Загальна кількість переглядів сторінки

пʼятницю, 16 травня 2014 р.

До "професійних українців"


Маю слово до вас, шановні «патріоти», ті, хто зносив вишиванки до дір, хто говорить красиві слова про любов до України з трибуни Верховної Ради і на різноманітних «круглих столах», до тих, кого я називаю «професійними українцями». Ви вже не судіть суворо дурного письменника за жорсткість та надмірну відвертість. Що думав - те й написав.  Спробуйте дочитати це до кінця.


Останньою краплею, яка спонукала написати це коротеньке плутане есе стало висловлювання одного з друзів по соціальній мережі:
«Реально достав вже цей Донбас. За останні 10 років ми слухали-непреслухали про незадоволених жителів Донбассу статусом російської мови, бажанням мати свого земляка в якості Президента, своєю унікальністю, бо тількеи жителі Донбассу унікальні, є носіями великої росіянської культури і т.д. Чогось ми не чуємо про жителів Вінниччини або Хмельниччини. Таке враження, що жителів Донбасу «імеєют» багато років ці кляті хохли та бандерівці, не дають жити та процвітати. Скажу можливо непопулярну річ, але валіть на три літери зі своєю Донбаською республікою до своєю Росіянії і процвітайте з ними разом. Дайте нам спокійно жити. Просто вже несила чути цей хронічний стогін та скиглення. Просто несила вже отримувати у владу імбіцилів-презиків та нардепів. Забирайтесь під три чорти».
Ось такий крик душі від людини з Вінничини. Людини, яка із задоволенням позиціонує себе патріотом України. До вас, тих, хто поділяє подібні думки, звертаюся зараз.

