Картонні герої. "Ярослав Галан і сокира долі"

Останніми роками його нарешті почали забувати. А були часи, коли на прикладі цього «героя» вчителі виховували у піонерів почуття радянського патріотизму, інтернаціоналізму та, головне, ненависті до проклятих українських буржуазних націоналістів. Час від часу, особливо напередодні дня народження, тему убивства Ярослава Галана витягають і нині. Тепер вже – виключно з метою виховання самої лише ненависті…

Героя, який загинув за комунізм та СРСР з Галана радянська пропаганда зліпила швидко та вміло. І понині, коли заходить розмова про ОУН чи УПА, противники «бандер» одразу згадують звіряче убивство талановитого літератора. Ось де вигулькнуло нелюдське обличчя бандерівського охвістя!

Але чи все так однозначно? А, може, перед нами типовий приклад «картонного героя» - яскравої, в кольорах крові, пропагандистської картинки? Постать Ярослава Галана давно вже приваблювала дослідників. Саме – дослідників, а не політичних горлодерів.

 І ось що цікаво – тільки-но неупереджений дослідник починає розбиратися з обставинами смерті Галана, одразу спливають дуже цікаві питання…

Видатний русофіл Галичини.

Ярослав Олександрович Галан народився 27 липня 1902 в містечку Динів, нині Підкарпатського воєводства, Польща, в родині службовця. Отримав гарну освіту, при чому, в даному випадку словосполучення «на ті часи» не діє – освіта була дуже ґрунтовною навіть з огляду на сучасні критерії:

«Він був людиною різнобічних знань і уподобань, здобував освіту в університетах Польщі та Австрії, у Вищій торговій школі в Італії, знав 10 мов…» (http://ua-reporter.com/print/67576).

В 1924 році молодий Галан вступає до лав Комуністичної партії Західної України. Тут перше питання: чому. Відомо, що симпатії до комуністичної ідеології падають прямо пропорційно до рівня освіти людини, тобто, серед інтелектуалів прихильників комуністичної ідеології на порядок менше, аніж серед люмпенів. Відомо, щі й більшість більшовицьких лідерів від Лєніна і Свердлова до Дзержинського і Орджонікідзе не могли похвалитися більш-менш ґрунтовною освітою. Чому ж, маючи прекрасну Ярослав Галан опинився не серед, наприклад, соціал-демократів, а саме - серед комуністів?

В часи СРСР пояснення було простим, мов сокира: Галана захопило передове вчення геніїв всіх часів – Маркса, Енгельса, і, головне, Лєніна. На замовлення Агітпропу погані пролетарські поети писали погані вірші «на смерть» Галана; талановиті режисери знімали фільми з талановитими акторами в головних ролях; на честь Галана називали вулиці, кораблі та школи. Все як завжди.

Але чи так насправді? Звернемо увагу на те, що Галан зростав і виховувався в не зовсім звичайних умовах. Галичина, як відомо, входила до складу Польщі і український національний елемент на власній землі (втім, поляки теж вважали її своєю) піддавався утискам в царині культури, віри, освіти, тощо. Перед українською молоддю, яка прагнула щось змінити, не «полонізувавшись», тоді відкривалося два реальних шляхи – або до ОУН, або – до компартії. Тим більше, що ці дві ідеології – націоналістична та комуністична – в ті часи переживали бум не лише в Європі, але й у цілому світі.

В цьому конкретному випадку вирішальну роль зіграло те, що Ярослав Галан виховувався в родині, що належала до русофільського середовища, а також те, що на початок 20-х років комуністична (вірніше, марксистська) ідеологія була дуже популярною серед молоді.

Звернемо увагу на одну цікаву обставину. В 1915 році, з початком Першої світової війни родину Гланаів було евакуйовано до внутрішніх районів Росії. В ті часи евакуація – справа дивна й незвична, бо зазвичай цивільні люди залишалися там, де й жили і їх ніхто не чіпав – прицип захисту non-combattants, сформульований в 1907 році в Гаазі (IV Гаазька конвенція).

Зараз про це в деяких публікаціях пишуть приблизно так:

«За симпатії до російського народу батько Ярослава потрапив до концтабору для політичних ув’язнених Талергоф, куди було депортовано десятки тисяч русофілів з усієї Галичини, багато хто з яких так і не повернеться звідти живим. <…>

Щоб не піддатися новим репресіям від австро-угорської влади, матір Галана разом з дітьми за сприяння російської військової адміністрації евакуювалася углиб Росії – в Ростов-на-Дону. Тут Ярослав вчився в російській гімназії» (http://www.odnako.org/blogs/show_340/).

Про «десятки тисяч» ув’язнених Талергофу – не зовсім правда, так само, як і про «багато кого» з тих, хто звідти не вийшов живим. Офіційні відомості загальну кількість ув’язнених у концтаборі в період з 1914 по 1916 рік дає у 14 тисяч. Кількість зареєстрованих смертей – 1767, переважно від висипного тифу, який лютував тоді по всій Європі.

Не всі ув’язнені в цьому таборі були українцями – тут також утримували громадян країн Антанти, які на початку війни опинилися на території Австро-Угорщини. Не був цей табір і найбільшим та найсуворішим: у концтаборі Добуж утримувалося сербське цивільне населення (46 тис.), були також табори Арад, Нежидер, Дьор.

Ми ні в якому разі не маємо на меті відбілити або виправдати владу Австро-угорщини: саме цій країні належить сумнівна першість в організації концентраційних таборів в Європі; немає й виправдання жорсткостям, які панували там. Проте маємо також зауважити, що з політичних мотивів, навіть і досі, трагедія українського (русинського) контингенту в Талергофі надмірно педалюється. А почалося все… з більшовиської агентури, яка свідомо або не свідомо (т.з. «агенти впливу») почала в політичних інтересах Москви піднімати цю тему. Напевне, тут переслідувалося кілька цілей: відвернути увагу від звірячої жорстокості комісарів і чекістів в самій радянський Росії; дискредитувати певних політиків з держав, що постали на уламках Австро-Угорщини за допомогою Антанти як «санітарний кордон» проти більшовиків; привернення на свій бік української меншості в Польші, Угорщині, Румунії перед «визвольними походами» Червоної Армії на ці терени.

Саме тому, на наш погляд

«По війні (Першій світовій, - П.П.) москвофільські кола в Галичині створили культ мартирології москвофілів у Талергофі («Талергофські з'їзди» 1928 і 1934, «Талергофські збірники», як символ народних страждань та стійкості його було відображено у низці літературних творів того часу — «Блудные огни» Юліяна Яворського, поема «Талергоф» Івана Федоріва-Федорички тощо)» (http://uk.wikipedia.org/wiki/Талергоф).

Та повернемося до родини Галанів.

От що дуже цікаво у питанні ув’язнення батька нашого героя в Талергофі. Якось так виходить, що ніде ми не знайдемо згадку про те, де ж саме працював «дрібний канцелярист» Олександр Галан. Зовсім дивним видається причина з якої, за твердженнями окремих дослідників, він потрапив до концтабору: любов до російської літератури. Дивно і те, що ми не маємо жодних більш-менш правдивих відомостей про подальшу долю Олександра Галана. З контексту наведеного вище уривку ми бачимо, що російська влада евакуювала лише матір з дітьми.

Революційний письменник Володимир Короленко змальовував страждання евакуйованих галичан (родина Галанів в Ростові була не сама) у таборі переміщених осіб, на які їх прирік проклятий царизм:

«… голод, холод, хвороби повновладно хазяйнували там. Кошти, виділені урядом на утримання цього табору з понад 4 тисяч осіб, осідали в кишенях «опікунів» (http://www.ukurier.gov.ua/uk/articles/talant-yaroslava-galana-mistifikovano/p/).

Проте між рядками читається інше. Між рядків читаємо також, що російська влада окрім утримання родини Галанів в Ростові, взяла на себе оплату навчання дітей (дуже не маленьку) в привілейованому учбовому закладі. Можна було б майбутнього видатного галицького комуніста запроторити до якогось народного училища, але «проклятий царизм» навчав його чомусь в гімназії. Більше того, увага(!) гімназію ту було спеціально і лише для дітей окремих галицьких біженців організовано! Голодний і хворий Галан мав змогу не лише вчитися, але й займатися в аматорському театрі, з яким

«…об’їздив Приазов’я і Кубань» (там же).

Повернулася родина Галанів до Польщі – в Перемишль лише у 1918 році. Російські сайти продовжують змальовувати бридку картину польської дійсності:

«Ярослав після того, що побачив і пережив в Росії, різко боляче відчув задушливу атмосферу польського націоналізму, що панувала в новоствореній Польщі» (там же).

Це – правда. Але не вся. В Польші 20-х років для українців дійсно були не кращі часи (йдеться, звісно, про активних учасників національного руху та несполонізованої інтелігенції) і саме жорстка політика польської держави стосовно «українського питання» спровокувала зростання активності українського радикального націоналістичного руху.

Але родина Галанів у націоналізм не поринула. Натомість вона пішла в іншому напрямку. Юний Ярослав Галан все ж таки в «задушливій атмосфері» не задихнувся, відраза до націоналістичної Польщі не завадила йому закінчити Польську гімназію в Перемишлі, а потім відбути на навчання до Відня.

«У 1922 році Галан закінчує гімназію в Перемишлі. Його все більше захоплюють література, театр, музика. У 1923 році він вступає до Віденського університету на факультет слов’янської філології. Тут Ярослав зближується з робочою молоддю, стає членом робітничого товариства «Єдність» (там же).

