В період святкування чергової річниці визволення Києва від нацистів в пресі
з новою силою залунали емоційні оповідання про те, як нелюдський режим
більшовиків свідомо знищував українців, придумавши для цього ще один
оригінальний спосіб. З`явилися
і старі звинувачення в «геноциді». Усе це добряче присмачене ще й «політикою»,
адже, в очах деяких українських «патріотів», відзначення цієї перемоги є
святотатством.
Ми цілком поділяємо думку про злочинність комуністичного режиму. Більше
того – абсолютно упевнені в цьому навіть без оповідань, як більшовики свідомо
знищували українців на фронті, навмисне підставляючи під ворожі кулемети.
Але разом із тим ніяк не можемо погодитися з тим, аби деякі «світлі голови»
перевертали все з ніг нат голову, фактично засуджуючи солдат Другої світової за
те, що вони воювали з Гітлером. А голів тих вистачає, притому, часто замість
того, аби об`єктивно висвітлити події і надати зважені оцінки, дехто
намагається вибудувати ледь не цілі конспірологічні теорії на смертях наших
батьків і дідів. Засуджуючи істориків комуністичної доби за брехню, що вони
їїписали, новітні історики самі починають писати брехню.
Першим і основним подібним спеціалістом є доктор історичних наук, професор кафедри
новітньої історії Київського національного університету ім. Т.Г. Шевченко
Віктор Король. Саме його «відкриття» лягли в основу нової хвилі
псевдоісторичних публікацій в українських змі, які (публікації) насправді мають
викликати відразу і категоричне заперечення в усіх нормальних людей, які
знаються на історії.
Ми перепрошуємо за подальші жорсткі оцінки та епітети в бік «діяльності»
цього «спеціаліста», але тому є причина – такі люди лише дисктеридують українську
академічну історичну науку та сотні чесних сумлінних істориків, котрі дійсно
дуже багато зробил для ліквідації білих плям у відомостях про минуле нашого
народу.
В якості прикладу ми взяли одкровення цього діяча сумнозвісній жовтій
газеті «Факти», одкровення, які потім стали матеріалом для численних
передруківок та посилань на інтернет-ресурсах, наприклад, ось тут (читачі мають
добру змогу оцінити політ фантазії пана професора): http://novaukraina.org/news/urn:news:10CB318.
У своїй публікації ми спиратимемося на оце інтев`ю шанованого в
деяких колах «науковця», аби показати яким чином заради особистої вигоди а
також політичних мотивів, фальсифікується історія.
Отже.
«Страшна правда про визволення Києва в тому, що це був ще
один геноцид українців. Що святкує сьогодні «Партія Регіонів»? - Холоднокровне
вбивство радянськими маршалами сотень тисяч неозброєних українських
новобранців, більшість з яких була підлітками. Їх кидали з цеглою проти
кулеметів, щоб вберегти «гвардію», і зайняти Київ до дня «свята революції».
Це ще не Віктор Король. Це, так би мовити, обрамлення для його вигадок, але
обрамлення специфічне: з перших слів ми бачимо, як дехто прагне використати
історію в якості політичної зброї.
Маємо специфічне (і здебільшого негативне) ставлення до офіційних поглядів та
діяльності Партії Регіонів, але при цьому ми мусимо зазначити, що тут наявне
відверте пересмикуваня.
За логікою авторів статті, відзначати День визволення Києва не треба
взагалі. Навіть згадувати про це не треба. Адже вшанування пам`яті десятків
тисяч солдат, що заинули під час визволення столиці Києва, на думку авторів, є
злочином.
Ви помітили, шановні читачі, як у статті непомітно, але чітко пересуваються
акценти? Виявляється, покладаючи квіти і вінки до пам`ятників та
могил, святкували не визволення, не вшановували героїв, - святкували «геноцид».
Для цього і згадано про підлітків з цеглинами в руках, які йшли на кулемети
(вибачте, не так - яких червоні генерали гнали
на кулемети), наче не було сотень тисяч «справжніх» солдат, тисяч танків,
літаків, гармат. Українець має запам`ятати: під Києвом було навмисно вбито сотні
тисяч(!) дітей і воспалати ненавистю не лише до комуністичного режиму, але й до
декого із сучасних українських політиків, яких міцно прив`язують до отого
злочину.
Як же коївся отой чорний навмисний злочин?
«Одразу після початку «визволення» території України, за
ініціативою Ватутіна - якого прозвали «генерал-облава» - чоловіків практично
усіх вікових груп мобілізували у військо - всього на території України було
призвано близько 900 тисяч людей. Більшість з них загинула в першому бою,
неозброєними, у цивільному одязі».
Пропагандистський прийом відомий, правда? Оскільки статтю присвячено
визволенню Києва, то у читача у підсвідомості мусить відкластися, що всі оті
900 тисяч мобілізували одномоментно й одразу кинули на штурм Києва. Без зброї.
З цеглою напереваги. Ну і принагідно у нашу свідомість вкладається думка, що
подібна мобілізація торкалася лише українців.
А далі вступає у гру професор Король.
