Загальна кількість переглядів сторінки

субота, 23 листопада 2013 р.

Мій особистий Голодомор


Для кожного українця Голодомор є особистою трагедією, з особливим, не схожим на інші обличчям. Але завжди – страшним.
Старі люди, які пережили ті страшні часи не дуже полюбляли згадувати їх і неохоче розповідали про те, що тоді відбувалося. Отож родинні історії про Голодомор  у нас здебільшого уривчасті і не повні. Мій особистий Голодомор містить і трагедію, і непоказний людський героїзм, і любов, і чуйність та здатність на вчинок. Не знаю лише прикладів егоїзму, що начебто притаманний українцям.
Голодомор не зник у літах. Він триває досі він в наших душах і наших генах.
Те, що я взагалі живу – чудо. Бо з п`яти дітей в родині моєї бабусі по батьківській лінії вижили лише двоє дівчаток – моя баба Паша та її сестра Мотя.
Навесні 1933 року Паша вже була сильно спухла і майже не ходила. Врятувала старша Мотря – їй було 14 років і за тодішніми гуманними радянськими законами, вона вже мала працювати у колгоспі.
У колгоспі годували. Давали ріденьку баланду-затірку, аби люди мали силу працювати – якраз готувалася посівна. Але правило було суворе: їж тут – додому брати отой супчик заборонялося.
Проте Мотя знайшла чим підгодувати сестричку. Під час роботи вона непомітно насипала у черевики жменю-другу жита а увечері вибирала вдома все до зернини, запарювала «кашу» і так рятувала дев`ятирічну сестричку Параску. Ноги Мотя стерла до крові, бо іноді доводилося цілий день ходити з отим зерном у черевиках.
Звичайно, колгоспне начальство – бригадири, обліковці, та і сам голова, знали про ці простенькі хитрощі, що до них вдавалися голодні люди – не одна Мотя додумалася так робити. Перевіряли кишені для годиться, але до взуття не лізли: всі були тутешні, свої й дозволяли оті крадіжки, роблячи вигляд, що нічого не помічають. Цікаво, чи відали люди, імен котрих я не знаю, як сильно вони ризикували? Кому я зобов`язаний тим, що живу? Що живуть мої діти?
Подальша доля моєї бабці та баби Мотрі була важкою, але не винятковою. Баба Паша більше 30 років пропрацювала у колгоспі «за трудодні», а після того, як наша родина перебралася зі злиденної Бєлгородщини на Донбас (до речі, мабудь я та мої родичи в очах деяких «стовідсоткових чистокровних українців» є окупантами, що понаїхали) у пошуках кращої долі, ще 9 років відробила у радгоспі.
В результаті вдячний радянський уряд призначив бабці пенсію – 28 рублів. Чи не кожного дня, пригадую, баба Паша сідала о 9 годині вечора дивитися новини – її не цікавило тяжке життя негрів в Америці та агресивні плани НАТО – її цікавило лише одне питання: чи не «добавлять» пенсію. Добавили. Вже у 80-тіроки підвищили виплати спочатку до 42, а напередодні краху СРСР – аж 48 рублів.
Давно немає вже на світі баби Пашки, а ми, її онуки, збираючись разом за столом, часто згадуємо як вона їла… Ми ніколи не бачили, аби вона викидала крихти зі столу навіть у помийницю – обов`язково згорне отак у долоню і – з`їсть. А ще вона їла обов`язково з хлібом усе, навіть вермишель та вареники.
Вареники… Дуже любила баба Пашка нарвати вишень і – з хлібом. Сміється, бува: оце наїлася вареничків з вишнями…

Баба Мотря одружилася з чоловіком на ім`я Григорій. Був він повользьким німцем, отож звали його інакше – це поміж нашими старими він був Гришою. Згадують: незважаючи на те, що його пращури жили в Росії 300 років, добре розмовляв німецькою. Вже коли жили у Сибіру, бувало, приїздили рочи-німці, обов`язково між собою «по-своєму» балакали.
Обом не пощастило в 41-му. Діда Гришку як німця, тобто неблагонадійного, вислали до Новосибірської області. Умовляв: Мотя – не їдь, залишайся тут – у Сибіру беде важко, а ти дитину носиш. Поїхала.
У селі Роздольне Новосибірської області Гриша отримав роботу – на водокачкі, бо мав гарні за тими часами технічні знання та уміння.
Годували погано. Можна сказати – не годували зовсім. І практично не платили. Єдиний засіб до існування – ріденький супчик-затірка, що дідові Гриші давали на роботі, аби мав сили працювати. Але заплющували очі на те, що він забирав казанок додому – начальники знали про вагітну дружину.
І от, вже у пізні часи, розповідали бабця Мотя та дід Гриша: сидять один напроти іншого за столом і совають казанок один до одного. Мотя: їж, Гришо – тобі працювати. Гриша: їж, Мотю, у тебе дитинка… Розповідали і сміялися
Давно вже немає бабці Моті і Діда Гриші. Так вони і залишилися у Сибіру. Все життя прожили в крихітній квартирці на одну кімнатку з кухонькою у бараці, оббитому рубероїдом. Звідти їх і ховали.
Якось давно, мене ще не було на світі, баба Мотя спромоглася приїхати до бабці Паші у гості. Згадують, як Паша послала її за яйцями: сходи, Мотя, у сіни – там у капелюсі знайдеш.
Мотря повернулася не скоро. З порожніми руками. Винувато так подивилася і тихо каже: Паша, а я забула… забула що це таке – капелюх
Її діти досі живуть у Новосибірській області, зрідка телефонують рідко. Більше зв`язувалися, коли батько був живий: «как у вас там дела? У нас колхозы развалились, работы нет, мужики пьют»… Звичайно, тамтешні мої родичі вже стовідсоткові росіяни і ні слова німецькою – рідною мовою діда Гриші; ні слова українською – рідною мовою баби Мотрі не розуміють. Це напевне ті, кого так не люблять деякі наші «стовідсоткові чистопородні українці»…

З шести дітей родини по маминій лінії у голод вижили лише троє. Вони також жили на Білгородщині. Одна з тих дітей – бабця Шура, мамина мама. Вона була дуже суворою, неговіркою, але справедливою людиною. І дуже мовчазною. Тому мало що знаємо від неї про їхній особистий Голодомор.
Але досі мама, телефонуючи, обов`язково питає: ви там хоч не голодні, синку?
             


Немає коментарів :

Дописати коментар