Ходос, Сталін та жидомасони, або як нацист бореться з нацизмом

В попередній публікації (дивитися тут: http://polis-luga.blogspot.com/2013/10/blog-post_22.html) ми розглянули кричущу безграмотність, якої припускається відомий борець з «жидівським нацизмом» Едуард Ходос. Завершили ми ту публікацію підозрою, що оте невігластво – штучне, що історично неправдиві аргументи потрібні авторові не лише для підтримки своїх сумнівних теорій, але і для дискредитації в очах суспільства такої важливої проблеми, як діяльність секти «Хабад».

Окрім того, що декларуючи начебто ворожість до зазначеного руху, Ходос насправді пише таким чином, аби всіляко відвести увагу від своїх роботодавців з «Хабаду» на представників інших єврейських релігійних течій, а то і просто на людей, які за своєю національністю є євреями, хай навіть і атеїстами, спостерігаємо також і приховану антиамериканську, антиукраїнську та антидемократичну пропаганду. Ходос фактично виступає апологетом диктаторського типу правління державою і перш за все – Російської імперії та СРСР як її продовження.

Докази? Будь ласка.

Час від часу пан Едуард дуже цікаво відгукується про товариша Сталіна. Зовні він його начебто і лає, обзиваючи «злим генієм», але лайка та виглядає насправді як найкращий комплімент.

На сторінці 18 книги «Еврейский синдром – 3» читаємо:

«В 1927 году Иосиф Сталин высылает из страны Льва Троцкого, и с этого момента судьба Второй Хазарии фактически предрешена…

Здесь уместно процитировать одного из «большевицких мудрецїв» Карла Радека, прокомментировавшего действия Сталина следующим образом» Моисей вывел евреев из Египта, а Сталин – из Политбюро».

Что происходит дальше? Широким фронтом развернуто наступление на так называемую «троцкистско-ленинскую гвардию», под корень выкашиваются ряды первых большевицких комісарів».

Не може не дивувати отаке ставлення Ходоса до Сталіна. І справа не у відвертій пропаганді сталінізму і милування цим кривавим катом; справа навіть не в тому, що пан Едуард ні сіло, ні впало робіть із Сталіна могильника «Другої Хозарії», котрий начебто перестріляв та вигнав з країни всіх «іудо-фашистів», якими, звісно, були «первые большевистские комиссары». Справа у безпрецедентному нахабстві автора, котий, видно, вважає нас всіх кретинами.

В отій «Другій Хозарії», що її придумав Ходос, за часів Троцького-Лєніна ВЧК, головною каральною машиною більшовиків, керував польский дворянин Дзержинський у котрого у заступниках ходили росіянин Алєксандрович та латиші Лацис та Петерс.

Після смерті Дзержинского ВЧК очолив польськй дворянин Менжинський, тобто, знов-таки «жидів» у керівництві таємної поліції більшовиків ми не спостерігаємо.

 І ось владу у своїх руках концентрує тов. Сталін І.В. В країні починаються репресії проти прибічників Л.Д. Троцького, тобто, за твердженнями Ходоса – «жидо-нацистів», що будували «Другу Хозарію». На перший погляд, «жидів» душить той самий Менжинський. Але…

Але справа в тому, що:

«… отличаясь слабым здоровьем, частично парализованный Менжинский был вынужден довольствоваться информацией, которая поступала к нему от его зам. Г.Г. Ягоды» (http://www.hrono.ru/biograf/bio_m/menzhinski_vr.php).

Генріх Ягода – етнічний єврей, найближчий друг і сподвижник Якова Свердлова, котрого Ходос числить серед головних «жидо-нацистів»; саме Яків Мойшевич просував Ягоду по службових щаблях ВЧК-ОГПУ. А в 1927 році, коли Свєрдлова давно вже не було в живих, і коли, як нам розповідає вельмишановний пан Едуард, Сталін переміг «іудо-хозар» і вивів їх з Політбюро, представник цих «хозар», товариш Ягода стає головою ОГПУ.

Більше того, саме за часів Ягоди, з 1927 року в цьому поважному відомстві спостерігається лавиноподібне зростання кадрів з числа представників єврейської національності. Особливо це помітно на очільниках ГУЛАГу.

Першим керівником цього страшного відомства став латиш Теодорас Ейхманс (1930), за ним – Лазарь Гоганс, єврей, потім – Матвій Коганс, єврей, з 1937 року – Ізраіль Пленер…

Найбільшими таборами ГУЛАГУ в 30 роки також керували євреї (хоча часто зустрічалися і українці, і росіяни, і грузини)…

Звичайно, прибічники Ходоса можуть сказати, що євреї часів Сталіна були не ті євреї, що за часів Лєніна і Троцького, що вони не були хабадівцями, а перебували в числі кришталево чесних комуністів, але тут ми маємо вірити лише часному благородному слову самого пана Едуарда. Він, судячи з усього, залишає за собою виключне право судити хто є ставлеником Хабаду, а хто – «єврей корисний Рейху»…

Взагалі ознаки, за якими автор пропонує вирізняти євреїв з Хабаду дуже оригінальні:

«…мужчины либо слишком толсты, либо слишком худы, бородаты, в лапсердаках и черных шляпах; женщины - худосочны, бритоголовы, в париках» (стр. 22).

Бороди (и пейси) носять усі ортоксальні (галахічні) иудеї, або, принаймні, рабини. Так само, як лапесердаки і капелюхи. Який критерій є показником надмірної огрядності або навпаки – худоби, Холдос не пише. Щодо голених жіночих голів… Так можна будь-яку жінку запідозрити у належності до Хабаду – не будеш же ходити і всіх поспіль смикати за волосся, перевіряючи, чи це не шиньон у паразитки-нацистки. І де грань між «худосочністю» жінки і її чарівною стрункістю? Мабудь, знов треба звертатися до пана Ходоса – лише він може судити хто є таємною «жидо-нацисткою». До речі, нещодавно поголила голову українська співачка Наталія Корольова. Мабудь, вступила до Хабаду…

Якщо поглянути на світлини проклятих хабадівців-нацистів, що їх приводить у своїй книжці Едуард Ходос (стор. 30, 172, 229, ect), то ані Гаргантюа, ані дистрофиків серед них не побачиш. Та і Любавичський ребе, який на обкладинці книжки начебто благословляє Ходоса двома доларами, не виглядає так, як змальовує хабадівців вельмишановний автор. Дивно, але він світлинами у власній книзі примудрився сам себе спростувати!

