Загальна кількість переглядів сторінки

понеділок, 9 вересня 2013 р.

Як зеків на війну брали

      Одного разу в процесі роботи, здається, над статтею про Олександра Матросова, зустрілася дуже цікава публікація, в якій розповідалося про те, як в часи Другої світової війни в СРСР набирали солдат з числа ув`язнених".
   

Фото з: http://www.x-top.org/prikol/label/3278/
    
       Стаття - не проста: її автор твердить, що записав розповідь власного батька. Як відомо, спогади очевидців для історика є найціннішим джерелом. Проте тут насторожують мотиви людини, що писала цей текст.  Плюс сайти, де опубліковано його, переважно відноситься до ресурсів "истинно русских патриотов". 
        "Накануне 66-й годовщины Великой Победы считаю нужным сказать, что грязная ложь, которую льют на неё зарубежные фашисты и отечественные власовцы, никогда не уничтожит память нашего народа." - написав Юрій Логінов у самому початку.
      Ми ж дуже обережно ставимося до текстів, автори яких, по-перше, такими словам криють опонентів, а, по-друге метою мають не пошук істини, а пропаганду - різномантіні "розвінчання" та "відповіді".
      Отож ми спробуємо проаналізувати цей текст і подивитися, наскільки він близький до істини, а наскільки - до пропаганди. 
     (Мову, граматику та стилістику автентичного тексту збережено, наші уоментарі дано курсивом).


      У меня в руках — красноармейская книжка моего отца. При обмене воинских документов он попросил оставить ее на память. Это, конечно, вторая книжка, выданная в 1945 году, но туда перешла запись из первой: "Галунов Иван Кузьмич 1921 года рождения, призван 15 сентября 1942 г. Рыбинским ГВК".
      (Взагалі то дуже сумнівним є те, щоб чиовники пішли б на зустріч у проханні залишити старий документ при видачі нового в порушення інструкцій та вказівок, котрі, як відомо, регламентували в СРСР буквально все. Принаймні, якщо прохання виходило не від генерала або міністра. Проте, не прискіпуватимемося, бо попереду маємо інший привід для сумнівів).  

      Я записал его рассказ о том, как это было.
      14 сентября 1942 года. Дмитрлаг в г. Рыбинске. Заключенные строят водохранилище. Утром, как обычно, — развоз на работы. Зашагали бригады в промзону. Собаки лают, натягивают поводки. Конвой читает свою "молитву": "шаг вправо, шаг влево — попытка к бегству, конвой стреляет без предупреждения".
      (Отут - набагато більш серйозні зауваження. Іван Кузьмич Галунов не міг бути ув`язненим Димитрлагу, або Димитровлагу у 1942 році. Будь-який довідник інформує, що це табірне об`єднання ОГПУ-НКВД створено в 1932 році і ліквідовано 31 грудня 1938 року. Більше того, ув`язнені цього табору ніколи не працювали на будівництві Рибінського водосховища. Цей комплекс таборів було створено спеціально для будівництва знаменитого каналу Москва-Волга им. И. В. Сталіна. Розташовувалися табори в районі міста Дімітров, на півночі Московської області, в той час, як Рибінськ, військкоматом якого начебто було призвано цього ветерана, відноситься до Ярославської області.
     Скажуть: Рибінське водосховище будували підрозділи Дмитровлагу. Так, будували. До 1935 року. А 16 вересня 1935 року керівництво ГУЛАГу отримало наказ на формування самостійного Управління будівництва і табору. Табір той отримав назву Рибінський виправно-трудовий табір. За старою пам`яттю зеки його ще називали "Волголагом", але ніколи - Дмитровлагом". 
      Як міг старий ветеран забути назву табору, в якому сидів. До того ж ще наприкінці 1941 року Дмитров (якщо Іван Кузщьмич дійсно таки сидів в Дмитрові, а не Рибінську, про що можна судити з того, що він нижче описує монастир, котрий був саме в Дмитрові) був фронтовим містом, тому навіть якщо б там ще зберіглалася якась "зона", то її неодмінно б евакуювали. Дивно все це...)

     Пришли на свой объект. Приступили к работе. Работали не более часа. Но прибежал посыльный — срочно возвращаться в лагерь. Зачем? Мы ведь только что из лагеря? Что за два часа могло там произойти из ряда вон выходящее?
      (А дійсно, що? Невже воэнкоми приперлися до табору (режимний об`єкт все таки) без попередньої згоди з начальством та ще з грізним папірцем в кишені, який дозволяв припинення вжливих робіт? Чом би не почекати кілька годин?)

