Гітлер і тепер "живіший всіх живих"?

      Була думка написати статтю, присвячену дню народження однієї з найгеніальниших, і в той же час однієї з найстрашніших постатей не лише ХХ ст., але й усієї історії людства. Але в наш час про неї вже сказано стільки, що винайти щось принципово нове складно.
       Тому говоритимемо не стільки про Гітлера, скільки про його сучасних поціновувачів. Бо здається, що чимдалі від тих подій суспільство, тим більше в ньому з`являється тих, хто сприймає Адольфа Алоизовича ледь не як месію. Здається, що існує немало людей, які бажають, аби неонацизм квітнув і міцнішав...

      20 квітня 2011 року в Москві невідомі вивісли плакат з написом: "С днем рождения, дедушка Адольф".
      Того ж дня в столиці Латвії невідомими особами на флагштоках біля Палацу профспілок було піднято штандарти з нацистською символікою.
      16 листопада 2012 року Харківська обласна організація ВО "Свобода" провела марш проти нелегальної міграції, під час якого молодики вигукували нацистські гасла. Відео з цього маршу викликало хвилю обурення, і хоча очільники "Свободи" запевняли, що то кричали не члени їхньої партії, а "невідомі в масках", що "втесалися у лави", - їм мало хто повірив. Як сказав один знайомий: марш організувала "Свобода"? Тож "Свобода" відповідає за все, що там відбувалося. І щось я не помітив, аби молодики з цієї партії, які зазвичай схильні до насильства по відношенню до ідейних противників, хоч якось спробували зупинити тих невідомих в масках.
       От і поговоримо про мотиви цих, як висловилися на одному з росіських сайтів, "хуліганів" та їх ідейного "батька".

      Як не важко здогадатися, йтиметься про Гітлера та неонацизм. Але - не лише про них.

       Ніде, мабудь, в світі боротьба з "реабілітаією нацизму і фашизму" не іде так масштабно, як в Росії та Україні. Створюються десятки кінофільмів, пишуться книжки, проводяться наукові конференції; телебачення переповнене документальними стрічками про злочини гітлерівців та їхніх посіпак, так само, як матеріалами про те, як, і, головне, хто зламав хребет Гітлеру. Волонтери різних політичних партій та близьких до них громадських організацій роздають Георгівські стрічки на 9 травня і проводять "антифашистські марші".

      Начебто все прекрасно. Мільярдні кошти, виделені на святу справу, засвоєно, дисертації написано, премії, почесні звання та ордени отримано. Але...

      Ніде в світі неонацизм не досяг такої популярності серед молоді, як в Росії. За деякими відомостями, там зараз нараховується до 300 тисяч(!) членів неофашистських організацій різного спрямування. Це майже третина від числа всього собового складу російської армії, від залізничних військ до Військово-морських сил; від Війск розквартирування до Космічних сил, від ВДВ до Віськ тилу. Це - на 100 тис. осіб більше загальної кількості осіннього чи весняного призовів.
      В України ситуація дещо краща, але і чисельність від 10 до 20 тис. юних есесівців, як на нашу думку - забагато. Для порівняння, за інформацією на 2008 рік, в Німеччині членами НДПГ були 7 тис. осіб, а в ННС - 6 тис. До того ж ми можемо похвалитися тим, що кілька людей з неоднозначною в плані ставлення до нацизму репутацією, отримали депутатські посвідчення і тепер гасла "Україна - для українців" та "Україна понад усе" лунають в стінах парламенту.

      В чому річ? Як могло статися, що найбільша кількість прихильників Адольфа Гітлера є саме на тих землях, народи яких "біснуватий" навіть за людей не вважав. Ну, гаразд - Україна. Тут ще можна все пояснити доктриною головного ідеолога НСДАП Альфреда Розенберга, згідно якої украінців, хоч і доволі умовно, але все ж відносили до "арійського" кола народів. Але росіяни...

      Проблемою опікуються психологи й соціологи, аналітики спецслужб і релігійні діячі. Висуваються різноманітні пояснення. Пропонується "посилити", "підвищити", "покращити". Здається, ще кілька десятків бюджетних мільйонів, ще кілька фільмів і книжок, ще пару судових процесів, кілька заборон - і проблему подолано.
         Минають роки, а проблема ця - як міраж на обрії пустелі, не лише не зникає, а й збільшується по мірі зростання температури повітря. 