Якщо сер`йозно, то все, що пише Едуард Ходос, на наше переконаня є намаганням профанувати питання, звести його до абсурду, аби відволікти увагу від справжньої сутності секти Хабад, яка подекуди дійсно є страшною і загрозливою.

Найкраща паралель, що ми її знайшли, це – «спецбоївки», які використовувалися НКВС-МГБ у боротьбі з повстанцями УПА – ззовні наче бандерівці, а в кишені – посвідчення спецслужб. Найбільша цінність для екаведистів була – колишні повстанці, що здалися за амністією і яких вдалося перевербувати у бійців «спецбоївок» - їх добре знали в рідних теренах, тож усі провокації, які вони коїли начебто від імені бандерівців виглядали більш достовірно. Так і з Ходосом…  

До речі, про Політбюро, з якого Сталін «вивів євреїв».

На 1927 рік, який пан Ходос ставить як край «Другої хозарії» з Політбюро вибуло лише троє євреїв, котрі перебували там за часів Лєніна-Троцького: сам Троцький, а також Зінов`єв та Камєнєв.

В 1929 році було виведено Бухаріна, але майже одночасно «вилетіли» Олексій Риков (з вятських селян), Михайло Томський (який не міг бути євреєм вже тому, що народився у родині міщан Санкт-Петербурзької губернії, куди іудеїв не пускав т.з. ценз осідлості).

В 1929 році з Політбюро вигнали «улюбленця партії» Бухаріна, котрий був євреєм, але в 1932 році виключено Яна Рудзутака, латиша, котрого сам Лєнін бачив своїм наступником. Натомість у 1930 році членом Політбюро (і найближчим соратником Сталіна) стає Каганович Лазарь Моісеєвич, котрий благополучно сидів у Кремлі аж до 50-х років ХХ сторіччя. Сталін настільки довіряв йому, що в 1932 році доручив дуже делікатну справу організації голодомору в Україні, а в середині 30-х років поставив на ключову посаду – голови Комісії партійного контролю.

Загалом, справа з «жидомасонами» в лавах більшовиків виглядала приблизно таким чином:

«Если отбросить домыслы лжеученых, умеющих находить еврейское происхождение у каждого революционера, то получится, что в первом составе Совета народных комиссаров (СНК) евреев было 8%: из 16 его членов евреем был только Лев Троцкий. В правительстве РСФСР 1917-1922 гг. евреев было 12% (шесть человек из 50). Если не говорить только о правительстве, то в ЦК РСДРП(б) накануне октября 1917 г. евреев было 20% (6 из 30), а в первом составе политбюро ЦК РКП(б) — 40% (3 из 7)» (От редакции: собрание заблуждений. // «Ведомости» 17.06.2003 г.)

Гаразд, великовчений камрад Ходос помилився щодо «виведення» Сталіним євреїв з Політбюро. Але Політбюро – то лише керівний орган ЦК КПРС. Невже ж товаришем Сталіним не було почищено від «жидо-нацистів» Центральний Комітет?

 Ось, навскидку: Балицький Всеволод Аполонович. З 1923 по 1931 рік – голова ГПУ України і одночасно, до кінця 1930 року – нарком внутрішніх справ УРСР.

Гадаєте, в 1930 році Сталін «вівів» його? Нічого полібного! В 1931 році Балицький стає заступником начальника ОГПУ при РНК СРСР. З 1934 року – член ЦК ВКП(б), тоді ж знову направляється на посаду наркома внутрішніх справ УРСР. І лише в 1937 році (тобто, за 10 років від того часу, як начебто «Сталін вивів євреїв з Політбюро») Балицького було репресовано.

Ага! - Вигукне хтось, – але ж репресовано! Ось де тов. Сталін показав принциповість в боротьбі з «жидо-нацизмом»!

Не поспішайте радіти. Бо наступником Балицького на посаді наркома став Леплевський Ізраїль Моїсеевич. До 1937 року, він обіймав посаду наркома внутрішніх справ Білоруської РСР.

До речі, щодо Карла Радека, який начебто висловив оту фразу, що нею милується Едуард Давидович. Знаєте, шановний Читач, хто був головним організатором процесу, на якому судили Радека? Правильно, Ви не помилилися – саме товариш Леплевський. А до цього Ізраїль Моїсеєвич відзачився як один з головних організаторів процесу над Зінов`євим та Камєнєвим.

Тут треба ще додати, що старший брат Леплевського – Григорій Моїсеєвич до 1938 року був членом колегії НКВС, заступником Генерального прокурора СРСР.

Пан Ходос, розповідаючи, як Сталін «взяв під ніготь» жидів, чомусь не згадує Льва Мехліса, одного з найвірніших помічників «батька народів» ще з 20-х років. В 1940-1944 роках Мехліс не хто-небудь, а – заступник голови Ради народних комісарів СРСР! Одночасно аж до 1950 року Лев Захарович був ще й наркомом (міністром) народного конролю СРСР.

Ходос впритул не бачить і не пригадує Максима Максимовича Літвінова, котрий в 30-х роках був секретарем Політбюро, в 1930-1939 рр. - наркомом іноземних справ СРСР, а під час війни обіймав виключно важливу посаду Посла СРСР в США, одночасно залишаючись заступником наркома іноземних справ.

Або ось Анцелович Наум Маркович. Член ВКП(б) з 1905 року (тобто, представник «троцкистско-ленинской гвардии»), член ЦК ВКП(б) з 1938 року і одночасно – нарком лісового господарства, після війни – заступник міністра торгівлі РСФСР.

Кожен, хто цікавиться питанням національного складу керівних органів ЦК ВКП(б), РНК та ВЧК-ОГПУ-НКВС, можуть самостійно знайти відповідні матеріали і пересвідчитися у двох речах: по-перше, нікуди комуністи єврейської національності ні з Політбюро, ні з наркомантів, ні з ЦК, ні з найближчого оточення Сталіна не поділися і, по-друге, починаючи з 1917 року серед найвищого керівництва партії більшовиків і СРСР був цілий калейдоскоп пройдисвітів багатьох національностей, серед яких євреїів завжди була значна меншість. Як ми вже писали: більшовики і комуністи – то є міжнародна інтернаціональна банда злочинців.

