Переяславська рада чи... зрада?

Ця подія, напевне, є найдискусійнішою в історії України і найболючішою точкою у її взаємовідносинах із своїм історичним сусідом – Російською федерацією. Оцінки її коливаються від різко негативних (націоналісти) до беззастережного сприйняття як найважливішого пункту в історії нашого народу (комуністи та російські шовіністи).

В цей день, 358 років тому в м. Переяславі відбулася вікопомна Переяславська рада, з якої почалися трьохсотрічні поневіряння України.

Протягом не лише останнього часу, але і минулих десятиліть і століть історики сперечалися (і сперечаються досі) відносно характеру угоди між Україною та Московією, яку було складено після Переяславської ради (т.з. Березневі статті). Хтось бачить в ній лише союзницько-васальний характер, тобто не включення України в склад Московського царства, а лише військово-політичний протекторат при збереженні політичної незалежності України; хтось (значно менш аргументовано) доводить тезу про апогей віковічних устремлінь українців опинитися в складі Москви («воз`єднатися»).

Але ми ні того, ні того доводити не будемо. Ми звернемо увагу читача на кілька обставин, які, на нашу думку багато про що говорять, а він вже нехай робить власні висновки.

1. Зазвичай нам розповідають про те, що у Хмельницького не було іншого виходу, окрім як піти «під високу руку його царської величності», оскільки Україна була вкрай виснажена війною і далі не могла протистояти Польщі.

В це ми не повіримо, і от чому. Першого листа з пропозицією щодо зверхності Москви Богдан Зіновій Хмельницький відіслав царю ще 18 червня 1648 року, після серії блискучих перемог над поляками, в зеніті власної військової могутності.

При цьому не треба забувати, що були і листи до польського короля. Почитайте їх – повне враження того, що Хмельницький страшенно вибачається перед поляками за те, що змушений їх бити, і переконує: нічого іншого він не хоче так сильно, як знову «злитися в екстазі» в межах однієї держави. Якщо йому та його людям забезпечать…

Що забезпечать? Дивіться кінець статті.

2. Розповідають, що козаки й селяни України тільки й мріяли про «возз’єднання» і Хмельницький тим своїм кроком здійснив ті сподівання.

Насправді  перемовини Хмельницького з Москвою чомусь ішли в таємному режимі, про них було відомо лише кільком людям з числа найближчих і найвірніших «Хмелю», переважно – родичам та друзям. Від решти козацької спільноти, духовенства та простих селян факт перемовин Хмельницький приховував.

3. Кияни, полтавчани, жителі інших міст, містечок та сіл радісно зустрічали московське посольство. На цю тему навіть кілька шикарних картин написано.

Насправді, коли стало відомо, що в Україну їде посольство Бутурліна і постало питання про місце проведення «Ради», митрополит Київський Сільверст Косов виступив проти самих переговорів взагалі і їх проведення зокрема, кияни були налаштовані не менш рішуче. В цих умовах, побоюючись повстання проти себе, Хмельницький навіть не наважується іти до Києва з Чигирина, де він перебував, і вирішує проводити «Раду» в Переяславі, де полковником був його друг і зять Павло Тетеря.

4. «Переяславська рада» стала апофеозом всеукраїнського прагнення до «возз’єднання».Величезний натовп народу, серед якого були представники всіх куточків України, козацьких полків, міщан та духовенства з радістю присягнули на вірність царю з криками «Хочемо під царя московського, царя православного»!

Насправді присягу цареві на «Раді» склали лише 284 особи, переважно жителі Переяслава та представники від трьох козацьких полків – Київського, Чернігівського, Переяславського.

За свідоцтвами очевидців, козаки канчуками зганяли мешканців міста складати присягу, а переяславського війта, який відмовлявся іти на присягу під приводом хвороби, принесли на ліжку. Цікаво, якщо від тих 284 відмінусувати тих, кого змушували присягати під батогами, скільки залишиться?

