Про сарматів, Румунію та шпаргалки для українських школярів.

Нещодавно на блозі Сергія Пантюка в «Українській правді» довелося прочитати досить цікаву статтю «ЗаТабачені Тягниодіяла», в якій проаналізовано шалені вади деяких шкільних підручників з української мови та літератури. Відзначалися їхній вкрай низький рівень та зрусифікованість (для цікавих - http://blogs.pravda.com.ua/authors/pantyuk/4ede96fa2ab16/).

Останнім часом, у світлі бурхливої діяльності «міністерства темряви і мракобісся», як називає Сергій Пантюк відомство Дмитра Табачника, тема освіти взагалі і шкільних підручників зокрема піднімається все частіше. Та на наше переконання – все ж не так часто, якби того хотілося.

Кріпаки.

Хотілося б сьогодні написати про щось інше. Про те, як відсвяткували т.з. "католицьке" Різдво - там є про що писати, і писати - цікаво. Про культурологічні події в Україні. Про наймаштабніші з часів сумнозвісного ГКЧП громадянські акції в Москві та інших російських містах. Про асторономію, врешті-решт.
Але пройти повз цю тему і цю дату - не можна. Бо вони є вирішальними не лише в долях українців та інших народів, що колись мешкали в найбільшій країні світу, але і для цілого світу також. Більше того - ця подія і ця дата є унікальною в історії людства.
Саме в цей день 37 років тому в Радянському союзі було фактично скасовано кріпацтво.

Зроблено в Україні. Хто насправді винайшов рентгенівські промені.

Сьогодні, мабуть, лікарі-рентгенологи всього світу відзначають своє професійне свято. Певне, немало келихів буде піднято і за Вільгельма Рентгена, німецького фізика, іменем якого названо Х-промені, що дали початок цілій галузі медицини, і не тільки. Саме 22 грудня 1895 року Рентген, опромінивши руку своєї дружини, отримав світлину, від якої й прийнято рахувати історію «рентгенівського» випромінювання.

І рідко хто згадає, що справжнім відкривачем Х-променів слід вважати зовсім не пана Рентгена, а знаменитого у свій час і чомусь забутого нині українського вченого.

Раби і рабовласники. Сага про пам’ятник.

А в Луганську не вщухають пристрасті навколо ініціативи спорудження монументу в сквері Пам`яті. До словесних образ. До бійок. До звинувачень у скоєнні кримінальних злочинів і відсутності патріотизму.

Громадянські свободи. Навіщо вони... нам?

Цей день в нашій державі не треба святкувати. В цей день в нашій державі мають вивішуватися прапори із жалобними стрічками. Цікаво, а чи згадають взагалі наші можновладці, що сьогодні - 10 грудня, а відтак, світ відзначає День прав людини?

Безсовісні...

       Вже ні для кого не секрет, що українські можновладці ставляться до простого народу, який їх вибрав, і інтереси якого вони, в принципі, мають захищати, мов до худоби. Приклад "чорнобильців" та "афганців", яких останнім часом топтали ногами, поливали брудом в пресі, труїли сльозогінним газом - яскраве тому свідчення.
У світлі такого ставлення до простого громадянина, цікаво поглянути на наших політиків: що там? Що там в душі, в серці, в розумі? І тут відкривається воістину страшна картина...
З одного боку, дивлячись чесними очима в телекамеру, можновладці переконують, що нема нічого святішого за закон, який треба виконувати будь-що, а з іншого так хочеться бути поза законом...

Влада і опозиція: живи днем сьогоднішнім, або чи "блаженні убогі духом"? (Тридцять три питання до них в обмін на одне їхнє - до нас).

     Дії нашої влади останнім часом все менше піддаються поясненню і все більше виникає підозра, що українська так звана політична еліта грає буквально "з чистого листа", не зазираючи у майбутнє навіть на крок. Чи то не хоче, або навіть і не може. І що вона живе в якомусь власному вимірі, де немає місця ані народу, ані державним інтересам, ані здоровому глузду, ані елементарній людській порядності.
     Тому політологам і аналітикам так складно передбачити, що ж втне Президент, парламентська "більшість", Уряд або опозиція вже завтра. Повна зима. Мороз міцнішає...