Словом, всім, хто хоч трохи цікавиться історією відомо, що наприкінці 20-х – у 30-х роках репресували не за національно-релігійною ознакою (що для більшовиків, которі були інтернаціоналістами та атеїстами є нонсенсом), а – за приналежністю до певних політичних груп в партії. І лише Ходос, мов останній гоблін-скінхед з освітою ПТУ та світоглядом дрімучого чорносотенця, в злочинах Сталіна намагається знайти слід боротьби з «жидо-нацистами», тим самим виправдовуючи «батька народів».

А ось ще про великого Сталіна. Та ж сторінка 18:

«В заслугу Сталину, безусловно, можно отнести и тот факт, что в период расцвета его правления было пресечено явное глумление над Православием, столь популярное среди его предшественников. В этом смысле показателен случай, неоднократно описанный в разных источниках.

… Как-то Каганович показывал Сталину проект реконструкции Красной площади. Он объяснил, что ложноклассическое здание Исторического музея надо будет снести, потом снял с макета торговые ряды ГУМа, на месте которых должны быть воздвигнуты трибуны. Когда Лазарь Моисеевич ухватил руками купол храма Василия Блаженного, желая показать, куда необходимо передвинуть этот собор, Сталин буквально взревел: «Постав на мэсто, сабака!»

Отакий святий захисник віри православної знайшовся. Дехто з особливо важко хворих навіть вже ікони із зображенням св. великомученика Йосипа Сталіна штампує. Та ми товаришу Ходосу не повіримо. Бреше він, сабака.

В тому, що Сталін дозволив завербованому ГПУ митрополиту Ленінградському Сергію відновити РПЦ, а в 1943 році милостиво поновив і Патріархію, поставивши умовою співпрацю всіх єпископів з НКВС, нема нічого особистого – чиста політика, це не є підтвердженням толерування Сталіним Церкви.

Товариш Ходос розповідає нам казки про те, як Сталін зупинив потуги Кагановича, але знову, як завжди, не говорить звідки він ту історію викопав. Лише зазначає, що вона була «неодноразово змальована в різних джерелах». Яких? Пан Едуард чомусь скромно мовчить. І недаремно.

Виявляється, для підкріплення своєї терії Ходос використовує… усну народну творчість - анекдоти та байки. Те що високоповажний автор видає за реальну історію, насправді і є байкою. При цьому в різних джерелах її оповідають по-різному. Наприклад:

«Главный архитектор Москвы Посохин показывал Сталину проект реконструкции Красной площади. Он объяснил, что ложноклассическое здание Исторического музея надо будет снести, потом снял с макета торговые ряды ГУМа, на месте которых будут воздвигнуты трибуны. Когда архитектор ухватил за купол храм Василия Блаженного, желая показать, куда необходимо передвинуть этот собор. Сталин заревел: «Постав на мэсто, сабака!» — и архитектора унесли с сердечным приступом» (А. Вайнер. Б. Вайнер. Евагнгелие от палача).

Є також історя про те, що саме Каганович, а не Посохін пересунув модель храма, просто для того, аби вождю була видніша перспектива, на що той сказав: «Лазарь, поставь, где взял» (варіант «Лазарь, церковь не трогай»).

А це ж ще не все. Пригадуєте, шановний Читачу, оту фразу, що її Ходос приводить як висловлювання Радека: «Моїсей вивів євреїв з Єгипту, а Сталін – з Політбюро»? Насправді – то теж анекдот. Політичний.

 Словом, наш шановний високовчений колега відомості для своєї книги бере з побрехеньок. А судячи з того, що він спеціально приховує джерела, пан Єдуард усвідомлює що робить, але розраховує на те, що це читатимуть люди з мізками равлика.

Тепер про справжню любов товариша Сталіна до православ`я.

В 1929 році у Москві було створено «Союз винствующих безбожников» на чолі з ще одним із тих, кого в 1927 році «загнав під ніготь» товариш Сталін – Омеляном Михайловичем Ярославським (насправді – Міней Ізраілевич Губельман). Приймається т.з. «безбожна п`ятирічка», першим пунктом якої було закриття в 1932-1933 рр. всіх церков, монастирів та молитовних будинків. Мусульман товариш Сталін своїм сабакам-безбожникам чіпати заборонив.

В 30-ті роки було фізично знищено десятки православних єпископів, архиєпископів та митрополитів, тисячі церков. Наш найчесніший автор розповідає анкдот як Сталін, вирячивши очі, репетував на Кагановича аби той не чіпав храм Василя Блаженного, але чомусь не розповідає реальну історію про те, як Сталін наказав в 1932 році підірвати красу й гордість Росії – храм Христа-Спасителя аби на цьому місці побудувати гігантський Будинок Рад.

Чому так поводиться пан Ходос? Наше припущення – виконує певне замовлення, яке полягає у прихованій пропаганді тоталітарно-авторитарного стилю правліня. Про Сталіна ми вже казали. А от далі…

На стор. 107 – сумнівні (в тому плані, що більшість експертів вважають перші дві – підробкою, навіть не дуже якісною) світлини «Президент США Рорнальд Рейган и Хабад»; «Президент США Джордж Буш-старший и Хабад»; «Премьер-министр Великобритании Маргарет Тетчер и Хабад». Дещо випадає з числа цих представників демократичного світу фотографія «Президент Путін и Хабад», але тут ми можемо говорити про певне маскування інтересів, бо про Путіна в книзі говориться дуже мало, а от решту політичних діячів неодноразово звинувачували у тому, що вони є слухняними виконавцями воли жидомасонів (вірніше, «жидо-нацистів»).

До того ж не Путін є ідеалом керівника країни для шановного Едуарда Ходоса. Надто вже Путін багато спілкувався (книжка писалася тоді, коли Путін ще вдавав із себе прагматичного демократа, пізніше, напевне, автор змінив своє ставлення до Володимира Володимировича, адже той зараз так наполегливо воює з проклятими США та Ізраілем і будує «Русский мир» на базі «Истинного православия») з «гнилим Заходом». У Ходоса – свій фетіш. Ви ще не здогадалися, Читачу?

Стор. 191.

«У Беларуси самая сильная армия в Европе, по своему потенциалу она превосходит Германию и Францию. Там находится мощнейший комплекс ПВО, станции космического наблюдения, все станции слежения за нашими подводными лодками. Пока этот потенциал работает на Россию бесплатно. Если белорусы предъявят нам счет, мы не расплатимся…»

Це глибокоавторитена думка такого собі Олександра Рудакова, колишнього начальника Головного аналітичсного управління Союза Росії і Білорусі. Виступ цього «спеціаліста» автор знайшов в газеті «Аргументи і факти».

