Листи здалеку. Кілька несвоєчасних думок щодо…

Сумно. Сумно й гірко. Євромайдан, що починався з кількох сотень героїв, які вийшли без закликів політиків, без партійних прапорів і прихованого за пазухою бажання «засвітитися» на акції протесту, «розкрутитися» для подальшої політичної кар`єри, завершується брудом, фальшем і обопільною брехнею.

Я не про сотні тисяч людей з різних куточків України, які вийшли на Майдан висловити своє ставлення до нинішньої влади і захистити власне майбутнє. Тут якраз все гаразд. Нація, яка народжується в таких муках, вкотре показала, що вона все ще є живою, незважаючи на прагнення деяких політиків перетворити її на натовп. Щира і велика подяка вам, усім, хто був небайдужий до того, що сталося!

Особисто я не є беззаперечним прихильником широкої евроінтерграції України. Я з тих, хто вважає Асоціацію з ЄС межею, до якої маємо зближуватися з Євросоюзом – надто багато «але» лежить далі. Я – прибічник поміркованого ізоляціонізму. Я – консерватор.

Але я також із тих, хто беззастережно стоїть на боці людей, що вийшли на Євромайдан. Не через цілковите співпадіння поглядів – через сподівання на роль, яку зіграв він для нашого майбутнього. Ролі, велич якої, може, ми ще навіть і не усвідомили.

Справа тут, кінець-кінцем не в ЄС. Справа тут у ставленні так званої української політичної еліти до власного народу і те, як народ на це ставлення відреагував.

Не уявляю, як нормальна цивілізована людина, політик у ХХІ сторіччя, може цинічно розраховувати момент для «кидка» цілої нації. Включно із своїми ж виборцями. Як, знаючи, що не збирається виконувати наміри, про які оголосив, обговорюватиме серед ближнього кола коли повідомити про «кидок» народ, аби у того не залишалося часу сповна відреагувати на нахабну зраду.

Янукович та компанія помилися. Народ встиг. Ті, хто розраховували ту дурну оборудку, давно вже не їздять у тролейбусах і не купують пельменів у пропахлих несвіжими курями супермаркетах. Вони звикли сами діяти лише за командою і прагнуть щоб навіть їхні прихильники діяли виключно за командою. Стихійні мітинги вони вже давно організовують.

Тому Євромайдан виявився для них шоком. Вони його просто не чекали. Розраховували, що заскочена знанацька так звана «опозиція» максимум на що спроможеться – привезти на Майдан дві-три тисячі професійних, як висловився один з друзів – підставок під прапори. Та і то лише за кілька днів – у свинячий голос, коли перше обурення у суспільстві вляжеться, а платні коментатори та агітатори забовкають і спустять в унітаз напругу, що виникне, обплутавши м`якенькою павутинкою штучних суперечок на численних політичних теле-ток-шоу.

Влада знала, що так і буде. Бо вона знала, на що здатна так завана «опозиція». Бо ця «опозиція» по суті і в більшості своїй від влади відрізняється кольором одягу, але не його покроєм і якістю сукна. Влада знала, що стихійні мітинги від опозиції також давно вже заздалегідь організовуються; що посада клакера є престижною не лише на заходах провладних партій і лише ціна за годину стояння на Майдані може відрізнятися – нинішня опозиція не така багата, як влада, бо давно не має того доступу до годівнички.

Влада не помилилася: все вийшло так, як і було розраховано. Опозиція відверто програла. Опозиція не чекала і не була готова до цинічного, блискавичного й навіть для України, котра багато чого вже бачила у своїй недовгій історії, брутального «кидка».

Та виявляється, був готовий народ. І народ взяв ініціативу у свої руки. Народ вперше вів за собою політиків, а не дозволяв, аби вели його. І навіть пізніше, коли великі політичні боси звично вже підігнали комфортні сцени з потужними гучномовцями і професійними світло- звуко- режисерами, виявилося, що місця на тих сценах для них немає. Ні, вони видиралися нагору. І навіть виголошували заяложені, вивчені напам`ять промови, закликали, проклинали й переконували. Але виглядало все те фальшиво, бо вперше вир подій концентрувався не на сцені, а внизу, у натовпі. Ні, не в натовпі – в народі.

І замовкали розгублено професійні оратори і агітатори. З обох боків. Вони, звиклі продаватися і продавати, наймати, використовувати, просувати, засувати, командувати й виконувати команди; вони вперше відчули: тут щось не так. Не ті люди. Якось з прохолодою сприймають найпалкіші промови і найкреативнішиі вирази на знайомих всій України пещених обличчях. Нє, вони слухають і навіть аплодують, але… але якось вже не так.

