Невідома війна. Невідомі подвиги. У нас...

      Останім часом в одній сусідній державі дужа активізувалась тема т.з. Великої Вітчизняної війни. І все було б нічого, якби тему цю не використовували з політичною та пропагандистською метою. Власне, як писав Віктор Суворов, нинішнє російське керівництво, зогляду на дійсний стан речей в державі не має жодних інших тем для підняття в суспільстві "бойового духу" (а паралельно - відволіканя уваги від безпрецедентного розкраданя правлячою елітою національного багатства), крім теми війни, що минула.

      Головний месідж всієї пропагандистської кампанії: виграли війну - ми. Тобто - росіяни. Не україні, не грузини, не отой "радянський народ", а - самі росіяни. Так і оголосив якось президент Путін. І, звичайно, ніякі американці, англійці, французи, бельгійці й прокляті поляки жодного стосунку до перемоги над Гітлером не мають. Поляків вже навіть звинувачують в тому, що це вони є справжніми винуватцями Другої світової, мовляв, якби віддали Гітлеру Данцих і Данцигський коридор - нічого б не було.
      Головне, російський народ має знати: лише він - справжній переможець. Такий собі хабар з боку влади, який нічого не коштує. Достатньо лише розповісти, що лише великий російський народ міг творити перемогу в умовах голоду, холоду, в багнюці окопів під пильним оком комісарів та чекістів з загороджувальних загонів. Народ має бути переконаний: саме такою є спрвжня війна. Американці воювати не здатні і не вміють, особливо - якщо Кока-колу не підвезли. Французи... Що взяти з французів? Хіба всі вони здатні на справжні подвиги? Вони ж не голодували так як ми... І возгордиться плебс, і засне хоч і з порожнім шлунком, але - гордий за власну велич.
      Не дивно тому, що пересічний росіянин (і українець, до речі) не зможе назвати хоча б одного героя Другої світової з тих лав. Не згадає жодної героїчної битви, жодного бою, в якому прославилися герої з тих народів. Хіба що, може, крім Варшавського повстання, якому, звісно, допомогали товариші Сталін та Жуков. Не дивно, бо так задумано. Там, на владному Олімпі. Там думають, що дуже розумні, будуючи суспільство за месіджем "бідні, але горді", а найчастіше - "бідні, але агресивно-зарозумілі".
      Дозвольте (не принижуючи справжні подвиги радянських солдат) виправити несправедливість і познайомити загал з кількома цікавими і героїчними сторінками, що їх вписали в історію боротьби з нацизмом та його союзниками солдати інших народів.

     
     Маленький корабль, который дрался как лінкор 

      Ранним утром 25 октября, эскортный миноносец USS "Samuel B. Roberts" двигался вдоль восточного побережья Самар. Он, и другие легкие корабли прикрывали три эскортных авианосца группы "Тэффи-3" - три переоборудованных грузовоза, истребители с которых поддерживали американские войска, дравшиеся с японцами на Филиппинах. Все шло нормально, когда вдруг впередсмотрящий доложил о "дымах на горизонте", и затем впереди показались вражеские корабли.
      Это шло Центральное Соединение японского флота - 23 военных корабля, под командованием вице-адмирала Гуничи Микавы. В его флоте было 4 быстроходных линкора, 6 тяжелых крейсеров, 2 легких крейсера и 11 эсминцев - огромная сила, включавшая исполинского "Ямато"!
      И против всей этой армады со стороны американцев были лишь 6 эскортных авианосцев, 3 эсминца и четыре крошечных эскортных миноносца, одним из которых был USS "Samuel B. Roberts".

   

     Дело выглядело безнадежным для американцев: но кэптен Коупланд, командир эсминца, произнес "Мы идем в торпедную атаку. Исход ее сомнителен, но мы выполним свой долг". В 07.35, развернувшись и набрав полный ход, крошечный эскортный миноносец бросился на японский тяжелый крейсер "Чокаи" - 15000-тонного гиганта, вооруженного десятью крупнокалиберными орудиями, каждое из которых могло уничтожить крошечный эскортный миноносец одним попаданием!

      Но судьба дает шанс отважным. Под прикрытием густого дыма, стелящегося по воде, USS "Samuel B. Roberts" рвался вперед на скорости в 28,7 узлов - при том, что был спроектирован на 24! Гигантские японские снаряды падали вокруг отчаяно маневрирующего кораблика, поднимая столбы воды, но миноносец был мал, и японские артиллеристы не придавали ему серъезного значения... до тех пор, пока крошечный американский кораблик не подошел к своему громадному противнику на дистанцию в 4,6 километра!
      И на "Чокаи" пришел ужас. Орудия тяжелого крейсера не могли быть опущены достаточно низко к воде, и их огромные снаряды пролетали над корпусом эскортного миноносца, неудержимо рвавшегося вперед. Некоторые снаряды попали в эскортный авианосец "Гамбиер Бэй".
      Оказавшись в радиусе действия торпед, "Samuel B. Roberts" нанес первый удар. Три торпеды Mark-15 выскочили из его единственного трехтрубного торпедного аппарата, и устремились к цели. Спустя минуту, мощный взрыв оторвал носовую оконченость "Чокаи". По словам американских офицеров, "матросы приветствовали его криками "Счет в нашу пользу!", как на футболе"
    А между тем, сражение продолжалось. Японские корабли открыли яростный огонь по крошечному миноносцу, тяжело ранившему их собрата. Но маленький, маневренный эсминец, созданный для противолодочной борьбы и точного сброса глубинных бомб, был нелегкой целью. Яростно вертясь, он вел ответный огонь из своих двух 127-миллиметровых орудий, выпустив почти 600 снарядов. Его 40-милиметровые и 20-миллиметровые автопушки гремели непрерывно, поливая потоками свинца, калеча надстройки "Чокаи" в ужасе пытавшегося оторваться от смертельного врага.
     В 8.51, спустя почти час после начала сражения, японцы, наконец, добились попаданий. Два снаряда празили USS "Samuel B. Roberts", и один из них вывел из строя кормовую 127-миллиметровку. Не сдающийся кораблик развернул свое носовое орудие, и открыв огонь по тяжелому крейсеру "Чикума", удачным выстрелом взорвал башню-3 японского гиганта.
     Наконец, к полю боя прибыли гиганты. Японский линейный крейсер "Конго", нацелив свои орудия, взял эскадренный миноносец - который весь целиком мог бы поместиться на его палубе - под прицел. Три 356-миллиметровых снаряда нашли свои цели, и USS "Samuel B. Roberts" содрогнулся от смертельных попаданий. Один из снарядов смертельно ранил артиллериста кормового орудия, Паула Карра - его нашли спустя несколько минут умирающим, но пытающимся затолкнуть в казенник только-только приведенной в боеспособное состояние пушки последний (!) 127-миллиметровый снаряд.
     В 9.35 последовала команда "Оставить корабль". С развевающимся флагом, крошечный эсминец, бросивший вызов целой эскадре пошел ко дну. С ним ушли на дно 89 его моряков. 120 оставшихся с живых моряков продержались на 3-х спасательных плотах более 50 часов, прежде чем были подобраны.
     Яростный бой эсминца, который дрался как линкор, окончательно показал, что Япония уже обречена. Она еще могла отбиваться, она еще имела много военных кораблей - но до тех пор, пока крошечные американские эсминцы без размышлений кидались в бой с линкорами и тяжелыми крейсерами, все, что могли сделать япоснкие воины - это бежать, бежать так быстро, чтобы союзники их не догнали.

