Загальна кількість переглядів сторінки

субота, 22 грудня 2012 р.

Картонні герої. Таємнича загибель вчительки з Донбасу.


Коли доводиться брати участь в дискусіях на тему українського національно-визвольного руху взагалі, й УПА зокрема, найчастіше доводиться чути від опонентів посилання на вбивства «бандерівцями» ні в чому не винних вчителів, агрономів, лікарів та інших спеціалістів, що їхали в Західну Україну лікувати, вчити, і т.д., і які потрапляли в лабети бездушних убивць з безжальними, чорними, мов ніч, очима.

Тут одразу згадується і окремий приклад, який має ілюструвати лють, підступність та нелюдську жорстокість «бандерівців». Майже завжди знавці злочинів ОУН-УПА в таких випадках підносять на щит особистість Марії Борзило, - молодої дівчини, яку в 1945 році було закатовано в одному з сіл Львівщини.
Тут все, мов на замовлення: юна вчителька, не з Москви чи Вологди, а – українка з Донбасу, яка за покликом душі приїздить до таких само українців Галичини вчити їхніх дітей; страшна загибель; могила в центрі галицького села з красивим бюстом героїні , на як аж до краху комуністичної системи возили дитячі екскурсії, вірші, пісні, патетична музика…
 На цьому прикладі навчали радянсько-соціалістичного патріотизму кілька поколінь українських школярів. Дехто калічить власних дітей і зараз, виробляючи таких собі «ерзац-патріотів», які не звикли й не здатні мислити самостійно. Але коли починаєш з опонентами предметну розмову, коли починаєш ставити перед ними конкретні запитання, виявляється, що доказів причетності до загибелі Раїси Борзило УПА нема абсолютно ніяких. Більше того, якщо відкинути емоційну складову, якщо спробувати спертися на факти, з`ясовується, що спиратися якраз нема на що!
Більше того - тепер вже відомо, що в процесі агітаційно-пропагандистської кампанії було «опущено» кілька важливих деталей біографії юної героїні, а ще кілька затерто так, аби на них менш звертали увагу. Щоб це могло значити?
Аби відповісти на це питання, треба поглянути на випадок з Раїсою Борзило не з позицій комуністичних агітаторів, котрим, як відомо, збрехати так само легко, як хильнути сто «наркомівських» грамів, а з точки зору фактів, логіки та здорового глузду.
Почнемо з початку…
Західна Україна другої половини 40-х років була дуже небезпечним, а подекуди й страшним місцем. Це регіон, в якому жорстоко боролися кілька великих збройних потуг; регіон, в якому всі воювали з усіма, й часто досі не можна визначити якій з цих сил належить та або інша жертва. Часто в цьому жорстокому вирі гинули абсолютно невинні люди і ми досі не можемо точно сказати, на чиїй совісті їхнє життя. Одне ми можемо сказати абсолютно точно: на відносно (в геополітичних масштабах, звичайно) невеликих теренах тут зіткнулися найпотужніші ідеології того часу – комунізм та націоналізм.
Обидві ці ідеології були далекими від демократичних засад; обидві ґрунтувалися на насильстві як інструменті політичної боротьби й багато в чому використовували принцип «мета виправдовує засіб». В зіткненні цих потуг вирішальну роль грала якраз морально-ідеологічна складова: кому вдасться завоювати прихильність місцевого населення, у кого вийде залучитися підтримкою, той і переможе.
Рецепт здобуття перемоги лежав не в потужності карально-репресивного апарату і навіть не в кількості та якості мережі шпигунів та провокаторів. Більшовикам потрібно було перш за все замінити місцеву інтелігенцію на іншу, яка б беззастережно проводила «генеральну лінію партії». Отож, з одного боку, органами НКВС одразу після звільнення території Західної України від нацистів, було продовжено практику «чистки» місцевої інтелігенції від «ворожих», «небажаних» та «підозрілих» елементів, започатковану ще в 1939 році й перервану німецькою навалою. Одних відправляли до ГУЛАГу або на той світ, інших депортували на Схід під нагляд таємної поліції, третіх брали «під ковпак» спецслужб і, по можливості, знаходили їм роботу таку, на якій би вони мали найменший вплив на соціум.
