Чи можлива російсько-українська війна в принципі? Так, можлива якщо мати на
увазі хвору психіку однієї людини – Головнокомандувача Збройними силами
Російської Федерації В.В. Путіна. Ні, неможлива, якщо брати до уваги здоровий
ґлузд та інстинкт самозбереження російської політичної, економічної та
військової еліти. А що переможе? Хтозна. Напевне, треба вірити у закони історії
та соціології.
http://nbnews.com.ua/img/photo/39/df/1356858840,582b.jpg
Існує багато провидців, котрі говорять про початок російського вторгнення
чи то в перших числах квітня, чи то в середні місяця, чи то 9 травня. Багато
хто лякає величезним 100-тисячним угрупуваням, що його сконцентрував Путін у
кордонів України й продовжує нарощувати.
«Американские эксперты ожидают ударов по Луганску,
Донецку и Харькову, а также рывка на Приднестровье»
(http://www.facenews.ua/news/2014/193844/).
Командувач військами НАТО в Європі
генерал Філіп Брідлав наголосив, що:
«… сосредоточенных у границ российских сил для вторжения
вполне достаточно.
Так, стало известно, что в районах Ростова-на-Дону, Курска
и Белгорода сосредоточена группировка численностью более 30 тыс. солдат,
преимущественно в составе моторизованных подразделений, предназначенных для
быстрых бросков.
Кроме того, в состоянии мобилизационной готовности
приведены подразделения, расположенные в глубине российской территории» (там
само).
І от ці заяви нікого в Україні не обурюють і не ображають. Очевидно, всім
приємно почуватися дурнями. Ну, гаразд американські конгресмени – вони, як
відомо, люди, що думати не звикли і не люблять, але ми з вами, шановні
українці! Ми з вами!
Ми могли б оцінити гумор американського генерала і посміятися над вдалим
жартом. Але чомусь ми цього не робимо і воліємо сприймати оповідання бравих
американських розвідників та вояків дуже сер`йозно.
Між тим очевидно, що американці або просто жартують, або з якихось власних
причин воліють робити вигляд, що вірять у небезпеку війни. Хотілося б думати,
що – перше, бо інакше виникають сумніви чи потрібні нам настільки дурні
союзники.
Будь-який український чоловік, що служив в армії, навіть рядовим на кухні,
скаже: з тими мізерними силами, що їх Путін має на наших кордонах, він не те що
ривок на Одесу здійснити не здатен – він і Схід України окупувати не може. Якщо
це видно простому українцю – чому того не бачать американські багатозіркові
генерали? Чому журналісти повторюють маячню про небезпеку вторгнення?
Давайте на мить повіримо, що Путін підготував удар на Луганськ, Харків,
Донецьк, Київ з наступним ривком танкових ударних угрупувань через всю
територію України на Одесу і далі – на Придністров`я. На карті все
виглядає красиво: і стрілки червоні, що розпорюють тіло Неньки надвоє, і танки
на березі Дніпра-Славутича. Приблизно так:
http://inforesist.org/wp-content/uploads/Mapbox1.jpg
Аби проаналізувати, якими силами та засобами російські генерали мають це
зробити, поглянемо на список військових частин із зазначенням кількості живої
сили та бойової техніки, та на їхнє розташування у кордонів України.
І тут починається найцікавіше: ніде, абсолютно ніде ми не знаходимо цих
відомостей. Якісь уривчасті повідомлення журналістів про те, що там і он там
розвантажилося 10 танків, а якийсь полковник сказав, що «буде ще більше».
Мовчать українськці генерали. Військова таємниця? Але військовою таємницею
може бути кількість наших сил та райони їхнього сосередження, але аж ніяк не
сили супротивника – більше того: навіть корисно показати супостатові: не
ховайся і не маскуйся – ми все бачимо і за всім слідкуємо! Врешті-решт, нам не
потрібні точні цифри до одного БТРа і до десятка солдат – дайте загальну
картину! Але її немає – самі емоції.