Круто. І посада «аналітика» виглядає солідно і авторитетно. Для тих хто не розбирається в реаліях. Час знімати капелюха перед товаришем Лукашенко, який, на відміну від «дерьмократів», які, вражені бацилою Хабаду, розвалили все і вся на догоду будівничим «Третьої Хозарії», зберігає сильну білоруську армію, яка здатна протистояти ледь не цілій «гнилій Європі». Якби не Лукашенко та його непереможна армія, то давно вже нас захопили б і перетворили на рабів пейсаті хабадівські рабини.

Тепер сер`йозно. Кількість військовослужбовців армії Білорусі – 48 тис., включаючи писарів та генералів.

Авіація Білорусі нараховує 96 вертольотів, з яких більшість – застарілі транспортні Мі-8, що перебувають на консервації та солідні, але як військові одиниці слабкі (м`яко кажучи) важкі транспортні Мі-26. Військова авіація Білорусі (на момент написання книги) нараховувала 89 фронтових бомбардувальників Су-24; 27 стареньких Міг-27 та ще 63 таких само винищувачів Міг-23 МЛД. В 1999 році Білорусь купила в Індії винищувачі Су-30к. В кількості аж 18 одиниць. Чому не в Росії? Бо індійські літаки – дешевші через те що вони а) свого часу закуплені в Росії за «експортним», тобто, спрощеним варіантом і б) були у використанні.

Тим самим, робить висновок Ходос, ВПС Білорусі потенційно переважають авіацію Німеччини, яка має на озброєнні багатоцільовий винищувач 4 покоління Eurofighter Typhoon в кількості 100 одиниць; більше 200 винищувачів-бомбардувальників Panavia Tornado, які є однолітками Су-24, плюс 45 стареньких знаменитих «Фантомів» упридачу. Про транспортні літаки та гелікоптери ми не кажемо, але бойових (дійсно – бойових) ФРН має 44 «Ірокези» та 80 найновітніших NHI NH90.

Лише у військово-морських силах Франції нараховується 71 бойовий літак (не рахуючи патрульних, учбових, тощо) та 88 гелікоптерів. Білорусь флоту не має. Франція має на озброєнні 384 стратегічні та 60 тактичних ядерних зарядів. У Білорусі в цьому відношенні – масний нуль. Повний військовий контингент Франції – 320 тис. – вшестеро більше за білоруську армію. До речі, Бундесвер має чисельність 325 тис солдат та офіцерів.

Щодо «мощнейшего ПВО», станцій космічного спостереження та станцій слідкування за підводними човнами, то пан Ходорс «забув» навести кількість зенітних ракет та винищувачів-перехоплювачів у складі надпотужних військ ППО Білорусі, так само, як «забув» додати, що майже всі станції ПВО та КС не є власністю Білорусі, а належать ЗС Росії і їх обслуговує російський військовий персонал.

Але потенціал – то штука така – піднапружиться Лукашенко, може, і видасть щось… На кшталт стародавньої хімічної зброї з характерним звуком та запахом.

Навіщо ж автор книги, висловлюючись інтернетівським сленгом, «тролить» Лукашенка?

«Президент Белоруссии (знову – «Белоруссии») не только сохранил «деликатесы» своей страны, которыми он бесплатно подкармливает обнищвшего «старшего брата», но и превзошел по богатству «стола» даже такие ведущие страны Европы, как Франция и Германия!»

Славить Ходос тов. Лукашенка для того, аби підспудно вживляти у мізки українців думку про необхідність «сильної руки», яка «наведе лад». Саме тому на стор. 172 свого опусу пан Едуард розмістив світлини «хабадівських посіпак», головним з яких є тодішній Президенд України Л.Д. Кучма та «борців з Хабадом» - товариша Лукашенка і тодішнього митрополита Смоленського і Калінінградського. Останній – це нині відомий будівельник «Русского мира» патріарх РПЦ МП Кирило.

Тепер звернемо увагу на час виходу книги. 2002 рік. На тлі прийдешніх виборів в Україні розкручується «Касетний скандал», який послаблює не лише позиції України, але і особисті позиції Кучми та його оточення. Ми вже знаємо напевне, з якої столиці й хто керував тим скандалом.

Тут і згодився пан Ходос зі своєю книжкою, в якій не лише Кучму звинувачує у сприянні «жидо-нацистам», але і його зятя – в членстві у цій організації. А заразом ще кількох впливових українських політиків. Треба полякати український народ і одночасно пропіарити не московський, але білоруський стиль управліня державою, стиль, який набагато жорсткіший за тодішній путінський; стиль, за якого вся влада і увесь бізнес зосереджено в руках однієї людини; стиль, за яким в країні можлива діяльність лише однієї політичної партії; стиль, за якого культурне життя та наукова діяльність суворо регламентується, а незгідні – переслідуються; стиль, якому потрібна всемогутня таємна поліція, навіть назву якої не змінено – КГБ.

Той, хто має розум – зрозуміє.

Але для того, аби реалізувати в Україні проект «нового СРСР» треба зробити її, так само, як Білорусь, ізольованою як від Заходу, так і від Сходу. Треба опустити новітню «Залізну завісу». Звісно ж, з благородною метою – аби жоден хабадівець не проліз.

Із Заходом все зрозуміло: де знаходиться штаб-квартира Хабаду? В Нью-Йорку. Хто спряє дільності Хабаду в Європі? Іхні світлини ми вже бачили. Тож, Захід облито запашною субстанцією з великого цебра. А тепер Росія.

«… активное участие Соединенных Штатов в раскручивании «охлаждения» Западной Европы к Украине, в результате которого последняя вновь кинулась в объятия «старшего брата (нагадаємо, йдеться про початок 2000-х років), имеет единственное объяснение – это стало выгодным для евреев <…>

Успешно справившись с первым этапом возведения Третьей Хазарии, в ходе которого была уничтожена Социалистическая Империя, а на ее месте созданы удельные хазарские «каганты», профессиональные строители «хазарий» перешли ко второму – завершающему – этапу реализации своих планов. Начался активный процесс «собирания земель», которые десять лет назад были подвергнуты «нэзалэжному» дроблению <…>

Сегодня «ответственность» за воссоединение православных славянских земель взяла на себя иудо-нацистская секта Хабад…»

Отож, «собиратели» на чолі з Путіним – погані. Хабадівці. Ми з цим сперечатися не будемо. Зрештою, злі язики брешуть, що буцімто ВВП теж належить до Хабаду, на чому і зійшовся свого часу з однією відомою жінкою-політиком з України. Але подивимося, що пише Ходос далі (стор. 188):

«При этом любые попытки «плохих гоев» выступить с подобной инициативой и объединить братские народы, но под эгидой общеславянской «национальной идеи» и единой Православной Веры, сразу натыкаются на категорическое неприятие и агрессивную критику со стороны мощного «прохазарского лобби», опирающегося на поддержку мировых «стратегических партнеров».