Закон про вибори: компроміс чи нове дишло?

Отже, те, про що протягом останнього року говорили мало не щодня, сталося - Верховна Рада України прийняла нову редакцію Закону про вибори народних депутатів Верховної ради України.

Один з наближених до БЮТ-Б політологів результати голосування за цей законопроект назвав майже сенсаційним. І він має рацію. Дійсно, це - відверта сенсація: ніколи ще влада і опозиція не демонстрували такої міцної і відверто цинічної одностайності.

Підлість, як інструмент влади. Погляд в історію.

Зазирнувши в історичний календар, поміж іншими важливими подіями минулого можна побачити і таку, дуже цікаву, але напівзабуту. Саме 11 листопада 1920 року закінчився знаменитий штурм Перекопу, який став початком кінця Кримського уряду генерала Врангеля, що, с свою чергу, визнається як офіційне закінчення громадянської війни на теренах колишньої Російської імперії і встановлення влади більшовиків.

Практично всі люди, особливо старшого віку, добре пам`ятають фільм про форсування Сивашу, багато хто досі пишається героїзмом бійців Червоної Армії, які по груди в крижаній воді, з гаслом "Вся влада Радам!" ішли на улемети. І мало кому з них досі відомо, що Сиваш форсували зовсім не червоноармійці.

Донські козаки Гітлера

Столиця Російської Федерації – місто Москва. Ленінградський проспект. Храм Всіх святих. Тут, в кількох метрах від початку Волоколамського шосе, майже на тому самому місці, де проходила остання лінія оборони від німецько-фашистських загарбників, кілька років тому було встановлено пам’ятник… нацистам.

С ДОНА ВИДАЧІ НЄТ?

Колись давно існував оригінальний і дивний закон, сутність якого передавав вислів: «С Дона видачі нєт».

На цій фразі, на цьому правилі постало і зміцніло Військо Донське і правителям Росії коштувало чималих зусиль, аби побороти цю незручну формулу успіху.

Про шахраїв від історії, трагедію російського народу і українських «малоросів».

Відомо, що будь-який агресор самого себе називає визволителем. Від чого-небудь або кого-небудь. Наполеон визволяв російських селян від кріпацтва, Гітлер – від більшовизму; більшовики – від куркулів-гнобителів.

Агонія СРСР і агонія "совка": сontra spem spero

Якось на одному з телеефірів ведучий запитав, чи в разі розбудови нинішньою владою репресивного апарату і "загвинчування гайок" не втратить Україна кінцево власного сувіренітету і всього того, що визначає в нас українців.
Відповідь була така: якщо протягом 300 років під царем, а потім 70 років під комуністами українці зберегли і власну національну ідентичність і прагнення до створення власної держави, навряд чи нині ці прагнення щось переборе. При всій сер`йозності Януковича, він - далеко не Сталін. А Партії регіонів так само далеко до ВКП(б)-КПРС.

Друга світова війна. Дещо про мораль і вигоду.

Сьогодні будь-який блогер має писати про одне. Ця дата є визначальною в долях не лише України, Росії, США чи Єгипту, - вона є рубіконом, за яким світ змінився кінцево і безповоротно. І лише кінець цього світу щось радикально переверне.

Перше вересня – визначна і в той же час для українського народу досить неоднозначна дата. Саме в цей день 72 роки тому почалася Друга світова війна.

Визначальною цю дату робить сама подія – адже Україна є учасником тих подій, і учасником ключовим. Певне, жоден інший народ світу, окрім українців та ще білорусів не зазнав такого нищівного удару по собі під час тієї всесвітньої трагедії. І мало який ще народ може сказати про те, що він є одним із основних творців Перемоги.

Чому ж мовчать сьогодні фанфари? Чому цей день, на відміну від 22 червня не визначається у нас ніяк? Чому дати і початку, і кінці Другої світової війни в Україні опинилися в статусі такої собі persona non grata?

Іван Піддубний. Український чемпіон чемпіонів.