      Во время войны даже начальник лагеря не мог остановить работу. Он мог в случае какого-либо ЧП (например, побега) поднять весь лагерь и держать на морозе или под проливным дождем. Но днем работы никогда не прекращались. В войну отменили выходные дни. Работали 7 дней в неделю. Исключение составляли заключенные-евреи. Они не работали по субботам. До войны у них было 2 выходных дня. А в войну только один — суббота. Кричим конвою: "Что случилось? Зачем в лагерь?"
      (Тут дається взнаки "смаки" сайту. Оскільки "истинно русские патриоты" ставляться до євреїв, м`яко кажучи, не дуже приязно, треба зайвий раз їх копнути: і тут, гади, краще всіх влаштувалися. Проте, ми знаємо, що насправді в системі ГУЛАГу преференій жодній етнічній або релігійній групі не надавалося. Надавалися за приналежністю до певних соціальних груп. Привілейованою категорію, наприклад,  у порівнянні з "політичними" були кримінальні злочинці. Вірніше, не так: у порівнянні зі становищем кримінальників життя "політичних" було ще більш важким. І це - все). 

      Конвой не знает, сами нервничают, торопят. Собаки не лают, скулят. Это вечером они обычно рвались с поводков, подгоняли нас, потому что привыкли вовремя возвращаться к своей миске. Идём в строю, переговариваемся, конвой не пресекает. Они, видно, сами напуганы.

      Что же ожидает в лагере? Только нашу бригаду возвращают, или других тоже? Подходим к лагерю. И видим, как в гору, где на территории бывшего монастыря располагался лагерь, со всех сторон тянутся колонны "зэков". Всех сняли с работы?! Что случилось? Немцы Москву взяли? Умер Сталин?
      (Знову маячня. "Немці Москву взяли? Це 14 вересня 1942 року? Під Сталінградом йшли важкі бої. Німці рвалися на Кавказ. А на Московському напрямку радянські війська під геніальним керівництвом Жукова вже півроку штурмували позиції Вермахту під Ржевом на Вязьмою. До Москви - 200 кілометрів. Лише 3 тиждні тому завершилася Ржевсько-Сичовська наступальна операція, яка хоч і не досягла поствленої мети, однак дозволила навіть звільнити 2-3 невеликих міста. Навіть ЗК не могли не знати найменших подробиць становища на фронтах, навпаки - ледь не щодня з ними "працювали" агітатори, головним завданям яких було політичне виховання та інформування про перемоги на фронтах.
      До речі, навіть смерть Сталіна не могла припинити роботи: ув`язнені благополчно допрацювали б на об`єктах, а вже після роботи їм би повідомили трагічну звістку. А так... Ну помер вождь, ну і що? Навіщо через це роботи припиняти? Напвпаки - концентрувати увесь контингент ЗК в таборі для оголошення такої звістки - небезпечно, адже могло і стихійне повстання спалахнути. 
      Висновок: ветеран такого розповісти не міг. Напевне, це придумка "синочка").

      Пришли в лагерь, построились на лагерном плацу. Такого построения никогда не было. Обычно так называемые "придурки", то есть те, кто не работал на общих работах (кухня и др.), в строй не становились. А сейчас все стоят. Даже евреи встали отдельным строем.
      (Останне речення шокує неприкритою брехнею. В таборах ув`язнених розподіляли по загонах. При цьому особливо слідкували за тим, аби максимально "розбити" земляків, одновірців, однопартійців, колег, однополчан, тощо. Це ази роботи з попередження масових організованих втеч, заворушень, тощо.
      Тому лише хворий міг сконцентрувати євреїв у одному загоні. Так само, до речі, як українців, вірмен або чукчів.
      Висновок: це просто черговий, не дуже розумний "наїзд" на євреїв). 

      И не было никогда такого, чтобы одновременно перед строем было все лагерное начальство. Начальник лагеря вообще перед нами появлялся редко. Если только не выполнялся план строительства, то выкрикивал перед строем угрозы, типа: "Я вас на Колыму отправлю! Там вас расстреляют". Перед войной на Колыме расстреливали без суда. Мы об этом знали. Правда, тех организаторов расстрелов тоже расстреляли, и об этом мы тоже узнали. Лагерная почта всегда работала лучше государственной…

      Дальше смотрим.

      Начальник со всей своей свитой отошёл достаточно далеко. Перед строем осталось пять офицеров. Офицеры не лагерные, незнакомые. Своих всех мы знаем в лицо. Знаки отличия другие. Но главное — у них на ремнях пистолетные кобуры, и видно, что не пустые. А лагерные офицеры оружия не носили — по крайней мере, в открытую. Гости разошлись вдоль строя.

      И Я услышал слова, которые помню до сих пор. Когда они говорили, выделяли каждое слово.