Зрозуміло, шановний Читачу? Всіх, хто категорично не бажає об`єднуватися в єдину «слов`янську спільноту» на базі «истинно Русского Православия» (читай – не бажає іти в «Русский мир») ми маємо записати в агенти Хабаду.

А хто – «объединитель»? Нагадаємо – книгу написано на початку 2000-х. Що тоді відбувалося на просторах Східної Європи? Тоді актично мусувалася ідея проведення виборів єдиного Президета Союзу Росії і Білорусі. На посаду претендували двоє: Путін та Лукашенко. З Путіним розібралися, щодо Лукашенко… Читаємо далі:

«Вспомните, сколько выплеснуто грязи в адрес главного инициатора восточнославянского объединения «плохого» белорусского Президента Александра Лукашенко. В чем только его не обвиняют – и в диктаторстве, и в «имперских замашках», и в «нетрадиционной» сегодня «прокоммунистической ориентации… И, наконец, договорились до антисемитизма!»

Зрозуміло, звідки ноги ростуть? Цікаво, хто профінансовав видання багатотисячного накладу книги, яку розповсюджували на теренах України та Росії? З усіма отима пасажами про «найсильнішу в Європі армію», про «справжнього об`єднателя»…

Чи не здається Вам, шановний Читачу, що нас, не дуже то й криючись, затягують назад в «совок»? Що за Ходосом стоять ті, хто бажає відновлення СРСР «у новому форматі і з новим наповненням».

Тому і співаються діферамби саме Лукашенкові:

«И если с «иудаизированной» Украиной, уже фактически ставшей одним из хазарских «уездов», не возникает никаких проблем, то с православной Белоруссией придется повозиться…»

«Православ`я» Білорусі тут згадано не даремно. Очільник Білоруської єпархії (Білоруського православного екзархату) Філарет (Вахромєєв) є найпалкішим прихильником «единого русского народа», в чому змикається з нинішнім Патріархм РПЦ МП Кирилом. Владика Філарет навіть з 1999 року є членом Росіських дворянських зборів.

Це зараз між Лукашенком та Кирилом стосунки охолодилися – після того, як в 2009 році Патріархом РПЦ МП не вдалося обратися Філарету. А тоді, на початку 2000-х між Лукашенком і Філаретом з одного боку і Митрополитом Смоленським і Калінінградським Кирилом з іншого існували найтісніші стосунки. До речі, якщо хто не знає, Кирило не є креатурою Путіна – він близький до Мєдвєдєва, котрий, за дивного співпадіня, є розробником теорії будівництва «Русского мира».

Книгу Ходоса переповнюють дивні неточності і відверті інсинуації. І вони, як на нашу думку, не випадкові. Не випадкові фрази, в яких чується жаль з приводу «розпаду колись єдиного народу», наприклад, на стор 191-192. Ну і непомітно, але наполегливо з Хабадом одотожнюється держава Ізраїль. Забуваючи згадати про те, що в Ізраїлі секта Хабад є практично поза законом, пан Ходос оповідає ошалілим читачам, що саме Ізраїль (читай, світовий сіонізм) стоїть за тиском на ще одного «демократа і борця з жидонацизмом» - Саддама Хусейна та подальшою війною міжнародної коаліції з Іраком.

Милуємося кількасторінковою маячнею, що її цитує Ходос (стор. 146-151). Називається ця маячня «Вовлечение США в израильские преступления».

Отже, в чому полягають ці «преступления»? Головне – це міжнародні санкції ООН проти режима Хусейна.

«Затем мы (США, - П.П.)  стали участвовать в блокаде и эмбарго против Ирака, и даже антииракская Организация Объединенных Наций отмечала, что это привело к смертным случаям, по крайней мере, 1 млн. 200 тыс. детей и сотен тысяч пожилых людей. Один миллион двести тысяч детей умерли как прямой результат нашей политики к Ираке».

 Брехня. То – не політика США, а – політика ООН, яку всі країни-учасниці мають підтримувати і виконувати. Правда, в статті натякається на те, що ООН – слухняний інструмент в злочинних руках США, але то таке…

Санкції Ради Безпеки ООН (за згодою всіх країн-постійних членів Радбезу, в т.ч. «хабадівського» Китаю) було введено 6 серпня 1990 року у відповідь на агресію Іраку проти Кувейту. Торгівельне ембарго мало на увазі заборону на постачання всіх товарів, за виключенниям медикаментів, медичного обладнання та також гуманітарної допомоги харчами. Від чого ж мерли оті 1 млн. 200 дітей та «сотни тысяч пожилых»?

В Іраку давно і незалежно від санкцій ООН була високою саме дитяча смертність. Ще до приходу партії БААС до влади, офіційно дитяча смертність становила 35%. Куди ж вона поділася після 1990 року? Та просто всі випадки дитячих смертей (а заразом і смерть пожилих людей з природніх причин) деякі «борці з американським імперіалізмом» приписали санкціям ООН.

  Ідемо далі.

«Некоторые американцы, читающие мои слова, откажутся верить этому. Они откажутся верить, что Америка преднамеренно причинила смерть сотням, тысячам детей. Но вот расшифровка стенограммы телеинтервью еврейского госсекретаря Америки с журналистом телекомпании Си-Би-Эс Лесли Стахлом 11 мая 1996 года.

Лесли Стахл, говоря о санкциях США против Ирака, отмечал: «Мы слышали, что полмиллиона детей умерли. Я подразумваю, это большая численность детей, чем умерших в Хиросиме. Как вы думаете, является ли это дорогой ценой?»

Мадлен Олбрайт: «Я думаю, что это очень трудный выбор. Но цена, мы думаем, стоит этого».

