Загальна кількість переглядів сторінки

субота, 31 грудня 2011 р.

Про сарматів, Румунію та шпаргалки для українських школярів.


Нещодавно на блозі Сергія Пантюка в «Українській правді» довелося прочитати досить цікаву статтю «ЗаТабачені Тягниодіяла», в якій проаналізовано шалені вади деяких шкільних підручників з української мови та літератури. Відзначалися їхній вкрай низький рівень та зрусифікованість (для цікавих - http://blogs.pravda.com.ua/authors/pantyuk/4ede96fa2ab16/).
Останнім часом, у світлі бурхливої діяльності «міністерства темряви і мракобісся», як називає Сергій Пантюк відомство Дмитра Табачника, тема освіти взагалі і шкільних підручників зокрема піднімається все частіше. Та на наше переконання – все ж не так часто, якби того хотілося.

Адже освіта дітей – то є майбутнє держави і народу, відповідно, ні податкові, ні пенсійні, ні фінансові, ні навіть екологічні питання, на нашу думку, не повинні мати пріоритет перед освітніми.
Продовжуючи тему, яку підняв Сергій Пантюк ми би хотіли звернути увагу громади на проблему підручників з історії України. Адже немає ніякої важливішої шкільної дисципліни для формування самосвідомості громадянина, аніж історія, яка, зрештою, є нічим іншим, як концентрованим віковим досвідом буття націй. До того ж історія, як жодна з інших наук, виховує навички і тягу до самостійного, критичного і логічного мислення, без чого не можна собі уявити освічену, розумну людину.
В світлі цього той учбовий матеріал, що його пропонують нашим дітям не викликає нічого, окрім здивування, суму і обурення. На таких підручниках навчити чомусь дитину майже неможливо.