Питаєте, чому це сталося з Донбасом? Чому над нашими містами майорять російські триколори? Питаєте, чому тут повно «федерастів»? Вам цікаво, чому місцеве населення в значній своїй частині вже не сприймає Україну як таку?
Відповім питанням на питання: а що ви зробили для того, аби цього не сталося? Ви спробували зрозуміти цих людей? Ви спробували поставити себе на їхнє місце – на місце тих, хто у другому або навіть першому поколінні є вихідцями з Росії, Вірменії, Казахстану, Білорусі, а по факту – з просторів колись «єдиного» Рядянського Союзу? Ви спробували вникнути у психологію луганчанина або дончанина, який чомусть (о, Боже, досі!) вважає себе «радянською людиною»? Ви спробували їх почути? Почути не для того, аби виконати їхні забаганки, а хоча би для того, аби знати, як діяти самим?
Говорити красиві фрази про любов до України, про патріотизм і разом з тим ледь не половину громадян держави Україна називати зневажливо «совками» - розуму багато не треба. Розум потрібний, аби виховати в цих людях українців.
Двадцять років ви розповідали їм, що вони не ті книжки читають, не ті пісні слухають, не в ті церкви ходять, не ті у них герої, не та мова, не ті пам`ятники в їхніх містах стоять і народжені ці люди не там. Двадцять років ви робили з них чудиськ - «москалів», «кацапів», оголошуючи їх «чужими» в Україні і одночасно дивувалися: а чому це вони не бажають інтегруватися в українське суспільство?
Один мій друг, політолог і публіцист з Донецька, щирий і може аж занадто радикальний український патріот був шокований, коли на презентації своєї книги у Львові почув від місцевого студента фразу: «Якщо не буде такої України, якою її бачимо ми, галичани, - хай взагалі ніякої не буде». Тобто, людина намагається нав`язати решті України - не лише Донбасу - виключно власне бачення того, якою має бути держава і не розуміє, чому ця позиція викликає на Сході блювотний рефлекс. Тут, до речі, ніколи не вимагали від решти України стати «Донбасом».
Двадцять років «патріоти у вишиванках» намагалися розповісти решті країни якою має бути справжній українець. Двадцять років таким чином вони розколювали Україну, відмовляючись сприймати позицію іншу, ніж їхня власна. Тепер маємо на Донбасі українську, як її вже називають, «Вандею». Крим вже втратили. І, дай боже, щоб знову не загорілося в Харкові та Одесі.
Американський письменник Дональд Гамільтон вустами одного із своїх героїв висловився приблизно так: «Коли я чую, як хтось починає розповідати яким має бути стовідсотковий американець, я впадаю у ступор». Ви ж тільки те й робили, що нав`язували решті своє бачення того, хто є справжній українець, а хто цього звання не вартий. То чому дивуєтеся і обурюєтеся, почувши з Донецька «Ми – не Україна»?
Ви протягом 20 років займалися словоблуддям; ви шили шаровари і хрестилися «Кобзарем»; у вас виходило, що коли людина не розмовляє українською, або не сприймає Бандеру як святого героя – вона автоматично стає «москалем». Ви проголошували європейські цінності, демократію, свободу думок і суджень, але починали бризкати слиною, ледве чули від опонента не те, що хотіли. Чим ви тоді кращі за комуністів?
Вам би повчитися в америанців. США – молода країна. Американська нація лише формується. Формується на базі англосаксонської культури. Але ця культура не відштовхувала німців, італійців, латиносів, українців, поляків – вона їх інкорпорувала, не лише асимілюючи, але й взаємодіючи, беручи від кожного емігранта краще і корисне. При цьому американська держава всіляко сприяє і захищає культурні відміності етнічних складових. В результаті США втратили «чистоту англосаксонської мови», отримавши мову американську, а разом з нею – міцну націю, де є нормальним біля кожного будинка мати флагшток з прапором США. Уявляєте, мешкає в тому будинку родина з Пакістану, а прапор піднімає – американський, бо щиро вважає себе американскими громадянами. І нікого не хвилює, що дорослі й діти тієї родини розмовляють ламаною американською. Там інші критерії визначення хто є справжнім американцем.
Чому в Україні не прижилися поняття українець російського походежння, українець грецького походження, українець туркменського походження? Одна дуже патріотична партія написала цілу програму «захисту українців». Серед іншого в ній пропонується ввести квоти за національною ознакою для навчання, обіймання державних посад, навіть ведення бізнесу. А потім ми дивуємося, чому ця «чудова» політика не подобається Донбасу? Вона не подобається і Одесі, і Харкову, вона не подобалася Криму…
Замість того, аби будувати політику за принципом «українцем є людина не за формою черепу, батьківською мовою і місцем народження, а за готовністю померти за Україну», ви двадцять років твердили, що стопроцентний українець – це той, хто навіть спати лягає у вишиванці, говорить виключно українською мовою і воліє їсти сало з галушками замість шашлику, пельменів та хот-догів. Це, шановні, називається вульгарний «сільський» націоналізм. Це те, що рішуче засуджував великий мислитель і філософ, видатний українець польського походження В`ячеслав Липинський.
Шановні, ну визнайте що ви не праві. Визнайте, що провина у тому, що зараз відбувається, лежить першочергово на вас. Ви застрягли в етнічному націоналізмі початку ХХ сторіччя, не розуміючи і не бажаючи розуміти, що він до сьогоднішньої України, з її нинішніми демографічними, соціальними, економічними, культурними особливостями пасує, мов корові сідло.
Визнайте, шановні «професійні українці», що ваша позиція – це позиція недоросля, який страждає на комплекс меншовартості. І всі оті «програми захисту українців» - звідти, з того комплексу, бо справді сильні нації не потребують захисту – вони самі здатні захищати і зберігати національно-культурні традиції єтносів, які складають політичну націю.

