Донські козаки Гітлера

Столиця Російської Федерації – місто Москва. Ленінградський проспект. Храм Всіх святих. Тут, в кількох метрах від початку Волоколамського шосе, майже на тому самому місці, де проходила остання лінія оборони від німецько-фашистських загарбників, кілька років тому було встановлено пам’ятник… нацистам.

Найцинічнішим є те, що цей монумент присвячено не просто нацистам, а нацистам, так би мовити, російського розливу, а саме –донським козакам які воювали в складі Вермахту та СС.

Встановлено цей пам`ятник на кошти товариства XV Казачого кавалерійського корпусу імені генерала фон Паннвіца та (увага!)з благословення Священноначалія Росіської Православної Церкви Московського Патриархату, за сприяння німецьких ветеранів ІІ Світової війни.

Вчитаємося в текст, що його викарбувано на пам’ятнику. Хто вони були, Шкуро і Краснов, Доманов і Кононов. І за які заслуги на стелі стоїть ім’я группенфюрера СС Гельмута фон Панновіца? За чиєю вказівкою в шістдесятирічний ювілей Перемоги над нацистською Німеччиною козакам-есесівцям віддали шану із залученням Почесної варти від російського міністерства оборони?

А на славних землях області Всевеликого Війська Донського встановлено монумент, що являє собою чотириметрову статую генерала Петра Краснова з отаманською булавою в руці. Кілька разів на рік донські козаки проводять тут урочистості, на які запрошують дітей та молодь.

Про те, що це не випадковість, свідчать неодноразові спроби монархічних та націоналістичних організацій як в Росії, так і за її межами реабілітувати очільників донських козачих з’єднань, які в часи Другої світової війни воювали на боці Гітлера. Наприклад, 17 січня 2008 року депутат російської Державної Думи від партії «Єдина Росія», отаман Війська Донського Віктор Водолацький підписав указ про створення робочої групи з реабілітації Петра Краснова у зв’язку із запитом організації «Казачье зарубежье». Обурення антифашистів та простих росіян поки що не дозволило відбутися тій реабілітації. Але хто знає, що буде завтра…

Але головне питання, що цікавить незалежних істориків і громадських діячів: як могло статися, що значна частина вояків Війська Донського замість того, аби боронити власну землю перейшла на бік загарбника? Як могло статися, що донські козаки, які сторіччями проголошували себе чи не найвідданішими захисниками Російського народу, рубали шаблями й розстрілювали жінок, дітей, старих лише за підозрою в тому, що вони насмілилися не сприйняти «новий порядок» нацистів?

Зараз апологети генералів Краснова і Шкуро можуть казати що завгодно, приписувати їм які завгодно високі мотиви, але насправді донських козаків до Гітлера привело не лише бажання помститися більшовикам за криваві розправи наприкінці громадянської, не лише мрія про вільну «Величну Росію», а і… нацистська ідеологія.

Так-так, молодці з берегів Тихого Дону були не просто зрадниками-колаборантами, - вони були ідейними зрадниками.

Донські козаки завжди вважали себе окремою нацією. Вважають так і зараз. В будь-якій козачій станиці можна почути приблизно таке: «Ми не русскиє, ми – казаки».

Гітлерівська ідеологія, як відомо, стояла на расовій теорії, згідно з якою існувала «вища» - германська, або ширше – «нордична» раса і різні «недолюди», до яких відносили і слов’ян.

І от, в надрах державного німецького  «Інституту фон Континенталь Форшунг», який займався вивченням історії народів Європи, було розроблено спеціальну расову теорію про походження козацтва від давньогерманського племені остготів.

Згідно з цією теорією, яка об’єктивно є антинауковою і брехливою, після остготів Північним Причорномор`єм у II-IV ст. володіли їхні нащадки – козаки. Відповідно, козаки є етносом, витоки яких є германськими і який «зберігає кровні зв’язки зі своєю германською прабатьківщиною» (http://www.relga.ru/Environ/WebObjects).

Ця маячня навіть не потребувала уваги професійних істориків, однак зустріла захоплення серед козацької еміграції, бо це означало, що козаки відносяться до арійської раси і «…своей сутью возвышаются над всеми окружающими их народами и имеют полное право, подобно фашизированным немцам, господствовать над ними» (http://www.relga.ru/Environ/WebObjects).