Отут маємо першу загадку. Навіть кілька.

Якщо Галани так ненавиділи Польщу і так любили Росію, чому повернулися? Нагадаємо, в 1918 році в Росії громадянська війна ще не вступила у «гарячу фазу», Ростов-на-Дону лежав по-перше, в області Війська Донського, яке традиційно було вірним монархії, а по-друге – на потужній залізничній магістралі і не менш потужній водній артерії. Подобаються «білі» - будь ласка, вабить в «червоний» Пітер – нема питань. Натомість родина Галанів їде до Польші. Навіщо? Там же так погано! Там же «задушлива атмосфера польського націоналізму»!

А в 1922 році молодий Ярослав Галан, батька якого спецслужби Автро-Угорщини запроторили до концтабору як «неблагонадійного», без страху іде до Відня – серця тієї самой Австро-Угорщини! Правильно, імперії тієї вже не було, але ж спецслужби австрійські залишился. І архіви з досьє – теж.

І як молода людина з рафінованої родини інтелігентів, студент одного з найкращих університетів Європи опиняється в «робітничому товаристві»? Цікаво, правда? А, може, справа в тому, що голова ВЧК товариш Дзержинський успадкував від царської охранки списки деяких агентів з числа галицької інтелігенції і негайно наказує розшукати когсь з них в Ростові для подальшого використання на підривній роботі в Польщі (Ростов знаходився в руках більшовиків з лютого по квітень 1918 року). Чому саме в Ростові? Бо отой «табір», про який так скромно пише Короленко, насправді був

«…осередком галицьких москвофілів, яких туди евакуйовано (Галицький-Руський комітет з В. Дудикевичем на чолі, гімназія для галичан) а в університеті, перенесеному з Варшави, навчалося багато українців і діяла Українська Громада» (http://uk.wikipedia.org/wiki/Ростов-на-Дону).

Знаєте, шановні, що то був за «комітет»? Той комітет – правонаступник Карпаторусского Освободительного Комитета, який було створено російськими спецслужбами у Києві 11 серпня 1914 року і основна діяльність якого полягала в підрівній діяльності серед населення Галичини. Після окупації росіянами Львова цей комітет переїздить туди і відтоді починає називатися Галицько-Руським. Члени цієї організації активно співробітничали з російською військовою окупаційною владою, а також московськими спецслужбами. Ну а коли Російська армія залишала Львів, найвідданіших колабораціоністів було евакуйовано в Ростов.

В Талєргоф було ув`язнено на той час майже 6 тисяч осіб, але у внутрішні райони Росії евакуювали лічені родини, переважно членів сімей тих русинів та галичан, які активно співробітничали з окупаційною владою, в тому числі, з контррозвідкою, жандармським корпусом, тощо. В таборі під Ростовом, як ми знаємо, опинилося 4 тисячі русинів та галичан. Враховуючи, що в ті часи родини були досить великі, маємо констатувати, що честі бути евакуйованими сподобилися лише кілька сотень родин з величезної кількості громадян Австро-Угорщини українського походження. Тепер ми маємо уявлення, за які заслуги.

Теппер ми маємо інакше дивитися і на дивну мовчанку за батьків Ярослава Галана. Ну не бажають автори досліджень про «видатного русофіла Галичини» акцентувати увагу на його татові й мамі. Що за цим криється?

Ми так і не змогли знайти бодай якусь детальну інформацію про батька майбутнього письменника. Наразі знаємо лише таке:

«Походив він з родини пізніх галицьких москвофілів, які ще на початку ХХ століття всупереч усьому далі вірили, що галичани є частиною «єдінава рускава народа».

Таких вже було небагато, але вони були. І батько письменника Олександр Галан 1915 року був серед тих, хто хлібом-сіллю зустрічав у Львові, захопленому російськими військами, імператора Ніколая ІІ» (http://www.radiosvoboda.org/content/article/967138.html).

Нагадаємо, що Львів до Першої світової війни належав Австро-Угорській імперії, громадянином якої був Олександр Галан. Відповідно, згідно з міжнародним правом, те, як себе поводив Олександр Галан по відношенню до російської окупаційної влади, є колабораціонізмом, або – державною зрадою. А якщо Галан-старший ще й був членом отого «комітету»? Можемо припускати, що самими хлібом-сіллю проросійська діяльність Олександра Галана не обмежилася.

Тепер зрозумілими є й мотиви, з яких австро-угорська адміністрація вкинула Олександра Галана до концтабору Талергоф. Як там не крути, а за всіма понятями він належав до т.з. «п`ятої колони» і чиновники, які залишили б його не волі, самі мали піти під суд. А нам все про любов Галана-старшого до Пушкіна розповідають…

Закриваючи тему зрадницької діяльності батька нашого героя, скажемо, що тему концтабору в Талєргофі потягом тривалого часу експлуатують наймахровіші російські шовіністи, піднімаючи на щит проблему русинів, які складали більшість тамтешніх в`язнів, як трагедію людей, які начебто вважали себе.. росіянами.

Від русофільства до комунізму.

До Комуністичної партії Західної України Ярослав Галан вступив в 1924 році. Ймовірно, поштовхом до формалізації стосунків Галана з комуністами стала смерть Володимира Лєніна. Тут звинувачувати в чомусь молоду людину не підніметься рука, бо більшовики завжди вміли обдурити не лише широкі народні маси, але й окремих, часто дуже освічених і розумних людей. В європі мало хто знав про вимоги Лєніна «расстреливать как можно больше», про розпорядження на поголовне знищення донських козаків та використання в якості заручників дітей. Натомість всі чули за «Декрет про Мир», «Декрет про землю», тощо.

Живучи за межами першої в світі країни Рад, молодий Ярослав Галан не міг знати про нелюдське ставлення комуністичної влади до народів всередині СРСР, про те, в яких умовах живуть пролетарі насправді – комуністи завжди вміли виготовити гарну показуху, аби вербувати собі прибічників за кордоном.

«… проживаючи до 1939 р. в Польщі, Галан, на відміну од більшості радянських людей, мав значно повнішу інформацію про життя в СРСР, зокрема про політичні репресії, Соловки, голод 33-го тощо. Однак сприймав такі повідомлення як «буржуазну пропаганду», писанину, за його висловом, «розпатланих бандитів пера» (http://www.ukrlit.vn.ua/info/xx/unpw6.html).

Натомість галичани чули про політику «українізації», яку розпочали більшовики в Україні у 1923 році, про НЕП…

Не лише Галан обманувся у своїх поглядах -  до радянської України в ці роки повертаються багато тих, хто навіть із зброєю в руках воював проти більшовиків: Президент УНР Михайло Грушевський,  герой визвольних змагань генерал-хорунжий Юрко Тютюнник заявляє про припинення боротьби з більшовизмом і навіть викладає в школі червоних старшин у Харкові. Натомість у Польщі здійснюється політика  пацифікації, спрямована передусім проти українського населення, настільки жорстока, що її було навіть офіційно засуджено Ліги Націй.

Отож, як людина з русофільського середовища, Галан мав обрати (і обрав) саме комуністичну ідеологію і з СРСР пов`язав власне життя.

Чи був Галан агентом радянських спецслужб формально або фактично – ми сказати не можемо. Без сумніву, всіх комуністів Галичини, як і інших регіонів та країн Європи використовувала більшовистська розвідка, але одна справа – працювати «за ідею», а інша – виконувати прямі розпорядження, які надходять від «куратора». На свою власну думку ми вже натякали, проаналізувавши оті дивні зигзаги в долі родини Галанів у 1915-1918 роках.

Під час дослідження біографії Ярослава Галана стає зрозуміло, що радянських пропагандистів цікавило лише його життя в 40-і роки. Те, чим дихав, які переконання мав він «до цього» - до уваги не бралося. Більше того – складається враження, що ця тема була і є певним «табу» для Агітпропу.

А тим часом там дуже багато таємничого, чому важко знайти однозначне пояснення.

Звернемо увагу ось на що. В біографії «товариша Яги» (партійне псевдо Галана) значиться, що він

«… 1932—1939 жив із випадкових заробітків» (http://uk.wikipedia.org/wiki/Галан_Ярослав_Олександрович).

Що це може означати? Сім років без певного місця роботи, без сталих джерел існування? Людина, яка знає десять мов? Людина, яка навчалася у Віденському й Краківському університетах? Слабо віриться. А до цього?

Для того, аби мати уяву про діяльність Галана, треба знати які процеси проходили в Комуністичній партії Західної України (КПЗУ). Ця структура в 20-30-ті роки входила до складу Комуністичної партії Польщі, але мала широку автономію. Спочатку все було добре, та потім…

«У 1927 більшість ЦК КПЗУ підтримала так званий «національний ухил» О. Шумського в КП(б)У. У відповідь тодішній генеральний секретар ЦК КП(б)У Л. Каганович звинуватив керівництво КПЗУ в зраді. Партія розкололася на більшість («шумськістів») і меншість (прихильників Кагановича)…

… 18 лютого 1928 року більшість КПЗУ під проводом О. Крілика (Васильківа) і Р. Кузьми (Турянського) була виключена з Комінтерну. До кінця 1928 у Західній Україні існували дві комуністичні партії: КПЗУ-більшість («васильківці») і КПЗУ-меншість, яка користувалася підтримкою Москви. «Васильківці» відкрито виступали проти політики Сталіна і Кагановича в національному питанні, домагалися наповнення радянської української державності реальним змістом)» (http://uk.wikipedia.org/wiki/Комуністична_партія_Західної_України).