Мовчать натівські генерали. Вже їм – до лампочки та секретність – могли б і
почастувати нас відомостями своєї всемогутньої розвідки. Кажуть, американські
супутники здатні порахувати ґудзики на штанях російських полковників. От і
повідомили б нам: он там у лісочку Путін сховав два зенітно-ракетних комплекси,
он там причаїлися 52 танки, а ондечки –
ціла рота десантників точить штик-ножі та розмальовує пики. Та нам доблесний
генерал Брідлав видає лише про 30 тисяч страшних російських солдат, що планують
переможним маршем пройтися від Луганська до Тирасполя.
Дивно все це, чи не так, друзі? А де є дивина – там питання: до чого б це і
кому вигідно?
Гаразд, оскільки мовчать військові, звернемося до журналістів. Вже вони
тримають вуха нашорошеними, а очі – пильно примруженими. Отже
«За оперативними
даними групи «Інформаційний Спротив», на
території РФ поблизу самої межі з Україною на ранок 29 березня перебуває всього
10 тис. російських військових.
За межами зони в
30-50 км
від кордону, але в безпосередній близькості від території України, також
знаходяться російські частини і підрозділи – їх чисельність уточнюється.
Однак, за
попередніми даними, за останню добу загальна чисельність російських військ на
прикордонних територіях знизилася.
Також
спостерігаються невеликі зміни в кількості озброєнь, що знаходяться
безпосередньо біля самих кордонів з Україною.
На даний момент
поблизу кордону з північного сходу до південного сходу України (на всіх
прикордонних територіях) зосереджено наступна кількість озброєння і військової
техніки (в дужках вказано їх кількість на 24 березня) :
- Бронетехніка
(танки і БТР) – 720 (700);
- Артилерійські
системи – 140 (150);
- Реактивні
системи залпового вогню (РСЗВ) – 45 (до 100);
- Бойові вертольоти
і літаки – 230 (240)» (http://inforesist.org/cifri-na-kordoni-z-ukraїnoyu-blizko-1000-odinic-bronetexniki-i-260-odinic-bojovoї-aviaciї-vijsk-rf/?lang=uk).
Журналсти тримають нас у напрузі: хоч і відбувається відведення російських
військ від кордонів України, але небезпека залишається великою. Але ми
спитаємо: 10 тисяч солдат і офіцерів – це велика небезпека? Це їх має вистачити
для ривка до Одеси? І де ті 100 тисяч, про які нам розповідають вже майже
місяць?
Здавалося б – 720 одиниць бронетехніки – велика сила. На перший погляд –
так. Але зауважимо маленьку деталь – це не лише танки. В це число входять і
БТРи, і МБД, і БМП. Як правило, співвідношення танків до легкої бронетехніки
становить 1: 5. Легко порахувати, що Путін зосередив проти України десь близько
120 танків. Страшна міць. Та ще й поділена на три угрупування – біля кордонів
Донецької, Луганської та Харківської областей. Ще й поблизу рубежів
Чернігівської щось має бути.
І бойових літаків з гелікоптерами – страшна кількість. На перший погляд.
Але ситуація – така сама як з бронетехнікою.
Але тут не враховано війська в Криму – скаже хтось. Дійсно
«На території Криму на 29 березня перебуває (у дужках
вказані дані на 19 березня):
- Особовий склад –
22 000 чол. (20 000 чол.)
- Бронетехніка –
340 (300);
- Артилерійські
системи – 110 (50);
- РСЗВ – до 25 (до
50);
- Бойові
вертольоти і літаки – 30 (30)» (там само).
Про потужну авіацію у Криму – десяток літаків та два десятки вертольотів –
помовчимо. Бронетехніка тут – переважно бронетранспортери, які класно
виглядають на телевізійному екрані, але для сер`йозного бою малопридатні. Головне –
вихід з Криму – через вузький перешийок, який намертво перекривається артилерійським
вогнем, ударами ракет класу земля-земля та бойовою авіацією.