Натомість, на місце розстріляних, заарештованих та депортованих присилали інших. Комуністичні агітатори дуже радо оповідали довірливим громадянам про те, як радянська влада в турботі про освіту та здоров`я гуцулів спрямувала в Карпати сотні й тисячі лікарів, фельдшерів та вчителів, не акцентуючи уваги на тому, куди поділися ті, хто працював тут раніше. Однією з таких, кого прислали вчителювати в Галичину й була Раїса Борзило…
На офіційному сайті міста Сватове Луганської області навіть і сьогодні, коли питання  щодо ОУН-УПА вже не стоїть настільки однозначно, ні риторика, ні аргументація практично не змінилася. Уривки із статті «Сватовчане - жертвы ОУН-УПА» тут і далі приводимо мовою оригіналу. При цьому звертаємо увагу на те, що інші публікації на інших сайтах і блогах практично повторюють те, що написано тут. Навіть у російській Вікіпедії. Цікаво, хто в кого «передирав»? І цікаво, чому відомості про Раїсу Борзило настільки куці?
Давайте ж проаналізуємо хоча б те, що є й подивимося, як радянська пропаганда примудрялася виробляти «картонних героїв» навіть з можливих жертв саме радянської політичної машини.
«Комсомолка Борзило Раиса Григорьевна – выпускница Первомайской восьмилетней школы, а затем СШ №2 г. Сватово и Старобельского учительского института. Родилась в селе Первомайском Сватовского района» (http://svatovo.lg.ua/people/upa/borzilo.html).
Лише в пострадянські часи виявилося, що Раїса Борзило була не лише комсомолкою, але й дочкою… репресованого більшовиками «куркуля»:
«Батько її був виселений на північний Кавказ, під час війни був призваний у Червону армію, потрапив у полон — а після полону «спокутував провину» на якійсь із шахт Сталінської (нині — Донецької) області. Судячи з журналістської обмовки, донька з ним не перервала стосунки і писала йому навіть із Гаїв. І це по–новому висвітлює образ дівчини».
Насправді, тут з шановним автором статті можна й не погодитися. Відомість про належність майбутньої героїні до родини репресованого «куркуля» сама по собі не може бути підґрунтям для висвітлення її образу «по-новому». Хоча б через те, що в історії, особливо комуністичній, чимало прикладів, коли діти йшли проти батьків і навпаки. Практично вся історія Громадянської війни побудована на прикладах того, як брат ішов на брата а син – на батька. На те вона й – Громадянська. Більше того, відомо, що й пізніше в українських родинах бували випадки, коли батьки відправляли одного сина в Червону армію, а іншого – в… УПА.
Розглядаючи питання об`єктивно, ми можемо лише констатувати, що радянський Агітпроп свого часу прибрав цей цікавий епізод з біографії Раїси Борзило, бо він заважав ліпити образ незламної ідейної комсомолки. Втім, якщо подумати, то оте «…писала йому навіть із Гаїв» може для нас стати однією з крапель, що зрештою розколють моноліт легенди про «жертву УПА», який (моноліт) є міцним лише на перший погляд. Звернемо увагу читача на факт листування Раї з батьком із Західної країни, зробимо собі зарубку на пам`ять і підемо далі.
«С детских лет Рая проявляла большой интерес к учебе и была активной участницей общественной жизни школы и своего села. Среди одноклассников она по праву считалась лидером. Закончив учебу в школе Рая поступила в Старобельский учительский институт. Она хотела всю свою жизнь посвятить школе и она добилась своей цели» (http://svatovo.lg.ua/people/upa/borzilo.html).
Нам би дуже хотілося отримати підтвердження отих оптимістично-ура-патріотичних слів. Хоча б опосередкованого. Чесний та професійний історик не має права вірити (або робити вигляд, що вірить) комусь на слово, хай це навіть поважні товариші з відділу пропаганди ЦК ЛКСМУ. Характеризуючи так Раїсу, пропагандисти посилаються на єдине і достатньо сумнівне джерело – спогади рідної сестри героїні. Сумнівне тому, що родичі – за рідкісними винятками – не можуть вважатися джерелом неупередженим. В даному випадку сумніви виникають ще й тому, що в радянські часи (та й нині), коли добробут і майбутнє людини багато в чому залежали від влади, людина та казала те, що владі було потрібно. А часто навіть і не казала, а читала з папірця написане кимось з агітаторів-пропагандистів. Нагадаємо читачам також, що вряди годи Агітпроп навіть не турбувався викликом на трибуну (в теле-радіостудію) свідка з числа родичів, а просто приписував їм те, чого ті ніколи не говорили, словами, якими вони й не могли говорити.
