Загальна кількість переглядів сторінки

четвер, 4 серпня 2011 р.

Дурні зі ступою, або чому в Україні немає власного Столипіна.


Земля для українця – це все. Ставлення до землі у нашого народу таке, що десь навіть виходить за грань раціонального. Можна сказати, що земля й українська душа зрослися настільки, що без крові з летальним випадком відділити одне від другого неможливо. Українець і спілкувався із землею, мов з живою істотою, розмовляв вголос, сповідувався в гріхах, скаржився на долю, згадаймо персонажів Карпенка-Карого або Ольги Кобилянської. Не було такого злочину, на який не здатен був українець заради землі. Але не було й такого подвигу, на який українець не був здатен в ім`я її.

Нові часи дали нових людей. І відносини між мужиком та землею стали дещо іншими. Ні, селянин так само любить свою годувальницю, так само жаліє її та прагне її, але все ж-таки щось в тому зв`язку втратилось, щось сакральне, щось таке, чого не можна висловити словами.
Хтось скаже: постаралися більшовики, які вичавили із селянина почуття господаря, зробили з нього «сільськогосподарського робітника», наймита на рідній землі. Може, це так. Напевне це так.
Але ось питання: якщо більшовики за 70 років володарювання над українцями змогли переламати той, з дідів-прадідів сутній менталітет, чому не відбувається зворотного процесу? Останні соціологічні опитування показали, що більше половини селян (близько 54%) висловлюються проти вільного продажу землі. Добре. Нехай. Але скільки таких, хто хотів би відродження колгоспів? Скільки таких, хто сумує за часами, коли вони наймитували, працюючи за сякі-такі гроші, знаходячи задоволення в тому, що не зобов`язані піклуватися про годувальницю?
Сучасні реалії в Україні, якщо розібратися, є унікальними. Якось вже призабулося, вірніше, досі ще не усвідомлено, що ми маємо законодавчо оформлену й Конституцією гарантовану приватну власність на землю. Мільйони людей, що живуть на селі є по суті дрібними капіталістами, які володіють, іноді навіть доволі значними активами. Навіть сива бабця, яка ніколи за своє життя не виїздила далі Коростеня або Жмеринки, с точки зору пересічного американця є досить заможною людиною, бо володіє 15-20 акрами землі. В сполучених Штатах це – невелике, але все ж – справжнє ранчо.
І ще більше подивувався б американець, що бабця ця, статок якої теоретично сягає 60-80 тисяч доларів, не кожен день може дозволити собі хліба! Бо живе на шалену пенсію у 100 доларів, яку заробила в колгоспних наймичках.
А що ж земля? А земля – в оренді. В більшості випадків – у тих-таки колишніх колгоспних начальників – голів, агрономів, інженерів, тощо. І отримує бабця на свій пай тону зерна, яке їй все одно нема куди дівати, або центнер сирої гречки, яку самій і за п`ятирічку не з`їсти.
Оренда землі убиває розвиток нормального фермерського господарства, бо, користуючись тим, що селянин не має ресурсів для самостійної обробки свого клаптика поля, нувориші за безцінь забирають у нього землю.
Оренда шкодить і самій землі. Бо орендар, надто такий орендар, який сформувався в українських реаліях, здебільшого просто «вбиває» гумус, висотуючи із землі всі соки соняшником, соєю та рапсом. Він не дотримується навіть елементарних правил сівообігу, бо не зацікавлений в цьому. Спаскудивши землю, він просто відмовляється продовжувати оренду – на тобі, мужик, твій пай, роби далі з ним що знаєш. Через таке ставлення до поля ми маємо реальну перспективу повторити долю Сицилії, яка колись годувала пів Римської імперії, а зараз є спеченим сонцем, майже голим шматом землі, на якому нічого вже не росте.