До того ж в цьому районі наші війська вже зарилися в землю, підготували
осовні та запасні позиції і тилови рубежі оборони. Атакувати влоб (а інакше не
виходить) тут – це значить повторити сумний досвід безграмотного військового
«стратега» Жукова, котрий завалював противника трупами солдат та териконами
спалених танків. Так хоч би солдат тих було вдосталь…
Гаразд, припустимо, що до 100 тисяч набереться разом з військами, що
знаходяться в глибині території Росії та тими, що їх розміщено у Придністров`ї. Але все одно
їх мало для масштабної військової операції Катастрофічно
мало.
Тепер поглянемо, як можуть розвиватися події в разі, якщо Путін таки зовсм
з`їхав з ґлузду і
віддасть наказ на атаку. Дранг нах Вест! Танки – вперед!
Ось вам Луганськ та Луганська область. Отримує гіпотетичний генерал-майор Січєвой
Андрій Іванович, командир 2-ї гвардійської мотострілецької Таманської ордена Жовтневої
Революції Червонопрапорної ордену Суворова дивізії імені М. І. Калініна, що її,
як стверджують, кинули до кордонів України, приблизно такий наказ: ударом на
Луганськ захопити це місто і, розвиваючи успіх, забезпечити контроль над
автошляхом Луганськ-Дебальцеве з виходом на рокадну трасу Ростов-Харків.
Забезпечити себе з флангів.
В дивізії три мотостілецькі полки і один танковий. Це основна ударна сила.
Решта – розвідники, понтонники, ракетники та радисти з дизелістами. Виходячи з
цього, сідає генерал разом з начальником штабу за карту, бере в руки олівець і…
І хапається за голову.
Луганськ знаходиться в 10-30 кілометрах від кордону, частина якого пролягає
по річці Сіверський дінець. Річка – не з маленьких. В районі Луганська – 3
мости (один залізничний та два автомобільні), їх треба захопити в першу чергу.
Захопили. Але без охорони їх залишати ніяк не можна – раптом який бандерівський
диверсант підповзе і підніме у повітря – як тоді танки та БМП паливом, а солдат
кашею постачати?
На кожен міст – мінімум по взводу. Зенітні засоби, як пише устав не
ставитимемо – зробимо вигляд, що в українців літаків, щоб все це розбомбити
немає. Але і так веселого мало – кордон ми ще не перейшли, а роту від основних
сил відірвали. З відповідною кількістю БТР та БМП. Бажано ще й по танку
залишити – про всяк випадок. Звісно, взводи ті треба міняти, бо постійно нести
службу – важко, за тиждень содати перетворяться на бородатих з червоними від
недосипаня очима, «бомжів». Але то таке – перетерплять.
Далі – Луганськ. Місто теж чимале – майже півмільйонне. Гарно в Криму – там
купа зрадників допомогає, та ще й війни немає, але все одно доводиться тримати
кілька тисяч вояків у Симферополі. А тут? Скільки війська треба, аби
контролювати місто? Скільки треба сил і засобів, аби поставити КПП на мінімум
шести виїздах з міста? А їх ставити треба – аби «бандери» не шастали туди-сюди.
Плюс ще півдесятка менш потужних шляхів, якими можна проникнти у місто або
вийти з нього. І резерв залишити треба.
Але це ще не все. Дивізія має тили та медчастини, які треба десь
розташовувати. Де, як не в Луганську? Їх також потрібно охороняти. І охороняти
ретельно – танк або БМП – класна річ, але ящо «бендери» підірвуть склади
палива, танки стануть посеред дороги. А якщо знищать окремий ремонтно-відновлювальний
батальйон, корий має ремонтувати та обслуговувати техніку? А ще в Луганську 5
залізничних станцій, великих та малих – їх також треба під контролем тримати.
Крім цього місто треба патрулювати, а то може таке статися, що якось вночі поставлять
вороги кілька мінометів на даху готелю «Луганськ» і накриють біглим вогнем
розташування майстерень, складів, комендатуру, тощо.