Тут же ми можемо зробити єдиний, на наш погляд, близький до істини висновок: казенні ті рядки, штамповані фрази, які можна знайти в кожному першому «творі» про героїв-комсомольців, свідчить про те, що абзац вписано для надання «світлому образу героїні» необхідних Агітпропу рис. В СРСР таке вміли – спритність рук, і… донька «куркуля» перетворюється на активістку, учасницю «общественной жизни школы и своего села».
После освобождения Украины Рая отправляется по комсомольской путевке в село Гаи, Пустомытовского района на Львовщине. Здесь, в местной сельской школе она работает учителем начальных классов» (http://svatovo.lg.ua/people/upa/borzilo.html).
А от на цьому зупинимося вже більш предметно, оскільки тут можна припустити щось таке, що радянський офіціоз замовчував. Спеціально.
Молодь цього, можливо, не знає, а старші люди ще пам`ятають, що «комсомольська путівка» далеко не завжди означала, що людина їде кудись добровільно. Це так пропаганда красиво подавала: «комсомольська путівка», «комсомольський набір». За цими термінами часто-густо стояла звичайна собі мобілізація.
В принципі, критикуючи версію про «незламну комсомолку», звертає на цю обставину й Михайло Бублик:
«Добровільно» — це як? У більш пізні й набагато спокійніші часи «застою» випускник вузу зобов’язаний був їхати за розподілом. А тут — сталінські часи, коли за 20 хвилин запізнення на роботу давали чималий строк» (http://www.umoloda.kiev.ua/number/1663/163/58710/).
Правильно, пан Михайло, підмітив. Цілком. Дійсно, в ті часи й пізніше діяло жорстке правило про «розподіл», за яким молоді «кадри» мали їхати не туди, куди хотіли, а туди, де в цей конкретний час були потрібні «Родінє». Однак, як на нашу думку, журналіст тут не врахував однієї обставини, а саме – часового фактору.
Раїса народилася в 1924 році. В 1941-му, як відомо, почалася війна, і на той час дівчині виповнилося щойно 17 років, тобто, вона саме мала закінчити школу й поступити вчитися в інститут. Це останнє передвоєнне покоління абітурієнтів, яким, до того ж, за віком було рано до призову в армію. Відповідно, це мало бути перше повоєнне покоління випускників педагогічних інститутів, яких можна спрямувати на роботу у «щойно звільнені райони СРСР» за т.з. «комсомольськими путівками».
Про те, що це так, свідчать наші невдалі спроби знайти відомості про хоча б одного випускника Старобільського вчительського інституту в 1943 або 1944 році. Та це й не дивно, враховуючи, що через це місто в 1942-1943 рр. двічі прокотився фронт, що мало обов`язково перервати учбовий процес. Цілком можливо (але це наші припущення, які мають підтвердити спеціалісти та краєзнавці), що з осені 1942 до осені 1943 року інститут взагалі не працював. А якщо це так, то Раїса Борзило, разом зі своїми однокашниками повинна мати дуже дивні терміни навчання: з вересня 1941 по травень 1942 року (1 курс); перерва на рік; з вересня 1943 по травень 1944 (2 курс); вересень 1944 – травень-липень 1945 (3 курс).
Звісно, ми взяли ідеальний варіант, адже відомо, що Старобільск було захоплено німцями 12 липня 1942 року. Але ще задовго до цього місто стало прифронтовим (тут навіть кілька днів розташовувався Уряд УРСР), відповідно, всі більш-менш придатні приміщення невеликого міста (в т.ч. й інституту) було зайнято під штаби, госпіталі, пункти зв`язку, казарми, склади тощо. Тож цілком ймовірно, що студенти не змогли завершити й перший курс. До того ж не могли не мобілізувати значну кількість викладачів та слухачів. Очевидно також, що одразу після звільнення міста від німців (кінець січня 1943 року) заняття в інституті також не могли відновитися.
До чого ми це все? До того, що навіть за сприятливих в такій ситуації дуже сумнівним виглядає завершення Раїсою Борзило та її однокашниками повного курсу навчання на весну-літо 1945 року. Максимум – іспити за третій курс. І тоді той факт, що Борзило (і не лише вона) опинилася в Західній Україні свідчить про одне: то була таки мобілізація.
Про те, що Раїсу Борзило мобілізували ми можемо судити також з інших фактів, а саме: не лише одна вона з випуску 1945 року Старобільського вчительського інституту поїхала до Львова. Разом з нею «комсомольські путівки» отримали  Олександра Первишко, яка, до речі вчилася з Борзило в одній школі та Клавдія Груздо. І цей список напевне не повний – останні прізвища ми знайшли тому, що ці дівчата, так само, як Раїса Борзило, значаться в списках як такі, що загинули від рук «бандитів з ОУН-УПА». А ось про тих, хто залишився живий-здоровий інформацію знайти не так просто. Ми можемо лише з великою долею вірогідності припускати, що «комсомольців-добровольців» було ще не один і не два.

