Загальна кількість переглядів сторінки

понеділок, 18 лютого 2013 р.

Легенди радянського стьобу. Ленін та Пічник.


Недавно щось привело на горище в маминій хаті. До рук потрапила «Родная речь» ще радянських часів, почав гортати…
Один відомий вірш навів на думку, яка вже не є новою: яким же щільним був пропагандистський тиск на радянську людину! Тому навіть зараз для декого «Лєнін всєгда живой!», адже важко позбутися того, що закладено на рівні підсвідомості ще змалечку. Згадалися слова відомого письменника-історика Віктора Суворова: «Дайте мені пару років, штат професійних базікал і усі ресурси держави з правом знищувати мільйони невдоволених, і я вам з плішивого, гаркавого імпотента, збожеволілого на розстрілах дітей, сотворю генія всіх часів і народів!»
Іноді в минуле треба дивитися з гумором. З іронією. Навіть – із сарказмом. Спробуємо і ми певний «стьоб» над прийомами й методами радянської пропаганди, а також якістю замовлених нею віршиків.
Отже.
Александр Трифонович Твардовский.
Ленин и печник.

В Горках знал его любой,
Старики на сходку звали,
Дети - попросту, гурьбой,
Чуть завидят, обступали.
В Горках Лєніна дійсно, знали всі. Знали покоївки й кухарки, швейцари і садівники, псарі й конюхи, прибиральниці та охоронці. А як інакше? Дворові люди мають не лише знати в обличчя свого пана, але й бути обізнаними в усіх його «маленьких слабостях», особливостях характеру, аби встигнути вчасно догодити і не потрапити під батоги.
А от щодо сходок в Горках… Не було такого, і бути не могло. Чисто технічно. «Сходками» в народі звалися сільські сходи, зібрання мешканців села, на яких вирішувалися поточні й нагальні проблеми общини. Ясно, що товариш Твардовський, наївно змальовуючи як Лєнін нараді з селянами надавав перевагу перед засіданнями Ради народних комісарів РСФСР, виконував певне замовлення, аби показати «людяність» вождя та його «близькість» до простого народу.
Насправді… Насправді Горкі, де жив Лєнін (повна офіційна назва «Вишні Горкі») це – не село. Це маєток. Панська садиба. Одна з найрозкішніших на той час. А в маєтку є місце лише дворовим людям.
Було і село, але знаходилося воно від садиби далеченько і жодного стосунку до резиденції, окрім назви, не мало, бо землі навколо села ніколи не належали власникам Вишніх Горок. По суті, ця резиденція була простим заміським маєтком.
Правда, є один варіант, за якого Лєніна в Горках якість «старікі» могли кликати на «сходку». Як відомо, це слово (як варіант – «сходняк») в кримінальному середовищі означало нараду злочинних авторитетів, і це слово цілком можна застосувати до засідань Революційної військової ради або Ради народних комісарів, членами яких були такі відомі уркагани з кількома «ходками» за плечима, як «мокрушник» Михайло Фрунзе, який в 1907 році убив знаменитого поета Ілью Чавчавадзе, та (навіть без санкції керівництва, просто по «бєспрєдєлу») – урядника Микиту Пєрлова; Леонід Красін, причетний до незаконного обігу зброї та вибухових матеріалів, убивств і тероризму; Йосип Сталін, організатор та керівник банд, які займалися розбійними нападами на банки, каси, приватні квартири та поштові карети.
Може, Твардовський, коли писав так, теж «стібався»?
А от щодо дітей, які натовпом обступали Ілліча – чистий поклеп, адже, незважаючи на всю увагу, що її приділяли комуністи пропаганді, немає навіть однієї фотографії, де б Лєніна було знято в оточенні дітей. Тому доводилося наймати за грубі гроші художників, які писали картини на відповідну тему. При цьому слід відзначити, що як правило, навіть у талановитих майстрів пензля виходила бездарна мазня, яка в цілому відповідає якості віршиків, подібних до цього.
В середовищі поетів, художників та скульпторів «ленініана» вважалася «халтурою», за котру гарно платять, але котру якось наче б і ганебно виконувати. Тому кожен намагався отримати замовлення на бюсти, портретик або хоча б віршик «до ювілею». Але при цьому над вождем і стьобалися «не по дєтскі», змагаючись хто хитріше й прозоріше натякне на якесь непорібство.
Щонайголовніше, стьоб по відношенню до вождів (не обов`язково саме Лєніна) вважався «гарним тоном»! Адже класно було вийти покурити на сходи з приятелями під час тусовки в котрійсь з квартир лєнінградських інтелігентів і, на кепкування щодо "останнього крутого замовлення", поплескати товариша по плечу і підморгнути: старий, тиж все розумієш...
Так поставали пам`ятники вождям з непропорційно довгими кінцівками, руками в кишенях, де ті руки начебто щось тримають, або намацують, віршики а-ля "взвєйтєсь-развєйтесь", тощо. До речі, "Взвейтесь кострами, синие ночи" - офційний марш радянської піонерії, написаний на основі маршу солдата з опери Шарля Гуно "Фауст". Хто знає, може оцінити ступінь "стьобу" автора музики Сергій Кайдан-Дешкіна, решті повідомимо, які слова через музику вклав радянський піаніст в уста юним піонерам (виділення курсивом наше, - П.П.):
В битвах и штурмах
               Дни наши мчатся;
               Стены и девы
               Нам покорятся.

