Загальна кількість переглядів сторінки

субота, 2 лютого 2013 р.

Як козаки дивували французів

Цікава стаття з точки зору погляду іноземців на Україну та україців. Звичайно, не всі спостереження французьких мандрівників можна вважати за істину, багато чого іноземці або не розуміли, або розуміли не так (як, наприклад із "сатанням дівчини до хлопців") але тим цікавіше читається.


Як козаки дивували французів

Здавна відомо, що французький народ талановитий, а Франція має славну і багату історію. Отож і не дивно, що французи у всі віки не були байдужими до долі України, її побуту, традицій, історичного розвою, а ще – козацтва. Адже найпершими європейськими дослідниками нашого славного лицарства були саме французи – мандрівник П'єр Шевальє, інженер Гійом Левасер де Боплан, письменник Проспер Меріме.

Глава 1. Іван Сірко на березі Ла-Маншу.

В далекому 1645 році Франція запросила військову допомогу українського козацтва для штурму фортеці Дюнкерк. На той час Дюнкерк був захоплений іспанцями, які свавільно хазяйнували на суші і на морі, завдаючи немалого клопоту Нідерландам, Англії і Франції.

Оборонні споруди Дюнкерка були неприступними для французьких гвардійців і королівських мушкетерів. Через порт Гданськ морем загони козаків прибули до Франції. Було підписано угоду: козаки мали одержати французькі галери, а французи погодилися не втручатися в стратегію і тактику наступальної операції. 1800 піших козаків і 800 кінних виступили окремими загонами.

Французький фронт був за 70 миль від Дюнкерка. Оцінивши непросту ситуацію, досвідчений у військових справах отаман Іван Сірко вдався до хитрощів. Козаки рушили в обхід фортеці. За містом запалали вітряки, освітлюючи нічний Дюнкерк. Іван Сірко з загоном козаків почав брати фортецю з боку моря, захопивши іспанське сторожове судно і без підозр минувши грізну лоцманську башту.

Опівночі в Дюнкерк ввійшла козацька кіннота. Місцевих жителів дивували не лише яскраві широкі шаровари, дивні криві шаблі іноземців, але і виняткова гуманність козаків до полонених іспанців і цивільного люду.

Французи високо оцінили героїзм і військову майстерність козаків. Напрочуд вдалий морський бій, блискавичний нічний штурм Дюнкерка – це козацька слава.

На французькому березі Ла-Маншу було поставлено бюст Івана Сірка. Легендарний кошовий отаман Іван Сірко, захищаючи українську землю, здійснив 55 походів проти Османської імперії і Кримського ханства і жодного разу не зазнав поразки.

Козаки запам'ятались французам настільки, що визвольна боротьба і повстання в Україні відгукувались у вдячних французьких душах співчуттям і повагою.

Після перемоги в штурмі Дюнкерка певна частина козаків залишилась в далекій Франції (не всі кошти були виплачені переможцям, а дорога до рідної України була недешевою). Одні козаки продовжили військову службу в французьких з'єднаннях, інші знайшли собі миловидних подруг в навколишніх поселеннях.

Свідком і учасником спільно з українськими козаками штурму фортеці Дюнкерк був королівський мушкетер Шарль дю Бас де Фезензак сьєр де Кастельмар, він же (по титулу матері) граф д'Артаньян.

Міцна козацька енергетика: сьогодні у Франції є люди, які пам'ятають, що вони потомки українських козаків, які воювали в часи д'Артаньяна, і навіть намагаються об'єднатись в своє істо­ричне козаче братство.

Глава 2. Україна – очима французів.

У 1663 році в Парижі, в типографії Клода Барбена «Під знаком хреста» з'явилась книга П'єра Шевальє, французького мандрівника, з його дослідженнями:

– «Про землі, звичаї, способи управління і релігію козаків»;

– «Про перекопських татар»;

– «Історія війни козаків проти Польщі»;

– «Друга козацька війна».

Безпосередній свідок бурхливих подій в Україні, французький військовий інженер Гійом Левасер де Боплан, який віддано служив польському королю і прожив на Україні 17 років, залишив для нас справді безцінний скарб: «Опис України, кількох провінцій королівства польського, що тягнуться від кордонів Московії до границь Трансільванії, разом з їхніми звичаями, способом життя і ведення воєн», надрукований у Франції в 1650 році.

Боплан будував бойові укріплення, фортеці в Бродах, Кременчуці, Кодаку, Новгород-Сіверському, проектував палаци і вільні поселення – "слободи".