     - Мы - офицеры Рыбинского городского военкомата. Ваши братья на фронте истекают кровью. Они ждут вашей помощи. Кто хочет воевать за Родину? Выйти из строя! Добровольцы! Шаг вперёд!
      (Не можемо сказати, що такого не могло бути, але - лише в одному випадку: якщо фронт надтерміново потребував гарматного м`яса, та і в такому випадку - навряд чи. Не було чого робити офіцерам військкомату в "зоні".
      Набір ЗК на фронт здійснювався не аби як, а - за планом. При цьому спочатку виходило відповідне рішення ГКО СРСР, в якому зазначалися: категорія засджених, котоих дозволялося вербувати; їхня кількість, а також доводилася кількість новобранців для кожного табеору окремо. І це не були тисячі. Наприклад:
      "Приказом Государственного Комитета Обороны от 26.07.1942 г. из лагерей и колоний, находившихся в Коми АССР, надлежало освободить и отправить на фронт из Северо-Печорского ИТЛ - 22320, Северного железнодорожного ИТЛ - 1220, Ухто-Ижемского - 520 и Верхнечовской ИТК - 60 чел (http://www.kp.rkomi.ru/txt/09_827.html). 
      Звернемо увагу: 60 осіб на місяць з кожного табору. За такою кількістю співробітники військкоматів "на місце" не їздили. І не було сенсу шикувати увесь контингент ув`язнених. І проплонувати бажаючим зробити крок вперед. Принаймні, така пропозиція мала звучати приблизно так: "Бажаючі піти на фронт, окрім засуджених по ст. 58-й, або на терміни більше 5 років, або повторно". Справа в тому, що ГКО в своїй постанові самі ці категорії ЗК вербувати на фронт заборонив.
      Оскільки не всіх ЗК можна було брати, відповідно і процес вербування відбувався дещо інакше, ніж розповідає ветеран (вірніше, "синочок" за нього розповідає):
      "Заявления бывших осужденных, работавших при лагерях по вольному найму, также срочных заключенных рассматривала специальная комиссия в составе начальника лагеря, начальников отделов оперативно-чекистской работы и отдела учета и распределения заключенных. По результатам рассмотрения принималась соответствующая справка. При этом решающим было мнение опер-чекистских отделов лагерей. Заранее составлялись списки заключенных, которых, по мнению оперативников, можно было призывать в действующую армию. Так, по Воркутлагу известны четыре списка, каждый на 100-150 чел. Формулировки по спискам были стандартными - "санкционирован по списку № 328 и по списку ОЧО ВЛ № 272 от 23.07.1941", "санкционирован ОЧО ВЛ по списку № 279 от 14.08.1941", "санкционирован ОЧО ВЛ по списку № 320", "Санкционирован ОЧО ВЛ по списку № 336 от 23.03.1942". Отдельно составлялись списки польских граждан, уходивших из лагерей в армию генерала Андерса" ( http://www.kp.rkomi.ru/txt/09_827.html). 
     І це - абсолютно правильно: а ну як неперевірений ЗК на фронті пристрелить комісара, та й утече до німців? А ще гірше - грпа такх "товаришів". Та не просто утече, а, наприклад, здасть свої позиції, або мост який важливий...
     Тому добровольців, які подали заяви перевіряли дуже ретельно. І лише за якийсь час потому приймалося рішення, яке оформлювалося письмово, відповідно до форми. Були, звичайно, випадки, коли рішення було негативним
      "Например, заключенный ОЛПа № 3 Инталага при строительстве шахты № 3 1-го строительного района Аполосов Федор Федорович, 1917 г.р., уроженец д.Верховка Казанчинского района Башкирской АССР, осужденный 5 августа 1937 г. на 5 лет как социально-вредный элемент, подал такое заявление 1 марта 1942 г. Комиссия Инталага рассмотрела заявление 17 марта и вынесла решение: "На основании Указа Президиума Верховного Совета СССР от 24 ноября 1941 г. рассмотрено личное дело № 20571 на заключенного Аполосова Федора Федоровича, содержащегося в Инталаге и установлено, что под действие Указа заключенный Аполосов Ф.Ф. не подпадает и освобождению не подлежит. 1. По тяжести совершенного преступления. 2. Подпадает под директиву прокуратуры и НКВД СССР № 221. Здунис" (там же).
      А яким вітром у Дмитров занесло офіцерів з Рибінського війсккомату? Між цими містами - 300 кілометрів дороги. Це не лише різні райни, а навіть різні області! Дмитров сам був районим центром і мав власний районний військкомат.  
      
      Стали выходить по одному. Меня как кипятком ошпарило. Четверо моих братьев там, а я, самый младший, — здесь?! И тоже вышел. Сзади кричат: "Куда вы, дураки?! Здесь пайку дают, а там пулю получите!" В то время в лагере было немало таких "зэков", кто не скрывал, что в заключении они спасались от фронта.

      Нас построили в отдельную колонну. Открылись центральные ворота лагеря (монастыря). За весь срок я ни разу не видел эти ворота открытыми. В монастыре были другие входы. А тут центральные ворота — широкие, красивые — распахнулись перед нами.
      (Яким чудом табір опинився в монастирі? Монастир дійсно був, але...
      "Для Управления МВС и Дмитлага были выбраны здания старинного Борисоглебского мужского монастыря и прилегающего к нему бывшего духовного училища" (http://archive.martyr.ru/content/view/14/17/).
      Тобто, тут сиділо начальство, а десятки й сотні тисяч в`язнів (на 1 січня 1933 року в Дмитровлагі було 1 млн. 200 тис. засуджених, що робило його найбільшим об`єднанням концтаборів всіх часів і народів) розташовувалися в таборах, розкиданих по всій території Московської області. Ну і, повторимося, наявність монастиря гарантовано співвідносить перебування ветерана таки в Дмитрові, а не Рибінську.
      "Зоны располагались, по существу, на окраинах Москвы" (там же).
      Щоправда, в самому Дмитрові, містечку на 6 тисяч мешканців було два табори, але розташовувалися вони не аж ніяк в монастирі, а на північній та південній околицях міста). 

