Табір коло Каменя

Чи ви бачили як живий класик мете двір і збирає недопалки, як письменники і поети, музиканти і науковці, відклавши свої інтелектуальні та творчі вправи, беруть до рук лопати й ноші? Чи ви перебували в тій дивній атмосфері цілковитої демократичності, коли в запалі дискусії слюсар щось доводить кандидатові наук, зовсім не ніяковіючи перед регаліями? Чи ви бачили, як відомий музикант, що бачив безліч концертів і фестивалів, рве струни на гітарі, забувши про все на світі, крім пісні та очей людей біля сцени? Чи ви куштували знамениту почеревину, якою захоплювалися актори, народні депутати, письменники і прості вчителі? Чи співали ви біля річки в компанії журналістів, бізнесменів, політиків, поетів, селян, науковців і безробітних?

      Тоді вам треба було сюди…

Давно запланована і з нетерпінням очікувана моя поїздка на фестиваль товариства «Мале Коло», що отримав двозначну назву «Табір коло Каменя» почалася з проблем. Виявилося, що з деякого часу дістатися з Луганська до теренів, які пролягають на правому березі Дніпра, є доволі складною проблемою. Чомусь наразі не існує жодного потягу, який би міг доправити людину зі Сходу України до Львова, Житомира, Хмельницького, Тернополя… В процесі «оптимізації» залізничного сполучення «Укрзалізницею» було відмінено потяги за маршрутами Луганськ-Львів та Дебальцеве-Хмельницький, і навіть курортний маршрут Луганськ-Трускавець обслуговує єдиний причепний вагон, що курсує лише 7 днів на місяць. Цікаво, з якою метою було проведено цю «оптимізацію», яка фактично розірвала Схід і Захід України?

Отож, через примхи долі довелося їхати на добу раніше, з пересадкою в Києві, що, в принципі, було навіть добре, оскільки дозволило везти важезну сумку з книжками не з дому, а навантажити її у видавця.

Сяк-так допер важезний пакунок на автостанцію, придбав за 90 гривень квитка на маршрутку, попив квасу і (навіть з вітерцем, що було доречно в страшну спеку, якою зустріла Центральна Україна) за три години вже був у невеличкому за мірками Донбасу, зеленому затишному місті Новоград-Волинський, де мене зустрів давній гарний знайомий і колега по товариству «Мале Коло» Петро Камінь.

Їдемо на фірму пана Петра, яка є, власне, «серцем» фестивалю, прихистком для навіжених з усієї України, які не пожалкували власного часу і коштів, аби зібратися на фест, познайомитися особисто, адже багато хто знав один одного лише із соціальних мереж, поговорити про Україну і українців, про те, що хвилює і цікавить, а також просто – відпочити в компанії гарних людей.

Увійшовши у двір, перше що побачив – давнього друга з Донецька, публіциста, політолога Станіслава Федорчука та «живого класика», поета Олега Короташа з… мітлами в руках. У повітрі висіла тонка завіса пилу – культурна та інтелектуальна еліта української нації прибиралася перед зустріччю гостей. От де б іще довелося познайомитися з правнучкою великого Каменяра - Олесею Франко ось так, коли в неї в руках совок і віник?

Приймаю трохи холодного душу з дороги, перевдягаюся і приєднуюся до товариства, одразу отримавши в руки «знаряддя праці». Спекотно, але – весело! Хоча, звичайно, помічається, що організатори фестивалю вже добряче втомилися за ці дні, вирішуючи десятки великих і дрібних проблем, впорядкування обійстя– чи не найостанніша і не найпростіша з яких.

Ближче до вечора до двору заповзає перегріта машина Петра Каменя, з якої виринає не менш перегрітий власник. Головний ініціатор і натхненник фесту приєднується до товариства, аби закінчити вправи з облаштування умов для прийому гостей, а в цей час на затишній кухні вже доспіває вечеря, серед якої чільне місце посідає вже відома на всю Україну почеревина від Петра Каменя.

Що може бути кращим, ніж спільний хліб-сіль у гостинного господаря? За столом під розкішними березами люди з різних куточків країни, різного віку і освіти, з різними, часто діаметрально протилежними політичними поглядами (дивно, але партійна приналежність тут взагалі нікого не цікавить) спілкуються на теми літератури і економіки, історії і політики, соціології, анекдотів і способу відпочинку на природі. Чи є ще десь товариство, серед якого було б настільки затишно?