Намагаючись «перетворити» мешканців Донбасу на свою подобу, ви, шановні «професійні українці», робили це настільки неоковирно й брутально, що нічого, окрім відворотної реакції не отримали. Ви скидали з постаментів старих героїв, вклонятися яким «совєтікусів» привчали десятиріччями, а натомість намагалися увіпхати власних. Тих, відразу до кого на рівні підсвідомості викохували комуністи.
Так хоч би робили щось в цьому напрямку! Де серіали подібні до «Тихого дону» або «Угрюм-ріки» про неоднозначну, складну долю українців, розіп`ятих між трьома імперіями? Де книжки про УПА російською мовою? В Росії навіть є, а ну нас не сподобилися. Патріоти у вишиванках матюкаються на Бузину, який написав і видав пасквіль на Тараса Шевченка. Але якби патріоти, подібно до вікопомного дурня у церкві, не вилизали образ Кобзаря до святого сяючого блиску; якби видали кілька книжок, цікавих книжок про справжного, а не «іконного» Шевченка – не було б і Бузини.
Проте писати та видавати книжки – це справа важка, марудна і малоприбуткова. Куди приємніше і престижніше виступати на телебаченні з гарячими промовами про те, яким має бути стовідсотковий українець. Прибутковіше «засвоювати» гранти на проведення круглих столів та культурологічних заходів з шароварами, кобзами та Кобзарями і «розпилювати» бюджетні кошти та спонсорські мільйони на проведення «днів української культури». Можна потужний меморіал жертвам Голодомору за сто із лишком мільйонів вічнозелених джорджів вашингтонів поставити. А тим, хто простіший – лаяти «совків» у Фейсбуці. 
А от почути донетчанина – зась. Двадцять років вам говорили звідси: ми не проти України, ми навіть не проти української мови та культури – Боже збав. Ми просто боїмося, щоб нас насильно не українізували. Ми згодні й раді віддавати дітей в українські школи – нехай навчаються; ми навіть вже звикли до американських фільмів з українським перекладом – якщо переклад гарний, - але не ламйте нас через коліно! Дозвольте бути тим, ким ми є – російськомовними українцями з власними культурним андеграундом. Хіба не може бути патріотом російськомовна людина? Хіба людина не має права розмовляти батьківською мовою? А у відповідь: штрафувати за вивіски на магазинах «іноземною», про примус вживати на роботі лише українську, про оподаткування російськомовних пісень, про заборону обіймати державні посади. Було? Було!
Уявляю, як зараз волатимуть «національно свідомі». Уявляю, якими епітетами нагороджуватимуть. Запевняю: залюбки спілкуюся з україномовними людьми – українською, з російськомовними – російською і не бачу в цьому великої біди. Розвивати і плекати державну мову можна і потрібно, але не такими методами – не методами приниження і принудження. Бо на виході ми вже отримали те, що маємо. Кому від того легше? Галичанам? Донетчанам? Україні? Дуже сумніваюся.
І дуже сумніваюся, що до павличок і фаріон, яворівських і мовчанів, ющенків і ярошів дійде. Вони від свого не відступляться: українець - лише той, хто схожий на них, мов дві краплі води в усьому. Біда лише, що Павличко з Мовчаном нє є близнюками, отож навіть між ними немає погодження що ж воно то є таке - справжній свідомий син Тараса...
Сита, благополучна Канада досі не змогла вирішити проблему франкомовного Квебеку – занато вона є складною. Але там на гадку не спаде комусь з парламентаріїв вводити санкції проти квебекців і принижувати їхню гідність, обзиваючи негарними словами. Проблема є, але її не рубають з плеча.
Сита, благополучна Бельгія має великі проблеми в культурній та мовній царині. Досі вони не вирішені. Але шлях до подолання суперечностей тут є цивілізованим і лише закінчені маргінали ображають тих, хто говорить французькою (Валонія) та голандською (Фландрія). Ви розумієте, про що я?
Так, на Донбасі живуть не пухнасті овечки. Так, тут історично високі проросійські настрої. І російському телебаченню тут часто вірять більше, аніж українському. Але упевнений, що треба боротися за мешканців Донбасу, але жодним чином не з ними. І єдино вірним шляхом є боротьба за те, щоб київського Кисельова слухали уважно і приязно, а не вимикання з ефіру Кисельова московського. Comprenez-vous, про що я?
Гаразд, багато хто із «східняків» примирився б навіть з українізацією, якби йому запропонували щось взамін. Економіка, промисловість, особисті статки тут – досить важливі речі. Індустрія – фетіш, так би мовити, Донбасу. Ось лише за 20 років ми примудрилися позакривати більшість шахт, порізати на металобрухт заводи, розграбували колгоспи…
А що натомість? Київ (за будь-якої влади) забирає собі 90% всіх податків і зборів. Такого не було навіть за часів СРСР. Не в Донбасі справа – просто тут проблеми у соціально-економічній культурній та демографічній царинах проступають найяскравіше; Київ досі не чув ні Одесу, ні Львів, ні Тернопіль, ні Харків. Київска влада (чия б не була) вважала, що такий стан речей має бути вічний, а проблеми якось «розсосуться» самі собою. Не розсосалися…
Хтось назвав те, що відбувається на Сході «бунтом люмпенів». Напевне, в цьому є велика доля правди. Але, любі друзі «професійні українці» - історія вчить, що люмпенізація населення відбувається в країнах, де влада погрузла в корупції, крадіжках, політичних інтригах. І не треба кивати на комуністів або регіоналів, на Кучму, Януковича та Азарова – вони мають власні гріхи, які ніколи не відмолити, ніколи не відмити. Мова не про них – мова про вас. Чому ви не билися за Україну? Чому патріоти української держави з депутатськими значками на закордонних піджаках, не стидаються приїздити до виборців на закордонних автівках вартістю у зарплатню пересчного мешканця Слов`янська за все його трудове життя? Ще жоден Тягнибок, Ющенко, Тимошенко, Яценюк, Чорновіл, Івченко, Ярош не пересів у «ДЕУ-Ланос» українського виробництва. Тут патріотизм закінчується…
Особливо порадував останнім часом меганаціоналіст. Той, що красиво розповідає про готовність у будь-яку мить віддати життя за Україну, а також косити кулеметами всіх, хто не вписується у його розуміння яким має бути стовідсотковий українець. Як тільки народ скинув Януковича, він одразу ж прокрався до Межигір`я і привласнив захмарно дорогу машину, що належала президентові-втікачеві. Таке свого часу зробив ще один «радєтєль» за народ – вождь світового пролетаріату В.І. Ульянов (Лєнін) – він також негайно пересів на персональне авто останнього російського самодержця. Якась майже потойбічна спорідненість спостерігається…
Гадаєте, люди тут, на Сході не бачать всього цього? Гадаєте, це не вплинуло на настрої населення Донбасу? Ще й як! Люди вам не вірять. І правильно роблять. Люди вас бояться. І мають для цього підстави. Отут шукайте причину того, що жінки стають на шляху українських військ, що йдуть їх визволяти від сепаратистів.
Вони. Вас. Бояться.