Власне, те розпаювання, подобається це комусь, чи ні, було помилкою, бо таким чином було знищено цілісний майновий комплекс, яким були колгоспи та радгоспи. За великим рахунком, доцільнішим була б передача тих господарств в одні руки (тодішнього керівництва, або інших осіб з акціонуванням, за яким між всіма членами колгоспів розподілявся б пакет акцій підприємства. За чіткого контролю з боку держави залишилося б просто реорганізувати та модернізувати виробництво. А далі – як буде: хтось хоче отримувати дивіденди – отримує, не хоче – продає свій пакет акцій.
При цьому був би можливий і варіант створення фермерських господарств – варто було впровадити схему, за якою власник пакету акцій міг за бажанням отримати свою власність в натуральному виразі (ділянку землі і якусь сільгосптехніку). За умов реальної оцінки земельних угідь, а не ту, яку нам нині пропонують, таке було цілком можливе.
В принципі, це схоже на знамениті «відруби», які впроваджувалися в Російській імперії Петром Столипіним. Мудра була людина. Розуміла, що майбутнє країни – в товарному сільгоспвиробництві, яке базувалося б на змішаній – фільварково-хуторський системі, коли велике та середнє землеволодіння органічно одне одного доповнюють. Для цього й державний Земельний банк створив. Той мав кредитувати саме дрібний та середній клас землевласників – латифундисти й без того мали достатні обігові кошти.   
Але – як то кажуть, «проїхали». Не знайшлося в Україні свого Столипіна. Тепер маємо те, що маємо.
Ситуацію міг би виправити нормальний, цивілізований ринок землі, бо продавши свій клаптик, бабця могла б пожиттєву ренту, яка дозволила б їй, принаймні, не голодувати. За наявності цивілізованого ринку землі можливе створення сільгосппідприємств різної форми власності, які могли б залучати необхідні обігові кошти через заставу майна.
Але… ринку немає. Чомусь. Наші народні обранці з 1994 року й донедавна з дивною, незалежно від того, до якої партії належали, одностайністю подовжували мораторій на продаж с/г землі. Аргумент: треба підготувати законодавчу базу, сформувати ринок землі, тощо. І ось мораторій знято, але українці з подивом усвідомлюють, що ринку як не було, так і немає. Що законодавча база як була з величезними дірками, такою й залишилася.
Тоді питання: навіщо протягом півтора десятиліть треба було на диво всьому цивілізованому світу триматися за той мораторій, мов дурень за відомий всім предмет кухонного вжитку?
Змінювалися Уряди, коаліції, Президенти. Кожен кивав на попередника. Але тут-таки ставив парламенту вимогу продовження мораторію.
Відповідь одна. І вона не веселить.  
Український народ обдурили. Брутально, цинічно і примітивно. Спрацювали, мов «наперсточники» в 90-ті.
Мораторій на продаж землі діяв, доти, доки було вигідно їм. Доки нинішня «еліта» не накопичила грошенят. Поки, мов той Калитка з твору Карпенка-Карого, не зібрали свої «сто тисяч» через розкрадання бюджету (себто, пограбування тих-таки селян), через приватизацію підприємств за смішні ціни, через реалізацію населенню низькоякісних китайських комп`ютерів, єгипетської картоплі та бразильської буйволятини.
Увесь цей час, аби в мужика не виникало непотрібних думок, йому розповідали про те, яка біда буде, якщо допустити вільний продаж землі. Головна страшилка – землю скуплять багаті іноземці і українець залишиться наймитом без перспектив.
Наче якщо землю скуплять багаті українці – то краще. Наче за своїх, рідних латифундистів українець не буде наймитом. Наче колючий дріт навколо сільгоспімперій українських мільйонерів виглядає симпатичніше, ніж колючий дріт навколо імперій мільйонерів німецьких, французьких, шведських або бельгійських. «Землю скуплять багаті іноземці», - говорили нам. Наче в Ахметова, Фірташа, Тимошенко, Ярославського, Бойка, Ющенка, Веревського чи Буряків грошей менше.
А тепер з`ясувалося, що землю продавати все-таки можна. І на іноземців, виявляється, управу знайти теж не проблема.
Ми вважаємо, що казки про злих іноземців – казки і є, нехай вже не ображаються люди, які в казки ті вірять. Бо українські олігархи, влада, яка обслуговує інтереси тих олігархів наколи не допустять, аби на купівлю української землі претендували іноземні громадяни. Земля потрібна самим.