      Як на нашу думку, одним із головних чинників неефективності боротьби з нацистською їдеологією є... зацікавленість у ній влади, яка продукує нещирість, штучність всіх тих пропагандистських заходів, які ми перахували і які навіть не знадували. А з нещирості виплівають помилки.

      Головна помилка. Заборони.

     Після кількох років "післяперебудівної" всеохоплюючої свободи слова, в України й Росії офіційно заборонили розповсюдження книги "Моя боротьба" (Main kampf) А. Гітлера. Давайте спитаємо себе: чому? Людиноненависницька? Але тоді цю книжку навпаки, влада б мала рекламувати й змушувати громадян її читати.  "Main kampf" мусили б вивчати в школах і університетах, в гуртках і трудових колективах. Писати про неї твори. Розбирати й аналізувати. Це мали б робити не з 91-го, а з 41-го. Навіть не так, - з моменту виходу книжки у світ - з 18 липня 1925 року. Навіть не так - розвідка мусила викрасти один із рукописів і радянські люди мали б отримати по примірнику ще до офіційного виходу книжки у світ.

      Якщо в цій книзі викладений план "Drang nach Ost", якщо там стверджується, що слов`яни - не люди, якщо Гітлер продукував ідею знищення мешканців Росії для здобуття "життєвого простору" для німецької нації - в чому справа?

       А так що виходить? З одного боку, держава не жаліїє засобів, сил та коштів, аби лаяти ідеологію нацизму, а з іншого - простий громадянин практично не має уяви про цю їдеологію. Натомість йому пропонують "страшилки" про концтабори, газові камери й масові розстріли.
      Це, звичайно, гарно, але будь-яке явище не можна подавати через традиції тупої тоталітарної ідеологічної машини - "своє" подавати як лише світле й сяюче, без жодної плями, а "їхнє" - як щось зле, чорне, злобне й смердюче. Така метода спрацьовувала в СРСР, за умови тотальної недоступності до інформації, але в наш час...

      В результаті громадянин, а надто молодь, підсвідомо відчувають нещирість, певну недосказаність "антигітлерівської пропаганди". Відповідно до мудрості "заборонений плід - солодкий", така людина бере до рук "Майн кампф" (що там "заборона" - в Інтернеті цього добра навалом, а якщо хто хоче - на будь-якому книжковому ринку можна придбати й паперовий варіант - з-під поли), і читає, приміром таке:

      "Бьющая в глаза роскошь, с одной стороны, и отталкивающая нищета - с другой. В центре города, в его внутренних кварталах можно было с особенной отчетливостью ощущать биение пульса 52-миллионной страны со всеми сомнительными чарами этого государства национальностей. Двор с его ослепительной роскошью притягивал как магнит богачей и интеллигенцию. К этому надо прибавить сильнейший централизм, на котором основана была вся габсбургская монархия.

 Только благодаря этому централизму мог держаться весь этот междунациональный кисель. В результате этого - необычайная концентрация всей высшей администрации в резиденции государства - в Вене".
      Нічого не нагадує? І, будьте певні, знайдуться люди, які пояснять молодому розуму, назви яких столиць яких держав треба поміняти на назви інших столиць, інших держав. І молода людина, батьків котрої тільки-но звільнили з роботи, котра із заздрістю та ненавистю спостерігає, як хизуються за кермом новеньких авто іхні однолітки-"мажори", раптом робить для себе висновок: а Гітлер актуальний досі!

      Або таке:

    "В  расовом отношении Франция претерпевает теперь столь сильные  негритянские  влияния, что скоро можно будет уже говорить о возникновении нового африканского государства на европейской территории. Колониальную политику современной Франии совершенно нельзя сравнивать с той  колониальной  политикой, которую в свое время вела Германия. Если Франция в продолжение  еще каких-нибудь трех веков будет развиваться в том же направлении,  последние остатки франкской крови исчезнут, растворившись в новом  европейско-африканском мулатском государстве".