      (З сайту http://alternathistory.org.ua/korabl-kotoryi-dralsya-kak-linkor-eskortnyi-minonosets-uss-samuel-b-roberts).

      

    Битва під Монте-Кассіно.  

    Ні про цей бій, ні, власне, про героїчну боротьбу польських підрозділів в складі союзницьких військ в 1942-1945 роках в СРСР, а тепер - в незалежній Росії воліють не згадувати. Тут перевагу завжди надавали штучно створеному з мобілізованих поляків, українців та білорусів корпусу генерала Зигмунда Берлінга, який бився (під командою призначених "зверху", між іншим) радянських командирів та комісарів на Східному фронті. Проте треба знати, що польські (а разом з ними і - українські!) вояки армії генерала Андерса  воювали набагато хоробріше. І корисніше. 

      Найвизначнішим подвигом польських солдат досі вважається штурм стратегічного перевалу Монте-Кассіно (Італія), через який проходила автомагістраль на Рим.

      "Войска союзников три раза делали попытку его захватить. На высоте перевала располагался монастырь святого Бенедикта. Во время первого штурма, 2 января 1944 года, силами 5-й армии США было взято местечко у подножия горы. В феврале английские части 8-й британской армии атаковали высоту 593, но не смогли ее взять. 17 февраля в атаку двинулись индийские отряды британской армии, но почти полностью были уничтожены. Последняя попытка штурма высоты предпринята 15 марта, когда в атаку пошли новозеландские войска, но, потеряв 55 офицеров и 665 солдат, вынуждены были отступить. Штурмовать Монте Кассино приказали 2-му польскому корпусу, который входил в состав британской армии" ( (http://www.svisloch.info/zemljaki/207-otstojavshie-monte-kassino.html). 
      Тут треба додати, що, за деякими відомостями, використати польскі частини союзному командуванню запопонували самі ж польські генерали. Стояло питання не лише військове, не лише престижу країни, але й - самого існування майбутньої повоєнної Польші: полякам було дуже добре відомо, що Сталін вимагає від союзників віддати йому Польщу, і намагалися переконати Захід в тому, що "іще Полска не згінела", гарантуючи Англії та США  надійну противагу СРСР після війни в якості саме відновленої Польщі зразка 1940 року.

      Тому солдатам Андерса відступати було нікуди. І вони не відступили, всупереч тому, що первал оборонявся дуже сильним супротивником. 

      "Одна из самых элитных частей вермахта — 1-я парашютная дивизия — получила приказ стоять насмерть. Немецкие десантники надежно укрепили перевал" (там же).

      Що стоїть за цими скупими словами, може сказати лише той, хто бачив як це все відбувалося. Кільканадцять рядів колючого дроту на крутих гірських схилах, міні поля, ДОТи, вирізані в гранітному масиві гори, підзмні галереї, які надійно з`єднували позиції оборонців, кулеметні гнізда, снайпери, щільний, заздалегідь пристріляний вогонь мінометів і артилерії...

      Не багато знайдеться воїнів, які вміють воювати з такою безстрашністю і зневагою до смерті як знамениті гуркхи. Часто сам навіть клич, з якими ці солдати йшли у бій: "Слава Великій Калі, идуть Гуркхи!" спонукав ворога до панічної втечі. Але проти відбірних німецьких десантників, що сиділи за кількаметровою товщею граніту, навіть ці прославлені воїни виявилися безсилими. Полк гуркхів практично повністю ліг за схилах гори, не просунувшись ані на метр.

      От тоді під національними прапорами в бій і пішли польські підрозділи.

     "Штурм Монте Кассино проводился в два этапа с 11 по 19 мая 1944 года. В итоге перевал был взят. Общие потери корпуса Андерса составили 924 убитых и 2 930 раненых" (там же).

         За сухими числами статистики стоять людські життя. Загальні бойові втрати польского корпусу перевищили 10%. Кожен десятий. Звісно, це набагато менше того, що звикли вкладати у землю радянські генерали, але відомо, що в СРСР життя солдата взагалі нічого не вартувало. Командири союзних військ звикли воювати інакше...

    Треба відзначити, що в числі переможців були далеко не самі поляки - близько 5000 українців, що воювали у складі корпусу Андерса, вкрили себе безсмертною славою. Їм було навіть важче: вони воювали за чужу країну, під чужими знаменами; часто ображені недовірою з боку польских офіцерів і навіть солдат. Але кращих бійців годі було шукати. Якось Сталін спитав генерала Андерса, чому в його війську багато українців, на що прославлений вояка відповів: "україні добрі вояки".

