Друга світова війна. Дещо про мораль і вигоду.

Сьогодні будь-який блогер має писати про одне. Ця дата є визначальною в долях не лише України, Росії, США чи Єгипту, - вона є рубіконом, за яким світ змінився кінцево і безповоротно. І лише кінець цього світу щось радикально переверне.

Перше вересня – визначна і в той же час для українського народу досить неоднозначна дата. Саме в цей день 72 роки тому почалася Друга світова війна.

Визначальною цю дату робить сама подія – адже Україна є учасником тих подій, і учасником ключовим. Певне, жоден інший народ світу, окрім українців та ще білорусів не зазнав такого нищівного удару по собі під час тієї всесвітньої трагедії. І мало який ще народ може сказати про те, що він є одним із основних творців Перемоги.

Чому ж мовчать сьогодні фанфари? Чому цей день, на відміну від 22 червня не визначається у нас ніяк? Чому дати і початку, і кінці Другої світової війни в Україні опинилися в статусі такої собі persona non grata?

Відповідь тут може бути лише одна: українці досі так і залишаються в пастці ідеологічних штампів, розроблених комуністичними агітаторами другої половини ХХ сторіччя.

Скажемо більше: той факт, що досі не відбулося переосмислення певних історичних подій і процесів, перехід, образно кажучи з одного календаря на інший, той, за яким живуть нормальні європейські народи, свідчить про те, що Україна нині знаходиться в ідеологічно-інформаційного просторі одного із своїх найближчих сусідів. Там так само «піднімають на щит» Велику Вітчизняну війну, практично ігноруючи решту.

І це дуже дивно, зважаючи на те, що країна, для якої було розроблено концепт «Великої Вітчизняної» вже давно не існує. Більше того, якщо сучасна Росія об`активно змушена відстоювати примат отієї «Великої Вітчизняної», оскільки нинішнє її керівництво оголосило про «спадковість» Російської Федерації від СРСР (тому багато є причин, геополітичних в тому числі), то що змушує Україну залишатися в форматі сусловської ідеології? Побоювання образити когось там у Кремлі? Так вони і так ніколи не палали дружнім ставленням ані до української еліти, хто б там її не репрезентував на конкретному відрізку історичного процесу, ані до українського народу в цілому.

Недаремно, напевне, такі одіозні постаті як пан Корнілов, або пан Табачник не припиняють мантри про «неприпустимість переписуваня історії», що досі наш істеблішмент, і політичний, і науковий (мається на увазі офіційна історіографія), не говорячи про письменницько-кіношно-журналістський не усвідомлюють необхідності очищення української самосвідомості від гнилих радянських штампів; що без цього неможливий поступ в майбутнє. А може – навпаки, занадто гарно все це розуміють.

В чому причина? Чому тема Другої світової, разом з темою національно-визвольного руху в Україні є найболючішими в нашій історіографії? Чи не тому, що комусь вигідно, аби ми і досі відстоювали чужі інтереси?

Можна зрозуміти, коли «справедливість» участі у війні обстоюють в Росії. Правонаступництво від СРСР зобов`язує. Тому і Велика Вітчизняна – аби відкараскатися від того, що насправді то була війна за перерозподіл сфер впливу в Європі і світі, і СРСР разом з Німечиною був ініціатором того перерозподілу. Але навіщо українцям доводити те, що давно спростовано істориками всього світу – що роль СРСР у ІІ Світовій війні була майже такою ж, як і гітлерівської Німеччині.

І якби історія склалася дещо інакше, якби Гітлер не напав на СРСР, або якби Франція і Великобританія в союзі із США придушили б Адольфа до 1941 року – настала б черга і Сталіна.

І сиділи б Нюрнберзі поруч з геноссе Ріббентропом, Гессом і Герингом товариші Молотов, Ворошилов і Жуков. Перші – за анексію «іконно німецьких» Судет, Данцига і Авсрії, другі – за «возз`єднання» з «іконно русскімі» Західною Україною, Бессарабією і Західною Білорусією.

Дійсно, якщо Кейтеля, Йодля і Кесельрінга можна судити за окупацію Данії, Бельгії, Люксембурга, то чому Жукова, Шапошнікова і Тимошенко за окупацію Литви, Латвії і Естонії також не судити? Якщо війна Німеччини в Греції підпадає під ознаки військових злочинів, чому війна в Фінляндії – ні?

Чи, може, методи у Гітлера і Сталіна були принципово різними? Приводом до агресії проти Польші, з якої починається і ІІ Світова війна став напад на радіостанцію в німецькому місті Гляйвіц, що його (напад) здійснили буцімто поляки. А приводом до війни СРСР з Фінляндією був начебто обстріл з артилерії однієї з радянських частин, який (обстріл) буцімто здійснили фіни.

