Загальна кількість переглядів сторінки

вівторок, 9 серпня 2011 р.

Іван Піддубний. Український чемпіон чемпіонів.


Українці – народ богатирів. Могутні тілом та духом, наші предки сторіччями, часто наодинці протистояли ворожій навалі зі Сходу, Півдня та Півночі, рятуючи європейську цивілізацію від численних загарбників. Могутні тілом і духом, міцні розумом, українські вітязі в усі часи викликали захоплення й заздрість. Іван Сірко, брати Клички, Іван Кожедуб, Леонід Жаботинський, Іван Богун, Василь Вірастюк… Можна до безкінечності продовжувати перелік героїв.
Та один з них стоїть окремо. Бо напевне немає більше такої людини, в долі якої, мов у дзеркалі не відобразилися б уся непроста історія українського народу.
8 серпня – день пам`яті видатного українського атлета Івана Максимовича Піддубного.

 Народився майбутній «Чемпіон чемпіонів» на Іоанна Богослова — 9 жовтня (26 вересня) 1871 р. на Полтавщині, неподалік міста Золотоноша, в с. Красенівці (нині це Черкаська область).
Предками Івана Піддубного були козаки, які в складі Війська Запорозького  брали участь у походах проти кримських татар, турків та польської шляхти. Один з козаків роду Піддубного був у війську отамана Запорозької Січі Костя Гордієнка під час Північної війни й Полтавської битви, а пізніше - в особистій охороні Петра I.
Батько Піддубного, Максим Іванович, володів величезною силою, рівного йому не було далеко в окрузі. На піку слави, вже будучи знаменитим чемпіоном, Іван признавався, що не знає фізично сильнішої за себе людини окрім батька.
Жила родина Піддубних бідно. Івану доводилося працювати в наймах по багатих селянських господарствах та панських фільварках. Чи не дивина, після славного минулого предків? Та це – наслідки політики Катерини ІІ, яка покріпачила країну, зробивши з гордих козаків «мужицьке сословіє». Словом, Піддубні навряд чи поминали імператрицю в своїх молитвах, втім, як і більшість односельчан.
В 17 років Іван мав страшенну силу. Він з легкість кидав повні мішки зерна на воза, і, вхопивши вола за роги однією рукою, пригинав його до землі. Маючи сильну вдачу, він нудився в селі. Хотілося більшого, хотілося побачити світ, як то кажуть – себе показати і людей подивитися. Тому в 1883 році він вирушає до Криму.
Виряджаючи Івана на заробітки, батько сказав: «Пам'ятай, Іване, що роду ти з батька-матері козацького, запорозького, і що козаку честь дорожча матері, дорожча батька рідного. Запам'ятай, Іване, продаси честь — не син ти мені і я не батько тобі». Ці слова майбутній чемпіон запам`ятав назавжди і ніколи не порушував своєї обіцянки батькові, ані коли величезними сумами грошей його наманися «купити», аби він «ліг» на борцівському килимі, ані в катівнях НКВС, коли в нього намагалися відібрати минуле.
Піддубний починає самостійно займатися атлетичними вправами й гирьовим спортом в Феодосії, де він працював вантажником. Тоді ж (в 1897 року) вперше взяв участь у чемпіонаті з боротьби на поясах у цирку антрепренера Безкоровайного. З 1898 року виступає у севастопольському цирку Труцці як борець-професіонал, вперше здобуває перемогу в цирковому чемпіонаті. Безсумнівно, що на шлях до кар`єри професійного борця його підштовхнули друзі та знайомі: в Феодосії його знали майже кожен моряк, капітан корабля, пасажир чи вантажник, за неймовірну силу й швидкість рухів називаючи Іваном Великим. З ними Іван неодноразово відвідував цирк, з їхньої подачі одного разу він і вийшов на арену.
З французькою боротьбою (так в ті часи називали греко-римську, або класичну боротьбу) Іван Піддубний познайомився, вже коли працював в Київському цирку, а в 1903 році він вступає до Петербурзького атлетичного товариства, від якого був посланий на чемпіонат світу в Париж.
Складена там медична картка дає нам уявлення про антропометричні дані Івана Піддубного.
За зросту 185 сантиметрів він важив 114 кг, об`єм біцепса 46 см, грудей - 134 см на видиху, об`єм стегна 70 см, шиї - 50 см.