Зустрівши вже ближче до опівночі останніх, що мали прибути цього дня гостей, і пригостивши їх пізньою вечерею, піднімаємося на другий поверх – до вітальні, де відбувається священнодійство – випробування складеного напередодні каміну. Під яскраве полум`я березових дров дуже смакують кава або чай – за смаком гостей.

Розходимося відпочивати вже юридично в день відкриття фестивалю. До часу «Ч» - лише кілька годин, а очі злипаються від втоми та вражень.  Людей ще мало, і кожному гостеві дістається по розкішному двоспальному ліжку з натуральної деревини, що їх виробляють хлопці з фірми Петра Каменя.

Ранок зустрічає яскравим спекотним сонцем, чистим (що одразу помічається після Луганська та Києва) повітрям і, звичайно ж, кавою. Починають прибувати гості. Ось вітаємо члена «Малого Кола», відомого львівського економіста, автора альтернативної Пенсійної реформи Володимира Щербину. Під’їздить авто, з якого виходять колеги по «Малому Колу» підприємець з Донбасу Сергій Сергієчко та киянин, директор Інституту стратегічних досліджень Павло Жовніренко. Потім гості йдуть вже зовсім щільним потоком, знайомі, і такі, що я їх (до сьогодні) геть не знав…

Зареєстрованим гостям роздаємо спеціальну ознаку – стрічку з варіантами української вишиванки на руку – і це дуже красиво. А тим часом Петро Камінь для бажаючих проводить екскурсію будівлею. Тут ще багато роботи, яка, власне, лише розпочалася – за задумкою пана Петра та інших членів «Малого кола» будівля має стати Аналітичним центром Товариства з конференц-залою, бібліотекою, телестудією, комп’ютеризованими місцями для роботи і затишними кімнатами для гостей; всім тим, що має працювати на користь вирішення різноманітних проблем нашої держави. Зауважу – за однієї неодмінної умови: людина має увійти сюди з чистим серцем, відкинувши політичні і особисті суперечності з колегами. Це має бути не партійний центр, це має бути центр для українців, для громадян України без врахування форми черепа, розрізу очей і храму, в якому вони моляться.

Реєстрація закінчується і настає час… Правильно – сніданку, бо товариство «Мале коло» свято наслідує українські традиції і морити голодом гостей тут вважається однім з найбільших гріхів. Звісно, разом з іншими «малокольцями», як годиться гостинним господарям, накиваю стіл і прибираю порожній посуд. А за огорожею вже чекає комфортабельний автобус, який має вести нас на екскурсію містом.

Львівський економіст, член товариства "Мале коло" Володимир Щербина з хлібом-сіллю для учасників фестивалю

Менш ніж за годину встигаємо оглянути практично увесь Новоград, в якому чимало цікавого, як і годиться для стародавнього міста, перша згадка про яке (тоді воно звалося Звягель) датується серединою ХІІІ сторіччя. Від бетонних капонірів та бронековпаків Лінії Сталіна, збудованих у ХХ сторіччі, приїздимо до залишків середньовічних городищ на крутому березі Случа (звідси, до речі, відкривається чудова панорама на майбутнє місце проведення фестивалю), потім до тихих вулиць, збудованих у XVIII-XIX сторіччях. Повз старовинний, більше схожий на фортецю будинок Мєзєнцева, дістаємося до залишків Звягільської фортеці. Мене, як історика, дуже цікавить цей артефакт, щоправда деяке розчарування відчуваєш від того, що більшість споруд – це сучасна, і, на жаль, не досить історично якісна реконструкція (ще у XVIII ст. більшу частину фортеці розібрали для будівництва церков), проте звідси відкривається чудовий вид на річку, а товариство із захопленням фотографується на тлі фонтанної композиції Лукаш і Мавка, а також біля велетенського дзвону на подвір`ї фортеці.

Ну і, звісно, музей Лесі Українки. Побувати у Новоград-Волинську і не відвідати його – злочин. Затишний будинок з автентичними меблями та предметами домашнього вжитку, який дає яскраве враження про життя не лише родини Косачів, але і всієї української дворянської та інтелектуальної еліти ХІХ сторіччя, документи, книги – не залишають нікого байдужим. Екскурсію звершуємо тим, що залишаємо свій слід у прийдешніх століттях – підписуємося під спільним відгуком у книзі гостей – хто як хоче.

На жаль, час невблаганній: господарі фестивалю перед тим як виїхати до місця його проведення, мають ще нагодувати гостей і дати їм хоча б трохи відсапатися від вражень, тому пан Камінь повертає автобус «на базу», де вже на нас чекає смачнючий житомирський борщ та все та ж знаменита почеревина.