 Гаразд, то не є поки що доведеним. Але навіть якщо дивитися навіть з позиції офіційної пропаганди, ми можемо бути абсолютно впевені, що Рая приїхала до Галичини не лише (а, може, не стільки) вчителювати, як агітувати.
 «Раиса Борзило, сама будучи комсомолкой, задалась целью организовать в селе первую комсомольскую ячейку, сплотить вокруг себя сельскую молодежь. Это вызвало ненависть к ней со стороны «Бандеровцев», ещё недавно открыто хозяйничавших в этих местах, а ныне вынужденных прятаться от людей по лесам, нападая и убивая ночью. Неоднократно «вояки УПА» угрожали расправой Раисе, но она с уверенностью в своей правоте продолжала начатое ею дело, учила детей.» (http://svatovo.lg.ua/people/upa/borzilo.html).
Бажання, звичайно, похвальне. Жодної іронії. Комсомолка, яка приїхала зі Східної України, напевне була переконана, що комунізм - то світле майбутнє для людства, а відтак - і для мешканців села Гаї. От лише питання: чи вдалося молодій вчительці організувати ту ячейку? Чи не зіткнувся її романтизм з жорстокими реаліями. Серед кого вона намагалася агітувати? В селі, де в кожній родині хтось був в УПА? І ще питання: як мали відреагувати бандерівці на такі спроби?
Давайте уявімо собі, що то не дівчина з Луганщини приїхала організовати комсомольску ячейку на Львівщині організовувати, а молода львіська бандерівка - до Сватово, агітувати за ОУН і «Пласт». Невже їй НКВС талони на посилене харчування виписало б?
 То що вони мали робити «бандерівці»? Для них Борзило була перш за все не вичтелькою - а комсомольською активісткою. Чи хтось сумнівається, що, крім всього, комсомольці, які їхали в Західну Україну мали обов`язок співпрацювати з НКВС і виявляти бандитів та їх посіпак? Так цю обставину підтверджують численні документи з архівів СБУ, які розсекретили останнім часом.
Цікава й позиція Агітпропу, який, виявляється, живе й понині. Пропагандисти навіть не приховують нахабного пересмикування фактів. Самі ж визнають, що «ненависть бандеровцєв» викликала діяльність не вчительки Борзило, а – комсомольської активістки Борзило, її агітаційна робота серед молоді. Але далі читаємо дивну фразу про те, що комсомолка «продовжила почату нею справу». По контексту цією справою мала б бути комсомольська робота, але… Але автори статті чомусь підмінили її зовсім іншим. Цікаво, правда? Як треба підкреслити ідейну боротьбу Комунізму з Націоналізмом (читай – Добра із Злом) і натякнути на керівну роль партії та на сміливу й принципову діяльність її «передового загону» - ВЛКСМ – Раїса Борзило стаї комсомолкою й активісткою, а коли треба звинуватити УПА в «бандитизмі», комсомолка й агітаторка за владу більшовиків зникає й з`являється невинна вчителька, котру, звичайно ж (а як інакше?) просто обожнювали діти.
Але ми тут приведемо одну цитату:
«НКВД у своїй діяльності використовувало новоприбулих партійних працівників, яких вже до 2 жовтня у Західній Україні перебувало 240 осіб, а також ЦК комсомолу – 142. До 5 жовтня прибули ще одна тисяча комуністів та 500 комсомольців. В їх завдання входив обов’язок пропагування «позитивних сторін» радянського життя, «справедливості» радянської влади, на відміну від колишньої польської влади тощо. Для НКВД ці партійні працівники займалися збором та постачанням інформації про противників нової влади, представників інтелігенції та ін. вони агітували населення Західної України вступати до партійних організації, після чого схиляли новоспечених комуністів до «співпраці з органами». Їх кількість постійно збільшувалася: станом на квітень 1940 р. у західних областях перебувало 16 тисяч комуністів, а в середині 1941 р. – 37 тисяч членів та кандидатів у члени ВКП(б)» (http://www.lonckoho.lviv.ua/istoriya/istoriya-vyaznytsi/radyanskyj-period-1939-1941-rr).
