Загальна кількість переглядів сторінки

четвер, 28 лютого 2013 р.

На цвинтарі академічної історіографії


В газеті «Слово Просвіти» натрапив на цікаву статтю доктора історичних наук О.В. Борисової «Моя цеглинка в підмурівок української історії, або проти «бур’янів в українській історіографії», яка, в свою чергу є відгуком на статтю В. Абліцова «Правд» багато, істина - одна (Як фірма «Толочкофф і Син» нагнітає українофобію)», що її було опубліковано трохи раніше в цій же газеті (http://slovoprosvity.org/2013/02/07/моя-цеглинка-у-підмурівок-істини-укра/).
Рецензію на статтю пані Борисової вирішив не писати. Не вбачаю в тому потреби, адже з половиною її абсолютно згоден, а на іншу половину, в якій Ольга Василівна викладає деякі свої погляди на суто професійні питання з історіографії, гадаю, авторка має повне і незаперечне право.
Отож, буде стаття. Теж як відгук на певні питання, які найбільше зачепили.


Якщо авторка поділила свою публікацію на три частини, відповідно до проблем, котрі розглядає:
1. Про українську історіографію та «бур'яни» у ній.
2. Про боротьбу за «Київську спадщину» в українській історіографії.
3. Про те, як ефективно захистити схему «руської історії» Михайла Грушевського.
Але я би підійшов до статті більш «спрощено»: абсолютно зрозумілим є те, що публікація пані Борисової стосується двох сфер: політичної і, власне, наукової. Зрозуміло, що політика та історія переплітаються, як ніякі інші дисципліни, недаремно ще вождь світового пролетаріату тов. Сталін вважав історію «наукою політичною», проте, як на мене, у авторки вийшло провести певний водоподіл, не знаю вже, чи свідомо вона це робила.
Що стосується ставлення пані Борисової до проблем, які є в українській історичній науці та історичній освіті, то двома руками можна підтримати її твердження про те, що національну історіографію нищать і нищать свідомо. І мету професор виокремила правильно: аби унеможливити постання української політичної нації як такої.
Відомо, що історія є нічим іншим, як віковим досвідом життя людини, народу, нації, країни, людства. Народ, який не пам’ятає, або не знає свого минулого, приречений повторювати ті самі помилки, знову й знову наступати на ті самі граблі, які потужним і лунким ударом в лоба відкидають назад, нівелюючи увесь прогрес, що його вдалося досягти чи то в економіці, чи то в соціальній сфері, чи то і в зовнішній політиці.
І тут питання з панами Толочками ясне, мов смолоскип гітлерівського штурмовика: будь-що, за будь-яку ціну залишити українську історичну науку, а ширше – українську політичну націю в полі впливів одного надто турботливого «старшого брата». Як в’їдливо свого часу Ільф і Петров, охарактеризували одного «суворого громадянина з числа тих, які визнали радянську владу дещо пізніше за Англію и трохи раніше за Грецію», так само і за панів Толочко, можна сказати, що навіть стадії Елади у визнанні суверенітету України вони ще не досягли. Мабуть, саме через це українська влада надала панові Петру звання академіка Національної академії наук. Жарт.
Стараннями окремих «істориків» Україна прославилася у століттях. А як інакше: вперше за двотисячолітню історію юриспруденції трапився випадок, коли наукову суперечку вирішив суддя районного суду. Не маючи змоги аргументовано довести свою правоту науковими методами, один історик подав на іншого до суду. Йдеться про позов пана Толочка-молодшого до професора Нікітенко, позов, який шокував історичну спільноту не лише України.
Чи може хтось собі уявити, як Сальєрі, домовившись із знайомим суддею, подає позов на Моцарта, аби суддя виніс вердикт, що саме Сальєрі, а не якийсь там «австрійський вискочка», є генієм? Чи можна уявити як Генріх Герц подає в суд на Олександра Попова, а Попов – на Гульєльмо Марконі? Як Макс Планк судиться з Альбертом Ейнштейном, і суддя постановляє, що теорія світлових квантів Ейнштейна є не правильною, а єдино вірною є вчення герра Макса? Смішно? А хто зробив з української історіографічної науки світове посміховисько? Ольга Борисова? Надія Нікітенко? Чи, може, ваш покірний слуга? Чи усвідомлює пан Олексій, що це ганьба? Ганьба, передусім для нього, як науковця?