Фестиваль зустрічає гостей… рясною зливою. Гроза проходить над Случем, обмиваючи дерева, скелі, а заразом і декого з гостей, що не встигли дістатися місця і сховатися у завбачливо поставлений намет. Трохи змок і я – на жаль груша не стала захистом від древлянської небесної води. Дехто почав жартувати, що це – чи не єдиний видимий промах організаторів: Петру Каменю треба було би домовитися з карпатськими мольфарами щодо гарної погоди. Той у відповідь лише загадково посміхався і причину тієї посмішки ми оцінили вже дуже скоро: злива охолодила землю й каміння, принісши приємну прохолоду, що протрималася аж до вечора. Тож загадка щодо участі мольфарів і що там вони чаклували залишилася, як я не намагався допитати Петра.

Дуже багато молоді. На березі річки зроблено східці у воду і цим імпровізованим пляжем залюбки користуються дорослі й діти. Поряд з наметом димить польова кухня, що її люб’язно надала місцева військова частина. До речі, її намет стоїть поруч – військовики наглядають і за порядком, і за кухнею, і одночасно намагаються агітувати за контрактову армію.

Окрім кулішу з польової кухні гості мають змогу пригоститися шашликом із найсвіжішого м`яса та напрочуд дешевим, проти одним із найякісніших (угоди про рекламу не маю, тому виробника не називаю) пива. До послуг присутніх є довгі столи та лави, що їх також зроблено на фірмі Петра Каменя.

А попід горою, на тлі чудової скелі, стоїть головний об’єкт фестивалю «Табір коло Каменя» - сцена, біля якої – вщерть забиті народом лави.

Спочатку гостей фестивалю та учасників привітав Голова Товариства «Мале Коло» Петро Камінь,  який висловив сподівання, що подібні події, які примушують людей вийти з мережі є вкрай необхідними для об’єднання зусиль всіх українців, що прагнуть іншої кращої долі. Затим від імені міста виступив секретар міської ради Василь Михальчук. На цьому, так би мовити, офіційна частина, закінчилася.

Привітання Голови товариства "Мале коло" Петра Каміня

учасникам фестивалю

Наступними виступаючими на сцені, трохи несподівано для себе (сюрприз від організаторів, бо ми чекали на виступ ближче до середини) стали члени Товариства «Мале Коло» Станіслав Федорчук (Донецьк), та ваш покірний слуга, які презентували до уваги учасників фестивалю одразу три книги. Перше видання – це історичне дослідження, в жанрі публіцистичного розслідування «Святослав, каган русів. Вбитий та оббреханий» за авторства Павла Правого. Отож, пощастило скористатися нагодою і покритикувати офіційну історіографічну науку, розповівши чому академічна школа істориків так вразливо ставиться до будь-яких спроб порушити їхню монополію на історичну правду про ранньосередньовічну історію України-Руси, а також про таємниці, що їх приховує час панування князя Святослава, володаря найбільшої на той час в Європі імперії, що пролягала від Балтійського моря до Каспію та від Волги до Дунаю і Карпат.

Ну і моя скромна участь... Презентаційна промова до книги "Святослав, каган русів. Убитий і оббреханий"

Другим презентованим виданням стала книга російської економістки Лариси Буракової «Чому Грузії вдалося»,  ініціатором видання якої був відомий український журналіст, редактор сайту «Історична Правда» Вахтанг Кіпіані. Товариство «Мале Коло» виступило одним з перших партнерів видання книги українською мовою, яка, безперечно є дуже важливою для суспільної дискусії щодо розвитку в тому числі і нашої країни. Стас Федорчук відзначив, до речі, що на сьогодні практично увесь наклад книги продано і вона стала одним із бестселерів, який важко знайти на полицях книгарень.

Станіслав Федорчук з книгою Лариси Буракової

"Чому Грузії Вдалося"

     Третім презентованим на фестивалі виданням стала книга «Демонтаж лицемірства», написана Станіславом Федорчуком. Книга є збірником авторської публіцистики на тему невідомої історії Сходу України, геополітики, важливих питань історичної пам’яті  та  нашого сьогодення. Придбавши та прочитавши книгу, гості мали можливість пересвідчитися, що не такі вже й страшні ці «дядьки з Донецька», що мешканці Сходу України переймаються тими самими проблемами, що й решта українців, що парадигма поділу на Схід і Захід є більш надуманою для використання деякими політиками, ніж має під собою справді вагомий ґрунт.

     Справжньою окрасою свята став виступ вокального ансамблю «Чарівниця» під керівництвом заслуженого артиста України Валерія Приймака. Під прадавньою скелею старовинного Звягеля лунали народні і авторські пісенні композиції, які неодмінно зустрічали бурхливі аплодисменти присутніх.

