Донбас - не Вандея, але все ж...

А знаєте хто винен в тому, що зараз відбувається в Донбасі? Не місцевий люмпен, не олігархи-бароні, не чиновники і навіть не Путін. Починайте обзивати мене різними негарними словами.

Не виходить з Донбасу української Вандеї. Як не намагаються розпалити тут масові виступи, як не підливають масла у кволе багаття сепаратизму – не розгоряється у пожежу. Адже те, що відбувається наразі в містах Донеччини аж ніяк не відповідає очікуванням організаторів.

Планувальники розраховували на масові заврушення, на десятки, якщо не сотні тисяч людей, котрі вихлюпнуться на вулиці міст, містечок, селищ і сел. Натомість отримали, може для телевізійної картинки і гарні, але розрізнені нечисленні виступи. Провокування масових виступів громдян за «федералізацію» де-факто вилилися у звичайний тероризм, який дедалі все більше відштовхує людей від проросійських настроїв.

Отут би і нагадати мешканцям Донбасу, що їхні інтереси не в Росії, що вони мають власну землю, яку треба облаштовувати. Отут би й провести широку роз`яснювальну кампанію. І не про розмиті поняття «європейської демократії», не про якісь «цінності» говорити перш за все, а – зовсім про інше. І простою, доступною мовою.

Ті, хто намагався агітувати за євроітерграцію, робили це невміло і неоковирно. Ті, хто розповідав про «Єдину Україну» лукавили або просто не усвідомлювали про що говорять. Так само, як організатори «Русской весны» вони просто не розуміють характера та інтересів більшості мешканців Донбасу. За їхньою демонстративною фрондою проти центральної влади вбачають лише промосковські настрої; за глухим бурмотінням – обмеженість і неосвіченість люмпенів.

Так, все це є. І обмеженість, і неосвіченість. Велика доля і проросійського елементу серед мешканців Луганська та Донецька. Цілком можна погодитися і з тезою про патерналіські настрої, які тут превалюють.

Проте з цього всього робляться, на мій погляд, абсолютно хибні висновки, а відтак вони не дають можливості правильно побудувати політику взаємодії з місцевим населенням. Які накладаються на багаторічні помилки в державному будівництві.

Патерналізм – це палиця з двома кінцями. Один ми добре знаємо. На інший не звертаємо уваги. Люди, що мешкають на Донбасі (говоримо про загальну масу) з неприязню, острахом і зневагою ставляться до нинішньої влади. Але ми випускаємо з виду те, що так само вони історично ставляться до будь-якої влади. Вони не любили комуністів; вони не любили Кравчука, Кучму, Тимошенко, Ющенка. Вони не толерували, як це не дивно звучить, і Януковча з його «командою». Уточним: не толерували відтоді, коли він взяв владу. Навіть до царя-батюшки вони ставилися далеко не з теплотою.

Така вже вдача у патерналістів – покладати сподівання на когось, хто прийде до влади і «все зробить», «наведе лад», «підніме економіку». І коли цього не відбувається – починають скоро бурмотіти на тих, хто ще недавно був кумиром. В принципі, в межах цієї нехитрої логіки дехто вкладає і сподівання на доброго (або злого – не важливо - важливо, аби виправдав надії на шмат ковбаси) Путіна, який прийде і дасть гарне життя.

Але той-таки патерналізм та боязнь на генному рівні влади, тримає зараз 90% населення Сходу вдома. Якась частина людей співчуває «повстанцям», якась (і не маленька) категорично їх не сприймає, але більшість вичікує. І це поки що рятує Україну як єдину державу. Чи надовго?

Зауважимо одну важливу обставину: сепаратиські рухи на Сході очолюються не місцевою елітою, якою б вона не була. Місцева еліта лише підбурює їх, таємно фінансує і використовує у своїх політичних цілях. Єфремова ніхто не бачив на барикадах. І Голенка теж. Ніхто не бачив на барикадах донецьких мільярдерів.

Голова «уряду» самопроголошеної Донецької народної республіки Денис Пушилін – дрібний бізнесмен-невдаха; до нього рух очолював неонацист, вічний маргінал Губарєв. Самопроголошений «губернатор» Луганської області Олександр Харитонов все життя перебивався подачками з Москви, перебуваючи в глибокому маргіналінезі. Арсен Клінчаєв – поготів.

Вони якраз і є яскравими представниками отого «бунту люмпенів», який видають за всенародне повстання. І не важливо, що частина тих люмпенів їздить у «Калінах» та «Хюндаях» – люмпен зараз це не стільки майновий та соціальний статус, а швидше – стан душі.

Прийнято вважати, що рух у Вандеї очолювала «людина з народу» - торговець полотном Жак Кателіно. Це не так. Справжніми вождями були представники тогочасної еліти – маркіз де Лескюр, Моріс д`Ельбе, Франсуа де ла Контрі, католицькі єпископи…

Звісно, вандейців, так само, як зараз Путін – наших сепаратистів, підтримували з-за кордону, в т.ч. і члени династії Бурбонів, що втекли. Але, повторимося, Вандеєю керувала еліта, освічені, чесні, віддані своїй справі дворяни. Їм не платили за бої, вони помирали в битвах за ідею і не ховалися під «недоторканістю».