       І ось знаходиться харизматичний лідер, який на цій цитаті пояснює, молодій людині, що Гітлер - не збочений маніяк, а великий провидець і геній. Що ця особистість - далеко не така примітивна, як її змальовують. А молода людина, дивлячись по телебаченню, як арабська молодь трощить вітрини й палить машини в передмістях Парижу, про що думає вона? Про концтабори й газові камери, які тільки-но показували по державному телеканалу? Про що мріє молодик, дивлячись, як, використовуючи дах "Мерседеса" в якості столу, десяток чоловіків кавказської наружності п`ють віскі й шампанське просто посеред вулиці, в двох кроках від зупинки, регочуть і брутально жартують до молодих мам, які з дітьми, йдуть повз них?
        А потім знаходяться люди, які доступно пояснюють "справжню причину негараздів". Аже нехитрий психологічний прийом - пояснити молодикові-лузеру, що причиною його негараздів є не те, що він замість того, щоб вчитися, дудлив у підворіттях пиво й бормотуху; не те, що він, замість того, аби ризикувати, проявляти ініціативу, чекає за звичкою, як до нього - його батьки, чергового "месію" зі Львова або Донецька, уторий "прийде і все буде клас". Насправді, - вікривають очі молодикові, - винні "жиди". Не важливо, яке прізвище у тих успішних людей - Кульман, Ватман або Петренко і Сидоренко - адже так солодко вірити, що винен хтось, але не ти... 

     
       Тупа "совкова" пропаганда малює нам Гітлера збоченцем і примітивом. Будьте певні: завжди знайдеться той, хто покаже вашим дітям: Гітлер був далеко не таким примітивом, як намагаються це показати. Хіба примітив може написати таке:

      "Насколько наш народ неопытен в вопросах внешней политики,  можно  судить по нашей прессе, часто помещающей сообщения о том, что какой-нибудь государственный деятель какой-нибудь страны настроен дружественно к Германии и наоборот - причем в "дружественности"  таких-то  государственных деятелей к нам видят серьезную гарантию для Германии. Это совершенно невероятный вздор. Это простая спекуляция на беспримерной  наивности  заурядного немецкого мещанина. На самом деле нет и никогда  не  может  быть такого,  скажем,  американского,  английского  или  итальянского   государственного деятеля, о котором можно было бы сказать, что его  ориентация является "прогерманской".  На  самом  деле  любой  английский  государственный деятель является прежде всего англичанином, любой американский  государственный  деятель  -  прежде  всего  американцем,  и   среди итальянских государственных деятелей мы также не найдем ни  одного,  кто не держался бы прежде всего проитальянской ориентации. Кто хочет строить союзы Германии с чужими нациями на том, что такие-то чужие государственные деятели придерживаются прогерманской ориентации, тот  либо  лицемер, либо просто осел. Народы связывают свои судьбы друг с другом не  потому, что они' испытывают особое уважение или особую склонность друг к  другу, а только потому, что сближение обоих контрагентов кажется  им  обоюдовыгодным".

      Хтось пояснить, що в цій думці не так? І ось вже знаходяться особистості, котрі пояснюють підлітку: Україна - понад усе. І той повторює цю мантру, не помічаючи, що вона є вкрай примітивізованим уявленням сучасного світу, що у визначенні мети й цілі існування Держави тут Людина підміняється самою Державою. 
       А потім ті, кому треба це "патріотичне" гасло поступово підміняють іншим - "Україна - для українців". А як же приємно, коли тобі обіцяють: настане час, і ти отримаєш від своєї країни всі блага не за талант і працелюбність, а за те, що ти належиш до "правильної" нації.
     
      Далі спрацьовує психологія. Перконавшись, що особистість Гітлера, і взагалі націонал-соціализм подяються, м`яко кажучи, не зовсім об`єктивно, молода людина робить висновок: чому я в такому разі маю вірити в 

     Як на нашу думку, треба не забороняти, а пояснуювати. При цьому пояснення не мають носити примітивні чорно-білі кольори. Громадянин, якому до рук потрапить бібілія націонал-соціалізму (нехай пробачать віряни таку метафору), має бачити в авторі не тупе, малоосвічене чудовисько, а - генія! Так-так, саме генія! І нічого страшного цьому слові, використаному на адресу Гітлера немає. Адже бувають і злі генії. Ще і як бувають! Визнавати силу й розум противника - це вже половина перемоги, приблизно так казав Конфуцій.