Першим пропагандистом цієї фальшивої теорії став донський політик П.Харламов. Ось приклад того, що писали козачі газети з цього питання: «…гордый народ, живущий в Великой Казакии, должен занять достойное место в составе Новой Европы». «Казакия – «перекресток истории народов» (http://www.relga.ru/Environ/WebObjects).

Відповідну постанову було прийнято у відомстві Гіммлера, і коли нацистські емісари з’явилися в козачому емігрантському середовищі, в тому числі перед ясновельможними очима колишнього отамана Всевеликого Війська Донського Петра Краснова та колишнього білогвардійського генерала Андрія Шкуро, вони зустріли повне розуміння та неабиякий ентузіазм.

Окрім цього треба сказати, що тоді ж в Німеччині та окупованих нею країнах розгорнулося Козачий національно-визвольний рух (російською – казачье национально-освободительное движение – КНОД) під керівництвом В.Глазкова.

Вже 22 червня 1941 року Петро Краснов звернувся до козаків і закликав їх до війни на боці нацистів. ««Я прошу передать всем казакам, что эта война не против России, но против коммунистов, жидов и их приспешников, торгующих Русской кровью. Да поможет Господь немецкому оружию и Хитлеру!»

Та ці красиві слова були лише прикриттям справжніх поглядів, що змусили вояків з берегів Тихого Дону стати до лав СС.

Ось – цілком офіційна заява генерала Краснова: «Казаки! Помните, вы не русские, вы Казаки, самостоятельный народ. Русские враждебны вам. Москва всегда была врагом казаков, давила их и эксплуатировала. Теперь настал час, когда мы, казаки, можем создать свою независимую от Москвы жизнь» (http://www.operation-barbarossa.narod.ru/nazi/kosaken.htm) - писав «патріот землі русской».

Така постановка питання козакам дуже сподобалася. Аякже: дуже привабливо ходити в надлюдинах, позираючи зверхньо на різних там «унтерменшів» - росіян, українців, білорусів, циган… Плюс відчувати себе ще й визволителем.

Пропаганда Гіммлера-Геббельса-Краснова впала на благодатний грунт – імперську канцелярію заполонили звернення донських козаків з проханням про створення військових козачих підрозділів.

Із своїм зверненням виступив і генерал Шкуро (мовою оригіналу):

«Я, облеченный высоким доверием государственного руководителя СС,  громко призываю вас всех, казаки, к оружию и объявляю всеобщий казачий сполох. Поднимайтесь все, в чьих жилах течет казачья кровь, все, кто еще чувствует себя способным помочь общему делу... Дружно отзовитесь на мой призыв, и мы все докажем великому фюреру и германскому народу, что мы, казаки, верные друзья и в хорошее время, и в тяжелое» (http://prokazakov.blogspot.com/2011/03/blog-post_26.html).

Нацисти з радістю пішли назустріч цим побажанням. Вже 12 вересня 1941 року в м. Бєлград (Югославія) було розпочато формування Російського охоронного корпусу, який складався з п’яти полків по три батальйони кожен. Корпус цей призначався для боротьби з партизанським рухом на Балканах, бойові дії почав в 1942 році і за роки війни через нього пройшло до 17 тис. осіб. Щоправда, це формування, незважаючи на значну кількість козаків з числа емігрантів, все ж чисто козацьким назвати не можна.

Але перше військове формування донських козаків, яке почало бойові дії на боці нацистів на той час вже діяло безпосередньо на території СРСР. В серпні 1941 року 436 полк 155 стрілецької дивізії під командуванням майора Червоної Армії Кононова Івана Микитовича, уродженця станиці Ново-Миколаївська Таганрогського округу Області Всевеликого Війска Донского майже в повному складі перейшов на бік німців.

Кононов запропонував Абверу створити особливе військове формування з козаків, на що отримав дозвіл. На 28 жовтня було сформовано козачу добровольчу частину № 102. У вересні 1942 року під командуванням Кононова був козачий дивізіон (1, 2, 3-й кінні ескадрони, 4, 5, 6-я пластунські роти, мінометна та артилерійська батареї) загальною чисельністю 1799 бійців і командирів, а до 1943 дивізіон мав вже 6 кавалерійських ескадронів, два ескадрони самокатників, ескадрон мотоциклістів та артилерійський дивізіон. Він отримав назву Ost.Kos.Abt.600, а сам Кононов - звання підполковника Вермахту.

