Загальна кількість переглядів сторінки

вівторок, 11 лютого 2014 р.

"Переписувачі історії". Незвичайні пригоди підполковника Лєбєдєва


У процесі роботи над статтею про Євгена Березняка («Майор Вихор») з серії «Картонні герої» натрапив на «спогади» такого собі А.М. Лебедева, котрий позиціонується як «подполковник запаса, ветеран военной контрразведки» під назвою «Захват школы Абвера в Кракове».


Стаття не «рідна», запозичена з сайту УФСБ Воронезької області, що само по собі здивувало: з яких це часів чекісти пропагували у своїх ресурсах героїв з іншого відомства, тим більше, що військова контррозвідка, так само, як і розвідка завжди були «на ножах» з «конторою».
Але уважне прочитання «спогадів» ветерана і їхній критичний аналіз можливо, все пояснює: ці одкровення є нічим іншим, як вигадкою, нахабною брехнею ветеранів від Луб`янки. Насправді того, що розповідає цей героїчний підполковник не було й бути не могло.
Оскільки посилання на сайт УФСБ як на джерело чомусь не відкривається, працюватимемо з тим, що є – російським сайтом http://www.agentura.ru/culture007/history/ww2/ussr/operations/krakov/
Дивимося. Напівжирним курсивом – автентичний текст, звичайним шрифтом – наші коментарі.


Наступил 1945 год. Наша 59-я армия, освобождая Польшу, подошла к Кракову. Непреодолимой преградой перед войсками стала река Висла. Целым оставался железнодорожный мост через реку, но он был заминирован немцами. Разведка докладывала, что весь город немцы подготовили к взрыву. Были заминированы все старинные здания и соборы древней столицы Польши. Из-за реки в бинокль хорошо был виден этот древний город.
Штамп. Міф про замінування Кракова народили сами німці. На думку польських дослідників, ці чутки розповсюджувалися нацистами аби утримати Армію Крайову від повстання: мовляв, все місто у нас в заручниках.
Потім ці чутки було використано радянською пропагандою і з них створено міф. Для чого? Коли у другій половині 50-х років Польша задиміла і позиції комуністів захиталися, треба було показати невдячним полякам хто їх врятував. Оскільки в Польщі ще були живі враження від масових грабунків, насильства, репресій проти місцевого населення, що його принесли на своїх багнетах радянські визволителі (хай бійці Червоної Армії вибачають – не про них тут мова – вони якраз щиро й героїчно билися зі страшним ворогом, тут йдеться про більшовицьких бонз, їхнє «руссіше гестапо» з Луб`янки та посіпак з числа небагатьох польських комуністів, які зголосилися працювати на нових окупантів).
Отож, що робити? І тут комусь у голову сяйнула геніальна ідея: давайте розповімо полякам, як ми врятували від цілковитого знищення їхню древню столицю Краків. Кремлівські пропагандисти і про Варшаву те саме б вигадали, та на їхнє нещастя, то було не можливо через Варшавське повстання АК – СРСР з труднощами відбивався від натяків, що частинам РККА спеціально було наказано зупинитися перед столицею Польщі й чекати, поки німці не знищать патріотів, бо ті завадили б після війни встановити контроль над країною
Отож, в 1963 році ГРУ терміново «розсекретило» досьє Євгена Березняка, командира розвідгрупи «Голос», правда розсекретило лише для одного дослідника – наділеного особливою довірою «органів» письменника Юліана Семенова. Той, на підставі «архівних матеріалів» (а як перевіриш, на підставі чи ні, якщо іншим до них – зась) написав роман «Мойор Вихор» про те, як наші розвідники знайши та знищили центр керування підривом Кракова. Тут-таки було замовлено і знято одноіменний фільм, який негайно показали і в Польщі. Польським товаришам було також замовлено фільм «Врятувати місто», котрий вийшов на екрани в 1976 році. Так почалося життя міфу.
Насправді, ще в 90-х роках минулого сторіччя, одразу після падіння комуністичної системи, польскі дослідники встановили, що ніякого суцільного мінування Кракова не було і ніякого «рубильника», що ним буцімто мали підірвати місто не існувало:
«В томе большой монографии «История Кракова», изданной в 2002 году, профессор Анджей Хвальба пишет, что немцы подложили мощные заряды под объекты, важные с военной точки зрения, в частности, под мосты, виадуки, газовый завод, электростанцию и т.п.  Немцы установили мины, как и в любом другом городе, в предместьях Кракова.  Тадеуш Вроньский в «Хронике оккупированного Кракова» (1973) отмечает, что немцы, уничтожая документы, подожгли здания правительства Генерал-Губернаторства (Горная Академия), гестапо и полиции. Подожжены были также склады у главного Вокзала, склады спирта на ул. Цистерсовей и склады  на ул. Гжегужецкой. Ни о  взрывании всего города, ни о каких-либо приготовлениях в  этой обширной хронике нет ни единого упоминания» (http://ursa-tm.ru/forum/index.php?/topic/9545-).
Тут випливає ще одна неприємна для «ветерана військової контррозвідки» обставина: товариш Лєбєдєв або забув, або й не знав, що не міг спостерігати Краків у бінокль через річку, яка стала для РККА «непреодолимой преградой». Нагадаємо як це звучить у «спогадах»: «Из-за реки в бинокль хорошо был виден этот древний город».
Насправді Вісла ділить Краків на дві частини – південну та північну (у північній частині розташовано давній Центр), відтак наш доблесний контррозвідник мав розташуватися з біноклею просто серед будинків правобережної частини міста. Деталь, але вона видає «ветерана» з головою. До того ж таки виявляється, що польські історики мають рацію: нацисти далеко не все місто підготували до вибуху – частини РККА абсолютно непогано почувалися у його південних районах.

