Загальна кількість переглядів сторінки

вівторок, 5 липня 2011 р.

Чи потрібен владі середній клас?


"За оцінками експертів, до середнього класу в Україні належить не більше п’ятої частини населення. Деякі аналітики взагалі не виділяють в Україні представників середнього класу. Водночас у розвинених країнах цей прошарок становить 60-70%".


Приведена цитата (Ольга Ремовська. Середній клас в Україні: який він http://www.radiosvoboda.org/content/article/1838917.html) яскраво ілюструє всю проблему середнього класу в Україні як таку та її оцінку експертами. Цікава розбіждність в оцінках - від оптимістичних 20% населення до... абсолютного нуля. Втім, це - за якими критеріями оцінювати.
Та давайте подумаємо ось над чим. За двадцять років незалежності Українська Держава так і не спромоглася виростити отой міцний прошарок, що є "хребтом" будь-якого суспільства. Будь-якого, але не нашого. Пані Ольга Римовська у своїй публікації абсолютно вірно визначила місце і роль середнього класу в громаді:
"... він виступає у ролі соціального стабілізатора, підтримуючи еліти й захищаючи малозабезпечені верстви населення. Середній клас – це також чи не найбільший прошарок економічних донорів, що вчасно сплачують податки і є значною споживчою групою. Окрім цього, середній клас активно береже і поширює цінності та традиції своєї країни".
Якщо розібратися, то виокремлюється три основні ролі, які грає середній клас: соціальна, економічна і гуманітарна. І всі ці ролі - головні.
І все ж, незважаючи на важливість середнього класу як чинника, який не лише стабілізує суспільство, але й рухає його вперед, маємо констатувати, що українські політичні еліти роблять все для того, аби зробити цей клас найслабшим.
В принципі,тут маємо певний алогізм, адже навіть часто безграмотним нашим скоробагатькам, які зробили собі статки в буремні 90-ті чи то завдяки "комсомольським" зв`язкам, чи за допомогою аргументів калібру 7,62 має бути зрозуміло, що існування потужного шару заможного громадянина є запорукою міцної держави, а відтак і гарантією збереження всього того, що олігархи нажили "непосильною працею" в сутінчатих джунглях первинного накопичення капіталу.
Недаремно ж революціонери й експропріатори так ненавиділи отих "міщан", "бюргерів" чи "кокні", як їх називали в різних країнах, бо поки ці люди є в більшості,  неможливі соціальні потрясіння, держава відзначається достатнім запасом міцності й стабільності. За великим рахунком, навіть наш, український, слабенький середній клас, окрім того, що був чи не найголовнішою рушійною силою "Помарачевої революції", також став запорукою того, що ця революція відбулася без крові, грабунків і пожеж.
До того ж власники автомобільних заводів, будівельних компаній та кондитерських фабрик,імпортери електроніки й кросівок "Адидас" мають бути зацікавлені у високій купівельній спроможності населення, яку забезпечує перш за все середній клас.
В чому ж причина? Чому президенти й міністри, банкіри й депутати діють проти інстинкту самозбереження?
Чому не спрацьовує бажання заробляти більше й більше?
 Чому українська політична еліта податковим та бюрократичним пресом, мов паровим катком, проходиться по тонких пагонцях середнього класу?
Неодноразово доводилося чути думку про те, що "вожді нації" так чинять, бо вони не є патріотами української держави, не ототожнюють себе ані з цією землею, ані з цим народом; живуть за принципом "нацарював сто рублів і втік"; що витискають з України все що можна, а в разі якихось соціальних катаклізмів повтікають з чемоданами, повиними зелених портретів американських президентів кудись в Гонолулу   чи Майамі.
Може це і правда. Але, напевне, далеко не вся. Можливо, така політика проводиться саме через те, що вони таки пов`язують себе саме із Україною. Але бачать самих себе лише на верхівці суспільної піраміди. Вічно.
Як на нашу думку, секрет нелогічно ворожого ставлення владної еліти до середнього класу полягає в одній дуже важливій функції, яку виконує