Протягом 1942-1943 року дивізіон вів важкі успішні бої проти партизан в районі Бобруйська, Могильова, Смоленська, Полоцька, і зрештою був переформований у 5-й козачий полк, який увійшов до Першої козачої дивізії.

Відзначилися козаки і в боях проти регулярних части Червоної Армії, зокрема, кавалерійського корпусу генерала Бєлова.

Але найбільшу відомість 600-й дивізіон отримав за каральні акції проти місцевого населення в Білорусі. Командувач тиловими військами групи армій «Центр» м. фон Шенкендорф писав в своєму щоденнику (пер. З російської наш, П.П.): «Настрій у козаків гарний. Боєготовність відмінна… Поведінка по відношенню до місцевого населення нещадна» (http://www.operation-barbarossa.narod.ru/nazi/kosaken.htm).

Можна уявити собі, що криється за словом «нещадна». Слово очевидцям (пер. З російської наш, П.П.):

«Свідок: Ми ходили за водою на річку, бо в колодязях лежали наші, сільські, порубані

Суддя: Хто їх убив? Німці?

Свідок: Німців ми якось не бачили. Ці російською розмовляли, котрі шаблями рубали.

Суддя: У що вони були вдягнені?

Свідок: Пам’ятаю, що у шароварах з червоними смугами та папахах. Їздили верхи. У нас коли казали, що їдуть козаки, то усі розбігалися хто куди…» (http://scepsis.ru/library/id_1400.html).

Отака от вища раса козацька з’явилася панувати над  білоруськими «унтерменшами». На певних етапах за жорстокістю формування донських козаків перевершували навіть зондеркоманди СС. Даремно Гітлер Залізні Хрести не роздавав. У Кононова їх було два.

Якщо хтось вважає, що 600-й дивізіон був якимось виключенням, то це неправда. В 1942 році було сформовано ще кілька потужних військових формувань з числа донських козаків.

Козачий кавалерійський полк «Юнгшульц» (Regiment von Jungschulz) на кінець 1942 року нараховував 1530 бійців, бився у складі 1-ї танкової армії Вермахту проти радянської кавалерії, а пізніше був пере підпорядкований 454 охоронній дивізії і перекинутий в тил групи армій «Дон» для боротьби з партизанами та «умиротворення» мирного населення.

Козачий кавалерійський полк «Платов». До його складу входили 5 кінних ескадронів, ескадрон важкого озброєння, артилерійська батарея та запасний ескадрон.

Полк брав участь в охороні нафтових промислів в районі Майкопа, а також в боях проти радянського морського десанту в районі ст. Темрюк.

Переконавшись у вірності і високій боєздатності новостворених козачих підрозділів, німці восени 1942 року в районі м. Шепетовка розгорнули формування ще семи(!) козачих полків. Щоправда, далеко не всі їх було створено, і до того ж в ці підрозділи окрім донських козаків входили інші – терські, кубанські і навіть сибірські.

Серед найвідоміших з тих полків – 360-й козачий полк, який воював, зокрема, в 1945 році проти американців в районі м. Шварцвальд, 750-й Східний полк особливого призначення, 1-й Атаманский полк барона Вольфа, тощо.

Але не лише допоміжні та охоронні підрозділи комплектувалися з козаків. Багато з них воювали і на фронті. Справжній перелом стався з приходом німців на Дон. Більшість станиць зустрічало підрозділи Вермахту та СС хлібом-сіллю. Гітлерівські танки засипали квітами. На честь «визволителів» складали вірші й пісні.

Але головним виявилося те, що на Дону спалахнуло стихійне повстання. Козаки створювали загони, які проводили бойові акції проти регулярних підрозділів РККА, НКВС та державних органів влади. Несподівано для багатьох виявилося, що на Дону протягом років діяла пронімецька добре законспірована й організована підпільна мережа, яка в слушний момент фактично підняла збройне повстання. Очолював її колишній царський полковник Павлов Сергій Васильович, який мешкав на Дону по підробленим документам.

Восени 1942 року Павлова, було призначено «польовим отаманом Війська Донського», командиром штабу Війська Донського і введено в новостворене Головне управління козачих військ. Перед отаманом було поставлено завдання формування на базі розрізнених загонів, що їх стихійно створювали козаки регулярних підрозділів.