Це про 1940-й рік. Але в 1945-му було не краще. Навіть гірше, бо «совєти» мали привід (боротьба із залишками німецьких та українських «фашистів») поводитися більш жорстоко, так само, як і - більш відверто. Звернемо увагу, що 500 комсомольців прибули лише до Львова до 5 жовтня. Чому це важливо? Тому, що до цих комсомольців відносилися й молоді вчителі, як, наприклад, Неоніла Іванівна Гаркавенко, яка
«…В 1940 году окончила Старобельское педучилище, была направлена (виділення наше, П.П.) на работу учителем на западную Украину в село Деревянное» (http://svatovo.lg.ua/people/upa/garkav.html).
Ми тут маємо звернути увагу читачів на кілька моментів. Перше: по те, о Раїса Борзило намагалася створити в селі, де викладала, комсомольський осередок жодних документальних свідчень немає – є лише те, що написали пропагандисти. Друге – жодних документальних свідчень «погроз» з боку Служби Безпеки ОУН або вояків УПА також не збереглося. А мали б бути. Якщо молода комсомолка на співбесіді в місцевому райкомі комсомолу та відділі НКВС або МГБ отримала інструктаж на збирання інформації щодо членів руху опору, вона не могла не повідомити, хоча б усно, куратора про те, що село, де вона мешкає, знаходиться під увагою «бандерівців», а, може, такі є й серед самих мешканців. Відповідно, це повідомлення, як агентурне, мало б бути десь задокументоване. Та його немає.
Але якщо припустити неймовірне і погодитися, що комсомолка Борзило не мала інструкції щодо протидії «немецко-украіскім фашистам», то навіть тоді громадянка Борзило мала б повідомити правоохоронні органи по випадок погроз (це стаття Кримінального кодексу) на свою адресу.
До речі, наразі пересічний українець (а тим більше росіянин) не знає по те, що в переважній більшості страти членів партійно-комсомольських органів, голів колгоспів та інших «антиукраїнських елементів» проводила не УПА, а – Служба безпеки ОУН. Вояки УПА здійснювали, так би мовити, військове прикриття акцій. Але й це ще не все: людині за кілька днів надсилалася виписка з протоколу військового трибуналу, а також пропозицію протягом 48 годин покинути територію Галичини (Волині, Закарпаття, ect).
Нарешті перейдемо до найтрагічнішої, але в той самий час і – найцікавішої частини нашого експрес-розслідування. Тут, як то кажуть, що не слово – то дивина.
На сайтах подається (майже всюди – слово в слово) жахливий опис убивства молодії вчительки. Звідки то переписано - не відомо, але по емоціях б`є міцно:
«В декабре 1945 года Раиса Борзило была зверски убита боевиками ОУН-УПА. Бандиты издевались над учительницей, подвергли истязаниям, вырезав на теле пятиугольную звезду и выжгли глаза раскаленными углями, а затем убили.Её тело было обнаружено сельчанами только весной, когда растаял снег в поле» (http://svatovo.lg.ua/people/upa/borzilo.html).
Ми цьому не повіримо. Про зірки й випалювання очей. Не повіримо, бо надто все те пахне комуністичними агітками. Хто вирізав зірки на спинах підпільників? Правильно - гестапівці. Фашисти. «Бандерівці» фашисти? Фашисти. Значить мали діяти такими само методами.
Але ось питання до агітпропівців та всіх, хто вірить у їхні оповідки: ви коли-небудь бачили "підсніжника"? Це так оперативники називають трупи людей, які пролежали всю зиму під снігом і знайдені лише навесні. Від них майже нічого не залишається, ані шкіри, ані очей. Тож більше, на нашу думку, права українська Вікіпедія:
«... з огляду на те, що тіло жертви 3 місяці (зимово-весняні) пролежало в лісі, і жодної експертизи залишків ніхто ніколи не робив, цей опис видається неправдоподібним» (http://uk.wikipedia.org/wiki/Борзило_Раїса_Григорівна).
Маємо й пропозицію до агітаторів: менше подробиць. От звідки відомо, що очі жертві випалили  «раскаленными углями», а не, скажімо, розпеченим шомполом чи викруткою, вибачте за цинізм?  З якого джерела взялася інформація про те, що спочатку на тілі дівчини вирізали зірку й випалили їй очі, а потім уже вбили, а не навпаки? Своїми очима бачили все те агітатори, чи що?  Скажуть: було слідство, заарештували винних, вони й розповіли. Нажаль... Жодних доказів того, що Раїса Борзило стала жертвою саме бандерівців немає. Вбита невідомими. Висновок же про причетність ОУН-УПА зроблено за принципом «більше нікому» більшовистськими агітаторами.