В цей час Ярослав Галан вчиться в університеті, потім – викладає польську мову в Українській приватній гімназії м. Луцька. Біографи якось мовчать про те, на чиєму ж боці перебував молодий завзятий комуніст. Але от що цікаво, як тільки наприкінці 1928 року «васильківці» оголосили про саморозпуск, як тільки в КПЗУ беруть гору прибічники Сталіна (до речі, саме в 1929 році Йосип Віссаріонович кінцево перемагає різних там Шумських-Бухаріних-Рикових-Троцьких), на арені з’являється молодий галицький комуніст.

Що це може значити? Біографи Галана мовчать. Документи – також, бо їх сховано в московських архівах і вони досі є недоступними для дослідників.

Ще одне співпадіння. Саме в 1932 році, коли Ярослав втратив постійне джерело існування, від нього поїхала дружина –Ганна (в дівоцтві Геник). Офіційно – на навчання, неофіційно… Неофіційно – хто знає?

У зв’язку з цим можна висунути кілька версій. Наприклад, може статися, що то була звичайна евакуація – аби на «товариша Ягу» через дружину не могла тиснути польська влада, а може, Галан сам планував поїхати до СРСР – будувати комунізм…

Ганна Галан опиняється не де-інде, а саме – в столиці УРСР, славному місті Харкові, вчиться там в медичному інституті. Нагадаємо, що навіть якби вона й отримала диплома, ні в Польщі, ні в іншій країні поза межами СРСР його визнано не було б, отож подальше життя жінка мала би пов`язувати виключно з Радянською Україною.

В 1934 та 1937 роках Галана заарештовувала польська поліція, але невдовзі відпускала. В 1935 році він звернувся (через дружину) до Народного комісаріату закордонних справ СРСР з проханням надати йому громадянство, але

«…7 червня 1935 року з консульського відділу зазначеного комісаріату на адресу громадянки Галан Ганни, в Харків, де вона тоді мешкала, було надіслано лист наступного змісту: «У відповідь на Ваш лист Консульський відділ НКІС повідомляє, що клопотання щодо прийому в союзне громадянство гр. Галана Ярослава Олександровича постановою ЦВК СРСР від 22.V. – 35 р. відхилено» (http://www.segodnya.ua/oldarchive/c2256713004f33f5c22569b500443db6.html). 

Ще одна загадка? Загадка.

Але більшою загадкою є те, що Галан, майже аж до власної смерті не був… членом ВКП(б). В 1938 році КПЗУ було офіційно розпущено, начебто через роботу на спецслужби «фашистської Польщі», тож Галан втратив формальне членство в партії, а в ВКП(б) вступив щойно перед загибеллю – через одинадцять років…

Ідемо далі. В 1937 році НКВС було заарештовано дружину Галана. На допитах Ганна Галан показала що

«…через чоловіка підтримувала зв’язок з низкою осіб, які є членами контрреволюційної української організації і які проводили активну боротьбу проти СРСР. Тут же вона визнає себе винною і в тому, що виконувала низку окремих доручень члена цій організації – Галана Ярослава Олександровича» (http://www.segodnya.ua/oldarchive/c2256713004f33f5c22569b500443db6.html).

А це як розуміти?

Щойно півтора роки тому Галан просить про надання йому громадянства. Якщо відомо, що він є «засланим козачком» націоналістів в лавах КПЗУ – ось він – привід викликати його до СРСР, як до цього викликали більшість «васильківців», та й прикінчити. Чому цього не зробили?

В 1937 році дружину Галана було розстріляно. Кажуть, що він про це не знав, аж до «возз’єднання» в 1939 році. Повіримо. Але чому тоді НКВС не використало дружину, аби викликати «в гості» чоловіка і не заарештувати? Чому Ганну знищено, а сам Галан, який «давав їй завдання» на «контрреволюційну діяльність» в цей час благополучно працював на Москву? Більше того, саме на 1937 рік приходиться його друге ув’язнення в польській тюрмі за звинуваченням в роботі на Комінтерн (читай, на радянські спецслужби)?

А може, оте ув’язнення і стало причиною арешту дружини? Що коли та історія з відмовою в наданні громадянства, і звинуваченням Ганни в шпигунстві на користь Польщі та контрреволюційній діяльності – масштабна акція прикриття агента? Там, за лінією Керзона, кому треба показували: дивіться, Галан не є нашим агентом, ми відмовили йому в громадянстві і навіть дружину розстріляли, тож можете сміливо з ним працювати. Сам Галан міг навіть не здогадуватися, яка велика гра точилася навколо нього.

Особливо цінний агент впливу…

Мрія Ярослава Галана про набуття радянського громадянства здійснилася в 1939 році, коли радянські війська, виконуючи союзницькі зобов’язання перед гітлерівською Німеччиною, вдерлися до Західної України.

Тисячі українців, які не мали жодних причин любити польську «Батьківщину» стали до бою з нацистськими загарбниками і склали в тій нерівній боротьбі свої голови. Галан, котрий, як нам розповідають, від початку люто ненавидів фашизм і нацизм, волів у ту битву не вступати. Він, як і годиться комуністу, з нетерпінням чекає на прихід Червоної армії. Як його батько майже 25 років тому, тепер вже сам Ярослав Галан зустрічав у Львові окупантів хлібом-сіллю.

Нарешті русофільські мрії «останього видатного галицького русофіла» здійснилися. А заразом відбулася дивна загадка, яка чомусь не привернула уваги біографів нашого героя. Не зважаючи на те, що Галан числився у списках НКВС як «ворог народу», не зважаючи на його приналежність до «контрреволюційної української організації» НКВС його чомусь не заарештувало. Більше того, його негайно підключили до славної і почесної місії побудови комунізму в окремо взятій країні»…

Про те, як Галан «правду» писав і що йому за те було

Відомо, що після приєднання Західної України до «соціалістичної неньки» НКВС протягом неповних двох років перед початком німецько-радянської війни дуже «плідно» попрацювало на цих теренах.

За даними митрополита А. Шептицького, з осені 1939 р. лише з Галичини було депортовано близько 400 тис. українців. Але це – квіточки:

«… на знову приєднаних територіях було створено широку тюремну мережу, яка нараховувала 25 в’язниць і дві внутрішні тюремні камери. На поч. 1941 р. тут перебувало бл. 25тис. ув’язнених, головним чином студентів, учителів, лікарів, адвокатів, представників заможнішого населення. Особливо трагічно склалася їхня доля з початком німецько-радянської війни, коли нарком внутрішніх справ Л. Берія розпорядився «...розстріляти всіх осіб, що перебувають під слідством, засуджених за контрреволюційні злочини, а також осіб, що скоїли розтрати у великих розмірах». Вже 6 липня 1941 р. начальник тюремного управління НКВС УРСР Філіппов доповідав начальству про виконану «роботу», тобто розстріли в’язнів. У в’язницях Львівської області було розстріляно 2464 особи, Дрогобицької — 1101, Станіславської — 1000, м. Луцька — 2000, у Ковелі —194, Дубні — 260, Перемишлі — 267... — всього понад 16тис. осіб» (http://pidruchniki.ws/13710425/istoriya/_radyanizatsiya_zahidnoyi_ukrayini).

Увесь страшний австро-угорський концтабір Талєргоф вмістився б у одному потязі, що в скотських вагонах, без води та їжі, віз українців з Галичини до Казахстану на смерть…

В світлі цього нас цікавить, як склалася доля колишнього члена розпущеної за співпрацю з польськими спецслужбами КПЗУ, чоловіка особи, яку було розстріляно за контрреволюційну діяльність і шпигунство на користь Польщі, члена «української контрреволюційної організації» Ярослава Галана? Його заарештували на підставі свідчень власної дружини? Розстріляли? Депортували? Може він, убоявшись відповідальності за «антирадянську фашистську діяльність», накивів п`ятами кудись до Берліну? Кажуть, Гестапо було для українських націоналістів – мов дім рідний…

Ні.

«Після приєднання Західної України і Західної Білорусії до СРСР у вересні 1939 року Ярослав Галан працював в редакції газети «Вільна Україна», керував літературною частиною Львівського ДДТ писав нариси і оповідання про зміни на західних областях УРСР…» (http://ru.wikipedia.org/wiki/Галан,_Ярослав_Александрович).

Як же це так? Невже НКВС не перевіряло людину, яка мала вести пропагандистську роботу серед населення Західної України? Яка керувала частиною цієї роботи?

 Невже в НКВС забули про матеріали слідчої справи № 45774? Як бути з обвинувачувальним вироком його дружині, де, між іншим, написано, що

«Ганна Галан виконувала різні доручення іноземного громадянина Ярослава Галана, що спеціально направив її для цього в СРСР через свого зв’язкового Радченко – радянського консула у Львові» (http://www.segodnya.ua/oldarchive/c2256713004f33f5c22569b500443db6.html)?

Зауважимо, не простим якимось шпигуном виходить Галан, а справжнім монстром, на котрого в якості звичайного зв’язкового працював цілий радянський консул! А ну, прикинемо, скільки шансів вціліти мав «товариш Яга», стосовно якого в слідчій справі було отаке:

«Ганна Галан — переконана українська націоналістка — фашистка... В СРСР прибула з Галіції за візою, незаконно виданою колишнім радянським консулом у Львові Радченком…

Чоловік Галан — Ярослав є членом контрреволюційної фашистської організації «УВО —ОУН» і агентом польської дефензиви у Львові. Про результати своєї контрреволюційної роботи на Україні інформувала Галана Ярослава умовними листами... Окрім того, повідомила йому таким саме шляхом низку шпигунських відомостей...» (http://www.golos.com.ua/Article.aspx?id=150535).

