Загальна кількість переглядів сторінки

пʼятниця, 18 квітня 2014 р.

Донбас - не Вандея, але все ж...


А знаєте хто винен в тому, що зараз відбувається в Донбасі? Не місцевий люмпен, не олігархи-бароні, не чиновники і навіть не Путін. Починайте обзивати мене різними негарними словами.

Не виходить з Донбасу української Вандеї. Як не намагаються розпалити тут масові виступи, як не підливають масла у кволе багаття сепаратизму – не розгоряється у пожежу. Адже те, що відбувається наразі в містах Донеччини аж ніяк не відповідає очікуванням організаторів.
Планувальники розраховували на масові заврушення, на десятки, якщо не сотні тисяч людей, котрі вихлюпнуться на вулиці міст, містечок, селищ і сел. Натомість отримали, може для телевізійної картинки і гарні, але розрізнені нечисленні виступи. Провокування масових виступів громдян за «федералізацію» де-факто вилилися у звичайний тероризм, який дедалі все більше відштовхує людей від проросійських настроїв.
Отут би і нагадати мешканцям Донбасу, що їхні інтереси не в Росії, що вони мають власну землю, яку треба облаштовувати. Отут би й провести широку роз`яснювальну кампанію. І не про розмиті поняття «європейської демократії», не про якісь «цінності» говорити перш за все, а – зовсім про інше. І простою, доступною мовою.
Ті, хто намагався агітувати за євроітерграцію, робили це невміло і неоковирно. Ті, хто розповідав про «Єдину Україну» лукавили або просто не усвідомлювали про що говорять. Так само, як організатори «Русской весны» вони просто не розуміють характера та інтересів більшості мешканців Донбасу. За їхньою демонстративною фрондою проти центральної влади вбачають лише промосковські настрої; за глухим бурмотінням – обмеженість і неосвіченість люмпенів.
Так, все це є. І обмеженість, і неосвіченість. Велика доля і проросійського елементу серед мешканців Луганська та Донецька. Цілком можна погодитися і з тезою про патерналіські настрої, які тут превалюють.
Проте з цього всього робляться, на мій погляд, абсолютно хибні висновки, а відтак вони не дають можливості правильно побудувати політику взаємодії з місцевим населенням. Які накладаються на багаторічні помилки в державному будівництві.
Патерналізм – це палиця з двома кінцями. Один ми добре знаємо. На інший не звертаємо уваги. Люди, що мешкають на Донбасі (говоримо про загальну масу) з неприязню, острахом і зневагою ставляться до нинішньої влади. Але ми випускаємо з виду те, що так само вони історично ставляться до будь-якої влади. Вони не любили комуністів; вони не любили Кравчука, Кучму, Тимошенко, Ющенка. Вони не толерували, як це не дивно звучить, і Януковча з його «командою». Уточним: не толерували відтоді, коли він взяв владу. Навіть до царя-батюшки вони ставилися далеко не з теплотою.
Така вже вдача у патерналістів – покладати сподівання на когось, хто прийде до влади і «все зробить», «наведе лад», «підніме економіку». І коли цього не відбувається – починають скоро бурмотіти на тих, хто ще недавно був кумиром. В принципі, в межах цієї нехитрої логіки дехто вкладає і сподівання на доброго (або злого – не важливо - важливо, аби виправдав надії на шмат ковбаси) Путіна, який прийде і дасть гарне життя.
Але той-таки патерналізм та боязнь на генному рівні влади, тримає зараз 90% населення Сходу вдома. Якась частина людей співчуває «повстанцям», якась (і не маленька) категорично їх не сприймає, але більшість вичікує. І це поки що рятує Україну як єдину державу. Чи надовго?
Зауважимо одну важливу обставину: сепаратиські рухи на Сході очолюються не місцевою елітою, якою б вона не була. Місцева еліта лише підбурює їх, таємно фінансує і використовує у своїх політичних цілях. Єфремова ніхто не бачив на барикадах. І Голенка теж. Ніхто не бачив на барикадах донецьких мільярдерів.