В 1945 році німецькі архіви і німецьких генералів було захоплено радянськими військами і Сталін показав всьому світу документи, які доводили злочинну сутність гітлерівської влади – ось, дивіться, це німецькі спецслужби провокацію в Гляйвіці організували. І полонені свідки підтвердили – Валтер Шелленберг, наприклад: так, це – ми. А радянські архіви ніким захоплено не було, і радянських генералів не допитували. Тому досі ходять невідомі фінські артилеристи в провокаторах тієї війни…

Гіммлер, Кальтенбруннер і Франк – нелюди. Саме вони причетні до організації масових розстрілів циган, євреїв ї поляків, в організації концтаборів, у використанні машин-«душогубок», в стратах без суду противників режиму і масових депортаціях поляків. А Берія, Хрущов та Молотов не причетні до організації масових розстрілів циган, українців, росіян, поляків, тощо; в організації концтаборів, у винайдені машин-«душогубок», в стратах без суду противників режиму і масових депортаціях поляків (і ще декого окрім них).  Ебергард і Блобель винні в масових розстрілах в Бабиному яру, а Жуков із Сєровим – в розстрілах польських офіцерів, вчителів, священників і агрономів в Харкові – ні. Гітлер давав безпосередні вказівки про знищення радянських військовополонених в Сирецькому таборі, а Сталін – про розстріл польських військовополонених в Катинському лісі не чув.

Гітлер – агресор і підпалювач війни. Авіація Геринга 1 вересня 1939 року бомбардувала мирні польські міста. А Сталін – оплот миру. Авіація генерала Локтіонова мирні польські міста не бомбардувала.

Радянських людей комуністична пропаганда переконувала: в Польщі червоноармійців зустрічали квітами. Було. Але і затяті бої були. Наприклад, Третя армія РККА після знищення 17 серпня польских прикордонних застав (21 вбитий, 120 полонених з польського боку і 15 убитих 24 поранених із радянського) протягом трьох днів вели інтенсивні бої за польські міста Пліса, Глибоке, Постави, Свенцяни, Гродно.

 Лише під Гродно втрати Червоної Армії становили 200 убитих; 500 поранених; 15 танків, 2 бронеавтомобілі. Втрати з польського боку - більш ніж 500 убитих і 1,5 тис. полонених. Що це, якщо не справжня війна?

Але СРСР із категорії агресорів, організаторів військових злочинів випав і опинився в категорії визволителів. Чому? Тому що, протягом ІІ Світової війни Британія та США дуже потребували, аби СРСР воював саме на їхньому боці. Ще до червня 1941 року британська дипломатія всіляко підштовхувала Сталіна до війни з Німеччиною. А коли Гітлер напав…

Американці та англійці ладні були пробачити Сталіну будь які злочини, і минулі, і майбутні. Аби той не припиняв війну з Гітлером. Аби українці й білоруси, казахи і грузини, росіяни і чеченці помирали на полях боїв замість громадян США та Британії.

Відомі слова, які сказав Уїнстон Черчілль, коли його спитали щодо морального аспекту союзу з режимом Сталіна, який такий само кривавий і злочинний, як і режим Гітлера (близько до тексту): «Якщо Гітлер почне штурмувати Пекло, я навіть самому Люциферу дам позитивну характеристику».

Європейці та американці дуже полюбляли (і полюбляють) розлогі міркування про моральність та демократію і дуже люблять засуджувати порушників «принципів».

Але іноді, коли їхній шкурі стає надто гаряче, розмови ці припиняються і «принципи» кудись діваються.

Ось як один з керівників британського дипломатичного корпусу сер Френк Робертс висловився щодо звіту свого підлеглого О`Меллі щодо Катинської трагедії. Відзначивши, що той звіт «вказав на труднощі, які можуть виникнути, коли переможці пояинають чинити правосуддя над переможеними: «Безумовно, це дуже незручна ситуація, коли ми боремося за моральну справу і коли маємо намір адекватно поводитися з воєнними злочинцями, а звинувачення такого роду слід висунути нашим союзникам» (Лоренс Різ. Друга Світова вйна за зачиненими дверима (Сталін, нацисти і Захід), К,, Темпора, 2010, стор. 186).

Далі - слово секретаря і керівника міністерства закордонних справ Великобританії сера Александера Кедогена: "Зізнаюся, що, наче боягуз, я скоріше відвернувся від подій Катині, боячись того, що я там знайду...

Скільки тисяч своїх громадян убито радянською владою?..

Але як усі ми знаємо (і всі погоджуємося), знання цих фактів не може вплинути на хід наших дій чи політику, тому чи є перевага в тому, щоб підавати більше число осіб, ніж необхідно, духовному конфліктові, який виникає при читанні документа?" (там же).

От щоб уникнути "духовного конфлікту", сер Кедоген зробив так, щоб генеральний прокурор Руденко, відповідальний за масові вбивства радянських громадян, всівся судити відповідальних за масові вбивства радянських (а також німецьких, польських, англійських, американських, грецьких) громадян нацистів. Тут мабуть, виникає лише одне питання, говорячи про себе "наче боягуз", чи сер Александер не помилився щодо правомірності використання слова "наче"?