Народу таке ставлення представників радянської творчої інтелігенції до комуністичних вождів давно вже було відоме. Народ сам складав матірні або цинічні слова до відомих "патріотичних пісень". В народі ходили анекдоти про статуї Лєніна с двома кепками. Гадаєте, вигадка? Нічого подібного:
«... когда Петрозаводск освободили, то памятник вернули на прежнее место, но оказалось, что голова была сильно повреждена. А у Ленина в руке была шапка. Так как голова была повреждена, то отдали приказ отлить новую голову. Голову отлили. В шапке. И после того, как ее (голову) соединили с туловищем получилось так, что Ленин стоял с двумя шапками. Какое – то время он так и стоял, пока не отлили новую (третью уже) голову...» (http://www.otzyv.ru/read.php?id=22698).
Майстри-ливарники – лише виконавці. Відливають вони різні штукенції в ливарних формах, які створюють інші спеціалісти. В даному випадку йдеться про пам’ятник, отже без скульптора не обійшлося. Питання: куди він дивився? А робітники, які приварювали голову? Ось вам, шановні, справжнє ставлення пролетаріату до свого вождя!
В тому ж Петрозаводську стоїть пам’ятник Кірову.
«…если встать у одной из центральных колонн тетра, который находится прямо за памятником, и взглянуть на Кирова, то его рука пикантно расположится прямо между ног» (http://stranstvie.com/text/364).
Стьоб скульптора? Звичайна байка? Але зверніть увагу: бронзовий Сергій Миронович, явно проголошуючи якусь промову, або щось комусь вазуючи, тримає ліву руку в кишені штанів. Той, хто пройшов через радянську, російську або українську армію, не дасть збрехати, що сержант або навіть командир взводу, побачивши, як солдат тримає руку в кишені, на це скаже.  Сержант негайно прокоментує, що саме бідний солдатик тією рукою робить і, під загальний регіт, червоний від сорому новобранець руку з кишені поспішно висмикне.
  http://www.otzyv.ru/read.php?id=22698

Ось і виходить логічний ланцюжок: Кіров – у військовій формі - рука в кишені - радянський скульптор служив в армії – стьоб…
Звичайно, дві кепки – виключення, випадок, бо проект будь-якого пам’ятника проходив довгий процес узгодження в різних інстанціях і сміливий (або дурний) скульптор загримів би до концтабору ще на стадії, так би мовити, ескізу, але… Але як тільки ви давалася нагода, через екстремальну ситуацію, або якщо гарантувалася анонімність – одразу з’являвся стьоб.
Народ теж не відставав від інтелігенції, на Донбасі, наприклад, було модою на свято всунути в простягнуту руку бронзового істукана пляшку з-під горілки, або підвісити шматок ліверной ковбаси "котяча радість".


Ось тут (це Кострома), чітко видно, що руки Лєніна (при чому не лише та, що її простягнено, але й та, що в штанях) – непропорційно довгі.

                                              http://d3.ru/comments/307369/
А ось це – взагалі повний… стьоб. Удмуртія. Селище Уізнер. Лєніна «шторміт». Такий точнісінько нетверезий пам`ятник стояв в м. Зеленодольськ під Москвою.

  Проте ми серйозно відволіклися. Маємо повертатися до теми Лєніна та пічника. 

Был он болен. Выходил
На прогулку ежедневно.
 С кем ни встретится, любил
Поздороваться душевно.
Це правда, Лєнін дуже полюбляв гуляти в околицях садиби. Коли був при здоров`ї. От тільки, пішки ходив рідко – все більше «рассєкал» на автомобілі «Рено», який тримали саме для прогулянок (для ділових поїздок були інші авто – «Роллс-Ройс» та «Паккард»), або на фаетоні «Гірський орел». В зимовий же час вождь пролетаріату полюбляв проїхатися навколишніми полями в єдиних у світі напівгусеничних санях на базі «Роллс-Ройса», що їх спеціально для Лєніна виготовили на Путіловському заводі, переробивши автомобіль, придбаний за 3 тис. фунтів (на нинішній курс приблизно 500 тис фунтів), саме в той час, коли тисячі людей в Україні та на Поволжі мерли з голоду.

«Купленный в 1921 году Rolls-Royce Silver Ghost, был по просьбе Ленина переделан на Путиловском заводе: с лыжами, закрепленными на передних колесах, и резиновыми траками вместо задних – он идеально подходил для езды по снегу. На этом вездеходе Ленин ездил из Москвы в Горки и по Подмосковью (согласно путевым листам, по 60–70 верст в сутки)»
Тож про мандри громадянина Ульянова пішки, як то Твардовський змальовував в наступній строфі – нахабна вигадка.

