Скільки залишилося "Русскому миру"?

«Русский мир» тяжко і невиліковно хворий. Зараз це вже є очевидним фактом. Симптоми хвороби виявлялися давно, але його батьки або воліли не помічати їх, або, що вірогідніше, гірку правду ховали за штучними неправдивими бюлетенями про стан здоров’я дітища. Тепер вже всім очевидно: «Русский мир» - приречений. Незважаючи на хіміотерапію з додаванням бензопірену в український шоколад, дусту в молдаванські та грузинські вина, та опромінювання сяянням попівських хрестів під час святкування «спільних для всіх православних дат».

http://argumentua.com/novosti/medvedev-prizval-russkii-mir-gotovit-yazyk-k-nastupleniyu

Ілюзія потужного наступу нового «совєтікуса» почала розвіюватися, як це не дивно, там, де на це менш всього очікували. Йдеться про взаємини Росії з Україною, вірніше, Кремля з Банковою.

Ще три роки тому здавалося, що немає ніяких проблем: «Харківські угоди», постійні вояжі російських високопосадовців в Україну і навпаки – все свідчило про те, що Путін, посадивши в крісло Президента України найбільш проросійського політика, швидко і без проблем прибирає до рук цю країну. Варто лише було послухати вирази, якими крили Януковича опозиціонери, особливо з табору «націонал-патріотів».

Але йшли місяці, проходили роки і якось непомітно, тихим сапом, Україна опинилася на порозі підписання Угоди про асоціацію з Євросоюзом, а інтеграція у Митний союз, яку наполегливо просували Путін з Медвєдєвим так і залишилася іржавіти на запасному путі. Правими виявилися ті, хто стверджував: хто б не прийшов до влади в Україні (можливо, окрім комуністів, які традиційно працюють на Москву) – його конфлікт з Кремлем в скорому часі є неминучим.

Митний союз є інструментом побудови «Русского мира» і навпаки – це всім нам відомо. Відомо також, що без України Митний союз втрачає свій сенс і приречений на долю СНД. А разом з ним помре і красива ідея пана Путіна щодо просування «Русского мира» і накидання сусідам «істинно руських цінностей».

Як таке могло статися? Як змогло (і головне, чому пішло на це) начебто проросійське ззовні українське керівництво зробити те, що не вдалося його попередникам? На наш погляд – все дуже просто: росіяни самі винні у своїх негараздах.

Москва звикла до брутальності. Москва звикла до гри з позиції сили. Москва звикла до використання обману у взаєминах не лише з власними громадянами, але й іншими країнами. Москва чомусь була впевнена, що все можна купити якщо не за долари, то за нафту. Вважала, що спрагла до газу Європа буде слухняною і без проблем ітиме на поступки у певних питаннях. Протягом багатьох років, ще з часів СРСР, Москва вважала, що проти лому немає прийому і, подібно до напівп`яного пролетаря-громили, розмахуючи цим ломом, ломилася у сусідські магазинчики, наповнені тонким порцеляновим посудом.

Путін скільки завгодно міг розповідати довірливим росіянам, що метою війни з Грузією у 2008 році був захист Південної Осетії. Але увесь світ знав, що дійсною метою агресії була спроба встановлення контролю над нафтопроводом Баку-Тбілісі-Джейхан, єдиним, який на той момент ще не знаходився під впливом Кремля. Цю думку оголосив під час передвиборчої кампанії сенатор від Республіканської партії США Джон Маккейн. Так, його обрано не було, але навряд чи хто сумнівається, що і його політичні опоненти прекрасно розуміли дії Москви. Про це ж на увесь світ оголосив Президент Польші Лех Качинський.

«Лех Качиньский обвинил Москву в том, что она прибегает к энергетическому шантажу, пользуясь зависимостью Европы от поставок нефти и газа из России» (http://www.kavkazcenter.com/russ/content/2008/09/16/61104.shtml).

Але Качинський лише озвучив те, що і так усі знали. Адже Путін сам вголос фактично і проголосив енергетичну війну Європі, визначивши енергоносії як модерну зброю. Випадкова загибель Президента Польщі під російським містом Смоленськ менш ніж через два роки після його гучних заяв шокувала і насторожила увесь світ, хай би там які заяви не робила російська сторона.