И некоторые американцы задаются вопросом, почему нас так ненавидят!»

Єврейське коріння «госсекретаря Америки» тут згадано ясно навіщо. А от той, хто писав цю мачню, мав би знати, що Мадлен Олбрайт 11 травня 1996 року ніяк не могла бути Держсекретарем США. На цю посаду її було призначено у грудні 1997 року. До цього вона була постійним представником США при ООН.

Навіщо ж брехливий автор зробив її «еврейским госсекретарем Америки»? А затим, що в той час, як ООН було введено санкції проти Іраку, Державним секретарем США був Джеймс Аддісон Бейкер III, якого жодним чином до числа «жидо-нацистів» не запишеш. Так само, як його наступника Лоуренса Іглбергера (1992-1993), не кажучи вже про Крістофера Уоррена (1993-1997). Саме ці особи, якщо на те пішло, несуть відповідальність за участь США в санкціях ООН проти Іраку, а зовсім не Олбрайт.

Звернемо увагу і на те, що у вустах Леслі Стахла кудись зникають мільйон двісті тисяч мертвих дітей і з`являється значно скромніша цифра. А потім вже і про «сотні та тисячі» починається стогін.

А дійсно, як їх в Іраку рахували, тих дітей, що померли в жебрацьких гірських селищах, де ніколи не було водогоні та каналізації від відмови міжнародного співтовариства постачати до Іраку комп`ютери та телевізори?

Проте автор цієї маячні не вгамовується:

«… Основная причина наших страданий от терроризма в Соединенных Штатах состоит сегодня в том, что наша правительственная политика полностью подчинена иностранной власти Израиля и усилиям всемирного еврейского превосходства».

Ось, виявляється, хто винен! США – лише жалюгідна жертва «жидомасонської змови»! Як кажуть, бий жидів, рятуй Америку! За таке голомозі скінхеди з опуклими надбровними дугами вибачать автору опуса навіть отой дивний стиль і слог з шокуючим будь-яку грамотну людину «усилиями превосходства». Бо самі, переважно, писати взагалі не вміють…

Далі – ще кілька сторінок про підлих підступних сіоністів, які використовують дурнувату Америку в особистих фашистських інтересах. І головний постулат: в розширенні світового тероризму винні сіоністи та США. Як тут не згадати, що саме в Нью-Йорку знаходиться штаб-квартира Хабаду.

Тепер найцікавіше. Знаєте, шановний Читачу, звідки великий мисливець на «жидо-нацистів» Ходос взяв оті кілька сторінок «доказів»? Маємо посилання: «Персонал», № 2, 2002.

Люди, які «в темі», одразу ж розсміються і махнуть рукою: все зрозуміло. Для решти пояснимо – журнал «Персонал» є друкованим органом Міжнародної Аадемії управління персоналом (МАУП).

Далі слово всезнаючому Інтернету:

«З лютого 2002 р. журнал МАУП «Персонал» публікує різноманітні статті, які піддавалися критиці представниками єврейських організацій України і Заходу.

За підрахунком голови асоціації єврейських організацій і общин (Ваад) Йосифа Зісельса, журнал МАУП несе відповідальність за 84 % усіх антисемітських публікацій в Україні. МАУП також публікує переклад книги Мустафи Тласса «Маца Сіона» яка стрверджує ритуальне використання євреями людської крові.

16 листопада 2005 прес-служба Посольства Держави Ізраїль в Україні повідомила, що Ізраїль вимагає від української влади невідкладних дій відносно Міжрегіональної академії управління персоналом аж до закриття закладу. Заступник генерального директора МЗС Ізраїлю, голова відділу країн Європи і Азії Марк Софер 14 листопада запросив на зустріч тимчасового повіреного у справах України в Ізраїлі Олександра Хом'яка. 5 грудня 2005 року в заяві своєї прес-служби президент Ющенко солідаризувався з вимогою Ізраїля.

Слідом міністр науки та освіти України Станіслав Ніколаєнко видав наказ про закриття 26 філіалів «Міжрегіональної академії управління» (http://uk.wikipedia.org/wiki/Міжрегіональна_академія_управління_персоналом).

Чи потребують коментарів джерела натхнення пана Ходоса, який на словах захищає «нормальних» іудеїв від Хабаду, а насправді тісно співпрацює з наймахровішими антисемітами, які не зупиняються перед відвертими наклепами та брехнею.

А знаєте, звідки український журнал передрукував статтю, на яку посилається Ходос? Що це за люнина, котра не знає, які посади в США обіймала Мадлен Олбрайт? Це «творчість» такого собі «істинно американського патріота» Девіда Дюка.

Цей, як би толерантніше, висловитися… нелюд є справжнісіньким нацистом. Ще у 1970-х роках він був головою Ку-Клукс-Клану в штаті Луїзіана. У двадцять років очолив Білий Юнацький Альянс. Зараз керує заснованою ним неонацистською Організацією Американсько-Європейської Єдності. Автор кількох книжкок антисемітської і расистської спрямованості, які в Україні друкувало… правильно, видавництво МАУП.

І якби ж ота цитата з Дюка була випадковістю – зовсім ні. Цього нациста, з яким Ходос, за його ж відвертим визнанням, дружить, автор «Єврейського синдрому» цитує часто і з насолодою, наприклад, на стор. 138-140, 142, тощо.

Ректор МАУП – Щокін Георгій Васильвич за сумісництвом очолює редколегію журналу «Персонал». Годі й казати про те, що ця людина є головою Української консервативної партії, що теж багато чого скаже обізнаним людям. Достатньо зауважити, що цього «українського патріота» нагороджено російським (його позіціонують як «міжнародний», навіть при ЮНЕСКО – не вірте) орденом «Крылатий Лев» (насправді на ньому зображено двоголового орла), який вручається перважно за «За выдающиеся заслуги в деле возрождения Отечества». Медаль «За верность Отчизне» - теж зовсім не українська.

Цікаві міжнародні нагороди цього типа. Орденом міжнародних послів нагороджує Американський Біографічний інститут (США), де пан Щокін обіймає посаду віце-губернатора. Про те, який стосунок має Орден міжнародної дружби (Англія)   до Міжнародного біографічного центру (Кембрідж, Англія), в якому Щокін є заступником генерального директора, ми промовчимо. Як співав вікопомний Стецько «Сам п`ю, сам гуляю, сам стелюся, сам лягаю…»

 До речі уряд Західної Австралії охарактеризував діяльність Міжнародного біографічоного центру як шахрайство.