Не одразу зрозуміли: цей Майдан має інших лідерів. Навіть не «польових командирів», призначених партійними босами, а – справжніх, моральних лідерів, котрі (о, Господи!) порушили навіть основне неписане правило: не оголошувати суму зібраних на Майдані пожертв; а якщо оголошувати – то не признаватися на що і сільки витрачено; а якщо признаватися, то не звітувати, де решта. Які не рвалися крізь людей до журналістів, аби всунути у телекамеру свою пику.

Отут, напевне, політики з обох боків барикад зрозуміли: цей Майдан – дуже небезпечний. Це якраз той випадок, коли у броунівському русі потестувальників народжуються нові лідери. Майбутні вожді мас.

І тоді професійні «народні слуги» злякалися.

Найбільша таємниця Євромайдану: він був необхідний нам, простим людям. Бо саме тут народилася новітня нація. Українська політична нація. Тут з`явилися справжні стовідсоткові українці – не за формою черепу, кольором волосся і батьківською мовою, як би цього не хотілося ультраправим, а – за серцем. Цієї нації не дав (нехай вже пробачать блюзнірство) Помаранчевий Майдан 2004-го; не дав Податковий Майдан 2010-го, а ось тут, у спільній молитві сотень і тисяч сердець вона постає у своїй ще тендітній, але чистій красі.

І не вірте платним «тролям», що скавчать на Донецьк, Луганськ, Одесу та Харків, мовляв, там не такі люди – не підтримали. Підтримали. І дуже велика повага і дяка їм за це: сотня мітингувальників на Майдані Донецька важить більше, ніж сто тисяч у Києві. Бо це – лише верхівка айсбергу. Бо  треба розуміти психологію та ментальність мешканців мого любого і ненависного Сходу: вони хотіли б, але ще бояться. Надто глибоко в них сидить отой «совок», якого наші «професійні українці» не квапляться допомогти вичавити. Навіть ті луганчани або харків`яни, що вголос лають Майдан, у душі розуміють, що за ним правда і майбутнє. Вони ще піднімуться, друзі, піднімуться і це буде останнім днем для нинішньої «політичної еліти». Вірю і сподіваюся на вас, мої любі й ненависні «східняки».

Найбільша таємниця Євромайдану: він апріорі виявився непотрібний і загрозливий не лише для політиків від влади, але й для дічів з т.з. «опозиції». Саме з проголошеної вище причини. Усім їм – з різного кольору прапорцями, але на піджаках, придбаних у одних і тих самих кутюрьє, політична нація не потрібна. Не потрібні громадяни. Їх цілком влаштовував натовп, котрий можна спокійно ділити й грабувати. Отой гнилий «совок». Бо сами вони такі самі, навіть якщо і одягли вишиванки. Бо ще не прохололи їхні кишені від партійних квитків КПСС.

Пам`ятаю, як у 2004-му організатори демонстрації напередодні першого туру виборів звезли студентів з різних регіонів України. Вони йшли, скандуючи «Схід і Захід разом!», але – кожен регіон своєю окремою колоною. Якою керували уповноважені Штабом особи.

На цьому Майдані не було організованих Штабом колон, не було того пафосу і купи прапорів, але Схід і Захід дійсно були разом, не тому що так треба, а тому що це – природньо.

Гадаєте панам у піджаках вигідно, щоб «західняки» бачили поряд із собою не «східняків», а "східняки" - "бендер", а – українців?

Тому Євромайдан почали убивати. Може, непродумано й сумбурно, але методично. І влада, і опозиція.

Насіли на неформальних лідерів: вони, бач, не пускають на сцену вождів; вони неправильно все організували; вони провокують міліцію; вони аполітичні. Потім почали підміняти тих лідерів своїми. Тепер ловлять у під`їздах та на вулицях, оббріхують у "кретиноскопі" та у соціальних мережах...

Ті, хто виступив проти Майдану навіть не зрозуміли, що більшості людей, що там зібралися, було начхати і на сцену, і на те, хто там керує. Ті, хто виступили проти Майдану, діяли за звичним шаблоном: дискредитувати захід найпростіше, обливши брудом лідерів. Але виявилося, що лідерів надто багато. Фактично всі.

А ще виявилося, що дехто був би не проти, якби мирний Майдан, на якому студенти (от, гади – замість того, аби скандувати прізвище чергового претендента на роль Месії) танцювали і співали, перетворився на побоїще. Ні-ні, звичайно, без жертв, але щоб побилися; щоб «Беркут» кінець-кінцем розігнав його – такий дивний, такий незвичний, такий лякаючий Майдан…

Прагнули цього деякі політики з опозиції – це дало б їм гарний козир у великій партії у преферанс, ставка в якій - вибори 2015; прагнули цього деякі політики з партії влади – із середовища т.з. «яструбів» і прихильників «Тайожного союзу».