За версту - как шел пешком -
Мог его узнать бы каждый.
Только случай с печником
Вышел вот какой однажды.

Видит издали печник,
 Видит: кто-то незнакомый
По лугу по заливному
Без дороги - напрямик.
Треба пояснити от що. Дивлячись який саме той заливний луг. З самої назви видно, що це луг, який заливався водою. Були такі, де вода перебувала лише під час половіддя, півтора-два місяці, і сходила десь до червня – такими лугами гуляти можна було.
Але існують луги інші. Тут вода перебуває постійно, ґрунт просякнутий вологою і нагадує болото. Часто на таких лугах і сіно косять босоніж, або в чоботах. Тож лише психу може прийти у голову влаштувати тут прогулянку. Може, Твардовський не знав, що то є за звір такий – заливний луг? Не міг не знати, оскільки народився на хуторі Загір`я в Смоленській області, і земля тамтешня, що належала його батькові, була саме… заливною:
«Земля эта — десять с небольшим десятин — вся в мелких болотцах и вся заросшая лозняком, ельником, березкою…» (http://ru.wikipedia.org/wiki/Твардовский,_Александр_Трифонович).
Тож вважатимемо, що Олександр Трифонович мав на увазі такий луг, що висихає. Нехай.
Але як пояснити, що хворий Лєнін блукав не стежками, не дорогою, а лугом? Це, скажемо вам, дуже сер`йозне навантаження на організм.
Поглянемо на карту. Заливний луг може знаходитися лише в річній заплаві. Річка тут є. Найменша відстань до садиби Лєнінскіє Горки – близько трьох кілометрів. В один бік. Це – по прямій. Увага, питання: це ж яка нечиста сила занесла вождя світового пролетаріату в таку далечінь, самого, без супроводу і охорони? А раптом якийсь буржуїн недобитий підстереже десь за кущем? Або куркуль недорізаний? Он, Твардовський пише – за версту кожна собака упізнавала вождя. Чим же займався в цей час начальник охорони Лєніна Пакалн Петро Петрович? Козла забивав з колегами? Або у футбол грав з рештою охорони на просторих галявинах Горок? А що, могли -ленінських охоронців (20 осіб) якраз на дві команди і набиралося. І це після замаху Фані Каплан?
   
А печник и рад отчасти,-
По-хозяйски руку в бок,-
 Ведь при царской прежней власти
Пофорсить он разве мог?
Це – пропаганда. Треба було показати безправність простого люду за часів царату. Насправді, за «прєжнєй» влади пічник міг «пофорсіть», ще і як. На це існував мировий суд. Якщо пічник захотів би, міг звернутися до суду окружного, громадянська палата якого саме й розглядала подібні позови.
Та що там, сам Владімір Ілліч, коли ще не був генієм всіх часів і народів, а лише починав займатися підривною діяльністю, свою нетривалу кар`єру помічника присяжного повіреного розпочав саме з таких справ. Нам же і розповідали, що благородний Ілліч брався захищати бідних селян і вигравав справи одна за однією, мов пиріжки пік. Правда, тепер з`ясувалося, що з трьох десятків справ Лєнін виграв лише одну, причому – свій власний позов до купця Арєфьєва (це коли купчина не побажав дозволити Іллічу безкоштовно перепливти човном перевіз, яким володів).  

Грядка луку в огороде,
Сажень улицы в селе,-
Никаких иных угодий
Не имел он на земле…
Це може бути. Безземельних селян в Російській імперії вистачало, але звернемо увагу, що герой віршу – не селянин, а пічник, тобто – «мастєровой», як їх тоді називали. Основним видом його діяльності була побудова та ремонт груб, коминів, пічних туб, тощо, і на обробку землі у нього просто не вистачало б часу. Ну, то таке. Більш цікавим те, що насправді пічник не міг пишатися тим, що став власником «угодій» через наявність отого заливного лугу. Справа в тому, що… Ні, про це скажемо нижче.