Перший світовий чемпіонат в Парижі склався для українського богатиря неоднозначно. З одного боку, він, без особливих труднощів клав «на туше» одного супротивника за іншим, і навіть посередньому знавцеві боротьби було ясно, що Піддубний на голову вищій за фізичними даними, технікою та мисленням за будь-якого з присутніх на чемпіонаті атлетів. З іншого боку, отримати заслужену чемпіонську винагороду йому не довелося.
На борівській арені Піддубний був непереможний. Та його перемогли поза лаштунками. Співорганізатори турніру - дворазовий чемпіон світу Поль Понс та Рауль ле Буше бачили у фіналі лише себе. Тому боротися проти Піддубного Буше вийшов, обробивши власне тіло, за турецькою методою, оливковою олією. Всотуючись в сухе тіло, олія вивільнялася з потом і робила тіло невловимо-слизьким.
Цей конфлікт Підубного з Раулем ле Буше став стрижневим у старому радянському фільмі про «Чемпіона чемпіонів». Тільки от в кіно, як і завжди, радянська пропаганді сказала напівправду: за версією фільму, організатори чемпіонату не дискваліфікували Рауля тому що а) він був співвітчизником (це правда) і б) тому, що Піддубник був росіянином, а росіян звісно ж, підступні, корисливі й бездушні європейці не любили (це – неправда).
Правда в іншому. Члени російської делегації не дуже активно захищали інтереси Піддубного саме тому, що це «малорос» відсунув у тінь «істинно русскіх» богатирів (це не в образу російським борцям, більшість яких, на відміну від, говорячи сучасною мовою, спортивних функціонерів ставилися один до одного з повагою). В подальшому Івану Піддубному неодноразово доводилося уникати «честі» стати «русскім», час від часу доводилося м`яко поправляти антрепренерів, конферансьє та чиновників, які намагалися писати й промовляти прізвище нащадка запорозьких козаків на російський манер – «Поддубный».
За результатами чемпіонату світу 1903 року Іван Піддубний посів лише третє місце, пропустивши вперед французів. Та він мало переймався цією невдачею. Попереду був чемпіонат-1904. Навчений гірким досвідом, Іван ретельно готується до боротьби, і дуже обережно поводиться поза ареною, бо стало відомо, що Рауль ле Буше, не сподіваючись виграти чесно, найняв бандитів, аби ті вбили українського богатиря.
Тренувальний день Піддубного починався з ранкової зарядки, затим ішов холодний душ, масаж, сніданок і година теоретичного занять, на яких вивчалися правила боротьби та проведення прийомів. Після короткого відпочинку починалося власне тренуваня. Проти Піддубного виходили один за одним три борці-любителі. З першим він боровся двадцять хвилин, з другим — тридцять, з третім — сорок. Потім десять-п’ятнадцять хвилин бігу з двадцятикілограмовими гантелями в руках.
У вільні від тренувань дні, його, за тогочасним методом фізичного загартування, садили на двадцять п’ять хвилин у так званий «докторський ящик» — парову ванну з температурою до п’ятдесяти градусів за Цельсієм. Після ванної був крижаний душ, а потім Піддубний відпочивав, закутавшись у теплі ковдри. Вечорами він виходив на прогулянки тримаючи в руках двопудову металеву палицю.
Чемпіонат світу в 1904 році також проходив в Парижі. Організатори вже заздалегідь визначили хто має боротися у фіналі й відповідно розподілили грошові призи – перше місце – сума еквівалентна 3 тис. карбованців, за друге місце – 1 тис. крб., за третє – 600 крб., і четверте – 400.
Та чомусь і цього разу не було враховано «фактор Піддубного». Український атлет пройшовся по своїх суперниках, мов буревій «Катріна» узбережжям Американського континенту і впритул підійшов до головних сутичок.
Організатори вмить змінили умови чемпіонату, об`єднавши всі грошові призи в один – 5 тис крб., які мав отримати переможець. Звісно ж, ним, на їхню думку мав стати двометровий велетень Поль Понс.
Та не так сталося, як гадалося! Спочатку Піддубний просто розчавив Рауля ля Буше, аж прийшлося відтягати від бідного француза за ноги, а потів поклав «на туше» вищого від себе на голову й важчого Понса.
«Відразу Піддубний гучно зажадав винести гроші і пальто на арену: «За куліси не піду, уб’ють!» Публіка ревіла, вона вже була на його боці...» (О.Слєпинін. «Гамбурзький рахунок Івана Піддубного», Дзеркало тижня № 34, 28.08.2004).