- За ворота, шагом марш!

Никто не сдвинулся с места.

- Что, команду не слышали? Команда была: "Шагом марш!"

Тут все закричали: "Нам в бараки надо!"

- Зачем?

- Вещи забрать.

- Вам ничего не нужно. Все необходимое вам выдадут в Армии. Слушай мою команду! Смирно! Шагом марш!

      И зашагали мы вперёд. Куда? Не знаем. Сколько нас было? По моей оценке, 220-230 человек. Больше 250 человек не было. Но и меньше 200 не было. Получается больше половины батальона. А если по-фронтовому, то батальон. На передовой полных батальонов никогда не было.
      (Залишимо на совісті "русского патриота" оповідання про те, як офіцери заборонили зекам взяти особисті речі, тут інше: виходячи з того, що ми написали вище, такого, аби отак одразу всіх кудись повели з табору, бути не могло. Треба було відсіяти рецидивістів, "політичних", засуджених за тяжкими статтями КК, тощо. Що їх потім - назад вести?
      Насправді все було інакше. Добровольців, стосовно яких вийшло позитивне рішення Комісії, під конвоєм етапували в розпорядження райвійськкоматів, де їх зустрічали оті самі офіцери, яких в оповіданні ветерана навіщось занесло в "зону" і після проходження медичної комісії (все - под конвоєм, але вже не вертухаїів, а - солдат НКВС) відправляли (також під конвоєм) до навчальних полків.
      До речі, 500 солдат - то кадрований батальйон, а повний склад підрозділу військового формування нараховує до 800 солдат і офіцерів).

      Один офицер идёт впереди, ведёт строй. Четверо идут вдоль строя, с одной стороны. Пистолеты в кобурах, собак нет. Это же не конвой. Что тогда в наших душах творилось, тебе, сынок, не понять. Что, мы на свободе? Кто разрешил? И офицеры, видимо, были в большом напряжении, не знали, как мы себя поведем. Разбежимся? Их разоружим?
      (Отожбо. Від контингенту, яких офіцери навіть по прізвищах не знають, чекати можна всього. А раптом серед добровольців - шпигуни ворожі та куркулі недобиті? Нас же запевняють, що вивели їх всіх із "зони" без перевірки! Насправді, звичайно, такого бути не могло).

      Один офицер достал пачку папирос и закурил. Ты видел когда-нибудь такое, чтобы в строю курили? И я не видел. Ни в лагере, ни в армии.
      (Офіцер крокує в строю?! В одній шерензі з "зеками?! Нонсенс! Тільки-но писали про те, що офіцери йшли збоку строю, вільним кроком, і от вже оин з них у чарівний спосіб опинився з папіроскою в лавах ЗК?).

Конечно, сразу голос из строя: "Гражданин начальник, угостите папироской!"

      Отвечает: "Я не гражданин начальник, а товарищ капитан. Вы не в лагере. Привыкайте к армии, как положено обращаться к старшему по званию. Вообще-то курить в строю не положено. Но я первый нарушил. И вам на первый раз прощаю". Скомандовал: "Папиросы в строй!" Все офицеры передали свои пачки в строй. Идем, курим, передаем друг другу. Я не курю. Мне дают, я дальше передаю. Вот это жизнь!!!
      (Оце так казка! Поясніть скептику затятому - звідки і, головне, навіщо отой нечуваний лібералізм з боку офіцерів? Та просто від того, що цигарки у війну не продавалися вільно, а - видавалися як пайок. Солдатам і середньому комскладу виділялося 20 грамів махорки на день, а старшим офіцерам - 25 цигарок. Звідки ж капітан та молодші за нього офіцери взяли отой "Казбек"? Хай навіть вони і отримували цигарки в пайку, але чи роздавали б ті 20 щомісячних пачок якимсь зекам? І головне: навіщо? Офіцер має тримати між собою і солдатом дистанцію, не розбещувати їх панібратством. А тут навіть не солдати - новобранці, з яких ще судимість не знято!)