P.S. Починав зі слів сучасного українського патріота, а закінчити дозвольте словами українського патріота ХХ сторіччя В`ячеслава Липинського:
Подумайте над цими рядками, любі друзі; подумайте і вирішіть хто ви є і чи не тут криється причина виникнення блок-постів під Луганськом:
«Бути патріотом – це значить бажати всіма силами своєї душі створення людського, державного і політичного співжиття людей, що житимуть на Українській землі, а не мріяти про втоплення в Дніпрі більшості своїх же власних земляків. Бути патріотом – це значить шукати задоволення не в тім, «щоб бути українцем», а в тім, щоб було честю носити ім’я українця. Бути патріотом – це значить перш за все вимагати гарних і добрих учинків від себе, як від українця, а не перш за все ненавидіти інших тому, що вони «не українці». Врешті, бути патріотом, це значить, будучи українцем, виховувати в собі перш за все громадські, політичні, державнотворчі прикмети: віру в Бога й послух його законам, тобто духовні вартості; далі вірність, твердість, сильновольність, дисципліну, пошану для своєї традиційної влади (монархізм), загалом кажучи, лицарськість – тобто політичні вартості. Натомість бути шовіністом – це значить прикривати свою духовну пустку (безрелігійність) і своє руїнництво: отже, зрадництво, кар’єризм, здеклясованість – фанатичними вигуками про «неньку Україну», про «рідну мову», про «ми – українці!», про клятих «москалів і ляхів» і т.п. Борони Вас Боже від такого роду «націоналізму», який може принести тільки те, що вже приніс: руїну України».
Правда, мов сьогодні написано?

З повагою і побажаннями порозуміння,
письменник
ПАВЛО ПРАВИЙ
Луганськ.


