Картонні герої. "Кидок у безсмертя" Олександра Матросова.

В офіційній системі радянської пропаганди цей подвиг був одним з найбільших наріжних каменів, на якій трималося виховання «людини нової формації». На честь героя називали піонерські дружини й сквери, школи й кораблі, вулиці й військові частини. Йому встановлювали пам`ятники й цілі меморіальні комплекси.

В той самий час серед народу ходили якісь дивні чутки і власні легенди, які суперечили офіціозу. Ні, народ начебто вірив в безсмертний подвиг, просто якось… Навіть у народний фольклор Олександр Матросов  потрапив – через відомий усім анекдот, який знали й старий і молодий.

Анекдоти ж в СРСР просто так не народжуються. Вони постають там, де відчувається фальш та брехня. Їх складають в першу чергу про тих, кого цілком справедливо можна назвати «картонними героями».

 Постать Олександра Матросова настільки відома, принаймні, серед людей «за 30», що й розповідати про нього якось незручно. Всі все про нього знають. Знають, проте…

А спитаймо-но себе: а що ми дійсно можемо пригадати про Матросова. Місце народження? Хто були його батьки? Родичі? Де він навчався? Чим займався до того, як потрапив на фронт? Що то за частина, в якій служив герой? Якийсь з фільмів про Матросова оповідав захопленим глядачам про героїчну службу рядового Матросова в розвідці…

А тут ще оте шепотіння в народі… Ходили чутки, що насправді Матросов – колишній «зек» і служив у штрафній роті; що увесь «подвиг» його полягав в тому, що його тіло – останнім скотилося з гори трупів штрафників перед німецьким ДЗОТом; що насправді ніякого подвигу не була, як не було й самого Матросова в природі, а все це вигадано агітаторами. Пригадуються розмови дідів-фронтовиків за чаркою, які обурювалися, мовляв, ті, хто пише про те, як людина закрила своїм тілом амбразуру ДЗОТу спочатку треба було б поглянути, як той ДЗОТ і та амбразура виглядають…

І отой анекдот знаменитий: «Які були останні слова Матросова, коли він кидався на амбразуру? Відповідь: довбана ожеледиця!»

Тож чи був подвиг? Чи існувала ця людина? Хто вона?

Давайте розбиратися.

Хто ти, Сашко Матросов?

За офіційною радянською версією, Олександр Матвійович Матросов народився 5 лютого 1924 року в м. Катеринослав (нині Дніпропетровськ).

І отут – стоп. Отут у нас перша зупинка, оскільки ми маємо задатися питанням: а звідки відомо, що Олександр Матросов народжений саме в Катеринославі (що й дало нам привід писати про нього в цій роботі)?

Хтось скаже з обуренням: це всім відомо! Радянська влада знає все! Але…

Але чому ж тоді генерал-полковник І.С.Мєдніков у передмові до книги І. Легостаєва «Кидок у безсмертя» писав, що (тут і далі - мовою джерела)

«О раннем детстве Матросова нет сколько-нибудь достоверных сведений» (http://www.vatandash.ru/index.php?article=1263)?

Чому дослідники, які професійно займалися постаттю Олександра Матросова, не змогли знайти жодного підтвердження того, що він не те що народився в Катеринославі, але й коли-небудь бував в цьому місті? Навіть не так: немає жодних відомостей про те, що така людина взагалі існувала принаймні до 1938 року! Московський письменник, кандидат історичних наук Шкадревич (той самий, який першим написав про подвиг Матросова у фронтовій газеті), вже після війни побував у Дніпропетровську і з’ясував, що там взагалі немає людей з таким прізвищем

«…из чего сделал вывод о том, что, возможно, эта фамилия выдумана» (там же).

Отакої! Але ж із книжок і газетних публікацій періоду славного радянського минулого ми дізнаємося, що якраз навпаки – люди з таким прізвищем в Катеринославі існували! Більше того – батько майбутнього героя і сам буцімто був героєм!

«Отец его работал литейщиком на заводе. Позже биографию Саши «дополнили» тем, что отец был коммунистом, погибшим от кулацкой пули. Мать умерла, родственников у мальчишки не было. Он оказался на улице» (http://topwar.ru/1234-aleksandr-matrosov.html).

Як це пояснити? На наш погляд, дуже просто. Для радянської пропагандистської машини сирота-безбатченко – дуже незручний… інструмент. Натомість наявність батька-героя абсолютно вписується в стандартне агітаційне кліше. А, може, ще гірше… Але про це – в завершенні публікації.

До того ж і політика: ану як прискіпливі недовірливі почнуть питатися: на початку 30-х років, товариш Сталін оголосив, що світле майбутнє практично настало, в газетах і на мітингах лунало знамените «Жить стало лучше, жить стало веселе», звідки ж в СРСР взялися сироти? А це не просто СРСР – це Україна. Так і відомості про Голодомор ненароком виринуть…

Кому ж вірити? Дослідникам, які, не зважаючи на всі зусилля, не знайшли слідів предків Матросова чи Агітпропу? Напевне, слід вірити дослідникам. Адже всім відомо, що комуністи ніколи не зупинялися перед брехнею, якщо це їм було вигідно. Агітпроп же нічим іншим, як брехнею, ніколи не займався.

Тут, мабуть, дехто із «старих кадрів» обурено заволає й почне звинувачувати нас в печеному антикомунізмі та наклепах. Дарма, товариші. Справа в тому, що в брехні комуністичну пропаганду звинувачує сама… комуністична пропаганда.

Вже після війни в м. Дніпропетровську, звісно, зусиллями того ж-таки Агітпропу було засновано музей О. Матросова. І ось в цей музей звернувся ыз запитом дослідник О. Бондаренко-Снітін. Відповідь директора цього закладу В. Петріщевої від 16 серпня 1976 г. № 114 була несподіваною:

«Первичными документами, подтверждающими, что Днепропетровск родина Александра Матросова, наш музей не располагает» ((http://www.vatandash.ru/index.php?article=1263).

Отакої! Як кажуть, приїхали! А хто ж «располагаєт»? Звідки тоді отой офіціоз? З талановитої уяви інструкторів відділу пропаганди ЦК КПСС? Хлопці Суслова, та ще пыд коньячок, все що завгодно придумати могли!

Гарно було в радянські часи: відповідні «органи» не дрімали й спростовувати офіційну версію біографії героїв різним там набридливим дослідникам не дозволяли. Копирсаєтеся в папірцях і довідках? Копирсайтеся, але на загал правду не виносьте!

Гірше стало після розвалу СРСР. Ані ЦК КПСС, ані його ідеологічного відділу, ані грізного КГБ не стало. Нікому було приглядати за невгамовними істориками. В результаті одна за одною, мов мильні бульбашки, почали лускатися дуті біографії дутих героїв. В пресі та на телебаченні лавинами пішли публікації, які викривали комуністичну брехню. Відкрилися й певні архіви.

В надії, що останнім часом зявилися нові відомості щодо минулого народного героя, Бондаренко-Снітін знову звертається до музею Матросова, тепер вже в незалежній Україні (виділеня в тексті наше, П.П.):

«Через пару месяцев пришел ответ в форме личного письма за подписью Ж.В. Исаковой.

«Уважаемый Олег Федорович! В ответ на Вашу просьбу отвечаю, что:

1. Действительно, Саша родился в Днепропетровске 05.02.1924 года. Так было записано в анкете, на которую он отвечал, когда был маленьким мальчиком (5-6 лет). Анкета эта, очевидно, в архиве. В каком не знаю. Возможно, в Ивановском детском доме, городе Подольске (военный архив), в городе Москве (бывший музей Сов. Армии).

В свое время мы занимались поиском его родителей, родственников. Письма были направлены во все загсы г. Днепропетровска, где бы могло состояться бракосочетание его родителей. Пришел ответ, что в загсах нет таких записей. Соответственно, родственников абсолютно никаких нет. Если бы были, то они бы пришли в музей обязательно. Из г. Уфы раньше часто писали, что он наш, что его мама живет в г. Уфе и т.п. Но документально никто не мог подтвердить. В книге Легостаева «Бросок в бессмертие» подробно описано, кто такой Саша. Автор работал в архивах, собирал по крупицам материал. Очевидно, все уже изучено, но отдельные моменты его жизни, конечно, остаются неизвестными. Нас это тоже интересовало, интересует и сейчас. Мы чтим память своего земляка (отмечаем его дни рождения, 60-летие, 60-летие подвига), проводим встречи в музее, беседы, экскурсии, т.к. сегодня дети не знают, кто такой Саша Матросов, а нас это волнует. Поэтому стараемся воспитывать детей на патриотизме наших героїв. Я ответила на все ваши вопросы без подтверждения документально (т.к. их нет). Как ответила Вам Петрищева, я не знаю, поэтому, извините, если что не так.

Извините еще раз. Хотелось Вам помочь. Когда будете в Днепропетровске, приходите.» (http://www.vatandash.ru/index.php?article=1263).

СРСР давно вже немає, а Агітпроп живе! Музейних працівників м. Дніпропетровська хвилює, що діти не знають, хто такий Олександр Матросов! Тому вони, мужньо приховавши, що самі нічогісінько про нього не знають, намагаються виховувати покоління, що підростає «на патріотизмі героїв». Само собою, що нічого гарного, окрім напівграмотних «совків», які відчувають себе не українцями, і навіть не росіянами, а такими собі «радянськими людьми» від того виховання вийти не може. І не виходить. Мабуть, так комусь треба…

Однак повернемося до біографії Матросова. Лист, що ми його процитували вище, сенсаційно промовистий. Брехня тут нашаровується на брехню, в результаті чого отримуємо… міф.

Ось, дослідник справедливо питає:

«Откуда же тогда дата рождения 5.02.1924 г., место рождения г. Днепропетровск, фамилия Матросов, имя Александр, отчество Матвеевич? (там же).

