж садівник і пасічник дід виявився ще й неабияк талановитим, бо дав онукові чудову освіту за новітньою методою:
«Дід спочатку сам сідав за підручник, вивчав правила, закони, розв’язував приклади, задачі, а тоді вже розтлумачував їх онукові. Після таких уроків Юрко міг хоч серед ночі пояснити те чи те правило, той чи той закон» (http://aratta-ukraine.com/text_ua.php?id=562).
Отак і жили – вивчаючи удвох закон Бойля-Маріотта та різьблячи дерев’яні іграшки, якби не прийшла біда у 1937 році.
«… діда Пилипа разом із сімдесятьма глобинськими чоловіками-гречкосіями було заарештовано як ворогів народу» (там же).
Але справа в тому, що з серпня 1937 до листопада 1938 року за вироками «трійок» в СРСР було засуджено лише 380 тисяч осіб з числа «куркулів та антирадянського елемента» - тобто тих, кого більш-менш можна зарахувати до «пересічних» громадян. Решта з майже 1,5 млн. жертв – це партійне керівництво різного рівня, військові, члени апарату НКВС, інших міністерств. В Україні удар по селянству було здійснено на початку 30-х років, а в 1937-38 роках знищували переважно творчу інтелігенцію – т.з. «розстріляне відродження».
Та ми сперечатися із спогадами нашого героя не будемо. Погодимося. Може, дійсно так було, як він оповідає. Казка починається далі:
«Одинадцятирічний Юрко кидається рятувати діда: їде у Суми до батька, де той у званні майора обіймав посаду начальника обласного НКВД і звідти висилав аліменти.
– За що діда заарештували? – кидає з порога запитання. Батько ошелешений приїздом сина, але одразу бере себе в руки і, як дорослому, відповідає:
– За излишнюю, болезненную любовь к Украине…
– Хіба це злочин? – перебиває його Юрко.
– Да. Такая любовь враждебная коммунистической партии и советскому государству. Поэтому мы всеми силами боремся с такой любовью.
А на прощання нібито по-дружньому батько порадив Юркові:
– Это не твое дело. Не мешайся в него, дольше проживеш» (http://aratta-ukraine.com/text_ua.php?id=562).
Історія настільки відгонить меладраматизмом, що навіть у найзатятішого українського «професійного патріота» мали б виникнути якісь підозри. І дитину спокійно пропускають до будівлі НКВС, де у високому кабінеті сидить батько, котрий є ні ким-небудь – а самим начальником; і начальник той, навіть без підказки котрого із слідчих знає, що діда Пилипа заарештовано, знає навіть за що.
А тепер серйозно. Справа в тому, що нічого такого не було й бути не могло. Не був в 1937 році майор Микола Машинський начальником Сумського обласного управління НКВС. І ніхто інший не був. За дуже поважної причини:
«Управління робітничо-селянської міліції УНКВС по Сумській області було створене 10 січня 1939 року одночасно із заснуванням Сумської області як адміністративної одиниці Української РСР» (http://www.cgz.sumy.ua/pro-umvs/istoriya.html).
Тим, хто публікував яскраві спогади пана Юрія треба б знати, що Сумської області тоді не існувало взагалі; треба було б знати, що районний центр Глобіно з лютого 1932 по вересень 1937 років входив до Харківської області. Відповідно, до Харкова і мав їхати в пошуках правди 11-річний хлопчик. Біда лише в тому, що і серед керівництва НКВС по Харківській області Микола Машинський не значиться.
А може Юрко мандрував до Полтави. Чому? Тому що з вересня 1937 року Глобіно було включено до Полтавської області. Але і тут ніякого Машинського в якості керівника НКВС не було. Більше того: таку людину нам взагалі не вдалося знайти серед керівників НКВС-МГБ. А фігура, якщо вірити панові Коваленку не маленька: в 1947 році його батько начебто був генералом і служив у військовій контррозвідці.
Висновки щодо правдивості свідчень нашого героя щодо цього періоду свого життя хай читачі роблять самі.
Ідемо далі.

Чудеса продовжуються. На обрії раптово з`являється мама Юрка Коваленка. Як видно, вона із своїм чоловіком-зоотехніком з глобінського колгоспу вже перебралася на молочнотоварні ферми столиці України:
«Перед війною мама забрала Юрка до Києва і влаштувала в авіційну спецшколу. 1941 року п’ятнадцятирічний юнак уже тішився летунською випускною формою із золотими нашивками і готовий був підкорювати небесні простори на крилатій машині» (http://aratta-ukraine.com/text_ua.php?id=562).
Що таке авіаційна спецшкола?
З 5 травня 1937 року в якості експерименту 5 московських середніх шкіл було орієнтовано на підготовку юнаків для вступу до військових училищ. Навчання в них починалося з 8 класу, в учбових програмах було зроблено певні зміни в бік поглибленого вивчення військової справи. Такий собі прообраз Суворівських училищ.
Але справа в тім, що ці школи готували кадри лише для артилерійських училищ. І лише в 1940 році було прийнято рішення про створення 20 спецшкол ВПС та 7 – ВМФ.
Рішення прийняли, але від рішення до створення – шлях довгий. В Київській авіаційній спецшколі Наркомпрсу УРСР (№19) заняття почалися з 2 січня 1941 року. Нагадаємо: ці школи готували не льотчиків – вони готували майбутніх абітурієнтів до льотних училищ. Термін навчання – 2 роки. Так що про Юрка-«літуна» у випускній формі – це байки.
Тепер інше. Ми не знаємо, а пан Юрій Коваленко не сказав, ким були його мати та її чоловік. Можливо, зоотехніками в маєтку Хрущова чи самого Сталіна. Бо ніяк пояснити диво, яким хлопчина з українського села опинився в привілейованому учбовому закладі, конкурс в який (500 вакансій) перевалював далеко за 10 кандидатів на місце.
«Отбор кандидатов осуществляли специально созданные для этой цели комиссии. Проверялись знания по всем общеобразовательным дисциплинам, состояние здоровья и физическая подготовка. Высоко ценилось наличие спортивных знаков «Готов к труду и обороне», Осоавиахима, «Ворошиловский стрелок», организаций парашютного спорта и других» (http://flot.com/blog/historyofNVMU/1860.php).
Може Юрко і був «ворошилівським стрільцем» у себе в Глобіно. Може навіть мав стрибки, правда, без парашута, наприклад, з клуні. Може мав залізне здоров`я, завдяки якому пройшов люту медичну комісію. І до шкільних знань ми претензій не маємо. Але яким чином йому пощастило оминути анкети на 14 питань, серед яких були і такі:
«11. Лишены ли в настоящее время по суду, или лишались ранее Ваши родители или ближайшие родственники избирательных прав, за что, когда и где. Их фамилии.
12. Принадлежали ли Ваши родители или ближайшие родственники к оппозици и антипартийным группировкам» (http://flot.com/blog/historyofNVMU/1860.php).
  А щоб кандидат, бува, нічого не наплутав і не забув, разом з ним анкету мали підписати батьки. Щоб в разі чого відповісти за введення в оману компетентних органів. За всією суворістю…
Цікаво знати, чому мамця нашого героя мала ризикувати, приховуючи судимість діда Пилипа, при тому не за щось, а за «український буржуазний націоналізм»? Мати до того дитину знати не хотіла, а тут грудьми на амбразуру кидається? Навіщо? Влаштувала б у звичайну школу, або й у ФЗУ – та й по тому.
Нагадаємо, що анкета в ті часи писалася не просто так – її ретельно перевіряли. От вказав Юрій Коваленко в п. 6 у якій школі до цього навчався – і полетів запит в Глобіно – дати характеристику. А паралельно – до місцевого НКВС – перевірити, чи правильно директор тієї школи все в характеристиці написав і чи не походить кандидат з родини куркулів, попів, або, не дай Бог, петлюрівців.
Є ще й батько. Якщо він вижив у 37-38-му – значить митий-перемитий. І коли прийшов запит щодо сина, невже не «здав» інформацію про ворога народу діда Пилипа? Теж ризикував кар`єрою і життям заради того, аби син, до якого йому була байдуже, мав щастя вчитися в школі № 19 м. Києва?
Але навіть якщо і погодитися з дивом, все одно нікуди не дінешся від реалій: навчання в школі – 2 роки. Лише після цього – до військового училища. Вчитися літати.

Отож, влітку 1941 року наш «випускник» націлився в небо.
«А тут – війна. Для Юрка Коваленка це була нагода виявити свою летунську майстерність. Він, не вагаючись, біжить у Печерський райвійськкомат і пише, що хоче добровольцем піти на фронт» (http://aratta-ukraine.com/text_ua.php?id=562).
Його, звичайно, відправляють додому – їсти кашу. Та наш герой не з тих, хто опускає руки.
… хлопець дописує собі два роки і потрапляє на місячні курси саперів у школу молодших командирів, що діяла у військовому училищі зв’язку, де здобуває спеціальність техніка-мінера і сержантське звання» (там же).