В принципі, після цього вражаючого випадку можна вже казати, що українську історіографію як академічну науку практично повністю знищено. Українським історикам-«дисидентам» показали їхнє місце: не смій порушувати величний плин офіційних історичних теорій – «порвуть». Урок вискочкам: плоди праці кількох десятиріч можуть бути перекреслені однім папірцем, видобутим з надр, наприклад, Конотопського міжрайонного Суду. І підеш ти, сонцем палимий… Як пішла Надія Миколаївна Нікітенко із заповідника «Софія Київська», де пропрацювала 35 років.
І молодим науковцям зрозумілий сигнал: якщо можна, мов собаку, вигнати доктора історичних наук, професора, заслуженого працівника культури, орденоносця за те, що посміла розробляти теорії, які є не зручними для власників української історичної науки, то з вами панькатися тим більше не будуть.
Тож розслабтеся, живіть спокійно і просто. Заглядаючи до рота порослим мохом академікам радянського розливу. І співайте осанну їхнім теоріям. Порослим мохом.
Не можу погодитися з пані Борисовою лише в одному. Ольга Василівна навела приклад, як треба «перевиховуватися», згадавши, мабуть, не менш, ніж Толочко, одіозну постать, але в українські літературі - Дмитра Павличка, «… який за роки за роки незалежності України пройшов великий шлях переосмислення своїх позицій і мав сміливість визнати помилки…»  
Дуже б хотілося вірити, але наразі переконаний, що один дуже патріотичний поет є патріотичним лише тому, що з цього боку барикад – краще. Поки що… Але ж пані Борисова сама наводить приклад, коли пана Петра Толочко одного разу було помічено у висловлюваннях, які можна інтерпретувати навіть як патріотичні. Коли це для кар’єри було корисно.
Необхідно також підтримати авторку і в тому, що вона не побоялася, на відміну від свого колеги Абліцова назвати «бур`яни поіменно». Якщо прізвище Табачника не сходить із сторінок опозиційної преси та просторів Інтернету, то назвати в очі панів Толочко тими словами, якими їх назвала пані Ольга, яка активно займається науковою та викладацькою роботою в сфері, яку, за майже одностайною думкою українських професійних істориків (яку вони висловлюють переважно в приватних бесідах під чарку чаю) приватизували батько і син Толочки – значить іти на певний ризик. Респект, Ольга Василівна.
Згоден з Вами, шановна авторко і в тому, що у проблемі «бур`янів» в українській історіографії основна провина лежить на суспільстві. Але суспільство – це щось на кшталт великого радянського колгоспу: знайти винного в тому, що на полях гниль розвелася не виходить, бо навіть у голови колгоспу є виправдання; навіть головний агроном завжди може кивнути товариству: я не догледів, а ви чому мовчали?
«Отож, якби у нас була   національна історіографія як така, то ніякий новий міністр освіти не зміг би продиктувати історикам, як їм треба працювати й що писати та казати дітям, бо  в противному випадку не пробув би на своїй посаді й дня».
Дуже свіжа думка, пані Ольго, не сприйміть це як іронію. Але, як на мій погляд, справа не лише у відсутності національної історіографії. Справа ще й в тому, що ті учені (а їх не так вже й мало), що бажають і прагнуть створювати оту національну історіографію, розпорошені по університетам, інститутам, дослідницьким центрам, а відтак повністю вразливі і залежні від керівництва, аж до Міністра науки та освіти. Їх немає кому захистити, немає навіть кому інформувати колег з Луганська про те, що коїться в Києві, Сімферополі або Луцьку. Інформацію отримуємо з чуток, так, пані Ольго? Багато хто з провінційних істориків чув про долю професора Нікітенко та її колег по заповіднику Софія Київська? А про те, що робиться в Інституті історії? Отож бо…
Висновок: якщо в будівлі на вул. Грушевського 4, окопалися особи, які причетні до української академічної історіографії так само, як причетні вовки до збереження поголів`я овець на карпатських полонинах, настав час об`єднатися в потужне, незалежне від влади товариство істориків. Може, навіть, таємне. Як колись перед навалою варварів єдналася еліта, щоб зберігати культурні й наукові надбання. Теж жарт…