З жовтня 1942 року введено мобілізаційну систему. Призову підлягали чоловіки від 20 до 45 років. Генерал Краснов, який в той момент формально посади не мав, закликав Павлова створити для Вермахту козачі підрозділи загальною чисельністю до 100 тис. осіб.

Сам Петро Краснов, який претендував на славу публіциста та письменника написав текст присяги, яку давали козаки (мовою оригіналу):

«Обещаюсь и клянусь Всемогущим Богом, перед Святым Евангелием, в том, что буду Вождю Новой Европы и Германского народа Адольфу Гитлеру верно служить и буду бороться с большевизмом, не щадя своей жизни до последней капли крови …все буду делать, верно служа вместе с Германским воинством защите Новой Европы и родного моего войска от большевистского рабства и достижения полной победы Германии над большевизмом и его союзниками» (http://www.relga.ru/Environ/WebObjects).

15 листопада 1942 року отаман Павлов надіслав нацистському Уряду декларацію Війська Донського, в якій зокрема говорилося (мовою оригіналу):

  «Ныне Войско Донское объявляет о восстановлении своей самодеятельности и воссоздает свою государственность, руководствуясь Основными Законами Всевеликого Войска Донского» (http://www.relga.ru/Environ/WebObjects).

У відповідь Берліном було створено Головне управління козачих військ Імперського Міністерства Східних окупованих територій Німеччини, до якої в тому числі увійшли Краснов і Шкуро. Всі козаки та козачки, які перебували в Німеччині змінили статус східних робітників на вільнонайманих, тобто їх фактично зрівняли в правах з громадянами Рейху.

В Ростові-на-Дону полковником Павловим було створено Особливу комісію у справах козаків, яку очолив професор Міллер.

Однак скорий наступ Червоної Армії сплутав карти очільникам новопосталого Всевеликого Війська Донського.

У лютому 1943 року проти радянських військ пліч-о-пліч з германськими військами на фронті билися:

1-й Донський козачий полк похідного отамана Павлова чисельністю 900 шабель;

Козачий загін Абвера № 209 – 1000 солдат і офіцерів;

17 Донський козачий пластунський полк Бударіна;

Окремий козачий кінний полк Шведова;

6-й Семигорьєвський козачий пластунський полк.

Окрім цього були ще окремі відносно невеликі формування загальною чисельністю більш ніж 2000 шабель та багнетів.

Повільно відступаючи, козаки забирали разом із собою і родини. Всього було евакуйовані 135 тис. 850 донських козаків. (http://www.relga.ru/Environ/WebObjects).

Разом з підрозділами Вермахту Донські козаки вели криваві бої за м. Ростов-на-Дону, а потім стримували атаки Червоної Армії на Міус-Фронті. За відомостями штабу формування козачих військ Дону, Кубані й Тереку в його підпорядкуванні з 10 липня по 10 жовтня 1943 року 71 тис. 368 козаків (тут, правда, враховані не лише донські (http://www.relga.ru/Environ/WebObjects).

Під ударами Червоної Армії війська загарбників відкочувалися все далі на Захід. Разом з ними відходили підрозділи Донських козаків, які зрештою опинилися в районі м. Умань. На цей момент угруповання отамана Павлова налічувало 18 тис бійців. В Умані ці козаки з’єдналися із зведеною кінною дивізією графа фон Шуленбурга у складі чотирьох зведених козачих полків, яка боролася тут проти партизанів та підрозділів УПА. Наприклад, відомо, що в знаменитому бою чоти УПА під командуванням «Берези» в с. Новий Загорів з німецького боку, крім інших, брала участь рота донських козаків.

Германський Уряд виділив козакам територію на берегах річки Дністер, поблизу від м. Камянець-Подільський. Тут же, в кінці листопада 1943 року було організовано обїеднуючий орган управління всього козацтва під проводом того ж отамана Павлова – «Козачий стан». Для загального підняття бойового духу очільником Головного управління козачих військ було призначено генерала Краснова. Окремим формуванням – Резервом козацьких військ командував Андрій Шкуро.