«Маловідомим залишається той факт, що за кілька найтяжчих
місяців боїв на території визволених районів України польові військкомати
мобілізували сотні тисяч людей, які, за заявами радянського командування,
власною кров'ю повинні були «змити ганьбу перебування на окупованій території».
Саме про долю цих людей, прозваних у народі «піджачниками» , «чорносвитниками»
або «чорною піхотою», «Фактам» розповів доктор історичних наук професор Віктор
Король».
Читач має бути заворожений науковими регаліями «видатного історика», щоб
проковтнути цілковиту нісенітницю. Справа не в «чорносвитниках» - вони дійсно
існували і їхня доля часто є дуже трагічною, - справа в непомітних для
непрофесіоналів пересмикуванях і відвертій брехні.
Почнемо з того, що структури, які займалися мобілізацією призовників на
звільнених територіях (неофіційна
назва - «польові військкомати») було створено не за ініціативи Ватутіна та
Жукова – беріть вище: їх було створено на виконання Наказу Ставки Верховного
Гловнокомандування № 089 від 9 лютого 1942 року. Називався цей наказ так: «О
призыве граждан на освобождаемых от оккупации территориях и о сформировании
запасных полков».
Як бачимо, трапилося це задовго до того, як почалося визволення територій
України, які потрапили під окупацію. Відповідно, першими жетвами цього наказу
стали зовсім не українці, а – росіяни, з тих теренів, що їх було відвойовано в
результаті Зимового контрнаступу під Москвою.
Відомо, що Сталін та його поплічники вважали всіх, хто потрапив у німецький
полон, або просто опинився на окупованій території, «зрадниками». Але – лише у
своєму вузькому бандитськорму кодлі. Проте вголос ніколи, підкреслюємо, ніколи такі звинувачення не
проголошувалися навіть стосовно колишніх військовополонених. Навпаки – всіляко
підкреслювалося прагнення «розібратися», провести «об`єктивне розслідування»,
чим і займалися численні чекістські відділи при штабах фронтів, армій, корпусів
та дивізій.
Повторимося, аби не було непрозумінь: вважаючи полонених, «оточенців» та
інший подібний люд зрадниками, радянське керівництво офіційно проголошувало
абсолютно протилежні речі. В тому ж-таки наказі читаємо:
«Советское население освобожденных территорий горит
ненавистью к захватчикам и желанием с оружием в руках участвовать в деле
дальнейшего освобождения от фашистских хищников Советской Родины» (Русский
архив: Великая Отечественная: Ставка ВГК: Документы и материалы: 1942 год).
Наказ № 089 підписано не ким-небудь, а – особисто Йосипом Сталіним і ми б
подивилися на того полковника, котрий посмів би спостувати офіційну позицію вождя і виступити перед лвавами
призовників з промовою, в якій назвав би їх «зрадникамии». Комуністичні вожді
були найбільшими злодіями в історії людства, але назвати їх ідіотами якось не
повертається язик.
Доктор історичних наук по-перше, по-друге і по-третє має спиратися на
історичні джерела. Має кожне своє слово підкріплювати відповідним документом.
Професор Король чинить інакше. Змальовуючи діяльність «польових
воєнкоматів», він розповідає дивні речі:
«У ці структури входили взвод солдатів і два-три офіцери.
Фактично вони виникли з ініціативи генерала Миколи Ватутіна, якого в народі
називали «генерал-облава». Подібні формування діяли в тих краях, де воював
Ватутін, особливо багато було таких «військкоматів» під час звільнення
Лівобережної України, зокрема Києва і Київської області».
От хто винен – генерал Ватутін. Це він, негідник, придумав оті польові
військкомати. Згадка про «взвод солдатів» має показати нам, чому М.Ф. Ватутіна
начебто прозвали «генерал-облава», а заразом продемонструвати небажання
українців воювати за комуністів проти «німецьких визволителів», в результаті
чого призовників доводилося ловити по лісах та витягати з горищ.
А от вам спогади простого солдата
війни - Бітенко Юрія Васильовича:
«В сентябре 1943 года нас освободили, и дня через три
полевой военкомат призвал меня в армию. Тогда мне еще не было семнадцати лет -
исполнилось уже в армии. Призывали таким образом: объявили, что парни таких-то
годов рождения все призываются, а в Миргородском РВК даже неизвестно было, что
я призван в армию - видимо, полевой военкомат не передал сведения» (http://iremember.ru/pekhotintsi/batienko-uriy-vasilevich.html).
А ось ще:
«После освобождения нас собрали в полевом военкомате. Мы
приняли присягу. Нам выдали автоматы и сказали: «Товарищи, надо освобождать
Прагу!» (http://oborona.org/vov/polevye-voenkomaty-krasnoj-armii.html).
Про автомати йде мова, а не про цеглу. І ані слова про «зрадників Батьківщини».
Пан Король перевертає все з ніг на голову. Читаючи його розповіді, яскраво
уявляєш собі повниий «бєспрєлєл» генералів і звичайні банди енкаведистів, які
шарили селами, виловлюючи всіх підряд.