Голова «уряду» самопроголошеної Донецької народної республіки Денис Пушилін – дрібний бізнесмен-невдаха; до нього рух очолював неонацист, вічний маргінал Губарєв. Самопроголошений «губернатор» Луганської області Олександр Харитонов все життя перебивався подачками з Москви, перебуваючи в глибокому маргіналінезі. Арсен Клінчаєв – поготів.
Вони якраз і є яскравими представниками отого «бунту люмпенів», який видають за всенародне повстання. І не важливо, що частина тих люмпенів їздить у «Калінах» та «Хюндаях» – люмпен зараз це не стільки майновий та соціальний статус, а швидше – стан душі.
Прийнято вважати, що рух у Вандеї очолювала «людина з народу» - торговець полотном Жак Кателіно. Це не так. Справжніми вождями були представники тогочасної еліти – маркіз де Лескюр, Моріс д`Ельбе, Франсуа де ла Контрі, католицькі єпископи…
Звісно, вандейців, так само, як зараз Путін – наших сепаратистів, підтримували з-за кордону, в т.ч. і члени династії Бурбонів, що втекли. Але, повторимося, Вандеєю керувала еліта, освічені, чесні, віддані своїй справі дворяни. Їм не платили за бої, вони помирали в битвах за ідею і не ховалися під «недоторканістю».
В цьому велика різниця. В тому числі й через це Донбас не став українською Вандеєю. Не того калібру вожді. І це нас поки що рятує. Поки що.
Велику справу роблять патріоти, які виходять на площі Донецька, Харкова, Луганська з жовто-блакитними прапорами. Вони показують: Донбас – то не вотчина Путіна, Пушиліна або Дугіна, Донбас – не безпросвітний заповідник «совка». Але їхніх зусиль надто мало, аби переламати ситуацію. Суспільство має запропонувати донетчанам щось привабливе, зацікавити якщо не гривнею, то комфортним становищем в країні, громадянами якої вони, між іншим, є.
Натомість політики продовжують дилити Україну на «бандер» та «кацапів». Їм так вигідно, їм так зручно. Політики у вишиванках лякають «москалями» людей на Правому березі Дніпра і під речетатив про «український патріотизм» чистять їхні кишені; політики у спортивних штанях лякають «злими бандерами» людей на Лівому березі і поки ті сахаються від жупела Правого сектору, вискрібають їхні кишені.
Повторюємо: їм так вигідно. Але як зрозуміти українську інтелігенцію, котора поводиться не набагато краще? Як розуміти львівських «інтелектуалів», которі на дискусіях заявляють, що якщо Україна не буде такою, якої її бачать вони, то хай краще її взагалі не буде?
Люди, які пішли за сепаратистами, мають рацію в одному: їх не чують. Не бажають чути. На них усіх, скопом, навісили ярлики, каленим залізом сумнівної якості пропаганди поставили тавро і заспокоїлися. Але коли люди, нехай обмануті, нехай недалекі, нехай малоосвічені, ламаючи страх перед репресивними органами державної влади, піднімаються – це означає, що в державі не все гаразд. На Майдані люди взялися за «коктейлі Молотва» саме тому, що влада їх не чула і зневажала.
Поки що Донбас – не Вандея. Поки що. Але прислухайтеся до тих, хто стоїть під Донецькою облдержадміністрацією. Вони далеко не всі хочуть у Росію; далеко не всі з них моляться на Путініа. Вони хочуть, аби їх, принаймні почули і звернули увагу на їхні інтереси. Чому Львів, Тернопіль, Київ узурпували уявлення про те, якою має бути Україна? – ось їхня претензія.
Відповідно, приреченими на провал будуть усі спроби переконати донецький люд в тому, що Путін – поганий. Люди і без цього це розуміють, хай навіть і на рівні підсвідомості. Не вдасться переконати цих людей, що вони є наймитами Москви – може вони чітко це не усвідомлюють, але прапори Росії в їніх руках – це не щире бажання кудись з України «піти», це – демонстрація, мовляв, ось вам!