Надзвичайно цінними є його картографічні матеріали: власноручними вимірами і дослідженнями він створив 12 карт України. Ці 12 карт і опис-спостереження за життям русинів (так себе на той час називали українці) Боплан надіслав польському королю Яну Казимиру як звіт про своє перебування в Україні.

Перші 100 надрукованих в 1650 році примірників «Опису України» Боплан подарував своїм друзям з побажанням: "...насолоджуйтесь у вільні хвилини плодами моєї праці, споглядаючи зі своїх кабінетів цю гарну і дивовижну країну".

«Опис України» – це найавторитетніше джерело історії України початку XVII століття. До цієї праці звертались засновники і перші вчені Французької Академії, король Людовик IV, Вольтер і Фуке, Босює і Декарт, імператор Наполеон...

Через двісті років Проспер Меріме, вчений-історик, класик французької літератури XIX століття, автор славнозвісної «Кармен», друкує свої праці:

– «Українські козаки та їхні останні гетьмани» (1854р.);

– «Богдан Хмельницький» (1863р.).

Ще в 1814 році одинадцятирічним хлопчиком Проспер Меріме бачив на Єлисейських полях в Парижі донських козаків: "довгобородих чоловіків, одягнених на східний манер; вони сиділи на невеликих конях і були озброєні довгими списами..." Це був відгомін походу Наполеона в Росію...

Проспер Меріме вивчав життя і фольклор західних слов'ян, історію запорізького козацтва. Як вчений-історик, нічого не приймав на віру, кожний факт намагався перевірити, досліджував архівні матеріали, вивчав свідчення очевидців і пропонував свої аргументи. Його завжди цікавила "маленька козацька республіка", яка об'єднувала волелюбних втікачів-кріпаків.

Дослідження Меріме в питаннях українського козацтва сприяли тому, що французький сенат в 1869 році прийняв рішення про вивчення в школах Франції курсу «Історії України».

Якою була Україна очима французів?

Вважаю за необхідне не переоповідати, а по-своєму систематизувавши, дослівно подати окремі спостереження великих французів. Боплан, як спостерігач, говорить в теперішньому часі, Проспер Меріме – 200 років потому – у минулому часі.

Глава 3. Яким був український люд?Боплан:

"Вони кмітливі і проникливі, дотепні й надзвичайно щедрі, не побиваються за великим багатством, зате дуже люблять свободу, без якої не уявляють собі життя. Задля цього так часто бунтують та повстають проти шляхтичів, бачачи, що їх у чомусь утискають".

"...добре загартовані, легко переносять спеку й холод, спрагу й голод, невтомні в битвах, відважні, сміливі, чи, радше, одчайдушні, власним життям не дорожать."

"...високі на зріст, вправні, енергійні, люблять ходити в гарному одязі..."

"Вони відзначаються міцним здоров'ям...Мало хто з козаків умирає від недуги, хіба що у глибокій старості, бо більшість з них гине на полі слави".

"...серед цих козаків взагалі трапляються знавці усіх ремесел, необхідних людині: теслі для будівництва жител і човнів, стельмахи, ковалі, зброярі, кожум'яки, римарі, шевці, бондарі, кравці та інші. Вони дуже добре виготовляють селітру, якої вельми багато на цих землях, і роблять з неї чудовий гарматний порох, їхні жінки прядуть льон і вовну, роблять з них полотно і тканини для щоденного вжитку. Всі вони добре вміють обробляти землю, сіяти, жати, випікати хліб, готувати всілякі м'ясні страви, варити пиво, хмільний мед, брагу, оковиту, тощо..."

"Із родючих земель вони збирають стільки зерна, що часто не знають, що з ним робити..."

Проспер Меріме намагається розкрити походження слова "козак" на матеріалах польських хронік і досліджень вчених ХVIII-ХIХ століть.

Проспер Меріме:

"...Одні виводили його із слов'янського "коза", мовляв, козаки бігають, наче кози, інші із слова "коса", що означає "заплетене волосся, лезо, вузька смуга суходолу, що виступає у воду". Для таких різних тлумачень були підстави:

– колись козаки могли носити кіски;

– вони користувалися косами, заготовляючи сіно, навіть використовували їх як зброю;

– їх перші поселення були на березі ріки, де є чимало довгих мисів.

Втім, ...майже не викликає заперечення, що слово "козак" запозичене з турецької мови, де воно означає "стрілець", солдат, який воює заради власного зиску."