«На всіх етапах битви за Дніпро війська Першого Українського
фронту (запам`ятайте
оце, шановний Читачу, це важливо, це показує рівень компетенції нашого
професора – ми цю маячню розберемо трохи нижче, - П.П.) несли величезні втрати. І від Миколи Ватутіна надійшла пропозиція
набирати в армію молодь з найближчих сіл. Його підтримав Георгій Жуков, який
мав статус заступника Верховного головнокомандувача, що давало йому величезні
повноваження. Офіційним же приводом став наказ Ставки Верховного
головнокомандувача № 089 від 9 лютого 1942 року, згідно з яким військовим радам
армій і командирам дивізій було дано право необмеженого призову людей, «які
проживають на територіях що звільняються від окупації», на військову службу».
Бачите, доктор істричних наук і Наказ згадує, щоправда, в дуже дивний спосіб:
негідники Ватутін та Жуков, роблячи свою чорну справу, лише прикривалися ним.
Віктор Король чітко й без варіантів повідомляє нам хто придумав
«чорносвитників». Ну, і оте «необмеженого»…
Доктор істричних наук, широкими мазками малює нам апокаліптичну картину
самоуправства радянських генералів, не жалкує фарб та епітетів:
«Припустимо, звільнялося село. Відразу після цього в
нього входив так званий польовий військомат, члени якого ходили по домівках у
пошуках молоді, яка підросла за два з
половиною роки окупації. І, не питаючи паспорта, відбирали на-віч. Бачать:
рослий такий підліток (а йому, може, і 16-ти не виповнилося, і він ніяк не
підходить під категорію призовника) – мобілізують».
Професор Король виступає тут не як історик, а – як політичний горлопан, як
комісар з Агітпропу, котрий звик на емоції тиснути, не дуже турбуючись про
достовірність фактів, якими той тиск забезпечується. Головне, чим страшніше –
тим краще.
Доктор історичних наук, професор відверто не володіє предметом питання, яке
досліджує. Адже Битва за Дніпро і Київська наступальна операція – то абсолютно
різні речі. В усіх етапах битви за
Дніпро Перший Український фронт не міг брати участь через дуже важливу причину
– коли вона почалася фронту ще не існувало.
Перший Український створено 20 жовтня 1943 року, тоді як серія стратегічних наступальних операцій
(серед яких – вже на заключному етапі – і Київська) відомих як Битва за Дніпро
розпочалася влітку цього року.
Високовченому професору повідомляємо, що першою стратегічною операцією
Битви за Дніпро була Чернігівсько-Прип`ятська наступальна операція (з 26 серпня), яку, у
взаємодії з Брянським проводив Центральний фронт. Командував ним не Ватутін, а
генерал Рокоссовський. Перші битви почалися за межами Україні – в Росії та
Білорусі. Було звільнено Смоленськ; було форсовано Дніпро і створено кілька
плацдармів, в т.ч. знаменитий Букринський.
Війська Південно-Західного фронту під командуванням генерала Малиновського,
звільнивши Донбас, наприкінці вересня вийшли до Дніпра в районі Запоріжжя та
Дніпропетровська. Під час визволення Донбасу, тобто на початку 1943 року
почалася мобілізація в армію та на тилові роботи осіб, які перебували під
окупацією. Тут з`являються
і перші «чорносвитники» з числа місцевого населення. У військах Малиновського,
а не Віатутіна.
Це все (увага, пане докторе історичних наук!) – перший етап Битви за Дніпро. А Київська наступальна операція, перед
якою було створено І-й Український фронт – то вже етап другий. Отож, те, що Ви оповідаєте в цьому інтерв`ю, пане професор
– це рябої кобили сон, маячня некомпетентного примітивного невігласа, вибачте.
І до журналістів питання: ви, перепрошуємо, в школі вчилися? Нехай професор
історії не знає історії на рівні учня 11 класу, але чому ви, якщо зацікавлені у
об`єктивній подачі матеріалу, не розсміялися, не поплескали його по плечу і
залишили допивати каву чи що ви там пили під час інтерв`ю? Чи ви… не зацікавлені перевіряти достовірність фактів,
що їх вам чіпляли на вуха?
Дозвольте, шановні журналісти, та їхні читачі, звернути увагу на один
малопомітний факт: професійний історик жодним чином не згадав про те, про що ж
було сказано у тому Наказі № 089. Робимо це за нього:
«Призыву подлежат граждане освобождаемых от оккупации
территорий в возрасте от 17 до 45 лет из числа лиц, не призывавшихся в Красную
Армию в течение истекших месяцев войны.
2. Во всех армиях
незамедлительно сформировать запасные полки, которые и должны осуществлять
практически отсев, призыв и боевую подготовку этих контингентов в полосе
действия своих армий» (Русский архив: Великая Отечественная: Ставка ВГК:
Документы и материалы: 1942 год).
Що бачимо? Бачимо і чітке визначення вікових категорій призовників, і те,
що наказом передбачалося їхнє направлення спершу до запасних полків для
вишколу. А що таке відсів? Зауважте, панове: у наказі чітко сказано: спочатку
відсів, а вже потім призов. За цими словами криється і перевірка стану здоров`я призовного
контингенту і робота Особливих відділів НКВС з виявленя «підозрілих елементів»
(а ну як в самий відповідальний момент якись «чорносвитник» пороне багнетом
комісара у спину та й побіжить здаватися?). Чітко прописано і те, командуваня
яких формувань має цим займатися.