Чому Юрій Коваленко звернувся до Печерського райвійськкомату? Правильно, за місцем проживання. З того комісаріату його «попросили». Але він якось примудряється потрапити до діючої армії. І не куди-небудь, а в школу молодшого командного складу. У 15 років. Навіть за того кавардаку, що був влітку 1941 року це є фантастикою. Але якщо повірити словам Коваленка, то виходить, що, прибавивши собі два роки, він став 17-річним. А таких людей тоді на фронт теж не брали – треба було набрати мінімум 18 років.
Звичайно, бувало, люди приписували собі рік або два і йшли на фронт. Але по перше – реально їм було не менш сімнадцяти років, а по-друге, йшли вони рядовими – якщо не вистачало призовного контингенту, на це могли заплющити очі. Можна було таким чином потрапити в ополчення. Але без жодних документів потрапити до сержантської школи!.. Та ще й до школи інженерної (в просторіччі – саперної). Та не просто саперної, а до групи мінерів-підривників…
Багато див трапляється в нашому житті. А у веселих реаліях СРСР часів Сталіна – і поготів. Та місячні сержантські курси – це повний нонсенс. Покажіть мені такого сержанта! Стройова, тактична, стрілецька, політична, спеціальна підготовка; теорія і практика, польові навчання і нарешті іспити. І все за місяць? Пан Юрій, розповідаючи про те, як протягом місяця навчився ставити й знімати міни, мінувати та розміновувати мости і будівлі, транспортувати, вантажити та розвантажувати вибухівку, - він уявляв скільки всього типів мін мав опанувати?
Десяток радянських і ще стільки ж – німецьких. Чи навчати сапера знімати ворожі міни не треба? А скільки типів детонаторів існувало для тих мін? І який до якої міни підходить? А скільки типів вибухових речовин використовувалося в РККА? Динаміт, піроксилін, нітрогліцерин, тротил, тринітрофенол, тетрил, меленіт і ще десятка два-три найбільш розповсюджених.
Військова спеціальність сапера-підривника – одна з найбільш небезпечних і складних. Тут ні місяцем, ні двома не обійдешся.
Як би там не було, але Юрій Коваленко отримав звання сержанта. І одразу ж, не побувавши в жодному бою – офіцерську посаду – командира взводу мінерів. Перше завдання – замінувати танконебезпечну ділянку на Голосіївському напрямку оборони Києва.
«Але один німецький танк прорвався через це поле і смертельним вогнем почав поливати окопи оборонців столиці. Цей прорив вище командування звалює на сержанта Коваленка і наказує виправляти нібито власний прорахунок. Командир взводу зв’язує п’ять пляшок із сумішшю Молотова і сам повзе триста метрів мінним полем» (http://aratta-ukraine.com/text_ua.php?id=562).
Тут логіку оповідача не зрозуміти. Як можна «поливати «смертельним вогнем з танка» окопи, які знаходяться від того танка з 300 метрів? Вогонь у нанкової зброї настильний і піхоті, що сидить в глибоких траншеях від нього – лише гуркіт у вухах.
Якщо танк прорвався на відстань 300 метрів до окопів через мінне поле, то де ж воно починалося і де закінчувалося? Якщо танк вже прорвався через мінне поле, то через яке мінне поле повз до нього наш героїчний сержант?
А навіщо зв’язувати пляшки? Зв’язували гранати – для більшого фугасного ефекту. Якщо таке зробити з «коктейлем Молотова», якась пляшка може і не розбитися. І як оту в’язку перти 300 метрів?
Гаразд, доповз через міни, що їх вже подолав танк. Ось він, поруч, гад. Далі – слово автору спогадів:
«Підповз, запалив суміш і на махіну. Коли вона спалахнула, німці почали вискакувати з люків. Один, другий, третій. Я їх по черзі ба-бах. Четвертого узяв живим. Приводжу на наш командний пункт. Зняли з нього комбінезона, а під ним офіцерська форма, залізні хрести. Виявилося, що це німецький капітан — командир танкової роти. Полоненого захотів побачити сам командуючий фронтом Михайло Кирпонос. Мені вручили медаль «За бойові заслуги» і присвоїли звання лейтенанта» (http://aratta-ukraine.com/text_ua.php?id=562).
Не прискіпуватимемося до дрібниць і не питатимемо, як наївні німці дозволити перестріляти себе в порядку живої черги. І про те, чому офіцер в тій черзі опинився саме четвертим, а не другим, наприклад, теж не питатимемо – бувають щасливі збіги. Краще запитаємо у нашого правдивого оповідача куди подівся ще один німецький танкіст. Адже і в PzKpfw ІІІ, і в PzKpfw IV – основних танках Вермахту 1941 року екіпаж складався з п’яти танкістів. Хіба що героїчний сержант за німецький танк сприйняв наш Т-34. Там справді було четверо…
Ну і, звичайно ж теж випадково, у того німецького гауптмана (капітана) на грудях виявилися залізні хрести. Саме так – в множині. Отже, тих нагород мало бути принаймні дві. У німців не було практики нагородження хрестами одного й того ж ступеня – лише від одного класу до більш високого. Отож той гауптман мусив мати принаймні Залізні хрести І та ІІ ступенів. Але в 1941 році таких людей всьому вермахті можна було перелічити на пальцях. Бо саму нагороду було введено 10 червня 1940 року.  Та що там – за всю Другу світову війну випадків нагородження Залізним хрестом І ступеня було лише 300 тисяч! Як не як – найвища нагорода Рейху.
Щодо медалі «За бойові заслуги», якою начебто було нагороджено Коваленка за цей подвиг – не скажемо, а от звання «лейтенант» - казка. І справа навіть не в тому, що треба було обов`язково військове училище закінчити – хоча б прискорений курс. Справа в тому, що за всіма нормами начальники, які хотіли б підвищити сержанта в офіцери мусили дати йому «молодшого лейтенанта».
Ну і, звісно, на підтвердження цих слів пана Юрія у нього не збереглося жодної світлини того часу, де б він хизувався лейтенантськими «кубарями». Жаль…
Далі наш герой здійснює ще один подвиг, який вже сам по собі має пославити його у сторіччях: він рятує Успенський собор Києво-Печерської лаври від вибуху.
Починалося все так.
«Оскільки стало зрозуміло, що Київ доведеться здати німцям, нашому взводу (40 бійців) на правах роти у складі 485-го окремого інженерно-саперного батальйону, яким командував капітан Кудрявцев, поставили завдання замінувати споруди на Хрещатику і в Києво-Печерській Лаврі, оскільки, як нам пояснили, ворогу нічого не можна залишати.
Вибухівку у мішках завантажували у тунелі під горою біля Байкового кладовища. І ось дві п’ятитонні машини смертоносного вантажу веземо у Лавру, куди стороннім вхід заборонено. Усюди висять мотузки з червоними прапорцями. Тут уже господарює рота мінерів НКВД. Командир її — капітан (прізвища не пам’ятаю) каже мені:
- Успенский собор минировать надо на неизвлекаемость. Взрывать при помощи радиоуправления. Мы будем в Харькове, а здесь — немцы. Крутнём — и всем им хана» (http://aratta-ukraine.com/text_ua.php?id=562).
Відомо, що Київ мінували інженерно-технічні підрозділи 37 армії і спецпідрозділи НКВС. Всього було заміновано 940 великих адміністративних та житлових будівель, електростанції, насосні, мости, заводи, склади, театри, тощо. Тож дивного в тому, що солдати брали участь у мінуванні немає. І якби Юрій Коваленко розповів би, що із своїми хлопцями мінував якусь кочегарку або трамвайне депо – ми б повірили. Але правнука барона Мюнхгаузена потягло на романтику – Хрещатик йому давай! Успенський собор!
Та хто б доручив мінування особливо важливих об`єктів солдатикам під командуванням новоспеченого лейтенанта, котрий щойно цілий місяць(!) гриз граніт науки мінувань?
Будівлі на Хрещатику, а також інші важливі об’єкти мінувалися не армійськими саперами, хай навіть і отого міфічного 485 окремого батальйону, а спеціальними групами підривників НКВС та МГБ. Для підриву основного тротилового заряду використовували спеціальні радіоміни Ф-10, ті самі, про які начебто згадує отой капітан НКВС біля Успенського собору.
Міни ті – таємниця державної ваги. Про їх існування і принцип дії знати якомусь там п’ятнадцятирічному лейтенанту заборонено. Про них і начальник інженерної служби 37-ї армії не знав – званням і рилом не вийшов. І якщо б отой капітан з НКВС раптом з’їхав з глузду й розпатякав би незнайомому лейтенантику цілком таємну інформацію про те, що підрив буде здійснюватися по радіо «з Харкова», то, отямившись, тут же пристрелив би. А потім наказав би розстріляти й усіх 40 солдатиків з Коваленкового взводу. Про всяк випадок. А потім, не виключено, застрелився б і сам.
А герой наш не вгамовується:
«Дізнавшись про те, що вибухівку треба заносити у підвал Успенського собору, мої солдати (а всі вони були старші від мене) збунтувались.
- Ти що, лейтенанте. Таку красу зривати? Це — кощунство!
Я телефоную комбату Кудрявцеву і повідомляю, що у мене трапилось.
- Хрен с ним! — каже. — Вези под кинотеатр «Шансер» и Думу.
Я наче камінь з душі зняв» (http://aratta-ukraine.com/text_ua.php?id=562).