      Битва ця досі залишається однією з найславетніших сторінок польскої (і української) історії. В Польщі кожен знає слова пісні "Маки Монте-Кассіно":

      "Після вирішальної битви, як згадував генерал Владислав Андерс, поле бою виглядало жахливо: тіла загиблих, понівечена техніка, нестерпний сморід і посеред цього страхіття – море червоних маків. Тоді на фронті народилися слова польської пісні про героїчний бій: «Від польської крові маки на Монтекассіно червоніють ще більше» (http://www.radiosvoboda.org/content/article/2034402.html).

      І досі на військовому цвинтарі під Монте-Кассіно червоніють ці маки, під меморіальною дошкою, на якій викарбувано:

      "Ми, польські солдати, віддали наші душі Богові, наші тіла – Італії, а наші серця – Польщі"...

     

       Операція «Tidal Wave» та деякі інші 

      Про цю унікальну за плануванням, виконанням, а також мужністю пілотів операцію Стратегічних бомбардувальних сил США 1 серпня 1943 року пересічний українець нічого не чув. А між тим "Припливна хвиля" є прикладом, за яким можна вивчати всі позитиви і негативи бойових операцій. Тут проявилися і сміливість задуму, і недоліки у його здійсненні, і помилки командування, і героїзм льотчиків. Операція "Припливна хвиля" - яскраве свідчення того, що війна - це не яскрава картинка фальшивих героїчних фільмів "про війну" режисури Андрія Малюкова.

       Пропонуємо цікаву і детальну інформацію про цей подвиг американських льотчиків з деякими коментарями, який виділимо курсивом.

       "Работа нефтеперегонных заводов Плоешти по прежнему не давала покоя генералам в штабах союзников. Но теперь по ним решили нанести гораздо более мощный удар. Летом 1943 г. из состава американской 8-й воздушной армии в Англии временно передали на Ближний Восток три группы, летавшие на «Либерейторах» - 44-ю, 93-ю и 389-ю. Это позволило собрать необходимые силы. Все дело в том, что нефтеносные поля Плоешти были довольно сложной целью. На большой площади располагались семь нефтеперегонных заводов и многочисленные хранилища. Две группы, 93-я и 98-я, получили в качестве целей по два завода, остальные - по одному.

      "Ліберейтор" - це знаменитий важкий бомбардувальник Consolidated B-24 Liberator з екіпажем у 10 осіб і дальність польоту 6000 кілометрів - єдиний на той час літак, радіус бойового використання якого дозволяв досягнути району Полоешті і повернутися назад. При цьому планувальники операції усвідомлювали, що ризик для екіпажів - смертельний, і справа навіть не у ворожих зенітках і винищувачах - пального було максималоно "в обріз" для щасливого повернення. Але і зентіки - теж срашна річ.
      "После предыдущего налета группы Хэлверсона ПВО Плоешти усилили. Заводы и нефтехранилища прикрывали многочисленные батареи зенитных орудий калибром от 20 до 150 мм, эскадрильи немецких и румынских истребителей. Генерал Бреретон оценивал предполагаемые потери своих бомбардировщиков до 50%".

      Погодьтеся, треба мати чималу мужність, аби зважитись на польот, усвідомлюючи, що шанси повернення на базу - 50/50.
      "Налет наметили на 1 августа 1943 г. Пяти группам В-24 предстояло после вылета из Северной Африки пролететь более 3000 км - 14 часов в воздухе. Чтобы обеспечить внезапность, лететь решили очень низко".

      І не лише у несподіванці справа. Над Европою и Середземним морем в той час панували ворожі винищувачі, а дальність маршруту унеможливлювала супровід союзних винищувачів, отож американці просто змушені були летіти на максималоно малих висотах, аби не потрапити під перехоплення. 
      "В 7 утра 1 августа от взлетной полосы на площадке Берка-2 оторвался бомбардировщик «Вонго-Вонго» - лидер 376-й группы и всего соединения. Неприятности преследовали «Либерейторы» одна за другой. Пилот головного самолета, «Вонго-Вонго», совершил неосторожное движение и машина врезалась в волны. С ней погиб весь экипаж, включая флаг-штурмана соединения. Бомбардировщик с дублером главного штурмана вообще не вылетел с базы из-за поломок. В спешке начали решать, кто поведет соединение дальше. Кандидатуру нашли, но как потом выяснилось, не очень удачную.
      После пересечения береговой черты Греции бомбардировщиков засекли немецкие посты наблюдения. Истребители начали подниматься в воздух, на зенитных батареях расчеты выбегали по тревоге.
      Погода над Грецией оказалась отвратительной. Соединение сломало строй и разбрелось. Вдобавок новый лидер совершил ошибку - произвел смену курса не в той точке. Из-за этого самолеты вышли прямо на Бухарест. Зенитные батареи, прикрывавшие румынскую столицу, тут же открыли яростную стрельбу.
      Около двух часов дня «Либерейторы» наконец-то появились над Плоешти. Но вышли они не с тех курсов, которые были запланированы. Заранее расписанный порядок атаки целей был нарушен. Подразделения и отдельные экипажи начали выбирать цели сами - попросту бомбили то, что подвернулось.
      Зенитный огонь разрушил остатки строя, эскадрильи потеряли своих командиров. Началась полная самодеятельность. Выбранная для бомбометания высота 80-100 м привела к поражению самолетов всеми видами оружия. Отмечались случаи когда стрелки «Либерейторов» вступали в перестрелку с расчетами зенитных батарей. От горящей нефти пламя и дым поднимались выше летящих самолетов. Бомбардировщики шли сквозь них и выходили закопченными.
      Очевидці розповідають, що після повернення в площинах деяких літаків було знайдено гілки дерев і навіть стебла кукурудзи - настільки низько доводилося літати. Для машини, яка мала довжину 20,5 метрів і розмах крил 33,5 метри це - практично цирковий трюк.
     Всего 27 минут прошло от сброса первой бомбы до падения последней. Затем последовал долгий путь домой в сопровождении вражеских истребителей, атакующих со всех сторон. Потери 9-го командования оказались огромными, хотя и не дотягивали до пессимистической оценки Бреретона. Из 164 самолетов, поднявшихся утром в воздух, 53 были сбиты или разбились по пути, 23 вынужденно сели в разных местах, 88 вернулись на свои базы. 98-я группа полковника Кейна потеряла 21 из 38 машин. Сам Кейн вынужденно сел на Кипре, разбив бомбардировщик. 55 самолетов из числа вернувшихся имели повреждения.
      Із 164 літаків (інші джерала дають число 178) без пошкоджень повернулося лише 33! Повністю загинули екіпажі 53 бомбардувальників - 500 льотчиків (і це не враховуючи убитих та поранених на тих, що дотягли до своїх аеродромів) загинули.