Чому ж пан професор не цитує оцього всього, а бреше нам щодо необмеженого
права командирів дивізій гребти усіх
підряд? Дозвольте висловити здогадку: пан професор не поглиблюється в документи
– бо тоді важче було б брехати про «стоні тисяч підлітків».
Звичайно, в той період, який ми розглядаємо, далеко не все було так, як
вимагалося. І чорні маси щойно призваних з околишніх сіл селян, особливо на
Букринському плацдармі, в обхід запасних полків кидалися не в бій, а на зібій –
практично не озброєними, не навченими, під щільний гарно організований вогонь
противника, на мінні поля під Узином та Червоною Слобідкою. І особи, що не
досягли 17-річного віку іноді траплялися, рідко, але – траплялися серед
мобілізованих.
Але ж доктор історичних наук, який вивчає війну, має знати, що ніякого
спеціального умислу на «геноцид» українців генерал Ватутін та його колеги не
мали. Доктор історичних наук має знати, що «чорносвитники» були лише невеликою
часткою в підрозділах Червоної Армії, які (підрозділи) практично у повному
складі лягли під Києвом.
Не у ставленні до українців справа, а у ставленні комуністів до всього
народу безвідносно до етнічної, соціальної та релігійної приналежності. Не лише трупами українців завалили радянські генерали німецькі шанці на Букрині та під Лютежем: в братських могилах лежать тисячі росіян, туркменів, азербайджанців, молдаван. Є кілька могил, я котрих лежать вояки І-ї Чеської бригади полковника Людвіга Свободи...
Замість того, щоб живописувати, як «чоносвитників» спеціально знищували під
Києвом, пан Корольов мусив би розповідати правду, і як професійний історик мав
вимагати цього від журналістів. Якби він був сумлінним вченим, він розповів би,
наприклад, таке:
«Колючая проволока в первых рядах, на протяжении сотен
метров, провисла от тел убитых бойцов. Пополнение шло непрерывно, но после
каждой такой атаки от нас оставались рожки да ножки. И так в ротах было по
40–50 человек, а после боя!.. Пришел штрафной батальон – офицеры без погон. Все
полегли на «колючке» и на минах, но прорвать немецкую оборону не смогли.
Прислали к нам массивное пополнение из «чернопиджачников». В гражданской
одежде. Запомнились их вещмешки из белого холста. Но и они не смогли пройти
дальше рядов с колючей проволокой... И такое смертоубийство продолжалось почти
месяц. На поле перед нашими окопами было страшно смотреть, столько там лежало
убитых <…> Старшина приволок термос с водкой, а пить это водку почти
некому. Строевку подавали позавчера, а за эти два дня уже разок в атаку
ходили...» (http://iremember.ru/minometchiki/genkin-grigoriy-semenovich/stranitsa-4.html).
Це с погади Григорія Семеовича Генкіна, котрий командував ротою під
Мелітополем. Зауважимо – повноцінною ротою повноцінного стрілецького полку.
Справжній історик мав би зробити відповідні висновки щодо злочинної суті
більшовицького режиму саме на підставі таких відомостей, а не висосаних з
пальця «сенсацій».
Та пану Корольову і журналістам, які брали у нього інтерв`ю треба було
вигадати неіснуючий злочин. Аби можна було хлюпнути бруду на політичних
опонентів. Справа звична:
«Фактично, це був геноцид. Хоча кулі були німецькими, але
справжніми вбивцями були керівники Червоної армії. Вони виконували свою криваву
задачу, створюючи перемогу для радянської імперії, але якими ідіотами, або
циніками потрібно бути, щоб організовувати святкування ювілею цього геноциду
тепер, в незалежній Україні?»
У журналістів робота така – писати те, що замовлять. Але навіщо історику
прикривати своїм ім`ям,
своїми науковими ступенями та званнями неподобство? Навіщо «підставляти»
сумлінних колег, котрих через таких ось «спеціалістів» називають особами, які
надають специфічні послуги за викликом?
Хто як, але ми стверджуємо: усі ці, м`яко кажучи, неточності пану Королю знадобилися для
того, аби підвести читачів до ключової у цьому інтерв`ю фрази. Фрази-гвіздка.
Фрази-сенсації. Видає її не платний скорописець, а особисто професор історії:
«І тут Жуков не витримав і заявив: «Навіщо ми, друзі, тут
голови морочимо? Нах..й обмундіровувати та озброювати цих хохлів? Всі вони
зрадники! Чим більше в Дніпрі потопимо, тим менше доведеться в Сибір після
війни засилати».
Оця фраза Жукова, шановні друзі, зараз гуляє по безлічі сайтів, форумів та
соціальних мереж як підтвердження цілеспрямованого знищення саме українських
призовників на передовій. Аякже – цілий доктор наук її підтверджує!
А у нас питання: звідки вона взялася? Де висопрофесійний вчений пан Віктор
Король її знайшов? У стенограмі наради генералів? У мемурах радянських
полководців? У протоколі судового засідання?