Про ці чудасії біографи Галана мовчать. Вони взагалі чомусь воліють не згадувати про кричущу близорукість «компетентних органів», які прогавили «члена контрреволюційної фашистської організації. Біографи взагалі мовчать про життя Галана до сумнозвісного 1949 року. Їм то не цікаво. Вони мають інше завдання – полити брудом «бандер». І поливають. Але про це – трохи нижче.

Отже, за феноменального лібералізму радянської каральної машини польський шпигун та український націоналіст, «член контрреволюційної організації» Галан починає працювати на найважливішому комуністичному фронті – ідеологічному. Масові репресії його чомусь не торкнулися.

Цікаво, чи його хоч допитали? А якщо допитали, то мали б ознайомити з карними справами дружини та її «поплічників», з вироком…

Натомість, Галан, як стверджують комуністичні агітатори новітнього часу, нічого про загибель дружини не знав. Що він був просто вражений, коли, приїхавши до Харкова, дізнався про арешт «Аннічки». Що він начебто боровся за її звільнення, не відаючи, що вона більш ніж два роки як в землі лежить. Що, спостерігаючи за тим, як комуністи знищують десятки й сотні тисяч представників української інтелігенції, не підозрював з якої причини вже кілька років немає жодної звістки від дружини. Що, спостерігаючи за тим, як комуністи знищують десятки й сотні тисяч представників української інтелігенції, радів тому: буржуїв та ворогів народу – під ніготь…

Кажуть: Галан був змушений… Заради «світлого майбутнього»…

Це нам знайоме до оскомини: убивав і плакав. Плакав і убивав. Ось приклад того, як намагаються обілити людину, котора об’єктивно показала себе справжнім дволиким монстром:

«Саме тому духовна трагедія переконаного комуніста, змушеного мовчати про масові репресії проти невинних людей, яких сотнями тисяч депортовували із Західної України до Сибіру, оголошуючи їх «членами сімей учасників бандформувань», про голодні 1946—1947 роки, про жах братовбивства, пишучи натомість про «весну визволення і справжньої свободи» — може бути визначена одним словом: заложник тоталітарної системи» (http://www.day.kiev.ua/69784/).

Ах, як все просто виходить у наших журналістів: заложник – і все тут. Трагічна фігура масштабу не меншого, ніж Гамлет. «Убити чи не убити – от в чому питання…» Просто як у приятеля Миколи Хвильового в його новелі «Я (Романтика)», де чекіст заради революції убиває рідну матір, і мучиться: чи варта революція такої жертви? Навіть не так: у Хвильового отой монстр «без імені» все ж мучився. У випадку з Галаном жодних душевних тортур з приводу тисяч безневинних життів свідками не зафіксовано.

Хвильовий (з якого в останні роки ліплять ледь не взірець українського патріота), знайшов у собі сили покінчити із своїм жалюгідним життям. Його сумління не витримало світоглядного конфлікту: «Його романтизм увійшов у конфлікт із неромантичним часом» - написав історик Юрій Шаповал у своєму науково-документальному виданні «Полювання на «Вальдшнепа». Розсекречений Микола Хвильовий».

В душі Галана, напевне, романтизму не було. А, може, зовсім не було совісті. Може, відповідно до філософських вподобань «сильних особистостей» того часу, гуманізм Галан вважав за ваду?

Ми нагадаємо товаришам, які пишуть подібне тому, що ми процитували, про Андрія Шептицького та Йосипа Сліпого; про владику Симона, котрий загинув мученицькою смертю, але не зрадив вірян. Ми нагадаємо про сотні й тисячі молодих людей, які, не замислюючись йшли на смерть, але не вклонялися кривавій комуністичній диктатурі.

Злочин Галана тим більший, що він не був малоосвіченою людиною з промитими мізками.

«Галана не можна зрозуміти, якщо сприймати як твердолобого фанатика, співака режиму. Так, нам його так викладали, але він був високоосвіченою людиною, знав десять мов, знав праці найбільших філософів світу. На відміну від більшості радянських письменників, які за межі країни ніколи не виїжджали, він жив в Австрії, Югославії, Польщі» (http://oun-upa.org.ua/articles/galan.html). 

 І ось ця, високоосвічена людина, начитавшись праць найвизначніших філософів світу, плюнувши на смерть власної дружини; на репресії, які торкнулися багатьох друзів; на «розкуркулення», розстріли та депортації починає співати осанну режиму в газетах «Правда України» та «Радянська Україна». Почитайте йго статті – це ж суцільне паскудство! Як інакше їх назвати?

А щоб проілюструвати як Галан кохав дружину та як він боровся за її реабілітацію, достатньо спогадів очевидців:

«…Ю. Смолич доволі розлого розповідає про те, як у 1939 р. він разом з Галаном ходив у Харкові до гуртожитку медичного інституту, де перед арештом жила дружина Галана. Від неї залишилася тільки валізочка. Галан, боячись, щоби з ним не сталося такого, як з Анничкою, навіть не вияснював, за що знищили його дружину» (http://oun-upa.org.ua/articles/vasylko.html).

Ото було кохання! Просто за Петраркою!

От що цікаво: досі дехто з особливо великим інтелектуальним потенціалом (переважно з числа «колишніх») оповідає про те, яке велике благо принесли більшовики в Західну Україну. Вони, бачте, спрямували сюди тисячі вчителів, лікарів, бібліотекарів. А до того тут – вовки вили. Не мали бідні гуцули ані власних шкіл, ані агрономів. Про лікарів їм лише мольфари казки оповідали. Ми з цим згодні. Не було. Бо всіх їх вистріляли НКВД-шники в 1939-1941 роках. Аби завезти інших – «ідеологічно правильних». А Галан на замовлення кривавої комуністичної влади переконував бідних гуцулів, що священики і лікарі, вчителі і агрономи, бібліотекарі і адвокати, котрі роками жили поряд з ними, котрі були плоть від плоті частиною цього народу – нелюди. А ті, що приїхали на їхні місця з Ворошиловграду і Москви, Тамбова і Пскова – носії світла. Такий собі «Нічний дозор».

Часом складається стійке враження, що Ярослав Галан страждав на якесь роздвоєння особистості і та, друга його особистість була страшною…

Після війни, що її Галан пройшов у складі агітаційних підрозділів, йому було надано велику честь. В нагороду за вірну службу комуністи доручили товаришу Ярославу дуже важливу справу. Справу державного значення. Від листопада 1945 до квітня 1946 він (навіть не член патрії(!) працював як спеціальний кореспондент газети «Радянська Україна» на Нюрнберзькому процесі.

Тут він навіки затаврував себе як дволикий, тупий виконавець компартійної волі. Галан писав в більшості не про концтабори й спалення сіл, не про Голокост і не про масові убивства «недолюдей». Йому було поручено висвітлювати важливу тему співпраці Римської Церкви з нацизмом.

«Високоосвічена людина» слухала, як в Нюрнберзі озвучуються звинувачення нацистським бонзам в гонінні на католицьку Церкву, про десятки зруйнованих храмів та сотні закатованих священиків і… паплюжив ту Церкву, зводив наклепи на тих подвижників. Причому писав відверту брехню про буцімто співпрацю Ватикану та Гітлера. Навіщо? Де була совість? І чи була вона взагалі?

Галан писав замовні статті про «фашистський Ватикан», знаючи, що нацистами було заборонено Католицьку молодіжну лігу; про знищення штурмовиками SA багатьох впливових політиків-католиків, включаючи й міністра Еріха Клаузенера.

Він топтався по Папі, знаючи, що іще

«14 березня 1937 р., у відповідь на гоніння церкви, папа Пій XI оприлюднив енцикліку «З гіркою скорботою», в якій засудив расистську теорію і державний тоталітаризм. Він звинуватив уряд Німеччини в порушенні конкордату й у тому, що той «сіє підозру, ненависть, розбрат між людьми; насаджує відкриту й таємну ворожість до Христа та Його церкви» (http://risu.org.ua/ua/library/periodicals/lis/lis_1996/lis_96_07/37528/).

Підлість Галана тим більша, що він, як колишній громадянин Польші, не міг не знати про спільні бойові дії СРСР та Німеччини проти цієї країни у вересні 1939 року; про спільний парад частин Вермахту під командуванням генерала Гудеріана та Червоної армії під командуванням комбрига Кривошеїна в Бресті, парад, який комуністи чомусь ховали від власного народу півсторіччя; про передачу доблесними радянськими чекістами своїм «колегам» з Гестапо антифашистів, які на момент захоплення Львова Червоною Армією опинилися на радянській території і багато чого іншого…

Галан не знав і не хотів знати ставлення представників єврейського народу до «співпраці» Ватикану з нацистами:

 «З особливою вдячністю ми згадуємо все те, що було зроблено ним для переслідуваних євреїв в один з найважчих періодів їхньої історії» (http://www.christusimperat.org/uk/node/19203).

Знаєте звідки це? Це з подяки Ватикану Президента Всесвітнього єврейського конгресу Наума Гольдмана. Цього радянським людям не розповідали. Як не розповідали, що, на знак подяки, Всесвітній єврейський конгрес в 1945 році виділив Ватикану 20 тисяч доларів на благодійні цілі. Натомість Галан, увімкнувши неабияку фантазію, оповідав щось інше.