Жоден з представників українських міст, в тому числі таких, що мали Магдебурзьке право на «Раді» присутніми не були.

5. Всі авторитетні козацькі вожді висловили глибоке задоволення вчинком Хмельницького та його родичів.   

В дійсності запорозькі козаки на чолі з Іваном Сірком категорично відмовилися складати присягу цареві і виступили проти угоди. Таку ж позицію зайняли знамениті козацькі полковники Іван Богун, Осип Глух, Григорій Гуляницький, Петро Дорошенко, Михайло Ханенко. Іван Богун і пізніше відмовився присягати.

Відмовилися присягати козацькі полки Полтавський, Кропивнянський, Уманський, Брацлавський. В Полтаві та Кропивні царських послів побили киями.

6. Найщасливішою переяславська угода була для українського православного духовенства, яке лише в Москві бачило свій захист від нелюдських знущань польських католиків.

Але чомусь православні церковні ієрархи на чолі із самим митрополитом Сільверстом Косовим відмовилися присягати на вірність цареві, освячуючи своїм авторитетом рішення «Ради». Хмельницькому довелося іти на шалений тиск, аби змусити ієрархів себе підтримати.

7. В складі Московського царства українці жили довго і щасливо, і не мислили себе інакше, як бути малоросами при великоруському «старшому браті», аж поки підступні «бандери» не вирвали наївних українців із щасливої родини.

 Насправді, вже за кілька років козацькі полковники, які переконалися в тому, наскільки «крєпкоє» царське слово билися за те, аби позбутися такого «щастя» та викинути московських воєвод зі своєї землі. Серед них були й ти, хто організовував «Раду» і гнав українців на присягу батогами – той самий Павло Тетеря, наприклад.

Що там говорити, коли сам Богдан Хмельницький повідомив «доброго» царя про те, що розриває угоду через невиконання Москвою власних зобов’язань. В пошуках союзників проти Польші (і Москви) Богдан навіть звернувся до Швеції, але… Але тут, дуже вдало для Олексія Михайловича, Хмельницький помирає від якоїсь швидко прогресуючої хвороби.

А далі… Далі відомо що – Руїна. За московських соболів і польське золото, за турецьке срібло і татарську військову допомогу українські козаки різали один одного, спустошуючи власну землю, налаштовуючи проти себе гречкосіїв, які вже не бачили різниці між козаком і татарином, московітом і поляком, турком і німецьким ландскнехтом-найманцем.

І зникла Україна з мапи. А постала Малоросія.

Словом, подумати є над чим. Нікому не нав’язуємо своєї думки, але те, що Переяслав не брав до уваги (і не збирався цього робити) інтересів селянства, міщан та духовенства свідчить про те, що той акт був ініціативою лише окремої, і не найбільшої частки козацької старшини на чолі з Богданом Хмельницьким.

Значна частина козацької старшини не бачила себе лідером нації, і не бажала цієї ролі. Інтереси її були куди приземленішими – ставочок, млиночок, земельки трохи. Бажано – із «людішками». А хто цих «людішек» забезпечить – московський цар чи польський король – не суть важливо.

Чому ж дивуватися, що пізніше нащадки тих, хто «бив чолом» Олексієві Михайловичу, радо приймуть дворянство і… кріпаків.

Та про це докладніше, якщо хто цікавиться – «Як козаки країною торгували»: http://polis-luga.blogspot.com/2011/06/blog-post_08.html#more

А нам всім – урок. Бо тоді – Переяслав, а нині – Харків; тоді – «висока рука московського царя», а зараз – Митний союз та Єдиний економічний простір; тоді – посольство Вишняка, зараз – делегація Азарова; тоді ставочки і млиночки а зараз заводики й шахточки.

Історія має тенденцію до повторення?

Ось так нам показували Переяславську раду. Звичайно, ні батогів, ні опозиції. Всі обіймаються від щастя. І площа не вміщує бажаючих порадіти й присягнути.

Присягає гетьма України. Рік 1654.

А так присягає український Президент? Рік...