Основа основ – Історія України, підручник для 7 класу загальноосвітніх навчальних закладів. Рекомендовано Міністерством освіти і науки України. Автори – Ю.Ю.Свідерський, Т.В.Ладиченко та Н.Ю.Романишин.
Вийшов підручник у київському видавництві «Грамота» у 2007 році, та ще й за державний кошт і ледь не з перших сторінок починає вражати.
Це ж звідки автори підручника взяли, що легендарний київський правитель Аскольд «прийняв титул кагана»? У візантійських джерелах дійсно є розповідь про те, як народ росів в 860 році напав на Константинополь. Згадується і правитель цього народу – «прегордий каган». Але ні імені його, ні теренів з яких прийшов той народ, не уточнюється. Чому тим каганом має бути саме Аскольд, панове автори? Поясніть?
Ось іще серйозніше. Тут ідеться не про спірні історичні версії, а про елементарне фальшування історії.
Як відомо, в 943 році війська київського князя Игоря здійснили великий похід на Кавказ, напавши на місто мусульман-далеймітів Бердаа. Той похід закінчився катастрофою: серед русів спалахнула дизентерія, вони були змушені відступати, потрапивши під удар противника, відплили на кораблях в Персію, де і загинули («Єврейський анонім»). На Русь із того походу не повернувся ніхто. Окрім захоплення та грабунку Бердаа, відомостей про те, що руси захоплювали ще якісь міста в джерелах немає.
Тепер читаємо підручник:
«У 943 р. Ігор здійснив похід у Закавказзя і заволодів багатими містами на Каспійському узбережжі. Це дало можливість київським купцям торгувати на Сході».
Як це розуміти, шановні?
В цьому ж параграфі, кількома рядками вище, про того ж князя Ігоря розповідається:
«Київський князь тримав у покорі слов`янські племена і поширив свою владу на східний Крим і Таманський півострів, де було Тмутараканське князівство».
Вельмишановним глибоко вченим авторам підручника треба б знати, що Тмутараканське князівство виникає лише після 965 року, тобто, вже при князюванні Святослава Завойовника. А до того не те що князівства - навіть назви такої не було. А було місто Семкерц, яке належало Хазарському каганату.
Товаришам Ладиченко та Свідерському корисно було б знати, що князь Ігор дійсно захопив Семкерц в 939 році. Однак похід той був провальний. Ніякої влади на Крим і Тамань Ігор не поширював. В Семкерці протримався лише кілька днів, після чого хазарський воєначальник, єврей «достославний Песах» вибив дружину Ігоря з Криму, дійшов до самого Києва і змусив князя виплатити йому данину. Це, пане Свідерський – знаменита «данина мечами», яку так яскраво змальовано в «Повісті минулих літ». Чи ви не читали?
Параграф 16 прикрашає фото якоїсь річки з пагорбистим берегом, а під ним підпис: «На сучасних землях Донеччини протікає р.Калка»!
Ю.Ю.Свідерський має терміново, хай навіть уночі бігти до Академії наук! Повідомити про те, що йому нарешті вдалося знайти легендарну річку Калку, на якій у 1223 році русько-половецькі дружини билися з монголо-татарами!
Ось вже кілька десятиліть історична наука б`ється над загадкою Калки, оскільки річки з такою назвою немає від Волги до Дунаю. Сперечаються академіки: чи то на Кальчику відбулася легендарна битва, чи на Кальміусі. Хтось достатньо обґрунтовано доводить, що то – річка Конка…
І не знають вони нещасні, що треба лише звернутися до пана Свідерського та його колег! Бідні академіки! Їм і на гадку не спаде зазирнути в підручник історії для 7 класу, щоб побачити світлину тієї Калки! Що  за відповідний могорич пан Свідерський особисто відвезе їх на Калку, покаже де робилися фото, де відбувалися відбувалися ті прадавні події…
Там ще багато чого цікавого, в тому підручнику. Наприклад, в другому параграфі ми спантеличено читаємо, що разом із слов`янською більшістю, норманами, балтами, фіно-уграми та болгарами, населення Київської Русі складали ще й… сармати!
Не інакше автори підручника російської Вікіпедії начиталися – лише там можна зустріти абсолютну (для нормального історика) нісенітницю про те, що сармати проіснували до пізнього Середньовіччя!
Смішно? Не дуже. Уявіть собі дитину, котра в 6 класі, в курсі «Історія стародавнього світу» вчила, що сармати – це велике іраномовне племінне об`єднання, яке існувало у Північному Причорномор`ї в IV ст. до н.е. – IV ст. н.е., і раптом з подивом виявляє сарматів в Київській Русі!
Говорити про сарматів, як про єдиний народ – це просто феноменальна безграмотність! Тому що вони не етнос. Сармати – суперєтнос, який включав у себе безліч племінних об`єднань. Хто ж входив до складу населення Київської Русі на думку авторів підручника? Аорси? Сіраки? Алани? Може, на вулицях Києва з коромислами на плечах бачили касозьких жінок? Чи, мо, в дружині Володимира Великого шановне місце займала кіннота язигів?
Про те відомо лише Ю.Ю.Свідерському та його товаришам, що склепали цю халтуру.
Ось вони в четвертому параграфі про княгиню Ольгу «видали»:
«У 946 р. княгиня здійснила поїздку до Константинополя. До цього часу східні слов`яни ходили на Константинополь військовими походами. Уперше було послане мирне посольство (понад 100 осіб), яке урочисто прийняв візантійський імператор Констянтин Багрянородний. Відбулися мирні переговори про відносини двох держав, союзну угоду, а також обговорювалося питання християнізації Русі».
По-перше, в українській мові немає імені КоНстянтин, а є – Костянтин. А по-друге…
Хотілося б побачити джерело, в якому написано про те, що під час посольства обговорювалося питання хрещення Русі. І де автори підручника про союзну угоду вичитали – теж.
Академічна наука досі сперечається щодо дати посольства княгині Ольги до Царграда. Найвірогіднішими називають 958 та 957 роки.
Але 946-й рік?.. Звідки? Чи не приснилося це, наприклад, пану Свідерському?
Виявляється, що ні. Цю дату (як версію) висунув академік Гумільов у своїй книзі «Від Русі до Росії». Книга  – науково-популярна, майже белетристична, джерелом у професійних істориків не вважається. Дата ця – особиста версія самого лише Гумільова, версія не доведена і нічим не підкріплена. Яке ж право мають автори шкільного підручника тиснути дату, яка офіційно не прийнята наукою? Це є ні що інше, як злочин!