З цього почався зоряний шлях людини, яку свого часу називали «Чемпіон чемпіонів» та Іван Залізний.
В 1906 році він перемагає у двох чемпіонатах світу – в  Парижі та Мілані. В 1907 році у Відні стає чемпіоном світу вчетверте. У 1908 й 1909 роках у Парижі та Франкфурті ще двічі виборює звання чемпіона світу. Поміж чемпіонатами – тривалі турне в Італії, Росії, Франції, Німеччині.
В Російській імперії немає атлета, рівного за популярністю Піддубному. Листівки з його зображенням продаються мільйонними накладами. Іван Максимович є найбажанішим гостем як то кажуть, в «кращих родинах». Навіть зірка, яка сходила на грозонті світової боротьби – російський суперваговик Іван Заікін поступається за популярністю Івану Піддубному, якого, доречі, вважав своїм учителем і з яким дружив багато років.
Часто Піддубного питали, в чому секрет його успіхів. Багато хто з недоброзичливців стверджував, що перемоги Івана Максимовича – це наслідок його велетенської фізичної сили, не більше (сторіччя потому це саме закидатимуть братам Кличкам). Піддубний на це казав так:
«У боротьбі все найголовніше: і руки, і ноги, і плечі, і шия, і спина, і живіт, і груди... і голова».
 Прикладом блискучого планування сутички, розумного використання енергії та спортивної хитрості стало змагання Піддубного із найсильнішим свого часу важковаговиком Європи Єнсом Педерсоном, який маючи колосальну силу, легко ламав підкови, сплітав із залізних прутів вісімки, підіймав величезні вантажі, і до того ж бездоганно володів технікою боротьби і був витривалий, мов мул. Але Піддубний переграв його тактично.
В середині поєдинку українець раптово ослабив натиск, уповільнив дії, його рухи стали млявими і непевними, немов утома скувала м`язи, а дихання частим і важким. Педерсон, який до того дотримувався оборонної тактики, відчувши, що настав час діяти рішуче, кинувся в атаку і… за мить уже лежав на лопатках. Він так і не зрозумів, як міг попастися на блискавичний прийом Піддубного і довго потім розповідав про «випадковість» свого програшу, подібно тому, як про «випадковість» нокаутів Кличків розповідають деякі «спеціалісти» від боксу.
Поступово Піддубний віддаляється від спорту, бо вік дається взнаки. В 1910 році, із скринею, повною медалей, що важила два пуди(!) він повертається на Батьківщину. Тут, в околицях сел. Богодухіва та Красенівки він купує 120 десятин землі, ставок, будує два млини і багату садибу на 13 десятинах. Одружується на красуні Антоніні. Така собі сільська ідилія. От і не вір в особливість українського менталітету, головним для якого є прагнення власного хуторка з млинком та ставком!
Проте, поміщика з нього не вийшло. Хазяйнувати Іван не вмів. Та і як інакше – село він покинув, ледве виповнилося двадцять один, забулося вже все з того невеликого, що пам`ятав. Плюс конфлікт з молодшим братом. Той із заздрощів взяв, та й спалив один з млинів Івана (знайома риса українців, чи не правда?). Інший млин пішов під заставу єврейським лихварям.
І це, можливо, на щастя. Бо хтозна як би в іншому випадку повернулося в житті Івана Максимовича, не було б багатьох турне, американського вояжу, а, може б, як і мільйон співвітчизників, загинув від голоду у 1921 році, коли на тлі страшної посухи «влада робітників і селян» прислала в Полтаву ешелон порожніх мішків та десятки продзагонів. Москва потребувала українського хліба…
В 1913 році Піддубний знову виходить на арену і продовжує успішно боротися проти набагато молодших суперників.
Останніми чемпіонськими поєдинками в якості громадянина Російської імперії для Івана Піддубного стали сутички проти Олександра Гаркавенка («Чорна маска») та Івана Заікіна, які він блискуче виграв. Доречі, з легендарним російським чемпіоном, найзаповзятішим суперником на килимі, учнем і другом поза ним Іван Піддубний боровся 15 разів і жодного двобою не програв (10 перемог і 5 нічіїх).
Потім була І Світова війна і стало не до спорту. За рідкісним виключенням, Іван Максимович відпочивав. Та й що? Йому на той час виповнилося 45 років, цілком поважний вік як для спортсмена.