Доводиться також розділити й погляди О.В. Борисової на проблему Руси, і зокрема, на боротьбу за «Київську спадщину» в українській історіографії. Тут авторка, в принципі, не відкрила нічого нового, бо ж серед патріотичного українського елемента вже не одне десятиріччя мусується тема «привласнення» історії Руси Москвою. Втім, якщо уважно вчитатися у те, що пише шановна Ольга Василівна, можна зробити для себе висновки, що вона, в принципі, не заперечує права росіян на київську спадщину, вірніше, її частину. Для Борисової, як на мене, питання постає в іншому: навіщо ж нам добровільно віддавати все?
Росіяни роблять правильно. З точки зору власної користі. Дехто із «свідомих українців» закидають їм агресивне «загарбання» цілого пласту давньої історії, часто несмішливо порівнюючи їх ставлення до «Київської спадщини» із ставленням окремих румунських діячів, які малюють Бухарест чи не єдиним нащадком давнього Риму, але давайте замислимося: чи українці самі не потурають тому? Адже наразі бачимо дві основні (і, на мою думку, хибні) позиції в українській історіографії, представниками яких умовно можемо назвати Петра Толочка та Володимира Білінського.
Перші, підкоряючись тиску з Москви, майже категорично відмовляються розглядати давню Русь як витоки української нації, погоджуючись з дуже сумнівною тезою «колиски трьох братніх народів», що de facto відає Русь Москві, другі ж категорично взагалі заперечують право росіян вести свою історію від давнього Києва. Перші зустрічають агресивну реакцію з боку патріотично налаштованого українства, але й позиція других є деструктивною, бо нічого, крім світоглядного конфлікту із сусідами не несе.
Висловлю власну думку, так би мовити «не професійного» історика. В питанні тієї спадщини ми можемо поводитися, мов персонаж Квінта Горація Флакка:
«Люди свистять мені вслід, ну і хай посвистять! Зате дома
Я собі сам у долоні плещу, споглядаючи гроші».
А можемо гнути й іншу лінію, яку колись намалював, з іншого приводу й на іншу тему, але, тим не менш, красиво, Тичина:
«Та нехай собі як знають божеволіють, конають – нам своє робить!»
Сьогодні, на жаль, наша історіографія діє за першим принципом, а російська – за принципом, сформульованим українцем Тичиною.
До чого це я? До того, що тема Руси (актуальність якої для українського суспільства, як на мене, намагаються знівелювати) має стати початком переосмислення всіх історичних взаємовідносин Києва та Москви, взаємовідносин складних, і наразі, напружених.
Українська історична наука, як це не парадоксально звучить,  знаходиться в більш вигідних умовах, аніж російська. Тому, що – молода. Як правильно зауважила професор Борисова, її фактично у нас не існує. Історики є, а науки, системного підходу до питань української історії – немає. Тому, нам має бути легше, бо, розпочавши процес «малювання заново» історичної картини, ми можемо запропонувати не лише українському, але й російському суспільству, зважену історіографію Руси, яка б влаштувала обидва народи (про ретроградів та імперіалістів з Москви не йдеться, бо їхні погляди – то не історія, то – політика); які, щоб там не говорили українські «професійні патріоти», є братніми. Братніми через давні владні еліти – київських Рюриковичів, які володарювали над Руссю і Рюриковичів чернігівських, які пізніше, на частині теренів імперії Русь, що розпалася, будували Москву.
Ця моя точка зору має великий ризик наразитися на нищівну критику з боку «націонал-патріотів». Але згадайте, панове, фразу професора Борисової: «…без Києва й України як терену місії «Скіфія» апостола Андрія Первозванного ніякої Російської Імперії як такої, «справжнього Риму як Єдиного втілення Спасіння», бути не може апріорі».
Відтак, відстоявши для України Київ як апостольський центр від зазіхань осіб, які нині будують отой задушливий навіть для власного народу «Русскій мір», обґрунтувавши законність претензій Києва на власну незалежну патріархію через наслідування давньої Руси, українські історики можуть зробити велику послугу народу російському – вибивши гнилу ідеологічну підпорку імперських амбіцій владної еліти, надати поштовх його еліті ля переосмислення ролі й місця Росії в сучасному та майбутньому світі.
Мабуть, коли пані Борисова критикувала позицію «фірми «Толочко & Толочко», вона якраз і була свідомою того, що особи, котрі окопалися на Грушевського, 4, перш за все, працюють на ідеологію «імперської» Росії. Саме тому наша історіографія є такою, якою є, що відчуває тиск саме «імперської» ідеології.
Але ось питання: чи в цьому майбутнє Росії? Звільнившись від пресу з Півночі, написавши нову (й правдиву!) історію Руси, українці тим самим допоможуть і сусідньому народу знайти свій власний шлях. І не сумніваюся, що навіть найбільші ретрогради в російській історіографії не можуть не розуміти, що шлях, яким вони зараз ідуть, веде навіть не в глухий кут – до прірви.
Але російська історіографія вже не може повернути. Надто велика інерція руху, спричинена колосальною масою історіографічної бази. А ми – можемо. Якщо звільнимося від толочок. Бо ми – молоді. Ми ще не наростили отой зайвий «жир» усталених хибних, але потужних історичних концепцій.