Але чи ж дійно нікому? Компетентні люди з цим ніяк не погодяться і запропонують кілька альтернативних версій загибелі Раїси Борзило. При цьому ті версії виглядатимуть більш логічними й аргументованими ніж історія, що народилася в надрах ідеологічного відділу ЦК КПСС.
«Загадкові обставини вбивства сільської вчительки. Родичі розповідають, що листи від неї перестали приходити в грудні 1945–го, а лише в березні надійшло офіційне повідомлення про смерть. У статті в офіціозі йдеться про те, що Раїса Борзило заснувала в селі комсомольський осередок. І от зникає не лише вчителька, а й голова сільської організації ВЛКСМ — а ніхто не цікавиться, включно із всемогутнім і всезнаючим НКВС» (http://www.umoloda.kiev.ua/number/1663/163/58710/).
Правильно ставить питання журналіст. Ми лише перерахуємо тих, хто мав неодмінно бити на сполох: директор школи, або, за відсутності такого – інші вчителі (якщо Борзило не була в тій школі єдиним педагогом, це можливо); батьки учнів; голова сільради, керівництво райвно (вчителька не виходить на зв`язок, то того ж – в найвідповідальніший час – період Різдва, із святкуванням якого мала «боротися»); дільничний міліціонер; керівництво райкому комсомолу (якщо вірити, що Борзило дійсно була головою сільського осередку), нарешті, самі сільські комсомольці…
Що ж трапилося? Чому загибель вчительки оповита таким туманом? Маємо погодитися: тут щось не те. Відповідно й натяк Михайла Бублика не виглядає таким вже фантастичним, швидше – навпаки:
«А, бува, не тому, що «органи» й насправді точно знали, хто й за що вбив дівчину?» (http://www.umoloda.kiev.ua/number/1663/163/58710/).
Так, «органи» напевне знали. Версія з убивством Раїси Борзило радянськими спецслужбами виглядає напрочуд стрункою й логічною. На неї працюють кілька дуже важливих обставин.
Перше. Звернемо увагу, що жодної судово-медичної експертизи тіла зроблено не було. Це – кричущий прояв непрофесійності з боку слідчих НКВС. Це не просто непрофесійність – це порушення кількох пунктів службових інструкцій та елементарних канонів оперативно-розшукової діяльності.
Ось питання «на засипку»: а як збиралися доводити провину підозрюваних в суді, якщо б до цього дійшло? Чому такі важливі докази, як висновки судово-медичної експертизи відсутні в справі? Куди дивився прокурор? На нашу думку, така недбалість, що межує з посадовим злочином можлива лише якщо погодитися, що міліціонери й прокурори твердо знали: до суду справа точно не дійде, бо винних знайдено не буде. Не можна їх знаходити.
Ще одне питання: а як було упізнано тіло? Як відбулася ідентифікація особи? Навіть якщо на рештках було б знайдено документи – для оперативників та слідчих це ще не є аргументом, аби визнавати в невідомій жінці Раїсу Борзило. Знов нагадуємо: за три місяці, що тіло пролежало в лісі, ба – навіть за ті дні, коли розтанув сніг, який оголив труп, він обов`язково сильно розклався б. Хто з упевненістю упізнав в цьому «підсніжнику» саме Борзило? А, може, це якраз і не вона?
Куди могла подітися? Давайте подивимося. Сватівський сайт дає цікаву інформацію:
«Рая планировала связать свою жизнь с этим селом. Здесь она познакомилась с парнем, которого звали Олекса и, возможно, собиралась выйти за него замуж» (http://svatovo.lg.ua/people/upa/borzilo.html).
Але чому «возможно»? Де-де, але в галицькому селі є непорушна традиція заручин. Є вона й в інших регіонах України. Тоді чому агітатори пишуть так невизначено? Відповідь одна: заручин не було. Та і коли б вони відбулися: нагадаємо, що Раїса Борзило, як і сотні інших молодих вчителів, приїхала в Західну країну найраніше у серпні. А в грудні вона вже зникає. Три-чотири місяці аби завести роман, звичайно, доста – часто декому й чотирьох годин вистачає, але маємо погодитися, що в учительки, комсомолки, активістки мають бути високі моральні якості. Де ж заручини?
Тепер повернемо проблему іншим боком. Хто був той таємничий Олекса? Точно не комсомолець і не місцевий активіст, інакше б про «щире комсомольсько-комуністичне кохання» агітатори красиву історію тут же зварганили. У нас вміють. Як приклад можемо запропонувати історію про вже згадану тут Ніонілу Гаркавенко та її чоловіка – директора школи, в якій вона викладала і одночасно – місцевого партійного активіста Максима Романовича Гуца.