Як Піддубник зустрів Лютневу революцію і більшовистський переворот достеменно не відомо. Як і його ставлення до Урядів незалежної Української Держави, які так часто змінювали один одного. Скоріше за все, він, як і більшість українців того часу, був цілком далекий від політики, переймаючись власними інтересами. Спокійно працює в цирках, Бердянська, Житомира, Керчі. Інакше не можна пояснити, чому Іван Максимович зрештою опиняється у відносно спокійній Одесі, яка в ті лихі часи була чи не єдиним місцем, де можна було спокійно перечекати різноманітні катаклізми.
Говорячи мовою деяких сучасних політичних активістів, Іван Піддубний мав психологію і погляди такого собі «противсіха», для котрого всі політики були на одне обличчя. Можливо, своє ставлення він ґрунтував на особистому досвіді, бо скільки років варитися в навколо спортивних інтригах і не стати циніком майже неможливо.
Словом, і тут Піддубний виявився плоть від плоті з українців, які так і не змогли осягнути унікального шансу для побудови власної держави й у масі своїй тихо сиділи по хуторах, або в кращому випадку з обрізом в руках «здобували землю».
Розповідають, що в 1919 році видатний борець все ж-таки змушений був провести чемпіонський поєдинок. Сталося це в Бердянську - в цирку, де працював тоді Піддубний, проходила вистава за присутності Нестора Махна.
Радянський агітпроп намагався всіляко принизити й облити брудом вождя селянської армії, тож десятиріччями розповідали про те, що «батько» виставив проти одного з циркових борців свого «чемпіона», такого собі Грицька, який мав неабияку силу й пригрозив тому розстрілом, якщо програє «циркачу»:
«А еще наш атаман батько Махно велив сказать тебе, Грицку, шо ежели ты, шельма, не покладешь этого актерщика на лопатки, он собственноручно пристрелит тебя як собаку» (abd-melqart.livejournal.com), начебто сказав Грицькові ад'ютант «батьки».
. Звісно, цирковий атлет за версією радянських пропагандистів, змушений був піддатися, аби не вийшло стрілянини.
Потім Грицько начебто почав хизуватися, мовляв, будь-кого розіпне, мов «Ісуса Христа», але вийшов Піддубний і сміливо вступив з ним у сутичку, не побоявшись можливого розстрілу. Звісно, кинув невдаху-борця об арену так, що той втратив свідомість. Деякі з т.з. «істориків» схильні навіть надавати цьому випадку політичне забарвлення.
Насправді ж все було дещо інакше. І нікому Нестор Іванович не погрожував, бо на відміну від того образу, який малював йому радянський кінематограф, був не недорікуватим тупим алкоголіком-бандитом, а освіченою, розумною, інтелігентною людиною. Відтак навряд чи він не впізнав би в Піддубному шестиразового чемпіона світу, і тим більше навряд чи погрожував йому розстрілом.
Про мирний статус поєдинку свідчить і те, що Нестор Іванович щедро винагородив переможця, про що пишуть самі ж «історики»:
«Нестор Махно подошел к Поддубному, достал из кармана пачку ассигнаций и, отдавая ее борцу, сказал: «Это тебе мой личный приз. Так сказать, от почитателя и любителя искусства» (abd-melqart.livejournal.com).
А от більшовикам було не цікаве чемпіонське минуле Піддубного. Для них він був лише «буржуєм», людиною, яка мала гроші. До того ж логіка тих, хто встановлював «новий лад» була проста, як звивина у мозку чекіста: раз не був в Червоній Армії, раз перебував до останнього на території «біляків», значить – контра. В 1920 році в Одесі він був заарештований ЧК, його приговорили до розстрілу і лише чудом видатному українському атлету пощастило вийти з підвалин ЧК. А тут іще прийшла звістка про зраду дружини, яка зникла разом з денікінським офіцером, прихопивши чималеньку долю золотих нагород українського чемпіона.
Всі ці події буквально підкосили богатиря. Він довго не міг оговтатися після того вчинку Антоніни, довгий час жив у справжній прострації. Цілими днями Іван Максимович лежав в постелі, відмовлявся від їжі й майже не говорив. Пізніше він скаже, що знаходився тоді на межі безумства.
Та час гоїть все, в тому числі й сердечні рані. В 1922 році, вже коли Піддубний працював в Московському цирку, в Ростові він познайомився з матір`ю свого учня – симпатичною вдовою Марією, і через який час обвінчався з нею.