 Отут би й спитати пана Коваленка: а з якого це дива отому капітану Кудрявцеву закортіло покінчити життя самогубством? Якщо йому було наказано замінувати саме Успенський собор – він має те зробити. Не зробив – під трибунал і – кулю в потилицю. А восени 41-го можна було і до трибуналу не дожити. У капітана Кудрявцева наказ: оту вибухівку – туди, а оцю – сюди. А він: «хрен с ним»?!
Тепер поглянемо на шеренгу отих 40 солдатиків, що ними командував лейтенант Коваленко. Відмова заносити вибухівку до об’єкту – це невиконання наказу. Це – розстріл на місці без суду. І розстрілювати знайшлося б кому – зауважимо: мінуванням собору займається ціла рота НКВС, для неї Коваленко і привіз вибухівку. Невже ж отой капітан дивний не лише вибовкав лейтенантику державну таємницю, але й коли той, відмовившись розвантажуватись, сів у машину і рвонув геть, лише ручкою помахав услід та лагідно усміхнувся? І навіть не доповів «нагору» про саботаж «німецьких шпигунів Кудрявцева і Кравченка»?
А найсмішніше те, що всім, хто цікавиться предметом цієї дискусії відомо, що Успенський собор таки було заміновано.
«… мины были установлены в здания ЦК КП(б)У (Центральный Комитет Коммунистической Партии [большевиков] Украины), НКВД, Госбанка, Оперного театра, музея В. Ленина (строение бывшего Педагогического музея, Центральной Рады времен Украинской Народной Республики), Успенский Собор Киево-Печерской Лавры...» (http://maxpark.com/community/4375/content/1985510).
Храм злетів у повітря в листопаді 1941 року. Досі ведуться дискусії, хто це зробив чи німці, чи спецгрупа МГБ, яка діяла в Києві…
«Врятувавши» Успенський собор, Коваленко з підлеглими мчить туди, куди йому наказав Кудрявцев:
«Одну п’ятитонку вибухівки звалюємо у підвал Думи, другу — у підвал «Шансера».
Вставляємо детонатори, сполучаємо їх з радіоприймачем. Сідаємо на катер і відправляємось до Кременчука» (http://aratta-ukraine.com/text_ua.php?id=562).
Знов неправда. Якщо ці об’єкти капітан Кудрявцев назвав випадково, замість Лаври, - очевидно, що в наказі, що він отримав від начальників, про їх мінування не йшлося. Отже, то були об’єкти інших груп мінерів. Ото їхні командири здивувалися появі нежданих «помічників».
З останньої цитати ми бачимо, що онук барона Мюнхгаузена не інакше як оперував надсекретними радіомінами Ф-10. Він, звичайно, назви їхньої не згадує. Бо не знає. Він лише про «сполучання» детонаторів з «радіоприймачем» розповідає.
Ну а відступ на катері, з вітерцем – це вже щось з голлівудських бойовиків. Хто б той катер лейтенанту дав? І, власне, чому до Кременчука? Що там робити? Кременчук було захоплено німцями ще 9 вересня, за тиждень до того, як бравий вояка Коваленко рятував Успенський собор. Виявляється наш герой… мінував там катери! Напевне, ночами, в тилу танкової групи Клейста.
Але ми вигадкам про подорож з Києва на Кременчук Дніпром не повіримо. Бо добре знаємо, що
«К середине августа 1941 силы немецкой группы армий «Юг» вышли к Днепру на всем течении от Херсона до Києва» (https://ru.wikipedia.org/wiki/Киевская_операция_(1941).
Тож аби здійснити отой героїчний рейд, нашому герою потрібен був не катер, а підводний човен.

У воєнній епопеї Юрія Миколайовича Коваленка що не день то – подвиг. Просто як у фільмі про знаменитого барона: зранку розвіювання хмар, по обіді – війна з Англією…
«У Лохвиці командувач Південно-Західним фронтом Тимошенко призначив юного лейтенанта комендантом міста. Юрію було дивно, що йому, п’ятнадцятирічному хлопчакові, підкоряються секретар райкому партії, голова райвиконкому. За його наказом мінують сапери цукровий та спиртовий заводи. За десять кілометрів від Лохвиці в урочищі Шумейки німці оточують штаб Кирпоноса. В котел потрапляє 650 тисяч радянських бійців» (http://aratta-ukraine.com/text_ua.php?id=562).
Цікаво. Здається, Ієронім фон Мюнхгаузен до машини часу не додумався. А український герой Юрій Коваленко не лише винайшов це чудо техніки, але й успішно застосував.
Прикинемо. Мінуванням Києва він займався до 16 вересня (17 вересня частини РККА почали відхід з міста). Потім – катером на Кременчук. Захоплений німцями. А вже потім не хто-небудь, а сам маршал Тимошенко(!) призначає нікому не відомого лейтенантика комендантом Лохвиці.
Коли ж це сталося? Не раніше 13 вересня, бо саме цього дня Тимошенко прибув до штабу Південно-Західного фронту, змінивши Будьонного. Але і не пізніше… 13 вересня, бо вже наступного дня танки генерала Хубе увірвалися до Лохвиці.
Можна, звичайно, припустити, що лейтенанта Коваленка маршал Радянського Союзу Тимошенко наказав розшукати й призначити комендантом ключового міста одразу після підписання наказу про своє призначення командуючим фронтом. Просто із сталінського кабінету (дозвольте, товариш Сталін, зателефонувати), або з борта літака і тоді б наш герой встиг побувати комендантом 2-3 дні. Але хто тоді рятував Успенський собор?

Наступна сходинка фронтової кар’єри Юрія Коваленка – посада командира розвідувальної роти. Це вже на Дону. Не сперечатимемося щодо того, яким чином людина, яка з військової справи знає лише те, чому навчилася на місячних курсах саперів, посіла місце у такій специфічній сфері, як розвідка – вважатимемо, нам трапився самородок. Але як пояснити оце:
«Під час однієї важкої розвідки боєм, у якій загинуло 182 бійці, Коваленко бере у полон німецького кулеметника. За це його нагороджують медаллю «За відвагу» і присвоюють чергове військове звання старшого лейтенанта» (http://aratta-ukraine.com/text_ua.php?id=562).
Радянські війська стрімко відкочуються назад під ударами танкових груп Вермахту. Влітку 1942 року темп просування німців іноді сягав 70 кілометрів на добу. Що тут розвідувати боєм?!
Розвідка боєм – це дуже небезпечний, виключний метод, який застосовується перед наступом. Головна мета розвідки боєм – виявити й зафіксувати замасковані вогневі точки противника, позиції мінометів та артилерії. А на які ДОТи та ДЗОТи супостата наступав наш герой влітку 1942 року?
В тій атаці лейтенант Коваленко поклав у землю увесь склад своєї роти. До однієї людини, судячи з числа втрат. Якби він написав, що розвідка боєм пройшла успішно – тоді ще сяк-так, але він наполягає, що отримав нагороди не за розвідку, не за виявлення вогневих позицій ворога, а за те, що захопив якогось Ганса з кулеметом! Та чи для цього батьки-командири посилали на смерть дві сотні солдатиків?!
І що то за нагорода – «За відвагу»? Це – солдатська медаль, а Коваленко вже майже рік, як офіцер начебто. Дійсно, цією медаллю зрідка нагороджували  молодший офіцерський склад, але – зрідка. І підвищення у званні тут не мало б бути, бо це – друга нагорода за одне й те саме. Або медаль, або – звання.
Якось дивно виходить у пана Коваленка – залпами: перша медаль в комплекті з першим офіцерським званням; друга медаль, і знову – в комплекті. В принципі, так все ж бувало. Зрідка.
Далі Юрій Миколайович Коваленко героїчно воює в Сталінграді. Де ж іще. Отримує одне з найтяжчих поранень – кулю в серце. Ну, майже в серце. Звісно, одужав і, навіть не долікувавшись, ринув у бій. На чолі своєї улюбленої роти.
Це поранення мало дуже великі наслідки, оскільки призвело до… знайомства нашого героя із самим Сталіним!
«Справа в тому, що на пораненні Юрія Коваленка якийсь майор медичної служби з єврейським прізвищем зробив сенсацію. У «Віснику воєнно-польової хірургії» він надрукував статтю з патетичним заголовком «Людина поранена в серце» і розмістив рентгенівський знімок, на якому зображено траєкторію кулі у тілі Юрія Коваленка: від ключиці через ділянку серця і до хребта. Юрій Миколайович прочитав її, посміхнувся і написав на ній перед залишенням госпіталю звернення до начальника лікувального закладу: «Прошу виписати мене, оскільки відчуваю себе здоровим. Уколів не потребую, бо вони нічого не дають. Я йду у свою роту до своїх гвардійців. Моє місце там. У роті я швидше одужаю. Прошу не вважати мій вчинок втечею» (http://aratta-ukraine.com/text_ua.php?id=562).
От які підлі ті євреї! На крові солдат кар`єру роблять! Проте, залишимо цей момент на совісті редакторів сайту із специфічною тематикою. Нас цікавить інше – наскільки це є правда. Тому ми проконсультувалися у  досвідченого лікаря–судмедексперта. Він підтвердив, що такі випадки можливі і навіть більше – далеко не є сенсацією і навіть чимось видатним. У «Віснику військово-польової хірургії» статтю в принципі могли б надрукувати, за умови якоїсь цікавої «родзинки», але не більше.