http://coollib.com/b/137145/read

 Из семи заводов в Плоешти два разрушили, два вывели из строя по крайней мере на полгода, двум нанесли небольшой ущерб, а в один вообще не попали ни разу. 9-е командование потом еще не раз возвращалось к мысли нанести удар по Плоешти. Но для этого ему понадобилось вновь накопить достаточную мощь. Когда те же пять групп в середине августа атаковали Винер-Нейштадт в Австрии, им удалось поднять в воздух всего 68 машин".

      Нам розповідають, що Росія перемогла б і сама, без американців, англійців і українців. Можливо. Але зауважимо, що результати "Битви за Дніпро", яку якраз в той час планували радянські генерали, були б напевне куди скромніші, якби нафтоперегоні заводи Плоешті дали б достатньо бензину для німецьких літаків, які в найвідповідальніший момент битви на Східному фронті в більшості своїй залишилися на аеродромах без пального; якби німецькі такнкісти мали достатньо бензину для маневру рухом. Невже американські пілоти, які падали у своїх палаючих машинах на румунську землю не заслужили частки слави за звільнення Києва?

      Щоправда, про малозначущість авіаційних ударів розповідають лише тоді, коли це стосується американців або англійців. Якщо "потужні" авіаудари завдають радянські льотчики - стиль і тон статей змінюється:

      "В ночь на 8 августа 1941 г. авиационная группа под командованием Е. Н. Преображенского в составе 15 боевых машин сбросила 750-килограммовые бомбы на военно-промышленные объекты фашистской столицы. А 13 августа 1941 г. Указом Президиума Верховного Совета СССР Е. Н. Преображенскому было присвоено звание Героя Советского Союза" (http://olymp.as-club.ru/publ/raboty_1_go_tura/gotovye_raboty/vydajushhiesja_vozdushnye_srazhenija_velikoj_otechestvennoj_vojny/6-1-0-155).

      Зауважимо - 15 літаків. Три десятка бомб ФАБ-500. Герой Радянського Союзу. Про цей подвиг (справді - подвиг) знято кілька документальних та художніх фільмів, написано безліч книжок і журнальних статей. Про "потужне" бомбардуваня радянськими льотчинками Берлані в СРСР було відомо і піонерам, і пенсіонерам. А от про операцію "Tidal Wave" у нас скромно мовчали.

      Не наголошувалося і на масштабах авіаційних нальотів союзників на столицю Третього Рейху. Про них, непевне, рекомендовано взагалі не згалдуваи. Але ж лише 18 березня 1945 року місто бомбардували 1250 американських літаків! Для порівняння поглянемо чим пишаються радянські ВПС:

       "Налеты на Берлин превратились в длительную и сложную операцию. Всего авиагруппа полковника Е. Н. Преображенского штурмовала Берлин 10 раз, в налетах участвовало почти 90 бомбардировщиков дальнего действия. Было сброшено 311 бомби зарегистрировано 32 пожара" (там же).

      А були ж іще й інші видатні операції? Нам розповідають про те, що саме радянські ВПС "зламали хребет" Люфтваффе. Це правда. Але не вся. Насправді Східний фронт для німецьких льотчиків був чимось на зразок полігону, де вони тренувалися літити і перемагати. Лише тільки пілот набирався досвіду (це перш за все стосувалося винищувачів), їх перекидали для боротьби, на думку, німецького командування, з більш небезпечним противником - англійцями і американцями.

     З 20 по 25 лютого 1944 року союзниками було поведено повітряну операцію "Великий тиждень" - удар по об`єктах Люфтваффе. Празка німецьких ВПС виявилася настільки катастрофічною, що

     "... Німеччині довелося терміново зайнятися розподілом промислових потужностей, так як німецька винищувальна авіація більше не могла захищати небо над Німеччиною навіть вдень і при підтримці системи ППО (http://znaimo.com.ua/Стратегічні_бомбардування_в_період_Другої_світової_війни).

      Ті ж радянські генерали, які пишуть про "виключну роль" СРСР у перемозі над Гітлером, визнають, що Друга світова була "війною моторів"; що той, хто мав перевагу у повітрі, зрештою вигравав наземні биви. Але чомусь старанно замовчується той факт, що

      "Начиная с весны 1943 года люфтваффе держало на западном фронте 2/3 всех своих сил, к середине 1944 около 70 % немецких лётчиков-истребителей были заняты в ПВО внутри страны" (там же).

    Якби не самопожертва британських, австралійських, канадських, американських льотчиків, літаки Люфтваффе опинилися б у небі Курської дуги і Києва, Мінська, Ленінграда і Львова. Що буває, коли німці мають перевагу в повітрі показав 1941 рік, коли "геніальний стратег" Жуков, маючи 4-разову перевагу у танках і потрійну - у протитанковій артилерії, катастрофічно програв найбільшу танков битву усіх часів під Дубно, Луцьком і Ровно...

