Загальна кількість переглядів сторінки

четвер, 16 лютого 2012 р.

За бідних "пендосів" замовте хоч слово. Звідки у нас ненависть до США?

          Нині у нас модно американців не любити. Раніше, за часів СРСР нас змушували їх не любити. Бачити в ньому головного ворога, аби міцніше гуртуватися навколо Партії і рідного вождя, не помічаючи, як вони крадуть.  Потім, нетривалий час, після розпаду СРСР, ми кинулися в іншу крайність. Але скоро пани й товариші на владному Олімпі схаменулися: як же без ворога? Яким страшилою лякатимемо народ, аби він міцніше гуртувався навколо Партії і рідного Президента, не помічаючи, як вони крадуть?

          Не останню роль у створенні "антиамериканських" настроїв грають міфи. Хто править світом? Міжнародний таємний жидівський Уряд, ударною силою якого є США зі своїм Федеральним резервним банком. Хто провокує війни й "кольорові революції" - Міжнародний таємний жидівський Уряд, ударною силою якого є США зі своїм Федеральним резервним банком? Хто змушує нас пити і істи різну гидоту? Дивіться вище...
          Це ж так зручно - мати біля себе підступного, хитрого, бридкого ворога, на якого можна звалити власні невдачі, власну бездіяльність, лінощі і нетямущість. Це так легко - замість того аби працювати - сидіти й тихо ненавидіти, мріючи про те, як чергова економічна криза знищить проклятого ворога. Розуміти, що падіння такого економічного монстра, як США, тяжко вдарить по всьому світові, в тому числі й по вашій країні, і по вас, але всупереч всякій логіці - мріяти!
          Цілий пласт міфів сосується тем військових. Отут ті міфи постають у всій своїй величі та красі. Творцям їх вдається поєднати абсолютно протилежні речі; агітатори настільки набили руку в тій царині, що можуть переконати в будь-яких дурницях, навіть якщо вони не мають жодної логіки. На жаль, в перших лавах міфотворців ідуть історики. Або - так звані історики.
          В результаті переважна більшість громадян свято переконана в тому, що американські вояки - напрочуд слабкі, воювати без Кока-Коли, гамбургерів і ковдр з підігрівом не здатні; що вони уміють бити лише слабких супротивників, а "нас" - бояться, тому і діють "з-за рогу", економічними методами; що Америка завжди воювала чужими руками...
          Чи є підстави для таких тверджень? Якщо пошукати - знайдуться, адже міфи, на відміну від казок, мають у собі й дещицю реальних подій. Тому завжди можна віднайти в якійсь чикагській газеті публікацію про запит інтендантською службою вантажу "Кока-Коли". Або витягти з аналів знамените висловлювання американського сенатора Трумена в 1941 році: "Якщо ми побачимо, що війну виграє Німеччина, нам слід допомогати Росії, якщо виграватиме Росія, нам слід допомогати Німеччині і нехай вони якомога більше убивають один одного..." Начебто не знають закінчення тієї фрази, яку не люблять чомусь цитувати: "... хоча мені не хочеться ні за яких умов бачити Гітлера в переможцях". Начебто не було практично такого ж, слово у слово, висловлювання Сталіна в 1940 році про війну між Німеччиною і Заходом (мовою оригіналу:
"Мы можем маневрировать, подталкивать одну сторону против другой, чтобы лучше разодрались. <…> Что плохого было бы, если бы в результате разгрома Польши мы распространили социалистическую систему на новые территории и население?».
          Але Гаррі Трумен для нас - майже фашист, приклад цинічної й агресивної політики імперіалізму, а Йосип Сталін - патріот, який діяв з метою забезпечення "життєвих інтересів" СРСР.
          Або ось таке. Американців звинувачують в тому, що вони надто пізно відкрили Другий фронт в Європі, тим самим переклавши (свідомо!) основну вагу війни проти нацистів на плечі Раянського Союзу. Правда це? Так, але - не вся. І правдою вона є, коли поглянути лише на північні береги Франції як єдиного варіанту місця, де б американці мали воювати з Гітлером.
          Агітатори від історії просять не замислюватися над тим, чи були об`єктивні причини для "затягування" висадки союзників у Франції, на чому Сталін наполягав ледь не з перших годин створення Антигітлерівської коаліці. Агітатори просять нас не звертати уваги на життєві потреби американського народу - згідно з логікою комуністичних (і значної кількості нинішніх російсько-українських) "істориків", американці мали будь-що кинутися на допомогу нам навіть на шкоду самим собі.
          Добре відомо, що Сполучені Штати вступили у війну не в 1944, не в 1943 році, а в грудні 1941 року. Після сумнозвісного Пірл-Харбору, про який тепер знають навіть діти завдяки зразковому героїко-патетичному фільмові. На Тихому океані американцям протистояла Японія з її восьмимільйонною армією, надпотужними морськими й повітряними флотами. Армія, в боєздатності якої на власному досвіді переконалися радянські військові на Халхін-Голі.
          За логікою міфотворців, американці замість того, аби вести бойові дії на Тихоокеанському театрі, захищаючи власні береги, мали б кинутися у Францію.  Замість того, аби сконцентрувати війська проти японців, що розташувалися в Кореї (49 км до америанських берегів) - кинути їх на допомогу Сталіну в Європу. Допомогати "союзнику", який, не забуватимемо цього, офіційно заявляв про наміри повалити існуючий в США лад і влаштувати "Світову революцію".
         Окрім того, перед тим, як відкривати бойові дії в Європі, добре було б порахувати власні сили й засоби, якими це треба було робити. Якою кількістю танків, бойових літаків, військових кораблів, десантних засобів володіла американська армія. Влітку 1941 року в США було аж... дві(!) танкові дивізі. Штатна чисельність дивізії: 14 тысяч особового складу, 375 танків, 45 75-мм самохідних гармати, 54 самохідних гаубиць та 126 самохідних протитанкових гармат. Якби американський уряд просто 22 червня 1941 року кинувся на допомогу Сталіну, йому довелося б вирішувати три питання: яику з дивізій посилати проти бронетанкової міці Німеччини, а яку залишити захищати Америку; чи послати обидві дивізії, сподіваючись, що японці зглянуться на відсутність танків і не висадяться в Техасі; скільки часу ті дві дивізії протримаються на ворожому  театрі бойових дій, проти німецьких танкових сил, які переважали б їх і якісно, і кількісно.
           Ми не сумніваємося, що для Сталіна та його поплічників не готовність американської чи британської армії до широкомасштабних дій не була аргументом. Людина, яка, не роздумуючи, кидала десятки тисяч неозброєних ("Оружиє добудєтє в бою"), щойно з колгоспу мужиків на кулемети, не зрозуміє як це - берегти солдат ("Баби єщє нарожают").
          Але ж в американській армії все не так! Скільки пробуде при владі Президент, якщо він ставитиметься до крові своїх співгромадян мов до води? Це не тоталітарний СРСР.
          