Стара Європа, яка знаходилася в економічній кризі, змушена була миритися. До часу. Але не випадково саме з 2008 року почала розробку альтернативних джерел енергопостачання, в тому числі й проекти з видобутку сланцевого газу.

А пан Путін продовжував з грацією слона робити одну стратегічну помилку за іншою. Це, власне, і помилкою не назвеш – російська влада демонструвала воістину феноменальну зневагу до політичних і економічних партнерів з числа т.з. «малих» європейських країн, вміло (на перший погляд) використовуючи протиріччя між «старими» членами Євросоюзу і неофітами – Польщею, країнами Балтії та Балкан.

Невже хтось гадає, що газогони «Північний» та «Південний» потік будувалися таким чином, аби обійти Україну? Нічого подібного: їх будували в обхід країн Східної Європи.

Справа тут от в чому. Раніше в ЄС тон задавали «старі» країни-учасниці: Франція, Німеччина, Італія. Однак із вступом до Союзу нових «молодих» демократій розстановка сил дещо змінилася не на користь перших. Запропонована Путіним схема постачання газу, коли «Північний потік», оминав Прибалтику та Польщу, заходив напряму до Німеччини, а звідти – до Франції, одразу робила залежними від останніх половину Східної Європи, оскільки тепер Москва могла (на прохання західних партнерів, або з власної ініціативи), придумавши черговий випадок «крадіжки» Україною газу, перекрити газогони, які йдуть її територією, і таким чином залишити без газу (перепрошуємо, нічого особистого) Польщу, Угорщину, Чехію, залишивши друзів з Німеччини та Франції у теплі.

«Південний потік» за планом має пройти через Болгарію, Румунію, Сербію, Хорватію, Словенію, Грецію на Італію і Австрію. Проект цей – спільний, але не Росії з цими країнами, а з Німеччиною, Італією та Францією, що знов-таки загрожує малим країнам енергетичною залежністю від власників газогону.

Але, здавалося б, політична і економічна перемога «Газпрому», насправді виявилася, пірровою. Чехи, угорці та словаки миттю згадали, що їм говорив покійний Качинський в місті Пестани щодо цілей і завдань Кремля. Не випадково саме в цей час Румунія і Болгарія починають програми з розвідки покладів сланцевого газу (зараз, після недовгого мораторія, який був інспірований «Газпромом», роботи оновилися); недаремно Туреччина почала освоєнні сланцевих родовищ: «Південний потік» замислювався також як альтернатива її «Набукко».

А українська влада спостерігала це і… мотала на вус. Адже, всупереч тому, що оповідали політики з партії регіонів стосовно «провини» Ющенка в тому, що Росія почала будівництво газогонів в обхід її території, насправді всі усвідомлювали, що причина не в цьому і що навіть за зміни політичного режиму будівництво не зупиниться.

Але французи та італійці теж не дурні. Вони чітко усвідомлюють, що із будівництвом «потоків» їхня залежність від Кремля (в т.ч. політична) зростає. І що з цим треба щось робити. Сланцевий газ, розробка «традиційних» покладів у Північному морі, енергоощадні технології – все пішло в хід.

А Путіна на хвилі тимчасових, багато в чому викликаних геополітичною і економічною коньюктурою, успіхів, що називається, несло. Напевне, вважаючи, що ця «гнила Європа» нікуди не дінеться

«…в течение четырех часов Владимир Путин пространно говорил в своей загородной резиденции о желании сотрудничать с другими странами, но в то же самое время обвинял их в провоцировании конфликтов, осуждал за попрание прав человека и демократических свобод и ни на шаг не отступил от своей позиции по вопросу о серьезных разногласиях между Россией и Западом» (http://ru.for-ua.com/press/2007/06/04/133521.html).

Це – 2007 рік. Час, коли, за пізнішим визнанням Путіна, його Генеральний штаб вже планував військовий конфлікт в Грузії. Та і не це головне: такі висловлювання російський Президент дозволяв собі стосовно дружніх європейських країн. Мова дипломатії різнобарвна, а натяки в міжнародній спільноті ловляться з на півслова: готовність до співпраці з категоричним небажанням Путіна піти на найменші поступки простою мовою виглядали так: ви мусите співробітничати зі мною так, як я хочу.