       Дуже чесні радянські, а зараз вже й історики "незалежної" Росії, яким підспівують наші, рідні, українські, чомусь не вважають за серйозний внесок у війну союзницькі бомбардування промисловості Німеччини. Але ми вважаємо інакше і закликаємо товариство робити те саме: не можна воювати без набоїв, снарядів, танків, гармат і медикаментів; не можна воювати без бензину, пороху, кулеметів і тушонки. Хто забезпечив беззаперечне перевагу радянській авіації в небі Берліна? Найкращий винищувач Другої світової війни Ме-262 не з`явився у небі в масовому порядку лише тому що

      "К началу серийного производства Me.262, во второй половине 1944 года, немецкая промышленность уже испытывала серьёзные трудности, вызванные тотальными бомбардировками рейха, а также оттоком квалифицированных инженеров и рабочих на фронты. Ощущался дефицит сырья, топлива и электроэнергии, нередки были перебои с их поставкой. Транспортное сообщение между предприятиями было затруднено. Как результат, ни один месячный план выпуска самолётов не был выполнен, а производственные расходы возросли в несколько раз" (http://ru.wikipedia.org/wiki/Messerschmitt_Me.262#cite_note-AirWar31_.D0.9F.D1.80.D0.BE.D0.B8.D0.B7.D0.B2.D0.BE.D0.B4.D1.81.D1.82.D0.B2.D0.BE-28).

    Те саме стосується німецьких танків, самохідних артилерійських установок, гармат, мінометів, тощо.

      І знову пальне. Те саме, яке не дали розбиті союзниками заводи:

      "Истребитель Ме-262 превосходил все самолеты мира по скорости и вооружению. Их было произведено 1433. Но не хватило керосина. А без керосина лучший в мире истребитель летать не мог. Из почти полутора тысяч построенных самолетов этого типа в боях принимало участие чуть больше двухсот. Остальные так и остались на земле" (В. Суворов. Тень Победы).

      Отож, роль операції "Припливна хвиля", і десятки подібних їм у досягненні спільної перемоги ми би недооцінювати не стали. І іншим розумникам, для яких стратегічні бомбардування - не вйна, не радимо. Сміятимуться. Бо всім відомо, коли і через що нацистське керівництво визнало війну програною. І Курська дуга тут, як виявляється, ні до чого:

      "Як вважав Шпеєр, в технічному відношенні Німеччина зазнала поразки 12 травня 1944, коли завдяки масованим бомбардуванням союзників було знищено 90% заводів, що виробляють синтетичне пальне. Танки, які досягали Західного фронту влітку 1944, транспортувалися кіньми через жорстокої браку палива. 30 січня 1945, в день дванадцятої річниці приходу Гітлера до влади, Альберт Шпеєр представив на ім'я Гітлера меморандум, підкресливши значення втрати Сілезії. " Війна програна ", - почав він свою доповідь і далі в безпристрасною і об'єктивній манері пояснив чому -" Після масованих бомбардувань Рура силезькі шахти почали поставляти 60 відсотків німецького вугілля" (http://znaimo.com.ua/Стратегічні_бомбардування_в_період_Другої_світової_війни).

     Така ціна повітряних операцій... 

     (За матеріалами сайту http://www.airpages.ru/us/b24bp.shtml).

     

     Бій під Новим Загоровим

     Хоча наші колеги з Москви в переважності своїй відмовляються бачити в УПА сторону, що воювала з німецькими загарбниками, але факти - річ уперта. Ще легендарний комісар (і фактичний командир) партизанського з`єднання Ковпака - Семен Руднєв писав в своєму щоденнику:

    "... Националисты – наши враги, но они бьют немцев..." (http://www.unian.net/news/379386-upa-protiv-gitlerovtsev-loj-ili-politicheskie-manipulyatsii.html).

      Як це було, можна судити з одного із багатьох прикладів.

      "Вдень 8-го вересня 1943-го року повстанська чота особливого призначення під керівництвом Андрія Марценюка ("Берези") увійшла до Нового Загорова. Повстанці розташувалися біля Загорівського монастиря, який на випадок зустрічі з німцями мав стати надійною точкою оборони.
      Довго на "гостей" чекати не довелося. Проти чоти з 44-х повстанців було кинуто роту німецької жандармерії, роту донських козаків і роту поліції із фольксдойчів - всього близько 400 осіб. Необережно наблизившись до повстанських позицій, вони потрапили під шквальний кулеметний вогонь, втративши близько 40 бійців.
   Німці спробували підпалити смолоскипами монастир і піти на штурм. Однак, все це виявилося безрезультатним - окрім нових втрат, окупанти не домоглися нічого.
Реконструкція бою під Загоровим. Фото: volynnews.com
     Зі спогадів учасників того бою: 
      "Загупали міномети, заторохкотіли кулемети, автомати... Одна за одною вибухали гранати, все злилося в один жахливий гул. Бій кипів, німці лізли як сарана, а разом з ними власівці та "фольксдойчі". 
      Бій тривав цілу ніч. До повстанців долинали крики німецьких радистів, які викликали допомогу. Коли стало розвиднятися, бійці побачили, що до німців прибули нові машини з солдатами. Береза обміркував ситуацію і дав наказ відступити з шанців до монастиря."
      Тоді німцями було прийнято рішення запросити підкріплення. Повстанці ж, розуміючи трагічну складність свого положення, вирішили закріпитися в монастирі і тримати оборону в святих стінах.
      Вранці 9-го вересня до Нового Загорова були перекинуті додаткові сили жандармерії. Підмога до німців прибула з трьох боків: з Володимира-Волинського, Горохова і Луцька. Перешикувавшись, вони негайно пішли в атаку, тож відступати було не просто. Але монастир був сполучений із шанцями ровом, завбачливо викопаним раніше, ним повстанці і скористалися.
      Тепер проти повстанців виступало понад 700 бійців, котрі мали на озброєнні міномети та артилерію. Обстріл монастиря тривав цілий день, а увечері до німців прибуло підкріплення - десять легких танків. Також три німецькі літаки розпочали бомбардування монастиря. Повстанці витримали авіаудари, сховавшись у глибоких підвалах храму, і відбили нічний штурм.
       10-те вересня стало справжнім випробуванням повстанського духу. Протягом цілого дня німецькі сили штурмували монастир. Але кулеметник Коцюба, який сидів на дзвіниці, безперебійним кулеметним вогнем відкидав навалу противників.
     З 44-х повстанців живими залишилося всього 18.
     З ночі 10-го до середини дня 11-го вересня німецькі окупанти обстрілювали монастир з артилерії, танків та мінометів, а надвечір знов пішли на штурм монастиря. Повстанці втратили пораненими ще трьох побратимів, в тому числі і свого командира Березу, але позицій не здали.
      Вночі на 12-те вересня вони вирішили прорватися з оточення. Сховавши у підвалах храму поранених товаришів, повстанці розділилися на дві групи по шість чоловік і, вдаривши по німецьким окупантам одразу у двох напрямах, вирвалися зі смертельного кільця.
      О 5-й годині ранку, користуючись густим туманом, упівці кинули на позиції ворога гранати і у спричиненому безладді пішли на прорив... Кулеметнику Коцюбі, який лежав поранений на дзвіниці, пощастило також врятуватися, вже після того, як затих бій.
      Зранку 12 вересня 1943 року німці увійшли до монастиря. Почувши стогін, вони виявили одного зі схованих поранених і повісили його того самого дня.
       Трупи 29 захисників монастиря зібрали й поховали місцеві селяни. Вони ж увечері 12 вересня, після відходу німців, знайшли у підвалах і врятували ще двох поранених.
      Повстанці втратили 29 осіб у бою, один був убитий у полоні, дванадцятеро вирвалися, а двох врятували місцеві жителі. Німецькі втрати оцінюються в 90-100 чоловік убитими та 150-200 пораненими. За іншими джерелами, німецькі втрати оцінюються в 540 чоловік убитими та більше 700 поранених.