       Громадянин має бачити: ось тут і тут Гітлер правий, а тут і тут - помиляється. Ту і тут він висловив геніалі речі. А тут, тут і - ось тут - його висловлювання є злочинними й неприйнятними.
        Натомість ми ховаємо голову в пісок. Натомість, через політичні муркування акції неонацистів продовжують називати "виходками хуліганів". Натомість, у нас склалася ситуація, коли людина, якій до рук потрапляє "Майн кампф" раптово "прозріває":

      "Меня также жизнь в этом мировом городе изрядно потрепала, и на своей шкуре я должен был испытать достаточное количество материальных и моральных ударов судьбы. Еще в одном я убедился здесь: быстрые переходы от работы к безработице и обратно, связанные с этим вечные колебания в твоем маленьком бюджете, разрушают чувство бережливости и вообще лишают вкуса к разумному устройству своей жизни. Человек постепенно приучается в хорошие времена жить припеваючи, в плохие - голодать. Голод приучает человека к тому, что как только в его руки попадают некоторые деньги, он обращается с ними совершенно нерасчетливо и теряет способность к самоограничению. Стоит ему только получить какую-нибудь работенку и заработать немного деньжонок, как он самым легкомысленным образом тотчас же пускает свой заработок в трубу. Это опрокидывает всякую возможность рассчитывать свой маленький бюджет хотя бы только на неделю. Заработанных денег сначала хватает на пять дней из семи, затем только на три дня и, наконец, дело доходит до того, что спускаешь свой недельный заработок в течение одного дня".

      Чи не правда, глибока думка, яка з плином часу не втратила своєї актуальності? Чи не про наших олігархів, які вже не можуть придумати, на що витратити шалі гроші це сказано? І чи не про нас самих також?

     
       Злочинна помилка: політична вигода.

      Інший фактор словом "помилка" і назвати тяжко, адже ті, хто її припускається, цілком усвідомлюють, що вони роблять. Тут вже має йтися про злочин.
        Протягом сторіч і тисячоліть ті, хто боровся за владу, а потім прагнув будь що утриматі її в руках, виробили безліч прийомів та методів впливу на масову свідомість. Адже володарювати над масами - це є головним секретом безмежної влади. Сталін, Мао, Кім Ір Сен, Гітлер, Кастро, Лєнін, Чавес... Сотні й тисячі тиранів діяли за одним і тим самим принципом: володар має правити страхом і любов`ю. Народ має боятися. Але на самому страхові довго не всидиш: потрібно, аби народ ще й любив тирана, бачив в ньому "менше зло", захисника від іншого, глобального зла. Населення Північної Кореї голодує. Але в той же час дуже любить свого правителя. Чому? Тому що переконане: лише він є гарантією того, що до країни не прийдуть "злі буржуї" і не відберуть навіть ту дрібку рису, що її корейці зараз мають. Корейці ненавидять буржуїв, і з тієї ненависті народжується любов до власних тиранів.
       До чого це ми? Все дуже просто: якщо в країні встановлено авторитарну чи тоталітарну владу; якщо простий громадянин не може знайти справедливості в судах; якщо його не захищають правоохоронні органи; якщо він не може купити своїй дитині велосипеда, а чиновники дарують власним синам розкішні машини "на закінчення школи"; якщо у людини єдине пальто, а Президент її країни будує собі палац за мільярд доларів; якщо людина не має коштів на послуги стоматолга, а міністри хизуються годинниками за кільканадцять тисяч вічнозелених папірців - така країна є вибухонебезпечною.
         Що робити, аби громадяни й надалі мирилися з шаленою несправедливістю, яка царює в країні? Що робити, аби вони й надалі терпіли таку владу? Треба їх налякати. Злими "америкосами", "бандьорами", "чеченами", "москалями" - в залежності від ситуації й традиційних фобій. І ось вже лунають заклики "затягнути паски": не зважайте, що їсти нічого - не до ласощів тут - нацисти наступають. І не скреготіть зубами на наші "Майбахи", золоті унітази і вілли в Маймамі-біч - вибачайте нам наші маленькі слабкості, бо хто, крім нас захистить ваші домівки від злих... (далі поставте хто чого боїться).
      15 червня 2012 року газета "Ізвєстія" повідомила про ініціативу Уряду Дмітрія Мєдвєдєва створити спеціальну комісію, яка займатиметься молодіжною політикою. І все б нічого, але очолювати ту структуру Прем`єр-міністр Російської Федерації поставив людину з відвертими нацистськими поглядами - члена президії "Конгресса руских общин" і за сумісництвом - помічника віце-спікера Державної Думи РФ Дмитра Рогозіна - Олександра Босих. Останній добре відомий загалу висловлюваннями на кшталт таких:
      «У меня претензии к Гитлеру только по отношению к славянам. Судьба цыган и евреев меня не волнует, пусть сами о себе заботятся» (http://www.forumdaily.com/11655/).
       Або:
      «Гитлер вообще пример положительный. Со всех сторон. Государство поднял, идею дал, армию развил, международное влияние гигантское» (там же).
       Здавалося б, навіщо влада використоує таких людей? Невже важко знайти справжнього патріота, який не обтяжений нацистською та шовіністичною ідеологією?