Тут батальйоном не обійдешся – полк
треба залишати, тим більше, що він має ще забезпечити сяку-таку охорону
залізниці, що йде на Захід, а також автошляхів. І то навіть полку може не
вистачити.
І от, не встигла дивізія відійти від кордону на 30 кілометрів, а чверті її
бойової міці вже немає. Вірніше, вона є, але в боях участи не бере.
Та це лише «квіточки». Попереду, в 40 кілометрах – місто Алчевськ, просто
на трасі. Алчевськ – не Луганськ, площа його менша. Але він також має кілька
виїздів, які треба охороняти; тут також треба саджати гарнізон, і теж –
чималенький, бо через Алчевськ іде важлива комунікація – дорога на
Стаханов-Первомайськ-Лисичанськ і далі – в Росію; а в протилежний бік
автошляхом через Селезніку або Ящиково можна потрапити на трасу Ростов-Харків,
тож цей напрям теж потрібно надійно перекрити.
Всі 40 кілометрів від Луганська до Алчевська треба охороняти. Бо достатньо
злим українцям розташуватися на пагорбах, повз які йде шлях і вони майже
безкарно розстрілюватимуть машини з набоями, тушонкою, зеленкою та милом.
Дорога між Луганськом та Алчевськом проходить через 6 населених пунктів, кожен
з яких може стати базою для раптових набігів патризан та диверсантів. Бажано
через певні проміжки виствити застави, а між ними пустити дозорно-маневрені
групи (стандарт – БТР та вантажівка з солдатами).
Скільки для цього треба машин, танків, БМП та солдатиків – хай генерал
рахує. Рахує і плаче. Але ми бачимо, як його дивізія, втягуючись на територію
Луганщини, тане, мов шмат масла на пательні.
Але це навіть не півсправи. Не можна залишати без контролю ще одну потужну
трасу, яка йде з Луганська на Первомайськ (т.з. «Бахмутка»), з якої можна
спокійно проникати і до залізниці, і до того ж Алчевська, і до сіл, що
знаходяться на основній трасі. Тут також мають стати застави і тут також мають
їздити патрулі.
А ще є шлях з Луганська на Красний Луч. Над ним треба обов`язково
встановлювати контроль, бо він ще важливіший, ніж «Бахмутка», бо виходить на
оту стратегічну рокадну дорогу Ростов-Харків. А тут ще складніше, бо дорога йде
через 5 великих населених пункти, плюс праворуч – величезний завод з
виробництва вибухівки, який не взяти під контроль – злочин. Завод не в полі –
тут невелике місто Петровске.
В самому Красному Лучі, а також і в сусідньому Антрациті треба хоч
невеличкі, але гарнізони залишити. Хай займають кругову оборону – контролювати
околишні селища, села та містечка вже сил не вистачає і там «бандери» хоч цілу
партизанську дивізію завести можуть, але – не до жиру. Лише б протриматися
сяк-так і захистити комуніації для забезпечення танків, що рвуться до Чорного
моря.
Проте є ще дрога Луганськ-Краснодон-Свердловськ-Антрацит. Теж важлива. Мало
того, що це об`їздний
манівець з-за лінії фронту на Луганськ – вона виходить на туж рокаду
Ростов-Харків. Тож тут треба мати потужні заслони, дозори і – гарнізони. А
кожне з міст, що ми їх перелічили – це десь 100 тисяч населення. Скільки треба
солдат, аби тримати їх у покорі?
А на Півночі – місто Щастя. Цікаве тим, що через нього з Луганська
проходить дорога на Старобільськ і далі – до північних кордонів області. А на
схід від Щастя – шлях, що виходить… до тих самих мостів через Сіверський Дінець
і не лише до них. Отож, у Щасті треба залишити відповідня сили, аби контролювати
всю округу, а також 45 кілометрів траси, жо з`єднує Щастя з Луганськом.