«Выпущенное правительством Западной Австралии предупреждение утверждает, что центр берет достаточно значительную плату за свои сертификаты» (http://ru.wikipedia.org/wiki/Международный_биографический_центр).

Простіше кажучи, треба лише добряче заплатити панові Щокіну, і шахрайська контора, що ховається за вивіскою з престижною назвою, включить навіть проФФесора до числа «2000 видатних вчених ХХ сторіччя». Недаремно

«… координатор по информации для потребителей департамента юстиции штата Орегон охарактеризовала деятельность этой и нескольких подобных организаций как подозрительную» (там же).

І координатор не лукавить. Ви, шановний Читачу, гадаєте, що одного виданого проФФесора ми просто так згадали? Зовсім ні. Милуйтеся:

«Кембриджский международный центр наградил В. Януковича медалью - отличием за его научные проекты и их успешное воплощение в Донецком регионе. Согласно решению Кембриджского Центра он был награжден званием «человек года» в номинации «местное экономическое развитие» за 2000 год и включен в ежегодное издание Международного Биографического Центра» (http://www.pravda.com.ua/rus/news/2004/08/25/4380677/).

А якщо ви зайдете за посиланням на статтю в «Українській Правді», то дізнаєтеся, що про існування цього Біографічного центру керівництво Кембріджського університету ні сном, ні духом. Фікція це.

А от «православні» ордени Щокіна: «Сергия Радонежского», «Святого Нестора Летописца», тощо – справжні. Цікаво, коли це Москва нагороджувала українських націоналістів, яким себе позиціонує Георгій Васильович, орденами та медалями?

В 2004 році, якраз за головування в Адміністрації Президета Віктора Медведчука, пан Щокін отримав почесну грамоту Кабінету міністрів.

Ім`я Медведчука тут сплило зовсім не випадково. Як відомо, кум Путіна та дружини Мєдвєдєва з деякого часу очолює громадський рух «Український вибір», який веде наполегливу боротьбу за втягування України в Митний союз та «Русский мир». Але справа в тому, що і раніше існувала громадська організація, яка називалась «Всеураїнське громадянське патріотичне об’єднання «Український вибір». Головою і засновником його був… пан Щокін.

Цікаво що бурхлива політична діяльність Щокіна починається з 2005 року, одразу після перемоги В.А. Ющенка на виборах і зникнення Медведчука з великої української політики. Дійшло до того, що студенти та професура МАУП змушені були звернутися листом до генерального прокурора В. Піскуна:

«К Вам обращается коллектив профессорско-преподавательского состава и студентов Харьковского института МАУП. Мы обеспокоены тем, что Киевское руководство МАУП в последние годы проводит идеологическую работу, направленную на разжигание национальной розни, о чем свидетельствуют многочисленные публикации в СМИ, учредителями которых является МАУП, журнале «Персонал» газетах «Українська газета плюс», «Персонал плюс» <…> где постоянно унижаются национальные честь и достоинство.

Мы считаем, что смена ряда директоров региональных институтов МАУП за последнее прямо связана с национальной принадлежностью этих людей. На страницах изданий, приведенных выше, говорится так же о связях нашего Президента Ющенко с «сионистскими кругами».

Удивляет и наводит на мысль о существовании внешних источников финансирования Киевского института МАУП, никак не связанных с организацией учебного процесса, то, что в последнее время Киевское руководство МАУП не проявляет никакого интереса к деятельности региональных институтов с точки зрения организации и развития учебного процесса, а интеллектуальная деятельность Киевского руководства подчинена формированию идеологической базы антисемитизма в Украине, в чем можно убедиться, прочитав журнал «Персонал» и вышеперечисленные газеты» (http://archive.mignews.com.ua/articles_print/163823.html).

Вам не здається, шановний Читачу, що коло якось замикається і поступово починає проявлятися певна таємна структура, яка працює на дискредитацію України за завданнями спецслужб однієї дружньої до нас держави? Що питання про джерело фінансування діяльності видатного борця з «жидами», котре ставили професора МАУП до засновника «Українського вибору» виглядяє наївним?

І от питання: що Едуард Ходос робить в компанії щокіних, медведчуків, мєдвєдєвих, дюків?..

Відчуваючи, що наші дослідження досить-таки «напружили» читачів, насамкінець трохи розрядки. З числа чергових «перлів» пана Ходоса:

Стор. 155:

«Давайте попробуем разобраться, кто же такие «палестинские террористы». Самое распространенное их название – «камикадзе», «смертники-одиночки» <…>

И еще совсем недавно методы камикадзе носили характер японского «эксклюзива». Почему же сегодня это явление «патриотического суицида» стало пользоваться массовой популярностью среди палестинцев?»

Смішно? Це ж де геносе Ходос взяв, що найрозповсюдженіша назва палестинських теористів – камікадзе? Так їх називають лише окремі тупоголові «русские патриоты». Для решти світу вони проходять під іншою назвіою – шахіди.

Людині, яка пише книжки з претензією на істину в останній інстанції, треба було б знати, що камікадзе в Японії називали лише льотчиків-смертників. Більш широке поняття військових смертників в Японії – токкотай. Цим словом називали не лише льотчиків, але і піхотинців, які з мінами кидалися під танки, наїзників на торпедах, тощо. Просто «камікадзе» це штамп, який утвердився у свідомості обивателя. Але ж Едуард Ходос не вважає себе обивателем, чи не так?

Повторимо – назва арабських взагалі і палестинських зокрема терористів-смертників – шахід. В перекладі це означає «свідок», або в даному контексті – воїн, що загинув у славу Аллаха. І ні про який «патріотичний суїцид» не йдеться – в переважній більшості всі шахіди є з чила ісламських фанатиків.

Більше того, якщо хтось бився і загинув не в ім`я Аллаха, а – «із світських мотивів», в т.ч. і за незалежність країни, то на тому світі його буде не нагороджено, а – покарано!