Що ж до гарних відчуттів пацієнта після такого поранення, консультант сказав так: «Якщо куля пройшла від ключиці через область серця до хребта, то вона, по-перше, неодмінно мала винести півгрудей, а по-друге, зачепити не лише серце, але й легені». Тож скакати після такого поранення людина точно не буде, про фронт може забути якщо не назавжди, то на кілька місяців – точно.
У тій історії, яку журналісти почули від Коваленка, все було інакше:
«Начальник госпіталю передав цю статтю зі зверненням Юрія Коваленка Левові Мехлісу, мовляв, дивіться, який патріотизм демонструють радянські бійці у Сталінграді: поранений у серце відмовився від лікування, втік у свою роту! Мехліс із цією статтею і до Сталіна. Той проглянув, викликає головного хірурга Червоної армії генерал-полковника медичної служби Ніла Бурденка і показує йому статтю (діалог Юрію Коваленку передав сам Ніл Васильович):
- Читали?
- Нет, товарищ Сталин, – відповідає Бурденко.
- Почему?
- Времени нет.
- Так что, у товарища Сталина есть время читать ваши медицинские статьи, а у вас не хватает? Немедленно на аэродром и в Сталинград. Разыскать, спасти и обратно ко мне. Хочу сам посмотреть этого героя.
У Сталінграді підняли паніку, знайшли Юрія Коваленка у розвідроті, де бійці його відпоювали травами, настоянками, привели до Бурденка. Після огляду головний хірург пояснив, що Юрія врятувала доля секунди, на яку стиснулося серце і куля пройшла повз, не зачепивши його. Бурденко підшив, підлікував і повіз Юрія Коваленка уже в званні капітана у Москву до Сталіна» (http://aratta-ukraine.com/text_ua.php?id=562).
Із Сталінграда поранених возили далеко за Волгу. Де ж начальник госпіталю міг зустріти Мєхліса? В Сталінграді Лев Захарович в той період не був. Оповідаючи про те, як журнал передавали Мехлісу, Коваленко (чи хто там за нього це писав) вважали, що той все ще обіймав посаду начальника Головного політичного управління РККА, простіше кажучи, був головним комісаром Червоної армії. Кому ж як не йому безіменний отой начальник госпіталю мав галопом нести журнал про дива мужності захисників Сталінграду. Але ось біда: ще 4 липня 1942 року, (Меліса) було усунуто з посади і заступника наркома оборони, і начальника ГоловПУру, понижено у званні на дві ланки (до корпусного комісара), а на його місце призначено О. Щербакова. А Мєхліса було кинуто з пониженням – членом військових рад низки фронтів. Наприклад, з вересня по жовтень 1943 року він був на Воронезькому фронті – за тисячу кілометрів від Сталінграда.
Не сходиться тут щось.
Тепер щодо поранення. Виявляється, воно не було великою рідкістю. Давно не було. Лише на Ленінградському фронті, лише в період з 1941 по 1944 роки Головний хірург Ленінградського фронту Петро Андрійович Купріянов
«…выполнил более 60 операций у раненных в серце» (http://www.ahleague.ru/index.php?option=com_content&view=article&id=350&Itemid=213&lang=ru).
Зауважте, шановний Читачу, в Коваленка куля минула серце. А тут – 60 випадків ураження органу. І – ніяких публікацій в хірургічних журналах, панічного пошуку героя, тощо.
А тепер тримайтеся за стілець! Аби не задавали дурних питань, звідки старшому лейтенанту стали відомі подробиці легендарної розмови Сталіна з Бурденко, шокованому товариству повідомляється, що «діалог Юрію Коваленку передав сам Ніл Васильович».
Кожному школяреві відомо, що головного хірурга Червоної Армії звали Бурденко Микола Нілович! Звідки ж викопали отого Ніла Васильовича? Переплутали з батьком? Батько у академіка Бурденка ёжодного стосунку до медицини не мав – він служив писарем у провінційного поміщика Пензенської губернії. Але і його звали не Ніл Васильович, а – Ніл Карпович!
І звідки взявся генерал-полковник Бурденко наприкінці 1942 року, якщо це звання йому було присвоєно 25 травня 1944 року? Йому і «генерал-лейтенанта» дали лише 1 лютого 1943 року.
Чесно, пояснення таких грубих помилок ми не маємо. Невже журналісти взагалі не перевіряли те, що їм оповідав бравий вояка? Невже не зрозуміло, що оте все є байки? Так само, як твердження пана Юрія про те, що буцімто Сталін за всяку ціну хотів випити з ним на брудершафт:
«У цей час принесли в кабінет тацю з пляшкою грузинського вина «Сапераві» і два келихи.
- Это самое лучшее в мире вино, – продовжував Верховний Головнокомандувач. – А еще знаменито оно тем, что это любимое вино товарища Сталина» (http://aratta-ukraine.com/text_ua.php?id=562).
 У товариша Сталіна – проблеми з поставками по «Ленд лізу»; у товариша Сталіна – кривава баня під Ржевом – тупий Жуков кладе в землю солдат десятками тисяч, а танки спалює сотнями, а прорвати фронт не може вже майже рік; у товариша Сталіна проблеми з поляками – вимагають відповіді куди поділися полонені офіцери; у товариша Сталіна питання по Ірану, Туреччині й Індії; товариш Сталін не знає, де взяти резерви для фронту; у товариша Сталіна стіл завалено доповідними по виробництву гвинтівок, алюмінію, цукру, чобіт, бензину; по рівню дезертирства в армії і смертності від поранень в госпіталях; у товариша Сталіна рідненький синочок Вася таке витворяє – перед Бєрією соромно, - і немає часу аби провести «виховну розмову». Зате товариш Сталін знаходить час для того, аби випити із якимось капітаном «Сапераві».
До речі, а хто сказав, що то – улюблене вино Сталіна? Адже відомо, що вождь найбільше полюбляв «Атенське зелене» - молоде вино, що його виробляли лише в одному грузинському селі, і яке літаками возилося в Москву.
Секретарі Сталіна повсякчас вели книгу відвідувань вождя, в якій чітко фіксували прізвища відвідувачів, час, коли вони заходили до сталінського кабінету, час виходу. Цікаво, чи зафіксоване разом з прізвищами Ворошилова, Жукова, Бєрії, Шапошнікова, Вознесенського ім`я скромного народного героя України?

А подвиги продовжуються. Ось вже Юрій Коваленко на чолі команди своїх розвідників бере в полон не якогось там кулеметника, а – цілого генерал-фельдмаршала!
«Пам’ятаю, брали ми Паулюса... Я на той час був командиром роти військової розвідки. У мене в підпорядкуванні було 200 чоловік. Дізналися ми, де той штаб є. Розташовувався він у підвальному приміщенні центрального універмагу в Сталінграді... пробиралися як могли, аби не вулицями, бо снайпери били майже з кожного вікна. Потім вирішили пройти до штабу каналізаційними ходами. Вирішили так: краще зберегти життя, хоч і брести по самі нікуди у лайні, бо, думаю, правду хтось сказав: «Не той герой, що поліг, а той, що викрутився й переміг...». Я був першим з радянських офіцерів, який увійшов до кімнати штабу і побачив гітлерівського генерала-фельдмаршала, барона фон Фрідріха Паулюса... Я так фотографічно зафіксував: освітлені коридори, лампочки скрізь горять... Видно, акумулятори, бо ж скрізь було темно... Велика така кімната, посередині великий стіл... І він стоїть: високий, стрункий, років так трохи за п’ятдесят... Він глянув на нас — і все, напевне, зрозумів... Зі мною було два солдати. Він мовчки розстібнув ремінь і віддав мені. Я відгорнув кожуха, одягнув ремінь на себе. От цікаво... Мені було всього вісімнадцять років. Я був капітаном тоді... Після того я просив Ватутіна і Єрьоменка, щоб цей ремінь Паулюса лишили мені, але не залишили... «Слишком много чести для тебя», — сказали...» (http://aratta-ukraine.com/text_ua.php?id=562).
Просто за рецептом барона Мюнхгаузена: той себе за волосся з болота витягав, а Юрій Коваленко – з лайна…
Звідки герой каналізаційних колекторів взяв, що Паулюс – барон? Що він – «фон»? Фрідріх Вільгельм Ернст Паулюс народився в скромній родині бухгалтера, який служив у в'язниці Каселя – такі речі знати треба!
Всім давно відома історія, як Паулюс здався в полон. Розписано її ледь не по хвилинам.  Не було в ній ніякого капітана, що, мов Пилип з конопель, вистрибнув з унітазу.
Існує цікавий документ під назвою «Краткое описание пленения штаба  6-й немецкой армии во главе с ее командуючим генерал-фельдмаршалом Паулюсом в г. Сталинграде частями 64-й армии Донского фронта 31 января 1943 года».
В ньому детально розповідається про те, що відбувалося в останній день січня 1943 року:
«31.1.43 г. во время перестрелки с охраной фон Паулюса в 6.00 из подвала универмага вышел его личный адъютант полковник Адам, который заявил, что немецкое командование желает вести переговоры с нашим командованием.