Відриває генерал, скрегочучи зубами, ще роту та з десяток танків…
Повертаємося на напрям головного удару Луганськ-Алечевськ-Дебальцеве.
Дебальцеве. Це великий залізничний вузол. Плюс Дебальцеве знаходиться
просто на перетині траси Ростов-Харків та шляху, який іде на Єнакієво, горлівку
та Донецьк. Аби до нього дістатися, треба підкорити Артемівськ та Зорінськ, що
лежать на шляху. І залишити гарнізони.
Ось лише одна з багатьох проблем. Дивізія має окремий інженерно-саперний
батальйон. В умовах наступу, коли противник рве на шляху відступу мости та
шляхопроводи – підрозділ незамінний. Тягти його у передніх лавах не можна –
раптом кляті хохли вдарять з гармат і перетворять його на уламки – хто наводитиме
переправи? Його треба тримати кілометрах у 50 позаду. Це якраз місто Зорінськ,
або Артемівськ. Розташували.
Особовий склад батальйону може сам себе охороняти на рівні караульної
служби – відганяти цікавих хлопчаків від периметру: «Стій, хто іде?!» Але його
підготовки відверто недостатньо, аби захищати від капостей більш сер`озних,
тому треба виділити йому хоча б пару взводиків мотострілків з бронетехнікою,
які захищатимуть все господарство. А воно не маленьке: десятки автомашин,
бульдозерів, екскаваторів та іншої спецтехніки; відповідна кількісь
паливозаправників і командно-штабних машин, тощо…
А ще є окремий батальйон зв`язку, окремий батальйон радіоелектронної
боротьби, станція фельдєгерської служби…
І тут, після того, як генерал все ж (давайте зробимо йому приємне)
спромігся захопити все це – бойові можливості його дивізії закінчилися. Припустимо,
генерал-майор Січєвой взяти кляте Дебальцеве з тими клаптями військ, що в нього
залишаться, зможе, не зважаючи навіть на спротив української армії. А от як
його утримувати? Тут підкріплення треба просити. Не маленьке.
В результаті маємо розкидану, розтягнену на 100-кілометровому відтинку
вузькою смугою дивізію, яка фактично небоєздатна. Вона ще може з великими
труднощами сама себе захищати, але наступати далі – ні. Більше того, вона може
існувати в такій жахливій з оперативної точки зору ситуації лише в тому
випадку, якщо проти неї або не воюватимуть взагалі, або воюватиме не більше 2-3
сотень патризан та диверсантів. І якщо перед її фронтом не буде значних регулярних
українських частин. А якщо будуть, то слухняно сидітимуть на місці і не намагатимуться
взяти російські війська, що витяглися, мов кавалок Краківської ковбаси, у
лешата і зайти у тили.
І не треба думати, що на інших напрямках – в Харківській або Донецькій
областях буде краще. Там – гірше. На
Харківщині набагато важче забезпечити безпеку комунікацій, бо шляхи йдуть через
ліси (наступати там дуже важко), а на Донеччині треба якось контролювати
величезну кількість населених пунктів, через які проходять комунікації
військового угрупування.
І вже зовсм дивно виглядає стрілка на Київ з боку Чернігівської області.
Наступати там – гарантована труна. Кругом ліси, в яких так зручно ховати
зенітно-ракетні комплекси і десантників. Атакувати можна лише вздовж затиснених
між лісовими масивами доріг, що перетворює їх на пастку для бронетанкових
колон. До того ж тут – полігон «Десна», забитий українськими військовими. Лише
тиждень тому сюди було перекинуто 75 танків «Булат», які, між іншим, переважають
розхвалені російською пропагандою Т-90. Плюс авіація українців, котра діятиме з
околишніх аеродромів.
Тепер поставимо себе на мсце українських військових. Якби у Генеральний
штаб, командувати війною занесло навіть не офіцера, а – рядового, той би
однозначно використав стратегію Кутузова: навіщо воювати лоб у лоб, якщо можна
маневрувати і вибивати сили противника дрібними наскоками?