В цьому велика різниця. В тому числі й через це Донбас не став українською Вандеєю. Не того калібру вожді. І це нас поки що рятує. Поки що.

Велику справу роблять патріоти, які виходять на площі Донецька, Харкова, Луганська з жовто-блакитними прапорами. Вони показують: Донбас – то не вотчина Путіна, Пушиліна або Дугіна, Донбас – не безпросвітний заповідник «совка». Але їхніх зусиль надто мало, аби переламати ситуацію. Суспільство має запропонувати донетчанам щось привабливе, зацікавити якщо не гривнею, то комфортним становищем в країні, громадянами якої вони, між іншим, є.

Натомість політики продовжують дилити Україну на «бандер» та «кацапів». Їм так вигідно, їм так зручно. Політики у вишиванках лякають «москалями» людей на Правому березі Дніпра і під речетатив про «український патріотизм» чистять їхні кишені; політики у спортивних штанях лякають «злими бандерами» людей на Лівому березі і поки ті сахаються від жупела Правого сектору, вискрібають їхні кишені.

Повторюємо: їм так вигідно. Але як зрозуміти українську інтелігенцію, котора поводиться не набагато краще? Як розуміти львівських «інтелектуалів», которі на дискусіях заявляють, що якщо Україна не буде такою, якої її бачать вони, то хай краще її взагалі не буде?

Люди, які пішли за сепаратистами, мають рацію в одному: їх не чують. Не бажають чути. На них усіх, скопом, навісили ярлики, каленим залізом сумнівної якості пропаганди поставили тавро і заспокоїлися. Але коли люди, нехай обмануті, нехай недалекі, нехай малоосвічені, ламаючи страх перед репресивними органами державної влади, піднімаються – це означає, що в державі не все гаразд. На Майдані люди взялися за «коктейлі Молотва» саме тому, що влада їх не чула і зневажала.

Поки що Донбас – не Вандея. Поки що. Але прислухайтеся до тих, хто стоїть під Донецькою облдержадміністрацією. Вони далеко не всі хочуть у Росію; далеко не всі з них моляться на Путініа. Вони хочуть, аби їх, принаймні почули і звернули увагу на їхні інтереси. Чому Львів, Тернопіль, Київ узурпували уявлення про те, якою має бути Україна? – ось їхня претензія.

Відповідно, приреченими на провал будуть усі спроби переконати донецький люд в тому, що Путін – поганий. Люди і без цього це розуміють, хай навіть і на рівні підсвідомості. Не вдасться переконати цих людей, що вони є наймитами Москви – може вони чітко це не усвідомлюють, але прапори Росії в їніх руках – це не щире бажання кудись з України «піти», це – демонстрація, мовляв, ось вам!

Ще більш конпродуктивними є спроби через «образи», через звинувачення у примітивізмі, антипатріотизмі, алкоголізмі та продажності «натиснути» на сумління, змусити змінитися так, як це бачать наші націонал-патріоти.

Більше того – подібна стратегія взаємодії з Донбасом лише робить ситуацію гіршою. «Східняикі», мов той їжак, миттєво згортаються клубком, виставляючи гострі голки. І щастя, що їжак за своєю природою не здатен на агресію – він здатен лише раптовим зляканим судомим рухом вколоти руку, що його торкнулася.

Величезна помилка тих представників української інтелігенції та націонал-патріотичних рухів, которі намагаються змусити людей в Донецькому Степу стати кимось іншим. З одного боку, луганчан та донетчан звинувачюють в тому, що вони «не такі», що вони не ту музику слухають, не ті фільми дивляться, не в тих героїв вірять, не в ті церкви ходять і не ті книжки читають, а після цього закликати до єдності. До єдності на тих і лише на тих цінностях, які вважають єдино вірними великі українські патріоти зі Львова, Тернополя чи Києва, а потм ображаються, що їх «посилають». Люди на Донбасі саме такий іператив поведінки вважають «фашизмом».

Всі ці проблеми з розколом українського суспільства ми маємо через те, що ніхто не сподобився запропонувати Сходу його чільне місце в Україні. Не переробити його, не зробити «українцями»; не начепити на них шаровари та вишиванки, а – інкорпорувати в єдину політичну націю в тому вигляді, в якому ін є – у шахтарскій касці і китайських спортивних штанях.

Це важко. Важко не через складність пролеми вироблення єдиної, якщо хочете її назвати – національної ідеї. Важко, бо лвівянам, тернополянам, киянам важко відмовитися від монополії на бачення того, якою має бути Україна. Дуже просто і приемно у відповідь на закид мужичка із Стаханова «Бандера – фашист і зрадник» кинути зеважливо: «А твій Ленін…» і далі по тексту. Результат буде закономірний – замість двох громадян України ми матимемо одного «бендеру» і одного «кацапа-комуняку».