          Агітатори також не дуже згадують, що, починаючи з 1942 року американські і англійські війська воювали в Африці (Лівія, Туніс). Нас успішно переконують, що то - не війна. І дійсно: що робили "пендоси" в тих піскаж Сахари, тоді як радянські солдати вмирали у Сталінграді? Невже в Тунісі вирішувалася доля війни? Ні, і ще раз ні - успішно втовкмачують у голови співвітчизників "історики".
           Справді, давайте задамося простим питанням: навіщо американцям та британцям ті піски? Навіщо їм Мадагаскар і Єгипет, Нова Зеландія и Камбоджа? От би їх усіх до Сталінграду. Або, на крайній випадок - до Нормандії.
           Але поглянемо на мапу. Що бачимо? Італійські війська в Тунісі "нависали" над Гібралтаром. Піски однім гарні - тут можна побудувати злітно-посадкові смуги будь-якої довжини. Для бомбардувальників і торпедоносців. Плюс артилерія. Найменша ширина Гібралтарського проливу - 14 км - дальність пострілу з гармати середнього калібру. Але і максимальна ширина - 44 км дає змогу далекобійним гарматам прострілювати пролив наскрізь.
Відповідно, той хто контролює Гібралтар - контролює не лише Середиземне море, але і - Суєцький канал. А це - сполучення Британії зі своїми колоніями (перш за все - Індією), які були життєво важливі в тій війні, і не лише як джерело сировинних та людських ресурсів. Відрізавши Британію від Індії, Рим та Берлін тим самим фактично дарував Індостан Японії. А від Індії - пара кроків до Ірану і Туреччини, які в такому випадку могли просто впасти в обійми німців і їх союзників. Отка стратегія.
          Скажуть: існував ще обхідний шлдях - навколо Африки. Правильно, існував. Але скільки часу та ресурсів треба було витратити, аби обігнути африканський континет. А тут іще на конвої союзників вже "на тому боці" чекали японські та німецькі підводні човни і бомбардувальники. Звідки вони там? З того самого Мадагаскару - колишній колонії Франції, яка (колонія) на той час знаходилася під контролем уряду Віші, тобто фактично - Рейху.
Комусь ще здається дурнею війна в Тунісі, Єгипті і Мадагаскарі? Чи хтось почне стверджувати, що із стратегічної точки зору і майбутніх результатів Другої світової війни Сталінград (через котрий проходили комунікації з нафтовими промислами Баку) треба було утримувати будь що, а Гібралтар (через який проходили комунікації з нафтовими промислами Ірану та Індією) - дрібниці? Що капітуляція 300-тисячного німецько-італійського угруповання в Сталінграді - перелом у війні, а капітуляція 250-тисячного німецько-італійського угруповання в Тунісі - не варта паперу подія? Напевне, знайдуться і такі люди...
          Довірливим співгромадянам розповідають, що підступні західні союзники зволікали з відкриттям другого фронту в Європі, аби виснажити СРСР. Гадаєте, це солдати придумали жарт про американську тушонку, яка поставлялася по програмі "Ленд-ліз" в СРСР - "Другий фронт? Ні, цей штамп, як і багато інших народився у пропагадистському відомстві товариша Щербакова і через політпрацівників "викинутий" у маси фронтовиків. Треба було всіляко принизити союзників.
          Між тим, Другий фронт в Європі було відкрито ще влітку 1943 року. Саме 10 липня 1943 року англо-американські війська висадилися на Сицілії. А вже 3 вересня американці вдираються на Апенинський півострів. Що це, як не Другий фронт?
          Агітатори від історії вміло грають на людських слабкостях. Людина схильна перебільшувати власну роль в порівнянні з іншими. Дуже легко протиставити пару "ми" - "вони", задіявши банальні лестощі.
          Тут - так само.Треба лише сказати, що битва на Курській дузі влітку 1943 року - це грандіозна і важлива подія ІІ Світової (і це - свята правда), а взяття Сіцилії і захоплення Італії - дрібниці (що є відвертою неправдою). Та ще шкільні програми скласти відповідним чином. Українські й російські школярі добре знають про хід, результати та історичну вагу Курської битви. А чи пригадають вони, що 3 вересня 1943 року під військовим тиском італійці змушені були підписати перемир`я, результатом якого став офіційний вихід цієї країни з Осі та німецька окупація, для якої із Східного фронту Гітлер був змушений забрати такі потрібні йому війська?
           Але почитаємо підручники. Книжки. Газети. Подивимося телевізор. Італія - не є Другим фронтом! Другим фронтом міг вважатися лише такий, що його відкрили б у Франції! Це - основна думка, яку нав`язують нам "історики". А чому "лише"?
           Основний аргумент просто приголомшує відвертим цинізмом і брехнею. Виявляється, ударивиши із Франції, союзницькі війська виходили б прсто до кордонів з Рейхом, в той час, як висадившись в Італії...
           А що - Італія? Італія так само межувала з Рейхом, як і Франція. Ударивши з Італії, союзницькі війська виходили б просто до кордонів Рейху. Що вони й зробили. Прийом,  що його придумали агітатори для обливання брудом союзників, відверто розрахований на тих, хто не знає географії! Чи не надто зневажливо ставляться агітатори до нас із вами?
       