Чомусь війну уявляють, як безперервну лінію фронту; як лавина танків з
масами піхоти при підтримці артилерії та авіації ту лінію ламає. Тут не буде
нічого подібного.
Хочете на Тираспіль? Ласкаво просимо. І, як в тому анекдоті – «Нехай
щастить». Танки – вперед!
Тільки от танки, зауважте, не всюди можуть пройти – їм дороги потрібні. І
на отих дорогах суцільної лінії фронту не буде. Будуть засідки. Два-три
українські танки зустрічають колони супостата із засідок кількома пострілами і,
не встигли ті розвернутися, або хоча б відповісти вогнем, відскакують на
заздалегідь підготовані позиції, залишаючи росіянам розбратися з парою розбитих
БТРів або танків та десятком 200-х і 300-х. А потім з`являються ті ж-таки
танки або за кілька кілометрів попереду, або – взагалі – позаду. І знову – пара
пострілів і зникнення…
Танки – вперед! І вони рвуться українськими автошляхами на Дніпропетрвськ,
Одесу і далі. Вони навіть зможуть це зробити самостійно. Припустимо. Заплющивши
очі на втрати, пронеслися дорогою і стали у Тирасполі. І що?
Танки – вперед! А за ними – величезні простори, майже не контрольовані. А
на тих просторах… диверсанти. Багато диверсанів. Лише 6-й та 8-й українські
полки Спецназу ЗС здатні сформувати дві сотні дуже рухливих, легких бойових
груп по 15-20 солдат верхи на маневрених, плаваючих БТР та БМД, або навіть і
пішки. І групи ті танками не цікавитимуться. Не битимуться об сильні російські
підрозділи. Вони «працюватимуть» по тилах. Бензовози, польові кухні, колони з
продовольством, боєприпасами, командні пункти, пункти зв`язку, польові
аєродроми, позиції зенітних ракет та артилерії, склади, окремі групи солдат та
офіцерів, військові комендатури, мости, шляхопроводи та тонелі – все це
максимально вразливе і майже беззахисне, але без цього армія не може воювати.
І спробуй спіймати тих диверсантів, якщо у тебе – рідкі, розкидані вздовж
доріг, гарнізони, що ледь-ледь самі себе захищають. А тут ще хлопці з
аеромобільних бригад, котрі відстрілюватимуть російських солдатиків раптовими
вогневими нападами. Це схоже на те, як дрібні хижаки гризуть великого і
страшного бронтозавра: вкусили шматок і відскочили, доки больовий імпульс дійде
до голови, або, екстраполюючи на стратегію Кутузова – напівпартизанські дії
козаків.
Скажуть: контроль над захопленими територіями перейде до Вутрішніх Військ
РФ. Це можливо. Але навряд. Внутрішнім Військам є чим займатися і всередині
Росії – хтось має стояти на сотнях КПП аби забезпечувати мінімальну безпеку від
ісламських терористів. От якби свого часу Путін не затіяв війну на Північному
Кавказі в результаті якої з`явилася невстановлена кількість ісламських
фундаменталістів, озброєних вдовами убитих мусульман, які (вдови) є
потенційними шахідками… Так що ВВ будуть, але – небагато.
Скажуть: можна набрати поліцаїв з числа місцевих зрадників. Так, можна.
Немає сумнівів, що на Сході України знайдеться чимало таких, хто побажає піти в
поліцаї. Але це все – народ ненадійний. Сидіти з «Калашніковим» у селі,
жлуктити самогонку – вони зможуть, а от щодо їхнього героїзму під час полювання
на диверсантів та партизан – є великі сумніви. До речі, про партизан…
Якщо в Криму обійшлося (поки що) без війни і відповідно – без широкого
партизанського руху, то в інших регіонах Путіну так не пощастить. Рішучі
мужички, навіть озброєні мисливськими рушницями, можуть накоїти чимало біди:
пальнув і – зник серед добре знайомих городів та садків. Мождна і без зброї
обійтися – висипати перед колоною автівок гострих металевих «їхаків», розібрати
залізничну стрілку або принагідно тицьнуки когось ножем. Можна піти у поліцаї: більшу
частину дня служиш, а на дозвіллі вряди годи можна пальнути з виданого самим ж
росіянами автомата по машині з новобранцями чи підсипати цукру в бензобак
штабної машини.