Більш як 11 тис. молодих козаків було передано для формування нової частини – 1-ї козачої дивізії (пізніше - 1 козачого кавалерійського корпусу) Гельмута фон Паннвіца, який зліпили із залишків розгромлених раніше підрозділів. До нього зокрема увійшли вже згадувані 600-й дивізіон Кононова, полки Шведова, Бударіна, тощо. Крім того в його склад влилися 69-й поліцейський батальйон з Варшави, два козачиз батальйони з-під Кракова, з Західного фронту було передислоковано 360 полк фон Рентальна.

В після передачі його у підпорядкування СС формування отримало назву 15 козачий кавалерійський корпус СС (XV. SS-Kosaken-Kavallerie-Korps).

Це, напевне, найвідоміше з козацьких з’єднань у складі Збройних сил гітлерівської Німеччини від початку було розквартировано в Польщі.

В цей час під тиском супротивника, «Козачий стан» опиняється спочатку в Білорусі, де його військові підрозділи беруть участь у боротьбі з партизанами, а також в репресіях проти мирного населення. В одному з боїв загинув отаман Павлов і на його місце наказом генерала Краснова було призначено Доманова Тимофія Івановича, з присвоєнням йому звання полковника (війну він закінчив у званні генерал-майора).

Після Білорусі «Козачий стан» опиняється в Центральній Польщі. Тут він назавжди покрив себе ганьбою участю в придушенні Варшавського повстання. Особливо генерал Краснов відзначив дії 3-го козачого пішого полку, який (мовою оригіналу)

«…с неутомимым усердием, мужеством и доблестью сражался в течение семи недель в кровавых и утомительных уличных боях с повстанцами… Пятая часть полка кровью запечатлела служение делу освобождения Европы от большевизма» (http://www.relga.ru/Environ/WebObjects).

Ох, кривив душею, кривив пан генерал. Чи не йому знати, що Армія Крайова, яка підняла це повстання не мала жодного відношення до комуністів взагалі і до радянських більшовиків зокрема, підпорядковуючись польському емігрантському Уряду в Лондоні. А після того як германське командування (з політичних міркувань) визнало повстанців регулярними військовими частинами і воюючою стороною, козаки вже офіційно воювали з підрозділами західних союзників.

У бійні тій кров лилася рікою. Козаки не жаліли ні старих, ні малих. Розстрілювали без жалю лише за те, що якийсь поляк попався під руку на вулиці. Особливою жорстокістю відзначилися Козачий поліцейський батальйон СС (близько 1000 осіб) та Конвойно-охоронна сотня СД (250 осіб).

Участь у військових злочинах не обійшла і 15 козачий корпус СС фон Паннвіца. Передусім треба згадати, що наробили солдати цього з’єднання (тоді це ще була 1-а козача дивізія) в ході каральних операцій проти югославських партизан. Із свідчень фон Паннвіца на суді (пер. З російської наш, П.П.):

«В кінці 1943 року в районі Фрушка-Гора козаки 1-го кавалерійського полку повісили в селі 5 або 6 (точно не пам’ятаю) Селян. Козаки 3-го, 4-го и 6-го кавалерійських полків в цьому ж районі вчинили масове зґвалтування югославських жінок. У грудні 1943 року подібні ж екзекуції та згвалтування були в районі міста Брод (Боснія). У травні 1944 року в Хорватії, в районі південніше міста Загреб, козаки 1-го полку спалили одне село. Цим же полком у липні 1944 року було скоєно масове зґвалтування жінок міста Метлика…

Я також пригадую, що у грудні 1944 року козаки 5-го кавалерійського полку під командуванням полковника Кононова під час операції проти партизан в районі ріки Драва, недалеко від міста Вировитиця, вчинили масове убивство населення та зґвалтування жінок…» (http://ru.wikipedia.org/wiki/15-й_казачий_кавалерийский_корпус_СС).

Цікаво, чи не за це полковнику Кононову в Москві встановлено пам’ятник? Як би там не було, а нацисти гідно оцінили внесок козаків у боротьбу з «унтерменшами».

Адольф Гітлер (мовою оригіналу) «…говорил, что самые лучшие в мире мужчины – у русских на Северном Кавказе, не зря он ставил казаков в один ряд с германскими рыцарями, а выше похвалы в его устах не было» (http://forum.kazarla.ru/index.php).