- Эй ты, кто там ходит лугом!
Кто велел топтать покос?! -
             Да с плеча на всю округу
            И поехал, и понес.
А це вже клініка. Чистої води. Якщо припустити, що це правда, і пічник лаявся, мов… пічник за те, що хтось «топче покос», то таку людину треба негайно везти до лікарні.
Пояснюємо тим, хто не знає сільських реалій: жодному нормальному мужикові не прийде в голову репетувати, мов різаному, через таку мізерну причину.
 Слово «покос» має два значення: власне сам луг з травою, а також вже скошену траву, що сохне, або висохла і чекає на те, аби її прибрали.
Так от. Якщо це був луг з травою, яку ще не скошено, пічнику навіть не думку не спало б волати, мов навіженому на людину, яка той луг «потоптала».
По-перше, пічник не міг лаятися, бо власником того лугу… не був. Сільські мешканці не дадуть збрехати: луки, а особливо такі цінні, як заливні (заплавні) в сільській громаді не ділилися.  Вони були спільною власністю, і громада лише кожного року розподіляла площу лугу, яка має дістатися тому або іншому селянину. Кожен міг косити сіно сам, але таке бувало рідко – переважно це робили спільно, а потім лише ділили валки – де чиї відповідно до узгоджених раніше ділянок.
Гаразд, нехай пічник вступився за свій власний шмат (хоча дивно, що таємничий перехожий, за якимось дивним збігом, поперся саме на тій ділянці, що належала пічникові), який збирався косити самостійно. Можемо навіть погодитися з тим, що пічник виявився особливо свідомим, і вступився за громадську власність. Але тут маємо по-друге… 
По-друге, трава – то вам не покопана під часник грядка. Трава – вона жива. Вже за годину-дві трава, що її прим`яв перехожий, підніметься, і те, що тут хтось пройшов, зможе визначити хіба що великий слідопит Чингачгук. Це будь-який сільський хлопчина знає. Якби пічник прибіг до села з воланнями, що хтось топче траву на лугу, мужики лише б з професійною цікавістю спитали, що таке особливе той пив…
Якщо ж  «покос» мався на увазі скошене вже сіно, що сохло на лугу, тоді обурення пічника викликає ще більше здивування. Траву на сіно косять у валки. У валках воно й сохне. Між тими валками – відстань у ширину на замах косою. Тож іде собі людина по скошеному лугу, переступає через валки, або навіть вздовж них, стернею - чого ж репетувати?
Словом, на блатному жаргоні поведінка пічника має трактуватися як «наїзд по бєспрєдєлу». І кожен поставився б з розумінням, якби Ілліч дав скандалісту в пику. Без зайвих слів, а тим більше – вибачень.
Але Ілліч також не ликом шитий. Давайте поглянемо, що він робить.

          Разошелся,
         А прохожий
        Улыбнулся, кепку снял.
       - Хорошо ругаться можешь! -
        Только это и сказал.
Картуза Ілліч, звичайно, мав знатного. Знаменитого картуза. Але от питання: а навіщо його знімати перед отим скандалістом. Власне, на ті часи такий жест означав не лише визнання провини і каяття, але також і слуги перед паном, підлеглого перед начальником, молодшого за віком перед поважним старим. І добре, якщо Лєнін зняв картуза тому, що пічник був старший за віком.
Та насправді, ми маємо тут погодитися, що тут є натяк Твардовського, стьоб; що це вождь так натякав дурному пічникові: не впізнав мене в картузі, знімаю, подивися, хто перед тобою!  Телебачення тоді, звісно, не було, але доста і газет – там щодня публікувалися портрети Лєніна, Троїцького, Якова Мойшевича Свєрдлова та інших вождів. А комісари в кожному селі заганяли до «ізби-читальні» все доросле населення і доки не переконувалися, що кожен прочитав (або прослухав) увесь матеріал газети – від першого рядка до останнього – не випускав навіть до вітру. Це не рахуючи величезних портретів пролетарського вождя в тій же читальні та в сільраді…
І цей натяк будь-який селюк зрозумів би й оцінив.  Прикусив би язичка. Бо якщо раніше «гальмонув», то зараз вже до нього мало дійти хто це перед ним стоїть. Навряд чи в околишніх селах була хоч одна людина (про це Твардовський і пише), яка б не знала, хто поселився в колишніх панських хоромах Горок. Хіба що якийсь гіркий алкоголік, що не просихає…

  Постоял еще немного,
 Дескать, что ж, прости, отец,
 Мол, пойду другой дорогой...
Тут бы делу и конец.

Но печник - душа живая,-
Знай меня, не лыком шит! -
Припугнуть еще желая:
- Как фамилия? - кричит.

Точно Вам кажу, шановний Читачу – алкаш. Безмозкий. Відомий всій окрузі скандаліст. Може навіть – псих районного масштабу.
Навколо нікого немає, тобто все відбувається без свідків. То що ж дасть дебоширу прізвище незнайомця, що ризикнув прогулятися зеленою травичкою? Що з тим прізвищем пічник робитиме? В міліцію поскаржиться? До суду? В Кремль?
Звісно, Іллічу все це набридло. Приколи – приколами, але вже час обідати, кухарка фазанчика засмажила. По-царськи. А тут це чудо. Тому…