Об этом было немедленно доложено командующему 64-й армией генерал-лейтенанту тов. Шумилову М. С., который приказал установить время переговоров с 8.00 до 10.00 31.1.43 г. и в этот период войскам армии огня не вести.
В 8.00 с полковником Адамом в штаб 6-й германской армии прошли заместитель командира 38-й мотострелковой бригады подполковник тов. Винокур О. А. и начальник Оперативного отделения бригады старший лейтенант тов. Ильченко Ф. М.
Первых представителей с нашей стороны приняли начальник штаба 6-й германской армии генерал-лейтенант фон Шмидт и командующий южной группой окруженных немецких войск генерал-майор Росске, которые заявили, что переговоры о капитуляции фон Паулюс будет вести только с представителями от генерала Рокоссовского или штаба армии.
В 8.15 в штаб 6-й немецкой армии прибыли начальник Оперативного отдела штаба 64-й армии полковник Лукин Г. С, начальник Разведывательного отдела армии майор Рыжов И. М. и заместитель начальника штаба армии по политической части подполковник Мутовин Б. И.» (http://zhistory.org.ua/zhistry2/paulus43.htm).
Як бачимо, капітану Коваленко в тій компанії місця не було. І це не дивно: що йому серед парламентерів робити? Ну а яскрава історія про те, як він виліз з каналізації просто до Паулюса і вигукнув «Хенде хох!» нехай залишається на совісті тих, хто цю байку записував і випускав у світ, бо, як то кажуть, чим би дід не тішився, але журналісти свої гроші отримують не за те, аби слухати з роззявленим ротом і згрібати з вух смачну локшину.
«На требование нашей делегации проводить ее немедленно к генерал-фельдмаршалу Паулюсу немецкий переводчик от имени генерал-лейтенанта Шмидта ответил, что Паулюс находится в отдельной комнате, что он не здоров и в данное время армией не командует ввиду ее расчленения на отдельные боевые группы; этими группами командуют назначенные Паулюсом генералы: северной группой – командир 11-го армейского корпуса, южной – командир 71-й пехотной дивизии. Сам Паулюс сейчас является «частным лицом», и переговоры будет вести его начальник штаба генерал-лейтенант Шмидт.
Делегация предъявила генералам Шмидту и Росске ультиматум о немедленном прекращении сопротивления и о полной капитуляции южной немецкой группировки» (там же).


А ось як виглядала сцена зустрічі радянських парламентерів з самим Паулюсем:
«Внешне фон Паулюс выглядел довольно неприглядно: высокий, худой, лицо подергивалось, правый глаз все время подмигивал – вид явно измученного, болезненного человека. В комнате неуютно, грязно и сыро. Спальня отгорожена ширмой; кровать, пианино, стол, стулья – все это взято из квартир жителей Сталінграда» (там же).
Кудись зникають яскраві лампи, велика кімната з широким столом, стрункий пещений генерал-фельдмаршал…
Але яка ж багата уява у пана Коваленка! Аж заздрісно!
«Через 40 минут прибыл начальник штаба 64-й армии генерал-майор тов. Ласкин И. А., который вторично объявил условия капитуляции и предложил командующему южной группой генерал-майору Росске подписать приказ о прекращении боевых действий и сдаче оружия.
Наряду с предъявленным ультиматумом о капитуляции войск, были объявлены условия пленения Паулюса и его штаба, а также командующего южной группой и его штаба.
Наша делегация разрешила Паулюсу взять с собой начальника штаба и свою свиту; адъютанта — полковника Адама, двух офицеров-ординарцев, личного врача, денщиков, личные вещи. На выполнение ультиматума и сборы к отъезду давался один час» (там же).
Загальну картину підтверджують у своїх спогадах колишній командир 38-ї мсб Бурмаков, його підлеглий Ільченко, та інші.
Тепер поглянемо на свідчення найбільшого начальника, який приймав капітуляцію Паулюса безпосередньо в його штабі. Слово генерал-майору Ласкіну Івану Андрійовичу (по матеріалам його книги «Путь к перелому»):
«Пятидесятитрехлетний фельдмаршал был выше среднего роста, худощавый, пожалуй излишне прямой, подтянутый, выхоленный. Сейчас лицо его было бледно. Он смотрел на нас усталыми глазами. Я назвал себя и объявил его пленником. Паулюс подошел ко мне и, высоко подняв вверх правую руку, на скверном русском языке произнес:
 - Фельдмаршал германской армии Паулюс сдается Красной Армии в плен.
 Мы потребовали передать нам личное оружие. Паулюс ответил, что личного оружия он при себе не имеет, что его пистолет находится у адъютанта. Далее уже на немецком языке Паулюс почему-то счел необходимым и уместным сообщить, что звание фельдмаршала ему присвоено только 30 января, поэтому, мол, он новой формы одежды еще не имеет и представляется в форме генерал-полковника.
 - Да вряд ли теперь новая форма мне и понадобится, - добавил он, как нам показалось, с горькой усмешкой» (http://grani.ru/Society/History/m.210622.html).
Отож залишимо на совісті нашого героя ще й розповідь про те, як Ватутін з Єрьоменком, паразити, відібрали у нього пістолет і ремінь фельдмаршала.
Коваленко також подає унікальну інформацію, яка більше ніде не зустрічається, про нагородження героїв, що полонили Паулюса та його штаб. По-перше, наш герой повідомляє, що світлину з портретами його самого та його підлеглих, які повзли каналізацією в лігво генерал-фельдмаршала опублікувала одна з центральних газет. Чи то «Правда», чи то «Известия». А може то була й «Красная звезла» - ветеран не пам`ятає. Жалкує також, що у нього самого та газета не збереглася. Жаль, звичайно…
За словами Юрія Миколайовича, всіх чотирьох видатних «командос» було представлено до звання Героя Радянського Союзу. І ось одного чудового зимового дня…
«Прилітає маршал Жуков, заступник Верховного головнокомандувача, бо Сталін же сам був... Чимало було з ним почету…
Генералів на тому прийомі у Жукова було чоловік з двадцять... Від лампасів червоно. Суцільний блиск орденів і лампасів... Маршал Жуков такого невеличкого зросту, перший на помості, квадратна така голова, лисина, де-не-де волоссячко... Далі стоять полковники, а тоді вже й ми...» (http://aratta-ukraine.com/text_ua.php?id=562).
Брехня. Коваленко, щоправда, не називає дати цього «заходу» (взагалі, хитрий дід примудряється не назвати ні номерів частин, в яких воював, ні дат, ні імен бойових товаришів за рідкісними виключеннями, навіть прізвища трьох солдат, з якими буцімто «брав» Паулюса не пригадує), але судячи з того, що Коваленко обзиває його «маршалом» (це звання Жукову присвоєно 18 лютого), Георгію Костянтиновичу забажалося відвідати сталінградських героїв в кінці лютого, або в березні. Але ж усім відомо, що якраз у лютому-квітні 1943 року він керував операцією «Полярна зірка» (звільнення Ленінградської області), дуже невдалою. З-під Ленінграда Жукова було відкликано в другій половині березня, і не в Сталінград, а – під Харків. Коли ж він мав летіти вручати нагороду капітану Коваленку?
Тому всі подальші розповіді старого про те, як він героїчно дав відкоша страшному Жукову, слід вважати анекдотом. Коваленко на повному серйозі розповідав (а працівники пера та мікрофона слухали), як він у відповідь на те, що Жуков назвав його «хохлом» обізвав маршала «кацапом».
Жуков образився, але замість того. Аби пристрелити нахабу, дістав пляшку коньяку (та що їх всіх манить випити з Коваленком? За честь вважають, чи що?) і в присутності генералів налив гранчак:
«- Ну, давай, украинец! Защитник украинского народа... с кацапом-русским, давай выпьем! За нее родимую, за победу! За победу, давай!?
Ну раз так — я залпом. І ви знаєте, якось не пішло воно мені. Все-таки не пив, а тут відразу 150 грамів коньяку... Воно мене опалило, і все назад... Отой коньяк через рот, через ніс, через очі, через вуха. І все на нього. Можете собі уявити, що то було... А я дивлюся на Жукова... Золота зірочка, орден Леніна... все у коньяку та солдатській каші, а одна грудочка каші прямо на Леніна... Так мені аж трохи смішно стало... А Жуков:
- Да ты что! Соплями измазал, да еще и весел? Увести его!
Вот комфронт, нужны ли нам такие герои? Да ладно я фронтовой, а если при награждении вот так и его (Сталина) вот так соплями измажет… Меня что, я — солдат. Герой… Хватит из него и «боевика»!
А «бойовик» — це орден «Боевого красного знамени». Це найвищий бойовий орден. Так мене з героїв і викреслили...» (http://aratta-ukraine.com/text_ua.php?id=562).
Звання Героя Радянського Союзу надавала Президія Верховної Ради СРСР – найвищий орган державної влади. Головою цього органу був Калінін Михайло Іванович. Нагородження відбувалося після підписання Калініним Указу про присвоєння звання. Разом із Золотою Зіркою вручалися орден Лєніна а також Грамота Президії Верховної Ради СРСР.