      Звісно, останні числа німецьких втрат видаються дуже завищеними і напевне реальними слід вважати перші відомості. Але тим не менше, навіть за тких обставин, погодьтеся, такий бій інакше як героїчним не назвеш.

     А знавці назвуть ще кільканадять великих і малих боїв вояків УПА з переважаючими силами противника, від боїв підрозділу Перегійняа до важкої кількатижневої битви загонів УПА "Колківської республіки" проти регулярних частин вермахту. Лише мирних громадян Колків під час останнього штурму загинуло більше 500...

      А ось іще:

      "О боевых действиях украинских повстанцев против вермахта в УШПД сообщал 1 июня 1943 года штаб партизанских отрядов Житомирской области: «20.5.43 года националисты напали на немецкий гарнизон с. Чудель, в 20 км к юго-востоку от Сарн, в итоге было убито 30 немцев». Командир Ровенского партизанского соединения №1 Василий Бегма в своем очередном отчете писал: «26.6.43 г. в с. Хараимовка Деражнянского району немцы вели бой с националистами. Убиты 4 немца и 19 националистов. При выезде из Хараимовки националисты устроили засаду и убили 7 немцев» (http://www.unian.net/news/379386-upa-protiv-gitlerovtsev-loj-ili-politicheskie-manipulyatsii.html).

    Хтось заперечить: не ті масштаби. Але не забуваємо, що УПА - армія партизанська. Відповідними були і стратегія, і тактика ведення бойових дій. До дого ж УПА змушена була воювати з кількома дуже сильними противниками, що, звісно, знекровлювало армію і скорочувало її ресурси.

      Та й чи в цьому справа? Питання було ж у тому, чи воювала УПА з нацистами, правда?

      Битва за Дьєпп

     Цю операцію досі називають дивною. Особливо стараються окремі "спеціалісти" з Москви, які побачили у битві за Дьєпп ледь не намагання західних союзників саботувати відкриття Другого фронту. Зазвичай такі пропагандисти-агітатори розповідають, що англійське командування спеціально обрало час і місце проведення операції таким чином, аби вона провалилася і тим самим можна було показати "неготовність" американо-британських військ до активних дій в Нормандії.

      Ми ж у цій операції нічого дивного і тим більше підступно-політичного не вбачаємо. Фактично то була велика розвідка боєм, яка мала на меті в умовах реальної протидії сильного супротивника виявити всі проблеми, з якими стикнуться війська вже під час масштабних десантних операцій. Фактично Operation Rutter (Операція "Ювілей") була генеральною репетицією майбутніх "Факела" (висадка в Північній Африці) та "Оверлорд" (масштабна десантна операція в Нормандії, яку радянські історики помилково або свідомо називають відкриттям "Другого фронту"). Достатньо сказати, що між операціями "Ювілей" (19 серпня 1942 року) і "Факелом" пройшло менше 3 місяців.

      Втім, які б цілі не переслідувало союзницьке командування, солдатам та офіцерам від цього не легше, адже не зважаючи на заспокійливі заяви командирів, мовляв це - початок масштабної операції по відкриттю Другого фронту практично всі розуміли, що це - казки, адже бачили: немає навколо ніяких інших сил, окрім них, отож насправді воїни ідуть на смерть...

      "Атака на Дьепп началась 19 августа 1942. Силы вторжения вышли из пяти Английских портов между Соутгемптоном и Ньюхевеном. Союзный десант состоял из 4963 пехотинцев из состава 2-й Канадской дивизии, 1075 отборных Британских коммандос, имевших бесценный опыт прошлогодней битвы за Крит, и американских добровольцев — 50-ти техасских рейнджеров. В состав сил высадки входили танки 14-го Танкового полка в составе 30 «Черчиллей», 7 бронемашин «Динго» и единственного гусеничного транспортера «Брен». Военно-морские силы состояли из 200 десантных барж, 8 эсминцев и 19 вспомогательных судов. Общее командование высадкой осуществлял генерал-майор Робертс.
      Первыми высадились доблестные коммандос. Они единственные кто на 100% выполнили боевую задачу — захватили и уничтожили береговые батареи немцев. Впоследствии почти батальон коммандос полёг на пляжах Дьеппа, прикрывая отход основных сил.
      В 05:20 начался основной штурм Дьеппа частями двух Канадских полков при поддержке танков. Высадка происходила под прикрытием дымовой завесы, поставленной Английской авиацией. Пехота высадилась вовремя, однако слабый огонь поддержки показал немцам, что танки запаздывают с высадкой, и первая попытка штурма была отбита. Только небольшое количество пехоты и 6 танков достигли города, но были остановлены завалами на дорогах и подоспевшими частями истребителей танков (артиллеристами) из состава 10 Танковой дивизии. Танки «Черчилль» оказались в безнадежной ситуации, застряв в узких улицах города, без поддержки пехоты, под сильным противотанковым огнем. В итоге, все прорвавшиеся танки были уничтожены.
      Без прояснения текущей ситуации, генерал Робертс отдал приказ к отступлению, и последние части, так и не успев высадиться, повернули обратно. Общее отступление началось в 11:00 и продолжалось под сильным огнем неприятеля до 14:00" (http://echo.msk.ru/blog/kostaash/993126-echo/).