Українці – народ богатирів. Могутні тілом та духом, наші предки сторіччями, часто наодинці протистояли ворожій навалі зі Сходу, Півдня та Півночі, рятуючи європейську цивілізацію від численних загарбників. Могутні тілом і духом, міцні розумом, українські вітязі в усі часи викликали захоплення й заздрість. Іван Сірко, брати Клички, Іван Кожедуб, Леонід Жаботинський, Іван Богун, Василь Вірастюк… Можна до безкінечності продовжувати перелік героїв.

Та один з них стоїть окремо. Бо напевне немає більше такої людини, в долі якої, мов у дзеркалі не відобразилися б уся непроста історія українського народу.

8 серпня – день пам`яті видатного українського атлета Івана Максимовича Піддубного.

Дурні зі ступою, або чому в Україні немає власного Столипіна.

Земля для українця – це все. Ставлення до землі у нашого народу таке, що десь навіть виходить за грань раціонального. Можна сказати, що земля й українська душа зрослися настільки, що без крові з летальним випадком відділити одне від другого неможливо. Українець і спілкувався із землею, мов з живою істотою, розмовляв вголос, сповідувався в гріхах, скаржився на долю, згадаймо персонажів Карпенка-Карого або Ольги Кобилянської. Не було такого злочину, на який не здатен був українець заради землі. Але не було й такого подвигу, на який українець не був здатен в ім`я її.

Взорвано, уложено, сколото, черное надежное золото (В. Висоцький).

Шахтарі - мужній, сміливий, працьовитий, відвертий і прямодушний народ. До того ж - дуже довірливий. Ця характеристика для тих, хто звинувачує гірників Донбасу в тому, що вони привели до влади Януковича та його команду.

Шахтарі - раби тих, кого вони привели до влади. Вони десь це самі розуміють. В душі. Але ніколи не визнають цього на мікрофон. Бо, крім всьго, вони ще є й дуже гордими. Можливо, навіть занадто.

Шахтарі не люблять, коли їм співчувають, або розповідають про "світле майбутнє" - вони живуть днем сьогоднішнім, дуже жорсткі в своїх судженнях та оцінках і міцні в дружбі.

Ось такою, напевне, деже спрощеною характеристикою, починаємо ми реквієм на честь загиблих гірників. Земляків. Колишніх колег. Людей.

Іван та Петро. Чорне та... "чорне"?

      Мабудь, немає іншої персоналії в історії України, до якої б ставилися з такою ненавистю і свої, вітчизняні ретрогради, і багато хто із однієї дуже великої сусідньої країни.

      Протягом всієї своєї історії людство утворювало військово-політичниі союзи, конфедерації, альянси; союзи ті знищувало; часто з одного утворення поставало інше, в якому колишні вороги ставали ліпшими друзями і навпаки. Барони та герцоги, королі та генеральні секретарі, вожді, диктатори та імператори переходили, перебігали, перестрибували з табір в табір, рухаючись за власною політичною вигодою і мало звертаючи уваги на підписані щойно договори "про вічну дружбу". Принципи й мораль, які володарюють в політиці лорд Палмерстон висловив однією фразою: "Англія не має постійних ворогів і постійних друзів, вона має лише постійні інтереси".

Державний прапор України: хула на Бога.

Шановні панове! Ми всі з вами – злочинці. Притому злочин наш є найтяжчим з усіх можливих, адже стосується він нашої країни. Нашої землі. Нашої Батьківщини, в безмежній любові до якої так полюбляють запевняти нас різні пани та панянки у вишиванках.

От скажіть, як назвати «істинно віруючого» православного, який у своєму житлі порозвішує хрести та ікони догори ногами й вклонятиметься їм, більше того – вимагатиме від інших віруючих вклонятися саме перевернутому хрестові? Як відреагує Папа Римський на спроби якогось клірика розмістити хреста догори дригом? Що зроблять зі сміливцем-муллою мусульмани, якщо тому прийде на думку молитися не в бік Мекки, а в бік Нью-Йорка чи Москви?

Смішно? Зараз посміємося разом.

16 липня. Сумне свято...

День проголошення Державного сувіренітету України...
Цю дату в Україні зараз мало хто й пам`ятає. Мабуть, справедливо. Бо, якщо розібратися, сучасна українська держава попри всі мантри про суверенність такою де-факто не є, нехай вже вибачають ті, кого ці слова зачеплять.

