Загальна кількість переглядів сторінки

вівторок, 15 травня 2012 р.

Б`ють і плакать не дають, або один з тисячі прикладів неоголошеної війни проти наших душ.

        Днями довелося натрапити на цікаву публікацію українського історика Сергія Грабовського ("Межа, якої не можна перетинати" в Щоденній українській газеті "День Dau") щодо критики чергової статті "про бандер", яку було опубліковано в російській пресі , текст якої приводими нижче повністю. В принципі, нічого надординарного - таких речей від Москви до "окраїн" зараз виходить безліч - не вслідкуєш.
       Але тут зачепило те, що автором публікації є відомий росіський дослідник Марк Солонін, який, в принципі викликає повагу своєю безкомпромісною й об`єктивною позицією щодо історії Росії, проте про Україну і її минуле пише так, начебто є штатним співробітником кремлівського Агітпропу.
        Дивно це і неприємно. Та чи Солоніна нам першим винити? Може, винних слід пошукати седе самих себе? У власних лінощах, власній байдужості? Спитаємо себе, чому на бій проти легіонів т.з. "істориків", котрі паплюжать наше минуле, виходять лічені одиниці, як, наприклад, пан Сергій Грабовський?

        Поза сумнівом, Марк Солонін — один із найвизначніших сучасних російських істориків з-поміж тих, хто займається неймовірно складним комплексом проблем, пов’язаних із Другою світовою війною. Книжки та статті Солоніна зруйнували цілу низку догм ще сталінського карбу та новітніх міфологем, у тому числі й витворених за останні десятиліття науковцями загалом прогресивного напряму. Безжальний інженерний розум дослідника (він закінчив Куйбишевський авіаційний інститут і шість років працював конструктором у «закритому» КБ), вміння «витягати» із документів те, чого в них не бачать інші, а на додачу послідовні ліберальні переконання зробили з нього ледь не більш ненависну для неосталіністів усіх ґатунків постать, аніж уславлений Віктор Суворов. Але, попри все, тільки в Росії загальний наклад його книжок перевищив чверть мільйона примірників.
        І тут-от доводиться написати сакраментальне «але»...
        Стосується воно висвітлення Солоніним діяльності ОУН у передвоєнні роки й під час Другої світової війни.
        Квінтесенцію поглядів дослідника на український націоналізм містить об’ємна стаття «Наша влада буде страшною...», вміщена у виданій 2010 року книжці «Нет блага на войне» (М., «Эксмо», 2010. — 288 с.). В анотації на книжку сказано: «Тьмы низких истин мне дороже нас возвышающий обман...» Многие эпизоды Второй мировой были описаны (или, напротив, преданы забвению) именно с этих позиций. С таким отношением к урокам трагического прошлого спорит известный историк Марк Солонин. В его новой книге речь идет именно о тех событиях, которые больше всего хотелось бы забыть: соучастии СССР в развязывании мировой войны, гибели сотен тысяч жителей блокадного Ленинграда, «Бабьем бунте» в Иванове 1941 года, бесчинствах Красной Армии на немецкой земле, преступлениях украинских фашистов... Автор не пытается описывать эти ужасы «добру и злу внимая равнодушно», но публицистическая страстность в изложении сочетается с неизменной документальной точностью фактов».
        На жаль, останнє твердження щодо того, що стосується українського націоналізму, м’яко кажучи, дуже перебільшене.