В Чечні діяло від 10 до 15 тисяч бойовиків. Подивіться на картину всіяних
розбитою бронетехнікою, спаленими автівками узбіччя доріг. В Чечні росіяни
тримали 80-тисячне угрупування військ з сотнями танків, літаків, гармат. І
зрештою війну ту програли. Путін змушений був здатися Кадирову і погодитися на
принизливі умови: Москва платить Чечні данину, а та робить вигляд, що входить
до складу РФ. А Чечня за розмірами та населенням у півтора рази менша за
Луганську область. А по кількості міст і порівнювати нема чого.
Отож, ні ста тисячами, ні вдвічі більшим числом солдатиків війну на
велетенських просторах України виграти неможливо. Війна та, як гітлерівський «Блікріг»
41-го неминуче виливається у затяжний конфлікт з величезними матеріальними та
людськими втратами, а такж гігантськими негативними наслідками для економіки та
фінансів від міжнародних економічних санкцій. Володимир Володимирович має
пригадати чим закінчився Drang nach Osten для Адольфа Алоїзевича.
Чи розуміють це амеиканські генерали? Безумовно – не такі вже вони й дурні.
Тоді чому несуть відверту маячню про здатність 30 або навіть 100 тисяч російських
військових провести успішну військову операцію? Тому, що, поґавивши агресію Кремля
в Криму, вони дують на холодну воду – «накручують» ситуацію «про всяк випадок»,
аби потім виправдатися перед Конгресом: ми ж попереджали…
До того ж вони отримали прекрасний шанс полякати політиків та власний народ
новою «загрозою» з боку Росії, «загрозою», під яку можна випрохати ще пару
мільярдів доларів на «підсилення». Як ідомо, грошей військовим завжди мало.
«Минобороны США собирается попросить конгресс выделить
$4,5 млрд на нужды создания системы ПРО на Аляске в бюджетных ассигнованиях на
2015 год» (http://www.gazeta.ru/politics/2014/02/07_a_5888129.shtml).
А чому? А тому що. Дивіться що ці страшні росіяни затіяли! Путін
небезпечний – від нього додатковий захист потрібен. Он вже й російські політики
заговорили про претьензії не лише на прибалтику, але й на Алсяку…
Ають розуміти безщперспетивність гіпотетичного «Бліцкригу» і наші
військові. Але чомусь не припиняють малювати майже апокаліптичні картини
неминучої окупації. В чому їхній інтерес? Невже теж в додаткових асигнуваннях?
Чиї мотиви зрозумілі – так це українських політиків. Український народ має
боятися військової агресі, бо в такому разі він дивитиместься крізь пальці на
певні не дуже чисті, чесні й моральні процеси, що проходять зараз на Печерських
пагорбах.
Авантюрність гіпотетичної атаки на Україну прекрасно розміють і російські генерали. Почати вйну – можна. Але
кого зроблять цапами-відбувайлами, коли стане зрозуміло, що ту війну Росія
програє і опиняється перез загрозою розпаду? Невже Путін візьме
відповідальність на себе? Тому навряд чи ця війна викликає у них щире
захоплення.
Втім, наразі вирішують не вони. Вирішує такий собі В.В. Путін. А він в
армії не служив. Навіть рядовим. Він служив в іншому відомстві. І то не надто
успішно – був викинутий з оперативної роботи за профнепридатність.
А дурень – він і в Африці – дурень. Дурень непередбачуваний і небезпечний,
мов мавпа з гранатою…
З оптимістичним привітом,
ПАВЛО ПРАВИЙ
Немає коментарів :
Дописати коментар