І йому, не кліпнувши оком відповідають: так це ж сам Сашко відповів в анкеті. Правда, анкету ту ніхто ніколи не бачив, де вона знаходиться і чи існувала колись взагалі - не відомо, але вона є, повірте нашому чесному комуністичному! Аргумент убивчий – сам Матросов так сказав! Коли йому було 5 років! З його особистих слів анкету складено! Якої ніхто ніколи не бачив! Фініта!

Від того, що ані радянський, ані сучасний Агітпроп не в змозі довести сам факт народження й існування людини з анкетними даними Олександра Матвійовича Матросова, останнім часом почало виникати безліч «альтернативних» версій. Героя намагаються привласнити, виходячи з власних політичних або інших інтересів різні люди.

Існує т.з. «патріотична» версія, яку придумали російські націоналісти. Згідно з нею Матросов (мовою джерела)

«Родился он в семье зажиточного крестьянина Матвея Матросова, однако их семья в последствие была раскулачена и выслана в кавказские степи, где упоминания о ней исчезают (http://www.bestpeopleofrussia.ru/persona/1863/).

Це з такого собі російського проекту «Лучшие люди страны». Нічого проти ми не маємо, але прихильникам «лучших людей» не завадило б пояснити звідки вони оту інформацію видобули. І чому там мовби ненароком «загубили» фразу про місце народженя, в результаті чого у необізнаного читача виникає враження, що герой родом десь з-під Тамбова. Агітпроп живе?

До речі, ще в радянські часи дехто намагався переселити Матросова в Росію:

«В книге «По зову Родины» (В.И. Кирсанов. М., Издательство «Мысль», 1974, с. 145), рассказывающей о добровольческих соединениях и частях, создаваемых в различных городах СССР для борьбы с фашизмом, сказано, что А. Матросов родился в городе Кирове Смоленской области» (http://www.vatandash.ru/index.php?article=1263).

Та «найсмачнішу» версію походження Олександра Матросова ми приберегли наостанок. Нещодавно вийшло кілька фільмів, книг та безліч інтенет-публікацій, в яких доводиться, що Олександр Матросов був… зовсім не Матросовим і навіть не Олександром! Згідно з цією версією, справжнє ім’я героя… Шакир`ян Юнусович Мухамедьянов і був він башкіром за національністю!

Автор версії – письменник Рауф Насиров вважає, що майбутній герой народився в селі Кунакбаєво Учалінського району Башкірії. Родина була дуже бідна, батько разом з маленьким Шакир`яном жебракували. Коли дитині виповнилося 6 років, померла його матір. Батько одружився вдруге, а потім – втретє. З другою мачухою стосунки у малого «не склалися» і він втік.

Що підтверджує цю версію? Лише спогади очевидців – жодних документів не збереглося, але Рауф Насиров вважає, що після поневірянь, хлопчик потрапив до дитячого будинку м. Мелекеса (нині Дімітровоград). Там він і став Сашком Матросовим.

З ним погоджуються й деякі інші дослідники:

«Теперь, когда мной изучены почти все источники о жизни и подвиге А. Матросова, когда сведения о его детских годах оказались просто легендой, я утверждаю, что единственно правдоподобной оказалась книга журналиста из Уфы Насырова Рауфа Хаевича «Откуда ты родом, Матросов?» и видеофильм «Ищите под фамилией Матросов», которые мне прислали автор с дарственной надписью и редакция ГТРК «Башкортостан». В них рассказывается о том, как башкирский мальчик Шакирьян Юнусович Мухамедьянов превратился в Александра Матросова. В этих изданиях приводятся свидетельства односельчан, товарищей детства, знакомых по колонии НКВД-2 в Уфе, преподавателей и воспитателей детских домов в Ульяновской области, таких, как Карепанова, Емельянов. Приводится масса документов, подтверждающих, что Шакирьян Юнусович Мухамедьянов и Александр Матвеевич Матросов одно и то же лицо. При исследовании детской фотографии Шакирьяна (среди односельчан у трактора), а также известных фотографий Александра Матросова («Мальчик с голубем», «Вручение комсомольского билета») и фото из колонии специалисты из НИИ МВД СССР сделали вывод, что на всех четырех снимках «...вероятно, изображено одно и то же лицо» (http://www.vatandash.ru/index.php?article=1263).

Версія ця набула вже настільки реальних обрисів, що ім’я Олександра Матросова включено в офіційну Коротку енциклопедію Башкортостану:

«МАТРОСОВ Александр Матвеевич (Мухамедьянов Шакирьян Юнусович), 5.2. 1924, д. Кунакбаево Тамьян-Катайского кантона БАССР, ныне Учалинского р-на…» (http://encycl.bash-portal.ru/matrosov.htm).

Нехай так. Але якщо погодитися з тим, що Матросов насправді був башкіром, тоді питання про аморальність радянської комуністичної системи стає ще більш важливим: героєм мав бути росіянин, допускалося – українець, білорус, але ніяк не «нацмен». Матросов, Каманін, Космодем`янська, Гастелло, Грізодубова, Павлік Морозов, Покришкін, Стаханов… А «нацмени» мали маячити на другому плані – наче їхні подвиги – то наслідування прикладу представників «вєлікого русского…».

Причину зміни анкетних відомостей Насиров вбачає в тому, що

«Среди беспризорников существовали свои законы, и один из них гласил: если ты не русский, а национал, тебе никогда не поверят и всячески будут сторониться. Поэтому, попадая в детдома и колонии, подростки всячески старались изменить свои родные фамилии и имена на русские, первые, которые приходили в голову» (http://www.ug.ru/archive/253).

Тут письменник трохи пом’якшує, адже «націоналам» не довіряли не лише підлітки – рідна радянська влада проти всі гасла, також намагалася не дуже довіряти таким людям. Найпростіший аналіз етнічного складу показує, що комуністи-інтернаціоналісти воліли не допускати представників нацменшинств на певні посади.

Той, хто не вірить, має пояснити, чому серед членів Політбюро ЦК КПСС з 1930 по 1990 рік було лише з десяток представників «неслов`янських національностей». Тільки з 1990-го, коли почалися масові національно-визвольні рухи, в Політбюро «ввели» 15 «націоналів», щоб показати як Москва поважає інтереси колоніальних народів.

Або ось «непереможна і легендарна» Радянська армія. Хтось пояснить, чому за всю її історію зі 133 осіб, які мали звання «генерал армії» лише четверо – представники нацменшин – два осетини, вірменин і татарин?

Здогадайтеся з трьох разів, якої національності був перший Герой Радянського союзу; перший двічі герой Радянського союзу; перший тричі герой Радянського союзу; перша жінка – герой Радянського союзу; перша жінка, яка отримала це звання під час т.з. Великої вітчизняної війни, перша жінка – двічі Герой…

Не лише башкіри прагнуть довести, що то їхній герой.

«А вот ульяновский краевед Александр Толчков уверен, что Матросов – Матросов и есть и что родом он из Новомалыклинского района Ульяновской области:

– В 1967 году в Новую Малыклу приехал работник обкома партии Федор Гаврилов и сказал, что Александр Матросов родом из нашего района. Как будем проверять? Поехали в село Высокий Колок – там много Матросовых живет. В нем мы и нашли родных Александра Матросова. Его дядя рассказал нам так. Мать Саши осталась одна с тремя детьми. Чтобы спасти их от голода, она отвезла Сашу в Димитровград (раньше он назывался Мелекесс), в детдом, чтобы он не умер с голода. Сейчас то в Башкирии, то на Алтае говорят, что он родился у них. Но он наш, новомалыклинский.

Эта история похожа на правду гораздо больше, чем Матросов внешне похож на башкира. До того как попасть в колонию, а оттуда на фронт, Александр и в самом деле сначала побывал в двух ульяновских детдомах. А то, что по бумагам НКВД он проходил как днепропетровец, так и НКВД, как известно, порой ошибался» (http://www.newsland.ru/news/detail/id/357370/).

Так скільки ж їх, героїв?

Звичайно, ми не сперечатимемося з шановним паном Насировим щодо того, який з башкіра росіянин виходить і чи робили для цього товаришу Мухамедьянову пластичну операцію; не ставитимемо питання щодо документального підтвердження його версії – їх немає. Можемо побажати лише, що колись архіви відкриються і оригінальна версія ця, можливо, знайде підтвердження. А може версія пана Толочкова виявиться правдивою. Чи твердження товариша Кірсанова.

Тут маємо лише сказати, що дитинство Олександра Матросова оповите не просто таємницею – там дуже багато неправди, яку старанно нагромадила офіційна пропаганда. Сподіваємося, Читач це вже зрозумів.

Ідемо далі.

«В Ивановский режимный детдом Саша Матросов был доставлен 7 февраля 1938 года. (Кстати, именно с этого времени его жизнь более-менее можно восстановить по документам) (http://www.ug.ru/archive/253).

Про це біографи Матросова говорять якоюсь скоромовкою, намагаючись не акцентувати увагу на факті «передислокації» майбутнього героя з одного дитбудинку до іншого. А ми закцентуємо.

Перш за все: навіщо було етапувати хлопця за 781 кілометр з Мелекеса до Іваново? Радянській владі що, гроші нікуди дівати?

Відповідь на поверхні: Іванівський дитбудинок був не простий, а режимний. Що це таке? Фактично це – дитячий виправний табір, «зона», в якій утримувалися «діти ворогів народу» та малолітні злочинці. Чи не ці обставини дали декому привід висунути версію про те, що Матросов – з родини розкуркулених?

Проте, деталі, що випливають далі, дозволяють говорити про те, що юний Олександр Матросов просто відрізнявся асоціальною поведінкою. Тобто, говорячи мовою протоколів, був схильний до скоєння злочинів та втеч з тих же дитбудинків. Інакше як пояснити, що практично все своє цивільне життя він провів у виправних колоніях?

Дуже цікаво, що перші достовірні відомості про Олександра Матросова з’являються щойно в 1938 році і дізнаємося ми з цих відомостей, що… жодних достовірних відомостей про нього за цей період немає.