Наші високочолі інлектуали зі Львова, Тернополя і Києва не розуміють, або роблять вигляд, що не розуміють: отой мужичок зі Стаханова і сам знає, що Лєнін… і далі по тексту. Але замість Лєніна йому треба запропонувати щось інше. Якщо Бандера не до вподоби – треба спробувати знайти інших героїв. Їх не так вже й мало – героїв, які не сваритимуть – а об`єднуватимуть.

Дуже легко сказати мужичку зв Стаханова, що оскільки він говорить російською і прагне читати книжки російською, то він – не українець, а запроданець Кремля. Але набагато важче написати, видати і запропонувати йому такі книжки російською мовою, аби він сказав з гордістю: я – українець російського походження!

Біда наша в тому, що українські патріоти в більшості своїй не виросли з штанців ентнічного українського націоналізму 30-40-х років. Але тоді була інша ситуація, для якої та ідеологія, як ідеологія національно-визвольної боротьби за створення української держави була доволі прийнятною. Зараз ми вже маємо державу. Ця держава існує на в середині ХХ, а – в перші третині ХІ сторіччя, за зовсім інших геополітичних, економічних, соціальних, демографічних умов. І позиціонувати в цих умовах себе як націонал-патріотів вже не є правильним. Будь-яка спроба нав`язати модель суспільства на етнічному підґрунті в поліетнічній країні заздалегідь приречена на провал.

Національна еліта має усвідомити, що або вона змінить орієнтири з націонал-патріотизму на патріотизм громадський, або Україну і надалі струшуватимуть постійні міжрегіональні конфлікти. Запропонуйте людям Сходу таку ідею, яка не робитиме їх другосортними; яка запропонує їм чільне місце в єдиній родині – і багато проблем вирішиться.

А Бандеру з Лєніним залишимо для тривалої, м`якої просвітницької діяльності. Ключове слово – «дяльності». Бо не буває так, що полиці українських книжкових супермаркетів забито грубезними томами про СМЕРШ, Путіна, «Русский Спецназ»; що телеєфір заповнений російськими фільмами, а люди на Донбасі – стають українцями.

І справа тут не в тому, аби заборонити ввозити ті книжки і демонструвати ті фільми, справа в тому, що наразі українська інтелігенція, українські журналісти, письменники, історики, режисери не пропонують якісного вітчизняного масового культурного продукту, а українські бізнесмени-меценати спонсорують виставки американських художників та концерти італійських співаків, але не сучасні добротні фільми для масового глядача про Івана Піддубного, Петра Сагайдачного, Івана Пулюя, Симона Петлюру, Івана Кожедуба, Нестора Махна, Соломію Крушельницьку…

Аби люди не махали російськими триколорами, вони принаймні мають знати історію прапору власної держави. Чи багато красивих фільмів про український прапор ви бачили на наших телеекранах? Може, луганчанин, тримається за російський прапор в тому числі й через упевненість, що його місто заснувала Катерина ІІ і не відає, що село Кам`яний Брід, з якого почалося місто – засновано українськими козаками? Чому мешканці міста Дзержинськ, що на Донечині, знають, що місто постало з хутора Щербиніський, але не відають, що той хутор виріс з козацької застави отамана Щербини? Чому більшість донбасівців упевнені, що до приходу сюди Петра І та Катерини ІІ цей регіон був безлюдним Диким полем?

Ми з вами, друзі, за двадцять з лишком років нічого не зробили, аби перетворити Донбас на український регіон. Не за мовою – за свідомістю. Ми не боролися за Донбас. Ми – боролися з Донбасом. Ми намагалися переробити Донбас за своєю подобою, подібно до того, як егоїстичні неуки-батьки намагаються зробити зі своїх дітей своє повторення. І дивуємося, чтому люди у Горлівці, Макїївці та Свердловску не хочуть ставати львівянами, тернополянами, киянами… Ми зпересердя обзиваємо їх «даунбасівцями», але не усвідомлюємо, що таке прізвисько – докір передусім усім нам.

Ми й досі прагнемо їх «зламати». Жоден кандидат у Президенти чомусь не спромігся запропонувати тим людям вибрати зі свого числа (не Харитонова і Губарєва – простих тітоньок, які шинкують ковбасу під барикадами) представників, з якими б зустрівся і нормально, по-людськи поговорив. Ні – не поговорив – вислухав. Жоден з тих, хто претендує на роль лідера всієї України.

Нема питань, «зелених чоловічків» Путіна треба відстрілювати. Нема питань, застосувавши всю силу, можна розчавити всіх, в тому числі й тих, хто без зброї, але з російськими троколорами в руках. Але…

Але як потім їх закликати жити в єдиній країні? Їх, їхніх родичів, друзів, знайомих? Ми маємо бути щасливі від того, що хтось у Москві, а може і в Києві, плануючи масове повстання «Донецької народної республіки», не розібрався у складному характері місцевого люду. Або просто не схотів провокувати дійсно масові заворушення.

Цього разу, може й пронесе. Може…

Велике вітання з Донбасу, з повагою,

ПАВЛО  ПРАВИЙ