Можна повірити, що Жуков возив з собою по фронтах ордени й медалі і ховав їх по тумбочках. Орден Вітчизняної війни, наприклад, мали право вручати своєю владою (з наступним оформленням відповідних документів) начальники від командуючого фронтом до командира корпусу включно. Але зірки Героя – не рівень якогось маршала. Цю нагороду, до речі, не кожен маршал мав. Жуков – не член Політбюро, і тим більше – не член Президії ВР СРСР. Він навіть не був рядовим членом ЦК ВКП(б). І оце нам доблесний ветеран розповідає, як Жуков на очах у маршалів та генералів відмінив Указ найвищого державного органу?! Не боявся, що за десять хвилин хтось донесе Сталіну і вже за півгодини Георгія Костянтиновича з зідраними лампасами й погонами повезуть до літака, аби відправити до Москви – навчати скромності?
Маячня оте оповідання Коваленка. Так само, як і продовження історії:
«Стою в коридорі під стіною після всього... Закінчився прийом, почали виходити генерали. Поглядають всі на мене скоса, бояться й підходити. Дехто цікавиться, що воно, мовляв, за фрукт такий... Підходить до мене Рокосовський (він разом з Ватутіним був на Курській дузі). Сивий, високий такий, до двох метрів, красивий собою чоловік... Бо Ватутін, Жуков, Хрущов такі собі були kleine klipse — німецькою мовою: маленькі карапузи.
- Ну, капитан, молодец! Дай руку! Молодец! Ты герой!
- Да разве тут герой! Ведь, действительно, такого человека соплями обмазал?
- Ты дурак! Разве ты его соплями обмазал? Ты ему по соплям дал! Ты действительно герой, мужественный человек. Есть понятие «храбрость», а есть понятие «мужество». «Это разные вещи, капитан! Храбрость воинская проявляется на войне, а мужество — на ковре. На коврах, в кабинетах. Таким будь, капитан, всю жизнь! Я немного старше тебя, видал многое... Видал таких генералов, увешанных боевыми орденами, а на ковре им мужества как раз не хватало... «Это генералам, в храбрости которых сомнений не было... Но учти, капитан, ты себе нажил опасного врага...» (http://aratta-ukraine.com/text_ua.php?id=562).
Отак вустами Костянтина Костянтиновича Рокосовського наш герой скромно себе хвалить. Ну і Рокосовського теж – не побоявся висловити своє захоплення героєм на відміну від інших генералів. Але ми звернемо увагу, кого Коваленко в боягузи записав, хто, за його словами, за рогом ховався, боячись підійти. Ватутін, Хрущов…
Це Ватутін боявся Жукова? З чого б це? Ватутін – командуючий фронтом, колишній заступник начальника Генерального штабу, один з улюбленців Сталіна. Ватутін мав постійний прямий вихід і на Верховного, і на начальника Генштабу Василевського, котрий, між іншим, був його другом.
Може, Жукова боявся Хрущов? Цілком можливо. Хрущов на той момент – член Президії ЦК ВКП(б), Перший секретар ЦК КПУ, член Політбюро ЦК ВКП(б). В радянській ієрархії Хрущов був в десятці найбільш наближених до Сталіна людей!
Жаль, не було там Бєрії, а то б наш герой розповів би, як всемогутній Лаврентій Павлович ховався від Жукова за портьєрами…
А тепер найцікавіше. В інтерв’ю українському телебаченню пан Юрій Коваленко розповів, що в 1943 році його було призначено офіцером з особливих доручень генерала Ватутіна Миколи Федоровича.
За своїми службовими обов’язками капітан Коваленко
«… був присутній на засіданнях воєнради фронту, слухав виступи вищого генералітету, а ночами — сповіді самого Миколи Федоровича, з яким доводилось спати в одній кімнаті. У пам’ять сімнадцятирічного капітана Коваленка западало таке, про що офіційні історики минулої війни ніколи не чули» (http://aratta-ukraine.com/text_ua.php?id=562).
Ось, виявляється, звідки така обізнаність капітана про вищі секрети радянського військового керівництва: про що думали Жуков, Рокосовський, Єрьоменко і, звичайно ж, Ватутін». Оту телепередачу на ДТРК Всесвітня служба «Українське телебачення і радіомовлення» так і назвали – «Джура генерала Ватутіна». Лежав оце молоденький капітан ночами поруч з уславленим генералом, а той йому душу розкривав. І задуми військових операцій…
Та ми отут з упевненістю можемо сказати: обманює довірливих телеглядачів героїчний наш ветеран. Кіно – не газетні рядки – тут не скажеш, що котрийсь із журналістів переплутав слова Коваленка: ось він, власною персоною. Говорить.
«Ватутін був командуючим 57-ю армією. А я був армійська розвідка – 200 чоловік…  Я підпорядковувався командуючому армією і начальнику розвідки, генерал-майору. Все.
І от коли мого шефа назначили командуючим фронтом… Юра, я беру тебе до себе, офіцером з особливих доручень. А я мав шість бойових орденів. Оцей, наприклад, за Паулюса…» (http://aratta-ukraine.com/text_ua.php?id=562).
Можна було б розповісти про те, хто є прямими й безпосередніми начальниками командира розвідувальної роти при розвідувальному відділі штабу армії. Можна було б задатися питанням: якщо наш герой служив в 64-й армії, яка брала Паулюса, то як він опинився (разом із своєю розвідувальною ротою) в 57-й армії. Але ми те не робитимемо. Нема для чого. Адже є інший критерій за яким можна вирахувати фальш.
Справа в тому, що генерал Ватутін Микола Федорович ніколи не командував 57-ю армією. Він і 64-ю армією не командував, так само, як і будь-якою іншою.
До 30 червня 1941 року М.Ф. Ватутін був заступником начальника Генерального штабу РККА, потім – начальником штабу Північно-Західного фронту, потім – заступником начальника Генерального штабу по Далекому Сходу і одночасно – представником Ставки ВГК на Брянському фронті; потім – командуючим Воронезьким фронтом. З цієї посади його й було призначено на останню посаду – командуючого Південно-Західним фронтом.
А 57-а армія залишається лише у запаленій уяві нашого онука барона Мюнхгаузена…
До речі, Коваленко є «унікальним свідком» кількох дуже цікавих історичних випадків. По-перше, якби не він, то світ не дізнався б про те, що Жуков не дозволив генералу Черняховському брати Київ, а доручив цю почесну місію Ватутіну. Звісно ж, від лютої ненависті до українців:
«Героем Киева должен быть русский, а не какой-то красавчик-хохол! Героя за Киев получит не Черняховский, а Ватутин. Поэтому следует немедленно дать команду Черняховскому сбить пыл наступления». І аргументи одразу придумані були ну просто «батьківські»: «Зменш темпи, не виривайся вперед, не губи людей даремно, зачекай, поки підійдуть основні сили» (http://aratta-ukraine.com/text_ua.php?id=562).
Тільки от Черняхівський тоді був лише командувачем 60 армії, в той час як Ватутін керував усім 1-м Українським фронтом, до складу якого та армія і входила! Дивимося біографію Черняховського. Звання Героя Радянського Союзу він отримав за… форсування Дніпра ще 17 жовтня 1943 року, за півмісяця до початку власне операції із звільнення Києва. Столицю ж України 60-а армія не атакувала безпосередньо не через інтриги підлого Жукова, а через те, що мала забезпечувати відкритий з півночі фланг 38-ї армії, стримуючи шалені контратаки гітлерівців. А командував 38-ю армією, котра власне, й звільняла Київ не росіянин, а ще один «красавчик-хохол» - генерал Москаленко. До речі, він також отримав Героя за Дніпровську операцію.
У взаємодії з армією Москаленка діяв 5-й гвардійський танковий корпус уродженця Київської області генерал-лейтенанта Кравченка Андрія Григоровича.
Словом, слова нашого героя про інтриги Жукова проти українських генералів не витримують елементарної перевірки. Більше того, ціла низка поважних людей свідчить якраз протилежне: Сталін спеціально перегрупував на звільнення Києва частини, котрими командували українці, бо вбачав у цьому велику політичний і пропагандистський ефект. А зробити так вождя переконав ні хто інший, як Хрущов, котрий, як нам розповідають, трусівся від жаху, завидівши Жукова. Саме під звільнення Києва навіть було перейменовано Воронезький фронт в 1-й Український.
Потім Коваленко видає ще одну сенсацію. Виявляється, Костянтин Рокосовський був ледве не опозиціонером! За що Сталін його і убив:
… «незрозумілою» смертю помирає тоді ж і Рокосовський... Після війни ми з ним часто зустрічалися. Його позаочі всі звали «антисовєтчиком»... На перших же військових маневрах у Польщі, куля влучає йому в потилицю... Є про що тут поміркувати...» (http://aratta-ukraine.com/text_ua.php?id=562).
Любов пана Юрія оповідати, як прагнули з ним зустрітися Штеменко, Рокосовський, Ватутін, Конєв, Хрущов і навіть Сталін – відоме. Але ж навіщо так незграбно брехати?! Всім, хто хоч якось цікавиться історією війни відомо, що Костянтин Костянтинович Рокосовський помер 3 серпня 1968 року, в Москві, на 72 році життя. Від раку.