Довоєнна біографія Матросова є настільки суперечливою і загадковою, що лише диву даєшся, чому дослідники не зосередили на цьому періоді всю увагу. А, може, тому й не зосередили?

Практично всі джерела оповідають про те, що в кінці 1939 року після закінчення школи в дитбудинку Олександра Матросова

«…по разнарядке отправили в Куйбышев на вагоноремонтный завод» (http://www.ug.ru/archive/253).

Цікаво. В 1939 році Матросову мало виповнитися 15 років. Враховуючи рік-два вуличного життя, переїзди з дитбудинка в дитбудинок та періодичні втечі, коли ж він встиг закінчити школу? Очевидно, йдеться про стандартні на той час 7 класів, що відповідає стандартній за «пізнього соціалізму» 8-річці, після якої представникам «гегемону» відкривався шлях у світле майбутнє у вигляді професійних училищ.

Звернемо увагу на слово «рознарядка». Это лише в агітпропівському фільмі «Путівка в життя» випускникам дитячих колоній була «всюди дорога». На практиці так виходило далеко не завжди – більшість вихованців дитбудинків швиденько спроваджували на заводи і в шахти, а не в старші класи шкіл і тим більше – аудиторії інститутів.

Судячи з такої ось «рознарядки», Матросов потрапив в період, коли рідна радянська влада, поки ще лише на сиротах-безхатченках відпрацьовувала систему рабської праці, котрою за рік ощасливить всіх підлітків СРСР:

«С 3 октября 1940 года в Советском Союзе обучение в высших учебных заведениях и в старших классах обыкновенных школ стало платным. Вводилась эта мера в связи с тем, что благосостояние трудящихся ужасающе повысилось и деньги трудящимся все равно девать некуда. По просьбе этих самых трудящихся родное правительство им подарочек подбросило. Мгновенно школы опустели. Чтобы миллионы подростков зря по улицам не шатались, для них были открыты особые «учебные заведения». При военных заводах. В эти «учебные заведения» забирали, не спрашивая хотения. По мобилизации. Побег несовершеннолетних пацанов и девчонок из «учебных заведений» карался по всей строгости Уголовного кодекса. «Учебное заведение» давало профессию. Не ту, которая нравится, а ту, которая в данный момент требуется данному танковому или оружейному заводу. «Обучение» предусматривалось не простое, а «в сочетании с выполнением производственных норм». Потом за это «обучение» надо было с любимой Родиной расплатиться — четыре года отпахать на родном заводе без права выбора места, профессии и условий работы. Забирали в «учебные заведения» с 14 лет. Срок обучения 1–2 года. Значит, расплачиваться надо было начиная с 15–16 лет. А там и в армию загребут.

Вся эта система принудительного труда миллионов подростков именовалась термином «трудовые резервы».  » (В. Суворов. Беру свои слова обратно).

«Трудові резерви» геній всіх часів і народів та кращий друг радянських дітей тов. Сталін введе в 1940 році, але, повторимося, підготовка цього, включаючи розробку нормативних документів, підбір статей Карного кодексу, за якими переслідуватимуть тих, хто ухиляється від «щастя»; кадрове забезпеченя, створення учбових планів для майбутніх фабрично-заводських училищ, почалося набагато раніше. А відпрацьовувалося на сиротах.

Ось і Олександр Матросов потрапив під коток рабовласницької системи, що її побудували комуністи в окремо взятій країні. Втім, надовго його не вистачило – з вагоноремонтного заводу в м. Куйбишові він швидко й рішуче втік. Сашко з дитинства марив морем, а тут – бруд, кіптява, гуркіт, матюки бригадира і каторжна праця. А вода – лише тепла, в бляшаній кружці, прикутій ланцюгом до бака – аби не вкрали. Навіть прізвище собі він вибрав відповідне:

«Саша (Шакирьян) настолько любил матросскую форму, что не расставался с тельняшкой и в колонии города Уфы. По свидетельству одного из товарищей по колонии, Матросов даже полосы тельняшки выколол себе на теле» (http://www.vatandash.ru/index.php?article=1263).

Коли сталася втеча, ми достеменно не знаємо. В книге Рауфа Насирова оповідається, що, за словами очевидців, Матросов, (вірніше за тією версією – Шакір`ян) з’являвся в рідному селі влітку 1940 року. Це було в останнє, коли його тут бачили живим. І, що цікаво, він був одягнений в бушлат, тільник та безкозирку!

Дуже сумнівно, аби втікач з дитбудинку, нехай він навіть з дитинства мріяв про море, знайшов би кошти на придбання такого «прикиду». Та й навіщо? Інша справа, якщо він дійсно на той час служив на флоті.

Тепер дивимся, за яких обставин Матросов знову опиняється в полі зору дослідників:

«Снова следы Матросова всплыли осенью 1940 года в Саратове. Как явствует из сохранившихся до наших дней документов, народный суд 3-го участка Фрунзенского района осудил его 8 октября по статье 192-й УК РСФСР к двум годам лишения свободы. Матросов был признан виновным в том, что, несмотря на данную им подписку о выезде из города Саратова в 24 часа, продолжал там проживать» (http://4ygeca.com/matrosov.html).

Питання: яким чином Олександр опинився в Саратові? Що він робив в місті, де не мав ані родичів, ані знайомих? Відповісти ми можемо, згадавши, що Саратов був і залишається одним із найбільших портів на Волзі.

Звісно, ми не можемо битися об заклад, але абсолютно не виключено, що Сашко в той період або служив на одному з річкових суден, або навчався у відповідному закладі.

Ідилія закінчилася з виходом постанови радянського уряду про «трудові резерви». Звернемо увагу: суд скорий і правий відбувся 8 жовтня 1939 року, за тиждень після прийняття Указу Президії Верховної ради СРСР від 2 жовтня.

І ще оте покарання… автори численних публікацій називають статтю, за якою було засуджено Матросова правильно, але – не зовсім. Насправді то була стаття 192-а.

Чи велика різниця? Велика. Стаття 192 КК РСФСР від 1924 року говорить:

«Нарушение обязательных постановлений местных органов власти, издаваемых ими в пределах установленной законом компетенции, а равно постановлений, приказов и инструкций отдельных ведомств, издаваемых по уполномочиям законодательных органов, если в них специально оговорено право на установление административных взысканий, — предупреждение или исправительно-трудовые работы на срок до одного месяца или штраф до ста рублей, налагаемые в административном порядке» (http://lib.rus.ec/b/217200/read).

Тут немає норми про двухрічний термін позбавлення волі. Ця стаття навіть не згадує про прописку. А ось ст. 192-а – інша справа, хоча в першій її частині також не говориться про настільки суворе покарання:

«Повторное нарушение установленных правил прописки паспортов или временных удостоверений лицами, приезжающими в местности, где введена паспортная система, имеющими установленные документы, - исправительно-трудовые работы на срок до шести месяцев» (там же).

Як бачимо, йдеться не лише про порушення правил прописки, але – про повторне порушення. Це цілком справедливо: навіть комуністи, при всьому їхньому звірстві, добре розуміли, що за перше порушення паспортного режиму зразу саджати не слід – надто багато таких вчинків буває, причому випадково. Але і повторне діяння передбачало лише термін до шести місяців.

За що ж Матросов отримав два роки? Ось за що:

«Проживание в тех же местностях лиц, не имеющих паспорта или временного удостоверения и подвергшихся уже административному взысканию за указанное нарушение, лишение свободы на срок до двух лет…» (там же).

Тобто, подібне порушення у Матросова було не перше, і навіть не друге, а – згідно з елементарною арифметикою – мінімум третє. І це при тому, що і в дитбудинку, і в міліції з ним напевне проводили профілактичні бесіди й розповідали що на нього чекає, якщо подібне повторюватиметься.

Гаразд, небажання працювати на благо Батьківщини й порушеня паспортного режиму – це не крадіжка, не державна зрада і не убивство – навряд чи таку судимість можна вважати серйозним компроматом. Та і не заради компромату ми починали це розслідування…

«… Матросов сидел в трудовой колонии, в старой Уфе. В конце сентября 1942 года в группе других новобранцев он оказался в Краснохолмском военно-пехотном училище под Оренбургом. В январе 1943 года весь курсантский состав училища был направлен рядовыми на пополнение фронтовых частей. Матросов был зачислен в списки 91-й Тихоокеанской добровольческой морской бригады имени Сталина 25 февраля» (http://newsru.com/russia/08may2002/geroy.html).

В деяких публікаціях зустрічається вислів «від дзвоника до дзвоника», тобто, Матросов начебто відбув увесь термін покарання, без дострокового звільнення, яке практикується за зразкову поведінку. Але в даному випадку не можна казати, що він був якимось закоренілим злочинцем, що не піддавався перевихованню. Просто в сталінській «виховній» системі дострокове звільнення практикувалося вкрай рідко – не для того рідна партія відправляла мільйони ЗК на безоплатну працю, аби їх звільняти. Матросов, наприклад, працював в меблевому цеху.

А от щодо навчання нашого героя на офіцерських курсах – питання. Чи могло таке бути?

По-перше, навіть в ті часи, навіть за дефіциту людських ресурсів, навіть сталінська влада не практикувала направлення злочинців (причому – карних злочинців) із «зони» просто в офіцерське училище.

По-друге, кінець 1942-початок 1943 року – це вже не початковий етап війни, коли становище на фронті вимагало кидати на передову рядовими автоматниками курсантів, яким до офіцерських погонів залишалося пару місяців. Наприклад, одногодок і земляк Матросова, теж Герой Радянського союзу Ахметшин Ягафар Аметович в 1942 році закінчив це ж Краснохолмське училище; Костянтин Гречинський, закінчивши це ж училище в 1943 році призначений командиром кулеметного взводу. Правда, в біографіях ще двох-трьох людей значиться незакінчене навчання в цьому училищі і направлення на фронт, але там багато питань, які ставлять під сумнів цю сторінку їхньої біографії.