      Шли часа полтора, километров семь-восемь. Пришли. Железнодорожная ветка. Стоят бараки — такие же, как в лагере. Только нет вышек и колючей проволоки. Бараки недавно построенные, пахнут свежей древесиной. Дымят полевые кухни. Обед. Обедать нам рано, но мы всегда голодные. Хлеба выдали такую же пайку, как в лагере. И хлеб такой же плохой. В войну нигде хорошего хлеба не было. На фронте доводилось обедать с офицерами. И у них хлеб был ненамного лучше. Хороший хлеб можно было только где-то достать — купить. А вот каша!!! На настоящем масле. В лагере масла в каше не бывало. Продукты разворовывались. И лагерное начальство тогда этими продуктами не брезговало. А здесь каша настоящая. И накладывали миску до краев. За добавкой можно было подходить сколько угодно, и каждый раз — миска до краев. Мне до сих пор кажется, что вкуснее этой каши я ничего не ел. Настолько врезалось в память.
        (Тут все можливе. Навіть оті "скільки завгодно" додаткових підходів за кашею - так ЗК відгодовували аби вони мали силу ходити, бігати й повзати на навчаннях. А от відсутність колючого дроту - маячня. Навіть навколо військових частин стіна, а тут - зеки! Але навіть не це шокує. Кожен, хто служив в армії знає, куди потрапляють в першу чергу новобранці. І це - не кухня. Це - баня! А у нас же не юнаки з "гражданки" - у нас зеки! Брудні, вошиві, в тюремному дранті. В будь-якій частині є начальик медичної служби, котий слідкуе, аби солдати були здорові. І не приведи, Господи, до масових захворювань. Через те начмед кожного дня досконально перевіряє наряд по кухні: аби у солдат нігті було підстрижено, а руки - чисті і без подряпин та наривів. А тут - орда немитих педикульозників! Начмед тамтешній що, псих?)

      Вместе с хлебом выдали пайку махорки. Сразу вопрос:
-  Товарищ капитан, пока шли, папиросы курили, а теперь махорку выдаете?
- Папиросы будете курить в Берлине. Курить в строго отведенных местах. Располагайтесь в казармах.
      (Це де і коли в їдальні видають курево? Табачну пайку солдату має видавати ротний старшина і лише він. Він отримує тютюн на складі під особистий підпис, суворо встановлену кількість відповідно до списків курців у підрозділі. А такого, щоб: підходьте, невідомі новобранці, беріть, паліть, на здоров`я - такого не буває). 
      (Ого, это не бараки уже, а казармы!) Зашли. Такие же двухъярусные нары, такие же постели без белья, как в лагере. Но постели чистые и набиты сухой соломой. В лагере всегда набивали гнилой, и постели вшами просто кишели. Какой бы усталый ни пришел с работы, пока не убьешь определенное количество этих тварей — не уснешь. Кто-то упал на постель со словами: "Ребята, посплю ночь на сухой соломе — и умирать не страшно!"
      (Цікаво, чому автор цих "спогадів" не розповів про долю кретина-начмеда? Запустити в казарми, на чисті постелі вошивих зеків... М-да...).

      Расположились. Через короткое время команда: "Выходи строиться!". Построили в шеренги. Перед строем человек, одетый в полувоенную одежду. Но явно не военный. Нет знаков отличия. Без оружия. Пожилой, в очках. Представляется: "Я — прокурор города Рыбинска. Я уполномочен вам заявить…" Для меня слово "уполномочен" было новым словом. Я прокрутил в голове: значит, он не сам это решил, а ему кто-то дал "мочь".
      (До відома "русских патриотов": прокурор міста міг бути в цивільному, але здебільшого, особливо в таких ситуаціях, він одягав однострій. З відповідними знаками. Але гаразд, спишемо на те, що цей прокурор був одягнений відповідно до тодішньої моди, яка була розповсюджена серед чиновників).

- Я уполномочен вам заявить: как только вы вышли за пределы лагеря, вы являетесь несудимыми. Судимость с вас снимается, документы о судимости уничтожаются. Вы нигде, никогда не должны говорить о том, что были судимы. Потом он долго говорил, какие мы герои, какие патриоты, и несколько раз предупреждал, чтобы нигде не говорить о своей судимости: "Запомните: вы — не-су-ди-мы!!" В конце своей речи прокурор сказал: "Я вместе с вами буду находиться здесь, в том помещении (показал рукой). Спать не буду. Любой из вас в любое время может придти ко мне и сделать заявление, если против вас или ваших родных совершены незаконные действия. Я гарантирую: прокуратура разберется по каждому факту".
      (Судимість дійсно погашалася. Але шоб прокурор міста(!) особисто займався зеками? У нього що, підлеглих немає? І ще: наших новобранців ве ще до бані не зводли - так і стоять, наражаючи і прокурора, й інших відповідальних товаришів на небезпеку педикульозу, адже воша вона теє - і по землі може переповзти). 

      Я, конечно, к нему не ходил. Хоть я и не совершал никакого преступления, но сам себя оговорил, чтобы спасти товарища. Мне жаловаться не на что. А парень, который расположился рядом со мной, ходил. По лагерю я этого парня не знал. Познакомился здесь. Я его не спрашивал ничего. По лагерным законам лишние вопросы задавать не принято. Он сам сказал, что брат у него несправедливо сидит.
- Ну, и что прокурор?
- Я написал заявление, прокурор убрал в папку. Сказал, что если всё так, как я говорю, брата освободят.
      (Фантастика! Прокурор визнає, що радянський суд, котрий, як відомо є найсправедливішим і найгуманнішим у світі, може помилитися! Та і навіщо оці всі вихиляси начальників перед зеками, у яких попереду - доля гарматного м`яса: тут і цигарочкі від офіцерів, і "чого бажаєте?" від прокурора. Дівчат лише на ніч ніхто ще не пропонував).

