Загальна кількість переглядів сторінки

четвер, 26 червня 2014 р.

До жінок на трасі Київ-Чоп


Почалося. Давно чекав, коли ж агенти впливу Кремля почнуть широкомасштабні провокації, спрямовані на дескридитацію керівництва України, на деморалізацію армії та інших силових структур, які ведуть тяжкі бої в зоні АТО. Тепер вже маємо.

Неприємно вразила акція «солдатських матерів», які перекрили автомобільну трасу на Житомирщині з вимогою повернути їхніх синів під теплу мамину спідницю. До цього те саме було організовано на Закарпатті. Сумніваюся, що всі ті жінки є дійсно мамами хлопців, що зараз воюють, але якщо і так, то залишається питання: хто організував ті акції, хто подав ідею, хто розагітував жіночок, адже навряд чи хто сумнівається, що такі протести виникають стихійно – завжди є хтось, хто підносить сірничок.
Одночасно, мов хтось скоординував, у соціальних мережах пішли численні висловлювання з дуже двиним змістом. Ось один з прикладів (орфографію та стилистику збережено):
«Спасибо» новой власти, что мир защищает рабоче - крестьянская армия, а те кому мы платим налоги, на кого вкалываем, кто должен это делать в первую очередь - мусора, прокуроры и судьи, имеют бронь, и продолжают грабить страну. Скажите мне кто нибуть, почему простой рабочий люд должен сложить головы за благополучие уродов во власти? Уже хотябы на взаимную бойню не шли насмотревшись «новостей» и олигархической пропаганды».

В усіх народів та в усі часи така поведінка і такі виступи називалися не інакше, як пораженством. Це вже було, в не такому вже й далекому минулому – пригадуєте, як різнокольорові революціонери під час Першої світової війни успішно розклали Російську армію? Пригадуєте чим це закінчилося?
Дозвольте ж відоповісти і жіночкам, які – сподіваюся – пішли на ці акції з щирим серцем, цілком зрозуміло вболіваючи за життя своїх синів, і тим, хто пише у Фейсбук подібні речі. Я маю на це право, бо свого часу забрали мене, 18-річного хлопця у Внутрішні війська СРСР, і кинули до Карабаху, не питаючи ні в мене, ні в моїх рідних дозволу і згоди. Маю на це право, бо мама моя тоді ледь не щоночі плакала и точно щоночі молилася за мене, але їй і на гадку не спало б вийти на дорогу з вимогою повернути сина додому. І не тому, що вона боялася репресій комуністичних – вона, як справжня мужня українська жінка знала, розуміла і приймала, що солдат має воювати. Солдат має воювати – це його обов`язок перед державою і народу, який його годує і озброює.
Отож, дозвольте заперечити панові, який написав своє «спасибі» (до речі, українською правильно буде «дякую») нашій владі і агітує не йти «на взаимную бойню».
Шановний друже! Зараз в зоні АТО «простой рабочий люд» кладе свої голови не за благополуччя «уродов во власти», як то Ви або по нерозумінню, або навмисне підміняючи поняття, пишете. Він кладе свої голови за такий само простий робітничий люд. Не за Порошенка, Коваленка, Тмошенко або Турчинова – за мешканців Донбасу, які зараз страждають під п`ятою озброєних до зубів іоземних найманців та криміналітету, котрий, озброївшись «Калашниковими», вважає за норму пограбування, «відтискання» машин, квартир, або хоча б сотових телефонів.
Учора в місті Антрацит Луганської області якись пьяний або обкурений урод з числа «визволителів від хунти» пальнув з підствольника по дитячому майданчику і убив 10-місячну дитину. Позавчора в Луганську викрали викладача університету, голову обласної організації «Просвіта» і про його долю досі нічого не відомо, як і про долю десятків інших людей. У Брянці бойовики розстріляли двох молодих людей 20-річних лише за те, що ті насмілилися висловитися за єдину і неподільну Україну. Ви бачили, як молодий кандидат наук миє брудну, закривавлену підлогу у «штабі» терористів під регіт та копняки бойовиків? Його забрали просто з вулиці, забрали саме тому, що він – кандидат наук, тобто – «слишком умный».
За Вашою логікою, шановні протестувальники, ваші сини мають піти звідти і залишити цих людей напризволяще? Зрозуміло: ох, як не хочеться посилати туди своїх дітей. Це дуже важко і дуже страшно. Але вони – солдати. Вони захищають український народ. Солдати з Чернівців і Дніпропетровська захищають не чернівчан і дніпропетровців – вони захищають увесь український народ. Всю Україну. Бо Луганськ – це така само Україна, як і Львів. Вони захищають Луганськ тому, що в іншому випадку ви, шановні матусі, не зчуєтеся, як чеченські КАМАЗи в`їдуть і до ваших міст та сел. Невже це так важко зрозуміти?
Дуже зручна позиція: хай ідуть воювати судді та менти – ми для цього їм гроші платимо. Але чим відрізняються від них солдатики? Вони теж давали присягу. Їх теж утримує народ. Більше того: воювати – це прямий обов`язок солдата на відміну від прокурора, судді і навіть міністра.
Під Слов`янськом вже загинуло 6 співробітників МВС з Івано-Франківщині. В Луганську 10 днів тому бойовики розстріляли двох міліціонерів, які навіть не були озброєні. В Маріуполі 9 травня терористи застрелили начальника міського ДАЇ Віктора Саєнка. Так само в Маруполі загинув співробітник батальйону патрульної служби Михайло Єрмоленко. Це Ви їх «мусорами» називаєте, панове?!
Ці люди – кращі ніж ви. Вони мужніші, патріотичніші і чесніші. Вони теж могли б сказати, що воювати з терористами – то не їхня справа – на то є «альфи», «омеги» та інший подібний люд. Але, на відміну від вас, полохливі егоїстичні матусі, і від вас, невідомо ким найняті друзі по соціальних мережах, вони мали честь. І, не здригнувшись, пішли у смерть, не переймаючись питанням чи правильну частину України вони захищають.
Звичайно, багато і при владі, і в армії, і в міліції негідників. А як ви хотіли? Щоб одразу настала повна лєпота і благість? Так буває лише в російських казаках про Ємелю на печі. В житті, на жаль, все набагато складніше.
Зараз країна переживає дуже тяжкі часи. Україні нав`язано війну. Хай вона і не оголошена, але це – війна. Страшно помислити: невже оті жіночки з Чернівців та Житомира, так само виходили б на дорогу, вимагаючи повернути їхніх синів-солдат додому, якщо б зараз йшла справжня, оголошена Путіним війна, якщо б російські дивізії стояли під Харковом і Гуляй-Полем? Невже б і тоді вистачило у когось совісті ховати своїх молодих здорових синів, виправдовуючись тим, що міністри не на фронті? Що, мовляв, Луганськ так далеко, хай там самі розбираються.
Дуже просто сказати: це – не наша війна, хай воюють «мусора» та прокурори; хай ідуть на кулемети мешканці Донецька, котрі пустили у свої міста людей зі зброєю. Хай отой «надто розумний» молодий кандидат наук, котрий, негідник, пустив терористів до Луганська, гине тепер в окопах замість робітників і селян. Можна ще й у Президента тикнути пальцем: чому його син не загинув від кулі снайпера. Та чи не відчуваєте ви, як десь глибоко в душі вас точить черв`ячок сумління; чи не усвідомлюєте ви, що це все – лише пошук виправдання власному страху? І, може, власній байдужості…
На щастя, подібних да таких, як ви, людей, що стали, свідомо чи несвідомо «п`ятою колоною» Кремля в Україні мало. Більшість не «ведуться» на примітивну агітацію. І у соціальних мережах вистачає повідомлень на кшталт цього:
«Украинцы Западной Украины ездят в Германию, где на складах НАТО покупают бронежилеты для нашей армии. Ездят автобусами, так как один человек через границу может перевезти только один бронежилет. Пожилой украинец говорит, что ездит уже третий раз, женщина со Львова говорит, что так мы спасём хоть одну жизнь нашего солдата и готовы ездит постоянно!»