Конотопська битва: правда, напівправда і...

8 липня - дуже цікава дата, зогляду на ретроспективу історії України. Цей день знаменує дві битви дати яких відстоять на півсторіччя. Результати цих битв були прямо протилежні для українців, а от наслідки - однакові. Бо і поразка шведсько-українського війська під Полтавою, і блискуча перемога українсько-татарських військ гетьмана Івана Виговського під Конотопом в подальшій перспективі закінчилися одним - підкоренням України московськими царями.

Чи потрібен владі середній клас?

"За оцінками експертів, до середнього класу в Україні належить не більше п’ятої частини населення. Деякі аналітики взагалі не виділяють в Україні представників середнього класу. Водночас у розвинених країнах цей прошарок становить 60-70%".

Як козаки Україною торгували

Для України дата 8 червня має неабияке значення, бо саме в цей день 1648 року було написано знаменитого листа Богдана Зиновія Хмельницького до московського царя з проханням "прийняти Військо Запорізьке під свою високу руку".

Брехня як спосіб політичного існування.

Як складова політичної боротьби брехня використовувалася завжди. Якщо провести історичну ретроспективу, можна легко переконатися в тому, що чим авторитарнішою є структура (держава, партія, родина, тощо), тим більша вага у неправди як інструмента взаємодії єлементів цієї структури.
Гітлерівська Німеччина, СРСР - найяскравіші приклади.
Нещодавна до рук потрапила газета "Київський вісник", яка є рупором укранських комуністів. Навіть поверхневий аналіз матеріалів, які викладені в цьому часопису свідчить, що брехня, як інструментарій впливу на свідомість "електорату" залишається чи не найвживанішою для цієї політичної сили.

Велика зрада.

До роковин Вічного миру

між Москвою та Польщею.

17 травня настільки насичене історичними подіями, що складно вибрати тему для публікації. Саме в цей день, в 1944 році комуністичним режимом було проведено злочинну акцію по виселенню кримсько-татарського народу із Криму до Середньої Азії "за пособнічество" нацистам. В Сполучених Штатах Америки, в 1973 році почалися слухання по "Уотергейтському скандалу". А в Радянському союзі у 1985 році прийнято вікопомну постанову "Щодо заходів з подолання пиятики і алкоголізму та викорінення самогоноваріння". Саме в цей день Московське царство вступило у знамениту "Північну війну".

Але, на наш погляд, ніяка подія не мала для українського народу таких наслідків, як "Вічний мир", який було укладено між Москвою та Польщею 17 травня 1686 року. Саме в цей день, рівно 325 років тому українська держава (Гетьманщина) припинила існування не лише де-факто, але й де-юре...

Почім "Свобода" для народу?

Ось вже скоро тиждень, як сумнозвісні події у Львові 9 травня є хітом в стрічках новин не лише України, але й сусідньої Росії. І це багато про що говорить.

На перший погляд, особливо, з позиції людей, які є патріотами України, йдеться про зіткнення двох світоглядів - старого, радянсько-комуністичного, який нам намагаються нав`язати, в тому числі й з поза меж України і національно-патріотичного, на захист якого грудьми стало ВО "Свобода".

Але якби було все так просто!

Симон Болівар Українського народу.

     

      Мало знайдеться людей в історії України, чиє ім`я викликало б стільки суперечок, стільки емоцій, від захоплення до відвертої чорної ненависті. Це людина, яка протягом більш ніж 70 років була уособленням «українського буржуазного націоналізму», людина, з якої багато хто з українців робив і надалі робить ікону, тоді як інша їх частина - так само наполегливо малює злочинцем.

22 травня 1879 року народився Симон Васильович Петлюра...

Прапор Перемоги. Злочин без покарання.

          "Этот день мы приближали, как могли", - співається в знаменитій пісні. Дійсно, тут - нема чого ні додати, неі відняти: як могли. І як уміли. На зубах і жилах. Великою кров`ю.