Ні, панове. Це – «спогади» такого собі шахрая і самозванця Юрія Коваленка,
котрий, за його ж власними словами, був у 1943 році офіцером з особливих
доручень у нерала Ватутіна. От, начебто перебуваючи на цілком таємній нараді
вищого керівництва Червоної Армії, Коваленко оте й почув.
«Перед початком форсування Дніпра в селі Требухів пройшло
засідання Військової ради штабу фронту. Спогади про нього збереглися завдяки
офіцерові з особливих доручень командувача Першим Українським фронтом Миколи
Ватутіна Юрія Коваленко.
Коли на цьому засіданні вирішувалося питання, у що одягнути
і чим озброїти 300 тисяч мобілізованих новобранців, як їх хоч трохи
підготувати, навчити заряджати гвинтівку, майбутній «маршал Перемоги» Георгій
Жуков заявив: «Як у що? У чому прийшли, в тому і воювати будуть! Автоматичною
зброєю цих людей не озброювати! У них же за спиною заградзагони! Дай їм 300
тисяч автоматів - і від загороджувальних загонів нічого не залишиться. Вони
всіх перекосять і чкурнут до німців. Трьохлінійку їм зразка 1891 року!»
Ми не обговорюватимемо відверті нісенітниці щодо страху Жукова перед
українцями, які, викосивши з автоматів загороджувальні загони (наче 300 тисяч
озброєних гвинтівками солдат не змогли б цього зробити) і потім, напевне рушили
б на Москву. Ми не набридатимемо читачам доказами того, що в 1943 році
більшість солдат на фронті було озброєно далеко не автоматами, а якраз
гвинтівочками Мосіна-Маузера зразка 1891/30 рр. Ми поговоримо про рівень
свідчень, на основі яких Віктор Король пише свою «історію».
Військові пригоди «онука барона Мюнхгаузена» - Юрія Коваленка ми детально
розглянули в одній зі своїх публікацій: http://polis-luga.blogspot.com/2013/06/blog-post.html.
Чесно, друзі, не пожалкуйте 15 хвилин, аби почитати й посміятися. Для тих,
хто не має часу, скажемо, що Юрій Коваленко – це унікум, який у 15 років, ще до
війни вивчився на льотчика-винищувача,
потім (у 15 років) закінчив курси підривників і командував саперним взводом,
воюючи під Києвом; врятував (вже у званні лейтенанта) від знищення Успенський
собор Києво-печерської лаври; був (у 15 років) військовим коменданнтом міста; у
16 років командував розвідувальною ротою, поранений у серце, але повернувся у
стрій; пив на брудершафт з самим Сталіним; брав у полон Паулюса, проповзи у
його штаб по каналізації; обізвав у вічі Жукова «кацапом» у присутності двох
десятків генералів; затим (у 17 років, у званні капітана) був офіцером з
особливих доручень командуючого фронтом (а куди подіти полковника Семікова?); потім
переганяв літаки з Америки до СРСР, потім літав пілотом на бамбардувальнику,
бився на Далекому Сході з японськими камікадзе, а вже після війни врятував
бурятську інтелігенцію від поголовного знищення; а ще пізніше сам керівник СРСР
Микита Хрущов приїхав до студента третього курсу архітектурного інституту
Коваленка, аби той прадив би йому, який пам`ятник ставити Рокоссовському.
Жодних документальних підтверджень розповідям ветерана немає. Все це нам
відомо лише зі слів самого героїчного Юрія Коваленка.
Ось таку людину пан Король вибрав в якості джерела для своїх досліджень
історії Другої світової війни. Оце – рівень доктора історичних наук і
професора. Гарантуємо: панові доктору наук не спало на думку відправити запит
до Центрального архіву міністрества оборони Росії у Подольську, щоб перевірити
бойовий шлях свого «експерта-очевидця», і чи існував він взагалі, той бойовий
шлях.
Все правильно, пане Король! Вірним шляхом, ідете, товариш! Адже,
використовуючи спогади Юрія Коваленка, можна відкрити такі сторінки в історії, які
Вашим колегам і не снилися!
Увесь вчений люд досі вважає, що генерал Ватутін Микола Федорович зустрів
війну на посаді заступника Начальника Генерального штабу, потім був начальником
штабу і командувачем Південно-Західним фронто, потім – командувачем Воронезьким
фронтом і нарешті – Першим Українським.
Але «офіцер з особливих доручень» Юрій Коваленко повідомляє безцінні
історичні відомості. Виявляється, перед тим, як отримати командування
Воронезьким фронтом
«Ватутін був командуючим 57-ю армією»
(http://aratta-ukraine.com/text_ua.php?id=562).
Свідчення тим цінніші для історії, що їх не записано на папері якимсь
аспірантом, котрий міг щось переплутати – це сам Коваленко говорить на камеру.
От якщо Ви, шановний Читачу, гадаєте, що маршал Рокосовський К.К. помер від
раку у Москві 3 серпня 1968 року – ви трагічно помиляєтеся. Бо у нас є
неспростовне свідчення Юрія Коваленка, який «після війни часто зустрічався» з
прославленим полководцем: Рокосовського було убито коли він ще був міністром
оборони Польщі. За те, що був «антисовєтчіком»:
«На перших же військових маневрах у Польщі, куля влучає
йому в потилицю…» (там само).