Про «взаимную бойню» та «капіталістичну пропаганду» полюбляли розповідати солдатам Першої світової більшовики. Вони також налягали на аргумент, що простий народ не має класти голови за міністрів-капіталістів, котрі грабують країну. Що з цього вийшло – ми знаємо.
Напевне ті, хто 15 років по тому гинув від голоду в селах Слобожанщини та непосильної праці в Дубровлагу, дуже шкодували, що в 1917-му послухалися агітаторів і погодилися «не класти голови»…
В нашій країні біда. Спільна. І подолати ми її зможемо лише всією громадою. Львівські десантники і луганські добровольці батальйону «Айдар», добровольці батальйону «Донбас» і житомирські мотострільці роблять важку солдатську роботу на передовій. Журналісти і письменники надають моральну і медійну підтримку. Бізнесмени купують для армії паливо і ковдри. Політики ведуть важку і зовні малопомітну роботу, створюючи єдиний міжнародний фронт проти агресорів.
І отой молодий кандидат наук в окулярах має важливу місію – він створює сучасну новітню українську науку. Він досліджує нашу з вами історію, історію, про яку десятиріччями і сторіччями нам брехали, наслідком чого в тому числі стала ця війна. Кожен має робити свою справу. І робити гарно. Лише так переможемо.
А матусям скажу так. Відбувши в горах Карабаху і Нахічеваню, в Єреваані та Кіровабаді два роки, я повернувся додому з маміною світлиною, яку вона надіслала мені, дізнавшись яка служба випала її синові. Те фото я проносив біля серця всю службу. В армії радянській це не дуже віталося, але командири заплющували очі.
І лише вдома виявилося, що мама на зворотному боці свого фото написала молитву і заклеїла її папером, аби я не бачив. Їй було якось ніяково, коли випадково це виявилося. Вона начебто стидалася чогось, наче зробила щось не так. Але ще багато днів після повернення я бачив ії мокрі віз сліз щастя очі. І вдячний їй досі за те фото і за ті молитви. І ще пишаюся тим, що був там. Пишаюся, хоча захищати довелося не Україну, а радянську тюрму народів. Пишаюся тому, що знаю: довелося робити найприроднішу для чоловіка роботу. Важку, небезпечну, часто – невдячну. Тоді ми всі були іншими, і погляди були іншими, ніж зараз. Але хай би там що не було, ні мені, ні мамі і зараз за себе не соромно.
А вам, жіночки на трасі Київ-Чоп – соромно?


З повагою,
письменник
ПАВЛО ПРАВИЙ,
Луганськ.


1 коментар :