           Основним аргументом, яикй використовується американофобами, є показник втрат. По нашій психіці б`ють цифрами: в той час, як втрати Радянського Союзу у війні склали багато-багато мільйонів ("історики" досі не спромоглися точно порахувати), а Сполучені Штати втратитили "лише" близько 400 тисяч.
          Не сперечатимемося щодо того, багато це чи мало - чотириста тисяч життів. Ми звернемо увагу загалу на хитро замасковану маніпуляцію нашою свідомістю: питання ефективності використання людських ресурсів, питання результатів битв підміняються втратами. Це - антинауково. Це - блюзнірство. Але - так зручно для пропаганди...
          Пояснимо свою думку. Втрати англо-американців під час взяття Сицілїї, наприклад, склали  2237 людей убитими, німців та італіців - 29 тис. Співвідношення - приблизно 1:11 на користь союзників. Тепер візьмемо, наприклад, Харківську операцію Червоної Армії влітку 1942 року. Втрати убитими Червоної Армії склали 270 тис., німців - 7,5 тис. Співвідношення - 36:1.
          При цьому американці досягли стратегічної мети - захоплення острова з подальшою висадкою в Італії, а наступ Червоної Армії на Харків і Дніпропетровськ завершився грандіозною катастрофою з виходом Вермахту на Волгу.
          Яка ж цих операцій стала "вкладом"? Невже Харків ми поставимо попереду лише тому, що через власну бездарність, радянські генерали даремно поклали в землю сотні тисяч солдат?
Американці не поспішали наступати? Сиділи місяцями в окопах? Правильно й робили! Кожен наступ, кожну атаку треба було ретельно готувати, аби зберегти людські життя. Вони ще знадобляться - потім. Американці прекрасно розуміли, що час грає на союзників і - проти Гітлера. Куди поспішати? Вірніше - не так, поспішати потрібно, але - не поспішаючи.
          У нас все навпаки - спочатку даремно й злочинно знищуємо власних солдат, а потім звинувачуємо інших, що вони так само не знищували своїх. Аби теж "внести вклад".          
          Пригадує Е. Ейзенхауер:
«Я живо вообразил себе, что случилось бы, если бы какой-нибудь американский или британский командир придерживался подобной тактики, и даже ещё более живо я представил себе, что сказали бы люди в любой из наших дивизий, если бы мы попытались сделать подобную практику частью своей военной доктрины».
          Знаєте про що це він? Так генерал відреагував на розповідь маршала Жукова про те, як радянські командири гнали піхоту на мінні поля, аби вона, підриваючись, розчищала собою проходи для наступних підрозділів! А погані американці, бо мало людей поклали?
          Д. Эйзенхауэр, який, між іншим, дружив з "маршалом перемоги" чи то знаходить дивне виправдання радянським можновладцям, чи то тонко глузує:
«Американцы измеряют цену войны в человеческих жизнях, русские — во всеобщем очищении нации». Так, немає слів - такими методами швидко наступить очищення нації. Всеобщее. В прямому сенсі слова.
         Розповідаючи про те, що ми заплатили страшну ціну, але зламали хребет Гітлеру, комуністичні агітатори і їх наступники приховують від нас страшну правду: Сталіну було наплювати на житя підданих, йому було валиво якомога далі просунутися в Европу! Йому було важливо якомога більше країн захапати! За будь-яку ціну. Проклятим же "імперіалістам" території потрібні не були. Їм була потрібна перемога. Якомога меншими жертвами, хоч і за більший термін. В цьому вся різниця. В цьому "загадка" отих всіх "зволікань" негарних американців, які між іншим, чинять набагато благородніше і власних заслуг в перемозі над фашизмом не випинають, визнаючи велику жертву народів Радянського Союзу.