По-третє, сім класів (в кращому випадку) та ще, якщо повірити, що Матросов – не Матросов, а якийсь там колишній жебрак-башкір, який напевне років до 10 навіть розмовляти російською міг з великими проблемами – це не той рівень освіти, який дозволяв сподіватися на зачислення у військове училище.

Той самий Гречинський мав 10 класів освіти, Ахметшин до цого навчався у педагогічному училищі. Герой Радянського союзу Барсуков Олександр Якович мав середню освіту, яка дозволила направити його до цього ж училища. Він також одногодок Матросова, більше того – лише на 2,5 місяці молодший. Єрофєєв Евген Семенович, 1924 р.н., влітку 1942 року призваний «до лав» з 1 курсу Московського механічного технікуму.

Про «Тихоокеанську добровольчу бригаду» - теж брехня. Не мав Матросов жодного стосунку до тієї частини. І мати не міг. Насправді Олександра Матросова було зараховано рядовим стрільцем-автоматником до складу 2-го стрілецького батальйону 91-ї Особливої Сибірської добровольчої бригади ім. І.В.Сталіна, яка входила до складу 6-го стрілецького корпусу. Цю інформацію надає будь-який офіційний довідник і абсолютно дивно, що автори численних публікацій плутають цю частину з Морською бригадою, яка воювала в Сталінграді - за півтори тисячі кілометрів від місця, де Матросов здійснював свій «подвиг».

Плутанина ця, між іншим, можлива й тому, що автори прагнуть якось уникнути натякав на те, що Матросов був… штрафником.

Про героя із штрафної роти доводиться чути часто й від різних людей. Про це шепотілися ще в радянські часи. Але насправді це не так. Вірніше, не зовсім так.

Справа в тому, що оту «добровольчу» бригаду, втім, як і увесь склад 6-го корпусу, було сформовано з доволі специфічного контингенту. Більша частина його складалася з т.з. трудпоселенців, тобто розкуркулених, дітей «ворогів народу», раніше засуджених, які перебували під адміністративним наглядом, тощо. Ось таке з`єднання й отримало неофіційну назву 6-го Сталінського стрілецького корпусу добровольців-сибіряків.

Те саме – з бригадою. Оті всі «регалії» - «добровольча», «Сибірська», тощо введено в оборот з метою пропаганди. Насправді вона іменувалася просто – 91-а стрілецька Особлива бригада. А от з її складом не все так просто. Якщо більша частина корпусу формувалася із спецпоселенців, то ця бригада – конкретно з ув`язнених трудових виховних таборів НКВС. Ось звідки легенда про Матросова-«штрафника».

Бригада ця штрафною не була. Формально. Була вона однією з багатьох т.з. «чорних» бригад і дивізій, які більшовики формували із «зеків» і кидали на фронт – не навченими і майже не озброєними. Назва ця неформальна і не радянського походження. «Чорною піхотою Сталіна» цих, за словами В. Суворова, рабів війни, називали німці. І не тому, що частини якось особливо воювали, не тому, що гітлерівці страшенно їх боялися. Тут справа набагато простіша й страшніша: солдати ті воювали в тому, в чому їх забирали з концтаборів – в чорних ватянках та робах. Комуністи воліли не витрачатися на обмундирування – не було сенсу, оскільки тим солдатам в більшості своїй судилося взяти участь в першому й останньому своєму бою…

Ось тому ми й підкреслили, що 91-а бригада не була штрафною формально. Фактично ж…

«В РККА существовала своеобразная градация — несколько категорий «официальных», «неофициальных» и даже, если можно так выразиться, «полуофициальных» штрафников. Собственно, большинство из них юридически штрафниками не считались, но и в глазах солдат из «нормальних» частей, и «по факту жизни» ими были» (http://katyn.editboard.com/t803-topic).

До речі, біографи Олександра Матросова мають пояснити одну дивну деталь, на яку не звертають уваги: наш герой прибув на фронт не в складі 91-ї стрілецької бригади. Він ще був десь в «зоні», а бригада вже воювала з 6 жовтня 1942 року – саме на Калінінському фронті.

Як ми пам`ятаємо, вирок суду відносно Матросова було оголошено 8 жовтня, з цієї дати рахується термін його покарання і звільнений він мав бути не пізніше цієї дати. Відповідно, ми не маємо підстав говорити про те, що до лав РККА він потрапив раніше.

І потрапив з т.з. «маршового батальйону. Принаймні, за часом все сходиться: початок жовтня – звільнення з колонії і призов до лав, потім – запасний полк і протягом 2-4 місяців – навчання – початок лютого – зарахування до маршового поповнення і шлях на фронт. Матросов з товаришами мали поповнити 91-шу стрілецьку бригаду, в якій після «переможного» контрнаступу під Москвою практично не залишилося солдат.

Війна Олександра Матросова.

У складі поповнення Матросов 25 лютого 1943 року прибув на фронт і практично одразу, за два дні, взяв участь в бою. Першому і останньому.

Всупереч легенді, автором якої є Агітпроп, бій за село Плетень (а не Чорнушки) відбувся не 23, а 27 лютого. В принципі, кожен, хто чув про Олександра Матросова, знає в загальних рисах і про його «подвиг»:

«Как только советские солдаты прошли лес и вышли на опушку, они попали под сильный огонь противника — три пулемёта в дзотах прикрывали подступы к деревне. На подавление огневых точек были высланы штурмовые группы по два человека.

Один пулемёт подавила штурмовая группа автоматчиков и бронебойщиков; второй дзот уничтожила другая группа бронебойщиков, но пулемёт из третьего дзота продолжал простреливать всю лощину перед деревней. Попытки заставить его замолчать не увенчались успехом. Тогда в сторону дзота поползли рядовой Пётр Огурцов и рядовой Александр Матросов. На подступах к дзоту Огурцов был тяжело ранен и Матросов принял решение завершить операцию в одиночку. Он подобрался к амбразуре с фланга и бросил две гранаты. Пулемёт замолчал. Но как только бойцы поднялись в атаку, пулемёт снова ожил. Тогда Матросов поднялся, рывком бросился к дзоту и своим телом закрыл амбразуру. Ценою своей жизни он содействовал выполнению боевой задачи подразделения» (http://ru.wikipedia.org/wiki/Матросов,_Александр_Матвеевич).

З цього все почалося. Офіційна версія розповідає, що в районі бою перебував якийсь кореспондент фронтової газети. Дізнавшись про подвиг, він начебто змалював його у своїй статті. Так народився новий герой.

Правда, тут починаються питання, на які правовірні комуністи чомусь воліють відповіді не шукати. Перше – це подання на нагородження Матросова. Подвиг він свій здійснив 27 лютого. Кореспондент газети, аби було красивіше, «пересунув» подію в часі на 23 лютого – День Червоної армії. А це вже брехня, бо цього дня Матросова взагалі на фронті ще не було – він ще тільки йшов до передової в строю маршового батальйону. Хтось скаже, що це – дрібниці. Але зауважимо: якщо кореспондент збрехав тут, то він міг «прикрасити» й решту, в тому числі й сам факт «подвигу».

Друге – це дата нагородження. Подання на присвоєння Матросову звання Героя Радянського союзу наказав підготувати генерал О.І. Єрьоменко. Але він вступив у командування Калінінським фронтом лише в квітні 1943 року, а до цього командував генерал Пуркаєв. Останній, як видно, подвигу ніякого не помітив, в усякому разі, проявивши злочинну недбалість, Матросова не відзначив.

«…Буквально через пару дней после этого героического поступка имя Матросова не сходило с уст жителей во всей стране. Подвиг Александра Матросова использовал журналист, который находился случайно при части, для написания патриотической статьи» (http://www.bestpeopleofrussia.ru/persona/1863/).

Так пишуть російські патріотичні видання. А ми запитаємо: чому ж генерал Пуркаєв нічого не знав? Вся країна знала, а Пуркаєв – ні?

І ще питання: а якби не увага Єрьоменка? Невже сьогодні ми б про Матросова нічого не чули?

Ось загадка: чому кинулися так пізно? Чому Єрьоменко? Що він знав про подвиг?

«Еременко узнал в штабе фронта о подвиге Александра Матросова и о том, что он за него не получил никакой награды. Изучив все сведения, касающиеся подвига и личности Александра Матросова, особенно его прошлого (по версии газеты, Матросов пришел в армию из лагеря, где он отбывал наказание за совершенные им уголовные преступления), направил ходатайство о присвоении ему звания Героя Советского Союза. Указ об этом был принят 19 июня 1943 года» (http://ehorussia.com/new/book/export/html/62).

Виявляється, все просто: генералу потрапила на очі газета із статтею. З публікації газетного писаки командуючий і дізнався про все. І біографію героя за газетою вивчав.

Начитавшись «патріотичної статті» в газеті, генерал поставив питання руба: а чому не нагороджено? Норов у Єрьомнка був дуже крутий, тому підлеглі з політвідділу кинулися виконувати наказ «швидко, точно і у строк». Тут пряма паралель з «подвигом» панфіловців – там про нього генерал Жуков також в газетній статті видивився. І наказав нагородити. На основі газетної публікації.

Хто ризикне доповісти, що ніяких доказів «подвига», крім чуток, немає?

«…по информации "Парламентской газеты" (23.02.2000), первым о подвиге рядового 2-го отдельного батальона под деревней Чернушки рассказала дивизионная газета. Потом материал попал в центральную прессу» (http://ehorussia.com/new/book/export/html/62).

Дивізійна газета? Звідки вона з`явилася в частні, де були самі бригади? Дуже підозрілою виглядає та обставина, що досі агітатори не акцентують увагу на тому хто ж конкретно із журналістів, в який конкретно газеті розповів оту казку. Адже може виявитися і так, як виявилося у випадку з «панфіловцями» - журналіст Коротєєв написав відверту байку, яку почув при штабі армії (в дивізії й полки він не поїхав – надто небезпечно), а редактор «Красной звезды» Ортенберг «оформив». В результат чого після війни їхньою «творчістю» займалася військова прокуратура, яка довго не могла зрозуміти, як серед двох «героїв», які начебто полягли в бою, який начебто відбувся в районі Дубосєково, двоє виявилися… поліцаями.