Командованием была поставлена задача взять мост целиком. Для этой цели был задействован штурмовой батальон.  Раньше такое подразделение называлось армейской штурмовой ротой. В штурмовом батальоне были от солдат до разжалованных офицеров. Батальон всегда выполнял самые сложные задачи, порой без артподготовки. Теперь предстояла задача не проще.  Мост сильно охранялся и мог быть взорван немцами в любой момент. Ночью по фермам моста бойцы штурмового отряда перебрались на другую сторону реки, перебили ножами всю охрану и захватили опорный пункт. Взрывная начинка моста была обезврежена, и войска двинулись в Краков.

Цікавий подвиг. Перебити фінками роту або дві солдат, які безпосередньо охороняли міст (чи «ветеран» намагається нас переконати, що на мосту були лише караульні – це в той момент коли на протилежному боці стоять полки й дивізії противника, який спить і бачить як би неушкодженим захопити міст) так, щоб решта гарнізону нічого не помітила...
Так от, пане ветеран з Луб`янки. Жоден міст в Кракові не охоронявся. Вони всі захищалися. Розумієте різницю? Чи вона услизає від підполковника, який більшу частину війни провів у тилу, допитуючи підозрюваних у зраді Батьківщини? Мости – ласа ціль для бомбардувальників, товаришу підполковник, тому його прикривають кілька батарей зенітних гармат – це більше сотні самих лише зенітників. Плюс піхота в траншеях. Не відбиватимуть же несподіваний штурм жменька вартових? Залізничним мостом можна запросто кинути в атаку танки, тому противник обов`язково поставить напроти нього пару протитанкових грмат, а то й якого-небудь «Тигра», аби атакуючим життя медом на здавалося. Ну а вже як різали ножами гарнізони бетонних ДОТів – це лише доблесному герою відомо.
До речі, німці не були закінченими кретинами і за фермами моста, якими могли рухатися диверсанти, слідкували пильно і невсипцуще, освітлюючи їх ракетами а іноді – і прожекторами. Може контррозвіднику, та ще й підполковнику цього знати не треба, але за бойовим уставом піхоти кожен взвод, а у особливо напружених ситуаціях – кожне стрілецьке відділення виділяє спостерігачів, котрі, змінюючи один одного, витріщаються вбік противника 24 години на добу. Аби не підповзли непомітно які штурмовики з ножами у зубах.
І звідки товариш Лєбєдєв взяв штурмовий батальон у тому вигляді, як він його змальовує? Зі слів бравого ветерана виходить, що цей батальйон складався з розжалуваних офіцерів та солдат. Тобто, це мав би бути штафний, а не штурмовий батальйон. Біда лише в тому, що штрафбати формувалися виключно з офіцерів, спрямованих туди за вироком військових трибуналів. Солдат та сержанів, які скоїли військові злочини посилали до окремих штрафних рот.
Робилося так не випадково. Солдати і сержанти часто дуже «любили» офіцерів, котрі кидали їх у бездумні самовбивчі атаки і взагалі подекуди ставилися до рядових не краще за фашистів. Тому якби сформували змішані батальйони та роти, могло статися так, що ночами колишніх товаришів-офіцерів різали і душили десятками.
Таємне захоплення мосту – це диверсійна, тобто спецоперація. А штрафбат – гарматне м`ясо. Та навіть не в цьому справа. Генерала, котрий би віддав наказ задіяти у такій делікатній справі штрафників, негайно зав`язали б у мокрі простирадла і відправили до шпіталю. На тривале лікування.
В батальйоні зібрано неблагонадійних осіб, батьох з яких підозрювали у шпигунстві, співпраці з окупантами, дизертирстві тощо. Хто відправить таких за лінію фронту з надважливим завданням? А ну як котрийсь візьме та й попередить «господарів»? Або здасться? Або просто втече?
Якщо йдеться про штурмовий батальойн, то це було дещо інше. І до штрафників він не мав жодного стосунку. Правильно ці підрозділи називалися штурмові інженерно-саперні батальйони; вони входили до складу штурмових інженерно-саперних бригад резерву (ШИСБр), які підпорядковувалися безпосередньо Ставці Верховного Головнокомандування. Жодних штрафників – навпаки:
