Конотопська битва: правда, напівправда і...

8 липня - дуже цікава дата, зогляду на ретроспективу історії України. Цей день знаменує дві битви дати яких відстоять на півсторіччя. Результати цих битв були прямо протилежні для українців, а от наслідки - однакові. Бо і поразка шведсько-українського війська під Полтавою, і блискуча перемога українсько-татарських військ гетьмана Івана Виговського під Конотопом в подальшій перспективі закінчилися одним - підкоренням України московськими царями.

Причина цього банальна, принаймні для історії нашого народу - внутрішні чвари серед української старшини, яка так і не спромоглася згуртуватися задля досягнення стратегічної великої мети - створення сильної суверенної держави. Про це вже писалося на цьому блозі, зокрема, в статтії "Як козаки Україною торгували" і повторюватися на предмет теми перманентних зрад немає сенсу. Мабуть, українці - чи не єдиний нарід, про який складено анекдот: "Два українці - партизанський загін; три українці - партизанський загін із зрадником". Десятиріччями й віками опненти й вороги тим користувалися - варто було трохи потрусити червонцями, талярами, рублями, рейхсмарками чи доларами і завжди знаходився охочий продатися. Поділяй і володарюй!
Гірко? Так. Але такі вже наші реалії. Цей характер душі - заздрість до ближнього і хворобливі амбіції, що не співставляються з реальними можливостями, дбати перш за все за свій хуторок і млинок, за власних діточок, - а решта - нехай як хочуть, залишаються в нас і по сьогодні.
Інакше як пояснити, що про Полтавську битву відомо кожному українцю, а про битву під Конотопом - переважно лише "продвинутим"? Причому в останньому випадку українці чомусь соромляться аж надто пишатися, бо страшаться "образити" сусідній братній нарід.
Даремно. Нормальні люди - не образяться. Нема чого ображатися на справедливу гордість нації, яка боролася за власну державу.
 Ображатися на те, що в Індії пошановуть сипаїв, які колись повстали проти британського панування зараз можуть лише найшовіністичніші англійці типу різного роду скінхедів. І лише фашистским молодикам сучасної Австрії прийде на думку протестувати проти вшанування італійцями Джузеппе Гарібальді, який бився колись з австіяками за незалежну суверенну Італію.
Ми з нашими росіськими сусідами, певне, теж повинні пережити всі образи й почати з чистого листа.
Та поки не дуже щось виходить. Не в останню чергу через те, що знаходяться (з обох боків, доречі) бажаючі розкочегарити конфлікт, аби біля того вогнища погріти руки та посмажити каштанів.
Давайте ж ще раз згадаємо ту славну сторінку в історії нашого народу. Але згадаємо своєрідним чином. Давайте розберемо російську версію битви, проаналізуємо і покажемо, як історія стає зброєю, а історичні події більш ніж 300-річної давнини деякими пропагандистами (язик не повертається назвати їх істориками) використовуються для виховання сумнівної якості "патріотизму".
Отже, російський варіант Вікіпедії.
"В 1658 году гетман, заключив с Речью Посполитой Гадячский договор, открыто встал на сторону Польши и Литвы в русско-польской войне".
Чи правда це? Так, правда. Але чи варто шановним російським колегам так прозоро натякати на те, що Виговський зрадив Москву? Доводиться нагадати, що "русско-польская война", про яку тут згадують постала як продовження війни польско-української. Що війну з Польщею Москва почала (за угодою з Хмельницьким) задля того, аби вирвати Україну з лабет польських панів, і що  московська сторона клялася не кінчати війни до остаточної перемоги, і не вести перемовин про мир з поляками без згоди й участі української сторони.
Але Цар московський Олексій Михайлович зрадив українців. В 1656 року було укладено Віленський мир між Москвою та Краковом, а козаків навіть не допустили до перемовин, через що Богдан Хмельницікий в шаленстві й запалі рвався піти походом на Москву, аби дощенту винищити зрадників.