Проспер Меріме:

"Призначенням запорізького братства була війна з поганами, себто з татарами, які спустошували кордони землі Московії та Польщі.

Мешканці дніпровських островів жили у вічній тривозі; так, звичайно, живуть на сторожових землях: сьогодні переслідуєш загін розбишак-татар, а завтра сам кидаєшся навтьоки від пере­важаючого ворога, їхнє основне поселення, назване Січ, було майстерно укріпленим табором..."

"Поза Січчю, на родючих рівнинах України, які часто зазнавали спустошливих наскоків, жили інші козаки,...ці козаки жили родинами і займалися хліборобством. З запорожцями вони були в добрих стосунках, вважали їх своїм передовим загоном; серед них завжди мали свояків і друзів...

Багато запорожців мали жінок або землі в українських повітах; більшість українців у молоді роки воювали в рядах запорізького війська."

Глава 4. Козацька доблесть.

Розповідаючи про Київ, Боплан повідомляє:

"...саме звідсіль пішов той благородний люд, який називається нині запорізькими козаками і котрий протягом стількох уже літ заселює різні місця уздовж Дніпра і в суміжних землях."

Боплан:

"...Це люди, які часто, майже щороку, здійснюють наскоки на Евксінський Понт (давньогрецька назва Чорного моря), завдаючи великої шкоди туркам. Не раз вони спустошували Крим, який належить татарам, руйнували Анатолію, здобували Трапезунд, і навіть доходили до гирла Чорного моря, за три милі від Константинополя..."

"Найбільш уміло і майстерно вони б'ються в таборі, під захистом возів дуже вправно стріляють із рушниць своєї головної зброї, захищаючи кожний клаптик землі...

"Нинішнє повстання засвідчує, що розбивши поляків, козаки піднялись числом 200 тисяч збройного люду й оволоділи територією більш як 120 миль (французька миля – 4472 метра) завдовжки і 60 миль завширшки".

Боплан говорить про визвольну війну 1648 року під проводом Богдана Хмельницького.

Боплан:

"Ця... земля є непоборною твердинею проти військової могутності турків і підступних нападів татар, міцною перепоною, здатною зупинити їхні часті руйнівні набіги."

Боплан:

"Серед козаків жоден не вважатиметься справжнім козаком поки не перейде всіх порогів (тринадцять Дніпрових водоспадів)." "Пороги тягнуться кам'яною грядою впоперек ріки, деякі з них під водою, інші на рівні води, є й такі, що виступають на 9 чи 10 стіп (стопа – 28,8см) над водою."

Боплан випробовував свою сміливість і вправність на Дніпрових порогах і з гордістю повідомляє:

"Отож, за їхнім звичаєм, я й себе можу вважати козаком, і саме в цьому – моя слава, яку я здобув тією мандрівкою."

Проспер Меріме:

"...взірцевими козаками були запорожці, які поселились на дніпровських островах, за водоспадами (порогами) цієї річки."

"...вони стали передовою вартою східних християн проти тогочасних завойовників – мусульман. Політична та адміністративна структура цієї ватаги була схожа на структуру всіх сусідніх слов'янських народностей: спільна власність на землю і худобу, поділ плодів спільної праці."

Проспер Меріме:

"Народи люблять знаходити в обраних ними вождях доблесті та вади свого власного характеру. Богдан Хмельницький був немовби завершеним типом козака: відважний, лукавий і завзятий, із вродженим хистом войовника." "...Небагато знаходимо таких абсолютних правителів, і жоден так уважно не дотримувався звичаїв свого краю."

Проспер Меріме:

"...Хмельницький зумів протягом десяти років втримати Україну вільною од будь-якого чужоземного гніту. Можливо, зумів би зміцнити основи її незалежності, якщо б дійшов до влади більш молодим або ж передав її не менш досвідченому керівникові від себе."

Глава 5. Козаки – мореплавці.

Розповів Боплан про чорноморські походи козаків і морські сутички з турками. На військовій раді козаки обирали наказного гетьмана (на період морського походу). В низині Дніпра біля своєї, так званої Військової Скарбниці козаки будували, свою флотилію: довгі човни-чайки з верби або липи.