      Уснуть не могли долго. Что дальше будет? Где воевать? Какое оружие дадут? Из оружия-то вблизи мы видели только винтовки "вохры".

      Подъём, завтрак той же кашей. Баня. Ну, какая баня? Барак, земляной пол, на которых котлы, вода кипит. Ребята быстро сообразили, нагрели камни, нагнали пару. Мыло выдали как в лагере, на один сустав пальца. Но воды горячей — сколько хочешь. В лагере давали только одну шайку. Шайка большая, деревянная, ведра на 2-3. Заменить воду было нельзя. Моешься постоянно в одной воде. К концу помывки она холодная. Выйдешь из бани и дрожишь от холода. А здесь — лей, сколько хочешь. И время не ограничивали. Команды на выход никто не давал. Последних сами выгоняли — надоело ждать. Вышли из бани — нашей одежды нет. Лежат тюки военной формы. Форма б/у, но чистая и штопка сделана явно женскими руками. Выбирай, что подходит. В лагере бросят на два размера больше или меньше — ходи, ищи обмен. А здесь никто не торопил: выбирай, примеряй. Нашлись щёголи, никак выбрать не могут — зеркала-то нет. Крутится: посмотрите, как у меня там. Смеемся: "Ты что, на свадьбу собрался? Здесь невест нет, одни женихи".
      (Щодо казок про те, як вошиві новобранці лише наступнорго ранку (ні, начмед - точно німецький шпигун, тримав зеків цілу ніч немитими в казармі, аби ті свтигли у чисті постелі вошей напускати) потрапили до бані - ми вже казали. Тут звернемо увагу на дві деталі.
      Перше: що то за пайка мила така - як в "зоні"? Там-то ясно, адміністрація обкрадала нещасниз ЗК, а тут? Кожному солдату старшина мусить видавати 100 грмів мила на місяць. Звідки ж оті обмилки?
      А звідки однострої б/в? В РККА було або так, або так: або видавали нову форму, або взагалі її не видавали. В останньому випадку зеки ходили в атаку в тих самих ватяниках, в яких фігуряли "зоною", через що німецькі солдати прозвали їх "чорною піхотою Сталіна"; а мобілізовані на колишніх окупованих територіях новобранці воювали в цивільному - кого в чому з дому забрали (це - знамениті "чорносвиточники").
     Звідки ж взялися оті тисячі старих одностроїв? Строки носіння в армії - великі, під кінець форма годилася хіба що на ганчір`я, куди вона, власне, й потрапляла. Танкові двигуни теж чимось протирати треба. І гвинтівки чистити...
      Проте не прискіпуватимемося - може дійсно посадили десь дівчат перебирати старе дрантя 
та зашивати те, яке ще могло походити - до першого бою. Зрештою, ця дивина на тлі інших "одкровень" нашого ветерна - навіть і не дивина).
Далее медицинская комиссия. Осмотр всеми врачами. Вес, рост, объем груди, объем легких и так далее. Годен, годен, годен. Четвертых признали негодными.

- Ребята! Нас не берут!

- Как так? Мы же все вместе!

- Не волнуйтесь, они идут в госпиталь. Они догонят вас на фронте. Если после госпиталя будут признаны негодными, будут работать на оборону. В лагерь никого не возвратят.
      (Отут віримо. Дійсно, і в частині новобранці також проходять медкомісію. І та комісія дійсно могла виявити хворих, яка пропустила медкомісія військкомату. Справа в тому, що остання зацікавлена якомого більше солдат відправити на фронт, виконати план, тому десь когось "пропускала").

      Выдали красноармейские книжки. Ты когда, сынок, получил военный билет? В день присяги. А мы — в день призыва, потому что из заключенных надо было быстро сделать солдат, выбить лагерь из наших голов.
     (Отут синок мав би вигукнути: Батьку! Не ганьби себе і мене! Припини свої побрехеньки! Адже вже навіть я, дурний, зрозумів, що в армії ти ніколи не служив!
      Військовий квиток синок отримав не в день присяги, а в день призову на військову службу. Ще у військкоматі паспорт у нього вилучили і видали "воєннік". А як же інакше, якщо це - посвідчення особистості. "Ветерану" треба б знати, що він мав наносити на свої речі номер червоноармійської книжки, аби можна було визначити кому належить ремінь, гімнастерка, пілотка, фляга, тощо. Ніхто не дозволить військовослужбовцю місяць між призовом і прийняттям присяги ходити на курсах молодого бійця з порожніми кишенями).