Не думаю, що силовий розгін Майдану планувався Януковичем і його найвірнішими поплічниками. Якраз це їм було не вигідно. За великим рахунком, нехай простять мене учасники Майдану, але до 30 листопада владою використовувалася тактика на виснаження і вона спрацьовувала – Майдан потроху затухав. Але очевидно, трохи не так яскраво, без опіків, як би то комусь хотілося.

Зараз не говоритиму про те хто провокував і хто віддавав злочинний наказ на розгон Майдану – але упевнений тут не без спільного інтересу і влади, і опозиції. Якби не штурм «Беркутом» активістів вранці 30 листопада – ймовірно, що вранці понеділка на Майдані вже б спокійно монтували Йолку. Не тому, що протестувалиники здалися б, - зрозумійте правильно – тому, що все колись закінчується.

Отой безглуздий і злочинний вчинок «Беркуту» в принципі, мети так і не досяг. І справа не в тому, що вдень на Михайлівській зібралися сотні тисяч обурених громадян. Тут інше…

Складається враження, що в наступний після розгону Майдану час хтось навмисне накручував напругу, і не лише у Києві. І напад «Беркуту» на Майдан мусив стати лише прелюдією для справді великої драми.

Оті численні брехливі повідомлення то про взвод солдатиків невідомої військової частини у невідомому місті Київщини, які захопили казарми і зі зброєю в руках стійко обороняють від «злочинного режиму; то про безіменну дівчину з Майдану, що померла в лікарні; то про тиисячі перевдягнених у цивільне солдат невідомих полків спецназу з невідомих степових просторів Донбасу, що сунуть на Західну Україну; то про російський «Вітязь» (котрий, до речі, не існує з 2008 року), що прилетів у Жуляни; потім про Київський «Беркут», який, залишивши Михайлівську, рушив на Львів і про Львівський «Беркут», що збунтувався і, покинувши службу, перевдягається (навіщось) у цивільне, аби кинутися захищати Львів від своїх колег з Києва та Донецька.

Як написав один з сайтів: «Ще вчора були всі шанси, що євроінтеграційні мітинги тихо зійдуть нанівець. Зараз Україні близька до того, що в країні почнеться повноцінний бунт».

Напевне, комусь було вигідно, аби дійсно пролилася кров, щоб замазати в ній Януковича; щоб у нього залишивсяч лише один шлях - до диктатури, санкцій Заходу і обійм Путіна. Напевне, слід шукати всередині партії влади, бо не віриться, не хочеться вірити, що в опозиції, якою б вона не була, хтось пішов би на такий ризик і таку підлість, як побиття та провокації проти власних союзників і соратників заради туманних перспектив на майбутніх виборах…

Зараз м`яч на боці Президента. Якщо Янукович ще хоч трохи здатен адекватно сприймати дійсніть; якщо у нього ще залишилася дещиця здорового ґлузду; якщо він ще сподівається на якесь ососбисте майбутнє – він має жорстко, навіть жорстоко розібратися з тими, хто організував провокацію проти Майдану. Він ще має шанс, розігнавши Кабмін і сформувавши новий, хай не коаліційний, але суто технологічний Уряд, до якого б увійшли не лише «донецькі», а далі покаравши кількох «яструбів» з обох боків, залишити для себе шанс. Інакше навіть 110% голосів на дільницях Луганщини не врятують від політиченої смерті.

Та не в коня овес. Здається, Фьодорович просто не здатен на вчинок. Навіть інстинкт самозбереження, який диктує єдиний логічно обґрунтований курс розбивається чи то об товстошкірість, чи то об дурість, чи то об хибне уявлення що є справжньою силою людини і політика, чи то об звичайне боягузство. Може – всього потроху…

Тому і бачимо побиття активістів Майдану, психологічний, фінансовий, силовий тиск. Мав би Віктор Федоровия здоровий ґлузд і мужність, давно вже припнув би до кілка двох шалених харківських псів, що зірвалися з ланцюга…

Але я таки не про Януковича. І навіть не про опозиційну «Трійцю». Я – про Майдан. Про громадян, які його створили.

Велика вам усім шана і дяка. Присмак від останніх подій дійсно гіркий. Але… Але є надія. Все ще є надія, доки є такі громадяни.

Жаль, що немає зараз ні достойного лідера, ні достойної партії, які б доросли до вашого зросту. Знову обиратимемо кращого серед гірших…

Сподіваюся, що все – попереду. Помаранчевий Майдан 2004 року захищав свій вибір і підтримував політичних лідерів. Європейський Майдан 2013-го народив новітніх лідерів, не лише політичних, але й громадських. В цому його унікальність і історичність.

Принаймні, дуже сподіваюся на це.

Як писала наша національна героїня, CONTRA SPEM SPERO!

З повагою до всіх і з Різдвом письменник, член

Товариства «Мале Коло»

ПАВЛО  ПРАВИЙ