Тепер скажемо, що військовий кореспондент не може опинитися десь на передовій «випадково». Це все-таки війна, і режим таємності ніхто не відміняв. Відповідні підрозділи контррозвідки пильно стежили за тим, аби хто попало не шлявся в районі бойових дій. Відповідно, редакція виписувала відрядження, де чітко перераховувалися частини, до яких кореспондент направляється.

Нікому не нав`язуємо своєї думки, але схоже на те, що ніякого кореспондента, котрий героїчно шкрябав про подвиг героя у блокноті під кулями й осколками не було. І статтю про «безсмертний подвиг» створили просто в редакції фронтової газети, як кажуть, без відриву від виробництва.

На цю думку наштовхує уривок тексту першого офіційного повідомлення про подію, який з подачі агітпропівців переходить з книжки в книжку й з статті в статтю:

«…В бою за деревню Чернушки комсомолец Матросов, 1924 года рождения, совершил героический поступок - закрыл амбразуру дзота своим телом, чем и обеспечил продвижение наших стрелков вперед. Чернушки взяты. Наступление продолжается» (http://grani.ru/Society/Myth/m.6462.html).

Деякі автори видають оце за бойове донесення командування батальйону чи бригади. Але це не так. Зазвичай подібні документи створюються максимально лаконічно – у вищих штабах і так роботи повно, аби ще й читати сотні донесень, в яких половина тексту – «вода». Тоді подумаємо, до чого тут згадано про приналежність Матросова до Всесоюзного Ленінського комуністичного союзу молоді? Навіщо тут про «героїчний вчинок» пишеться?

Відповідь дуже проста. Насправді це – донесення не командира підрозділу, а… Правильно, агітпропівця – начальника політвідділу бригади старшого лейтенанта Петра Волкова. Ось як виглядає його «донесення» повністю:

«Начальнику политотдела 91-й бригады добровольцев-сибиряков... Нахожусь во втором батальоне. Наступаем... В бою за д. Чернушки комсомолец Матросов, 1924 года рождения, совершил героический поступок - закрыл амбразуру дзота своим телом, чем и обеспечил продвижение наших стрелков вперед. Чернушки взяты. Подробности сообщу по возвращении» (http://eternaltown.com.ua/content/view/4262/2/)

Це донесення фантастично цікаве! По-перше, написавши його старший лейтенант скоїв військовий злочин. Адже Матросов загинув в бою за село Плетень, а не Чорнушки. Відповідно, бравий комісар свідомо ввів у оману командування. Спотворити інформацію про становище на передовій – це ні що інше, як саботаж.

Як же так вийшло, що комісар переплутав населені пункти, як, якщо йому вірити, штурмував в перших лавах піхоти? Все дуже просто: бій ішов за два села – Плетень і Чорнушки. Матросов загинув під однім селом, а ось похований був в братській могилі – під іншим. Саме – під Чорнушками.

Тепер стає зрозумілим оте незрозуміле «донесення». Товариш агітатор був присутнім при похованні загиблих, або (що вірогідніше), бачив могилу вже після бою, під час якого знаходився десь… В іншому місці. Тому не міг взагалі нічого корисного доповісти про хід бою, його результати, втрати сторін, позицію противників на момент відправки донесення, тощо.

«Наступаєм» і все. Командирам більше знати нічого не потрібно. Обійдуться.

Так от, ще раз повторимося – текст цього донесення, нашкрябаного на листку учнівського зошиту, говорить про те, що особа, яка його писала, жодного уявлення не має про те, як іде бій. Вона писала з тилу.

Якщо то не бойове донесення, не повідомлення про хід подій і навіть не довідка про втрати, то що? Нікому не нав`язуємо власної думки, але як на нас, відповідь проста: отой старший лейтенант-агітатор десь… заблукав. А вийшовши із стану «заблукованості», дізнався, що його вже другу добу шукає комбриг. У сестричок в медсанбаті, у веселих дівчат з роти зв`язку, у заступника по тилу…

От він і пише, мовляв, тут я, тут, в другому батальйоні, ось тільки-но з бою, не міг дати знати про себе, бо кров за Батьківщину проливав. І про подвиг – бо після такого вже точно ніхто не допитуватиметься про подробиці його власних «подвигів».

Крім всього іншого, наслідком отого «бойового донесення» Волкова стало те, що агітатори змушені тепер говорити про атаку Матросова саме на Чорнушки…

А свідки хто?

Тепер інше питання: а чи є безпосередні очевидці подвигу Матросова? Чи бачив хтось, як він закривав амбразуру? Не за секунду до того, не після, а сам момент?

Виявляється, були. І немало. І розповіли абсолютно різні версії того, що відбулося. Почнемо з найфантастичнішої. Розповідав її такий собі Хамза Тагіров, який начебто навчався з Матросовим ще в піхотному училищі:

«Я лежал в цепи пехотинцев и видел, как Матросов бросал гранаты в немецкий дзот, а потом, пробежав 15 метров, упал на амбразуру. Если бы Саше не удалось подавить огневую точку, следующим в атаку предстояло идти уже нам. Получается, его героический поступок спас жизнь и мне» (http://www.newsland.ru/news/detail/id/357370/).

Здавалося б – слова очевидця – тут не заперечиш. Чи…

Цікаво, а чи хтось пробував лежачи(!) кинути гранату на 15 метрів? І як можна було влучити з такої відстані? І що це за фраза: «наступним в атаку іти нам»? Тобто рядовий Тагіров на той момент перед німецьким ДЗОТом не знаходився? А чого це він тоді розлігся в піхотному ланцюгу, якщо він ще не в атаці? На якій відстані від ДЗОТУ перебував цей «свідок» і що міг звідти розгледіти, лежачи?

Там ще більші запитання вже по самому пану Хамзі, який то в підручним сталевара працює й добровільно йде на фронт з «броні» - майже неймовірний випадок, бо з металургійних заводів на фронт практично не відпускали нікого; то в атаку як автоматник разом з Матросовим ходить, то за пару місяців – він вже розвідник і бере язиків, то раптом опиняється не інакше, як в розвідувальному підрозділі артилерійської частини (інакше як пояснити, що, за його ж словами, він ходив за лінію фронту корегувати артилерійську стрільбу, що є завданням саме артилерійської розвідки, бо потребує певних специфічних знань та вмінь).

До свідків подвигу Матросова багато хто бажав примазатися. Це як про Лєніна. Дослідники якось підрахували, що по СРСР з лекціями роз`їзджали близько 300 «свідків», які разом з Лєніним несли знамениту колоду на суботнику.

Ось ще один. Виявляється не лише агітатор-політрук старший лейтенант Волков особистим прикладом «вдохновлял і направлял» на подвиги Матросова та його товаришів. Разом з піхотою на кулемети грудьми йшов особисто заступник начальника політвідділу 91-ї стрілецької бригади І.Г. Ноздрачов:

«Вместе с другими воинами я подбежал к дзоту. На амбразуре, широко раскинув руки, лежал Саша Матросов. Десятки пуль пронзили грудь его. Мы бережно подняли Сашу и положили на снег около дзота. Став на колени, я вынул из кармана гимнастерки Матросова комсомольский билет и, развернув его, написал: «Лег на огневую точку противника и заглушил ее, проявил геройство» (http://www.newsland.ru/news/detail/id/357360/).

Ага. Так і було. Прямо там. Не випускаючи з рук гарячого ще автомата – перше, що зробив цей «герой-політрук - це запис в комсомольському квитку. А вже потім витер спітніле чоло й перев`язав бойові рани. Нехай не ображаються читачі, але пригадується старий солдатський «чорний» гумор, коли в листах черкали таке: «Кохана, тільки-но відгримів бій, пишу тобі на спині убитого друга…»

Можливо, з нашого боку це є не дуже коректним, але, шановний Читачу, чи не здається Вам, що надто багато політруків раптом опинилися в самому вирі бою, поруч з Сашком Матросовим? Мов оті носії колоди ленінської. «Вдохновітєлі», які потім писали мемуари й отримували ордени (або навпаки). Правда, ніхто з них на амбразуру чомусь не кинувся.

Ось стаття в російській газеті «Дуэль» від 2 травня 2006 року. Свідчення громадянина М. Бардабаєва:

«Мне пришлось участвовать с Сашей Матросовым во многих боях. Подружился с ним ещё в военном училище. Совместные походы и бои на фронте ещё больше сдружили нас, закалили. Сражаясь бок о бок с молодым автоматчиком, я всегда был уверен, то Матросов не дрогнет как бы трудно ни было, что боевой приказ он выполнит точно, какие бы препятствия ни лежали на пути.

Запомнился такой случай. В решающий момент боя командиру взвода лейтенанту Королеву потребовалось установить связь с одним из отделений, вырвавшимся вперёд. Немцы вели сильный пулеметный и минометный огонь, и казалось, никому не проникнуть к этому отделению. И вдруг раздался спокойный голос Матросова: «Я проберусь. Разрешите?» (http://www.duel.ru/200618/?18_9_2).

Власне, вже після першого речення цю брехню вже можна не читати. Та ми спеціально навели більш-менш великий уривок, аби показати, що серед ветеранів є ще й «ветерани», які вигадують неіснуючі бої, походи та поранення. Особливо такі «герої» полюбляють оповідати про те, як служили з іншими відомими героями. Останнім часом, коли справжніх ветеранів-фронтовиків стало зовсім мало, з усіх щілин полізли такі ось бардабаєви.