Ще більш конпродуктивними є спроби через «образи», через звинувачення у примітивізмі, антипатріотизмі, алкоголізмі та продажності «натиснути» на сумління, змусити змінитися так, як це бачать наші націонал-патріоти.
Більше того – подібна стратегія взаємодії з Донбасом лише робить ситуацію гіршою. «Східняикі», мов той їжак, миттєво згортаються клубком, виставляючи гострі голки. І щастя, що їжак за своєю природою не здатен на агресію – він здатен лише раптовим зляканим судомим рухом вколоти руку, що його торкнулася.
Величезна помилка тих представників української інтелігенції та націонал-патріотичних рухів, которі намагаються змусити людей в Донецькому Степу стати кимось іншим. З одного боку, луганчан та донетчан звинувачюють в тому, що вони «не такі», що вони не ту музику слухають, не ті фільми дивляться, не в тих героїв вірять, не в ті церкви ходять і не ті книжки читають, а після цього закликати до єдності. До єдності на тих і лише на тих цінностях, які вважають єдино вірними великі українські патріоти зі Львова, Тернополя чи Києва, а потм ображаються, що їх «посилають». Люди на Донбасі саме такий іператив поведінки вважають «фашизмом».
Всі ці проблеми з розколом українського суспільства ми маємо через те, що ніхто не сподобився запропонувати Сходу його чільне місце в Україні. Не переробити його, не зробити «українцями»; не начепити на них шаровари та вишиванки, а – інкорпорувати в єдину політичну націю в тому вигляді, в якому ін є – у шахтарскій касці і китайських спортивних штанях.
Це важко. Важко не через складність пролеми вироблення єдиної, якщо хочете її назвати – національної ідеї. Важко, бо лвівянам, тернополянам, киянам важко відмовитися від монополії на бачення того, якою має бути Україна. Дуже просто і приемно у відповідь на закид мужичка із Стаханова «Бандера – фашист і зрадник» кинути зеважливо: «А твій Ленін…» і далі по тексту. Результат буде закономірний – замість двох громадян України ми матимемо одного «бендеру» і одного «кацапа-комуняку».
Наші високочолі інлектуали зі Львова, Тернополя і Києва не розуміють, або роблять вигляд, що не розуміють: отой мужичок зі Стаханова і сам знає, що Лєнін… і далі по тексту. Але замість Лєніна йому треба запропонувати щось інше. Якщо Бандера не до вподоби – треба спробувати знайти інших героїв. Їх не так вже й мало – героїв, які не сваритимуть – а об`єднуватимуть.
Дуже легко сказати мужичку зв Стаханова, що оскільки він говорить російською і прагне читати книжки російською, то він – не українець, а запроданець Кремля. Але набагато важче написати, видати і запропонувати йому такі книжки російською мовою, аби він сказав з гордістю: я – українець російського походження!
Біда наша в тому, що українські патріоти в більшості своїй не виросли з штанців ентнічного українського націоналізму 30-40-х років. Але тоді була інша ситуація, для якої та ідеологія, як ідеологія національно-визвольної боротьби за створення української держави була доволі прийнятною. Зараз ми вже маємо державу. Ця держава існує на в середині ХХ, а – в перші третині ХІ сторіччя, за зовсім інших геополітичних, економічних, соціальних, демографічних умов. І позиціонувати в цих умовах себе як націонал-патріотів вже не є правильним. Будь-яка спроба нав`язати модель суспільства на етнічному підґрунті в поліетнічній країні заздалегідь приречена на провал.
Національна еліта має усвідомити, що або вона змінить орієнтири з націонал-патріотизму на патріотизм громадський, або Україну і надалі струшуватимуть постійні міжрегіональні конфлікти. Запропонуйте людям Сходу таку ідею, яка не робитиме їх другосортними; яка запропонує їм чільне місце в єдиній родині – і багато проблем вирішиться.