Боплан:

"Для цього відправляють на Запоріжжя усе необхідне для бойових дій і походу, для спорудження човнів і взагалі все, що, на їхню думку, може в поході знадобитись. А потім збирається п'ять чи шість тисяч міцних, добре озброєних козаків і прямує на Запоріжжя будувати човни. За півмісяця шістьдесятеро з них зведе один човен, ...вони майстри на всі руки. Отак за два-три тижні мають 80-100 готових човнів, в один човен сідає від 50 до 70 козаків." До готових просмолених човнів-чайок прив'язували з обох боків в'язанки очерету. Коли човен наливався водою, ці в'язанки не давали човнові потонути. На човні 10-15 пар весел з кожного боку і "пливуть ті човни швидше, ніж турецькі веслові галери".

"Кожен козак озброєний двома рушницями, шаблею. А на кожному човні є також чотири-шість фальконетів (гармат), необхідна для походу живність." "...беруть шість фунтів пороху, достатню кількість свинцю, ядра для своїх гармат. У кожного є компас. Так виглядає плавучий козацький табір, який не боїться штурмувати найбільш укріплені міста анатолійського берега."

"Турки, звичайно, попереджені про похід і тримають у гирлі Дніпра напоготові кілька галер, щоб не дати козакам вийти з лиману. Але хитріші козаки виходять темної ночі, коли має з'я­витись на небі місяць-молодик, і переховуються в очереті за три-чотири милі від гирла Дніпра, куди не заходять турецькі галери. Турки ще чекають їх біля гирла, але завжди залишаються обдуреними..."

За тридцять шість чи сорок годин човни досягали Анатолії. Боплан докладно розповідає, як козаки брали штурмом турецькі галери:

"...вони спускають вітрила і дивляться, куди дме вітер, намагаються плисти так, щоб сонце було у них за плечима... Таким чином тримають їх на оці, а опівночі, за сигналом, підпливають до кораблів. На кораблях дуже здивовані, що на них напало 80-100 човнів, з яких лізуть козаки, захоплюють корабель, беруть цінності і невеликий крам, ...чавунні гармати, усе те, що, на їхню думку, може їм знадобитись, що не псуватиметься у воді..."

"При гирлі Борисфену (назва Дніпра) вдвічі зміцнена турецька сторона хоче добре покарати козаків. Але козаки нічого собі з цього не роблять, хоча й втомились від походу, бо рідко коли трапляється, щоб не втратили багатьох своїх товаришів чи щоб море не поглинуло кількох їхніх "чайок"... Козаки пливуть до бухти за три-чотири милі на схід від Очакова, де чверть милі від морського берега є долина, що інколи наповнюється водою. Ця долина тягнеться понад три милі вгору за Дніпром. А козаки, по двісті-триста, беруться перетягати волоком один за одним свої човни. Через два-три дні вони вже пливуть Борисфеном."

"Мають козаки ще один зворотний шлях: вертаються через Донський лиман. Вони переходять протоку між півостровом Тамань і Керчю. Цим лиманом пливуть угору, пересуваються до річки Міуси до того місця, де вже можуть плисти човнами; звідсіль до Тачаводи (річка Вовча) лише одна миля, а Тачавода впадає у Самару, яка, в свою чергу, тече в Дніпро за милю вище Кодака. Козаки рідко вертаються цим шляхом, бо звідси далі до Запоріжжя. Інколи користають ним, коли йдуть у морський похід і мають лише 20-25 човнів, а в гирлі Борисфена чатують їх великі турецькі сили."

Глава 6. Як козаки обирали владу.

Боплан:

Старовинний малюнок козацької Ради на Запоріжжі


"Скликавши усіх шанованих старих полковників і старих козаків, які мають у них авторитет, кожен з них віддає голос за того, кого вважає найбільш відповідним, і той вибирається більшістю голосів...

Якщо обраний козак погоджується бути отаманом, то дякує раді за ту виявлену йому честь, хоча додає, що не гідний цього і не спро­можний таку посаду обійняти.

Незважаючи на відмову, обіцяє, що своїми вчинками і розумними ділами, як значними, так і буденними, старатиметься гідно їм служити, а життя своє завжди готовий покласти за своїх братів (так вони себе називають).

При цих словах кожен із присутніх плескає в долоні, гукаючи "Слава! Слава!", а потім один за одним, відповідно до становища, шанобливо йому вклоняється. Отаман подає їм руку – такою є їхня форма вітання...Всі йому дуже послушні і називають свого отамана їхньою мовою гетьманом. Влада його абсолютна, він має право стинати голови і карати...тих, хто провинився. Гетьмани дуже строгі, але нічого не чинять без військової ради. Неласка, якої може зазнати гетьман, примушує його бути надзвичайно розважним у військовому поході, аби не трапилася якась невдача, а при зустрічі з ворогом чи в непередбачених ситуаціях мусить виявити увесь свій хист і сміливість. Бо коли трапиться йому виявити свою малодушність, то його вбивають як зрадника і відразу ж обирають іншого геть­мана...