«Так как задачи перед штурмовыми батальонами ставились самые что ни на есть серьезные, то и брали туда не абы кого. Все кандидаты в ШИСБр должны были обладать реальным боевым опытом, недюжинным физическим здоровьем и быть не старше 40 лет. Бойцы штурмовых батальонов оснащались гораздо лучшим и более современным обмундированием, чем простые солдаты Красной Армии <>
Много времени бойцы проводили за изучением основ рукопашного боя, метанием гранат. Учились быстро и бесшумно преодолевать различные виды препятствий. В некоторых частях были и свои ноу-хау в области подготовки солдат к предстоящим боям. Так, например, в 13 ШИСБр 62-м батальоном командовал капитан М.Цун, который во время тренировок использовал боевые патроны для создания более реалистичной обстановки боя» (http://topwar.ru/2249-shturmovye-brigady.html).
Існували в РККА і окремі штурмові стрілецькі батальйони. Але в них не було розжалуваних офіцерів, як нам живописує Лєбєдєв. Не було в них і рядових солдат. Ці підрозділи сформовано відповідно до Наказу Наркома оборони № ОРГ/2/1348 від 1 серпня 1943 року. До цих батальйонів спрямовувалися офіцери, які перебували на окупований території, або в таборах НКВС. На відміну від штрафбатів, у стрілецьких штурмових батальйонах офіцерських звань контингент не позбавляли.
Хто зна, який підрозділ Ви мали на увазі, товаришу Лєбєдєв, але очевидно, що тут Ви щось не те напридумували.

Нашей опергруппе был дан приказ захватить школу абвера. В моём распоряжении был бронетранспортер и крытая грузовая машина, а также пятнадцать автоматчиков. Я находился в бронетранспортере, а рядом сидел поляк, который хорошо знал Краков. Он должен был провести наш отряд. Минуя центр города, к разведшколе. Группа почти первой проскочила мост и двинулась по узким, мощеным булыжником, улочкам города, мимо красивейших соборов.
Гаразд, підполковник контррозвідки не знає елементарних речей про специфіку штурмових та штрафних з`єднань РККА. Зрештою, він в них не воював – він лише інших туди відправляв. Але виявляється, що він не дуже обізнаний і на ниві контррозвідки! Адже контррозвіднику за посадою має бути відомо де розташовувалися розвідувальні школи противника.
Так, дійсно, ще з 1940 року в Кракові діяв підрозділ німецької військової розвідки «Абверштелле Краків» (АСТ «Краків»). Але це – лише регіональне відділення, центр, де знаходилося керівництво та кадрові співробітники. Розвідувальних шкіл, які належали до «Абверштелле Краків» в цьому місті не було і бути не могло.
Пояснимо товаришу видатному контррозвіднику одну просту річ: розвідувальні школи – це обєкти навіть не таємні, а – цілком таємні. Отож їх ховають подалі від людського ока, бажано – серед лісів або гір і ретельно охороняють.  Їх маскують і конспірують під якісь інші об`єкти, наприклад, табір для особливо небезпечних злочинців, або курси військових кухарів. Московська розвідувальна школа ГРУ знаходилася начебто й у Москві, але не зовсім – у Філях, в лісопарковій зоні. Невже Ви вважаєте абверівців цілковитими ідіотами, які розташували розвідшколу посеред величезного міста?
Дивимося відповідну літературу:
«В 1940 году при «АСТ Краков» была организована школа по подготовке разведчиков и диверсантов <>
Школа была разбита на четыре лагеря (отделения):
м. Криница – в 100 км. на юго-восток от Кракова;
м. Дукла – в 125 км. на юго-восток от Кракова;
м. Барвинек – в 15 км. от м. Дукла;
м. Каменица – в 50 км. севернее м. Дукла» (Чуев С.Г. Спецслужбы Третьего Рейха).
Отам і слід було шукати, пане Лєбєдєв. А куди нісся Ваш бронетранспортер у супроводі польського товариша – залишається лише здогадуватися.
І ще, любі друзі. Правила граматики говорять, що Абвер треба писати з великої літери, а не так як це зробив товариш підполковник. Як-не-як, але це – назва особиста…