То був період НЕПу, який давав змогу сяк-так заробляти. Але старість – не за горами, треба думати про майбутнє. І щоб забезпечити родину, Іван Максимович зважується на закордонні гастролі.
З Європою йому не пощастило: переважна більшість пропозицій полягали в тому, що українському богатиреві пропонували «лягти» за гроші. Він з обуренням відмовлявся, бо завжди казав на таке: «ляжу під того, хто положить». Таких досі не знаходилося, тож антрепренерам Піддубний став не цікавий.
Довелося їхати до США. Тут знаменитого борця зустріли з пошаною. Але от проблема: американська публіка не надто поважала класичну боротьбу, надаючи більш видовищній – вільній. А це – інші правила, інша техніка, інші рухи й координація. Та Піддубний, якому пішов вже шостий десяток(!) успішно опановує нові прийоми!
Він поклав на лопатки знаменитого американського богатиря Колофа у двох сутичках підряд. Потім були безперечні перемоги над іншими визначними атлетами. Могутній, досвідчений, обережний Піддубний мав таку перевагу в силі й тактиці ведення боротьби, що спокійно й упевнено перемагав своїх набагато молодших, але самовпевнених супротивників. Чикаго, Філадельфія, Нью-Йорк, Сан-Франциско, Лос-Анджелес аплодували перемогам Піддубного.
Єдина помилка, якої він припустив, було повернення в СРСР. Але там залишалася родина…
В 1928 році Піддубний оголосив про припинення спортивних виступів. Такої довгої і успішної кар`єри не було до Піддубного і не буде після нього, певне, ніколи. Видатний українець зайнявся популяризацією класичної боротьбі й пошуком молодих талантів. Він все ще був шалено популярний.
Та в 1937 році сталася подія, яка мала для Івана Максимовича Піддубного сумні наслідки, але яка, з іншого боку, назавжди вирвала його з лав «русскіх» і зробила нашим, українським героєм.
Піддубного було заарештовано НКВС за страшним обвинувачення в українському націоналізмі. Що ж зробив видатний борець? Написав якогось листа? Вступив до підпільної мережі ОУН?
Писати він не любив, втім, як і читати, в тому числі газети. Причина цього банальна – найславетніший борець всіх часів і народів був малописьменний. Із знаків пунктуації визнавав лише крапку.
Про ОУН, мабуть, взагалі нічого не чув, бо був абсолютно аполітичною людиною.
Злочин Піддубного був набагато більший, аніж участь в ОУН. Чемпіон чемпіонів посмів назвати себе українцем! Посмів заперечити владі, яка вперто намагалася записати його росіянином!
В 1937 році Іван Максимович отримав новий паспорт. Малограмотна людина, яка абсолютно не цікавилася політикою, все ж розгледіла в документі головне – в графі «національність» стояло «росіянин», а прізвище виписане не російський манер – «Поддубный». Тоді «Дід», як його шанобливо називали молоді борці, не дого думаючи, взяв олівця, кострубатим почерком виправив прізвище на Піддубний, а національність на «українець» і приніс назад до паспортного відділу НКВС з проханням замінити паспорта. Наївна людина, він все ще вважав це помилкою! За кілька годин Івана Максимовича заарештували…
Тут поміж іншим з`ясувалося, що найсправедливішу в світі владу цікавить не лише «буржуазно-націоналістична свідомість» старого атлета, але і його закордонні банківські рахунки, на яких зберігалися «неправедно зароблені статки» - більш як 100 тисяч американських доларів – гігантська по тим часам сума, еквівалентна нинішнім приблизно 5 мільйонам. Все, що Піддубний заробив за три десятка років виснажливих і подекуди кривавих змагань…
Відповідна література (особливо російська) практично мовчить щодо цього страшного випадку. Ми не знаємо і можливо ніколи вже не дізнаємося, як поводилися із знаменитим атлетом кати з НКВС. Ясно лише одне: знавіснілі від власної безкарності енкаведисти, які звикли трощити кістки першим особам партії і уряду, навряд чи зніяковіли перед знаменитістю. Ми не знаємо і того, яким чином і завдяки кому Піддубний (нечувана річ!) вийшов на волю. Можемо лише констатувати, що і серед керівництва НКВС були шанувальники Залізного Івана.