http://ru.wikipedia.org/wiki/Битва_за_Дьепп

     Під час операції ідбувся масштабний повітряний бій, в якому з обох боків брали участь 945 літаків. Втрати союзницьких сил - 106 літаків (555 льотчиків загинуло).

      Загальні втрати десантних військ: 3367 канадійських солдат і офіцерів убитими, пораненими і полоненими; 275 британських коммандос; англійський флот втратив есмінець, 33 десантних баржі і 550 людей особового складу.

      Герої не знали навіщо їх кидають на смерть. Був наказ і - вони пішли під кулі й снаряди, не вагаючись. В тому числі й тому, що знали: командири даремно життям своїх підлеглих не жертвують, якщо потрібна кров - вона потрібна.

      Завершимо цю мініатюру словами з програми на радіостанції "Эхо Москви", в якій навіть російські чесні автори віддають належне героїзму союзників і їхньому вкладу у спільну перемогу:

      "Однако бойня под Дьеппом и фиаско десанта было прологом к «Оверлорду». Так или иначе, но в жертву были принесены отборные части, без особой надежды на успех. Возможно, цель была иной — участники этой неудавшейся операции принимали участие в подготовке всех последующих высадках союзников. Операция «Юбилей», по сути, стала самыми кровавыми маневрами за всю историю современного милитаризма. Через два года в Нормандии герои Дьеппа вернут немцам кредит с процентами, форсировав непреступный «Атлантический вал». Черчилль показал и Сталину и Гитлеру — Британия способна наступать даже в самых сложных и безнадёжных условиях. В отличие от кремлёвского гангстера Джугашвилии, ещё в прошлом 41 году, осенью, через болгарского посла Стаменова предлагавшего Гитлеру сепаратный мир (опыт подлости предательства союзников а-La «незабываемый 1918», благо у большевиков уже имелся) — лорд Черчилль никогда не сомневался в итоговой победе свободных людей Британии и Америки на тёмными силами Империи Зла" (http://echo.msk.ru/blog/kostaash/993126-echo/). 

     

      Про сміливих і умілих

      А тепер кілька приклдадів індивідуального героїзма, що їх виявляля солдати та офіцери країн Антигітлерівської коаліції на полях битв Другої світової. Іноді в цих прикладах є чимала частка гумору, а іноді - багато інформації до роздумів стосовно того, що треба вважати справжнім подвигом...

      "8 мая 1942 года, во время сражения в Коралловом море, американский летчик с авианосца "Лексингтон" лейтенант Пауэр спикировал на японский авианосец "Сёкаку". Он сознательно сбросил бомбу с высоты в 50 метров и его самолет был поражен взрывом собственной бомбы. От взрыва самолета и бомбы японский авианосец был выведен из строя более чем на месяц.

      Другой американский летчик, кэптен Флеминг, 5 июня 1942 года, во время сражения за Мидуэй, спикировал на японский тяжелый крейсер "Микума". Его "Виндикейтор", двухместный палубный пикирующий бомбардировщик был подбит, бомба, которую он сбросил, не попала в цель, и он сознательно направил свою машину на японский крейсер, хотя имел возможность выброситься с парашютом или совершить посадку на воду. Японский крейсер потерял ход, и его на следующий день добила американская палубная авиация (http://ru.wikipedia.org/wiki/Стратегические_бомбардировки_в_период_Второй_мировой_войны#cite_note-29).

       

     

       Оуді Мерфі

      Его отправили в южную часть Франции в 1944 году. Там он обнаружил немецкий пулеметный расчет. Сначала он ловко подстрелил их командира, потом всех остальных в пулеметной точке. Потом, захватив тяжелый пулемет он перестрелял всех врагов в радиусе 100 ярдов, включая соседние две пулеметные точки и команду снайперов. Командование наградило бойца орденом и сделало его командиром взвода. При этом он сохранил свою кличку "Коротышка".
Через полгода его часть отправили в критический район Франции, где шли тяжелые бои, несмотря на то, что от его взвода осталось 19 солдат ( из 128 ) и пара танков М-10.

      У противника в том бою было на порядок больше солдат и полдюжины танков. Так как Мерфи не мог надеяться на подкрепление, они решили спряться в окопы, а М-10 отправить делать всю тяжелую работу. Немцы порвали американские танки на лоскутки. Тогда этот коротышка забрался в подбитый М-10, сел за пулемет и начал методично отстреливать все живое в пределах зоны видимости. При этом он понимал, что горящий танк с баками, наполненными горючим - не самое безопасное место на планете.

      Он продержался около часа, пока не закончились патроны. После этого он побежал снова в окоп к своим товарищам, причем в тот момент, когда он уже прыгал в траншею, на заднем плане совершенно в стиле голливудских фильмов совершенно потрясающе взорвался тот самый танк! В результате "Коротышка" получил практически все медали и ордена, которые только можно было придумать, всего 33, включая пять французских и одну бельгийскую. Естественно, была и "Медаль за Отвагу".

После герой страдал от психического плана проблем, принимал антидепрессанты. Потом подсел на наркотики, позже лечился. Им была написана автобиография под названием "В ад и обратно", позже отметился как актер.