Управляти ними і вести їх у похід – нелегка справа, і нещасний той, хто невдало це зробить."

Глава 7. Козацька віра.

Боплан:

"Козаки належать до грецької віри, яку вони називають руською..."

Жителі України в ті часи називали себе русинами. Росія називалась Московією, а населення – московітами. В 1721 році Петро І прийняв титул імператора і видав указ про перейменування Московії в Російську імперію, Росію.

Найдовше зберігали свою істинну назву "Русини" корінні жителі Львівської, Івано-Франківської, Тернопільської областей.

Боплан:

"...дуже шанобливо дотримуються релігійних свят і постів, на які в них припадає 8-9 місяців на рік і під час котрих вони не вживають м'ясних страв. У цій формальності вони такі вперті, що переконують один одного, буцімто від цього залежить порятунок їхньої душі."

"У страсну суботу вони йдуть у храм, який називають – церквою, аби взяти участь у релігійних торжествах, які полягають у тому, що фігурку Господа нашого Христа кладуть у гроб, а потім з великими урочистостями звідти виймають.

Після цього обряду всі вони – чоловіки, жінки, парубки і дівчата – стають навколішки перед єпископом (якого вони називають владикою) і подають йому яйце, зафарбоване в червоний або жовтий колір, із словами: "Христос воскрес!" А єпископ бере яйце, відповідає: "Воістинно воскрес!" і христосується з жінками і дівчатами."

"Протягом наступного тижня на вулицю треба неодмінно виходити з певною кількістю крашанок, щоб частувати ними всіх зустрічних знайомих і промовляти до них ті самі слова, які говорили владиці чи своєму господинові. Зустрінутий друг чи подруга відповідають вам тими самими словами, обнімаються і цілуються. Той чи та, кого привітали, мусить дати одну крашанку, знову розпочавши ту саму церемонію."

Проспер Меріме:

"Більшість козаків сповідувала православну віру. Коли їхня маленька республіка збільшилася і впорядкувалися інституції, козаки завели своє духівництво; духівники освячували човни, що вирушали у похід, відпускали їм гріхи на смертному одрі.

...до культових відправ додавали добру частку мусульманських чи поганських (татарських) звичаїв. Скажімо, вірили у привиди, віщунів, знахарів; вперто боронили свою віру і ладні були терпіти муки за православ'я, не знали і не бажали знати, чим воно різниться від інших вірувань. У Києві існувала богословська школа, яку закінчувало багато козацьких священиків. Для них Київ був святим містом, і в кожній своїй суперечці з Польщею вони вимагали, щоб православне духовенство і школи зберігали тут свій примат чи принаймні мали цілковиту свободу."

Проспер Меріме:

"...Декотрі з шляхтичів у релігійному фанатизмі руйнували православні церкви, силою навертали в католицизм. Повсюди зводилися католицькі монастирі, по селах нишпорили ксьондзи разом із жовнірами, повертаючи русинів у лоно своєї церкви; дуже часто вони доповнювали проповіді погрозами на насильство."

Глава 8. Українське жіноцтво.Принадливо дивувало нормандця Боплана українське жіноцтво. Змальовуючи тодішній Київ та Печерськ, Боплан згадує про жіночий монастир, в якому: "близько ста черниць займаються швацтвом і вишивають хустки гарними візерунками... бачив я проміж тими монахинями такі ж вродливі обличчя, яких багато є у польській землі".

Боплан відзначає, що на відміну від звичаїв і традицій інших народів:

"дівчина першою сватається до парубка, якого собі сподобала. Закохана дівчина іде до хати парубка, якого любить, у той час, коли сподівається застати вдома батька, матір і свого суджено­го. На порозі вітається словами: "Помагай бог". Сівши в хаті, дівчина береться вихваляти того, хто припав їй до серця: "Бачу з твого обличчя, що ти людина добра, будеш дбайливим і любитимеш свою жінку. Сподіваюсь, що з тебе вийде добрий господар. Ці твої гарні якості змушують мене уклінно просити взяти мене за жінку."