Тому 1 травня 1944 року повністю зрівняв у правах козаків з німецькими солдатами, дозволивши зокрема носити знаки відмінності Вермахта – милість небачена, адже негромадянам Рейху заборонялося вступати до лав Вермахту. Тому для всіх колабораціоністів і просто добровольців, починаючи з данців та норвежців і закінчуючи чехами і росіянами шлях був один – до Вффен-СС. З козаками все було інакше…

Другу Світову війну останні козацькі формування завершили по-різному. Корпус фон Паннвіца до останнього вів жорстокі бої проти радянських та болгарських військ, зокрема в районі озера Балатон, де майже увесь і поліг.

 Вже давно горів Рейхстаг, вже фельдмаршал Кейтель збирався на підписання акту про капітуляцію, а окремі підрозділи донських козаків люто билися до останнього патрона і останнього солдата.

Російська визвольна армія генерала Власова повернула зброю проти есесівців, вибивши їх з Праги і тим самим врятувавши місто від знищення, а козаки до кінця залишилися вірними фюрерові германської нації.

«Козачий стан» під командуванням Доманова було перебазовано в Італію для боротьби з місцевими партизанами. Після проведення «зачисток» близько 40 тис. козаків, включно з жінками та дітьми розташувалися в районі міст Толмеццо та Алессо. Тут було навіть утворено станиці. Крім донських козаків (7 станиць) в останньому «стані» перебували кубанці (6 станиць) і терці (5 станиць). Все це деморалізоване й пошарпане воїнство отримало пишну назву «Козаче військо».

Сюди ж перебрався і генерал Краснов, які перебуватиме з «Козачим станом» практично до самого кінця.

Втім, італійський період в історії козаків продовжувався не довго. Під тиском партизан та регулярних частин союзників наприкінці квітня 1945 року Козачий стан рушив в бік Альп. Швейцарський Уряд категорично заборонив перетин свого кордону, тож Доманов і Краснов змушені були, здійснивши важкий перехід через Альпи, перебазуватися в Австрію. Тут, поблизу міста Лінц Козачий стан 9 травня 1945 року капітулював перед англійськими військами, так само, як і корпус Шкуро.

15-й козачий кавалерійський корпус СС, вже після капітуляції Німеччини, з важкими боями, втративши практично всю матеріальну частину і зброю, крім легкої, прорвався до Австрії і теж здався англійцям 12 травня. В м. Клагенфурт (Австрія) 12 травня здався Російський охоронний корпус.

Так закінчилася ганебна епопея козацтва, і зокрема донського у складі військових сил Третього Рейху.

Скільки ж донських козаків пройшло через військові формування Вермахту, охоронної поліції та СС? Навряд чи хтось назве реальну цифру. Говорять про 45-50 тисяч. Втім, якщо врахувати, що лише корпус фон Панновіца нараховував до 25 тисяч солдат і офіцерів, ця цифра є напевно дуже заниженою.

Залишається лише гадати, чому Сталін, депортувавши до Казахстану, Сибіру та Середньої Азії калмиків, інгушів, чеченців та кримських татар, не зробив те саме з донськими козаками, що виглядало б цілком логічно.

Наостанок треба сказати, що майже всіх козаків, включно із їхніми командирами союзники видали Совєтам. В принципі, вони могли цього і не робити, принаймні з Красновим, Шкуро, Кєлєч-Гірєєм, бо вони не були підданими Радянського Союзу і формально не підпадали під дію законів про колабораціонізм. Тут зіграла свою роль політика: доля цих зрадників була однією з багатьох складових перемовин між СРСР та західними союзниками, зокрема, в Ялті. Лондон та Вашингтон не вважали за необхідне опікуватися долею колишніх білоемігрантів. Вони вже нікому не були цікаві.

Після війни Колегією військового суду СРСР відносно отаманів Краснова, Доманова, Шкуро, отамана кавказців Султана Кєлєч-Гірєя було винесено обвинувачувальний вирок. Всіх страчено в 1947 році. Через повішення.

Єдиний, хто заслуговує хоч на якусь повагу в тій компанії – це группенфюрер СС Гельмут фон Паннвіц. Як підданий Німеччини, він мав змогу уникнути видачі радянськй стороні, але добровільно залишився з Красновим та Домановим, аби розділити долю бойових товаришів. Цікаво, чи хтось із донських отаманів вчинив би те саме по відношенню до Паннвіца?