«У квітні 1945 р. в газетах «Радянська Україна» (Київ), «Вільна Україна» (Львів) з’явилася велика стаття за підписом В. Росовича (насправді Я. Галана) під назвою «3 хрестом чи ножем», яка містила гострі нападки на уніатів, зокрема й на покійного А. Шептицького. Греко-католицьку церкву звинуватили у співробітництві з німецько-фашистськими окупантами та українськими буржуазними націоналістами. Того ж місяця органи НКВС заарештували у Львові митрополита Й. Сліпого, єпископів М. Будку, С. Чарнецького. Згодом були заарештовані й інші єпископи церкви. Всіх їх засудили до багаторічного ув’язнення» (http://pidruchniki.ws/15010922/istoriya/politichna_situatsiya_zahidniy_ukrayini).

Ясно, що тут була чиста політика. Національно-визвольний рух на Західній Україні багато в чому ідеологічно спирався на Греко-католицьку Церкву. Саме тому комуністам слід було її ліквідувати. І недаремно стаття та вийшла в квітні – адже саме тоді митрополиту Шептицькому «запропонували» ліквідувати УГКЦ і «возз’єднатися» з Московським патріархатом.

Ярослав Галан слухняно виконав волю кремлівських замовників. Цікаво, чи замислювався він про те, що, клепаючи той пасквіль, обливає брудом багатьох своїх колишніх друзів? Адже більшість з них якраз належала до парафіян УГКЦ…

Ось в чому причина небаченої довіри комуністичної влади до учорашнього «польського шпигуна». Ось чому саме Галана послано до Нюрнберга. Він, як то кажуть, «знайшов себе».

З цього часу – почалося…

Галан брехав не лише про УГКЦ, але й про Ватикан. Про Папу і про кардиналів. Брехав про звичайних католицьких священиків… Увесь світ знав і чув слова видатного єврейського діяча, геніального вченого Альберта Ейнштейна про діяльність католицької Церкви під час панування гітлерівців в Європі:

«Лише Церква твердо перегороджувала дорогу спробам Гітлера знищити істину. До цих пір я ніколи не відчував особливого інтересу до Церкви, але зараз я відчуваю велику любов і захоплення, тому що лише Церква мала мужність підтримати істину» (http://www.christusimperat.org/uk/node/19203).

Читачі статей Галана бачили зовсім інше: «Їхнє обличчя», «На службі в Сатани», «Ватиканські ідоли спраглі до крові»… Це – далеко не повний список опусів, написаних «талановитим публіцистом».

Звісно, за таке старання товариш отримав чималий шмат привілеїв від комуністів. Ярославу Галану було надано шикарну квартиру в центрі Львова на вулиці Гвардійській. Хто хоче побачити, в яких умовах жив геній української публіцистики, радимо відвідати музей «Літературний Львів» - це і є колишня квартира Галана. Як і годиться справжньому комуністу, Галан мав і персональну служницю, яка прибирала житло, готувала, прала і взагалі виконувала всяку брудну роботу. До послуг Галана було персональне авто. Подібно до нинішніх скоробагатьків, Галан мав персональних бодігардів. Про розмір зарплати й авторських гонорарів «полум`яного трибуна» ми навіть не говоримо – навіщо засмучувати людей, які в ті суворі роки, напівголодні, «пахали» в колгоспах за «трудодень»…

Словом, комуністи добре годували писаку. Так гарний господар годує дворового пса, аби той сумлінно стеріг хазяйське добро й гавкав на сусідів. Годує, аж поки від старості не затупляться зуби й не втратиться нюх.

Галан добре розумів правила гри й повністю їх приймав. Його твори – не проста «відписка»; він не «халтурив», як багато хто з творчих особистостей, котрих комуністи змушували щось писати, малювати чи ваяти «для агітації» - твори Галана просякнуто пристрастю й емоційністю, вони йшли від серця…

Діставалося і «бандерам». Найвідоміший твір «видатного публіциста» про бійців УПА навіть читати гидко. Він досі є знаменом численних антиукраїнських рухів та неодмінним атрибутом антиукраїнських публікацій, так би мовити, еталоном ля змалювання морального лика «українсько-німецьких націоналістів».

«Чотирнадцятирічна дівчинка не може спокійно дивитися на м’ясо. Коли в її присутності збираються смажити котлети, вона блідне і тремтить, мов осиковий лист. Кілька місяців тому в Гороб’ячу ніч до селянської хати недалеко від міста Сарни прийшли озброєні люди і закололи ножами господарів. Дівчинка розширеними від жаху очима дивилася на агонію своїх батьків. Один з бандитів приклав вістря ножа до горла дитини, але в останню хвилину в його мозку народилася нова ідея: «Живи в славу Степана Бандери! А щоб, бува, не померла з голоду, ми залишимо тобі продукти. А ну, хлопці, нарубайте їй свинини!..». «Хлопцям» ця пропозиція сподобалася. За кілька хвилин перед заціпенілою від жаху дівчинкою виросла гора м’яса із батька і матері, що спливали кров`ю» (http://ru.wikipedia.org/wiki/Галан,_Ярослав_Александрович).

А дехто досі питається, звідки оті страшні й мерзенні оповідки про вояків УПА. З-під пера Галана вийшли, та подібних до нього. Доводилося чути від мешканців з Донеччини про «нелюдів, які пили дитячу кров»…

Апофеозом «літературної творчості» Галана став памфлет «Плюю на Папу». Він начебто був відповіддю на відлучення Галана від Церкви, але з огляду на попередні публікації цей «твір» абсолютно вписується в контекст «поглядів» товариша Ярослава.

І все було б так, як і завжди: запроданець, який вірно служив прийшлим загарбникам не за страх, а – за совість, якби… Якби в діяльності Галана не настав дуже дивний період. Без будь-яких видимих причин, так би мовити, без попередження, він став кусати руку, яка його годувала…

Більшовики засрали Львів!

Галан поводився зухвало не лише по відношенню до націоналістів або священиків. Не милував він і самих… комуністів! Ось доповідна про стан ідеологічної роботи в партійній організації Львівської області» 1946—1947 рр.:

«Письменник Галан в одній з бесід обурювався з приводу вимог, що ми ставимо перед письменниками. Він заявив: «Як ви можете вимагати від письменників, коли Львів, порівнюючи з 1939 роком, занепав, немає води, перебої в освітленні, погано працює трамвай, Львів забруднений» і т. д. Звинувачення письменника справедливі, але такий письменник завжди буде орієнтуватися на відсталих людей, ніколи не знайде головного, не розбереться у подіях, що відбуваються, а це ж кращі письменники Львова» (http://www.golos.com.ua/Article.aspx?id=150535).

Як це розуміти?

Розумна, освічена людина, якою нам малюють Галана, убачивши страшні репресії тих, хто навіть словом не відгукнувся проти комуністів; знаючи, що десь в архівах лежать матеріали про звинувачення його в «контрреволюційній та націоналістичній» діяльності, дозволяє собі прилюдно лаяти комуністів останніми словами? І чому до 1946 року він мовчав? Не бачив, як майже за два роки довоєнного панування у Львові більшовики забруднили місто й дезорганізували стале налагоджене життя? Якщо бачив, чому мовчав тоді, а тепер раптом «прозрів»? У нього що, хвороба психічна приключилася?

Ось виступає Галан на сесії Львівської міськради:

«Починався цей виступ драстичною фразою: «Більшовики засрали Львів»… Він мав на увазі засміченість вулиць і площ, парків і скверів. На засіданні наради господарського активу 27 лютого 1947 року письменник вигукнув: «Ганьба вам!» (http://www.wz.lviv.ua/articles/77834).

Нормально? Невже пан (чи, вірніше, товариш) Ярослав гадав, що комуністи подарують йому такі слова? І як це співставляти з полум`яними статтями Галана про те, що у Львові настало «краще життя», що він їх одночасно з тими виступами писав в газети? Знову роздвоєння особистості?

«… колишній політв’язень Михайло Горинь у книзі спогадів «Запалити свічку»: «1949 року я був свідком цікавої події. 2 жовтня у Львівському університеті виступив Ярослав Галан. Це був його останній виступ. Ми проклинали Галана. Але цей виступ мене здивував. Це був виступ українського інтелігента на захист української культури. Від того Галана, який написав цикл памфлетів «Плюю на Папу!», тут не було нічого. Галан виявився зовсім іншим…» (там же).

Звернемо увагу на слова Гориня про «останній виступ» Ярослава Галана. От дивне співпадіння: тільки но Галан починає виступати з активною критикою комуністів, захищати українську культуру, протестувати проти зросійщення Львова (тобто, ризикувати будь-якої миті отримати тавро українського націоналіста з усім, що з того витікає), як його одразу убивають… українські націоналісти.

Як можна пояснити оту дихотомію в поведінці шаленого «товариша Яги»? Тут може бути кілька версій. Вибирати Вам, шановний Читачу.

Перше пояснення – позитивне для Галана. Людина, що походила з русофільської родини, «зачарована на Схід» до 1939 року не жила в умовах більшовистського рабства, не бачила отих страхіть, що їх чинили комуністи проти народів СРСР. Оскільки в Росії був комуністичний устрій, то людина з промосковськими настроями напевне вибрала саме комуністичну ідеологію.