        Відповідь дуже проста: основна якість патріота - любов до своєї Батіківшини й свого народу, громадянська відповідальність; основна якість нациста - ненависть до інших народів, країн, національностей, конфесій, тощо. Патріот ніколи не буде зневажати свій народ, а в нацистському середовищі дуже часто антисемітизм та інші фобії поєднуються із невагою до власного народу. Патриот шукає досконалості в собі, а нацист вважає недосконалими інших.
          Тож політика нинішньої кремлівської еліти, яка намагається гуртувати суспільство навколо себе не на ідеології побудови в Росії гармонійного, успішного заможного суспільства, основою якого є гармонійна, успішна людина, а на ідеї відродження сильної, страшної всьому світові держави, в якій є місце не людям, а - гвинтикам - така ідея потребує саме нацистів і шовіністів.

        Політика української влади ще більш простіша: красти в будь-який спосіб і під будь-якими прапорами. Українські можновладці не переймаються ідеологіями. Серйозно не переймаються. країнські можновладці сьогодні в одній партії, завтра - в іншій, а там - і третя на обрії, головне, аби завжди при владі.
        І хто сказав, що українські можновладці ставляться до власних громадян якось інакше, ніж їхні російські колеги - до своїх?
       Українським можновладцям потрібно, аби населення країни не перетворилося на громадян. На народ. Щоб запобігти цьому, треба його розколоти. Сформувати два, або більше центрів впливу, які декларуватимуть кокуренцію і навіть ненависть один до одного, а поза очі спільно "дерибанитимуть" народне багатство. Влада свою частину в тих, кого у пориві алкогольної відвертості іменують "біомасою", а "опозиція" - свою. Іноді вони міняються місцями. Але радикальних змін не відбувається: когось "посадили", когось звільнили з посади, в когось, хто не потурбувався запастися впливовим "дахом" серед переможців - відібрали бізнес. Але система працює далі.
       Аби "колоти" український народ, потрібно пестити у нього кілька фобій. Тріщин має бути багато. Хтось не в ті храми ходить; хтось не те радіо слухає; хтось не тому Богу молиться; хтось не тією мовою вивіски на магазинах почепив, а хтось не з тим акцентом колискову дитині співає. Частину люду лякають "москалями" і аби загроза виглядала реальною, підгодовують різного ґатунку "русскіє двіжєнія" та чорносотенні "православниє" організації. У них - свої лідери, яких читачі назвуть, не замислюючись. Іншу частину треба лякати "бандьорами". Для цього необхідно викохати не просто націоналістів, а - нацистів, з відповідною риторикою, зовнішністю і поведінкою. Задля різноманітності можна тим та іншим підкинути "антижидівську" тему.
       Нацизм насправді є дуже примітивною ідеологією, замішаною на ксенофобії, національному егоїзмі та інших простих емоціях. Але якщо ту примітивну ідеологію використовують далеко не примітивні особистості - бути біді.
          
       Колись у Веймарській республіці знайшлося кілька людей, які зробили ставку на нацистів. Ні, ті люди не прагнули, аби до влади прийшов Гітлер, вони навіть не бажали, аби нацисти перетворилися на справді сильну потугу. "Кілька людей" при владі просто забажали полякати німецьке суспільство наступом радикалів, аби воно, те суспільство, пробачило тим "кільком людям" їхні власні помилки, зловживаня й злочини.
        Гітлер та його патртійні геносе гру прийняли. Не всигли ті "кілька людей" схаменутися, як нацисти знайшли тих, кого цікавив їхній прихід до влади. Потім нацисти в законний спосіб виграли вибори. Потім ті кілька людей опинилися в концтаборах або на тому світі.
         Потім над Європою опустилася ніч...

http://centrvlasti.ru/mir/kolco-vlasti/vtoraya-mirovaya-vojna/

Чому Гітлер і тепер "живєє всіх живих"? Подумайте...

      Може, тому наша владна еліта й заборонила "Майн кампф", що прагне примітивного, поверхневого сприйняття нами ідеології нацизму?

      Може, правильно й зробила? Зогляду на злободенність "Майн кампфу" для наших країн?

      З великим антинацистським привітом,
      ПАВЛО  ПРАВИЙ