Особистість того Олекси є дужа важливою. Хоча б тому, що (ми ж знаємо методи нашої рідної міліції) він мав бути головним підозрюваним. Навіть і тепер, за наявності адвокатів, прокурорів та правозахисників, можливостей звернення в Міжнародний Суд, тощо непоодинокі випадки, коли міліціонери «шиють» убивство, справжніх винуватців якого не можуть знайти першому-ліпшому, хто для цього підходить, а в ті часи… Олексі тому могли «навісити» все, що завгодно – від теракту до убивства на побутовому ґрунті, з ревнощів, наприклад. Дайте ж нам подивитися матеріали справи! Дайте дізнатися, що то був за хлопець! Як його прізвище, ким він був «по життю»?! Чому ті матеріали досі не оприлюднені? Нема чого оприлюднювати?
Тепер висунемо власну версію, а прихильники офіціозу нехай спробують її спростувати. Тільки аргументовано, з фактами та доказами.
Олекса той був людиною з ОУН або УПА. За чотири місяці він просто розагітував молоду комсомолку (любителі детективів можуть використати термін «завербував»). А якщо між молодими людьми були почуття, то зробити це Олексі було набагато простіше.
Зрештою, що знала по життя молода дівчина, яка до 17 років жила в невеликому луганському селі, а потім вчилася в такому ж провінційному райцентрі? Що могла протиставити аргументам Олекси? Заяложені агітпропівські штампи? А навколо – безліч прикладів злочинної діяльності режиму, свіжих: отам жила вчителька, яка згинула в катівнях НКВС (ти, Раю, зараз замість неї вчиш дітей) – ту вчительку у нас дуже поважали; он в тому будиночку жила родина, яку «розкуркулили» лише тому, що вони мали швацьку машинку. Де вони зараз? Твого батька теж розкуркулили? І теж несправедливо? Бідна…
Якщо націоналісти були спроможні розагітувати цілі військові підрозділи (такі частини комуністичне керівництво одразу відправляло на китайський кордон); якщо вербували собі прибічників навіть з числа керівних співробітників НКВС, невже не можна припустити, що з комсомолки також зробили… українську патріотку.
Тоді зникнення Раї набуває іншого змісту. По-перше, її могли «прибрати» свої ж спецслужби. Так би мовити, зробили дві справи одночасно: і дворушницю, яка «піддалася націоналістичній пропаганді» прибрали, й УПА скомпрометували. По-друге, вона могла просто піти до лісу разом з Олексою – в один із загонів. А потім вже навесні загинути в бою, або потрапити до лап котроїсь із опер груп, або стати жертвою спецбоївки.
До речі, про спецбоївку. Це – ще один з варіантів, як могла загинути вчителька. Нагадаємо, спецбоївки в системі НКВС створювалися з кадрових чекістів українського походження, а також з колишніх членів ОУН та вояків УПА, які пристали до закликів радянської влади скласти зброю.
Від початку такі спецгрупи НКВС планувалося використовувати в оперативних цілях і тут не було нічого аморального чи протизаконного: такі прийоми використовувалися в усі часи. Під виглядом підрозділів УПА такі загони заходили до сіл, або до конкретних осіб, щодо яких була підозра в співпраці з УПА і тим самим провокували їх виказати себе.
Але з часом, як це було у комуністів, законний бік справи зник. Те, що творили ці спецбоївки в Західній Україні кожен бажаючий може побачити в цілком таємній доповідній про факти брутального порушення радянської законності в діяльності спецгруп МВД. Тут приведемо лише один найтиповіший приклад:
«Вночі на 23 липня 1948 року та сама спецгрупа забрала до лісу Репницьку Ніну Яківну, 1931 р. народження. У лісі Репницьку били, підвішували вверх ногами на дереві, засували в статеві органи палицю, а потім почергово гвалтували. У безпомічному стані Репницьку залишили в лісі, де її знайшов чоловік і відвіз до лікарні. Там вона довго лікувалася» (http://www.poshuk.lviv.ua/ukr_docs_p_4_p_7.html).
  Дійшло до того, що з протестами проти таких «оперативних дій» у справу втрутився колишній голова Українського партизанського штабу генерал Тимофій Строкач, щоправда, без особливих результатів.
Отож маємо ще одну версію щодо можливих убивць вчительки. Пригадаємо у зв`язку з цим дивні обставини при розслідуванні злочину, а також те, що юридично справу щодо цього факту так і не було завершено, винних не знайдено.