Тот вздохнул, пожал плечами,
 Лысый, ростом невелик.
             - Ленин,- просто отвечает.
- Ленин! - Тут и сел старик.
Це – найзнаменитіша строфа всього вірша. Тема численних каламбурів та анекдотів. Навіть школярі в радянські часи, під впливом ворожої пропаганди, несвідомо забувши моральний кодекс піонерії, жартували щодо отого «сєл».
А пригадуєте, як талановито й проникливо декламатори на різноманітних концертах "до ювілею" вимовляли останній рядок?
 Ні, точно – Твардовський в цьому вірші «стьобався». Не зрозуміло лише куди цензура дивилася. Пропустити таке!..
Проте ми звернемо Вашу увагу, Читачу на інше. Погляньте-но на вчинок Володимира Ілліча. Оце так скромність! Оце так людяність! Оце так чуйність!
Хочеш уникнути скандалу? Нема проблем – бачиш же, не впізнав цей дивак тебе, то що маєш робити? Звісно, нічого іншого, як на питання про прізвище чесно відповісти: Ульянов!
Натомість (якщо уявити неможливе й припустити, що слово «сєл» означало не упакування бідного пічника охороною в кайдани і відправку на цугундер, а – крайню ступінь шоку мужичка), налякавши візаві, добряк-Ілліч навіть не подумав заспокоїти бідолаху.
Якби був Ілліч нормальною людиною, посміявся б, поплескав по плечу мужичка, мовляв, нічого, буває, анекдота розповів… Замість цього, еталон доброти, налякавши пролетарія до півсмерті, просто повернувся й пішов геть, мовляв, замислися над своєю поведінкою, поплач ночами, тремтячи, й прислуховуючись до кожного шурхоту за вікном, тижнями й місяцями.

День за днем проходит лето,
Осень с хлебом на порог,
И никак про случай этот
Позабыть печник не мог.

А по свежей по пороше
Вдруг к избушке печника
На коне в возке хорошем –
Два военных седока.
Знову, м`яко кажучи, неправда. Ми не можемо в оточенні Лєніна в Горках уявити нікого, хто б носив військову форму. Конюхи? Прибиральники? Кухарі? Навряд. От кому було категорично заборонено одягати військову форму, так це – охоронці. Бо у охоронців служба така – не виділятися на тлі водіїв-секретарів-садівників…
І тим більше, навряд чи вони б приїхали кіньми. У них що – машин було мало? Нагадаємо, що лише особисто Лєніна обслуговували мінімум шість автомобілів, включно з суперрозкішним «Delanay Billville», який раніше належав імператорові Миколі ІІ і не рахуючи вже згадуваних автосаней.

Заметалась беспокойно
У окошка вся семья.
 Входят гости:
 - Вы такой-то?.
 Свесил руки:
 - Вот он я...

 - Собирайтесь! -
Взял он шубу,
Не найдет, где рукава.
А жена ему:
             - За грубость,
За свои идешь слова...

Сразу в слезы непременно,
К мужней шубе - головой.
- Попрошу,- сказал военный.
Ваш инструмент взять с собой.
За ідеєю, тут у нашого пічника мала б проклюнутися надія. Зауважмо, поет вірно змалював час: перший сніг, перші холоди – саме тепер найчастіше викликають пічника різні люди. Тож у нього мала б одразу спрацювати думка: ага!

Скрылась хата за пригорком.
Мчатся санки прямиком.
Поворот, усадьба Горки,
Сад, подворье, белый дом.
Насправді будинок не з`явився б перед стривоженим поглядом пічника так скоро, бо то було не просто «подворьє» - то, повторимося – величезний розкішний маєток! Лише городу при ньому було більш ніж 3 гектари!

    В доме пусто, нелюдимо,
    Ни котенка не видать.
    Тянет стужей, пахнет дымом,-
   Ну овин - ни дать ни взять.
Га, ага. Ось як жив Лєнін. В чомусь, що нагадувало сарай. Та ще й груба не горить. Холодно. Порожньо.
А тепер давайте поглянемо на той «овин» не через окуляри Агітпропу, а, так би мовити, власними очима.
«На 1-м этаже находятся: телефонная комната со старинным аппаратом; библиотека, в которой свыше 3 тыс. книг на русском и иностранных языках, газеты, журналы; зимний сад, в центре зала — киноаппарат; кинофильмы М.И. Ульянова сопровождала игрой на пианино. Узкая лестница ведёт на 2-й этаж. По просьбе Ленина были сделаны внутренние дополнительные перила, опираясь на которые он мог подниматься и спускаться по лестнице, не беспокоя медицинский персонал и родных. На 2-м этаже — комната В.И. Ленина, столовая, рабочий кабинет В. И. Ленина и комната Н. К. Крупской» (http://slovari.yandex.ru/~книги/БСЭ/Горки%20Ленинские/).
Це не рахуючи кімнат для гостей, прислуги, охорони, чегових лікарів.
Сад мав близько 500 яблунь, 300 вишень; в спеціальних ягідниках садівники доглядали 150 кущів чорної та більш ніж 60 кущів червоної смородини, 24 рядки малини, 26 – полуниці. Крім цього – оранжерея, в якій росли
«…цикламены, хризантемы, гелиотропы, гортензии, орхидеи, розы, оралии, сирень в кадках» (http://ru.wikipedia.org/wiki/Горки_Ленинские).
Скромний такий «сарайчик» на два поверхи. Невже тут була лише одна груба? І хто повірить, що численна прислуга (чергова медсестра, бібліотекар, садівник, кухарі, прибиральниці, завгосп, водії) довела садибу до такого стану? Хто повірить, що це дозволила охорона (два десятки здорових, на всі руки, мужиків)? Хто повірить, що ремонтувати грубу послали за якимось сільським пічником, а не привезли спеціаліста, 20 разів перевіреного особисто головою ВЧК Дзержинським?
Брехня все це.
Власне, цей коментар можна було б і не писати, опублікувавши замість цього світлину «овину», який постав перед зачудованим поглядом нашого пічника. Ми із задоволенням робимо це. Милуйтеся.