Офіційні відомості підтверджують факт прибуття маршового поповнення, в якому був Матросов на фронт 25 лютого, тобто, за два дні до загибелі. Всім відомо, що то був перший і останній бій Матросова. Звідки ж «свідок» витягнув оте все? І до журналістів питання: а ви нащо оте все писали? Розсміялися б обличчя «ветерану» та й пішли б собі. Або до лікарні здали…

А ось спогади такого собі О. Артем`єва, який, виявляється, також брав участь у тому бою:

«Мне пришлось участвовать в бою под деревней Чернушки, у которой совершил подвиг и погиб Александр. Матросов. Хочу вспомнить тот знаменитый бой потому, что некоторые молодые люди, а порой и бывалые фронтовики, говорят, будто Матросов зря пожертвовал собой. Такие товарищи думают, что дзот можно было подавить артиллерией…

…Утром мы провели артиллерийскую подготовку по деревне. После нее в атаку пошла пехота. И сразу вынуждена была залечь. Сильный пулеметный огонь из дзота прижал наших бойцов к земле. Нам приказали выкатить орудие на прямую наводку я уничтожить дзот. Но это оказалась трудным делом. На поле лежал глубокий снег. Все же мы на руках перетащили пушку через кусты и выкатили ее на пригорок, с которого можно было расстрелять фашистскую огневую точку. Враг заметил наш маневр и открыл огонь из танка. Застрочил пулемет. Прямым попаданием снаряда пушка была разбита. Почти весь расчет вышел из строя. Выкатили второе орудие - враг накрыл и его. Мы поползли за третьим и в это время увидели, как наша пехота поднялась и двинулась к деревне.

Что произошло, мы не понимали, но только фашистский пулемет не стрелял. Через несколько минут командиры нам сообщили, что какой-то автоматчик бросился на пулемет и закрыл амбразуру своим телом» (http://forums.airbase.ru/2012/02/p2732557.html).

Виявляється, не лише піхотинці 2 батальйону 91-ї Особливої бригади брали участь в тому бою плечем до плеча з героєм, але й артилеристи теж. В цій версії кудись зникають штурмові групи автоматників та бронебійники.

Давайте вчитаємося в те, про що розповідає героїчний товариш Артем’єв.

Те, що радянські командири абсолютно не жаліли солдат, практикуючи боротьбу з вогневими точками німців через стрільбу гарматами прямою наводкою, коли не подавлено вогневу систему противника – факт. Але як зрозуміти оті слова «ми перетягли…» «наш маневр…»? Тобто,товариш Артем`єв був навідником першої гармати?

Гаразд. Ворог знищив її, перебивши більшість артилеристів. Що має робити вцілілі? Правильно: відійти в тил, сидіти, курити, тамуючи дрижаки від пережитого й чекати кінця бою. Що робить Артем`єв з товаришами? Вони викочують другу гармату!

Перепрошуємо, а що в цей час робить розрахунок тієї другої гармати? Невже відійшов вбік і віддав закріплене за ним озброєння стороннім особам? А доблесний ветеран не вгамовується і оповідає про те, як повз ще й за третім «стволом». Ледве-ледве живий залишився після того подвигу…

Крім того, товариш Артем`ев оповідає принаймні про один німецький танк, який прикривав вогнем ДЗОТи. А ось це дуже серйозно. Танк – це вам не вогнева точка із колод та ґрунту. Це – броня. Це – пара кулеметів та гармата. Це – маневр не лише вогнем, але й рухом. Який же ідіот пустив в атаку піхоту на танки? І чому для тієї піхоти, як нам розповідають, смертельною загрозою був не танк, нехай навіть слабенький PzKpfw III з гарматою калібру 37 мм та трьома кулеметами MG-34 калібру 7,92 мм, а ДЗОТ, озброєний лише однім аналогічним кулеметом?

Не треба бути військовим, не треба мати вищу освіту, аби вирахувати у «свідченнях» цієї особи сенсаційно дивні моменти.

І ще. Чомусь в різних публікаціях приводяться різні спогади товариша Артем`єва. Це стосується кінцевої частини спогадів. Ось, наприклад, як фінал звучить в іншій статті:

«… в это время увидели, как наша пехота поднялась и пошла в атаку.

Через несколько минут нам стало известно, что автоматчик Матросов бросился на пулемет и закрыл амбразуру своим телом. Все были поражены подвигом отважного воина. Скольких пехотинцев и артиллеристов он спас, пожертвовав своей жизнью!» (http://www.as-nashekino.ru/amat.php).

Зупиніться, Читачу. На хвилину заплющте очі, і подумайте. Отут очевидець Артем’єв оповідає, що йому стало відомо про якогось автоматника, що здійснив подвиг, а отут той самий очевидець раптово дізнався й прізвище героя. Буквально за кілька хвилин після його загибелі. Про що це свідчить?

Тут – два варіанти. Або той Артем’єв не раз давав подібні інтерв`ю і, подібно до багатьох таких «професійних ветеранів» заплутався у своїх же свідченнях, або (що більш вірогідно), ніяких спогадів не було. Просто хлопці з Агітпропу, виконуючи редакційне завдання, просто взяли й вигадали їх просто в редакції. Подібно до того, як вигадують гороскопи на наступний тиждень. А може, було відповідне замовлення. З метою виховання в народі «патріотизму». Радянського.

Були й інші свідки. Їх слухали не так приязно. Їхні свідоцтва майже е потрапляли до книжок за радянських часів – там все було написано так, як розповідали Тагіров, Волков, Ноздрачов.

Що головне, ці очевидці не суперечать один одному. Що ж вони бачили? По-перше, і про це писала фронтова газета, Матросова бачили на даху ДЗОТа. Що він там робив?

Російський історик Борис Соколов вважає, що Матросов звідти намагався розстріляти гарнізон ДЗОТу через… вентиляційний отвір. Але пан Соколов тоді має відповісти на питання, чому він вважає німців клінічними ідіотами, які побудували довгочасну вогневу точку так, що через діру в стелі видно всі її нутрощі.

Насправді, звичайно, нічого подібного бути не могло. І не було. Дзоти, так само, як і ДОТи, дійсно мали вентиляцію для відводу порохових газів, але влаштована вона була по правилах, тобто труба мала кілька вигинів і крім того – додаткові засоби, які унеможливлювали спробу якогось дотепника кинути в ДЗОТ, наприклад, гранату.

Інші вважають, що з даху Матросов намагався закидати гранатами ДЗОТ через вентиляцію або через амбразуру, був убитий і, впавши на вентиляційний отвір, змусив німців припинити стрілянину щоб скинути тіло. Цього часу радянським солдатам виявилося досить, аби подолати відстань до ДЗОТу і захопити його.

Тут навіть військовим не треба бути, щоб побачити абсолютні нісенітниці. Іде атака, німецький гарнізон відбиває її, момент найвищої напруги: ось-ось противник буде тут. І кулеметники припиняють вогонь, щоб звільнити вентиляцію? Їм що нема чого більше робити? Вони без вентиляції ніяк не можуть?

Письменник-фронтовик В’ячеслав Кондратьєв

«…Матросову удалось забраться на крышку ДОТа и он пытался наклонить ствол пулемета к земле» (http://www.straikbol.ru/home/vpo-otechestvo/voinskaya-slava/item/629-pervyiy-zachislennyiy-navechno-versii-podviga.html).

Цікаво, то фронтовик Кондратьєв переплутав ДЗОТ з ДОТОМ, чи автори публікації? Втім, і до письменника питання: як фронтовик, він має знати, що у німецьких кулеметів змінні стволи – як тільки від стрілянини нагрівався один, його замінювали на інший. Як це робити, коли ствол стримить з амбразури, мов гармата з башти броненосця «Потьомкін»?

Ствол, який стримить назовні, піддається загрозі влучання кулею, осколком, або навіть каменем – від вибуху. Тому його потрібно ховати. У броненосця башта маленька – довжелезну гармату не сховаєш. А от у ДЗОТі місце є, тому кулемет був увесь там. Стояв на станку-тринозі. ДЗОТи навіть додатковий захист амбразури мали – закривалися спеціальною броньованою заслінкою від обстрілу.

Говорячи нісенітниці, письменник-фронтовик Кондратьєв мимоволі видає й те, наскільки добре він бачив війну, уявляє що таке німецький кулемет та ДЗОТ…

Як на нашу думку, ближчим до істини є Лазар Ілліч Лазарєв (Шиндель), російський літературознавець, заслужений працівник культури РСФСР. На війні він навіть розвідувальною ротою командував, тож людина безперечно досвідчена, яка побачила немало подібних випадків.

Лазарєв слушно зауважує (і його підтримують незалежні експерти), що людське тіло ніяк не може бути якоюсь перешкодою для кулеметних куль. На думку Лазара Ілліча, Матросов був убитий перед ДЗОТом в момент, коли намагався кинути гранату.

Що говорить за цю версію?

Перше – це тактико-технічні характеристика кулемета, на який мав кинутися Матросов.

«Немецкие ДЗОТы к февралю 1943-го года обычно вооружались одним из двух пулеметов: МГ 34 или МГ 42. У обоих калибр 7,92х57 (Маузер) и дульная скорость пули 755 м/с. Скорострельность первого до 900, второго до 1200 выстрелов/минуту. Живые цели на близкой дистанции такое оружие сносит и почти мгновенно превращает в лапшу. Есть все основания усомниться в том, что «подвиг» Александра Матросова имел место в том виде, в каком его описывают советские источники. Он физически невозможен» (http://www.newsland.ru/news/detail/id/357360/).

Дійсно, справжні фронтовики підтвердять: німецький    кулемет в долю секунди людину буквально розривав. Якщо 1200 пострілів на хвилину, то це 20 куль в секунду. Кулемет MG 42 навіть не «строчіл», як оповідає героїчний артилерист Артем’єв, а «гудів», бо постріли зливалися в один утробний грізний гук.

Розповідаючи байки про «десятки куль», які начебто прошили тіло Олександра, бравий політрук Ноздрачов явно не розумів про що говорить і не бачив що робить куля, яка влучає зблизька в людину, та ще й в тілі наражається на кістку. Для тих, хто не знає – повідомляємо: спереду вхідний отвір маленький, а зі спини – кіло м`яса вивалюється. Буває – разом з уламками кісток. І писати політруку про героїчний подвиг було б ні на чому – комсомольський квиток було б розшматовано, а те, що від нього залишилося – залито кров’ю.