Поспішайте записувати, пане професоре! Чому Ви зупинилися лише на
свідченнях Коваленка про те, як Жуков збирався топити у Дніпрі
«хохлов-предателей»?
Доктор історичних наук Король Віктор Єфимович здатен здійснити справжній
переворот в історичній науці, повідомивши світові, наприклад, про повстання
бурятів проти радянської влади в 1947 році. Повстання це не відоме ані
істоикам, ані самим бурятам. Їм не відоме, а шановному професору – так. Бо
історики у своїй роботі спираються на документи, а наш професор – на свідченя
Юрія Коваленка.
Проте пан Король не лише на розповіді «онука барона Мюнхгаузена»
спирається. Має він і значно авторитетніше джерело. Це такий собі «письменник» Анатолій
Дімаров. Вже у 1947 році він став членом Спілки письменників СРСР, закінчив
Вищу партійну школу, писав романи «про війну», такі, які вимагала рідні партія
та радянський уряд. У 1981 році за один із романів «Боль и гнев» отримав
Державну премію ім. Т.Г. Шевченка.
Та ось СРСР впав, а Україна стала незалежною. Писати про героїзм радянських
людей, мудру Комуністичну партію та нелюдів-гітлерівців стало не модно і не
особливо прибутково. І пан Дімаров переродився.
Раніше було відомо, що він воював на фрнті у 1941 році, а потім – у
партизанському загоні, після чого був комісований за станом здоров`я та пішов у
літературу. Сам Дімаров так і написав власноруч у автобіографії.
Зараз відкрилася інша правда: Анатолій Дімаров, виявляється, побував у
«чорносвитниках». Про те, як «два-три офіцери» на чолі взводу автоматників
влаштоваували облави по селах – це його розповіді.
От свідок – всім свідкам свідок! Як можна заперечувати слова того, хто на
власній шкурі випробував увесь жах:
«Ніяких медкомісій не було. На фронт забирали калік і
хворих. Я вже у 20 років був інвалідом, сліпий і глухий від контузії - все одно
взяли. І погнали нас на німецькі кулемети, знаєте, з чим? З половинками цеглин!
Ми не були обмундировані, озброєні. <…>
Видали половинки цеглин, показали величезну водойму,
скуту кригою, і сказали чекати сигналу - ракети. А коли вона злетить, дружно
висипати на кригу й бігти на ворога, який засів на протилежному боці за міцною
огорожею, і вибивати його звідти... полуцеглинамі! А він хай думає, що то... гранати.
Назад повернути ніхто не міг, бо нам показали добре
обладнані шанці, у яких через кожні три кроки сиділи смершівці з націленими нам
у спину кулеметами.
Мене врятувало лише те, що я вже порох нюхав і біг не в
першому ряду, а у п'ятому. Ми добігли метрів за сто від тієї огорожі, німці нас
підпустили. Ви уявляєте, голий лід, сховатися ніде! І як вдарили з кулеметів
кинджальним вогнем! <…>
Потім німці почали стріляти з мінометів. Чули про такі
міни, які називали «квакушками»? Падає, вдаряється об лід, не вибухає, а
підскакує вгору метрів на чотири-п'ять, тоді вибухає, й осколки ідуть вниз. Як
мене тими осколками не вбило?.. Потім вибух - і чорна яма, в яку я провалився.
Мене санітари так і підібрали: з намертво затиснутою цеглиною у руках».
Дімарову дуже пощастило. Адже майже всі хлопці , яких забирали польові
військкомати, гинули в першому ж бою. З якою метою все це робилося? Так
виявляли вогневі точки ворога, провокуючи німців вистрілити в беззбройних людей
свої боєприпаси перед початком основного битви. А ще то був жуківський метод
розмінування мінних полів. Це всім відомо.
Але от що дивно: «свідок» Дімаров несе таку маячню, яку навіть з
урахуванням його дуже поважного віку пояснити важко.
Ми будемо дуже вдячні за підказку щодо джерела інформації про те, що
мобілізованих посилали у бій з цеглою. Про гвинтівку на трьох – чули, і це може
бути (особливо, якщо червоні командири апріорі використовували людей як
інструмент розмінування – дійсно, навіщо їм зброя), але про те, що перед атакою
«чорносвитникам» видавали половинки цегли – це лише пан Дімаров нам розповів.
Розповів, вважаючи, що ми сприймемо німецьких вояків за кретинів. Ну кого,
скажіть, будь ласка, могли залякати цеглини? У німців що, біноклів не було?
Вони посліпли – каменюку від гранати не відрізняли? Чому німецькі кулеметники
мали налякатися? До того ж на відміну від гранати РГ-33, бойова маса якої 500
грамів та РГ-42 (420 грамів), півцеглини важили мінімум 1,5 кілограми – далі 15
метрів не кине навіть Геракл.