Наслідком того арешту стало те, що Піддубний зникає з поля зору громадськості. Він продовжує жити в Ростовський області, під щільним «ковпаком» спецслужб, які ніколи в таких випадках не випускали людину з поля зору. Нащадок запорозьких козаків став людиною неблагонадійною…
В 1939 році за богатиря згадали. Піддубний знадобився владі як символ могутності тіла й Духа, як символ міці держави взагалі й партії більшовиків зокрема. Світ вступив у ІІ Світову війну і тема «м`язів» стала як ніколи актуальною. Піддубний отримує звання Народного артиста СРСР і орден Трудового Червоного Прапора, що неабияк потішили старого атлета. Піддубний навіть зронив сльозу: він все ще потрібен!
Але вже наступного року впертий характер і високий моральний дух Піддубного знову загнав його в катівні НКВС. І знову звинувачення в «буржуазному націоналізмі». І знову – через вперте бажання померти українцем, а не «руськім богатирем».
Під арештом цього разу Іван Максимович пробув недовго. Його випустили за особистою вказівкою Берії, до якого не побоялися звернутися з відповідним проханням кілька видатних російських борців на чолі із знаменитим Заікіним. Честь за це їм і низький уклін.
Піддубний ніколи, навіть в приватних розмовах, не виказував свого ставлення до тих арештів. Знаємо лише, що після них він ніколи не виходив на показові виступи у відкритому трико, як не з`являвся на людях без одягу…
Війна застала старого атлета в Єйську. В 1942 році Іван Максимович опинився в окупації. Не дивно, що німецькі офіцери виявили до легендарного українського борця неабияку шану. Йому було навіть встановлено спеціальний продовольчий пайок. Піддубний, який дуже страждав від голоду, отримав також місце кельнера в офіцерському клубі-більярдній. Сімдесятирічний борець, все ще потужний, мов дітей виносив під пахвами п`яних німецьких офіцерів на свіже повітря, пожихати. По двоє за раз. Дехто хизувався цим в своїх листах до Німеччини.
Цікавий факт: старий походжав по місту з орденом Червоного прапора на лацкані піджака! Його навіть забрали в Гестапо, але не для того, щоб катувати. З ним, як то кажуть, провели профілактичну бесіду. І відпустили. Навіть ордена не відібрали!
Після повернення Червоної Армії Піддубного знову забрали. Аякже: двічі заарештований «націоналіст» співпрацював з нацистами! Сучасні російські сайти рясніють статтями, в яких арешти 37-40-х років взагалі не згадуються, а випадок 1943-го подається як проста формальність, мовляв, все швидко з`ясувалося, діяльність Піддубного характеризували як комерційну і з вибаченнями випустили. Насправді все було не так і старий кілька днів перебував на межі розстрілу. Та знову його врятувала популярність…
Випустити його випустили, але то було більше схоже на те, як невдячний хазяїн виганяє з двору стару собаку. Піддубний голодував. Його старі, але все ще велетенські м`язи не могли живитися тим дріб`язком, що він його отримував як «іждівєнєц».
Зберігся лист старого в Єйську міську раду:
«По книжці я отримую 500 грамів хліба, якого мені не вистачає. Я прошу додати мені ще 200 грамів, аби я міг існувати» (виділення курсивом наше, П.П.).
Подібного листа Піддубний написав і Ворошилову. Відповіді на нього він так і не отримав.
Німці, загарбники, що прийшли на його землю з війною, видавали Піддубному п`ять кілограмів м`яса на місяць. Радянська влада пожалкувала п`ять кілограмів хліба. Голодний ветеран відніс на базар і обміняв на хліб всі свої нагороди.
Ось, пропагандисти пишуть, як любили Піддубного в СРСР. Якою величезною популярністю він користувався. Скільки людей сходилося подивитися на нього. Все то так. Але ось – крихітний навіть за російськими мірками Єйськ. І кудись ділася любов його жителів до всесвітньо відомого атлета? І радо забирали вони вистраждані потом і кровнагороди в обмін на дещицю цукру чи шматок сала. Допомагали…
Скажуть: часи були такі, всі в однаковому становищі. Так то воно так. Та питання все ж залишаються. До голови міськради. До Першого секретаря міському партії. До командувача гарнізоном. Невже не можна було підгодовувати старого в якійсь місцевій військовій частині?
Висновок один: радянська система звертала увагу на людину лише тоді, коли вона несла або загрозу, або користь. Що можна було взяти із старого?