Але політрук-агітатор не переймався такими дрібницями. Не переймався він тим більше такими складними військовими термінами як динамічний удар кулі та зупиняючий ефект кулі. Пояснимо любителям розповідати, про те, як Матросов лягав на амбразуру. Із ствола кулемета куля вилітає з божевільною швидкістю. При цьому вона має масу (в даному випадку – 12,8 грама. Далі – задачка з фізики за сьомий клас: Сила (удару) дорівнює масі, помноженій на швидкість.

Результат: тіло, яке потрапило під кинджальний вогонь кулемета, відкине на кілька метрів. І чим більше куль потрапить в кістки (ґудзики, пряжки, ремені, комсомольські квитки), тим більше буде цих метрів.

Друге.  Конструктивні особливості ДЗОТів, як німецьких, та і інших. Розробляли їх грамотні фортифікатори, котрі, між іншим, передбачили убезпечення від перекриття сектору обстрілу у випадку потрапляння перед амбразуру тіла убитого вояка, або просто каменя, який скотився з даху чи викинутої звідкись вибухом колоди. Для цього в ДЗОТах амбразура будується не на рівні із землею, а – вище, і – у вертикальній стіні.

Висота розташування амбразури забезпечує нормальний сектор обстрілу, тоді як її розташування на рівні землі робить всю вогневу точку неефективною. Бажаючі перевірити можуть вийти надвір, прилягти на землю й подивитися що там видно попереду. Гарантуємо – навіть невисока трава застилає все попереду.

Насправді ДЗОТ – це величезна будівля. Дзот – це фактично дерев`яна хата, наполовину врита в землю, розмірами мінімум 4х4 метри всередині. Будувався він так. Ставився один зруб з колод, навколо нього по периметру – ще один на відстані 1,5 метри, а «простінок» між ними забивався камінням та землею і трамбувався. Потім зверху клади 3-6 накатів колод і все це чудисько засипали землею вперемішку з камінням. ДЗОТ обов`язково маскували дерниною, чагарником, а то й деревами. В результаті поставала фортифікаційна споруда заввишки з добрячий будинок.

Але така конструкція робить вузьку амбразуру вкрай неефективною. Що можна побачити в отвір розміром в кватирку й довжиною півтора метри? Дивишся, мов у вузьку трубу. Та ще й з-за прицілу довгого кулемета, встановленого на станку всередині (тобто на відстані від амбразури) ДЗОТу.

Тому більшість цих вогневих точок мала амбразури розміром 1,5х0,8 метри. Це вже не дірка в землі – це цілий лаз, через який могла вільно пройти людина. Та що там – це майже цілі двері!

У сполучені з вертикальною передньою стіною з колод, на якій нема за що зачепитися, це перетворює будь-яку спробу закрити тілом амбразуру на абсолютно дурну авантюру, на чому незаангажовані дослідники й експерти давно вже роблять акцент:

«На всех плакатах которые мы видим дошли до наших дней, немецкие доты совсем не напоминают конструкции которые соответствуют реальности, а подогнаны под широкую грудь героя, который ей и закрывает амбразуру, как правило находящуюся намного ниже его колен, что бы было удобнее на нее падать. В реальности же в амбразуру более уместно было залазить, при чем ни грудью и ни головой, а задом, так что бы закрыть большее места» (http://topsecretz.net/blog/histori/123.html).

Третє. ДЗОТ мав гарнізон. Не два, не три і навіть не чотири людини. Іноді більше десятка набиралося. Тому було, крім кулеметника до другого номера розрахунку кому стягти тіло Матросова, якщо той упав на вентиляцію.

Більше того, нас чомусь привчили уявляти собі ДОТ або ДЗОТ як окрему споруду, гарнізон якого сам-один в чистому полі веде кругову оборону. Насправді це не так. ДЗОТ, БДЗОТ, ДОТ, бронековпак та інші вогневі точки є елементами системи оборони. Вони будуються таким чином, аби взаємно перекривати сектори обстрілу і вогнем підтримувати та захищати один одного. Крім того, вони розташовані серед окопів та траншей звичайної піхоти, яка відбиває разом з ними атаки. Ця піхота називається польове заповнення.

Польове заповнення потрібно ще й тому, щоб захищати вогневі точки. Без нього ДОТ та ДЗОТ – беззахисні. Підбереться якийсь нахабний Матросов непомітно, залізе на дах і або шинеллю заткне вентиляцію, або (краще) – димову шашку опустить. Добре, якщо то буде Матросов з автоматом та гранатами. А якщо досвідчені спеціалісти-сапери з тротиловим зарядом спрямованої дії?

Чомусь свідки про жодне польове заповнення, тобто про піхоту в траншеях не говорять. Наші бійці йшли лише на ДЗОТи. А це дивно і протирічить елементарним канонам ведення бою.

Четверте. Оце четверте може пояснити яким чином Матросов опинився на даху ДЗОТУ, як його було вбито, чому мовчав німецький кулемет, тоді як товариші героя рвалися вперед. До речі, воно пояснює й супердивну відсутність піхоти в траншеях.

Читаємо про фінал подвигу Матросова:

«…товарищи Матросова за это время преодолели простреливаемое пространство. Немецкие пулеметчики вынуждены были спасаться бегством» (http://nnm.ru/blogs/carro/podvig-matrosova/page3/).

Ось воно! Товаришам з Агітпропу треба знати, що брехня в будь-якому разі десь та й вилізе. В цьому випадку намагання зробити із згиблого солдата «картонного героя» оголили кілька отих незручних «швайок з мішка». Це – ще одна.

Питання до товаришів з Агітпропу: коли ж це німецькі кулеметники встигли втекти? Ви ж пишете, що подвиг Матросова дав його товаришам лише кілька миттєвостей, аби добігти до німецьких позицій! За кілька секунд ворожі кулеметники аж ніяк не встигли б вибратися із ДЗОТу і, головне, благополучно «втекти».

Це можливо тоді й лише тоді, коли німці з позицій організовано відступили.

Тіло Олександра Матросова знайшли не так, як про те брехав в погоні за нагородами політрук бригади.

«Как писала по горячим следам фронтовая газета, труп Матросова обнаружили не на амбразуре, а в снегу перед дзотом» (http://www.renascentia.ru/matrosov.htm).

Ризикнемо висловити власну версію. Дослідники підкреслюють, що позиція, яку атакував 2 батальйон не була важливою для німців. Тож, потрапивши під атаку, вони відбивали її скільки дозволяло становище, а потім просто відійшли. Два ДЗОТи замовкли, за ним – третій, який прикривав відступ товаришів з передових траншей. Потім і звідси німецькі кулеметники відійшли.

Матросов же посто першим увірвався на спорожнілий рубіж (може, не знаючи що окопи порожні), виліз на дах ДЗОТУ, був убитий випадковою кулею і його тіло упало вниз.

А вже після цього браві замполіти-агітатори Ноздрачов та Волков, які, може, навіть font-size: 14.0pt; line-height: 150%; mso-ansi-language: UK;пиячили десь разом, аби прославитися та показати власні здобутки, придумали подвиг, дотумкавши, що солдата, тіло якого знайшли в парі метрів від ворожої вогневої точки, можна зробити героєм. А разом і себе, як натхненників величного подвигу.

Як з героя війни робили героя «картонного».

А далі – справа техніки. Досвід роздування культу особистостей у нас достатній. Матросова швидко зробили іконою.

Час вже розставити всі крапки над І.

Чи вважаємо ми Матросова та його «наступників» героями? Відповідь: безумовно. Будь-який солдат, що загинув, захищаючи свою Батьківщину – герой. Але разом із тим Матросов – типовий «картонний герой», на якого його перетворила радянська пропаганда. Він в тому не винен – винні комуністи, які справжні героїчні вчинки чомусь не вирізняли, а воліли творити власну «туфту».

Коли ж Матросова було «розкручено», виявилося, що герой не дуже відповідає стандартам, надто – за своєю біографією. Судимість ще – сяк-так, але національність, схильність до порушень закону… Тому почалися «підчистки», «приписки», і т.п.

І ось він вже не ув`язнений трудтабору, а – помічник вихователя в таборі. Він вже й комсомолець, і спортсмен-лижник, і боксер, і активіст-політінформатор. Навіть вірші писав…

А ті частини біографії, які в жодному разі показувати людям не можна – зникли взагалі. Хто знає, може про дитинство і юність Олександра ми нічого не знаємо саме з політичних причин?

Цинізм агітаторів-пропагандистів шокує. Вони навіть дівчину для Олександра Матросова вигадали. Лише для того, аби Сашко міг написати їй один-єдиний, але такий потрібний пропаганді лист:

«Письмо рядового Александра Матросова Л. Кургановой

21 февраля 1943 г.

Дорогая Лида!

Только что кончилось комсомольское собрание. Почистил автомат, покушал. Комбат говорит: «Отдыхайте лучше, завтра бой».

Я не могу уснуть. В окопном блиндаже нас шесть человек, седьмой на посту. Пятеро уже спят, а я сижу возле печурки при свете гасилки и пишу это письмо. Завтра, как встанем, передам его связному.

Интересно знать, что-то ты поделываешь сейчас? У нас на фронте как стемнеет немного, так и ночь. А у вас в тылу - электрический свет. Поди, ложитесь спать часов в двенадцать.

Я часто вспоминаю тебя, Лида, много думаю о тебе. Вот и сейчас хочется поговорить с тобой обо всем, что чувствую, что переживаю...

Лида, я видел, как умирали мои товарищи. А сегодня комбат рассказал случай, как погиб один генерал, погиб, стоя лицом на запад.

Я люблю жизнь, хочу жить, но фронт такая штука, что вот живешь, живешь - и вдруг пули или осколок ставят точку в конце твоей жизни. Но если мне суждено погибнуть, я хотел бы умереть так, как этот наш генерал: в бою и лицом на запад.

Олександр» (http://www.molodguard.ru/heroes57-17.htm).