А Бандеру з Лєніним залишимо для тривалої, м`якої просвітницької діяльності. Ключове слово – «дяльності». Бо не буває так, що полиці українських книжкових супермаркетів забито грубезними томами про СМЕРШ, Путіна, «Русский Спецназ»; що телеєфір заповнений російськими фільмами, а люди на Донбасі – стають українцями.
І справа тут не в тому, аби заборонити ввозити ті книжки і демонструвати ті фільми, справа в тому, що наразі українська інтелігенція, українські журналісти, письменники, історики, режисери не пропонують якісного вітчизняного масового культурного продукту, а українські бізнесмени-меценати спонсорують виставки американських художників та концерти італійських співаків, але не сучасні добротні фільми для масового глядача про Івана Піддубного, Петра Сагайдачного, Івана Пулюя, Симона Петлюру, Івана Кожедуба, Нестора Махна, Соломію Крушельницьку…
Аби люди не махали російськими триколорами, вони принаймні мають знати історію прапору власної держави. Чи багато красивих фільмів про український прапор ви бачили на наших телеекранах? Може, луганчанин, тримається за російський прапор в тому числі й через упевненість, що його місто заснувала Катерина ІІ і не відає, що село Кам`яний Брід, з якого почалося місто – засновано українськими козаками? Чому мешканці міста Дзержинськ, що на Донечині, знають, що місто постало з хутора Щербиніський, але не відають, що той хутор виріс з козацької застави отамана Щербини? Чому більшість донбасівців упевнені, що до приходу сюди Петра І та Катерини ІІ цей регіон був безлюдним Диким полем?
Ми з вами, друзі, за двадцять з лишком років нічого не зробили, аби перетворити Донбас на український регіон. Не за мовою – за свідомістю. Ми не боролися за Донбас. Ми – боролися з Донбасом. Ми намагалися переробити Донбас за своєю подобою, подібно до того, як егоїстичні неуки-батьки намагаються зробити зі своїх дітей своє повторення. І дивуємося, чтому люди у Горлівці, Макїївці та Свердловску не хочуть ставати львівянами, тернополянами, киянами… Ми зпересердя обзиваємо їх «даунбасівцями», але не усвідомлюємо, що таке прізвисько – докір передусім усім нам.
Ми й досі прагнемо їх «зламати». Жоден кандидат у Президенти чомусь не спромігся запропонувати тим людям вибрати зі свого числа (не Харитонова і Губарєва – простих тітоньок, які шинкують ковбасу під барикадами) представників, з якими б зустрівся і нормально, по-людськи поговорив. Ні – не поговорив – вислухав. Жоден з тих, хто претендує на роль лідера всієї України.
Нема питань, «зелених чоловічків» Путіна треба відстрілювати. Нема питань, застосувавши всю силу, можна розчавити всіх, в тому числі й тих, хто без зброї, але з російськими троколорами в руках. Але…
Але як потім їх закликати жити в єдиній країні? Їх, їхніх родичів, друзів, знайомих? Ми маємо бути щасливі від того, що хтось у Москві, а може і в Києві, плануючи масове повстання «Донецької народної республіки», не розібрався у складному характері місцевого люду. Або просто не схотів провокувати дійсно масові заворушення.