Цікавими є думки О.В. Борисової щодо претензій київських Рюриковичів на Константинопольський престол. На перший погляд, доводи пані Борисової мають під собою певне підґрунтя, для мене, наприклад, завжди був дивним отой похід на Царгород, що його організував Ярослав Мудрий в 1043 році. Не можуть знайти йому прийнятного поясненні сучасні історики. Припущення, що метою походу було бажання укласти якусь нову торгівельну угоду, вважаємо малообгрунтованою, а ось натяк професора Борисової щодо близькості дат вступу на константинопольський престол Константана ІХ Мономаха і походом треба розглядати. І вивчати цю, без сумнівно, красиву версію. Може, якось зберуся написати книгу…
Єдине заперечення: якщо Костянтина І Великого і оголосили в IV сторіччі нащадком Ісуса Христа, то це не означає, що такими вважалися імператори сторіччя Х-го. Бо історія Візантія має настільки бурхливий характер, що говорити про якусь спадковість по крові імператорських династій не доводиться. Тому теза авторки щодо претензій Києва на спадок Христа є дискусійним.
Проте це не означає, що інші претензії - на константинопольський престол з боку київських Рюриковичів (або, принаймні, існування такої загрози в очах візантійських правителів) не були одним із чинників, які призвели до трагічної і таємничої загибелі Бориса та Гліба.
Тут роль Ярослава Мудрого може виявитися далеко не позитивною. Існують навіть добре обґрунтовані версії щодо причетності саме Ярослава, а не Святополка до смерті князів. Тож версія про претензії Ярослава, як «співправителя», на мій погляд, Ольга Василівна, є доволі хисткими. Тут може бути інша інтрига. Ну, та то – таке, вирішимо в ході наукової дискусії. Головне, аби вона була, бо видно, панам Толочкам це не цікаво. У них інші інтереси.
Ні, напевне, треба все ж-таки писати книгу…