І тут-таки усугубляв образу, навчаючи партнерів з Парижу, Берліну, Лондона демократії:

«Давайте не будем лицемерить по поводу демократических свобод и прав человека. Посмотрим, что творится в Северной Америке – ужас один: пытки, бездомные, Гуантанамо, содержание под стражей без суда и следствия». В Европе, заявил он, можно видеть «жестокое обращение с демонстрантами, применение слезоточивого газа" для разгона демонстрантов» (там же) – віщував світоч демократії.

Він ще й не таке собі дозволяв у спілкуванні з європейськими колегами: легендарне путінське хамство буяло в усій красі:

«Конечно, я абсолютный и чистый демократ, – сказал он. – Но вы знаете, в чем беда? Даже не беда, трагедия настоящая. В том, что я такой один, других таких в мире просто нет. После смерти Махатмы Ганди поговорить не с кем» (там же).

Начебто – жарт. Але жарт дуже образливий. Уявляєте, сидите ви за столом з якимось паном, а той, дивлячись вам у вічі, каже: ех, крім мене – самі ідіоти навколо, за чаркою навіть розумною думкою ні з ким перекинутися…

А ось ще. Коментуючи порядки, які є в НАТО, геній політичного такту не знайшов нічого іншого, як згадати

«… старый анекдот об Эрихе Хонеккере, последнем руководителе Восточной Германии – определить, какой телефон на столе Хонеккера напрямую связан с Москвой, было легко: это телефон, который можно только слушать. «В НАТО все то же самое, – заключил он, – только телефон там связан не с Москвой, а с Вашингтоном» (там же).

Франція – член НАТО. І Німеччина. Італія теж. З ними начебто «дружить» Путін. І, без жодних сумнівів дозволяє собі ображати не лише народи цих країн (грець би з ними), але – керівників, в тому числі – своїх начебто приятелів – Ангелу Меркель і Сільвіо Берлу сконі: ви, мовляв, маріонетки США. Нормально?

Ось в 2011 році на сайті Міністерства Іноземних справ Росії опубліковано доповідь «О ситуации с правами человека в ряде государств мира»:

«В документе особое внимание уделено нарушению США международного гуманитарного права в зонах вооруженных конфликтов и в ходе антитеррористических операций, неизбирательному и непропорциональному применению силы. В Москве обращают внимание и на обострение «застарелых системных проблем американского общества», в числе которых расовая дискриминация, ксенофобия, переполненность тюрем, необоснованное применение смертной казни, в том числе к невинным, несовершеннолетним и душевнобольным, несовершенство избирательной системы, коррупция.

«В условиях хронического дефицита федерального и местных бюджетов проявились кризисные явления в судебной системе, включая неадекватный доступ к правосудию», — говорится в докладе МИД РФ» (http://nnm.me/blogs/assa89/mid-rf-obvinil-ssha-v-mnogochislennyh-narusheniyah-prav-cheloveka/).

Все було б нічого і союзники по осі Москва-Берлін-Париж-Рим з розумінням поставилися б до систематичної критики Кремлем США, оскільки те Євросоюза не стосувалося і всі прекрасно знали, що антиамериканська пропаганда є стрижнем ідеологічної «роботи» Путіна з населенням власної країни. Але в цій же доповіді росіяни примудрилися хвицнути і своїх союзників, розкритикувавши і країни Євросоюзу.

Особливе занепокоєння отця проекту «керованої демократії» викликали

«…проблемы в таких сферах, как свобода передвижения, защита персональных данных и частной жизни, права беженцев и мигрантов, торговля людьми, защита жертв преступлений, права заключенных, защита детей, в т.ч. от жестокого обращения, сексуальной эксплуатации, порнографии, негативного воздействия Интернета, свобода СМИ, борьба с расизмом, ксенофобией и антисемитизмом, дискриминация, в т.ч. по этническому признаку…» (там же).

Окремо дісталося Франції, Німеччині, Польші, Великобританії і навіть Фінляндії. Звісно, цей дуже образливий в дипломатичному сенсі документ сколихнув Європу: хто б критикував!