В Україні в 2011 році було вирішено на рівні з державними прапорами на День Перемоги вивішувати копію прапора, який було піднято над Рейхстагом. Багато хто - проти. Хтось - за. Аргументи різні, переконливі й не дуже. В наступні роки офіційного рішення по "Прапори перемоги" не було, але полотнища кольору крові подекуди продовжують вивішувати.

          Ми відносимося до противників червоних стягів на вулицях сучасних українських міст. І не лише з політичних мотивів. На наше глибоке переконання місце цьому прапору - в суді. Як речовому доказу великого злочину, скоєному комуністичними вождями по відношенню до власних солдат в останні дні тієї страшної війни.

Ми за ціною не постоїмо?

      Знов настав місяць травень. І знов настає Це Свято. Знову трубачі надуватимуть щоки, палахкотітимуть на вітру знамена, Хрещатиком підуть нестрункі і ще рідші, ніж минулого року колони полків, дивізій та армій, і з трибун махатимуть пухкими долоньками сивим ветеранам  можновладці від чергової партії, яка прорвалася до керма влади.

Так, мова піде про 9 травня. Про свято "із сльозами на очах". Про ветеранів. Але - і не тільки про них. Вірніше, - не стільки...

      І не про дискусію щодо терміну "Велика вітчизняна" піде мова, хоча автор є принциповим противником його і готовий аргументовано доводити свою точку зору.

Навіть не модне (саме - модне) питання примирення вояків Червоної армії та УПА ми тут розглянемо, - без того буде кому лити бруд та єлей на голови тих солдат.

       Давайте порозмірковуємо над тим, чому ми всі так дружньо й послідовно, так шалено й бескомпромісно ненавидимо воїна-переможця, а надто тих, хто заплатив за ту перемогу власним життям. Заплатив сповна, втричі, вп`ятеро більше від необхідного.

Перше травня, козаки з нагайками та БТРи.

     Міжнародний день трудящих зараз для пересічного українця здебільшого сприймається як один з весняних сонячних днів, вільних від роботи, коли можна вибратися на природу з друзями й дітьми, мосмажти шашлики, порибалити й випити горілки. Але так було не завжди.

 В радянські часи святкування 1 травня проводилося з не меншим розмахом, ніж 7 листопада. Товариші комуністи щосили намагалися показати, наскільки вони поважають трударів, і це свято було своєрідним звітом влади щодо поліпшення життя робітничого класу, а для "класу" - черговою можливістю висловити любов до партії в дячність за ії піклування про себе..

     Чи було підгрунтя для подібних настроїв? Щоб відповісти на таке питання, треба зазирнути туди, в "прокляте капіталістичне минуле", аби побачити і переосмислити те, наскільки людина праці стала жити краще в державі, де влада офіційно належала саме їй, як стверджували товариші з ЦК КПРС.

     Отже зазирнули. Зазирнули в далекий вже 1914 рік. Що ж там побачимо?

Гітлер і тепер "живіший всіх живих"?

      Була думка написати статтю, присвячену дню народження однієї з найгеніальниших, і в той же час однієї з найстрашніших постатей не лише ХХ ст., але й усієї історії людства. Але в наш час про неї вже сказано стільки, що винайти щось принципово нове складно.
       Тому говоритимемо не стільки про Гітлера, скільки про його сучасних поціновувачів. Бо здається, що чимдалі від тих подій суспільство, тим більше в ньому з`являється тих, хто сприймає Адольфа Алоизовича ледь не як месію. Здається, що існує немало людей, які бажають, аби неонацизм квітнув і міцнішав...

Як Бандеру крайнім робили...

Ціна питання. 
Останнім часом в Україні знову набирає популярності "антифашистська" тематика, яку активно педалюють певні політичні сили. Цікаво, що основним об`єктом дискурсу є не Мусоліні, не Франко і навіть не Гітлер. І не численні неонацистські організації, що заполонили простори неньки України а надто - Росії, - там, за відомостями компетентних органів, нараховується близько 300 тисяч (двадцять повнокровних піхотних дивізій РККА зразка 1941 року!) активних учасників різного роду неформальних об`єднань нацистського толку.
Однак зовсім інше привертає увагу українсьтких політиків. Читач, певне, вже здогадався: Бандера, ОУН, УПА.