4 коментарі :

  1. Павло, те про шо ви пишете, у значній мірі правда, але є речі з якими я не можу погодитися. Для того щоб був діалог потрібні як мінімум двоє і потрібно їх бажання, щоб цей діалог відбувся. Донбас, у моєму розумінні лиш хоче, щоб його слухали, а почути інших (не лише Київ) - південь, наприклад, навіть не намагається. Я сама родом з Миколаїва і трохи знаю його мешканців. Так от, коли велика частина з них, ті що приїхали ще в 70-80-х роках в місто за розподілом з різних куточків РФії, досі волають " как хорошо было в России, а тут сплошная хохляндия (по-іншому вони Україну не називають впринципі),дышать нечем и поговорить нормально не с кем" - це нормально? Про що з ними можна говорити? Вони чують тыльки себе. Одна жіночка - подруга моєї мами- скільки я себе пам'ятаю, розповідала " какая красивая Россия, какой красивый Саратов, какая красивая Волга! Не то что этот Николаев и эта хохляндия. І це при тому, що впринципі жіночка абсолютно нормальна і хороша. В неї от тільки такий заскок. В 2008 році я була на конференції в Саратові і багато пофотографувала її "красоту". Крім Волги там нічого гарного не знайшла, але погодьтеся це не людей заслуга, і є гарні люди. Після таких доказів тьотя Свєта більше не розповідає мені про хохляндію і красоти Росії. Вона трохи переглянула свої погляди (ну принаймні мені хочеться так вірити) і з трохи більшою повагою ставиться до країни де вона прожила дві третини свого життя. Шось я розписалася тут - за дровами лісу не видно :-) головне, що я хочу сказати, не треба по висловах окремих людей (як отого студента зі Львова) робити висновки за всю країну. Кругом є люди з протилежними і навіть ворожими поглядами, але прислухатися треба до свого серця (як це пофосно не звучить) і до наймудріших. І ще трішечки поваги до опонента - вчімося чути і розуріти не тільки себе, а і інших. Це до країни взагалом. Тоді у нас вийде діалог, а не одне волання. От така моя думка. Вибайчайте за багатослівність :-)

    ВідповістиВидалити
  2. Один татарин(не політик,не чиновник-звичайний дід з кримського села)сказав-Украіна стала для нас матір'ю,а матір ,коли вона хвора чи бідна не кидають.Ій допомогають.

    ВідповістиВидалити
  3. Шановний, Павло ..., ви намагаєтесь переконати читача, що буза на сході України має характер політичної боротьби, яку викликали гуманітарні причини. По-перше, методи, якими ви це робите не є адекватними завданню. Зокрема ви вдаєтесь до уявного діалогу між примітивним націоналістом, який з усієї багатоманітності людських відносин вивчив тільки те, що люди мають національність, з одного боку і вишуканим інтелігентом з іншого боку: "Ви ж тільки те й робили, що нав`язували решті своє бачення того, хто є справжній українець, а хто цього звання не вартий. То чому дивуєтеся і обурюєтеся, почувши з Донецька «Ми – не Україна»?".

    По-друге, на сході України маємо дійсно не політичну боротьбу, а бузу за участі політично достатньо розмаїтої публіки. Доведення цього - справа не з простих. Можливо збагнути це допоможе публікація за адресою: http://blogs.korrespondent.net/blog/politics/3362416/

    ВідповістиВидалити
  4. Василий Егорович1 червня 2014 р. о 19:00

    Павел, не поверил, что это Вы написали. Читаю последние статьи все.
    Во-первых, большинство жителей Донбасса - это все же украинцы, которых принудили стать "русскоязычными" и они без особого скрипа вспоминали свои корни. Я по себе знаю.
    Во-вторых, все было бы нормально с языком на Донбассе, если бы не опомнились в Москве и не стали вмешиваться грубо и активно. Защитники...
    В третьих, держава очень медленно проводила украинизацию, а последние 4 года вообще стала сворачивать все. Не в этом дело.
    В-четвертых, не надо обижаться на "профессиональных украинцев", их тоже понимать надо, не меньше донбасских; сколько времени своей державы ждали. Когда в Крыму и Донбассе плохо стало, кто первым приютил беженцев? Львов, Киев и другие... Значит, большинство нормально относятся к моим землякам.
    Не в этом дело. Сами мы разобрались бы. Не надо нам мешать.

    ВідповістиВидалити