          А воювати і умирати американські солдати уміли (і уміють) не гірше за наших. Як приклад, радимо подивитися матеріали про операцію із захопленя острова Іодзіма на завершальному етапі Другої світової війни. Та битва почалася якраз 16 лютого 1945 року.
          В українській Вікіпедії анонс звучить не надто толерантно до американської армії: "21-тисячний японський контингент місяць стримував 100-тисячну армаду американців" (http://uk.wikipedia.org/wiki/Битва_за_Іодзіму). Але далі, в самому тексті, автори, треба віддати їм належне, пояснюють причини такої "ганьби": острів був напрочуд сильно укріплений, а гарнізон, розуміючи стратегічну його важливість для долі Японіїї, боронився до останньтого солдата. В буквальному сенсі. Визнають і те, що дуже скромні втрати американської морської піхоти - не боягузство, а якрах - вміння воювати і берегти солдат.
          От би нашим генералам так. Дивишся - і результати війни були б іншими - без захмарних врат, без нікому не потрібних, злочинних штурмів оточених в Сталінграді (або в Берліні) німців. Правда, часу на війну пішло б значно більше, і територіальні "придбання" Сталіна не були б такі великі...
          До речі, під час штурму острова відзначився американський вояк українського походження - Михайло Стренк. Він був одним із шести морських піхотинців, які здійняли американський прапор над горою Сурібаті. З цих шести додому повернулися лише троє. Стренка серед них не було - він загинув в іншому бою, за два тижні після перемоги на Іодзімі.
          Приклади із недалекого минулого і сьогодення? Будь ласка - ось тут ви зможете прочитати не лише про те, як маериканські вояки попивають джин-тонік та "Кока-Колу", пострілюючи в беззахисних іракських цивільних - http://www.newsland.ru/news/detail/id/394225/.
         