Зі своїм власним музичним привітанням виступили гості фестивалю «Табір коло Каменя» з Галичини пані Віра Олеш і Руслана Федюк. Сміх і справжнє захоплення викликала промова Сергія Сергієчка, яка була по формі гумористично-іронічним виступом, котрий, проте, ніс у собі глибоку життєву філософію. «Якщо ви не бажаєте, аби вас дурили, перше, що маєте зробити – припинити дурити самих собі», - усміхався пан Сергій.

Під час роботи економічної секції фестивалю відбулися виступи члена Товариство «Мале Коло» Павла Жовніренка та Володимира Щербини, які не залишили байдужими навіть зазвичай байдужу до економічних проблем молодь.

Гадали кандидат технічних наук, відомий політолог і політтехнолог виступатиме в краватці? Але ж це - фестиваль "Малого кола"! Знайомтеся: директор Центру стратугічних досліджень Павло Жовніренко в брилі а-ля Третій Президент України.

Якось непомітно надвечір на березі річки виростає ціле наметове містечко, що його розбила молодь, потягло димком від вогнищ і полинули гітарні акорди, що (дивна річ) їх не змогла заглушити навіть потужна апаратура підсилювання зі сцени.

А вечір продовжувався.

Вперше на фестивалі Товариства «Мале Коло» дебютував молодий виконавець і громадський активіст з Києва Артем Попик, який виконав власні пісні, а також  композиції легендарного українського колективу «Піккардійська терція».

Справжнім подарунком для гостей свята став виступ лідера популярного рок-гурту «Тінь Сонця» Сергія Василюка, який подарував присутнім майже годинний концерт,  повернувши учасників в славні часи козацької сили та звитяги, а також українських Визвольних змагань, що отримали назву «народної війни».

Сергій Василюк: струна порвалася... Але не можу відмовити такій аудиторії

Не знаю, наскільки втомили Сергія численні виклика «на біс», але те, що останню композицію музикант грав вже після того, як порвалася одна струна на його улюблениці свідчить – він також був захоплений загальною атмосферою фестивалю.

Поетична частину було представлено виступом Олега Короташа, члена Національної спілки письменників України, Краківського братства поетів. І якщо хтось скаже, що слухати поета – нудно – нехай кине в мене камінь – дивлячись який поет, які поезії і як їх читають!

Ось так спілкуються з аудиторією справжні поети. Олег Короташ читає тексти із своєї нової книги "Поет без імперії"

   

Зі своєю поезію та авторською піснею виступив новоград-волинський бард Сергій Руденко, відомий далеко за межами своєї малої  батьківщини.

Більш ніж шестигодинний фестиваль «Табір коло Каменя» завершував виступ відомого рівненського барда, доктора наук і глибокого філософа Валерія Марченко.

  «Я бував на багатьох фестивалях і ніколи не бачив аби слухачі були настільки уважними і не стомлювалися сприймати виступи, як сьогодні. За досвідом знаю, що зазвичай після години-двох починається «броунівський рух» і простір навколо сцени починає потроху порожніти, а тут я щиро здивований такою надзвичайною публікою, яка витримала щільну програму, практично не залишаючи місця свята» - сказав вже під час «неформальної частини» пан Валерій. Сам також можу підтвердити: приблизно в такому форматі відбувався, наприклад фестиваль «Махновський Степ» в Гуляй-Полі, проте атмосфера там була куди менш затишною – вочевидь через багатьох випадкових людей.

Сергій Руденко: а правда ж класно ми тут зібралися?

Щодо «неформальної частини», то вона звершилася аж після опівночі, з піснями під гітару того ж Валерія Марченко й інших бардів, жвавих дискусій і простого спілкування між людьми, які назавтра роз’їдуться, але ще довго пам’ятатимуть цей день. І, без сумнівів, відвідають фестиваль і наступного року, якщо, сподіваюся, Бог дасть.

І навіть сумно стало, коли на звершення фесту у нічне небо древнього Звягеля із скель над Случем піднялися червоні повітряні кулі-ліхтарі. Немов відлітало щось важливе і недоказане…

P.S. А наступного року я обов’язково буду. Може навіть – з новою книгою. Ще й пару друзів прихоплю. Повірте, це того варте. Не зважаючи на всі «пакращення» від «Укрзалізниці».

Будьмо!

З великим вітанням, Луганськ – Київ - Новоград-Волинський – Київ -Луганськ,

ПАВЛО  ПРАВИЙ