Фашисты не ожидали такого стремительного наступления. На улицах Кракова мы увидели беспечно гуляющих солдат и офицеров вермахта, которые не обращали на нас внимания. Прорыв наших войск был настолько неожиданным и стремительным, что немцы не успели ничего предпринять. Мы, не сбавляя скорости, мчались вперёд к цели. Риск был большой. Если бы немцы обнаружили нас, то на узких улочках уничтожить наш отряд не составляло особого труда. Чтобы попасть в разведшколу, надо было проехать почти через весь город до холма Костюшко. Правда, раз мы немного заплутали, но местный житель показал нам дорогу.
Цікаво. Ще вночі штурмовий батальон захопив міст. Вже явно день, оскільки містом безтурботно розгулюють солдати та офіцери Вермахту (їм, мабудь, начхати на те, що радянські війська зосередилися для штурму), і німецькому командуванню нічого не відомо? Воно не дало великий «алярм»? Як же так? Невже дивна мовчанка залоги біля мосту не насторожила штаб? Невже з інших постів спостереження – вже вдень(!) - не побачили, що на тому мосту щось не так?
Та доблесні контррозвідники їдуть. Офіцери Вермахту скоса поглядають на бронетранспортер й автомашину і – шпацірен собі далі? Між тим треба пам`ятати, що в СРСР власних бронетранспортерів не випускали. Невелику їх кількість постачали США по Ленд-лізу: М-2 та M3 Scout Car. Вони були зовсім не схожі на німецькі, а військові просто мали знати бронетехніку ворога «в обличчя», тим більше, що нас переконують: Краків був просто забитий розвідниками Абверу. Крита машина, в якій сиділи радянські автоматики, також швидше за все – американський знаменитий «Студебеккер», якого не впізнати просто не можливо.
Але німці не упізнали.
До речі, виявляється, не так той польський товариш гарно знав місто. Будівля АСТ «Краків» знаходилася на вулиці Вокзальній, отож не знайти її було важко – будь-який мешканець покаже як туди найкраще дістатися. Сподіваємося, не треба пояснювати, який орієнтир знаходився біля вулиці з такою назвою?

Когда примчались к разведшколе, здание было уже почти пустым. Видимо руководство предупредили. Автоматчики окружили школу, я и несколько бойцов ворвались внутрь. Перед нами была поставлена задача захватить руководство школы и картотеку агентов, проходивших учебу в разведшколе. Когда ворвались в личные апартаменты начальника школы, вода в ванне, которую он принимал, была еще теплая. Наверное сбежал полуголым, одежда была здесь.
Лєбєдєв пише, що з ним була пара офіцерів та 15 автоматників. Такою кількістю оточити будівлю школи, очевидно, чималеньку, оскільки тут жили та навчалися кілька сотень курсантів, не кажучи про викладачів – дуже проблематично. Тим більше, що кілька солдат ще й «ворвались внутрь». Ну хай. Але зауважимо – будівля порожня. Руководство хтось попередив. Цікаво, хто, якщо дві хвилини тому навіть офіцери на вулицях нічого не підозрювали?