Так само, як людей, які мешкають на Сході України лякають «бандерами», а тих відповідно – «москалями», й усіх разом – злими й підступними американцями та натівцями, лякають, аби українці дивилися куди завгодно, лише не на те чиї руки витягають з їхніх кишень останнє, так само їх лякають іноземцями, яки ринуть скуповувати нашу землю, аби під той галас прибрати земельку до своїх рук.
І гроші, повторимося, для того вже є. Більше навіть, аніж у деяких канадських або венесуельських товстосумів. Накопичилося.
Виходить, мов тому анекдоті.
Парламент. Говорить спікер.
- Отож, панове, всі ми з вами – заможні люди. Заводчиків придбали, яхти-машини-банки маємо. Земелькою обзавелися, слава Богу. Треба вже й про людей подумати.
Голос з задніх рядів:
- Отож! Душ по двісті не завадило б!
Давайте подумаємо от над чим. Чому наш Уряд встановив таку дивну граничну ціну на 1 га. землі сільськогосподарського призначення? Три тисячі доларів на український чорнозем – ціна відверто нижча за середньоєвропейські, що їх встановлено за менш родючі землі (в Європі середня вартість складає 2 тис. євро). Експерти говорять про 8 і навіть 10 тисяч доларів за гектар українського чорнозему.
Не хотілося б бути пророком типу Касандри, але чомусь здається, що таку ціну встановлено з метою, аби українські олігархи змогли трохи зекономити. Для пересічного українця що три тисячі, що вісім – різниця невелика. В тому сенсі, що ні тих, ні тих грошей він все одно не має. А для Ющенка або Колєснікова – економія неабияка.
І не треба нас знову багатими іноземцями лякати. Коли це іноземців (за дуже рідкісними випадками, які лише підтверджують правило) допускали до приватизації українських промислових об`єктів? Невже іноземцям дісталися «Укртелеком» та «Луганськобленерго», ВАТ «Авдієвський коксохімічний завод» і кондитерська фабрика ім. К.Маркса, металургійний комбінат ім. Ілліча і «Кримський титан»?
Чи не тому в Україні немає свого Столипіна, що він тут не потрібен?
Який же вихід в українця? І чи є той вихід?
Аби відповісти на ці питання, треба усвідомити кілька речей.
1. Існує дві альтернативи землеволодіння та землекористування – державна і приватна. Все інше – від лукавого.
2. Приватна власність на землю в Україні вже існує і де-юре, і де-факто.
3. Приватна власність без вільного ринку, на якій та власність може бути реалізована, заставлена, обміняна, тощо – юридичний та економічний нонсенс.
4. За того рівня корупції та гарантій свобод громадян, які є в країні створення потужного шару землевласників-фермерів не є можливим, в будь-якому випадку в кінцевому результаті ми отримаємо великих земельних латифундистів.
5. Без системної зміни владних еліт в Україні справедливе вирішення земельного питання неможливе.
Що ж робити? Не продавати? Так, не продавати! За ту ціну, яку призначили українському селянину за його власність – не продавати. Ні іноземцям, ні особливо – нашим. Нехай краще травою заросте. І чекати кращих часів.
  Нічого ще не втрачено. І акціонерні товариства можна створити. І шляхом виділення окремих фермерських господарств, про який ми говорили вище піти. Але для цього Держава має повернутися обличчям до селянина, допомогти йому господарювати, а не олігарху – розорювати сільське господарство, аби знизити вартість землі.
Так буде. Має бути. Лише не за цієї влади.
Поки що селяни мають терпіти. І чекати. І готуватися до того, що на них тиснутимуть, в тому числі, й силовими методами, аби змусити позбутися власності за смішні 1-3 тис. $ за гектар.
Як готуватися? Хай самі думають. І пам`ятають, що немає такого злочину, на який би не пішов українець заради землі. Але нема й такого подвигу, на який би українець не був здатен в імїї.

Немає коментарів :

Дописати коментар