Хто та дівчина, яку звали Лідія Курганова? Як міг з нею познайомитися Матросов? Де? Коли? Що тце за лист такий до коханої, в якому молодий хлопець називає її сухо «дорогая Ліда», а сам підписується як «Олександр»? Що це за лист, в якому ні слова про почуття, зате штампів пропагандистських – хоч відбавляй? До цього листа ми ще повернемося.

«Неизвестно, кто из родственников солдата получил Золотую звезду (если ее вообще кому-то вручали), поскольку в качестве места, куда в случае гибели надлежит посылать «похоронку», юноша указал адрес девушки, с которой он познакомился по дороге на фронт. К сожалению, она вскоре умерла, а не доставленная адресату «похоронка» осталась лежать в райвоенкомате города Харабали Астраханской области, где ее спустя 30 лет случайно обнаружили следопыты. (http://www.dayudm.ru/paper/223/index.php?ELEMENT_ID=16533).

Пробачте, так хто була та Ліда? Медсестрою в госпіталі Уфи чи випадковою знайомою, з якою Матросов познайомився, поки крокував в стою до лінії фронту? Чому навіть тут, коли копнути, все якось розвалюється?  Чому після війни її не знайшли дослідники? Ах померла? Як зручно для агітпропівців…

Якщо «похоронку» не доставили за адресою через смерть адресатки, то з того, що лист опинився в Астраханській області ясно, що і адреса, яку вказав Матросов, була десь там! Як же молоді люди зустрілися?

Велика це є таємниця, яку, мабудь, знали лише кілька людей, які фальсифікували біографію «картонного героя».

Робили це тупо й нахабно. Приклад.

«Из наградного листа А.М. Матросова:

«За время службы во 2-м батальоне 91-й ос. бр-ды в роте автоматчиков с февраля 1943 г. проявил себя как честный, преданный сын Родины, политически грамотный, решительный.

Во время боёв с немецкими захватчиками в районе дер. Чернушки Калининской области совершил героический подвиг: при наступлении роты на укреплённый участок противника (дзоты) красноармеец Матросов, пробравшись к дзоту, закрыл своим телом амбразуру, чем дал возможность преодолеть пункт обороны противника...» (http://www.warheroes.ru/hero/hero.asp?Hero_id=597).

За два дні, що перебував Матросов в частині, комісари встигли виявити і те, що він був політично грамотний, і те, що рішучий. І про бої не забули написати…

А ось взагалі річ, за яку судити треба:

«В Центральном музее Вооружённых Сил России хранится комсомольский билет Матросова с лаконичной, сделанной после сражения надписью: «Лёг на боевую точку противника и заглушил её, проявил геройство» (http://civilization.uol.ua/text/3078679/).

Де тут склад злочину? Тримайтеся за стілець. Ось ще одна цитата:

«Но прежде чем перейти на другую сторону, посетители останавливаются у главной реликвии музея.

На кованом постаменте, под тяжелой плитой шлифованного стекла, лежит комсомольский билет Александра Матросова. Сверху на него падает луч света. В билете — надпись: «Лег на боевую точку противника и заглушил ее, проявил геройство».

В эти неровные строки, торопливо набросанные сразу же после боя комсоргом бригады». (http://edapskov.narod.ru/amatrosov.txt).

Це опис меморіального музею комсомольської слави ім. О.М. Матросова, який розташовано поблизу м. Великі Луки Псковської області.

Два комсомольських квитка. За одним і тим самим номером. Обидва – в крові. Який з них справжній? А, може – жодного і праві ті, хто каже: не могло бути у хлопців із «зони» ніяких комсомольських квитків.

Подумаємо. Подивимося на фото квитка. Що кидається у вічі?

1. Немає фотократки. Чому? За офіційною версією, Матросова прийняли в комсомол ще у офіцерському училищі. Без картки квиток не дійсний – це всі знають. В СРСР до документів ставилися особливо прискіпливо. Чому ж перед прийняттям до комсомолу Матросова не сфотографували?

Відповідь може бути лише одна: фальсифікація. Матросов комсомольцем не був – не годиться приймати до ВЛКСМ ув’язнених. Тому квиток було виписано після його загибелі, заднім числом. Ну а де на фроні взяти світлину рядового бійця, тим більше, що він щойно з поповнення?

2. На правому боці квитка – графи про сплату членських внесків. Якщо Матросова прийняли в комсомол в листопаді, то мають бути відповідні позначки. Їх немає. Та й на момент загибелі героя вже закінчувався лютий, а сплатити бодай один членський внесок Матросов так і не спромігся.

Висновок той самий: фальсифікація.

Ще одне питання до істориків. Ми, як не намагалися, не змогли знайти відомостей про червоноармійську книжку Олександра Матросова. Немає її зображення і в Інтернеті. Комсомольських квитків – аж два по музеях, а чи є хоч в одному головний документ бійця? А якщо немає, скажіть, чому? На тій війні було багато випадків, коли бійцям з поповнення просто не встигали виписати той документ. Але таке з Матросовим можливе лише тоді, якщо його взяли просто з колонії, а не з офіцерського училища.

Та і з листом до дівчини не все так посто. Звернемо увагу: він датується… 21 лютим. При цьому Матросов пише начебто вже з бліндажу на передовій. Але ж ми маємо документальні свідчення про його прибуття в частину лише 25 лютого!

Що це значить? А ось що. Офіційна комуністична пропаганда перенесла «подвиг» матросова на 32 лютого. Відповідно, лист свій патріотичний він ніяк не міг написати на два чи три дні пізніше. З дуже поважної причини.

Висновок залізний: лист цей не може нележати Матросову, а є відвертою і не дуже якісною фальсифікацією. Відповідно, і дівчина скоріше за все плод бурхливої уяви політруків-агітаторів.

Результат «подвигу» для країни і народу.

Хтось скаже, що Олександр Матросов – цілковита вигадка і що такої людини взагалі не існувало. Доводилося чути думку, що, мовляв, спочатку було оголошено про подвиг і озвучено прізвище, а тоді вже кинулися шукати по Союзу потрібну людину, виписуючи фальшиві документи та видумуючи фальшиву біографію. З цим можна погодитися: надто багато загадок і відвертої брехні накопичилося навколо цієї постаті. А можна і не погодитися – теж через цілком достатні аргументи.

Робити висновок щодо цього питання ми залишаємо Читачу. На наш погляд абсолютно не принципова проблема існування Матросова як реальної особистості. Головне, що його подвиг – вигадка.

Для радянської пропаганди це питання також не було принциповим. Головне, якби Матросова і не було, його потрібно було вигадати. Його і його «подвиг».

19 липня 1943 року Олександру Матросову було присвоєно звання Героя Радянського союзу (посмертно). Верховний головнокомандувач І.В. Сталін виголосив промову,  якій, зокрема, поставив Матросова у приклад.

Подвиг Матросова, використаний в пропагандивних цілях, призвів до того, що (як це завжди було в СРСР) практично кожен командир чи комісар прагнули, аби в його частині з`явився свій «Матросов».

«Пропагандистский миф, разумеется, не в состоянии отменить законы физики, но он способен на некоторое время заставить народ забыть об этих законах. На протяжении Великой Отечественной войны свыше 400 красноармейцев совершили тот же подвиг, что и Александр Матросов, причем некоторые — раньше его.

Нескольким «матросовцам» повезло — они остались в живых. Будучи ранеными, эти бойцы забрасывали неприятельские дзоты гранатами. Можно сказать, проходило своеобразное соревнование частей и соединений, каждое из которых считало за честь иметь своего Матросова. Благо, что записать человека в матросовы было очень несложно. Для этого годился любой командир или красноармеец, погибший поблизости от неприятельского дзота (http://nnm.ru/blogs/carro/podvig-matrosova/page3/).

Годився будь-хто… Аби на його «картонному» прикладі виховувати справжніх радянських камікадзе.

Комуністичні агітатори фактично робили злочин. Вони робили з людей «гвинтики». Фанатиків, які здатні на будь-який подвиг, але також і – на будь-яке безумство і будь-який злочин за першим наказом комісарів.

Американська, британська, французька, німецька пропаганда вчила власних громадян перемагати. Перемагати й залишатися живими. Радянська – перемагати ціною власного життя. Для комуністів люди – ніщо – сміття, гумус, на якому так добре вирощувати власну владу.

Це є злочин перед людяністю.

В якому Олександр Матросов абсолютно не винен.

http://www.volfoto.ru/volgograd/panorama/razgrom-pod-stalingradom/photos/?photo=3201

«На всех плакатах которые мы видим дошли до наших дней, немецкие доты совсем не напоминают конструкции которые соответствуют реальности, а подогнаны под широкую грудь героя, который ей и закрывает амбразуру, как правило находящуюся намного ниже его колен, что бы было удобнее на нее падать.

http://commons.wikimedia.org/wiki/File:Bundesarchiv_Bild_101I-268-0158-06,_Russland,_Schützenpanzer_Sd.Kfz._253.jpg?uselang=ru

"В реальности же в амбразуру более уместно было залазить, при чем ни грудью и ни головой, а задом, так что бы закрыть большее места". Німецький ДЗОТ, липень 1941 року.

http://forum.globus.tut.by/viewtopic.php?p=4716

Навіть якщо ДЗОТ побудовано не за всіма канонами фортифікації, все одно дуже проблематично закрити грудьми його амбразуру.

http://gspo.ru/lofiversion/index.php/t2430-100.html

Навіть наприкінці війни німці старалися будувати вогневі точки максимало наближено до канонів фортифікації. Кенігсберг, ДЗОТ на дві амбразури. Цікаво, як їх можна закрити грудьми?

http://livehistory.ru/forum.html?func=view&catid=18&id=183&limit=15&start=510&view=entrypage

Вид з середини німецького ДЗОТу. Одразу видно, що грудьми закрити амбразуру - раз плюнути, так само, як притиснути до землі розпечений ствол кулемета.

http://www.cmaf.ru/pages/dok3.htm

Комсомольський квиток Олександра Матросова. Ні фото, ні позначок про сплату членських внесків. Чого б це? 

Павло Правий.