І антисталінцем він ніколи не був. За свідченнями маршала Голованова, коли в 1962 році Хрущов запропонував Рокосовському написати статтю проти Сталіна, той відповів: «Микита Сергійович, товариш Сталін для мене святий!»
Далі ще є оповідання про те, як Коваленко взяв «язика» на правому березі Дніпра і літаком особисто перевіз його в штаб, звісно, до Ватутіна й Жукова. Згадує навіть про подарунок цього німецького офіцера, котрого він начебто врятував від смерті (не виконав наказ Жукова розстріляти фріца) – бритву з перламутровим руків`ям. Жаль, і тут не зберігся доказ правдивості слів нашого героя. Але це вже не так цікаво. Цікавіше буде далі.
Під час звільнення Києва, як оповідає пан Юрій, ворожа куля розтрощила йому ногу. Звісно, з фронту його було списано за станом здоров`я. Напевне ми помиляємося, але здається що тут Коваленко швиденько відступив з позицій офіцера з особливих доручень при генералові Ватутіну, аби не відповідати на питання як сталося так, що «джура» на закрив своїми мужніми грудьми Миколу Федоровича від кулі снайпера УПА через чотири місяці після того, як отримав оте призначення.

Як би там не було, з осені 1943 року починається новий етап у пригодах пана Коваленка.
«Чотири місяці лікувався аж у Свердловську. Звідти вже на західний фронт не повернувся. Перекваліфікувався на льотчика. Переганяв американські «Дугласи», «Боїнги», «Кобри» з Аляски до Комсомольська-на-Амурі, Чити» (http://aratta-ukraine.com/text_ua.php?id=562).
Тут люди, які мають стосунок до авіації, звісно зарегочуть. Решті пояснимо. Bell P-39 Airacobra, яку Коваленко через незнання називає «Коброю» - це винищувач. Гарний. Douglas C-47 Skytrain or Dakota – це середньомагістральний транспортний літак. Douglas A-20 – бомбардувальник, або нічний важкий винищувач. Виходить, наш герой – на всі руки майстер. А так не буває – щоб пересісти з однієї модифікації винищувача на інший пілот потребує перепідготовки. А щоб винищувач сів за штурвал бомбардувальника або транспортника… Та й хто його туди пустить? Хіба що півроку навчання у восьмому класі льотної спецшколи ідуть за два повних курси училища ВПС.
До того ж оте поранення… Воювати в піхоті не можна, а літати на суперсучасних на той час літаках – будь ласка? Не інакше, як панові Юрію ще й лаври Маресьєва не давали спокою…
Щодо «Боїнгів» - тут автори спогадів Коваленка трагічно помиляються. Не постачалися ці літаки по ленд лізу. Щоб «згадувати» про «Боїнги», панові Юрію слід було б дізнатися, що то було за чудо у Другій світовій. А були то стратегічні бомбардувальники B-17, знамениті «Літаючі фортеці» та В-29 («Суперфортеця»). Ці літаки американці СРСР не надавали взагалі.
І про Комсомольськ-на-Амуре та Читу, Тут Коваленко теж помиляється. Аеродроми, на які переганяли літаки із США (т.з. траса «Алсіб») були в Якутську, Красноярську, Кіренську, Сеймчані, Уелькале, Алдані, Олекмінську, Оймяконі… Були в Бодайбо, Вітимі, Усть-Мая, Хандигі, Зирянці, Анадирі. Були навіть у Хабаровську і Тіксі. А от в тих містах, які назвав пан Юрі, як на зло…
Та не лише бомбардувальники та винищувачі ганяв наш сокіл з Америки. Він ще й встиг повоювати в небі!
«Юрій Коваленко здійснив дев’ять бойових польотів під час війни з Японією. В останньому був збитий японським камікадзе на висоті шість тисяч метрів. Після закінчення війни написав Сталіну листа з проханням перевести на службу до Київського військового округу. У посланні перерахував власні бойові ордени, поранення. Відреагувати на листа було доручено Левові Мехлісу. У резолюції зазначалось: капітанові Коваленку треба пояснити, що він неправильно розуміє поняття Батьківщина. Відтак Юрія Коваленка призначили командиром ескадрильї на Забайкаллі, на станції Бада» (http://aratta-ukraine.com/text_ua.php?id=562).
Як відомо, камікадзе проти радянських військ практично не воювали. І це зрозуміло: ці пілоти літали на літаках-снарядах і атакували морські судна. Камікадзе ж у винищувачі – нонсенс. Тим більше, на висоті 6 тисяч метрів. Що йому там робити?
Гаразд, повіримо. Повіримо також і про лист до Сталіна. А от у те, що в результаті Коваленка було призначено командиром ескадрильї бомбардувальників – ні. Навіть в ті часи зробити кар’єру з простого льотчика до комеска (повна аналогія з армійським командиром батальйону) – фантастика. Це є посада підполковника, або в крайньому випадку – майора, але ніяк не капітана, який за плечима має 8 класів шкільної освіти і місячні курси саперів-підривників.
На цій посаді, якщо вірити його словам, Коваленко здійснив подвиг ніяк не менший за спасіння Успенського собору. В 1947 році раптово збурилися буряти.
«… бурятська інтелігенція зібралась на Великий Хурал, який прийняв звернення до Сталіна, в якому йшлося про те, що при створенні СРСР бурятів образили. Хурал просив Сталіна через 25 років виправити помилку, оформити Бурят-Монгольську національну республіку і створити умови виходу з СРСР. Лідер Монголії Чолбайсан згодився допомогти вирішити територіальні питання під час створення нової республіки. У посередники було запрошено Мао Цзе Дуна» (http://aratta-ukraine.com/text_ua.php?id=562).
З якого це дива Чолбайсан – вірний прибічник Сталіна – раптом пішов проти волі «отця народів»? А Мао навіщо оті проблеми із Сталіним? В 1947 році він ще вів громадянську війну проти Чан Кайші, підтримуваного США. Що було б якби Сталін розсердився за таке «посередництво» і припинив військову і матеріальну допомогу?
Але найголовніше – насправді не було ніякого зворушення бурят. Взагалі. Ми перевернули увесь Інтернет. Немає жодних відомостей про цю визначну в історії бурятського народу подію. Довідники дають широку інформацію про різні повстання у ХХ сторіччі – від бунту зулусів в 1906 році і повстання сванів в 1921-му до повстання у Варшавському гетто. А в 1947 році за свої списи бралися лише мальгаші на Мадагаскарі.
Більше того – за версією пана Коваленка основною вимогою бурятів начебто було «оформити Бурят-Монгольську національну республіку». Але ж автономне утворення в складі РСФСР існувало з 1923 року! Буряти СРСР начебто мріяли про створення незалежної країни разом з монгольськими та китайськими бурятами. За рахунок територій цих країн. А Мао та Чолбайсану то навіщо? Страждали на тяжку форму альтруїзму?
Та пан Коваленко не вгамовується. Вигадавши повстання бурят, він вигадав і оповідання про його придушення.
«І тут почалось. З Москви до станції Бада прибув каральний загін. Юрій Коваленко зустрівся з його командувачем підполковником і запитав, яке завдання поставлено перед ними. Той відповів:
- Усмирять бурятов.
На запитання, у чому полягає провина бурятів, Юрій Миколайович почув знайоме: «Излишне болезненная любовь к своей нации. А такая любовь враждебна коммунистической партии…» (http://aratta-ukraine.com/text_ua.php?id=562).
Цікаво лише, з якого приводу командир ескадрильї ВПС зустрічався з командиром карателів. В гості ходив, чи що? І відповідь чекіста така знайома… Просто слово в слово як колись відповів Коваленку міфічний татусь. Далі – як у голлівудському бойовику:
«Однак буряти влаштували для загону в горах обвал. Усіх карателів перебили. Тоді з Москви прибув другий ешелон вже з танками. Але буряти знову влаштували обвал і знищили 60 танків. У Москву полетіла телеграма з повідомленням про невдачу. А звідти до командувача Далекосхідним військовим округом маршала Родіона Малиновського прилетів Поскребишев з наказом: завдати бомбових авіаударів по гірському хребтові, спровокувати обвал і знищити бурятську інтелігенцію, що зібралась на Великий Хурал, разом з їхнім храмом. Малиновський викликає до себе командувача військово-повітряними силами округу генерал-полковника Красновського, а той з Бади – командувача ескадрильї Юрія Коваленка.
- Слушай боевой приказ. Надо полететь и уничтожить банду бурятских националистов» (http://aratta-ukraine.com/text_ua.php?id=562).
Обвали – то круто. Особливо, коли під кам’яну лавину потрапляють цілих 60 танків. Довжина танка Т-34-85 з гарматою складає 8,1 метри. Неважко порахувати, що в разі, коли танки рухалися впритул один до одного, фронт лавини мав бути 486 метрів. Майже півкілометра. Якщо ж дотримувалася мінімальна уставна дистанція (20-40 метрів) цифра виростає до більш ніж 1,5 кілометри. Грандіозний обвал!
А ось запитання, на яке хотілося б почути відповідь: навіщо оті танки було кидати проти бурят? Народ цей живе в місцевості, де танки можуть рухатися лише нечисленними лісовими дорогами – навколо тайга, сопки та болота. Якщо каральний загін спіймав ґав і потрапив у пастку – пришліть ще один, - дивізій, полків та бригад НКВС, що зуби з’їли на боротьбі з повстанцями, завжди вистачало. Та оповідачеві, видно, захотілося красивої картинки.