      Від себе додамо: судячи із світлини герой (справжній герой, а не картонний, що їх так полюбляла створювати радянська пропаганда) був далеко не Ілля Муромець.

      

      Джек Черчілль

    Подполковник Джек Черчилль (John Malcolm Thorpe Fleming «Jack» Churchill, 16 сентября 1906 — 8 марта 1996 года), по прозвищу «Вояка Джек Черчилль» и «Безумный Джек», был самым отмороженным британским солдатом, воевавшим во время Второй мировой войны. В бой Джек ходил вооружённый луком, стрелами и коротким шотландским палашом.

      В мае 1940 года, Черчилль и его подразделение Манчестерского полка напали на немецкий патруль близ L’Epinette, Франция. Черчилль подал сигнал к атаке, застрелив немецкого фельдфебеля из лука, войдя в историю Второй мировой войны как единственный британский солдат, застреливший врага из лука. После битвы за Дюнкерк, Джек пошел добровольцем в Commandos, даже не представляя, что из себя представляет подразделение Commando. Его просто заинтересовало устрашающеее название.
      Черчилль был вторым командиром коммандос в рейде «Стрельба из лука» - операции специальных подразделений британских вооруженных сил на захваченном Германией норвежском острове Вогсёй 27 декабря 1941 года. Черчилль первым выпрыгнул из засады и храбро сыграл мелодию на волынке, прежде чем бросить гранату. За свой героизм, Черчилль получил Военный крест.
      Во время боевых действий в Италии, роте Черчилля было поручено захватить городок Пьеголетти. Понимая, что его солдаты не смогут подобраться к фашистам незамеченными, Джек идет на рискованный шаг, который можно назвать авантюрой чистой воды. Дождавшись темноты, он выстроил солдат в несколько шеренг и отдал команду о наступлении. При этом они должны были кричать во всю силу – «Коммандос!!!» Трюк удался – от неожиданности немцы растерялись и были успешно взяты в плен в количестве около 130 человек.
      В 1944 году он возглавил Commandos в Югославии. В мае ему было приказано атаковать контролируемый немцами остров Брач. Он организовал пеструю армию из 1500 партизан и 43 коммандос. Волынка Черчилля подала сигнал вступить в бой с противником. Только Черчиллю и еще шестерым удалось добраться до цели. Под огнём миномета погибли все его соратники, но Черчилль, продолжал играть на волынке «Неужели вы уже не вернётесь?». В конце концов его закидали гранатами и в бессознательном состоянии захватили в плен. Когда Черчилля доставили в германскую столицу, тот умудрился поджечь самолёт Люфтваффе при помощи обрывка бумаги и огарка свечи.
      После Берлина Джек попал в концлагерь Заксенхаузен, откуда тут же бежал, умудрился добраться до Ростока, но был снова схвачен и отправлен в Австрию. Из австрийского лагеря Черчилль снова бежал, воспользовавшись минутной неполадкой в электрической системе освещения, и на этот раз успешно добрался до освобождённой союзниками Италии, прошагав 150 миль с одной ржавой банкой лука в качестве еды.
      Однако, и здесь удача отвернулась от Безумного Джека. Его переправили воевать в Бирму, но тут капитулировал и Токио. Подполковник Черчилль на это отреагировал следующим образом: «Ну, так как японцы меня надули, то наша команда поехала воевать с индонезийцами».

    Чи існують у світі солдати, які здатні особисто взяти в полон тисячу ворогів? Фантастика? Зовсім ні. Знайомтеся: Сайпанський щуролов.

      Гай Габалдон, который был сиротой и промышлял мелкими преступлениями. Его жизнь резко изменилась в 12 лет, когда его отдали в приёмную семью Накано, которые были японцами по происхождению. Его семья окружила Гая любовью и заботой, обучила своими традициям и их языку, но уже через три года началась война и Гай был вынужден покинуть семью и отправиться на заработки на Аляску, а в 17 лет уже поступил в морпехи.
      В итоге девизия в которой состоял Гай высадилась на берега Сайпана, и заняли побережье. Японцы были вынуждены спрятаться в джунгли, в то же время власти Японии обнародовали приказ, который гласил, что каждый японский солдат должен был убить не менее 7 американцев или покончить собой. В первую же ночь, как только Гай поступил на пост, он тут же покинул его и пошёл в джунгли. Используя знания языка и имея некоторые представления об их психологии он сумел уговорить сдаться нескольких японцев. То что Гай самовольно покинул пост, начальство ему тут же пригрозило трибуналом, но на следующий раз он вновь покинул пост и привёл уже 50 военнопленных японцев.
      Несмотря на такой подвиг Гая Габалдона, хоть он и был представлен к награде «Медаль за отвагу», но тем не менее он не получил её. Всё, чем его наградили, — была менее престижная «Серебряная звезда», т.к. судя по всему комиссии не понравился способ его «боя».
      В итоге начальство разрешило ему делать подобные вылазки на свой страх. Однажды во время одной из вылазок Гай узнал информацию о том, что готовится масштабный рейд на их базу. Благодаря одному Гаю эту атаку удалось предотвратить, и на одной из вылазок он привёл целых 800 пленных, за что и был назван его удивлёнными сослуживцами «Сайпанским крысоловом».

http://www.bolshoyvopros.ru/questions/277153-chto-za-amerikanskij-morpeh-v-odinochku-vzjal-v-plen-tysjachu-japonskih-soldat.html

      Данные действия Гай совершал больше не с военными целями, ему хотелось сохранить жизни людей, как своих сослуживцев (которые могли бы погибнуть в бою), так и пленных японцев (о культуре которых он так же много знал от своих приёмных родителей).
      (Джерело: http://hozna.ru/udivitel-ny-j-podvig-morpehu-udalos-vzyat-v-plen-bolee-1000-yapontsev-v-odinochku/#ixzz2Z3wUWsxc).

      А ви: Матросов! Гастелло! Куников!!!

   

     З великим американо-імперіалістичним і українсько-націоналістичним привітом,

     ПАВЛО  ПРАВИЙ