      Красноармейские книжки заполняли с наших слов. Никаких других бумаг я не видел. Вопрос: гражданская специальность? А какая у меня в деревне специальность? Меня судили несовершеннолетним. Я вспомнил, что в колхозе уважаемым человеком был кладовщик. Я и ответил - кладовщик. Тот, кто записывал, видимо, был такой же "образованный", как я. Кладовщик же - это должность, а не специальность. Но так и записали.
      (От цікаво, яким чином неповнолітній потрапив до "дорослої" колонії? Але й це не суть важливо, зрештою, могли й перевести із досягненням повнолітя - тут інше: червоноармійські книжки заповнювалися не на коліні десь посеред казарми, а - кадровими кадровиками (вибачте за тавтологію) військового комісаріату. Неграмотних там не тримали.
      Тоді навіщо старий розповідає оті казочки? Тому що в разі визнання, що книжка заповнювалася, як і годиться, за особистими паперами новобранця, доведеться відповідати на питання звідки ті документи взялися, а там і комісія щодо призову випливе, тобто, впаде увесь міф про "крок вперед" із широких зеківських лав.
      А ось - більш сер`йозний "прокол" у спогадах діда. Галунов Іван Кузьмич начебто 1921 року народження. Повноліття в СРСР наставало з 16 років. Якщо Ваню судили коли йому було 15 років, то, проста арифметика дає йому на момент призову 21 рік, тобто, він "сидів" вже мінімум 6 років. Але в такому випадку він не міг опинитися на фронті. Тому що, повторимося:
     "Указами Президиума Верховного Совета СССР от 12 июля и 24 ноября 1941 г. разрешалось освобождать из мест лишения свободы заключенных, осужденных за незначительные преступления на срок до пяти лет...) (http://www.kp.rkomi.ru/txt/09_827.html).
      В принципі, після цього вже можна припиняти "розбір польотів". Сенсу немає.
До речі, комірник (кладовщик) - то не лише посада, але й професія. Це зараз у дипломах випускників профільних навчалиних закладів пишуть мудре заморське слово "логістика", а тоді все було простіше...)

      Дальше. Принимают нас в комсомол. Если бы меня спросили: "Хочешь быть комсомольцем?" - я бы, скорее всего, в то время ответил: "Нет!"

      Но задавали всем другой вопрос: "Будешь воевать?"

- А зачем я здесь?

- Ты настоящий комсомолец. Поздравляем!

      Пожали руку, вручили комсомольский билет. Разве вчера утром, когда шел под конвоем, мог я себе представить такое?
      (Так і ми не можемо. Бо такого просто бути не могло. Тип, який писав ці "спогади" відверто знаходиться в полоні стереотипів. Але то лише за "пізнього соціалізму" у нас всі особи від 14 до 28 років майже поголовно були членами ВЛКСМ. А в ті части все було не так. Наприклад, в 1944 році в СРСР було 6 млн.582 тис. членів ВЛКСМ. Це десь на 160 млн. населення. Навіть і в 1941 році, до страшних втрат, передусім серед молоді, кількість комсомольців була трохи вищою за 10 млн. - з 180 млн. населеня країни.
       Комсоргам не було жодної потреби записувати до ВЛКСМ всіх злодів без розбору. Більше того: за такий "шкідницький акт" могли й під трибунал віддати).

      Все эти дела заняли целый день. Конечно, обед еще был. К вечеру выдали сухой паек на трое суток. Подошел состав. Вагонов еще было немного. Часть вагонов занята. Оттуда нам кричат, шутят, смеются.

      Ребята! Это такие же, как мы, тоже из лагеря. Значит, мы не одни. На душе еще светлее стало.

      Загрузились, тронулись. Интересно, куда везут? Кто-то ориентировался. На Москву поехали. Значит, Москву защищать будем. Стали уже засыпать. Голос: "Ребята, на "горьковку" повернули, на восток везут, в Сибирь!"
      - Обманули?! Зачем? Мы же добровольцы!

      По вагону проходят сопровождающие офицеры. Уже другие, не военкоматские.
     (Куди проходять? Це що, купейний вагон? Може, плацкарти "зекам" подали? А по "теплушках" офіцери не проходили через поважну причину - не було міжвагонних переходів, тобто - тамбурів. Їхали ж офіцери, як їм і годиться в окремому офіцерському вагоні.
      До речі, хто там хотів "Москву захищати? Це на кінець 1942 року?!).

- Куда везете? Немцы - в другой стороне.

- Прежде чем с немцами воевать, надо научиться. Успеете, увидите немцев. Спите спокойно.

      И пока ехали мы, прицепляли новые вагоны, загружались. Мы уже всё поняли: собирают из лагерей добровольцев.

     Ночью слышали, пересчитывают нас.

     Здесь все. Говорят, двое сбежали. Ну, всё, думаю, сейчас шмон начнется, как в лагере при побеге. Пусть побегают. Земля круглая. Прибегут туда, откуда убежали.