До 1939 року не лише Галан, але й інші закордонні комуністи не вірили в чутки про голодомор і масові репресії, про розкуркулення та політичні убивства. Частину з того, що творили комуністи, їхні закордонні приязними виправдовували «класовою боротьбою». Ті, хто бували в Радянському Союзі, звісно, в українські села, що голодували, не потрапляли і з зеками ГУЛАГУ не спілкувалися – їх далі «Метрополя» намагалися не пускати та возили все більше «показуху» дивитися – типу «Артеку» або будинків культури…

«Возз’єднавшись» у 1939 році, аж до 1941 року за неповних два роки Галан просто не встиг розчаруватися в комуністах, а ті репресії, що він їх бачив, міг списувати на ту ж таки «класову боротьбу», тим більше, що серед репресованих з точки зору комуніста-інтенаціоналіста більша частина була дійсно «ворогами» - члени «Просвіти», лідери скаутських організацій, українських культурних та спортивних товариств…

Протягом війни, зрозуміло, було не до аналізу вад більшовистської системи, так само, як для боротьби за «добре ім’я» репресованої дружини; було не до того і в перші роки повоєнні. Але з часом все стало на свої місця і Галан розібрався хто є більшовики насправді. Тільки от куди подіти сідчення того ж таки Смолича?..

Друга версія – протилежна. Згідно з нею Галана можна вважати кар’єристом, пристосуванцем і просто підлою людиною. З власних амбіцій він вирішив, що партія має дати йому повну пригощу нагород, привілеїв, звань та нагород за те, що він вірою та правдою, та проти своїх земляків…

Галан щосили старався в Нюрнберзі. Як то кажуть, продавши душу, публіцист видавав завідомо неправдиві й тенденціозні статті, памфлети та п`єси – аби лише новій владі сподобалось.

І не вгадав. Не догодив. Замість того, аби надати шану й високі посади, комуністи Галана обділили. Він отримав (наче як насмішку) найнижчі за рангом орденки – «Дружби народів». Як тут не образитися, як не закусити губу, коли менш гідних було нагороджено орденами Лєніна, або хоча би Червоного прапору… Та й посада. Що це, прости, Господи, за посада – кореспондент газети? Галану – як плату за «антипапістські» памфлети, хотілося бути головним редактором…

«У записі (в щоденнику Галана, - П.П.) від 31 січня 1948 року читаємо: «30-а річниця Радянської України була відсвяткована дуже урочисто, навіть я отримав орден («Знак Пошани»). Чому тільки знак (о, людське честолюбство!), бог і Грушецький (партійний керівник Львівщини. – І.С. ) знають. Мабуть, обоє вони вирішили таким чином перевиховати мене (змирися, гордовита душа!). Тільки навряд чи з цих заходів що-небудь вийде. Найбільший мій гріх в тому, що не вірю ні у бога, ні в Івана Самойловича Грушецкого. Перший, треба думати, буде достньо розумний, аби пробачити мені це; другий через відсутність цих передумов, не пробачить ніколи» (http://www.day.kiev.ua/290619?idsource=69826&mainlang=rus).

Отак скромно про себе: «гордовита душа».

Було на що образитися, адже сам товариш Грушецький, на якого сам собі жалівся безкорисливий Галан у щоденнику, ще в 1945 році отримав орден Вітчизняної війни І ступеня (бойову нагороду!) за… успішну кампанію із заготівель хліба, яку він провів, перебуваючи на посаді Першого секретаря Львівського обкому КПУ. А що вже до орденів Лєніна та медалів…

Ще одна цікава версія, яка випливає… з вражень того ж Гориня. Оті дивні патріотичні промови серед студентів. Хтось навіть почав казати, що пасквілі на Папу та ОУН писав не Галан, що то лише його підписи комуністи ставили під статтями, а насправді він був українським патріотом…

«Нині вистачає підтверджень того, що вбивство Ярослава Галана було на руку насамперед комуністичному режиму. Не менш показово, що найбільш одіозні памфлети публіциста — «З хрестом чи ножем?» та «Що таке унія» — вийшли у світ за підписом… Володимира Росовича. Звісно, можна допустити, що автор використав псевдонім через страх перед фанатично налаштованими католиками. Однак чим пояснити, що аж через рік після загибелі письменника друкується нібито його памфлет «Годі!» за підписом… Ігоря Семенюка, згодом включений до збірок творів Ярослава Галана? Чи не йдеться часом про грандіозну містифікацію, завдяки якій талант українського письменника і публіциста досі служить чужій справі? (http://www.ukurier.gov.ua/uk/articles/talant-yaroslava-galana-mistifikovano/p/).

Ні, шановні, не йдеться. Памфлет «З хрестом чи з ножем» вийшла 8 квітня 1945 року у газеті «Вільна Україна», де, як відомо, працював Галан. Отож з упевненістю можна сказати, що підпис В. Росович – це таки псевдо нашого героя. Та і в пізніші часи Галан ніколи не відмовлявся від авторства ні цієї статті, ні інших. До того ж авторство товариша «Яги» легко підтверджується аналізм т.з. «авторського стилю», а також правками від руки, в яких легко читається почерк Ярослава Олександровича.

Тоді для чого розповсюджувалися такі чутки про Галана? Для чого оті його виступи? А щоб виявляти серед студентства «неблагонадійних». Адже яка спокуса – підійти потім до такої відомої людини, познайомитися ближче, обмінятися думками…

В яку з цих версій вірити? Хто знає…

Народження картонного героя.

Як би там не було, але всім відомо, що Ярослав Олександрович Галан загинув 24 жовтня 1949 року у своїй львівській квартирі на Гвардійській, 18 (польський люкс) від численних ударів сокирою по голові.

До того він був одним із багатьох комуністичних агітаторів – тільки й того. До того ж агітатором не дуже талановитим: дехто через стилістику памфлетів Ярослава Олександровича називає газетним «ремісником». Але з моменту своєї смерті він став відомий на увесь безмежний Радянський Союз. З цього часу із Галана почали ліпити картонного героя.

Злочин, звісно ж, миттєво приписали українським націоналістам, а згодом «взяли» за нього кількох людей, в т.ч. членів ОУН. Миттєво на західних теренах спалахнула нова хвиля репресій, яка торкнулася передусім священиків та інтелігенції.

Офіційна версія виглядає так (коротко).

Ярослава Галана було вирішено убити за його памфлети на Папу та ОУН-УПА бандерівцями. Жодних документів або фактів, які б це підтверджували, надано не дуло, але оголошувалося, що «замовлення» на атентат надійшло з Ватикану, ледь не особисто від Папи, бо тому, бач, дуже дошкуляли памфлети кореспондента газети «Радянська Україна». Безпосередніми виконавцями замаху були члени ОУН Іларій Лукашевич та Михайло Стахура. Організатором убивства вважається крайовий командир УПА Роман Щепанський («Буй-Тур»).

«Отже, Щепанский 24 жовтня 1949 р. дає завдання Іларію Лукашевичу і Михайлу Стахуру. Ті зустрілися на Першотравневій вулиці в будинку № 22 у сестри Стахура Ксенії Сушко, що мешкає нелегально за цією адресою. А потім, озброївшись пістолетами, гранатами і улюбленою зброєю Стахура – гуцульською сокиркою, вони під дощем попрямували на Гвардійську вулицю до будинку № 18, де на четвертому поверсі в квартирі № 10 жив журналіст.

Хатня робітниця знала Лукашевича по колишнім відвідуванням і спокійно впустила їх до квартири. Ярослав Олександрович знаходився в кабінеті. Вибравши момент, Лукашевич дав знак Стахуру, і той сокриркою ударив журналіста по голові. Вже мертвому, він завдав ще десять ударів в голову. Стахур розповів на судовому процесі: «Після першого удару Галан підняв трохи вверх руки і застогнав. А я продовжував завдавати йому сокирою удари по голові» (http://antifashist.com/time-line/225-yaroslava-galana-ubivayut-snova.html).

Так переважно виглядає традиційна версія, яка ходить в Росії та проросійських і комуністичних колах країни донині. Останнім часом її розповідають все частіше – аби показати «звіряче обличчя націоналізму». До кінця СРСР в колишній квартирі Галана був музей його імені, де екскурсоводи демонстрували відвідувачам стіл письменника з паперами, забризканими кров`ю. Що й казати – жахіття.

У справі також фігурували багато інших осіб:  батько Лукашевича – греко-католицький священик, брати – Мирон та Олександр, письменниця Ольга Дучимінська та інші. Планувався відкритий процес, який мав би стати чимось на кшталт трибуналу над Ватиканом та його наймитами – «українсько-німецькими фашистами» з ОУН-УПА та Греко-католицької Церкви.

Проте не так сталося, як гадалося. Відкритого процесу не вийшло. Не вийшло, бо той «суд» з тими «доказами» не можна було показувати навіть в контрольованій радянській «демократії». Докази не тулилися один до одного, покази свідків суперечливі; часто було видно, що слідство проведено (навмисне?) не в повному обсязі, а то й злочинно недбало.

Кожен бажаючий може побувати в ролі слідчих чи детективів, проаналізувати матеріали, яких є вдосталь у вільному обігу, і знайти аргументи «проти» офіційної версії. Ми ж тут покажемо лише кілька – найочевидніших.

Перше. О. Дучиминська, згідно з матеріалами слідства, дала злочинцям детальний опис зовнішності письменника, аби, не дай Бог, Галана, який сидів за столом у власному кабінеті(!), не переплутали з кимось іншим.

Але ж це маячня! Іларій Лукашевич не потребував ані опису Галана, ані інформації про місце й умови його проживання, адже знав письменника… п’ятнадцять років!

«Насправді Іларій Лукашевич познайомився з Галаном ще 1934 року. Після звільнення з польської в’язниці письменник захотів трохи відпочити і попрохав знайомих знайти йому будиночок у Галичині. Спогадом про ті часи став знімок: Галан, а на колінах у нього — трирічний Іларій. Про це своїм знайомим розповідала Ольга Дучимінська, яка і запропонувала священику Лукашевичу прийняти у себе в гостях колишнього політв’язня» (http://www.golos.com.ua/Article.aspx?id=150535).