http://trassa.narod.ru/moscow/gorki/gorki.htm
Скромна ленінська садиба Горкі. Раніше належала одній з найбагатших родин Росії – фабрикантам Морозовим. До речі, саму в вдови Савви Морозова Лєнін відібрав цей палац для себе. Так би мовити, «віддячив по-більшовистськи» за багато тисяч рублів, які свого часу давав Савва на партію…
Але Твардовський на замовлення радянського Агітпропу був змушений писати щось інше.
Только сел печник в гостиной,
Только на пол свой мешок -
Вдруг шаги, и дом пустынный
Ожил весь, и на порог -

Сам, такой же, тот прохожий.
Печника тотчас узнал:
- Хорошо ругаться можешь,-
Поздоровавшись, сказал.

И вдобавок ни словечка,
Словно все, что было,- прочь.
- Вот совсем не греет печка.
И дымит. Нельзя ль помочь?
Цікаво, де ж в цей час знаходиться завгосп? І знов-таки, чому без охорони? А раптом пічник зараз вийме з мішка молоток, та й шарахну вождя по кумполу? І куди поділися ті два «воєнних сєдока»? За дверима залишилися? А раптом пічник на самоті суне ненароком якусь срібну тарелю або золоту виделку з ленінського посуду? Але це так – прискіпування через дрібниці. Головне – завдання поставлено.

Крякнул мастер осторожно,
Краской густо залился.
- То есть как же так нельзя?
То есть вот как даже можно!..

Сразу шубу с плеч - рывком,
Достает инструмент. - Ну-ка...-
Печь голландскую кругом,
Точно доктор, всю обстукал.

В чем причина, в чем беда
Догадался - и за дело.
Закипела тут вода,
Глина свежая поспела.

Все нашлось - песок, кирпич,
И спорится труд, как надо.
Тут печник, а там Ильич
За стеною пишет рядом.
Ось такі два товариша. Майже рідні. Обидва працюють. Пічник – на користь Лєніна, а Лєнін, само собою, на користь пічника. Того не дуже й цікавить, що то за «бомаги» пише з стінкою зразок доброти й чуйності. Може, навіть таку (виділення курсивом наше, - П.П.):
«При малейшем движении в белогвардейской среде должен применяться безоговорочный массовый расстрел. Местные Губисполкомы должны проявлять в этом направлении особую инициативу. Отделы управления через милицию и чрезвычайные комиссии должны принять все меры к выяснению и аресту всех скрывающихся под чужими именами и фамилиями лиц, с безусловным расстрелом всех замешанных в белогвардейской работе.
Все означенные меры должны быть проведены немедленно. О всяких нерешительных в этом направлении действиях тех или иных органов местных Советов Завотуправ обязаны немедленно донести Народному комиссару внутренних дел. Тыл наших армий должен быть, наконец, окончательно очищен от всякой белогвардейщины и всех подлых заговорщиков против власти рабочего класса и беднейшего крестьянства. Ни малейших колебаний, ни малейшей нерешительности в применении массового террора» (Наказ про заручників: http://www.gumer.info/bibliotek_Buks/History/Article/prik_zal.php).
Хоча ні, то було написано великим гуманістом раніше – у вересні 1918 року. Писав і плакав, бідолашний…
Проте цей наказ не вразив би нашого пічника: він себе до «білогвардійців» не зараховував. Більше мав сподобатись мужику інший наказ. Якраз насувалася зима, а більшовики докерувалися до того, що не було кому чистити залізничні рейки від снігу. Ні, людей вистачало, але комсомольці чомусь воліли на мітингах горлянку дерти та маузерами махати перед «контрою», а сніг все падав. Тому Лєнін, скрегочучи зубами від жалю й співчуття до нещасних селян, видав таке:
«… взять заложников из крестьян с тем, что если расчистка снега не будет произведена, они будут расстреляны» (http://russkiev.info/?tag).
Ні, це було у лютому 1919-го…
Може, пічникові, як «істинно руському», сподобалися б такі рядки геніального вождя, які він написав закордонним «інтернаціоналістам»:
«Я должен решительно протестовать против того, чтобы цивилизованные западно-европейцы подражали методам полуварваров русских» (http://neofit.narod.ru/revolution/lenin_latyshev.html).
Від таких думок, робота нашого героя кипить:

И привычная легка
Печнику работа.
Отличиться велика
У него охота.