(в нормальних країнах) ця верства громадян, функцію, про яку пані Ремовська пише чомусь досить розмито: громадська активність. Що то є таке? Ні що інше, як контроль над владою. І не лише контроль, але й, за певних обставин, тиск на неї. Саме середній клас є найактивнішим виборцем, бо, маючи певну власність, небайдужий до соціально-економічної політики держави, а відтак - до того, хто ту державу очолює. Бідність голосує шлунком, а заможність - розумом. Бідність не здатна до елементарного контолю влади, бо просто не має для цього навіть мінімальних ресурсів. Заможність крівно зацікавлена в тому, щоб найняті народом на виборах чиновники виконували суспільне замовлення, замість того, аби набивати власні кишені, бідності - аби зарплату платили, невелику, але гарантовану.
Саме тому середній клас нашій владі і не потрібен. Будь-яка влада, а українська й тим паче, прагне до мінімального контролю з боку громади, в ідеалі - до повної відсутності такого контролю.
 На вищому щабелі системи держава-суспільство проблему незалежності від народу вирішили максимально просто - абсолютно всі партії, що входять в систему функціонування державної влади, безвідносно до того, чи то " більшість", чи "опозиція", ангажовані олігархічним капіталом, або є власністю окремого великого гаманця.
 Мабуть, лише великий оптиміст може щиро вірити в те, що т.з. "парламентські" партії захищають щось, окрім власних економічних інтересів і мають якісь ідеологічні прринципи. Саме через це ми ощасливлені унікальним українським політичним явищем - "тушками" які
бігають з партії в партію, лиш тільки переформатовується правляча еліта.
Проте, як би там не було, але верхівка піраміди занадто тісна, щоб на ній помістилися всі, тож існує і зацікавлення у підтримці виборця. Економічна і політична еліта України об`єктивно прагне до
"люмпенізації" суспільства, бо за таких умов, провокуючи й використовуючи "болючі" теми типу мовного питаня, міжконфесйних конфліктів, або соціальний популізм, можна залишатися "зверху". Конкуренція політичних угруповань виливається в передвиборчі змагання обіцянок. Ті обіцянки ніхто виконувати не збирається, і виборець, в принципі, про це знає, але, поставлений в ситуацію вибору поміж "двох зол" воліє сподіватися. Дискредитовані ж політичні проекти еліта час від часу змінює на нові. "Рух", "Наша Україна", "Батьківщина", КПУ, ПСПУ, НДП, СДПУ(о), УНА-УНСО, "Свобода" змінюють одна одну, мов у калейдоскопі, а на виході... Хтось згадає нині, що одним із засновників Партії регіонів України був Петро Порошенко, який до того вже встиг побувати в СДПУ(о) та створити власну партію "Солідарність"? Що лідер "Сильної України" Сергій Тігіпко був творцем і головою "Трудової партії України"? Що Анатолій Кінах був серед керівників Партії демократичного відродження України, потім - НДП, а зараз прекрасно себе почуває в "регіонах"?
Суспільство ходить по замкненому колу, де владна верхівка, продукуючи патерналістські настрої в суспільстві, сама живе не з ефімерної "купівельної спроможності", а за рахунок міжнародних кредитів, відтак - майбутнього того ж таки пересічного українця, абсолютно залежного від роботодавця і чиновника.
Складається враження, що влада чітко засвоїла старий принцип: нарід має бути бідний, але все ж - не голодний. Українець, який працює на двох роботах та ще й на власній дачі, не задля розваги - задля картоплі на прожиток, максимум на що здатен - тихо матюкатися на кухні за чаркою горілки. Він не має ані часу, ані грошей, аби поїхати на "майдан", він боїться вийти з протестами в рідному місті, бо протестувати доводиться проти дій директора чи власника шахти чи завода, на якому працює. Він не має змоги підтримати скільки-небудь сер`йозно фінансово партію, яка йому подобається, відтак ті партії змушені, аби вижити, продаватися олігархам. Годі сподіватися якоїсь громадянської позиції і соціальної активності від тих, хто залежить від влади.
Інша справа - середній клас. Мова йде навіть не про підприємців. Гарний інженер, чи агроном, коваль, лікар або юрист завжди знайде собі роботу, якщо, не дай Бог, роботодавець насмілиться на нього тиснути. Маючи міцне матеріальне становище, така людина сміливіше дивиться в майбутнє, а відтак і сміливіше діє.
Середній клас потрібен владі. Середній клас потрібен олігархам. Як повітря. Але він для них і дуже небезпечний.
На одній чаші терезів соціальна стабільність і реальний, а не пропагандистський поступ в економіці. На іншій - страх певних осіб втратити владу.
Що переваже?

Доречі. Цікаво, що в Україні наразі робляться спроби створення партії середнього класу. Цікаво що з того вийде? http://ukrinteresy.com.ua/ 

Немає коментарів :

Дописати коментар