У день жалоби. Замість реквієму

Ця ніч назавжди увійде в історію України та українського народу. Українців різних національностей, віросповідання та місця народження. Може, буде ще гірше. Може - краще. Але в будь-якому випадку ніч з 18 на 19 лютого 2014 року увійде в тисячолітню історію України як відправна точка, або точка неповернення - хай хто як хоче це сприймає.

     

Не тому, що відбулося виняткове для пострадянської історії насильство; не через загиблих, хоча кров людська - не водиця. Просто день 18 лютого і ніч за ним були тим рубежем, за яким настає або-або. Або Україна збережеться як єдина цілісна держава, держава, в якій хай хоч і складно, але мирно жили українці різних національностей, віросповідання та місця народження, або її не стане.

Все може знищити ненависть. Ненависть, яку в людях викохували довго і ретельно ляльководи, може навіть і з поза меж України. Ненависть, якою живиться Війна.

Кажуть, у протестувальників на Майдані – ненависть до режиму та його захисників – шляхетна. Не вірте. Не буває шляхетної ненависті. Це почуття буває лише темним, воно є породженням Зла, інакше б її проповідував Христос.

Кажуть, ненависть тих, хто по той бік барикад є звірячою. Не вірте. Ненависть, справжня, люта ненависть притаманна лише людині, і вона страшніша за лють звіра. 

Але Той, Що Сущий на Небесах, невже він, творячи Свій суворий, але справедливий Суд, невже Він, кладучи на одну чашу терезів Любов, а на іншу – Ненависть, сортує їх?

Всі ці рядки можуть здатися аж занадто патетичним. А нині начебто не до патетики. Питання стоїть так: або-або і відповідно літературно-моралістична еквілібристика тут недоречна. Але чи так це?

Те, що відбулося 18 лютого та наступної ночі – воно не сталося на порожньому місці. Воно готувалося. Готувалося довго і ретельно. Аби зараз перед українцями, що стоять по обидва боки барикад було лише одне питання: або ми їх, або вони – нас. От що головне: усіх нас поступово, але невідворотньо підвели до дуалістичної пари Ми-Вони. «Ми» – гарні, кажуть нам ляльководи, а «Вони»… Потім по той бік барикади ляльководи, може ті самі, промовляють такі само слова, але вже – не до нас.

От і готовий розкол. А розкол, змащений кров`ю, дуже погано зростається. Майже ніколи. Озирніться назад і подивіться, пригадайте, як нас поступово, часто непомітно ділили: ми та вони… Озирніться назад – що сталося з тим Майданом, який був ще два місяці тому? На якому співали, танцювали, закохувалися, читали вірші і пригощали зовсім незнайомих людей останнім бутербродом. Де той Майдан?
Невже винні лише «Вони»? А «Ми»? Озирніться навколо себе: відколи нашими героями стали молодики з емблемою дивізії СС «Дас Райх» на жовтих нарукавних пов`язках та свастиками на щитах? Відколи ми аплодували звістці про загибель людей по той бік барикад? Невже ми також не додали своєї дрібки перцю у варево, що називається Ненависть?

Озирніться навколо. Люди, від яких ще два місяці тому не можна було чекати нічого подібного, тепер вже заговорили про те, що, може, треба б поділити Україну. На дві. Або на три. «Свою» Україну «Ми» побудуємо самі – гарну й квітучу, а «Вони» нехай будують свою – брудну й жалюгідну. Хто "Ми"? І хто - "Вони"?
Ще півроку слова одного львівського молодого радикала, що він їх сказав в дискусії з донецьким публіцистом: «Якщо Україна не буде такою, якою її бачимо ми, то хай не буде ніякої», вважалися чимось навіть непристойним. А зараз…

 А зараз на усі заклики до перемир`я, до перемовин, до пошуку компрмісу, лунає із зневагою і ненавистю: з ким вести ті переговори? З ким шукати компроміс? І, будьте певні, по той бік барикад говорять те саме. Бо бачать напроти те, що їм хочуть показати ляльководи – свастики на щитах та нарукавних пов`язках. Так само, як ми бачимо тінь ненависного нам режиму за їхніми спинами.

Може, час схаменутися і зупинитися? Може час простягнути один одному руки – через голови ляльководів? Ще є така можливість. Це можна зробити, подолавши неприязнь, ворожнечу, ревнощі, образу. А от подолати люту нанависть дуже проблематично. Старий спосіб гасіння конфлікту за принципом «не стріляй, доки не вистрілили в тебе» все ще є дієвим. І не треба кивати туди, за барикаду – треба спочатку спробувати самим. Ех, якби вранці 18 лютого колона з Майдану під впливом ляльководів не рушила до Верховної Ради; якби не полетіло каміння; може, не було б і наступної атаки на Майдан?

Але поки що Смерть збирає свій страшний врожай...

P.S. А тепер вони лежать там, у морзі, поруч один з одним: ті, хто захищав Майдан і ті, хто його атакував. І виявляється, у них є набагато більше спільного, ніж різного. За всіма плачуть мами. Всі вони не докохали, не дожили, не допрацювали. Всі мріяли і сподівалися. Всі прагнули щастя.

І всіх їх покладуть у землю. Як виявляється, в одну на всіх, землю…

1. Нікітін Микола Семенович

 2. Дворянець Антоніна

 3. Корчак Андрій - Львівська обл.

 4. Веремій В'ячеслав - Київ

 5. Дідич Сергій - Івано-Франківська обл.

 6. Володимир Кіщук - Запорізька обл.

 7. Сергій Шаповал - Київ

 8. Ігор Сердюк - Полтавська обл.

 9. Наумов Володимир Григорович - Донецька обл.

 10. Олександр Капінос - Тернопільська обл.

 11. Плеханов Олександр Вікторович

 12. Кульчицький Володимир Станіславович - Київ

 13. Брезденюк Валерій - Вінницька обл.

Загиблі правоохоронці:

 1. Власенко Дмитро Олександрович

 2. Гончаров Віталій Іванович

 3. Іваненко Олексій Миколайович

 4. Теплюк Іван Іванович

 5. Третяк Максим Леонідович

І хай простять, що поки не відомі всі ті, за ким сьогодні дзвонять дзвони і ще дзвонитимуть. Завтра...

ПАВЛО  ПРАВИЙ