Только будь, Ильич, здоров,
Сладим любо-мило,
Чтоб, каких ни сунуть дров,
Грела, не дымила.

Чтоб в тепле писать тебе
Все твои бумаги,
Чтобы ветер пел в трубе
От веселой тяги.

Тяга слабая сейчас -
Дело поправимо,
Дело это - плюнуть раз,
Друг ты наш любимый...

Так он думает, кладет
Кирпичи по струнке ровно.
Мастерит легко, любовно,
Словно песенку поет...
А тут маємо коментувати детально, бо на перший погляд, нічого особливого не відбувається. Уявіть себе: Вас хапають із дому, наказують одягтися, взяти інструменти і кудись везуть. Ви впевнені, що як помсту на те, що верещав на всемогутнього вождя, везуть розстрілювати, або, в кращому випадку, на лісоповал. При цьому репресують Вас ні за що – як інакше, адже пічник репетував на Лєніна, бо вважав себе правим!
А ну, зметикуйте, якими словами про себе крив пічник і Лєніна, і «воєнних сєдоков», і всю владу більшовиків, поки його везли у невідомість!
І раптом Ілліч в секунду стає улюбленим другом. Що ж змінилося? Ась?

Печь исправлена. Под вечер
В ней защелкали дрова.
Тут и вышел Ленин к печи
И сказал свои слова.

Он сказал, - тех слов дороже
Не слыхал еще печник:
- Хорошо работать можешь,
Очень хорошо, старик.

И у мастера от пыли
Зачесались вдруг глаза.
Ну а руки в глине были -
Значит, вытереть нельзя.

В горле где-то все запнулось,
Что хотел сказать в ответ,
А когда слеза смигнулась,
Посмотрел - его уж нет...
А ми нагадаємо, що менш ніж рік тому, за розпорядженням Совнаркому і особисто його голови – В.І. Ульянова (Лєніна) нашого пічника під загрозою розстрілу, під озброєним конвоєм, ганяли на розчистку снігу на залізницю. А перед цим – комісари вигребли в межах проекту «продразвьорстка» увесь хліб…

За столом сидели вместе,
Пили чай, велася речь
По порядку, честь по чести,
Про дела, про ту же печь.
У Лєніна – засідання Совнаркому. У Лєніна – голод і нестача пального в країні. У Лєніна – підготовка до Раппальских перемовин. У Лєніна – зустріч з Дзержинським для обговорення кандидатур представників професури, творчої інтелігенції та інших «ворогів пролетаріату», яких мають вислати з країни, У Лєніна великі питання по Інтернаціоналу. У Лєніна Сталін з ланцюга зірвався, склепав власну команду й стрімко прибирає до рук реальну владу, поки геній в Горках чаї ганяє. У Лєніна…
А він чаює з пічником? А він про якусь грубу голландську теревенить? Знайшов час!
Скажуть: це вигадка Агітпропу, аби показати простоту й душевність вождя. Погодимося. Але задля «приколу» запропонуємо: а що, якщо й тут Твардовський таємно «стьобається» з радянської пропагандистської машини взагалі і Лєніна, яким вона його намалювала, зокрема?
Чому у вірші жодного разу не згадується ім`я або по батькові пічника? Невже так важко? Он і (див. нижче) пічник до вождя – «Ілліч», по- свійському. От би й тому, щось типу: не переймайся, Хомич…
Узагальнений образ пролетаріату? Така собі робітничо (пічник) – селянська (заливний луг) постать?
А, може, все не так просто. Твардовський, як і будь-який представник богеми, що тусувалася наприкінці 30-х років в Москві, не міг не чути численних вигадок та брудних інсинуацій щодо відсутності дітей у Лєніна, його дивних подружніх стосунків з Крупською, хвороби, яка звела вождя в могилу…
Чутки, чутки…
А тепер маємо вибачитися перед читачами за кричущу вульгарність. Зазвичай ми такого собі не дозволяємо, але дуже вже кортить цього разу. Ми навіть нічого такого не стверджуємо. Ми взагалі не віримо в те, що член ВКП(б)-КПСС, лауреат трьох Сталінських, Лєнінської, Державної премій, кавалер трьох орденів Лєніна та ще чотирьох інших орденів, міг свідомо в своїх поезіях робити брудні натяки. Якщо навіть нам скажуть, що Твардовський міг таїти злобу на радянську владу через те, що його батьків та братів свого часу було розкуркулено й вислано до Сибіру, а їхній хутір – спалено, і що цю злобу він підло виміщував між рядками власних, на перший погляд, конформістських і цілком про радянських текстів – не повіримо. Це – просто стьоб, не забули?
Отож,  беремо словник злодійського жаргону. Читаємо:
«Пічник» - активний гомосексуаліст.
Вуаля! Ось з ким допізна наодинці чаює Ілліч!
Як цензура пропустила таке?! Як Твардовський не загримів під 58-му статтю на 10 років без права на листування? Пічник прочищає трубу Лєніну!
Не дивно, що Лєнін у «пічника» миттєво, як тільки «два воєнних сєдока» привезли того до Горок і пояснили що до чого, раптом став «друг любимий»…

Успокоившись немного,
Разогревшись за столом,
Приступил старик с тревогой
К разговору об ином.