      Прибыли мы в Гороховецкие Лагеря. Сколько вагонов в эшелоне было? Не скажу. Эшелон большой, конца не было видно. И все — "зэки". То есть уже не "зэки". Судимость снята, документы уничтожены. А в карманах гимнастерок у нас красноармейские книжки и комсомольские билеты. Затем курс молодого бойца. Присяга! И у каждого — своя фронтовая судьба. Ты, сынок, начитался, наслушался всякой ерунды о штрафниках, заградотрядах и т.п. Чтобы ты понял, сынок, что тогда всё было не так, как пишут в "Огоньке", расскажу, что произошло со мной во время курса молодого бойца.
      (Якби ж то синок начитався. Судячи з того, що "синок" катеорично вірить у те, що йому розповідають, він у військовій справі - абсолютний профан. Та і дід, від імени якого він пише, також виглядає не дуже. Це лише "патріоти" вважають, що ЗК з таборів обов`язково посилали до штрафних підрозділів. Насправді, ані штрафні роти, ані штрафні батальйони таким контингентом не формувалися. І "Огонек" такої маячні ніколи не писав. Штрафні роти формувалися із військовослужбовців рядового та сержантського складу, засуджених за військові або загальнокримінальні злочини. Штрафні батальйони - з військовослужбовців офіцерского складу, за такі саме злочини. І все.
      До речі, командували штрафними ротами та батальйонами кадрові офіцери, а не засуджені. А оті стереотпи - то від фальшивого серіалу режисера і продюсера Ніколая Досталя "Штрафбат".
ЗК та спецпоселенцями формувалися звичайні стрілецькі полки, дивізії і навіть корпуси. Наприклад, 91-а стрілецьку бригаду було сформовано саме з колишніх ув`язнених трудтаборів. А 6-й стрілецький корпус, до якого вона входила - майже цілком складався із спецпоселенців. До речі, саме в 91-й бригаді воював колишній ЗК Олександр Матросов, який загинув у своєму першому бою (детальніше про нього і його "подвиг" тут: http://polis-luga.blogspot.com/2012/08/blog-post_28.html). 

      Мы отрабатывали на соломенных чучелах приемы "бей штыком!" и "бей прикладом!" деревянными винтовками. Это очень надоело. Я что-то выполнил плохо, нехотя. Офицер сделал мне замечание. Я его и послал... Ты должен понять, что я был молодым, и лагерные замашки еще не выветрились. Он меня ударил по щеке. Я его в ответ ударил его по плечу деревянной винтовкой. Деревяшка сломалась. Я бросил на землю обломки и ушел.
      ("Лагерные замашки"? Це в таборах було нормою "посилати" конвоїрів та бригадирів? Тут, скоріше навпаки - умовний рефлекс випрацюватися мав: знімати шапку перед кожним дрібним начальичком і сахатися від кожного вигуку).

Сел в землянке, зажал голову руками. Жду, когда за мной придут. О штрафной, разумеется, и не думал. Присягу я еще не принимал, поэтому военному трибуналу не подлежал.

Возбудят новое дело, получу новый срок. Сидел до вечера — никто не пришел. Пришли ребята с занятий. Говорят: "Не бойся, Ваня, тебе ничего не будет! Мы слышали, как полковник кричал этому офицеру: "Как ты посмел его ударить! Они же из заключения. С ними нужно бережно. Тебе же с ним в бой идти. Он же тебя в первом бою убьёт!"
      (Не уб`є. Той, хто писав ці "спогади", відверто орієнтується на принцип формування сучасних військових частин: "дембельнулися" із взводп пара солдат, на їхнє місце прислали молодих...
      Однак не забуваймо, що на війні всі новобранці проходили через запасні полки, після закінчення первинної підготовки їх зводили в маршові роти та батальйони і ті крокували на фронт, де їх розподіляли по різним частинам. А лейтенанти залишалися в запасному полку - готувати наступне поповнення. Так і в сучасній армії офіцери, які командують на курсі молодого бійця не стають надалі командирами ціх солдат.
      Вражає "бережное" ставлення офіцерів до колишніх ЗК. Насправді, після того, як солдат ударив офіцера, йому пряма дорога - під трибунал, або назад - в "зону". І гуманність полковника - річ напрочуд дивна, адже він, пробачивши солдату, тим самим а) підірвав авторитет офіцерів; б) подав поганий приклад іншим - тепер солдати вважатимуть, що офіцера можна бити без будь-яких наслідків. Це - перший крок до підриву дисципліни).

Утром вышел на занятия, командовал уже другой офицер. Этого больше не встречал...
      (Ага. Судили й розстріляли: аякже солдата вдарив! Та ще якого заслуженого!).

Я думаю, мало в живых осталось ребят из нашего эшелона. Я выжил совершенно случайно. Мы шли добровольно. И присягу свою все мы выполнили.

      Тепер розставимо всі крапки над "І". На війні було всяке. І кожен сумнівний випадок можна навіть припустити як виключення - десь і колись. Але така конценнтрація смішних, страшний а то і просто не можливих з точки зору здорового ґлузду і тогочасних законів подій...
     Словом, Вам, шановний Читачу, робити висновки.
     
      З великим власівським привітом,
      ПАВЛО  ПРАВИЙ

     Для роботи взято матеріал з сайту http://www.русскоедвижение.рф/index.php/history/52-articles/2498-kak-zekov-na-voinu-brali

Немає коментарів :

Дописати коментар