І що це за «міни-квакушки»? Що то
за звір такий? Поважному «експерту» Дімарову, та й спеціалісту з військових
питань пану Королю, мало би бути відомо, що в німецькій армії таких мін не
існувало. Їх не існувало в жодній армії світу.
Вермахт застосовував «Schuetzenmine 35» (шпінгмінен, міна, що стрибає) –
єдиний боєприпас, якого Дімаров міг би обізвати «квакушкою». В деяких німецьких
джерелах вона подається під назвою Schrapnell-Mine 35 (шрапнельна міна); в
радянських довідниках вона проходить як «германская шрапнельная мина обр.
35г.», «германская противопехотная мина S», «германская противопехотная мина
Smi».
Міна – наземна, натяжної дії, тобто, спрацьовує від розтяжки за 4,5 секунди
після того, як струну чіпляли ногою. Вибуховий мінізаряд підкидав її на висоту
від 0,5 до 1,5 метрів.
Солдати дійсно прозвали її «міна-лягушка» (лягушка, а не квакушка!), проте
яким дивом німці примудрялися стріляти нею з мінометів, як і те, з якого
матеріалу їх було зроблено, що вони відстрибували від криги на п`ять(!) метрів
– знає, напевне, лише пан Дімаров.
Як охарактеризувати свідчення «експертів», що їх залучив до своїх наукових
праць доктор істричних наук? Ми в розгубленості. Цілий професор(!) має ж хоча б
якось перевіряти те, що йому оповідають про свої подвиги звитяжні ветерани? Чи…
ні? Головне, аби було «в тему»? Отут і пригадається, що самого Віктора Короля
його колеги неодноразово ловили на брехні та маніпулюванні фактами. В їхньому
середовищі це називається більш інтелігентно: «наукова несумлінність».
А може, проблема в тому, що, як науковець пан професор є цілковитим і
абсолютним «нулем», тому, аби триматися «на плаву» серед справжніх вчених, йому
потібні епатажні і – обов`язково
максимально «проукраїнські» публікації, - аби в разі звинувачень у
некомпетентності апелювати до того, що «вороги України переслідують
історика-патріота»? Хто зна…
В усякому разі, особисто нас насторожує, що до здобуття Україною
незалежності, товариш Віктор Єфимович Король був щирим комуністом і писав
зовсім інше. Тема його кандидатської дисертації в 1978 році: «КПСС - организатор
творческого содружества интеллигенции Украины и братских республик СССР в годы
Великой Отечественной войны (1943—1945 гг.)». Пристосуванець?
Скажуть: тоді часи були такі – змушували науковців, аби випустити щось
справді цінне, писати «дисери» на подібні тупі теми. Але ось вам вже 1990 рік.
На Хрещатику щосили буяють демонстрації українських патріотів і вже біля
будівлі Київради піднято жовто-синій стяг; вже республіки Балтії оголосили про
сувіренітет; вже всім давно зрозуміло, що СРСР і КПРС доживають останні дні, а
товариш Король захищає докторську дисертацію на тему «Сотрудничество народов
СССР в области науки и культуры в годы Великой Отечественной войны 1941—1945
гг.».
Коли ж він був щирий: тоді чи зараз?
Але дозвольте з аналізу моральних якостей вченого все ж повернутися до його
професійних якостей.
Історик Король мав би знати, що в 1943 році підлітків на фронт категорично
не брали. Не брали у той період, про який він розповідає. Більше того – з армії
прибрали навіть «синів полків».
Пояснюється це, звичайно, не гуманізмом комуністів. Справа в тому, що поява
на фротнах наприкінці 1942 - на початку 1943 років великої кількості дуже
молодого поповнення (переважно якраз отих «чорносвитників») дала в руки
Геббельса потужний інструмент пропаганди, мовляв, у «своєтів» вже немає солат і
вони змушені кидати в бій дітей та старих.
«Немецкие военные источники сообщали о том, что после
первого взятия Харькова весной 1943
г . было мобилизовано в Красную армию до 15 тысяч человек
в возрасте от 15 до 45 лет, которых без подготовки послали на фронт. Эти
мужчины были одеты в гражданскую одежду и практически не имели оружия (1
винтовка приходилась на 5-10 человек). Не случайно этих людей немцы называли
«Beutesoldatenen» (трофейными солдатами) и приходили к ошибочному выводу:
«советы» окончательно исчерпали свои людские ресурсы и теперь бросают в бой
подростков и людей преклонного возраста, мобилизованных из числа местного
населения» (http://pro.berdyansk.biz/content.php?id=10981).
Тому постановою СНК № 901 від 21 серпня 1943 года «О неотложных мерах по
восстановлению хозяйства в районах, освобожденных от немецкой оккупации» було
створено Суворівські училища, до яких з фронтових частин прибрали навіть «синів
полків». Звернемо увагу на дату – це розпоядження вийшло буквально напередодні
до початку серії нступальних операцій, відомих як Битва за Дніпро і більш ніж
за місяць до початку «Битви за Київ».
До речі, аби припинити практику використання ненавченого поповнення у боях,
яка досить часто дійсно мала місце, Ставка ВГК видала додатковий наказ від 15 жовтня
1943 року «О порядке призыва военнообязанных в освобождаемых от немецкой
оккупации районах».