Ну і сцена, коли сам командуючий військовим округом, маршал(!) та командуючий авіацією округу, генерал полковник(!) викликають не командира авіадивізії, навіть не командира авіаполку, а – командира ескадрильї – стовідсотковий нонсенс.
До речі, в 1947 році Родіон Якович Маліновський не був командуючим Далекосхідним військовим округом. За дуже простої причини: такий округ було створено лише в 1953 році. А в рік, про який йдеться, посада маршала Маліновського називалась Головнокомандувач військами Далекого Сходу.
Тепер подивимося, як наш герой виконав бойовий наказ.
«Під час заходу у зону бомбардувань капітан відвів ескадрилью на 20 кілометрів убік від гірського хребта і скинув смертоносний вантаж у тайгу. Почалася пожежа. Літак-розвідник усе це відзняв на плівку.
Вранці генерал Красновський викликає Юрія Коваленка у штаб гарнізону, показує знімки і промовляє:
- Твоя военная карьера, капитан Коваленко, закончена. Удирай из армии подальше» (http://aratta-ukraine.com/text_ua.php?id=562).
Нормально? Офіцер не виконав бойового наказу! Поруч знаходиться особистий посланець Сталіна, який контролює як наказ «Хазяїна» виконується! Тут же – «особісти» і політруки! А ну, прикинемо, скільки хвилин пройде до того часу, коли Сталіну стане відомо хто і як ігнорував його розпорядження?
І що значать оті слова генерала Красновського? Тікай куди? Невиконання бойового наказу – військовий трибунал. Дезертирство – обставина, яка робить провину ще тяжчою. Так само, як і провокування на цей злочин. Генерал, що, сам захотів на лісоповал, радячи таке?
Для Коваленка табірним бараком точно не мало все закінчитися. Пособництво «бурятським націоналістам», антирадянська діяльність, невиконання наказу – тягли за собою єдиний фінал для нашого героя.
Як же Сталін розправився з непокірним?
 «Юрія Коваленка було розжалувано з капітана до сержанта і позбавлено офіцерських нагород. Ще майже три роки він служив авіаінструктором в Оренбурзькому військовому училищі» (http://aratta-ukraine.com/text_ua.php?id=562).
Дива продовжуються. Замість розстрілу або 25 років таборів – розжалування. Навіть не до рядового – до сержанта! І відправка до Оренбургу – виховувати молодих льотчиків (правда, в інших випадках він розповідав, що служив там авіамеханіком), так би мовити, передавати багатий досвід у саботуванні наказів командирів і начальників. Певне, наприкінці 1947 року тов. Сталін разом із страшним тов. Мєхлісом та моторошним тов. Бєрією раптово захворіли на важку форму лібералізму. Така собі ураганна епідемія трапилася.
Ви вірите в оте все, шановний Читачу?
А яких це «офіцерських нагород» позбавлено нашого видатного героя? Орден Червоного прапора – нагорода не офіцерська. Втім, сам Коваленко не дуже розповідав, якими саме орденами його було нагороджено. Про два «Прапора» нам відомо. Дивимося на кадри телепередачі – бачимо один. Ще Червону Зірку й два ордени Вітчизняної війни. Плюс медалі. Решту, як пояснює ветеран, відібрали кляті Сталінці.
За дивним збігом обставин, так само, як не збереглися знімок в «Правді», бритва німецького офіцера, ремінь Паулюса – не зберігся жоден знімок Юрія Коваленка у формі капітана. Ні з солдатами його розвідувальної роти, ні з генералом Ватутіним, ні навіть вже в повоєнний час – за штурвалом бойового літака.
Є лише три дуже дивних світлини. На одній зображено фельдмаршала Паулюса в компанії якогось генерала, начебто - під час захоплення в полон серед Сталінграда. На задньому плані є два радянські офіцери, обличчя котрих ледь читаються. Пан Коваленко просить нас вірити, що один з тих людей – він.
http://aratta-ukraine.com/text_ua.php?id=562
В статті написано: "Командуючий 6-ою армією Фельдмаршал Фрідріх фон Паулюс (зліва) під час полонення 31 січня 1943 року. На задньому плані праворуч - Юрій Коваленко". Читач сам може судити, наскільки той вояк на газетному знімку схожий на нашого героя.

http://waralbum.ru/15887/
Але існує ще фото, зроблено явно в тому ж місці, лише ракурс - інший. Але про місце захопленя Паулюса вже не йдеться. До світлини пояснення: "Генерал-фельдмаршал Фридрих Паулюс (слева), командующий окруженной в Сталинграде 6-й армии Вермахта, начальник его штаба генерал-лейтенант Артур Шмидт (Arthur Schmidt) и его адьютант Вильгельм Адам (Wilhelm Adam) после сдачи в плен. Сталинград, Бекетовка, штаб советской 64-й армии". Звернемо увагу - тут також хтось маячить на задньому плані у ватнику. Невже теж... пан Юрій? До речі, ремінь у Паулюса - на місці...
Друга світлина є ще більш дивною. Троє молодих людей. У військовій формі без жодних нагород, зате з курсантськими погонами. На погонах – емблеми ВПС. Як відомо, погони було введено в 1943 році. На той час товариш Коваленко, за його словами, вже був капітаном. Що ж це за дивина?
http://3.bp.blogspot.com/-A8fdCrUZCjg/UYNeDleUK3I/AAAAAAAAD3E/WRQhB-jqVhg/s1600/1.png

І нарешті, в кожній статті про героя публікується знімок молодика у формі сержанта ВПС з орденами Червоної Зірки та Вітчизняної війни. Кажуть то – Коваленко в молодості, коли вже його було розжалувано. Віримо. Але куди поділися медалі «За відвагу», «За бойові заслуги», два ордени Червоного прапора, тобто ті нагороди, які за всякого бажання до «офіцерських» не віднесеш. А в наш час принаймні один «Прапор» знову з`являється, так само, як і медалі…
http://1.bp.blogspot.com/-fGbmGWoChjs/UYNdqvPwcvI/AAAAAAAAD24/Twe-l9DdH40/s1600/0.png
Тепер поглянемо на відеокадри, де Коваленко розповідає як був «джурою». Чітко спостерігаємо на правому боці піджака героя разом з Червоною зіркою та орденом Вітчизняної війни ІІ ступеня (який є на світлині де Коваленко начебто сержант) ще один орден Вітчизняної війни. А це звідки взялося, якщо в 1947 році його не було? Більше того, орден цей – на колодці, такі нагороди вручалися лише в період з 20 травня 1942 по 19 червня 1943 року. Велика таємниця то є, - хто її розгадає?..

А після війни пан Юрій Кравченко продовжував дивувати світ. Він вступає на архітектурний факультет Київського інженерно-будівельного інституту (це з 8 класами освіти!) і навчається так, що професори мліють. Ще на третьому курсі Микита Сергійович Хрущов, вже керівник держави, посилає за студентом Кравченко, аби порадитися який пам’ятник треба ставити генералу Ватутіну.
В подальшому Кравченко Юрій Миколайович був кандидатом наук, написав купу монографій. Підготував навіть докторську дисертацію. Проте не захистив. Як завжди, завадили кляті партноменклатурники.
Цікаво, чи відомо комсь, що побудував архітектор Кравченко?

До останнього десятиріччя пан Кравченко про свої подвиги мовчав. Ні книжки, ні статті. І лише в другій половині 2000-х років зламав печатку на вустах своїх. Відтоді не лише газети до якогось ювілею друкують матеріал про цього «героя» - на його свідчення починають посилатися в дискусіях щодо Другої світової війни. Оце вже погано. Бо дивишся – почнуть писати і про «дивну загибель» Рокосовського від сталінської кулі, і про повстання бурятів, і про Паулюса…
Брехні про т.з. «Велику вітчизняну» комуністами нагромаджено немало. Але чи варто ті брехні міняти на інші, у жовто-блакитних кольорах? Чи варто плодити своїх власних «картонних героїв» лише тому, що комусь подобаються їхні «патріотичні» промови?
«В одній із розмов Юрій Миколайович висловлював жаль, що наша влада не шанує борців за незалежність України, найбільших патріотів (зокрема вояків Української повстанської армії), які не вагались віддавати своє життя за рідну землю, за свій народ, а більше шанує тих, хто прислуговувався зайдам, виконував чужу волю. Він вважав, що й сам мало прислужився Україні, тому хотів передати свої ідейні набутки молодим послідовникам...» (http://aratta-ukraine.com/text_ua.php?id=562).
Від того жалю пан Юрій, царство йому небесне, і вигадав історію, як боронив нещасних бурятів, хапав за комір Паулюса та давав «по соплям» Жукову, як за чотири роки війни встиг повоювати мінером, розвідником, штабістом, пілотом з перегону літаків, бойовим льотчиком; як з ним прагнули порадитися Штеменко і Рокосовський, Ватутін і Конєв, Хрущов і Жуков, Єрьоменко і Кірпонос; як сам народний комісар оборони, маршал Радянського союзу Тимошенко…







Немає коментарів :

Дописати коментар