Проте, доповідь ця, в дипломатичному сенсі дуже образлива, була не причиною, а вже – наслідком похолодання стосунків Росії з Євросоюзом. Справа в тому, що на той момент Путін примудрився побити горщики із своїми колишніми друзями. І справа не в хамських заявах та жартах Володимира Володимировича – відсутність такту й вихованості від нього ті ще могли стерпіти, стиснувши зуби, але Путін, який до цього чимало корисного отримав від Парижу і Риму, від універсальних десантних кораблів типу «Містраль» до продажу новітніх технологій для військового літакобудування, раптом, коли мова зайшла про інтереси партнерів, «став у позу».

Йдеться про події в Єгипті, Тунісі та Лівії. Безперечно, стосунки Кремля з режимом Каддафі були довготривалими, плідними і взаємовигідними. Проте становище в цій африканській країні для Франції та Італії було ще більш важливим з чисто географічних та історичних причин. Париж і Рим просили у Москви доброзичливого авторитету стосовно політики у Північній Африці, але натомість отримали позицію пихатості, зарозумілості і звичного жорсткого диктату.

Потім настала черга режиму Асада в Сирії. І знову Путін скелею став на шляху реалізації інтересів Євросоюзу.

Отут і прийшов гаплик. Дуже непомітно для кремлівського мешканця. Наразі від колишніх теплих взаємовідносин практично не залишилося сліду. Головним ударом Москві стала низка розслідувань щодо зловживань «Газпромом» своїм монопольним становищем, що призвело до зниження цін на газ. Плюс курс європейців на мінімалізацію імпорту газу саме з Росії.

Про політичні розбіжності і критику порушень прав людини не говоритимемо – вони кожного дня на телеекранах. Чого лише вартий «Список Магніцкого».

Що з того Україні? В наслідок неоковирної політики Росії в Європі, українська влада вперше за часів незалежності отримала шанс вийти з-під жорсткого політичного і економічного пресу Москви. Прецедент з газовими контрактами в Європі дає змогу шантажувати «Газпром» зверненням до Стокгольмського арбітражного суду; скорочення ринку вуглеводнів в Європі робить ринок України дуже важливим для «Газпрому» і, відповідно, залишає Києву простір для маневру мовами контрактів, в т.ч. на транзит; похолодання між Євросоюзом і Росією в політичній площині підвищує вагу України як зовнішньополітичного гравця.

Путін набрид Європі своєю непередбачуваністю і абсолютним ігнором прийнятих у цивілізованому світі правил гри. Відтак Брюссель зацікавлений  тому, аби перетворити Україну на буфер між собою і Росією, і буфер – доброзичливий. Саме з цією метою готується доленосна подія – підписання угоди про Асоціацію.

Суть і роль цього документу важко переоцінити. Це, звичайно, не членство в НАТО, яке автоматично розкриває над країною «парасольку» від зазіхань «дружнього» сусіди, але тим не менш – достатньо ефективний інструмент, адже від моменту підписання угоди будь-яка ворожа дія режиму Путіна стосовно України автоматично означатиме «наїзд» на Брюссель. З усіма витікаючими. Не можна не зрозуміти істерики, яка вже котрий місяць панує в Кремлі. І чим ближче до листопада – тим вона сильнішатиме.

Але штука в тому, що Путін докерувався до того, що вже не має реальних важелів впливу на українську еліту. Більше того – українці (донецькі «пацани», хто б міг подумати!) все частіше і сміливіше «посилають» Володимира Володимировича, як вони то вміють. Останній візит на святкування Хрещення – яскравий приклад. Путін навіть не має реального прокремлівського кандидата, на якого міг би зробити серйозну ставку у 2015 році! Не вважати ж таким отого недолугого кума – Медведчука.

А «Русский мир»? Все просто. В шаленій спробі знову підпорядкувати собі Україну, Путін іде на все. На будь-які акції, що обіцяють хоча б якийсь ефект. І робить тільки гірше. Остання торгівельна війна, що її почав Кремль проти України, малоефективна, але натомість наводить спостерігачів на думку: якщо Москва такими методами тисне на українців, бажаючи загнати в Митний союз, то що вона робитиме з ними, коли ті в ньому опиняться? І сама ж дає відповідь всьому світові, не приховано диктуючи іншим країнам-учасницям що їм треба робити (як у випадку з продукцією «Рошену»). Всупереч їхнім інтересам. Лише для себе, любої.