Друге. Звернемо увагу на сам злочин. Згідно із свідчень Лукашевича, Стахура тримав сокиру під плащем, про плащ говорив і сам Стахура. Тепер увага! Галан – львівський інтелігент в третьому поколінні. А в квартирі є гардеробна. В квартирі є покоївка. А на дворі – дощ періщить! Та хто б пустив тих молодиків у мокрих брудних плащах до квартири? Галан просто прогнав би їх геть з кабінету, надумай вони з’явитися там у верхньому одязі.

Товариші з НКВС, які «клепали» цю справу, були, як відомо, вихідцями «з народу», тобто, не обтяжені основами культури і такі «дрібниці» зігнорували. Та і не могли вони інакше, адже сокиру ту треба було якось пронести – це не пістолет – в кишеню не сховаєш. Тому Стахура мав бути в плащі.

Третє. Ще одна фігурантка справи – письменниця Ірина Вільде за офіційною версією, буцімто «навела» Стахура та Лукашевича на будинок Галана, попросивши (начебто) його зарадити якійсь їх справі. Вона нібито й дала їм адресу помешканя та змалювала будинок. Але це теж – маячня! Хто у Львові не знав Галана? Він був депутатом міської ради, він у себе вдома приймав людей. Хто не знав, де він мешкає, міг спитати в найближчий пивній.  

А оті свідчення Михайла Стахура! Це справді щось! Товариші з КДБ наголошують, що він – досвідчений убивця – в свої 19 років убив 9 людей! Тож як він міг залишити на місці злочину такий доказ, як плащ? Закривавлений плащ? Чому не загорнув його в газету або пакета і не виніс геть? Те саме – з сокирою. Це – знаряддя злочину. На ньому – відбитки пальців – убивчий доказ. Чи, може, Галан дозволив йому зайти до себе в кабінет не лише в плащі, а ще й в рукавичках? Гумових.

Ідемо далі. Скажіть, чому «злочинці» зв’язали покоївку не до скоєння убивства, а після? Хто так робить? Жертва могла заверещати, покликати на допомогу – перелякана покоївка вилетіла б на вулицю з криками і убивць тут же «взяли» б.

 Головне: навіщо її було зв’язувати? Навіщо залишати свідка, який може упізнати убивць в обличчя? Більше того – свідок той знав ще і як звуть одного з них, адже, не забуваймо, Лукашевич часто гостював в цьому домі і багато років знався з Галаном.

Невже Іларій Лукашевич був таким непрохідним ідіотом? А Стахура? Може, пожаліли жінку? Так самі ж «історики» зі смаком розповідають про нелюдську жорстокість Стахура. Помилуйтеся:

«До банди він вступив, коли йому виповнилося 15 років. Перше вбивство у цьому ж віці він вчинив після даної їм присяги на вірність бандерівському руху.

На путівці бандити, у тому числі і Михайло Стахур, зупинили воза, на якому їхали додому два колгоспники. Бандити доручили Стахуру застрелити їх, що він холоднокровно і зробив. Після чого він відрубав кисті рук убитих і розкидав їх по дорозі (знімки цього звірячого злочину я побачив в залі чекістської бібліотеки).

Другий злочин він скоїв разом з іншими бандитами в одному з сіл Львівської області. У це село по розподілу після закінчення педінституту приїхали зі східних районів України працювати в місцевій школі молоді учителі – чоловік і дружина з двома дітьми і старою матір’ю. В помсту за це бандити вирішили жорстоко розправитися з главою цього сімейства.

Одного разу надвечір вони прийшли до будинку учителя, де влаштували засідку, і коли він повертався додому з школи, схопили його, ввели у будинок, змусили роздягтися до нижньої білизни, поклали його на підлогу. І, незважаючи на прохання усієї сім’ї про пощаду, Михайло Стахур приставив до скроні учителя, що лежить на підлозі, ствол рушниці і що на очах плачучої дружини, дітей і старої матері вистрілив (http://www.voskres.ru/army/publicist/kravtshenko.htm).

Залишимо поза увагою такі дрібниці, як наявність у «молодого вчителя» на момент закінчення інституту двох дітей, так само, як і те, що убитий, якщо читати опуси про «звірства бандерівців» обов`язково мав бути учителем або, на крайній випадок – лікарем, але ніяк не секретарем парткому або чекістом. Тут цікаве інше. Необхідно було якось пояснити, чому Стахур управлявся з такою дивною зброєю, як сокира в той час, як мав при собі пістолета. Тому треба розповісти що сокира, виявляється, була улюбленою зброєю цього «профі».  Не проста сокира, а – гуцульська «бартка». До неї ми ще повернемося, а поки запитання до читачів: чи не занадто багато послужливі «убивці» залишили на місці злочину доказів? Чи не занадто багато зробили ідіотських помилок?

Автори статей про убивство Галана не можуть не не розуміти отих дивних обставин і мають якось їх пояснювати. Пояснення ті не викликають нічого, окрім питань стосовно інтелектуального рівня окремих працывникыв пера.

«Стахур так поспішав, що припустився серйозної промашки – він залишив в живих хатню робітницю Галана, яка потім в ході слідства і на судовому процесі у справі Михайла Стахура була одним з основних свідків» (http://www.voskres.ru/army/publicist/kravtshenko.htm).

Питання до автора: та навіщо ж було зв’язувати покоївку, навіщо було витрачати час на оте все, ризикуючи що в будь-який момент хтось увійде, або вийде Галан. З пістолетом в руці? Чому, якщо планували убити – не тюкнули тією ж сокирою по голові і – до побачення.

Втім, ця публікація не має нічого спільного з історіографією – суцільна брехня. Автор (чи автори) навіть не потрудилися верстати це з матеріалами офіційної справи. На суді демонстрували сокиру, яку злочинці залишили на місці убивства, а, якщо вірити «історикам»:

«…Стахур, сховавши за пояс під плащ скривавлену сокирку, швидко віддалився з будинку і сховався в надійному місці, на одній з вулиць Львова у своїх знайомих, а потім в нічний час виїхав з міста в ліс, де ховалася його бандитська група» (там же).

Питання до автора: а Ви пробували сховати «за пояс» гуцульську бартку довжиною в метр? Тим більше, закривавлену. Тим більше, що плащ залишився в будинку?

Сам Стахура показував, що покоївку зв’язували після убивства, а автори «публікації» подають все з точністю до навпаки:

«Хатня робітниця, підійшовши до дверей, запитала: «Хто там»? Той, що дзвонив відповів, що це він – Стахур. Упізнавши по голосу Михайла, вона відчинила двері. Стахур нестримно увірвався в передпокій, схопив хатню робітницю руками і забив їй кляп в рот, щоб вона не здійняла галасу, зв’язав їй руки і ноги шнуром від телефону, який він заздалегідь обірвав, щоб ніхто не зміг скористатися ним» (там же).

Агов, пане «історик»! А знаєте, чому Ви змушені брехати щодо зв’язування покоївки перед убивством? Тому що, тоді б не вийшло гомоніти про оту «промашку». Дійсно – після вбивства Стахура мав не в’язати, а убивати, бо залишатися хоча б на секунду у квартирі, де вистигає сіжий труп – смертельно небезпечно. Звісно, серед бандерівців, як і всюди, були кретини, але маємо великий сумнів, аби саме таких людей керівництво підібрало би для виконання небезпечного завдання, котре вимагало ініціативності, винахідливості й швидкого оперативного мислення. Пане «історик»! З брехнею завжди так – тут або тут – все одно «проколешся».

А куди у Вас подівся Лукашевич? Прибрали, аби не спіймали Вас на брехні, бо треба було б, треба брехати відносно знайомства Лукашевича та Галана. Тому замість цього молодика з`являється інший, з абсолютно іншим прізвищем. От цікаво, звідки вельми вчений автор статті Михайло Кравченко викопав прізвище Кременецьких замість Лукашевичів?

Ну, то – таке. То – пропаганда, а не історія. Жаль лише, що досі діти, особливо в Росії, виховуються саме на таких «високопрофесійних» та «об’єктивних» опусах.

А тепер тримаймося за стільця! Навіть на зрежисованому «суді» виплили досить незрозумілі і незручні для слідчих обставини. По-перше, чомусь не було (sic!) знято відбитки пальців із сокири. А Стахура так старався, аби вона потрапила до рук слідчих! Це навіть не халатність це – підсудна справа – за таке самих міліціянтів треба було б віддавати на суд народний. По-друге, свідок (та сама покоївка, що її так завбачливо залишили живою «бойовики») чомусь не змогла упізнати «бандитів»:

«…вона плуталась у описах зовнішності «вбивць», по різному називала кількість їхніх відвідувань квартири Галана ще до вбивства (за офіційною версією — для з’ясування обстановки)» (http://www.day.kiev.ua/69784/).

Інші свідки також поводилися невпевнено і давали дивні свідчення. Навіть за умови, коли, порушуючи всі процесуальні норми

«Практично всім свідкам у перебігу слідства, як видно з матеріалів справи, пред’являвся не сам Лукашевич, а його фото. На очних ставках, які проводились в ході слідства, жодного разу не було дотримано елементарних процесуальних норм (присутність, як мінімум 2—3 альтернативних підозрюваних осіб, наявність понятих тощо)» (там же).