Панові, який намагається нас вчити історії, треба було б знати, що явище шахідів у ісламському світі не нове – воно тягнеться з XIV сторіччя – це знамениті асасіни, релігійний орден, який було ораганізовано Хасаном ібн Саббахом. Ось як змальовува його членів французький посол в Аламуті граф де ла Котьє:

«Гассан молча взмахнул рукой на крепостной стене – и тут же, отбросив в сторону меч, со стены в пропасть бросился стражник. Французский посол не поверил своим глазам, и тогда Гассан с высокомерной улыбкой взмахнул рукой второй раз. Еще один воин-фанатик добровольно исчез в пропасти, надеясь через мгновение оказаться в мусульманском раю. В своих кратких разъяснениях после всемогущественный Гассан подчеркнул, что жертвенность его воинов – символ преданности идее. А есть ли такие люди у французского короля, которые могут пожертвовать жизнью по малейшей прихоти повелителя?» (Юрий Фролов. «Зомби»).

І до Хасана існувало поняття шахідів. Про них, наприклад, згадує знаменитий арабський богослов XIII сторіччя Ан-Нававі. Як може людина, що пише на тему взаємовідносин евреїів та арабів не знати елементарних речей?

А ось стор. 116. Едуард Ходос вкотре вже цитує себе, любого:

«Судя по всему, в программу спецподготовки солдат Любавичского ребе входит обязательное обучение написанию «слюнтявок» (на лагерном жаргоне это слово означает «донос»). И чем больше грязи и паскудства в них содержится, тем больше «орденов» получают «дятлы», настрочившие их».

Відкриваємо словник кримінального жаргону. Читаємо і дивуємося. На воровському сленгу донос називається «чорнила», або «клад», «стук», «шкурка»… Цікаво, в якому «університеті» вчили Ходоса «по фене ботать»? Адже в усі часи «слюнтявка» на фєні – то синонім словесного або письмового «розводу», неправдивої історії, яку «впарюють» аби обдурити:

«– Начальник, ты мне по ушам-то не езди, я, что не вижу, что ты мне слюнтявку пробрасываешь» (А. Теущаков. Путь Черной Молнии).

Втім, пасаж про доноси наш герой згадав не даремно. За його логікою всі, хто звертається до ЗМІ, або в органи влади – є агентами, або «солдатами» Хабаду. Тепер зрозуміло хто ті особи, які опублікували звернення Президенту України, Голові ВР України та очільникам Харківщини щодо бурхливої діяльності Ходоса. Можна всіх 15 підписантів, серед яких голова Асоціації колишніх в`язнів концтаборів та гетто; головний рабин Харкова та Харківської області; професор та інші поважні особи записувати у «солдати» Хабаду.

Хто такий академік Єрьоменко Віктор Валентинович? Знайте це не видатний вчений, автор 350 наукових праць з фізики низьких температур, серед учнів которого 50 кандидатів наук, 14 докторів та три член-кори АН України – це лише проклятий «жидо-масон», агент Хабаду, який посмів тявкати на видатного борця з «жидивським нацизмом». Слюнтявчик.

Ну і, звичайно, «Протоколи сіонських мудреців», куди ж без них. Вони, виявляється, є нестільною книгою не лише неонацистів та окремих дрімучих батюшок з «Русского мира», але і нашого вельмишановного автора. Ходос щедро розбавляє свій опус цитатами з «Протоколів…», навіть не стидаючись того, що частково ці цитати якраз спростовують дійсність, а частково – вигадані, напевне, самим Ходосом (те, що це фальшивка царської охранки вже давно і аргументовано доведено, можемо тих, хто цікавиться, відіслати до статті в цьому ж блозі: http://polis-luga.blogspot.com/2012/04/blog-post.html).

Приклад. Стор. 100:

«Протокол № 16. Мы исключим из преподавания государственное право, как и все, что касается политического вопроса. Эти предметы будут преподаваться немногим десяткам лиц, избранных по выдающимся способностям из числа посвященных».

Нагадаємо, що, за твердженнями ідейних борців з «жидо-масонством», «Протоколи сіонських мудреців» походять з кінця XIX сторіччя. В цей час державне право (в Росії після 1905 року воно почало називатися Конституційним правом) дійсно майже не викладалося. Не через проклятих «жидомасонів» - просто сама наука ще тільки зароджувался. Але потім державне (конституційне право) почало не лише активно вивчатися, але й широко викладатися.

«За вісімнадцять років незалежності в Україні сформувалася комплексна система державних і недержавних вищих юридичних закладів освіти. На сьогодні конституційне право як навчальна дисципліна викладається у таких провідних вищих закладах освіти III—IV рівнів акредитації, як Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого, Одеська національна юридична академія, юридичні факультети Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Львівського національного університету ім. Івана Франка, Ужгородського національного університету, Чернівецького національного університету ім. Юрія Федьковича, Київський університет права НАН України, Національний університет внутрішніх справ України,

Національна академія Служби безпеки України та інших закладах освіти» (http://pidruchniki.ws/15290527/pravo/konstitutsiyne_pravo_nauka_navchalna_distsiplina).

Нічого собі… десяток обраних…

А ось сторінка 95. Протокол № 15:

«Пока же до нашего воцарения мы, напротив, создадим и размножим франко-масонские ложи во всех странах мира, втянем в них всех, могущих быть и существующих выдающихся деятелей, потому что в этих ложах будет главное справочное место и влияющее средство».

Що за «влияющее средство» мали на увазі автори «Протоколів…»  нам знати не дано. Але ми твердо обізнані, що масонські ложі якраз були найбільш розповсюджені саме в XIX ст., коли жандарми вигадували цю фальшивку. А от вже з початку сторіччя ХХ-го масонство як явище занепадає. Скільки зараз є масонів, Читач сам може побачити, озирнувшись навколо.

До речі, а чому франкО-масони? Такої організації ніколи не існувало. А існували – франк-масони. Відчуваєте різницю? Ті, хто клепав «Протоколи…», гадали, що назва походить від слова «Франція», типу – «французькі масони», тоді як термін Franc-maçonnerie перекладається як «вільні каменярі».

Словом, начудив автор «Єврейського синдрому-3» чималенько. Та ми йому вибачимо неграмотність. Головне – «мочить» люто «жидів» та іншу наволоч, яка заважає нам жити. В союзі з Медведчуком, Щокіним та іншими «фюрерами».

Скоро почуємо вже й звинувачення у нацизмі в бік тих, хто не хоче інтегруватися в «Русский мир» та прагне до «жидівської Європи».

Напевне ж то не остання книжка пана Ходоса. Попереду – нові вибори, попереду – титанічна боротьба путінської агентури проти «втягивания Украины в ЄС и НАТО», а вітак – нові замовлення…

З великим жидо-масонським привітом,

ПАВЛО  ПРАВИЙ