Це – найкраща агітація проти Митного союзу і проти отого вікопомного «Русского мира».

А ще, дивлячись на Україну, посмілішали й інші. Яскравий епізод – та саме епопея із забороною цукерок компанії «Рошен». Москва не лише зробила їх Persona non grata – мало хто сумнівається, що розслідування щодо цієї продукції, яке провели туркмени, білорусі і казахи було продиктовано з берегів Москви-ріки. І от чудо: замість очікуваного Путіним повторення «бану» ці країни заявили, що не знайшли в цукерках заборонених речовин. А Туркменістан прямо звинуватив Москву в політичній заангажованості.

Небачена справа: Путін змушений був відступити! Оголошено, що під час перевірки цукерок «Рошен» сталася «помилка»! Що не кажи, а це – ляпас. Так само, як Путін отримав особистий ляпас від Білорусі. У 2012-2013 роках Росія майже на 25% скоротила постачання нафти в Білорусь. У відповідь вже в цьому році Мінськ практично заморозив експорт бензину до РФ. Якщо у січні доля білоруського бензину там складала 15%, то у липні – менше 1%, що призвело до різкого подорожчання пального в усіх регіонах Росії.

Що цікаво, 24 липня Путін оголосив про те, що виловив у Туві 20-кілограмову щуку, а вже 31 липня Лукашенко, так би мовити, алаверди, принагідно згадав, що виловив сома вагою 57 кілограми. На фоні «бензинової війни» то є тонке дипломатичне знущання, хто розуміється.

Нині цікаві часи. Україна вперше здатна показати всім іншим сусідам, що з путінським режимом можна не лише діяти на рівних, але і диктувати йому свою волю або, принаймні, посилати подалі. А що може Путін у відповідь? Заборонити карамельки Порошенка? Обкласти митом труби Пінчука? Кинути на якийсь культурний центр в Севастополі десяток солдат з автоматами? Дрібно це все, дрібно…

Але і на таки дрібні укуси відповідь не забарилася. Якось зникли з обрію і пан Корнілов, і пан Погребинський, й інші проштовхувачі путінської політики в Україні. На черзі - Микола Азаров (котрого Тарас Чорновіл назвав відвертим лобістом вступу до Митного союзу) має бути потихеньку усунений з посади. Разом з одіозним Табачником та іншими любителями «Русского мира». Давно вже подейкують, що на зміну їм прийдуть молоді амбітні «донецькі» нового покоління. Незважаючи на всі їх величезні вади, мають ці люди і великий позитив. Вони – проєвропейці.

Але найстрашніше для Путіна те, що його перестають боятися і в самій Росії.

На церемонії нагородження премією ім. Висоцького відомий режисер Норштейн сказав:

«Когда Путин сказал: «Магнитский умер от сердечной недостаточности»… Я думаю, что Магнитский умер от сердечной недостаточности — Путина и начальника тюрьмы…» (http://www.kavkazcenter.com/russ/content/2013/01/21/95693.shtml).

Як повідомляється, ці слова присутні зустріли бурхливими оваціями. І це дуже тривожний сигнал для архітектора «Русского мира». Майже вирок. Він ще може приймати драконівські середньовічні закони, які регламентують довжину спідниць учительок і забороняють друк російських народних казок; він ще може грозити пальчиком сусідам і навіть затіяти десь «маленьку переможну війну», але кінець вже не за горами. Кінець «Русского мира».

Якщо хочете, то найяскравіше ілюструє нинішнє становище Путіна сюжет чергового (і напрочуд недолугого) піара. Це коли Володимир Володимирович «несподівано» вирішив прогулятися наодинці після прощання з померлим колишнім своїм тренером: іде крихітний чоловічок, що старіє, посеред абсолютно порожньої вулиці, і ця лунка порожнеча робіть його ще меншим. Майже ліліпутом.

Яка іронія для людини, що всі ці роки жила ілюзією величі…