Загальна кількість переглядів сторінки

середа, 12 грудня 2012 р.

От чому я не голосував за Об`єднану опозицію


На перше засідання новообраної Верховної Ради депутати від БЮТ-«Батьківщини» прийшли у светрах із зображенням Юлії Тимошенко на грудях і закликом до звільнення політичної в`язнів на спинах. І все було б нічого – український парламент ще й не такі перформенси бачив, якби не одна обставина…

В емоційний ступор ввела одна фраза, що її сказала депутат від опозиції Оксана Денисова:
«Вчора керівництво Батьківщини в наказному порядку попросило всіх своїх депутатів не вдягати сьогодні в раду хутра, діаманти, підбори та інші Бріоні з Луївітонами, а натомість вдягти светрики зі «свободою політв'язням…» (http://www.pravda.com.ua/rus/articles/2012/12/12/6979219/).
Не прискіпуватимемося до дрібниць, з`ясовуючи, чи буває  «прохання», яке висловлюється наказом. Не прискіпуватимемося навіть до самої стилістики висловлювання пані Оксани. Давайте натомість вникнемо в суть явища, котре іменується «українською парламентською демократією».
Керівництво фракції, яка, за словами того ж керівництва, є найпослідовнішим борцем за демократію, яке неодноразово звинувачувало політичних противників в авторитаризмі, тоталітаризмі та порушенні норм демократії, дозволяє собі наказувати народним депутатам. Особам, недоторканість яких захищається Законом саме для того, аби їх ніхто й ніколи не міг «зобов`язувати». Людей, які найперші в країні повинні мати власну точку зору й відстоювати її на будь-якому рівні. Людей, які повинні мати власні переконання й не підлаштовуватися під чиїсь накази - гарні вони чи погані.
 І питання не в тому, що це - піар такий, що завтра пацани й дєвочкі знову одягнуть звичні «шанелі». Питання ось яке: якщо законотворець дозволяє так себе «шикувати», якщо він має беззастережно виконувати НАКАЗИ, то чим він відрізняється від барана, якого загнали в отару й пасуть такі собі великомудрі й дуже патріотичні чабани? Який повинен мати характер, аби виконувати будь-які розпорядження начальства?
Поясню свою думку, якщо ще хтось не зрозумів. Широкому загалу партійні фюрери щосили намагаються втовкмачити, що сліпе підкорення наказам босів і партійна дисципліна – це одне й те ж. Що депутати, які входять до фракції, а надто ті, кого обрано за партійними списками, мають беззастережно коритися наказам «згори». Що одягати, як голосувати, що і коли їсти-пити і з ким…
Робіть зі мною що хочете, але це – не демократія. І це – не парламентаризм. Це – справжнісінька феодальна спільнота з відповідними «понятіями» - васалітетом, наданням феоду (лену) за вірну службу і навіть принципом «васал мого васалу – не мій васал». І виправдання тим, що, мовляв, це необхідна жертва для боротьби зі Злом (уособленням якого є інша частина депутатів, так само об`єднана у фалангу живих автоматів, що підкоряються помаху руки спеціально приставленого чабана-диригента), тут не допоможуть. Бо не можна боротися зі Злом, використовуючи прийоми й методи, якими користується Зло.
Давайте поглянемо на Сполучені Штати Америки. Невже хтось може собі уявити, що конгресмен або сенатор одягається в щось цікаве лише тому, що йому – цитуємо пані Денисову – «в наказному порядку попросили»? Невже хтось може собі уявити, що конгресмен тупо голосує за якийсь закон, навіть не читаючи його, за принципом «від мене нічого не залежить, таке рішення партії»?
Відомо, які баталії відбуваються в кулуарах фракції республіканців або демократів перед голосуванням за якийсь важливий законопроект; відомо, що конгресмени мають право на особисту думку і (о, Боже!) навіть на те, щоб проголосувати інакше, аніж це вирішила більшість фракції. І вийти потім до преси. І пояснити свою позицію. Ризикуючи тим, що партійні боси в майбутньому зроблять все, для того, аби знищити чи сер`йозно загальмувати кар`єру. А може і навпаки – набуваючи іміджу принципового політика, для якого переконання і честь, твердість і принципи важливіші за прогинання перед партійним босом.

Демократія – складна штука, якщо вона – справжня, а не «керована» як в Росії або «внутрішньопартійна» як в СРСР. Демократія гарантує плюразім не лише думок і позицій, але й – рішень, які приймає народний обранець. Сам. Користуючись власним розумом, життєвим досвідом, принципами і почуттям відповідальності перед народом. Українська демократія досі ґрунтується на «проханнях» висловлених у наказному порядку.  Так само «прохають» своїх товаришів по партії в Північній Кореї, на Кубі; так само «прохали» в Рейхстазі часів НСДАП. І, якщо хтось пригадує, саме таку роль в парламенті СРСР відводилася знатним дояркам та сталеварам – схвалювати закони, які не ними і не для них було написано.
Робіть зі мною що хочете, але Павло Правий, наївний, твердо переконаний в тому, що депутат має право на власну думку; має право на її висловлення будь-де і будь-коли; має право іти проти «генеральної лінії» партії, якщо вважає, що ця лінія не є правильною. Кінець-кінцем, він має право на вихід з фракції й партії, якщо переконається раптом, що генеральна лінія змінилася і політична сила починає реалізовувати принципи й позицію, про яку не йшлося перед виборами.
Але (увага!) так само депутат повинен мати сміливість, рішучість і можливість покласти депутатський мандат на стіл чи то на знак протесту проти неправедних рішень, які йому нав`язують, чи то через зміну власного світогляду. У нас це виглядає навіть не науковою фантастикою – у нас це виглядає казкою. Тією самою – з Середньовіччя, звідки родом і феодалізм.

Дивлячись на те, що коїться з нашим парламентаризмом взагалі й з нашою «опозицією» зокрема, на оту «централізовану демократію», що буяє в стінах установи, яка мала б бути взірцем свободи слова й вчинків, приходить на думку крамольне: а навіщо нам ті депутати взагалі? Навіщо, якщо вони все одно мають голосувати так, як партія накаже? Навіщо вони проїдають народні мільярди? Треба розігнати всю Верховну Зраду, гроші на її утримання передати дитячим будинкам, будівлі та приміщення – під музеї та офіси правозахисних організацій (користі буде більше), квартири – багатодітним родинам.
А для Ради нового зразку орендувати казино. Разом з начинням. І в тому казино за зеленим сукном мають засідати виключно голови партій, які пройшли до парламенту. І видати кожному з них стільки фішок, скільки депутатів мало б сидіти в сесійній залі під орудою того чи іншого фюрера. І хай голосують фішками.
Все ж краще, аніж "парламент" КНДР. Чи може... Чи може комусь у нас якраз дуже хотілося б, аби в парламенті сиділи лише депутати однієї (їхньої) партії, і голосували б так, аби руки вилітали з плечового суглобу, та аплодували так, аби долоні пухли.
Крамольна думка...

http://tatar-duslyk.ru/2012/09/05/
Верховне Народне зібрання КНДР аплодує вождям. Однакові обличчя, однаковий одяг, однакові думки...

А що, хіба ставлення очільників наших партій до своїх депутатів чимось відрізняється від ставлення до фішок  Або пішаків?
Хтось досі ще питає, чом я не голосував за проект, який за непорозумінням називається «Об`єднана опозиція».
Та тому що…

ПАВЛО  ПРАВИЙ

Немає коментарів :

Дописати коментар