Мол, за добрым угощеньем
Умолчать я не могу,
Мол, прошу, Ильич, прощенья
За ошибку на лугу.
Сознаю свою ошибку...

Только Ленин перебил:
- Вон ты что,- сказал с улыбкой, -
Я про то давно забыл...

По морозцу мастер вышел,
Оглянулся не спеша:
Дым столбом стоит над крышей, -
То-то.

Счастлив, доверху доволен,
Как идет - не чует сам.
Старым садом, белым полем
На деревню зачесал...
Після коментування феномену «пічника» інше вже не видається таким брутально-сенсаційним. Але й тут дозвольте вставити свої ворожі «п’ять копійок». Те, що майстер щасливий і задоволений – добре. Але ось питання: він зробив роботу, витратив на неї цілий день, переймався за якість…
То ж чи розплатився з ним за роботу Володимир Ілліч?
Навіть більше: коли Іллічу треба було почистити димохід, він прислав «птицу-тройку» за товаришем пічником. З двома «сєдокамі». Але ось роботу виконано, на дворі глупа ніч, зима й мороз, і пічника виганяють геть, змушуючи повертатися додому пішки. А до села, як ми пам`ятаємо, більше трьох кілометрів. Це така вдячність вождя світового пролетаріату?!
Якщо вірити ворогам, ще можна зрозуміти, чому товариш Лєнін, почаювавши з пічником наодинці в свої покоях, тихцем випустив в ніч, аби ніхто не бачив. Але ж ми ні в які такі натяки не віримо!
Не спала жена, встречает:
- Где ты, как? - душа горит...
 - Да у Ленина за чаем
Засиделся,- говорит...

Як кажуть, No Comments.

Як висновок, додамо: такий вірш, текст такої якості поет міг написати лише на замовлення. Без душі. За обставинами. Кожен з нас може скласти власні висновки, чи міг Твардовський закладати в текст якісь натяки (ризик смертельний), але натхненням тут точно не пахне.
Справжні вірші Твардовського – це поема «Василь Тьоркін». Справжні вірші – це «Я вбитий під Ржевом». От де справжня поезія: проста, емоційна, щира, зрозуміла, така, що бере за серце.
А в таких ось «обов`язкових» текстах – це, якщо хочете, закон природи – завжди будуть «ляпи». І завжди знайдеться якась «вражина», яка на них «стьобатиметься».

Єдина в світі світлина, на якій поряд з Лєніним можемо бачити дитину робітника (дівчинка крайня ліворуч). Другий хлопчик – родич – племінник Ілліча. Зауважимо на те, що Ілліч відвернув пику від хлопчика, так само, як і на те, що його посадили (певне, не без розпорядження «згори» якнайдалі від вождя. Все це дає підґрунтя говорити про пропагандистський, постановочний варіант знімку. Отака любов до діток…

А от з Вітєю Ульяновим, сином рідного брата – можна і за ручку прогулятися, бо він – родич, член клану, значить, має право спілкуватися з Іллічом. Це дівчинка на верхній світлині рилом і походженням своїм пролетарським не вийшла…

http://traditio-ru.org/wiki/Ленин_и_дети
Пєтухов, «Лєнін і діти», холст, масло.
Документальних кадрів спілкування Лєніна з дітлахами немає. Зате можна замовити мазню. Те, чого не було, художник здатен намалювати.

http://traditio-ru.org/wiki/Ленин_и_дети
Семячкін Павло Семенович. «Лєнін і діти. Новий рік». Картон, олія.
Художник інший, сюжет – інший, а композиції – мов дві краплі води. Оце і є халтура.
Ми, мабуть, зупинимося на цих двох «шедеврах» живопису. Бажаючі ознайомитися більш детально з вернісажем під умовною назвою «Лєнін і діти», можуть зайти за посиланням. І щиро здивуватися, наскільки подібними є картини, скажімо, Гусєва, Карякіна і Семячкіна (це там, де вождя зображено в компанії дітей взимку), навіть обов’язкова «будьонновка» на голові одного з хлопчиків присутня. Величенко також зображено вождя в компанії дітлахів. Композиція трохи інша, але «будьонновка» й інший антураж – на місці…
Теж… стьоб?
Чи, халтура?
Вибирайте варіант, який більше подобається.

До речі, якщо забажається дізнатися як насправді жив вождь світового пролетаріату, чи гриз чорні сухарі, і чи пив морквяний чай, як то оповідає Агітпроп, рекомендуємо статтю на цьому ж блозі: http://polis-luga.blogspot.com/2012/06/3.html
За цим дозвольте запевнити Вас у своїй повазі,

ПАВЛО  ПРАВИЙ.

Немає коментарів :

Дописати коментар