Дівчина покірно звертається до батька і матері парубка з проханням дати згоду на одруження. Якщо ж дістане відмову чи одговірку, то вона вперто стоїть на своєму і не виходить з кімнати, поки не дістане згоди.

"Ось як, – говорить Боплан, – закохані дівчата в цьому краї влаштовують свою долю."

Весільне вбрання:

"...молода вбрана в довгу коричневу сукню... Голова і обличчя молодої відкриті, волосся розсипається по плечах, а на голові вінок квітів у залежності від пори року. Батько, брат чи якийсь близький родич молодої ведуть її до церкви; перед ними ступають музики із скрипкою, дудою або цимбалами."

Не обминув Боплан і звичаї та забави весільної ночі. Ці звичаї змушували дівчину берегти себе до одруження.

"Після весілля молоду одягають і зачісують як молодицю, тобто покривають їй голову, бо це дозволяється робити лише заміжнім, а дівчата ходять із власним заплетеним волоссям і вважа­ли б для себе ганьбою покрити голову."

Глава 9. Як козаки пили-гуляли.

Боплан:

"Існує звичай в селах цього краю, що в неділю та свята селяни разом із жінками та дітьми збираються по обіді до корчми; там вони проводять решту дня за частуванням. Однак випивають лишень чоловіки та жінки, а парубки і дівчата весело танцюють під звуки дуди."

"Весільний обряд особливо схиляє їх до нестримного гультяйства, яке від природи є у їхніх звичках, пов'язане з тим, що з нагоди шлюбних банкетів та хрестин їхніх дітей пан дозволяє їм варити пиво. Привілей цей приводить до того, що пиво є набагато дешевше і в більшій кількості, бо в інший час селяни мусять купувати пиво в панських броварнях."

"У світлий понеділок (після Великодня) парубки групами простують вулицями і, коли стрінуть дівчат, то хапають їх та силоміць тягнуть до колодязя. А там обливають їх п'ятьма-шістьма відрами води. Дівчата, ніби скупані, мокрі з голови до п'ят. Проте ця забава дозволена лише до полудня.

На другий день, у вівторок, черга за дівчатами, але хлопцям вони відплачують більш лукаво. Кілька дівчат ховається у якійсь хаті з глеками, повними води. На вулиці залишають малу дівчи­ну, яка умовним вигуком повідомляє їм, що бачить парубка. В ту саму хвилину всі дівчата вибігають на вулицю і з криком та вереском ловлять парубка. На допомогу їм біжать інші дівчата; поки дві-три найкремезніші тримають парубка за руки, інші виливають йому за шию усі глеки води. І відпускають його лише тоді, коли він мокрий, як хлющ. Ось так пустують парубки і дівчата у великодні дні."

"Та дорослі чоловіки мають Іншу забаву у світлий понеділок. Із самого ранку вони сунуть натовпом до замку, щоб побачитися зі своїм паном, той терпеливо їх дожидає. Низько вклонив­шись йому, кожен селянин підходить і дарує чи курку, чи якусь іншу птицю. ...Пан частує своїх селян горілкою. ...Селяни стають довкола бочки. Пан підступає з великим ополоником і, зачерп­нувши ним горілку, п'є до найстаршого із селян. Потім передає ополоник тому, до кого пив. Так усі вони п'ють по черзі, а далі знову розпочинають те саме, аж поки бочка не спорожніє. Коли бочка спорожніє ще до сутінків, пан неодмінно розпоряджається викотити ще одну; зобов'язаний їх частувати, аж поки не зайде сонце. Коли ж заходить сонце, звучить сигнал розходитися; той, хто добре себе почуває, вертається додому; якщо не годен іти, кладеться просто серед вулиці і засинає, аж поки не очуняє. Хіба що жінка чи діти змилосердяться, покладуть на ноші і занесуть додому. ...Гидко дивитися на тих п'яниць, які не з'їли ні шматка хліба, а безперервно пили і лежать..., як ті свині... Справедливим є прислів'я, яке вони залюбки повторюють: не вмієш пити горілку – пий воду."

Боплан:

"...Не думаю, щоб знайшовся на землі народ, який міг би зрівнятися з ними щодо вживання напоїв. Вони ніколи не бувають настільки п'яними, щоб не могли розпочати знову пити. Однак, розуміється, що це буває лише в час дозвілля, бо коли перебувають у військовому поході чи задумують якесь важливе діло, дотримуються надзвичайної тверезості."