Цього разу, може й пронесе. Може…

Велике вітання з Донбасу, з повагою,
ПАВЛО  ПРАВИЙ


3 коментарі :

  1. Я від народження, а тому за паспортом, з Донбасу. Життя склалося так, що цей край пам'ятаю тільки в дитинстві. Оскільки моє місце проживання в дитинстві було в курортному селищі на березі моря, то була можливість бачити людей різного гатунку, бо відпочивали там влітку всі, а найбільше, місцеві з Донбасу. Найбільше подобалася молодь з Донецького політехнічного та Донецького торгівельного інститутів (бази відпочинку їхні були там побудовані). Непогане враження справляли тимчасові мешканці маленьких будиночків прямо на березі моря. А от на місцевому ринку, прямо там, біля моря, бачити доводилося людей змішаних і найогидніше враження чомусь викликали деякі шахтарі. Не всі, але частина з них. Грубі, неотесані, матюкливі, з постійним алькогольним перегаром. Мені тоді було незрозуміло звідки беруться такі погані люди, адже вони псували настрій абсолютно всім, серед яких більшість же нормальних, просто в Донбасі таких більше, ніж деінде. Уже в дорослому віці мені стало зрозуміло: чому так? В шахті робота небезпечна, складна, шкідлива для здоров'я і тому там постійно спостерігається так звана "текучка", а оскільки шахта має працювати постійно, то де ж тих працівників набрати достатню кількість? Тому ніде в Союзі не брали на роботу людей, що звільнилися після ув'язнення, а на шахти в Донбасі брали. Саме тому в Донбасі була підвищена концентрація кримінальної людності. Ну, про що з цими індивідами можна домовлятися? Їм що не дай, вони грабуватимуть, убиватимуть, знущатимуться. Поступово це явище проникло в українську владу. Це як пахан у в'язниці ніколи не працює, а всіх "строїть", так і Донбас, ніби й працює, але ціни собі ніяк не складе. Та й працюють ті, що в моїх дитячих спогадах відпочивали від ДІСТу, ДПІ, але не оті, що матюкалися з п'яними випарами на ринку. То це як, вся Україна Донбасові чимось завинила тільки тому, що він Донбас?!

    ВідповістиВидалити
  2. Павле, дякую за чергову анлітичну статтю. Після "Святослава" слідкую за Вашим блогом. Все було добре, але в цій статті не все мене влаштовує. Я сам народився і виріс на Донеччині, якраз біля Краматорська, де зараз я не впізнаю своїх земляків. Більшу частину життя я був гордий, що я з Донбасу. Коли мене питали, звідки я гарно знаю українську мову, відповідав, що я з самої української області, з Донецької. Та вже 4 роки я бачу свою батьківщину іншою, коли гордитись не приходиться. Завдяки цілій команді "донецьких", що опутала, поневолила і пограбувала Україну, зробила з людей жебраків. На Донбасі жити стало краще при "свойому" президенту? Ні. Хоч пояснили доступно, що "Донбас навіть себе прогодувати не може". Щоб ілюзій менше було. І що, Януковича звинувачують в погіршенні стану. Та де там! Методи та інтенсивність зомбування зараз такі, що не всі можуть встояти. Сьогодні мене вразила реакція мого місцевого друга (?) на мій докір, мовляв, ославились на весь світ, заблокували наших військових, дали можливість російським окупантам їх затримати. "А чому вони тут їздять на танках, "вертольоти" літають". Це не "потомствений" шахтар, там шахт немає, і така заангажованість! А про основну масу шахтарів і говорити нічого. Не в дитинстві, а декілька років тому в Новопетрівці біля Бердянська ми теж мали "щастя" поряд з ними відпочивати. Це жах, особливо коли після алкоголю, який вони споживали 24 години на добу. Повне ігнорування прав інших відпочиваючих! Схожа манера у Януковича та його ядра партії.
    Багато можна говорити, але треба шукати вихід. І робити це треба і жителям Донбасу (там є багато чудових людей) і українцям з других регіонів, в першу чергу, першим. Бо вони перші піддались на ганебну роль зрадників, яку їм запропонував (купив) Путін на материковій Україні. Будуть такі потуги і в других місцях (не хотілось). Для всіх нестійких хочеться сказати: гроші закінчуються, тавро зрадника на все життя, в горілці його не потопити, та й відношення до таких у замовників Путіна цілком однозначне - презирливе. Але годувати все життя ніхто не буде, треба самим себе обробляти. Кому зараз легко живеться? Не жарт, ваш президент з компанією річний бюджет "прикарманив" і втік! З цією бідою треба всім боротись, а не приносити нові лиха державі. Всі області рівні. Вимагати "себе почути", але не говорити від себе нічого, а тільки повторювати "мантри" від Россії - це дорога в тупик. Не потрібні донеччани Путіну, рано чи пізно вони це зрозуміють. Хотілось би вірити, щоб зрозуміли тепер. Не можете звільнитись від зверхності - ніхто вас не почує і буде біда. Треба говорити і слухати, тоді з вами будуть говорити.