 Заходит денщик с завтраком. На подносе в тарелках яичница с беконом, салат из свежих помидор, гренки и дымящийся кофе. Очень удивился, увидев нас. Когда его спросили: «Где начальник?», он только пожал плечами и сказал, что заместитель начальника школы только что пошел садиться в машину.
А тут – стоп. Із сніданком начальника школи – все більш-менш ясно: гренки, яєшня з беконом – барський набір. За вікном – 1945 рік. В Німеччині – практично голод. В Німеччині давно немає масла та навіть і маргарин вже практично не видається; в Німеччині кава з жолудів – делікатес. А тут – свіжі помідори. На календарі – 19 січня, люта зима. Гарно влаштувалися фріци – напевне помідори доправили підводним човном Абверу просто з сонячної Іспанії, так би мовити – подарунок від генералісімуса Франко.
А якщо сер`йозно, то до чого це ми? До того, що всі яскраві деталі в оповіданні мають дві мети: надати достовірності і показати різницю між суворим аскетизмом радянських воїнів, що несли свободу Європі і зажерливими пихатими нацистами.
Але та сама надмірна любов до деталей все і псує.
Ну скажіть, будь ласка, кому припер сніданок денщик, якщо йому відомо, що начальник школи вже зник, змився, злиняв, змастив п`яти салом?  Уявіть картину: вискакує герр офіцер, увесь в мильній піні, в самих підштаниках, кричить денщикові: «Я пішов сідати в машину», той відповідає «яволь», а потім бере тацю з наїдками і несе до ванної? Невже захотів скористатися моментом і трохи побути в ролі свого господаря – прийняти ванну зі смачним сніданком доки не прибігли страшні російські «івани»? Як Ви гадаєте, Читачу?

Мы бегом во двор. Во дворе стоит легковая машина, а в ней заместитель Краковского гауляйтера, который курировал абверовскую разведшколу. Офицер сидел в машине и ждал шофера. Немцу связали руки, посадили в бронетранспортер.
А цей що тут робив і на кого чекав? А, так – на шофера. Той, мабуть до вітру якраз пішов. В самий незручний момент. Таке буває зі страху. Проте ми цій картинці не повіримо. Знаєте чому?
В роки Другої світової чотири округи окупованої німцями Польщі  – Варшавський, Люблінський, Радомський і, власне, Краківський входили до спеціально створеного Генерал-губернаторства. Краків і був його столицею. Генерал-губернатором Гітлер призначив сумнозісного Ганса Франка, він же був і гауляйтером території (аналог першого секретаря обкому в СРСР), а його заступником – Йозеф Бюлер, бригадефюрер СС (відповідає армійському званню генерал-майора).
Бюлер ані за своєю посадою, ані за званням просто не міг бути «куратором» розвідшколи Абверу. СС та армія – це абсолютно різні речі. Та і не по чину це йому. Це все одно, якби заступник міністра вугільної промисловості став би куратором якогось колгоспу. Ну і бригадефюрер – це все-таки далеко не те саме, що офіцер, погодьтеся. Та якби товариш Лєбєдєв захопив Бюлера – він би розповідав про це онукам до останнього дня свого життя! Йому б товариш Сталін особисто яскравого ордену в груди угвинтив!
Висновки робіть самі, шановний Читачу.
Далі героїчний підполковник розповідає вже зовсім щось казкове.

Наша группа вскрыла сейфы, изъяли всю картотеку с данными на агентов. В картотеке были фотографии осведомителей, клички и места, куда они заброшены.
Контррозвіднику треба б знати, що сейфи розвідки – це не якийсь жалюгідний банківський сейф з мільярдом доларів. Сейфи розвідки коштують набагато дорожче за мільярд. Власне кажучи, в умовах війни вони є безцінними. Тому їх було облаштовано системою сигналізації, хитрими замками і системою термінового знищення. Першим обов`язком співробітників Абверу є евакуація їх вмісту. Цілком таємні документи не чекають на те, коли в місті почнуться бої – їх евакуюють задовго до цього.
Коли війська Вермахту підходили до Москви, то постанову ГКО про евакуацію було видано ще 15 жовтня 1941 року, ще передові німецькі частини знаходилися в 100 кілометрах від столиці СРСР.