Дивно, але і про мораль та загальнолюдські цінності, заради захисту яких Британія постала проти нацизму сер промовчав...  

Як відомо, історія слова «якби» не знає. Тому сталося як сталося – СРСР опинився в Нюрнберзі обвинувачувачем, а занадто «моральний» О`Неллі зі своїми принципами і оксфордським вихованням – третім секретарем посольства в Ліссабоні.

Але ж війна – війною, а…

Нині практично в усіх (окрім, звісно, Росії та її сателітів) країнах серед істориків встановилася одноголосна думка: Радянський Союз починав ІІ Світову війну як союзник Гітлера, а закінчив – як союзник Антигітлерівської коаліції. І сталінським злочинам належну оцінку дають.

А ми… Ми продовжуємо чіплятися за старі кліше. Тому зручніше Другу світову відсунути, а «на щит» піднімати штучно виведений в нетрях радянського Агітпропу «Велику Вітчизняну». Незважаючи на те, що більш ніж 1 мільйон громадян СРСР воював на протилежному боці, що аж ніяк не свідчить на користь цього терміну. Незважаючи на те, що в такому випадку, учасники війни з Японією (і її жертви) опиняються «на периферії» нашого світосприйняття. Незважаючи на те, що існує і досить цікава правова колізія: Велика Вітчизняна офіційно закінчилася 9 травня 1945 року, а учасники боїв з японцями періоду серпня 1945 року все одно підпадають під категорію «учасників».

Питання до панів з Інституту історії АН України: навіщо закликати проти «переписуваня історії», якщо нинішню історію написано так, що нитки виявляються не лише білими, але й добряче підгнилими?

Щоб «не образити»?..

Знову вигода замість моралі?

Тегеран-43. Американські і британські державні діячі бухають разом із Сталіним, і ніякий "духовний конфлікт" не заважає їм давитися російською ікрою та осетриною, бажаючи убивці мільйонвів "довгих років". Представників польского Уряду в екзилі сюди не запросили. Рилом, видать, не вийшли. Між тим в Тегерані без поляків ділили Польщу. І так само - без "духовних конфліктів". 

Генеральний прокурор СРСР Руденко сидів би на лаві підсудних під час Нюрнбергського процесу. Якби Гітлер не напав на СРСР в 1941 році.

Руденко говорить, говорить, говорить... А вони сидять і думають: "Блін, та половину того, в чому ти нас звинувачуєш ми разом творили"!.

Цей товариш дожив до глибокої старості. Став Героєм Соціалістичної праці "за видатні заслуги". Якщо видатними заслугами вважати його роботу в Нюрнберзі, то слід також знати, що цей товариш прославився також як головний обвинувачувач у "процесі шістнадцяти" - над представниками союзників СРСР у ІІ світовій війні - керівниками польської Армії Крайової (процес ішов з 18 по 21 червня 1945 року). Цікаво, що вони, а також делегати Ради національної єдності були запрошені в СРСР для "дружніх зв`язків", всі вони були ветаранами Варшавського повстання проти нацистів. Там їх відразу з арештували і судили як... нацистських посіпак.
Прокурор Руденко особисто "шив справи". А англійські джентльмени зробили вигляд, що нічого не знають. Заради збереження дружніх стосунків.
В 1954 році Руденко - державний обвинувачувач у справі генерала Абакумова. Ось як цей "світоч права" працював: "Как только завершился судебный процесс, Р.А. Руденко сообщил первому секретарю ЦК КПСС Хрущеву Н.С. по телефону в Москву... о выполнении задания и спросил, можно ли закругляться». Получив утвердительный ответ, Руденко не стал мешкать. Абакумова расстреляли в тот же день, лишив его возможности обратиться с ходатайством о помиловании..." (http://www.warheroes.ru/hero/hero.asp?Hero_id=9987).
Ось з такими істотами співпрацювали Черчіль та Рузвельт. Позбувшись будь-якого "духовного конфлікту". 

 

Одна з цих фото - з Бабиного яру. Інша - з Катині. Здогадайтеся де яка. І знайдіть різницю між злочинами нацистів і більшовиків. 

А це - Львів. В 1941 році НКВС, відступаючи, просто закидало гранатами камери з ув`язненими. Дві тисячі трупів. Священники, музиканти, вчителі, адвокати... Ці дії підпаають під статті про злочини проти людяності. Але в Нюрнбергу про це ніхто не згадував. Переможців не судять...

  http://cs4630.vkontakte.ru/u2256548/video/s_c4c474a6.jpg

Ветеран НКВС у Львові виступає з "пламеной речью" про злочини проти людяності.

Цікаво, а його рука тримала пістолета, що мав стріляти в потилицю "ворогам народу"?

ПАВЛО  ПРАВИЙ