Дехто розповідає, що старий атлет виступав зі спогадами по госпіталях та військових частинах. Як в 1947 році відправився в турне країною «по случаю» 50-річчя з початку спортивних виступів. Як його любили й носили на руках. Навіть про умови проживання, мовляв Єйськ – курорт, майже як Ніцца.
Але ось справжнє життя Піддубного після війни (мовою оригіналу):
«Было заметно, что вечное ощущение голода, невозможность насытить свой организм, далеко не такой, как у всех, накладывали на него свою печать. После войны видели уже другого Поддубного: с опущенными плечами, с выражением грусти и обиды на застывшим на лице.
Всегда натура широкая, бессребреник, он стал прижимист. Насыпав в короб муки, ставил на ней отпечатки пальцев, чтобы никто не смог взять даже щепотки. Такие мелкие подробности лучше всех пространных описаний дают представление о последнем этапе жизни самого прославленного и непобедимого из русских богатырей.
А ведь где-то на Западе на счетах Поддубного лежали огромные суммы, которыми он не воспользовался, весьма интересовавшие его дальних родственников.
...Ноги уже не держали старика. Однажды, возвращаясь с базара, он упал. Врачи поставили диагноз: закрытый перелом шейки бедра. Могучий организм теперь отказывал в помощи: кость не срасталась. Ему удавалось на костылях добираться лишь до скамейки, которую выставляла к калитке его жена. Здесь он мог хоть поговорить с проходившими мимо людьми.
Умер Поддубный в 1949 году на семьдесят восьмом году жизни. Кто знал их семью, говорили, что для Поддубных это не возраст — там помирали далеко за сто лет. Кряжистый род был, вечный...» (http://malets.gorod.tomsk.ru/).
Так радянська система віддячила людні, славою якої свого часу непогано покористувалася. І зауважте: навіть на цьому сайті, де життя Піддубного не змальовується нстільки прикрашеним, як в інших, не уникнули цього сакрального «русскій богатирь»…
Втім, хтось з українців може сказати, що Піддубний сам винен: треба було свого часу боротися за свою державу, а не обслуговувати апетити іншої. Питання спірне. На це можна сказати лише фразою з Книги книг: «Не судіть, і не будете судимі».

… Могила Піддубного, нікому не потрібна, заростала травою. І ось якось радіо Бі-бі-сі в передачі згадало про те, як «віддячили» Совєти людні, яку жодного разу ніхто не зміг покласти на лопатки.
Реакція настала миттєво. Сквер, в якому розташовано могилу, почистили, захоронення впорядкували. І поставили стелу з написом:
Русский богатырь Иван Максимович ПОДДУБНЫЙ.
Так що російське громадянство і російська національність наздогнали нащадка запорожців вже після його смерті.

P.S. І зараз Івана Піддубного щосили намагаються привласнити. Він руській і лише русскій. Коли на форумах або в коментаріях на сайтах хтось піднімає питання несправедливості по відношенню до славетного борця, який за своє прізвище, за приналежність до свого народу пройшов через катування та загрозу розстрілу, у відповідь читаєш поблажливе: годі вам мірятися… Годі ділити генія… Він наш, спільний… Всі ми слов`яни…
Але це – облуда. Так дрібні шахраї, це їхня метода – переконати «лоха» в тому, що якась річ йому зовсім не потрібна і її можна віддати «на користь нужденним».
Цікаво, як би відреагували ці панове, якби їм запропонували із славетного російського богатиря Івана Заікіна зробити «спільнослов`янське надбання»?
А що ж ми, українці? Окрім ображеного сопіння – нічого. Чи згадав хтось роковини Піддубного? Де книжки, де телепередачі про славетного чемпіона? В 2008 році вийшов документальний фільм про нього. Називається він «Иван ПОДДУБНЫЙ. Трагедия силача». Тому, що знято його в Росії.
Невже росіянам герої потрібні більше, ніж нам?

Таким він був, в розквіті слави. Молодий, потужний, знаментий, багатий...

А таким він став. У радянському жебрацтві...


Пам`ятник Івану Піддубному в Єйську. "Русский богатырь"? 

А це - пам`ятник Івану Піддубному на Батьківщині, в селі
Красенівка, що на Черкащині. На постаменті - лише
прізвище, ім`я, по батькові, дата народження та
дата смерті. Чий же він герой? Якого
роду-племені?

Немає коментарів :

Дописати коментар