«На следующий день началась эвакуация из Москвы (в Куйбышев, Саратов и другие города) управлений Генштаба, военных академий, наркоматов и других учреждений, а также иностранных посольств» (http://ru.wikipedia.org/wiki/Битва_за_Москву).
А нас намагаються переконати, що німецькі розвідники чекали, коли на вулицях Кракова загуркочуть радянські танки, коли Червона Армія захопить півміста і лише після цього почнуть вантажити документи в машини. Але ж перед завантаженням їх ще слід спакувати у спеціальні ящики, опломбувати, скласти реєстр і передати за описом спеціальному підрозділу, якій відібрано з особливо довірених навіть не солдат – офіцерів! За кого ж нас мають оті всі «ветерани контррозвідки», шановний Читачу?
Гаразд, нехай німці кретини. Нехай не сподобилися виконати наказ про евакуаію. Але ж знищити документи могли? Для цього не треба навіть відчиняти сейфи – достатньо натиснути кнопку і вмонтовані піропатрони перетворять папери на купу попелу!
Цікаво, а як товариш підполковник відкривав ті сейфи? Може спеціально виписаного з СРСР злодія-«ведмежатника» привіз у бронетранспортері, а «Студебеккер» тягнув за собою містом причеп з автогеном, газосваркою та іншим необхідним для спілкування із сейфами фірми «Крупп» начинням?
Для того, аби читачі розуміли насільки неймовірною є вся ця розповідь товариша підполковника, котрий, очевидно, на схилі життя захотів стати учасником справжньої бойової пригоди, наводимо приклад з окупації Польші німцями в 1939 році.
«После капитуляции Варшавы, последовавшей 27 сентября, офицер абвера капитан Буланг со своим отрядом начал поиск вражеских агентов и секретных материалов. В городе царил хаос: свежие могилы были вырыты прямо вдоль тротуаров; многочисленные разрушенные дома и воронки от бомб; отсутствие регулярного водо- и электроснабжения и продуктов питания; во многих местах распространяющиеся запахи разложения <>
Сначала он посетил бюро II отделения польского генерального штаба на площади Пилсудского в Варшаве. Здесь располагалась резиденция Центра польской военной разведки. Отсюда почти два десятилетия направлялись шпионаж и психологическая война против германского рейха. Служебные помещения оказались пустыми, а сотрудники разбежались кто куда. Однако видна почти сотня металлических шкафов. Нет ли там секретной документации?
Специалисты отпирали один сейф за другим, но почти все они были пустыми. В одном из них находились рисунки, карикатуры с юмористическим изображением сцен из повседневной жизни польской секретной службы, предназначенные, вероятно, для поднятия настроения уютными вечерами. В трех шкафах были обнаружены материалы: собрание печатных служебных документов вермахта; адресные книги большинства крупных городов Германии; телефонные книги дирекции германских почт и обширная картотека эмигрантов во всем мире.
Разумеется, здесь остались несекретные рабочие инструменты, с помощью которых работали польские коллеги по секретной службе. Секретной же документации по лицам, ведшим шпионаж или диверсионную работу против Германии, в бюро II отделения польского генерального штаба обнаружено не было. Отряды абвера после дальнейших поисков в Варшаве уже не верили в то, что смогут найти какой-либо важный секретный материал. По всей видимости, противник безвозвратно уничтожил всю ценную деловую документацию (Райле О. Тайная война. Секретные операции абвера на Западе и Востоке ( 1921-1945).
Бачите? Навіть в умовах, коли Польщу били з усіх боків Вермахт та Червона Армія; коли паніка; коли цілковитий розгардіяш і немає куди тікати – польська розвідка не забула вивезти в потаємне місце секретні архіви або просто знищити їх. Залишила загабникам лише «шутку юмора» у вигляді карикатурок та яскраві журнали – читайте, панове фріци.
Звернемо увагу і на те, що сейфи польської розвідки відкривали спеціалісти із застосуванням всіх можливих пересторог.
Тепер порівняйте з тим, що нам підсовує цей дивний контррозвідник. Порівняйте і зробіть висновки.
Тепер ось яке питання: А чому, власне, розбіглася ота «розвідшкола»? Чого злякалася? Двох відділень автоматників? Чому би не зайняти кругову оборону і не зателефонувати до штабу гарнізону про допомогу? Навіть якщо у цей час йшли бої, то німцям вистачило кількох хвилин, аби підігнати пару танків на допомогу захисникам особливо важливого об`єкту і розчавити доблесного підполковника разом з його БТРом в одну масну пласку перепічку. Стрімкий наступ Червоної Армії? Він є лише в буйній уяві нашого ветерана.
59 армія, про яку оповідає луб`янський контррозвідник, підійшла до зовнішніх оборонних обводів Кракова 16 січня 1945 року. І лише
«18 января 1945 года ударная группа армии в составе 92-й стрелковой дивизии, 135-й стрелковой дивизии, 245-й стрелковой дивизии, 4-го гвардейского танкового корпуса при поддержке артиллерии 17-й артиллерийской дивизии прорыва приступила к штурму крепости и уже к вечеру следующего дня освободила Краков» (http://ru.wikipedia.org/wiki/59-я_армия_(СССР)).
Півтори доби штурму. Жаль лише не повідомляє товариш Лєбєдєв, коли саме його грізні бійці прорвалися у серце ворожої фортеці. Судячи з усього – в перші хвилини битви, інакше отим «штрафникам» не вдалося б тихо захопити міст, а офіцерів, що безтурботно прогулювалися старовинною бруківкою трохи поменшало.  Але тоді треба написати, як група Лєбєдєва примудрилася з Кракова вийти! Туди – завдяки несподіванці. А назад? А радянська артилерія лупить по місту. Літаки скидають бомби. Підрозділи Вермахту сунуть вулицями туди і назад. А онтам танк на перехресті зайняв оборону. А у вікнах магазину видно озброєних «Панцерфаустами» есесівців. Як доблесний підполковник проривався крізь бойові порядки Вермахту? Про це він чомусь не згадує.