          Американці не є поганими. Вони не і гарними. Вони - такі само, як і ми, і росіяни, і німці. Люблять і захищають насамперед власних дітей, а не наших - наших маємо захищати ми самі. Відстоюють власні інтереси, а не наші - тим ми маємо займатися, не сподіваючись на "дядька".
         Але Америка - далеко. Переважна частина українців і росіян в очі ніколи не бачила американця. Тому нашим можновладцям дуже зручно лякати ними "електорат", розповідаючи про те, що прокляті "пендоси" - "лізуть" і лише про те й думають, як би ступити своїм чоботом на українську (росіську) землю; про те, що це вони винні в тому, що у нас дороги - наче після килимових бомбардувань, а свинина - дорожча ніж в супермаркетах Бостона і Токіо; що вни ледь не насильно заполонили українські телеканали низькопробними "кіношедеврами".
         При цьому нікого з нас не дивує, що наші можновладці купують собі маєтки саме там - в країні цих страшних "імперіалістів", відпочивають на їхніх пляжах і тримають вкрадені у нас гроші в їхніх банках.

У цієї жінки пенсія напевне не більша ніж вартість краватки якогось із тих, хто послав її на демонстрацію. Але вона свято переконана: її щастю заважає окупація Крима американцями.

Проте далеко не американці окупували увесь кримський берег так, що простим громадянам, в тому числі й тій жінці з плакатом вже ніяк до моря підійти. Це - власність уряду міста Москва.
"Красу Мелласа оспівував у віршах поет Олексій Толстой, якому ця земля дісталась у спадок. Поряд з головним палацом є ще один, в еклектичному стилі. Аби побачити споруди, треба просити дозволу на екскурсію в керівництва закладів, на території яких вони розташовані" (http://fakty.ictv.ua/ua/index/read-news/id/1436725#main)..

Дача Володимира Путіна в м. Геленджик обійшлася російському народові у мільярд доларів США. Але ненавидять росіяни чомусь "пендосів".


С. Горинці Київської області. Це - не хороми американського загабника. Це - маєток головного борця з американським імперіалізмом - голови українських комуністів Петра Симоненка.


Зустріч на Єльбі 24 квітня 1945 року. Невже ці люди ьа їхні нащадки - вороги? Чи, мо, пошукати когось реальнішого?







       
         Ненавидьте "пендосів", любі українці, ненавидьте. Це так потрібно нашим "пендосам", що вони не жалкують грошей, аби ту ненависть в нас викохувати...

Немає коментарів :

Дописати коментар