Тут, скажете, протиріччя: якби НКВС «зшило» справу, воно подбало б про те, щоб свідчення не мали протиріч. Насправді, нічого особливого тут немає. Правда в тому, що розслідувала убивство міліція, як це й годиться, а «прибирало» Галана МДБ. Ті, хто це зробив не мали права координувати свої дії з НКВС, звідси – різнобій на початковому етапі. Потім, звичайно, все «устаканиться»…

Ще одне «упущення» слідства – не було зроблено порівняння кривавих відбитків взуття в кімнаті із взуттям обвинувачуваних. А відбитки ті – дуже цікаві: носки черевиків були напрочуд тонкі (особлива прикмета).

Тепер про зброю. Для пропаганди, для змалювання образу «кривавих бандитів» сокира як знаряддя убивства – саме те. Але спитаймо себе: чому не використали більш «чисту» зброю? Адже з матеріалів слідства відомо, що змовники мали при собі пістолети і навіть гранати. Для чого? Як амулети проти зглазу? І ось гранати спокійно лежать в кишенях, а з’являється сокира.  Не поста, а – специфічна.

«Микита Хрущов особисто інформував про смерть Я. Галана Йосипа Сталіна, причому для «колориту» сказав, що вбивці користувалися гуцульською сокирою-барткою» (http://uk.wikipedia.org/wiki/Галан_Ярослав_Олександрович).

Що це, прости, Господи, за зброя для атентату? Бартка, нагадаємо, це – сокирка-ціпок на довжелезному, близько метра дерев’яному руків’ї, аби зручно було горами дряпатися. У Львові носити таке… чудо було б трохи незручно. Навіть під плащем. А ще була підла міліція, яка полюбляла зупиняти людей на вулиці просто так і для перевірки документів. Це ж Західна країна кінця 40-х років, тут «бандера» на «бандері»!

Цікаво, що і Галан ніяк не відреагував, коли убивця вовтузився, виймаючи довжелезне знаряддя убивства з-під плащу? Засліп і оглух?

Словом, бартку для убивства журналіста могли вибрати спецслужби СРСР, аби додатковим «колоритом» вказати на «українсько-німецьких націоналістів», але ніяк не самі «бандьори». І не вірте писакам, котрі розповідають, що сокира була улюбленою зброєю Стахура. Не такі вже бандерівські бойовики дурні були, аби даремно ризикувати.

Ну і, нарешті, головним «доказом» на суді стали, як це тоді практикувалося, «зізнання» самих підсудних. При цьому підсудні несли відверту ахінею з написаного їм заздалегідь тексту. Ось витяг з протоколу допиту Олександра Лукашевича:

«...Я з малих років виховувався в націоналістичному дусі, а з возз’єднанням західних земель України з УРСР — у дусі ненависті до Радянського Союзу. Мій батько, будучи уніатським священиком, був націоналістом, сліпо схилявся перед реакційним Ватиканом і негативно ставився до всіх заходів Радянської влади» (http://www.golos.com.ua/Article.aspx?id=150535).

Це говорить український націоналіст? «Возз’єднання»? «Реакційний Ватикан»? Це – слова з «Правди» або «Радянської України», але ніяк не «ідейного бандерівця». Так би міг написати Галан, але ніяк не сказати – Лукашевич, у котрого за плечима (буцімто) дев`ять убивств.

Покази батька братів Лукашевичів:

«Запитання: Антирадянські переконання ваших синів сформувалися не без вашої участі? Чи не так? Відповідь: Безперечно. Будучи сам священиком греко-католицької церкви, реакційно-націоналістично налаштований, я у такому саме дусі виховував своїх синів» (там же).

Тут коментарі зайві.

Ну і, нарешті, контрольний постріл, якщо ще залишаються такі, хто вірить у версію про причетність Стахура та Лукашевича до убивства Галана. Іларій Лукашевич на момент здійснення злочину мав… стовідсоткове алібі! В той день і в той час, коли убивали Галана, Іларій знаходився в лікарні, де йому видаляли гланди.

Тут у МДБ вийшов прокол: це та сама добре відома оперативникам дрібниця, яку не можна врахувати, але яка може «спустити в унітаз» ідеально прораховану операцію.

От і довелося терміново «вживати заходів» - з книгою відвідувань лікарні трохи «попрацювали». Виривати сторінку не наважились – надто грубо й підозріло. Зробили простіше – підправили ініціали в запису. Таким чином, вийшло, що якийсь Лукашевич був в лікарні, але – точно не цей. Дешево й сердито.

А от сторінку в клінічному журналі, тобто там, де записи робляться більш детально – вирвано. Інакше не можна було: тут ім’я та по батькові пацієнта пишуться повністю, а також місце проживання, місце роботи… Аякже – на підставі чого бюлетень в разі чого видавати?

Як пояснили вирвані сторінки на слідстві? Дуже посто: справа рук поплічників Лукашевича. Медсестру, котра вела той журнал, було заарештовано за звинуваченням у підробці медичних документів. ЇЇ подальша доля не відома, на процес в якості свідка, вона, ясна річ, не потрапила.

Не потрапив і лікар, що оперував Лукашевича. А він же міг бути ключовим свідком захисту! Та і не було ніякого захисту. Зверніть увагу: «кривавих убивць» судив військовий трибунал. Чому? Бо так простіше. Для обвинувачення. Там і прокурор і «адвокат» - з однієї контори – військової прокуратури, роблять те, що наказують. Без запитань та заперечень.

Сучасні історики вважають, що і брати Лукашевичі, і їхній батько, і інші фігуранти справи були просто «цапами-відбувайлами». На когось з націоналістичного підпілля треба було «повісити» убивство Галана. Вибір упав таким ось чином…

Тим, кому ще сниться «рука Бендер» в цій справі, повідомимо ще кілька фактів, які прихильники версії «руки ОУН-УПА» намагаються не афішувати.

1. Незадовго до загибелі Галана його було звільнено з посади кореспондента газети «Радянська Україна». В Радянському Союзі часів Сталіна це – знак майбутньої біди.

2. В останній час його п’єси потрапили під цензуру, було заборонено їх друк.

3. За тиждень до загибелі у Галана забрали іменний пістолет, який колись видали для самозахисту.

4. Самі бандерівці твердо заперечують причетність до вбивства Галана. Хтось може сказати, що їм нема віри, проте, тут не все так просто. Останній головнокомандувач УПА В. Кук стверджував, що убивство Галана було націоналістам не вигідне. Адже (так воно й вийшло) потягло б за собою репресії, більш жорсткий поліційний режим, масові обшуки, тощо.

До речі, в таких випадках бандерівці заздалегідь підкидали жертвам текст вироку «Іменем українського народу», в якому повідомлялося що об’єкт засуджений до страти за те і те, і навіть давався час для того, аби добровільно покинути терени Західної України. Справедливості ради треба сказати, що тим вироком цілком міг бути «лист», про який говориться нижче, але ми зможемо судити про це лише коли отримаємо всі розсекречені документи «справи Галана».  

«Історик Роман Генега з архівних джерел довідався, що восени 1949 року на Галана було вчинено замах під час його прогулянки у Парку імені Богдана Хмельницького. На думку самого письменника, стріляли, очевидно, з військового тиру на Цитаделі. У жовтні 1949 року Ярослав Галан повідомив заступника начальника Червоноармійського РВ МДБ м. Львова капітана А. Дмитрієва про те, що він отримав листа з погрозами на свою адресу. Але той проігнорував звернення, заявивши, що «такий великий письменник нікому не потрібний». Уже після смерті Галана цей факт оприлюднила друкарка цього відділу МДБ Куренкова. Факт звернення підтвердили і двоє оперативників. Але невдовзі Куренкову звільнили з роботи… Сукупність цих та інших фактів свідчила про наближення трагічної розв’язки. Мавр зробив свою справу… Якось Галана запитали, чи не боїться він помсти за свої викривальні памфлети і статті? Відповів так: « Я не чужих боюся, я своїх боюся...» (http://ua-reporter.com/print/67576).

Красномовно, чи не так?

Ну і, нарешті, повертаючись до дивного судового процесу, треба розповісти таке. Коли Стахур почув вирок (смертна кара), він

«…заголосив – «я не винен, я не вбивав». І, найголовніше, - на повний голос кинув суддям: «ми так не домовлялися...» (http://oun-upa.org.ua/articles/galan.html).

 Про що таке «домовлялися» органи держбезпеки з «підлим убивцею» ми зараз не знаємо. І довго ще про те не дізнаємося. Адже чомусь, всупереч всякій логіці, справа убивства Галана досі знаходиться під грифом «Таємно».

Ото і питання: що ж там ховають, якщо Галан – справжній, а не картонний герой?

В якості такого собі постскрптуму ми вибрали закінчення статті Вахтанга Кіпіані про Ярослава Галана в газеті «Київські відомості»:

«Товариш Галан убив себе сам. І не важливо чия рука – бандерівська або беріївська – обрушила сокиру на його талановиту голову. Упродовж декількох десятків років він – з гнівом і пристрастю – виступав проти базових, «націєутворюючих», цінностей тодішнього галицького суспільства. Приміром, в досить образливій формі знущався над греко-католицьким духовенством і, як вінець, «плював» на Папу. Він розміняв своє життя на комуністичні цінності. Смерть за смерть. Галан і ОУН виявилися квити.

«Мавр зробив свою справу». І в якийсь момент виявилось, що Галан був потрібний і червоним, і червоно-чорним – але тільки мертвим» (http://oun-upa.org.ua/articles/galan.html).

Як це вірно!

З картонними героями завжди так…

ПАВЛО  ПРАВИЙ