Советские войска настолько стремительно освободили Краков, что немцы не успели взорвать этот красивейший город. Благодаря картотеке и показаниям гауляйтера было разоблачено много агентов, которые обучались в Краковской разведшколе и уже находились в нашем тылу.
Цікаво росте по службі фашист. Коли «офіцера» захоплювали, він був лише заступником гауляйтера. А доки довезли до розташування радянських військ він вже перетворився на самого гауляйтера. Видно Франк телеграму прислав: «Я втік, приймай посаду». 
Дивує і те, що «гауляйтер» зміг просвітити нашу контррозвідку стосовно агентів Абвера, що працювали в радянському тилу. Не інакше, як партійний функціонер НСДАП мав хобі – колекціонував цілком таємні відомості про шпигунів. А може – запам`ятовував? А що, зогляду на правдивість історії нашого героя, абсолютно не випадає з її контексту версія, що фашиський злочинець, передчуваючи крах Рейху і те, що його візьмуть у полон, зубрив прізвиська, анкетні дані, місця десантування і завдяння сотень агентів аби вислужитися перед переможцями і врятувати життя. Не врятував: Йозефа Бюлера було страчено в 1947 році за вироком Нюрнберзького трибуналу…

В штурмовом батальоне при захвате моста не погиб ни один боец.  За блестящее проведение этой операции все солдаты штурмового батальона были досрочно освобождены. Им были восстановлены воинские звания и, так как в частях не хватало офицеров, они заняли места в строю. Меня за успешное проведение этой операции наградили орденом «Отечественной войны».
А чому так скромно? Орден Вітчизняної війни – надто дрібна нагорода за захоплення архіву Абверу. Це ми абсолютно сер`йозно. Тут не нижче ордена Леніна має бути. Як мінімум. Але в принципі цілком і на Героя Радянського Союзу подвиг тягне.
Про щасливу долю штрафників ми помовчимо. Тут ми вже розібралися.
Найсмішніше знаєте що?
«Вечером 18 января 1945 года немцы, отступая на южный берег Вислы, взорвали за собой все мосты» (http://ursa-tm.ru/forum/index.php?/topic/9545-).
Польські пани, які, на превеликий жаль кремлівських небожителів намагаються «переписати історію», звичайно, брешуть. А може, помиляються – не всі мости було підірвано. Залишили один. Спеціально для того, аби підполковник Лєбєдєв та невідомі штрафники невідомого штурмового батальйону могли здійнити свій подвиг.
Правда, брешуть не лише поляки – російські, німецькі, англійські, американські, українські, китайські та ще багато інших дослідників історії спецслужб Третього рейху – також брешуть, бо стверджують, що АСТ «Краків» було евакуйовано на територію Німеччини ще восени 1944 року.
Але найправдивіший ветеран радянської контррозвідки цю підлу брехню викрив. Нема чого, шановні вороги Росії викривляти світлу історію великої держави.
На тому і закінчимо.

З великим привітом, «переисувач історії»,
ПАВЛО  ПРАВИЙ

Немає коментарів :

Дописати коментар