Єдине, що жаль – дітей. У 10-12 років хлопчик або дівчинка не розуміється на політиці, вони повністю залежні від батьків, які не лише вкладали в їхні голови чужі ідеї, не лише вивезли з рідної землі, але і пішли на жахливе – позбавлення їх життя. Табір інтернованих під Лінцем побачив жахливі сцени: не бажаючи нести відповідальність перед країною, яку вони зрадили і перед народом, проти якого воювали, багато хто з козаків вчинив самогубство. Жінки вішалися. Чоловіки стрілялися. Але перед цим вони убивали власних дітей.

Одразу пригадується доля родини Геббельсів…

P.S. А пам’ятника «донським есесівцям» наразі вже немає. Не домігшись від офіційної російської влади рішення щодо його демонтажу, обеліск знищили патріоти-антифашисти. Напередодні 9 травня 2009 року невідомими особами за допомогою кувалди пам’ятник було розколото на шматки і досі прихильникам Краснова та Шкуро відновити його не вдалося. Поки що…

Іронія долі в тому, що за фактом знищення обеліску на честь зрадників Росії правоохоронними органами Російської Федерації порушено кримінальну справу за статтею «вандалізм». Тож якщо осіб, які здійснили той вчинок знайдуть, їм загрожує тюрма.

Правда, цікаво?

http://scepsis.ru/library/id_1400.html

Поставити в Москві на кладовищі храму Всіх святих обеліск генералам Краснову, Шкуро і Доманову можна. Группенфюреру СС Пннвіцу – також. Адже вони - не посіпаки фашистські, вони воювали проти Батьківщини (і були страчені в 1947 році) "за вєру і отєчество" та «государственность» Війска Донського. Раз за "вєру", та ще й за "государственность", то, виходить, можна і в СС.

(http://www.versiasovsek.ru/material.php?4152)

Урочисті заходи з молебнем, влаштовані на честь есесівців-козаків на 60-річчя Перемоги над фашистською Німеччиною. Зверніть увагу, ми раді б помилитися, але шеренга на дальньому плані дуже схожа на Почесну варту Збройних Сил Російської Федерації.

prokazakov.blogspot.com

Командний склад XV козачого кавалерійського корпусу СС. Поруч с Гельмутом фон Панновіцем – його «бойовий побратим» - генерал Шкуро.

ilovephoto.info

Бойові побратими. Командний склад 5-ї Донської козачої дивізії. В центра (обіймаються) - донський козак Іван Кононов та полковник (майбутній группенфюрер СС) Гельмут фон Панновіц.
Цікаво, хто зможе визначити із людей на цьому фото німець, а хто - козак?

http://www.vestnik.com/issues/2003/0611/win/reznik.htm

Красень, правда? Зверніть увагу на нашивку за поранення. ЇЇ полковник Кононов отримав за кров, пролиту в їм`я Великого Рейху німецької нації та його вождя Адолфа Гітлера.
Ця людина є куміром не лише для донських козаків, але й для багатьох росіських націоналістів, які люблять розповідати про "зрадника" Шухевича та УПА на службі у німців. Хоча ані Шухевич, ані Бандера ніколи не були громадянакми СРСР, як Кононов і не служили в РККА, як Кононов.

А на Дону створено цілий меморіальний комплекс в честь гітлерівського генерала Краснова та його "сподвижників". Біля нього дуже люблять проводити різноманітні заходи прихильники "борців за Росію". Цікаво, якби їх туди, в 1942 рік, на чиєму боці вони б воювали? Чию кров лили б?

Хоча, побачивши ЦЕ, розумієш, що питання до попередньої світлини видається риторичним.

А ось іще.  Денікін Антон Іванович та Колчак Олександр Васильович певне, перевертаються у могилах через те, що їхні імена опинилися на цьому обеліску поряд із Шкуро, Красновим та Ко.

Цікаво, але і Роман Шухевич із Степаном Бандерою теж не знають спокою, оскільки російські націонал-шовіністи ставлять їх в один ряд із Шкуро, Красновим та Власовим, повідомляючи між іншим, що вони (УВАГА!!!) "... забыли, что украинцы - это термин введённый жидобольшевиком Кагановичем, а по сути они такие же русские из Малороссии!".

No comments...

ПАВЛО ПРАВИЙ