Так може у царя були вагомі причини, щоб зрадити українців і порушити своє царське слово? Причини були. Вірніше - лише одна. Зате дуже вагома: в 1655 році Польща потрапила у вкрай скрутне становище - шведи зайняли півкраїни, а Московське царство - маже всю Литовську землю (не плутайте із сучасною Литвою, тоді литвинами називалися сучасні білоруси). Щоб вибратися із халепи поляки запропонували Олексію Михайловичу... польску корону. І от захоплений перспективою стати ще й польським королем московський цар пішов на зраду братнього народу. А що, хіба цар не господар свого слова: захотів - дав, захотів...
Власне кажучи, дії Виговського - то була реакція на підлу повединку Москви по відношенню до свого союзника, якого цар обіцяв захищати й вольностей його не порушувати.
То хтож у тій війні був дійсним зрадником? Що скажете, панове?
Наступна цитата:
"Действия Выговского, нацеленные на новое подчинение Короне, вызвали сильное сопротивление среди казаков".
І це правда. Але не вся. "Сільноє сопротівлєніє" оказали лише Полтавський та Миргородський полки. Плюс на боці Москви проти Виговського постала Запорозька Січ. І це все.
Щодо запорожців, то тут розмова окрема. Запоріжжя, нікуди правди діти завжди славилося своєю продажністю і неодноразово переходило з польського боку на московській і навпаки. Іноді навіть виступало на боці Туреччини проти "істінно православних". В тому числі й українців. Довгий період запоріжці отримували грошове  забезпечення та військове спорядження одночасно від поляків і від московитів, перебуваючи у подвійному підданстві, назважаючи навіть на те, що сюзерени часто були в стані війни між собою. Тобто Січ в біьшості випадків діяла на боці тіх, хто більше платив. Плюс амбіції кошового атама Січі Якова Барабаша, котрий прагнув замість Виговського взяти гетьманську булаву (і незабаром, за підтримки царя таки візьме).
Отже рахуємо. На боці московського війська Трубецького, Бутурліна та Ромоданова:
 - Полтавський полк;
- Миргородський полк;
(всього - два полки),
На боці Виговського:
Уманский полк;
Черкасский полк;
Каневский полк;
Кальницкий полк;
Паволоцкий полк;
Белоцерковский полк;
Поднепрянский полк;
Черниговский полк;
Переяславский полк;
Прилуцкий полк;
 (всього - десять полків).
На боці Виговського воювали легендарні полковники, які свого часу були найближчими соратниками "Хмеля" Іван Богун, Федір Джулай, Петро Дорошенко.
 Тож фразу авторів статті про "Ізмену части казацкой старшини" треба трактувати з точністю до навпаки, а саме: частина козацької старшини зрадила Виговського.
Ось наприклад Іван Безпалий, якого дехто ледь не в національні герої Росії записує. Мав великі амбіції щодо гетьманської булави, але розуміючи, що за Виговського йому нічого не світить, перекинувся до московитів і тут же отримав титул наказного гетьмана від царського воєводи Ромодановського. Ви вже, шановні читачі, самі знайдіть епітет цьому типу, нам же на згадку приходить такий собі персонаж із старої радянської казки Гайдара про мальчиша-любителя варення та печива.
Якщо взять до уваги, що з 5 лівобережних полків 3 підтримали Виговського, хитається легенда про те, що козаки зі східного берега Дніпра будь що прагнули злитися в екстазі з північними братами в царстві Олексія Михайловича (де лише 9 роками раніше було остаточно закріплено кріпосне право).
Скептики спитають: а як же висловлювання грецького митрополита, яке приводять автори статті:
"... гетмана Ивана Выговского заднепровкие черкасы любят. А которые по сю сторону Днепра, и те де черкасы и вся чернь ево не любят, а опасаютца того, что он поляк, и чтоб де у него с поляки какова совету не было".
Правда цікаво? Правобережні козаки, ті, які безпосередньо стикалися з поляками й мали "щастя" жити в Речі Посполитій Виговського люблять, хоча "сполячений", а лівобережні, які про чарівне життя в Польші лише чули - не люблять і не довіряють. З чого б це?
Та ми не про це. Насправді, висловлювання це аж ніяк не грає на користь апологетів "віковічного стремління" українських селян та козаків до об`єднання з боярами-рабовласниками. Тут справа в логіці (є така наука). Якщо об`єкт "А" не любить об`єкта "В", то це зовсім не означає що він має палати пристрастю до "С" лише тому що той "С" ворогує з "В".
Лівобережна "чернь" скільки завгодно могла не любити Виговського, але їй також не посміхалося йти в московське кріпацтво, тому Ромодановського з Трубецьким  чернь любила ще менше. І тому вибрала "менше зло" в особі Виговського.