    Земля Донеччини разом з Кримською, на думку автора цього блогу, це містична для українців, тодішніх справжніх русів. Звідси пішли на Київ руси Рюриковичі, а не з Скандинавії. Так що "соответствуйте".
    А з центральною владою треба домовлятись. Від неї треба вимагати чесної, ефективної та прозорої праці. Майдан контролює.

    ВідповістиВидалити
  3. Багато з чим можу погодитись, передусім з тим, що ми і не розуміємо природу протестів (навіть у Львові знайдеться кільканадцять тисяч руськомірців, але безлади відбуваються там, де на ті кілька тисяч не знайдеться хоча б утричі більше тисяч (з форою через східних правоохоронців на їх колорадському боці) таких самих злих і відчайдушних українців) зараз маємо просту і типову для російського світогляду реакцію на зникле вялічіє. Хай ми по вуха у лайні, зате нас усі бояться - совієцький міф. Хай ми по вуха в лайні, зате наші висуванці грабують і визискують всю Україну, і нам хоч якась втіха від того, що їм, українцям, ще гірше - бо їх визискують ЧУЖІ. Висуванці втекли, і багатонаціональне, навіть українське за формою, але російськоподібне за змістом населення, залишилось при правді, де саме воно по вуха сидить, і без жодних компенсацій. Знову стереотипи? А чому моїми стереотипами Ви, пане Павле Правий, не цікавились півроку тому, коли у Херсоні усі посади вище начальників ЖЕКів належали макєєвським вихідцям? У нас навіть анекдот ходив "По Макєєвкє стало опасно ходить. Неизвестные хватают людей на улицах средь бела дня, вывозят в различных направлениях и назначают на руководящие должности". Давайте так, не можна чути якусь частину народу, ігноруючи іншу. Не треба боятись референдумів і не треба боятись відділення якихось частин. Якщо вони справді цього хочуть - відділення неминуче, не в наших зараз силах їх затримати, та й без них вистачає проблем. З іншого боку, господарські комплекси так взаємоповязані, що що втрати від революційного розриву будуть катастрофічними і для них і для нас, тоді як від цивілізованого, за взаємною згодою - мінімальними. Чи хочуть вони цього - хай покаже референдум (точніше плебісцит, бо питань треба ставити більше ніж 2, про територіальну цілісність. Чи хочуть вони федерації, знов таки, які питання вони хочуть залишити за собою, чи може вони хочуть культурно-освітньої автономії (як на мене, це найгірше, по совок отримає легальне оновлення у нових поколіннях). Але, якщо за відділення буде місто Макєєвка, а місто Краматорськ проти, то хай місто Макєєвка в адміністративних своїх межах іде за кородон, тобто оточити його кордоном. Якщо за відділення уся область - замість плебісцита вже референдум, знов таки загальноукраїнський - про надання права Верховній раді виключати із складу України громади та або регіони, що виявили таке бажання. Зрештою, федерація чи її в наших умовах евфемізм "децентралізація". Хоче Донецьк, не як вся Україна, щоб громади розпоряджались бюджетами, а щоб це робив регіон? Будь ласка. Але лише Донецьк, бо нам, більшості, не доцільно додати до зажерливих, але хоча б вихованих київських чиновників на бюджеті ще й обласних, невідомо яких, бо політична культура у провінції відстає, від Києва, який і сам ще 2008 обрав Черновецького. Тобто, для кардинального вирішення, або заспокоєння потрібна думка народу. Щоб її там дізнатися, виборів мало, власне, там вони їх так чи інакше зірвуть і не допустять. Якщо разом з виборами буде референдум, є шанс, що його вони не зриватимуть.

    ВідповістиВидалити