Отож, сміливий політ фантазії панів Коваленка та Корольова про викорстання
призиву українців з колишніх окупованих територій як одного з методів свідомого
геноциду хай залишаться на їхній совісті.
Тепер поставимо усі крапки над І.
Радянські генерали дійсно викоистовували «чорносвитників» в якості
гарматного м`яса. Але
не з метою покарання і тим більше, «геноциду» - вони просто не вміли і не
хотіли воювати інакше. Так само вони чинили і зі «звичайними» солдатами.
Нелюдська сутність більшовицького режиму не передбачувала жодного гуманізму й цінування
людського життя. За влучним висловом, люди для комуністів були звичайними
«гвинтиками», «гумусом», на якому ті викохували свою владу.
І тому намагання пана патріотичного історика Віктора Короля вишукувати
неіснуючі сенсації та будувати якісь коспірологічні теорії виглядає, принаймні,
не дуже красиво. Журналіст ще може собі дозволяти гіперболи та емоційні
«накрутки», але для науковця це є ознакою непрофесійності.
А пан Король же не лише доктор історичних наук, але й профессор, що означає
наявність у нього учнів. Сумно…
Наостанок порадимо шановним історикам замість того, аби педалювати тему «антиукраїнської
змови» радянських маршалів, давати справжні факти і належним чином їх
оцінювати. Бо факти ті є страшнішими за історію, що її нам розповіли пан
професор зі «свідкамии».
«Очень значимым для меня было его описание российского
метода наступления через минные поля. Немецкие минные поля, прикрытые
заградительным огнем, были для нас тактическими препятствиями, вызывавшими
многочисленные потери и задержки. Всегда было очень трудно пробиться через них,
несмотря на то, что наши техники постоянно придумывали всевозможные виды
безопасного механического уничтожения мин.
Маршал Жуков поведал мне о своем опыте, который вкратце
сводится к следующему: «Есть два вида мин: мины против живой силы и
противотанковые мины. Когда мы подходим к минному полю, наша пехота наступает
так, как если бы их там не было. Мы считаем, что потери от противопехотных мин
равны потерям, которые мы получили бы от пулеметно-артиллерийского огня, если
бы немцы решили защищать этот участок хорошо вооруженными войсками, а не
минами. Наступающая пехота не подрывается на противотанковых минах; таким
образом, после прохождения минного поля она создает плацдарм, после чего саперы
проделывают проходы для танков и техники».
Я живо представил себе, что случилось бы с любым
американским или английским командиром, придерживайся он подобной тактики, но
еще ярче я представил себе, что сказали бы солдаты любого нашего подразделения,
что они думают по поводу попыток сделать подобную тактику частью нашей
тактической доктрины» (Dwight D.
Eisenhower. Crusade in Europe. New-York, Da Capo Pres, 1977, p.467-468).
Це спогади генерала Дуайта Ейзенхауєра, котрий навіть дружив з Жуковим.
Дуже поважний свідок на відміну від самозванця Коваленка. І він дає жахливу
картину. Так злочинно ставитися до свого народу могли лише комуністи – неавіть
Гітлер, навіть українців з дивізії «Галичина» або росіян з РОА не додумався
икдати на мінні поля з метою їх розмінування. Ось про що треба писати панам
журналістам; ось про що брати інтерв`ю у істориків замість того, аби вишукувати сенсації
з метою використання в політичній пропаганді.
Наостанок приведемо ще одну цитату, яку слід пригадувати несумлінним
докторам наук перед тим, як сідати писати свої історичні трактати. Цитату, яка
могла би бути навіть епіграфом до нашої публікації.
«Поэт Константин Симонов вспоминал, как приходилось ему
присутствовать на допросе немецкого генерала в Белоруссии. Пленный тогда сказал
примерно следующее: «Я очень высоко ценю своего противника, но одного не могу
понять: почему руководство вашей армии относится к своим солдатам так, как
будто это солдаты армии врага?» (http://glavcom.ua/articles/773.html).
Коротко і по суті битий нациський вояка висловився на адресу радянських
полководців. Дійсно, для комуністичних бонз у Кремлі не існувало українців,
росіян, грузинів, чукчів та естонців. Всі вони були для Сталіна та Жукова –
«радянським народом», котрий мав одне призначення – служити своїм життям
нелюдським планам більшовиків щодо світового панування. Люди в СРСР були
рабами. А до рабів інакше, ніж так, як про те говорив гітлервіський генерал не
ставляться. Гітлерівські генерали самі до українців ставилися аналогічно. З
тієї ж причини.
Тому національність «чорносвитників», що полягли у полях Букринського
плацдарму, панове «історики», абсолютно ні до чого. Замість того, аби писати й
говорити нісенітниці, ви б мали і відсвяткувати річницю визволення Києва
(окремо від Партії регіонів, ікщо не подобається, як те робить офіціоз), і пом`янути
тисячі тих, хто поклав свої голови в тій війні, і випити за них чарчину.
Так було б правильніше.
З великим патріотичним привітом,
ПАВЛО ПРАВИЙ
Немає коментарів :
Дописати коментар