Що треба, аби викликати до когось відразу? Правильно, показати його моральним уродом - жорстокою, беспринципною, егоїстичною людиною, здатною заради особистої вигоди продати матір рідну. Виходячи з цього, Виговського звинувачують в страшних злочинах проти власного народу:
"Сей Выговский, по властолюбию своему, Российскому государству изменил и много городов, местечек, сел и деревень малороссийских Орде на разграбление отдал".
Правда це? Правда. Хіба що масштаби насправді були дещо меншими. Але... Але практика, коли  населення сел та містечок віддавали татарам в якості плати за військову допомогу (полон цей називається ясир) в ті часи була дуже розповсюдженою. Татарам треба платити, інакше вони воювати не будуть. А татарська кіннота козакам була життєво необхідна, бо, всупереч сформованому народним епосом образу козака на коні, насправді воював він здебільшого в пішому строю. Козацькі полки мали дуже слабку кавалерію. Так ось - не ліше Виговський прибігав до практики сплати ясиря татарам, це робив і Богдан Хмельницький. Більше того, час від часу таке практикувалося і "захисником люду православного" - московським царем, коли той потребував допомоги татарської кінноти. А що? Золото - воно нехай в царській казні лежить, знадобиться. А холопи - навіть не зовсім люди, нехай татари забирають. Баби ще народять.
Але ось вам цитата, якої в статті на російській Вікіпедії чомусь немає:

"Він зустрів процесією від громадян міста, помолився і перехрестився перед ними по-христіянські, але пограбував місто і його мешканців по-татарськи і сказав « що: винуватого Бог знайде, а війська треба потішити і нагородити за праці, в поході понесені».

Немає цієї цитати тому, що так літопис розповідає про вчинки князя Ромадановського з мешканцями Конотопа.

 Круто, чи не так? Наших школярів вчать, яка католицька Церква була жорстока й цинічна: коли під час альбігойських війн папського посланця спитали як відрізнити гугенота від справжнього католика, той відповів: «Убивайте всіх підряд. Бог розбереться де свої».

А тут – «істинно православний» князь Ромадановський ледь не дослівно повторює мудрість єзуїта. Окрім Конотопа було пограбовано й спалено з десяток великих і малих міст. Так що, крім Виговського були й інші, кому можна багато чого закинути.

А що потрібно, аби підсолодити гірку пігулку поразки і хоча б частково її виправдати? Правильно: треба показати, що супротивник мав велику чисельну перевагу, потім розповісти, як «наші» героїчно билися проти боягузливих і підлих «їхніх» і наостанок привести цифри втрат, згідно з якими «наші» втратили набагато менше, ніж «їхні».

Згадаймо як радянські пропагандисти змальовували хід радянсько-німецької війни 1941-1945 років.

За цими канонами пропаганди діють і деякі автори, що пишуть про Конотопську битву. Перший пункт в статті росписаний досконально. З таблицями. З прізвищами воєвод і полковників. І все начебто ясно: проти 35 тис. московського війська Виговський виставив від 47,5 до 54 тисяч.

Та не все так посто. Звернемо увагу на різнобій в датах «смотрєнних спісков». Нікому не нав`язуємо своєї думки, але виникає підозра, що насправді армії московських воєвод були більш чисельними, а «списки» (які насправді складалися щомісячно) спеціально підібрано так (або взято просто те, що збереглося в архівах) аби обґрунтувати слабкість однієї із сторін.

На сьогодні більшість як українських, так і російських вчених стоять на думці, що сили противників були приблизно рівні і складали приблизно по 50 тис. вояків.

А ще Виговському закидають, що він використовував іноземних найманців. Мета цього також очевидна, і знов-таки спрямовано її на те, аби переконати довірливих читачів в тому, що гетьман не мав підтримки власного народу. Та звернемо свій пильний погляд в протилежний бік - на склад війська Московського. Що це за прізвища: Ф. А. Фанбуковен, Я. Леслі, Я. Краферт, Я. Фанзагер, В. Фангален, І. Сас? Якої національності були Г. Фанстробель, І. Мевс,

Я. Гевиша Фангове та Я. Інвалют. Чи означає це, що цар Олексій Михайлович не мав підтримки у свого народа, не довіряв власним командирам і змушений був звертатися по найманців?

