На цвинтарі академічної історіографії

В газеті «Слово Просвіти» натрапив на цікаву статтю доктора історичних наук О.В. Борисової «Моя цеглинка в підмурівок української історії, або проти «бур’янів в українській історіографії», яка, в свою чергу є відгуком на статтю В. Абліцова «Правд» багато, істина - одна (Як фірма «Толочкофф і Син» нагнітає українофобію)», що її було опубліковано трохи раніше в цій же газеті (http://slovoprosvity.org/2013/02/07/моя-цеглинка-у-підмурівок-істини-укра/).

Рецензію на статтю пані Борисової вирішив не писати. Не вбачаю в тому потреби, адже з половиною її абсолютно згоден, а на іншу половину, в якій Ольга Василівна викладає деякі свої погляди на суто професійні питання з історіографії, гадаю, авторка має повне і незаперечне право.

Отож, буде стаття. Теж як відгук на певні питання, які найбільше зачепили.

Як ганьбу брехня перетворила на свято.

А що ми святкували 23 лютого? Що ми святкуємо досі за традицією? В світовій історії є лише два народи, які на державному рівні святкують одну з найбільших поразок у власній історії. Це – серби (вони щорічно відзначають День розгрому сербського війська турками на Косовому полі) і… Homo Sovieticus, які з військової катастрофи 23 лютого 1918 року примудрилися зробити свято.

Легенди радянського стьобу. Ленін та Пічник.

Недавно щось привело на горище в маминій хаті. До рук потрапила «Родная речь» ще радянських часів, почав гортати…

Один відомий вірш навів на думку, яка вже не є новою: яким же щільним був пропагандистський тиск на радянську людину! Тому навіть зараз для декого «Лєнін всєгда живой!», адже важко позбутися того, що закладено на рівні підсвідомості ще змалечку. Згадалися слова відомого письменника-історика Віктора Суворова: «Дайте мені пару років, штат професійних базікал і усі ресурси держави з правом знищувати мільйони невдоволених, і я вам з плішивого, гаркавого імпотента, збожеволілого на розстрілах дітей, сотворю генія всіх часів і народів!»

Іноді в минуле треба дивитися з гумором. З іронією. Навіть – із сарказмом. Спробуємо і ми певний «стьоб» над прийомами й методами радянської пропаганди, а також якістю замовлених нею віршиків.

Отже.

Без компромісів.

       Пропонуємо люителям історії публікацію, яка викликала доволі бурхливу реакцію в середовищі істориків-професіоналів. Безкомпромісна точка зору вченого, який нарешті називає все своїм ім`ям і, как на нашу думку, в більшості правий.

       А от щодо Павличка ми з Ольгою Василівною не згодні. Не може така людина перевиховатися. Вони може лише обслуговувати тих, у кого зараз є влада.

       Рекомендуємо: доктор історичних наук, професор Борисова Ольга Василівна   

МОЯ ЦЕГЛИНКА У ПІДМУРІВОК ІСТИНИ УКРАЇНСЬКОЇ ІСТОРІЇ

(або проти "бур'янів" в українській історіографії)

Святослав, каган русів. Убитий та оббреханий. Вибране

        Книга Павла Правого "Святослав, каган руссов. Убит и оболган" вийшла неоднозначною і дискутативною. І це добре.  Сподіваємося, що більшість читачів не погодиться з нашою версією історії середньовічної Русі. Бо лише людина незгодна прагне до детального вивчення питання. До вивченя історії, яку, на наше переконання, у нас вкрали, і замість якої підсунули папье-маше.          Пропонуємо кілька вибраних місь з книги, аби потенційні читачі склали для себе враження, з чим мають стикнутися. Сподіваємося, що широкому загалу книга спободається.

Чесне анархістське

День 13 лютого в історії народів, що колись входили до Російської, а потім – радянської імперії є особливим. І справа, звісно, не в «чортовій дюжині». День цей має бути прописаний в шкільних підручниках як один з найкращих виховних інструментів для молоді; про цей день маємо щодня нагадувати нашим політикам. Особливо політикам.

Як козаки дивували французів

Цікава стаття з точки зору погляду іноземців на Україну та україців. Звичайно, не всі спостереження французьких мандрівників можна вважати за істину, багато чого іноземці або не розуміли, або розуміли не так (як, наприклад із "сатанням дівчини до хлопців") але тим цікавіше читається.