А ось навчальний посібник з історії країни для учнів 7 класу. Автори практично ті самі: Т.В.Ладиченко; Ю.Ю.Свідерський, В.В.Свідерська (родинний бізнесу них тут, чи що?), і якість та сама. Якщо не гірша.
Вийшло це чудо у видавництві «Прем`єр», в 2004 році російською мовою:
«… разгром хазар имел и негативную сторону. Он открыл кочевым народам Азии – печенегам – путь в Киевское государство. С этого времени печенеги не раз нападали на Киевскую Русь».
Це автори посібника про розгром Хазарського каганату Святославом. Думка (досить спірна) про те, що Святослав зробив помилку, існує давно. Наприклад, про те, що, розбивши хазарську «орду», Святослав «відчинив двері» на Русь для кочовиків писав М.Грушевський.
Однак, за всіх своїх недоліків, пан Михайло все ж був непересічним істориком. Він був професором (без двох літер «ф») і просто розумною людиною. Тож він не називав конкретно, яким же племенам кочовиків «відчинив двері» Святослав.
А ось автори посібника певне мають дещо інші особисті якості. Тому питання з «тюрками» вирішили прояснити. Не посоромившись того, що за п`ять сторінок до цього самі ж і написали (абсолютно вірно, до речі):
«Периодом правления Игоря датируются первые летописные сведения о появлении в южнорусских степях кочевников-печенегов (виділено авторами посібника, П.П.). Первое упоминание о них в «Повести временных лет» относится к 915 г. (виделено авторами посібника, П.П.). Князь Игорь заключил с печенегами договор, после чего они перекочевали к границам Византии и Румынии. В 920 г. Игорь вел с ними войну, а в 944 г. сами печенеги приняли участие в походе Игоря на Византию».
Так поясніть бідним школярам, як Святослав міг відкрити шлях на Київську державу печенігам в 965 році, коли вони вже були тут у 915-му? Більше того – печеніги разом із Святослоавом ходили і 965 році війною на Хазарію! Напевне, відкривати собі дорогу на Русь.
Іще, маленький такий шпичак Свідерським та Ладиченко. Як могли печеніги в першій половині Х ст. перекочувати до кордонів Румунії якщо така держава постала майже на тисячу років пізніше змальованих подій? Панам, які намагаються вчити наших дітей повідомляємо, що Румунію як незалежну державу було створено у 1878 році.
А в Х сторіччі не те що Румунії, але і народу такого – румунів – не було. А були їхні предки, які звалися волохами. Жили ті волохи у складі мадярського королівства. Цілком очевидно, що мадяри аж ніяк не бажали бачити у себе непроханих гостей із Степу. Їх там і не було.
Панами, які намагаються вчити наших дітей, повідомляємо, що кінцевим західним пунктом розселення печенігів у Х сторіччі був Південний Буг. Тож вони не те що до кордонів сучасної Румунії не дотягли, але і до Одеської області теж. Сусідами ж волохів були слов`яни-тіверці, які відділяли печенізький Степ від свіжоспеченої горе-істориками «Румунії».
Але згадані творці підручників не в самоті несуть світло знань українським дітям. Багато ще є бажаючих допомогти їм в цій титанічній роботі на освітянській ниві.

Ось ще одна книжка, яку рекомендовано Міністерством освіти та науки школярам для позакласного читання, і яку ми рекомендуємо до негайного спалення. Привселюдно. На площах.
У світ її випустило київське видавництво «Кобза» у 2004 році і стоїть збірка «Світ навколо нас. Історія» на полицях дитячих, а також обласних наукових(!) бібліотек.
З вихідних даних абсолютно неможливо зрозуміти, хто входить до числа авторів цього «монументального труда», а упорядник – такий собі С.Тишковець.
Там же - що не оповідання, то жах. Наприклад, князю Святославу в цій книжці присвячено статтю в сорок один рядок. Всього. Ось останній абзац:
«І тоді поділив Святослав Русь поміж синами: Ярополку, старшому, залишив Київ; Олегу, середньому, – Чернігів, а Володимиру, молодшому - Новгород. Сам же рушив у похід».
Все. Далі розповідь про Святослава уривається. Наче в оповідача на півслові куля влучила. Про те, що Святослав робив далі діти мають здогадатися самі. За допомогою спіритизму, мабуть.
Але і те, що він встиг сказати, ні в які межі історичної правди не лізе.
А повідомте нас, шановний упорядник книжки С. Тишковець, в якому такому страшному сні Вам привиділося, що середній син Святослава отримав Чернігів? Ви у «Повість минулих літ» хоча б раз в житті зазирали? Ви взагалі розумієте, що Ви там навпорядковували? Ви розумієте, що начитавшись ваших книжок, дитина піде складати тести з історії України і отримає «кол»? Ви розумієте, що запросто можете поламати їй життя?
В передмові написано красиво:
«… Це – не підручник. Зовсім ні. Швидше, свого роду конспект. Або, як кажуть школярі, шпора, хоч і немала за об`ємом» .
Нічого собі… шпора! В цій «шпорі», якщо не помиляємося, шокованим вашою «ерудицією» учням повідомляється, що Анди, знаходяться в Північній Америці, а Мексиканський залив - на західному узбережжі Північної Америки.
Там ще багато чого написано цікавого – обрегочетеся. А можете і заплакати. Лише дітям не показуйте.
Ось так вчать наших школярів. На такій «літературі» виховують наш народ. І в той же час, побачивши матеріали, які не вписуються в їхні  «видатні дослідження», волають, мов їх ріжуть: «Не дамо переписати історію!»
Вони прагнуть, аби ми і надали мирилися із «шпорою», яка розповідає нам, що за часів правління Катерини II, котра ввела на території України кріпацтво і знищила Запорізьку Січ, «свободи стало більше»! Блискуче! А от якби панів упорядників таких ось «шпор» - та у кріпосне ярмо? Одна справа – на предків багнюку лити, доводячи що їм у ярмі було дуже навіть добре, бо свободи, виявляється у них побільшало, а інша - самому в ярмі ходити!
Багато хто небезпідставно бідкається, що Україну заполонила література сумнівної якості з однієї сусідньої країни. А тут свої таке чудять…
Диверсанти?
Халтурщики?
Невігласи?
Чи звичайні холуї?



Немає коментарів :

Дописати коментар