 Що ж до способу захисту схеми руської історії М. Грушевського, який пропонує Ольга Борисова в третій частині своєї публікації, то тут маю особисту думку. Звичайно, можна спиратися на династичний принцип наслідування головного престолу Руси, як пропонує п. Борисова. Тоді дійсно претензії Галицко-Волинского князівства виглядають більш обґрунтованими, ніж Володимиро-Суздальського, з якого й постала пізніше Москва.
Проте слід зазначити, що генеалогічні зв`язки та право наслідування Руси настільки переплутані, що династичним принципом можна, за бажанням, доводити все, що завгодно. Адже гілка від Романа Мстиславовича, на яку посилається пані Борисова, походить від того ж… Володимира Мономаха, отже, з точки зору опонентів, якщо Галицько-Волинське королівство завдяки Данилі, нащадку Володимира ІІ Мономаха має право на «Київський спадок», то чому Володимиро-Суздальське князівство Юрієвичів, які теж є нащадками Мономаха на це не мають права? Лише тому, що це – більш «молода» гілка? Але ж опоненти мають (окрім маси інших) дуже цікавий довід: прийнявши від Папи корону, Данило тим самим прийняв титул Dux, відмовившись від більш почесного, вже згаданого пані Борисовою, титулу Rex, який мали Київські Рюриковичі, а відтак – і від «Київської спадщини».
Там багато питань, тому, на мій погляд, більш ефективним  визначенні першого претендента на спадкоємця Руси має бути не династичний принцип, а – етно-територіальнй. Сучасні українці є нащадками населення Руси за етнічною складовою, і територією проживання, тоді як сучасні росіяни такими не можуть бути, оскільки основу цього етносу складає уральський елемент, точніше – фінно-угорський.
В сказаному вище немає нічого образливого для росіян. Фінно-угорська  родина – це також європеоїди, а відтак, апріорі вона є частиною європейської цивілізації, котра, як ми знаємо, географічно обмежена Уральським хребтом. Питання династичних зв`язків також посідають в такому разі важливе місце, бо, як вже тут писалося, українці й росіяни мають спільну давню політичну еліту – Рюриковичів та їхніх нащадків. А тепер вже багато в чому – і спільну культуру.
Якщо за основу прийняти саме такий підхід до питання «спадку», тоді знімаються всякі претензії на нього як Львова, так і Москви, адже очевидно, що нащадком  (в глобальному історико-культурному сенсі) Руси є не нащадки якихось князів, нехай і найкрутіших, а – народ, який, власне, ту культуру й творив. А народ нікуди не зникав, він жив тут і за часів Мономаха, і за часів Данили, за часів Долгорукого, династій Гедиміновичів і Романових.
Таким чином, треба взагалі закінчувати з дискусією про «нащадків», бо Київ нікуди не дівався, не помер, аби ділити його спадщину. І народ, який будував це величне місто, що його в давньоруських текстах іменували «Новим Єрусалимом» нікуди не дівся. Більше того, він може стати в буквальному сенсі Новим Єрусалимом для українського, білоруського, російського народів, яким є Єрусалим старий для, здавалося б, таких різних спільнот як християни, мусульмани та іудеї.
Якщо українська історіографія почне розробку саме цієї концепції, якщо закріпить її, то вона таким чином зробить велику послугу обом народам, «вибивши» основний чинник, який є джерелом історичної напруги між ними – претензію Москви на владу над Україною, яка, в свою чергу, викликає гостру реакцію на саме слово «росіянин», «російське» з боку українців.
На чому може базуватися нова історична концепція «спадкоємства від Руси?
Перше. Українці, росіяни й білоруси є братніми народами, але не по крові, а – через владну еліту. Київ є не «колискою трьох братніх народів», а – колискою еліт трьох народів, які роблять їх братніми.
Друге. Київ має право на самостійну православну патріархію, так само, як Москва має право на свою самостійну патріархію, Київ в такому разі залишається джерелом і колискою двох великих християнських спільнот, вони мають багато спільного, саме через своє походження з Києва, але й власні відмінності, що їх обумовлено особливостями укладу життя, культурних та економічних традицій.
Третє. Етнічні росіяни за кров`ю не є слов’янами, отже не мають вагомих претензій на слов’янські землі загалом, і Київ зокрема. Але як народ, що перейняв слов’янську культуру, який грав і грає одну з ключових ролей в слов’янській історії, росіяни мають право на чільне місце в цій спільноті, звісно, відмовившись від претензій на якесь «лідерство», права диктувати хто є «правильними» і «неправильними» православними, слов’янами, тощо. Зрештою, болгари також не є «по крові» слов’янами, а угорці – «європейцями», проте хто наважиться заперечувати їхню причетність до цих спільнот зараз?
Таким чином, ми можемо згладити всі гострі кути у відносинах між нашими народами і вийти на новий якісно інший рівень взаємодії наших культур. Без агресії з обох боків. Без нікому не потрібного (окрім порослих мохом московських імперіалістів) «Русскава міра».
Україна – не Росія. Але й Росія – не Україна. Російський народ має власну, драматичну, часто – дуже трагічну історію. І культуру, джерелом якої є культура фіно-угорських племен, яка є дуже цікавою, самобутньої і не менш красивою, аніж культура слов`ян, але яку, через обґрунтування політичних претензій московських Рюриковичів протягом століть цілеспрямовано знищували.
Але для цього росіянам треба відмовитися від ідеї Третього Риму й імперських амбіцій. Це важко, але не настільки важко, як здається на перший погляд. Адже імперії будуються задля захоплення ресурсів та ринків збуту. Ресурсів у росіян вистачає. Території стільки, що аби її впорядкувати, потрібно не одне десятиріччя, якщо не сторіччя. А ринки збуту… В умовах світу, що глобалізується, це не проблема. Треба лише захотіти.
А історики, і українські, і російські, мають їм в цьому допомогти. Бо хто ж тоді, якщо не ми?
Толочки? 


Немає коментарів :

Дописати коментар