"Під час морських походів цей люд дуже стриманий, а коли знайдеться між ними в поході якийсь пияк, отаман одразу ж наказує викинути його в море, їм забороняється брати в морський похід чи на бойові операції горілку; вони дотримуються цього дуже строго."

Глава 10. Про древню минувшину України.Неоцінимими є записи Боплана про залишки древньої, цікавої, достойно цивілізованої минувшини України.

Боплан:

"Київ, званий колись Кізовією, був одним з найдавніших міст Європи; ще нині це засвідчують пам'ятки старовини, висота й ширина міських укріплень, глибина оборонних ровів, руїни його храмів, численні старовинні гробниці колишніх князів.

З цих храмів залишилося лише два на згадку про минулі часи – Софійський та Михайлівський. Решта лежить у руїнах, як от собор Святого Василя, стіни якого...зберігають грецькі написи понад тисяча чотирьохсотлітньої давності."

"Софійський та Михайлівський храми відбудовані на давній взірець. Перший з них має гарний фасад і милує око, звідки б не розглядав собор; стіни його оздоблені постатями та малюнками з історії, виконаними мозаїкою, тобто з дрібненьких різнобарвних камінців, які сяють, наче скло, й укладені так майстерно, що важко розрізнити, чи це витвір живопису, чи ткацтва. Склепіння зроблене з глиняних горщиків, наповнених гіпсом і ним скріплених між собою. У храмі зберігаються гробниці кількох князів, тут є резиденція архімандрита."

"...в ті часи, коли древній Київ був у розквіті, морська протока, яка веде повз Константинополь, не була ще відкрита. Існують здогадки, я б навіть сказав, певні докази, що рівнини протилежного берега Борисфену, які тягнуться аж до Московії, були колись затоплені морем. Про це також свідчать якорі та інші предмети, що їх знайдено кілька років тому довкола Лохвиці, на річці Сулі...

Пригадували давні перекази, згідно з якими море колись вкривало ці рівнини, і що відтоді могло минути зо дві тисячі років." "...приблизно 900 років тому стародавній Київ був повністю знищений, залишились тільки два храми..." "Довгі і безперервні війни, які спустошували з краю в край їхні землі, не помилували також і їхніх бібліотек, які нищилися від самого початку пожежами."

"За півмилі нижче Києва видно село Печерськ, у якому є великий монастир – резиденція митрополита чи патріарха. Біля підніжжя гори, неподалік від монастиря, є багато печер, схожих на шахтні, заповнених численними тілами, що зберігаються тут уже понад півтори тисячі років на зразок єгипетських мумій. Кажуть, що перші християни – пустельники вирили ці підземні сховища, аби потайки молитися своєму богові, і тут спокійно переховувались під час переслідувань язичників. Тут показують мощі якогось святого Іоанна, який по пояс перебуває у землі.

...Можна тут побачити якусь Єлену, яка у них у великій пошані, залізні ланцюги, якими диявол катував святого Антонія і котрі мають властивість зцілювати біснуватих. Також є три мироточиві голови в чашах, з яких щодня виходить миро, що виліковує від багатьох хвороб."

"У цих місцях спочивають також тіла багатьох інших визначних людей, зокрема дванадцяти будівничих, які зводили тутешню церкву; їх бережуть як цінну реліквію, показуючи відвідувачам."

"Ще нижче, але з боку Московії, видно Кременчук; є тут руїни давно зруйнованого замку."

"Нижче лежить Монастирський острів, складений із дуже високих кам'яних скель, які перетинаються глибокими... проваллями... його ніколи не затоплюють весняні води. Колись тут був монастир, від нього і названо острів..."

"Трохи нижче ріки Чортомлик, майже посередині Дніпра лежить досить великий острів з якимись давніми руїнами. Острів оточений десятком тисяч розкинених то тут, то там острівців. Саме в цьому хаотичному місці козаки мають своє пристановище, яке зветься Військовою Скарбницею. Всі ці острови навесні затоплюються водою, і лише та частина, де руїни, лишається сухою."

Глава 11. Подих рідної землі.

Уважне око, тонке сприйняття великих французів налаштовують на роздуми, цікавинки і здогадки з погляду дня сьогоднішнього:

– Оті дивні древні руїни вздовж Дніпра і на Дніпрових островах – якої цивілізації це слід? Яка історична минувшина на островах, які сховались під Каховським морем? Мені доводилось чути легенди, що від великих островів в низині Дніпра до берегів вів дуже древній підземний (підводний?) хід... Десь там, на дні моря, козацька Військова Скарбниця і козацька церква...