З публікації стає абсолютно зрозуміло й те, хто був в тій бійні героєм, а хто – боягузом, що тримався лише за рахунок чисельної переваги. Оцініть, панове, перли:

«Имея значительное превосходство в живой силе, татарам удалось окружить отряд Пожарского и разбить его в ближнем бою»;

«…князь Семён Пожарский, до последней возможности сражаясь с врагами, «многих… посекаша и храбрство свое велие простираше»;

«Имея троекратное численное превосходство на переправе Куколки, Выговский не смог добиться успеха»;

«Выговский даже «зарылся в землю» — «засел в шанцах с драгунами и пушками», но «казаки Выговского с пушками мало атаковали, поскольку из-за сильного отпора москвы не хотели подвергаться опасности».

Ось із таких уривків і складається відповідний емоційний фон для виховання громадянина в дусі «гордості за русскоє оружіє». Такий вінегрет з правди, напівправди, або й відверттої, м`яко кажучи, фантастики, на нашу думку, дуже тим громадянам шкодить. Адже від історичної правди все це так само далеке, як Місяць від Землі.

Ось, помилуйтеся:

«В виду низкого боевого духа казаков, многие из которых были рекрутированы насильно под угрозой отдать их семьи в рабство татарам, Выговскому пришлось опираться на польско-литовские хоругви».

Залишимо всі ті побудови на совісті авторів, тим більше, що взято все те зі звітів, які надсилали скорому на розправу царю биті воєводи, котрі навіть більш ніж завжди прикрашали власні подвиги, перебільшувалися сили й втрати супротивника.

Але остання фраза… Вибачте, панове автори, навіть якщо опустити абсолютно дике твердження що в ті часи в Україні когось можна було змусити служити примусово, залишається цікаве питання: як міг спиратися Виговський на «польсько-литовські» коругви, якщо Ви самі, панове автори пишете, (вірніше, одіозний московський історичний «авторитет» Бабулін, на «дослідженнях» якого ґрунтується майже вся ця стаття, пише), що тих найманців було максимум три(!) тисячі? Вони що, Муромцями були, ті литвини? Альошами Поповичами?

Ну і наприкінці про втрати. Звісно, зрадники-хохли воювати не вміли зовсім. Та й поляки з литвинами, не кажучи вже про татар ніяк не могли сперечатися в доблесті, хоробрості й військовій майстерності з московськими вояками. Не дивно тому, що за відомостями Бабуліна, які сумлінно переписані авторами в статтю Вікіпедії, царські воєводи, які буцімто з військом в повному порядку відійшли до Проскурова, втратили убитими й полоненими загалом 6 тис. 869 людей, з них союзних козаків – 2 тис., а українці з татарами – від 7 до 10 тисяч.

Вуаля! Спритність рук і жодного шахрайства! Перемога зрадників-хохлів під Конотопом перетворюється в їхню поразку!

Ось тільки незрозуміло, чому московські літописи, на відміну від різного ґатунку Бабуліних описують результати битви як катастрофу:

«Цвет московской конницы, отбывший счастливые походы 1654 и 1655 годов, погиб за один день, и уже никогда после этого царь московский не мог вывести в поле такое блестящее войско. В траурной одежде вышел царь Алексей Михайлович к народу и ужас охватил Москву...» Так писав про разгром московського війська патріарх російської історичної науки Сергій Соловйов, якого важко запідозрити в русофобії.

А справжні російські патріоти не образяться. Бо справжні патріоти – люди розумні й сильні. І стають лише сильнішими від усвідомлення того, що не завжди твій народ правий і не завжди він перемагав; не завжди вів справедливі війни і не завжди – у власних інтересах. Історія для того й існує, аби навчатися на помилках і чужих, і своїх.

Справжні українські патріоти також мають багато чого навчитися. І поміж іншого – не будувати власну історію на неправді. Яким би легким такий шлях не здавався.