Зрештою, така провокація цілком в стилі НКВС. Наприклад, свого часу великий резонанс отримала історія з убивством Павліка Морозова, яке, як вже доведено, мало цілком побутові мотиви (суперечка за спадок), але з якої чекісти, зробили цілу справу, звинувативши міфічних «куркулів», зокрема на 92-річного діда Павліка, що дало привід для нових репресій проти «ворогів народу».

А ось ще.
«Власне, вчительку могли вбити й випадково. Як–от учителя з явно не галичанським прізвищем Васильєв. У «Чорній книзі України» наводиться «цілком таємний» запис з «окремої папки до протоколу нр. 49 засідання бюро Дрогобицького обкому КП(б)У від 13 квітня 1945 року». Протокол підписано секретарем Дрогобицького обкому КП(б)У (Олексенко). У розділі ІІІ протоколу «відзначені факти грубого порушення радянської законності робітниками райвідділу НКВС» Славського району. Їх багато, як на один райвідділ і на проміжок часу усього в три місяці. А серед іншого відзначено таке.
«Тими ж Мацком і Кислицьким (помічники оперуповноваженого. — Авт.), які були в п’яному стані, затриманий учитель села Рожанка Нижня Васильєв Стефан Федорович, 1928 року народження, брат якого в Червоній Армії, а батько працює головою споживкооперації, і розстріляний без всяких на те підстав. В той же день оперуповноважений Кислицький намагався застрелити голову сільради села Рожанка Нижня» (http://www.umoloda.kiev.ua/number/1663/163/58710/).
Звернемо увагу – теж вчитель. Теж не з місцевих. Могло таке бути, що браві хлопці з НКВС убили Борзило «через помилку», а коли це з`ясувалося, аби не потрапити під відповідальність, залишили на тілі жертви сліди катувань, аби перевести підозри на «бандерівців». І відсутність судово-медичної експертизи тут зрозуміла: загибель Раїси Борзило розслідували самі ж убивці, тому не в їхніх інтересах було збирати детальні докази – могло статися щось для них несподіване й неприємне.
 А ще вчителька цілком могла стати жертвою не українських націоналістів, а… польських. Нагадаємо, що в 1945 році терени Галичини були театром дії польської Армії Крайової, вояки котрої вирізнялися не меншою жорстокістю, аніж бійці УПА чи СБ ОУН.
Це вже яка за рахунком версія? А довірливим українським громадянам досі розповідають один єдиний варіант. Котрий було зверстано ще сімдесят років тому.
Як би там  не було, Вікіпедія цілком має рацію: «У повоєнний радянський час ім'я Раїси Борзило традиційно пов'язували з вояками УПА, заочно і безособово звинувативши борців за українську ідею в смерті звичайної сільської наставниці-українки з Донбасу. Принаймні на тепер про жодне розслідування обставин трагічної смерті дівчини, а також звинувачення когось у завданні їй смерті не відомо».
У бандерівців руки - по лікоть у крові. В тому числі й невинній. Втім, як і в решти борців за незалежність своїх народів, від Костюшко до Гарібальді; від Имона де Валєра до Джона Волеса. На війні - як на війні... Навіщо ж на вояків УПА навішувати й те, причетність до чого не доведена навіть «дуже об`єктивним» радянським слідством?
Кожен вільний обирати ту версію подій, яка йому до душі. Але якщо навіть зупинитися на офіціозі, не можна не визнати, що молоді комуністи та комсомольці луганщини безневинними жертвами «карателів» не були. Вони знали куди й навіщо їдуть. І як члени ВЛКСМ та ВКП(б) були зобов`язані не лише лікувати та навчати, а й робити масу інших речей, тим самим втрачаючи статус no combatante в тій війні.
Нас привчили захоплюватися подвигом санітарок, які зі зброєю в руках відбивали атаки ворожих солдат або доправляли на передову боєприпаси в санітарних машинах. А потім гніватися на «фашистських нелюдів», що стріляли в знак Червоного хреста на борту тих машин…
Вчитель має вчити, а не працювати позаштатним агентом та агітатором. Медсестра – рятувати поранених, а не служити на півтори ставки снайпером. А якщо людина спочатку комуніст чи комсомолець, а потім вже – педіатр…
Тоді ця людина набуває сумнівного права бути записаними до категорії «картонних героїв», що їх так щедро плодила радянська пропаганда.

               ПАВЛО ПРАВИЙ

Немає коментарів :

Дописати коментар