– Дивовижна краса Софійського собору. Глечики з гіпсом в склепінні собору, мабуть, слугували не лише для міцності куполу, але і для підсилення акустики, підсилення потоку цілющої небесної, космічної енергії...

– Завидна відданість українського люду православній вірі і стійка непохитність козацтва в справі захисту своєї духовності. Дотримання Великого посту, пасхального обряду, святкові вітання, христосування в Великдень – і через 400 років по суті не змінились, особливо в сільській місцевості.

– Дух древніх войовничих амазонок на протязі кількох тисячоліть живучий в нашому краї. 400 років тому українські дівчата гордо і красиво несли себе, дипломатичне і водночас владно вирішували свою сімейну долю: їхня воля вела генетику нації. Українське жіноцтво було вільним від принизливих умовностей і безправ'я, якими обтяжувались жінки інших, особливо східних народів. Дяка сильним чоловікам: вони шанували свободолюбне і мудре жіноцтво. Проте вхід в Запорізьку Січ жінкам був суворо заборонений. Нікому ніякого винятку.

– Знали козаки де, коли і з ким пити, гуляти. Суворі пости, на які, за словами Боплана, припадало не менше 8 місяців на рік, військові походи, сезонні роботи – не до гулянок. В родинні свята широка козацька душа давала собі гультяйську волю. Не гарним словом назвав Боплан невмілих пияк на панському частуванні у світлий понеділок. Отакої! Сумлінно 40 днів попостувавши до Великодня, чоловіки у світлий понеділок, подарувавши панові домашню птицю, старанно себе спиртували, з ласки пана, аж до заходу сонця. Не маючи чим закусити – знову ж таки з ласки пана. Треба було мати козацьку міць, щоб втриматись на ногах і не вляпатись обличчям в калюжу... Чи не відтоді; "Після першої не закусюю?" І сьогодні слушне оте пра­прапрадідівське: "Не вмієш пити горілку – пий воду".

– Козаки колективною волею обирали собі військового керівника – кошового отамана. Бувало, що й помилялись. Та довго не роздумували, якщо невміле керівництво шкодило загальній справі. Боплан говорить: "Брат" – так вони себе називають." Дивує Боплана шанобливе вітання рукостисканням новообраного кошового отамана. Зрозуміло, у інших народів: хто низенько вклонявся чи падав ниць перед правителем, хто довгенько розкланювався із помахом здійнятого капелюха... Ми не дивуємось, коли сьогоднішні президенти інших держав, демонструючи свою демократичність, вітаються за руку зі своїми співгромадянами. В Україні – це національна форма вітання. Особливо по селах чоловіки при зустрічі завжди вітались рукостисканням зі словами: "Помагай Бог", "Боже поможи", "Доброго здоров'я".

– Козацький флот Запорізької Січі; човни-чайки, скріплені дерев'яними цвяхами. Чому – "чайки"? Нехитрий парус, стрімкий легкий рух по воді, чи, можливо, ще й оті в'язанки очерету з обох боків для підсилення плавучості робили їх схожими на чайки?

– Козаки, – говорить Боплан, – "захищали кожний клаптик землі". Були вправними і розумними воїнами, чотириста років тому все було при них: гармати, рушниці, ядра, порох, крива шабля, компас, відданий кінь або легкий човен-чайка... І головне: мудра стратегія і тонка тактика в справі захисту рідної землі від поневолювачів.

Скільки ото мало бути пам'ятників кошовому отаману Івану Сірку на рідній Україні?!

Такі вони, наші прапрадіди: "той благородний люд", "відважні і сміливі", "вправні і енергійні", "кмітливі і проникливі", які дуже любили свободу, "без якої не уявляли собі життя".

Вслухаємось: важкий подих української землі від чужоземної навали, посвист козацьких куль і гарматних ядер, блискавичний бій між життям і смертю... А ще – пісня, що піднімає над землею і завжди утримує дух нації: похідна козацька чи тужлива сумна, весела, безтурботна чи лірично-мрійлива. Наша генетична пам'ять... – Українське козацтво, козацька слава – міцне, могутнє коріння нашої нації, святиня наша, наша честь і гордість, які ми черпаємо з козацького минулого, намагаємось тримати і бережно переносити в майбутнє.

© Автор: Охотник Лариса Михайлівна, журнал «БОРИСТЄН».
Публыкацыя з сайту: http://astropavlograd.narod.ru/reg/RText06.htm

Немає коментарів :

Дописати коментар