ПОДОРОЖ У ВИГАДАНУ ГАЛИЧИНУ
        Почнімо з назви статті. Вона взята Солоніним у лапки — мовляв, це цитата мовою оригіналу, яка характеризує настанови українських націоналістів: «Наша влада буде страшною...» Справді, говорив свого часу Степан Бандера щось схоже. Але не зовсім таке: «Наша влада буде страшною для наших ворогів». Є різниця, чи не так? А «Наша влада буде страшною» — це не Бандера так говорив, це Олесь Бузина вклав такий вислів у вуста лідерові ОУН (р), а потім його повторив Солонін.
        А тепер звернімося до тексту статті. На її початку Солонін стверджує: «Восточная (украинская) Галиция, т. е. территория восточных предгорий Карпат с городами Львов, Самбор, Стрый, Галич, Станислав (ныне Ивано-Франковск), Коломыя, Тернополь, Збараж, Броды, никогда, ни одного дня, не была частью Российской империи». Перша велика неточність. У 1810—1815 роках Тернопіль належав Російській імперії й був центром окремої адміністративної одиниці на території Галичини — Тернопільського краю. А ще Галичина побувала у складі Російської імперії під час Першої світової війни, коли була загарбана російською армією. Тоді Галичина була виділена в окреме генерал-губернаторство, у вересні 1914 року губернатором був призначений граф Бобринський — персонаж чорносотенних поглядів. Під час повторного захоплення частини Галичини 1916 року генерал-губернатором став генерал Трепов. На початку квітня 1915 року до Львова навіть приїхав російський імператор Микола IІ, який потім відвідав і Перемишль. На вокзалі з хлібом-сіллю його зустрічала делегація місцевих москвофілів, серед яких був і Олександр Галан — батько комуністичного публіциста Ярослава Галана.
        Описуючи інакшість Галичини, Солонін посилається на... Тараса Бульбу. Мовляв, він би не визнав той край своїм. Химеричний гоголівський персонаж, який, спалюваний на вогнищі, волав «клятим ляхам» про якогось там «православного царя», звичайно, не визнав би (до речі, тільки в другому варіанті «Бульби» Гоголь зробив свого героя апологетом московського самодержавства; перший варіант книжки, високо оцінений Пушкіним, був вільним від ідеологічних нісенітниць). А от цілком реальний Богдан Хмельницький, котрий, до речі, вчився у Львові, прагнув приєднати ці землі до своєї держави — аж по Віслу, «як за давніх князів руських». Але цього Марк Солонін не знає чи не хоче знати. В його описанні розвитку української культури на Галичині в ХІХ столітті немає ні слова про духовний вплив Наддніпрянщини, Шевченка, Драгоманова, про наддніпрянські гроші, на які було засноване НТШ, про Грушевського, про символічний шлюб Івана Франка, про постійні видання книжок східноукраїнських літераторів у Галичині через цензурні утиски в Російській імперії. Й ні слова про те, що того ж 1907 року, коли російський прем’єр Столипін розігнав ІІ Державну думу й запровадив украй антидемократичний виборчий закон, в Австро-Угорській імперії відбулися перші вибори на основі загального виборчого права. І на них українські націонал-демократи блокувалися... з ким, як ви думаєте? Із сіоністами: свідомі євреї в селах і містечках голосували за українських кандидатів, а свідомі українці в тих містах, де етнічних українців було мало, — за єврейських. І здобули спільний успіх! Але це не цікавить Солоніна...
        Натомість він перемішує грішне з праведним: «Русскую императорскую армию в Карпатах встречали отнюдь не цветами. Российские власти в долгу не остались, и из Галичины были депортированы десятки тысяч украинских активистов, представителей интеллигенции и униатского духовенства (правда, до Сибири эти эшелоны так и не доехали — в России началась революция...)». Це як? Масові депортації були в 1914 і на початку 1915 року, отже, ешелони їхали до Сибіру понад два роки? Невже Сибір десь на Марсі? І навіть коли йдеться про другу хвилю, про депортації 1916 року, важко уявити собі розтягнений на багато місяців рух ешелонів із спецпереселенцями. Ну, а твердження Марка Солоніна, що «...в апреле 1920 г. Петлюра и Пилсудский заключили соглашение о создании «польско-украинской конфедерации», — це взагалі поганий анекдот, який не варто коментувати.
         І де ж поділося філігранне вміння працювати з документами, яким заслужено уславився Марк Солонін? Де його світлий аналітичний розум?
        Ось як аргументує російський історик ідейну спорідненість українського націоналізму 1920—1940-х років (який він зве «інтегральним») із фашизмом: «Интеграл — это объединение, соединение, суммирование. В данном случае это слово было, по сути дела, «калькой», синоним того же понятия («связка», «пучок»), которое в итальянском языке легло в основу термина «фашизм». Але ж насправді термін «інтегральний націоналізм» Дмитром Донцовим і його послідовниками (проти яких спрямовані інвективи Солоніна) майже не вживався: йшлося про «чинний націоналізм», тобто націоналізм дієвий, націоналізм учинків, а не словес, як це було за Центральної Ради. І ще: лейтмотивом текстів Донцова було ствердження європейськості України, «фавстівської людини». А щодо поваги до Муссоліні, яка там простежується, — так навіть Черчилль у 1920-х позитивно говорив про нього. І взагалі, «антимоскальська риторика» Донцова, якого Солонін намагається виставити ледь не одноклітинним фанатиком-ідеологом, зовсім не примітивна: «Коли читаємо... історію Європи, — читаємо історію її народів. Читаючи історію Росії — не бачимо нічого, опріч темної маси, що сліпо віддана своїм вождям, рухається нині в однім, завтра в другім напрямку... Там — історію робили класи, партії, нації та великі одиниці, суспільність. Тут — держава, уряд, що скували і класи, і одиниці, і суспільність». І ще: «Мусимо викохати в собі душу, яка б могла успішно протиставитися душі Івана IV, яка переживає в Росії свою безнастанну реінкарнацію». Невже ж це все фашизм?
        Звичайно, Донцов — складний і суперечливий теоретик, і далеко не все в його доробку прийнятне. Та це зовсім не той персонаж, яким його подає Солонін.
       
        КВІТОЧКИ І ЯГІДКИ «ІДЕОЛОГІЧНОГО ФРОНТУ»
        А тепер — увага! Велика, але дуже красномовна цитата, яка характеризує стиль російського дослідника, коли він пише про українське питання:
        «В августе 1939 г., когда возник вопрос о том, что немцы, разгромив Польшу, может быть, разрешат ОУНовцам создать на ее обломках какую-то «мини-Украину», Мельник и Сцыборский экстренно составили текст конституции будущей державы. Начиналась она так: «Украина является суверенной, авторитарной, тоталитарной, профессионально-сословной державой». Во главе «суверенной тоталитарной» Украины должен был стоять назначаемый пожизненно Вождь Нации, имеющий право созывать и распускать правительство и парламент, причем в своих действиях Вождь несет ответственность только «перед Богом, историей и собственной совестью». Есть такая хорошая поговорка: «Если птица ходит, как утка, плавает, как утка, и крякает, как утка, то это — утка». Как же должна называться организация, которая пропагандирует культ силы, открыто воспевает агрессию, экспансию, межнациональную вражду и войну?.. Обещает установить диктатуру несменяемого «вождя» и провести тотальные этнические чистки? Не существует ли некий общеизвестный термин, которым принято обозначать подобные организации и движения? Молчат нынешние апологеты бандеровщины, молчат и не дают ответа. Или, напротив, истошно вопят, демонстрируя возмущение оскорбленной невинности — совсем как воспитанницы пансиона благородных девиц, которым показали голую лошадь».
        Воістину вищий пілотаж колишнього авіаційного інженера: писати про ідеологеми МЕЛЬНИКІВЦІВ, але приписувати їх «БАНДЕРІВЩИНІ»! І принагідно — вживати цей пропагандистський термін сталінської «випічки», як на мене, неприпустимо для історика, тим більше ліберала...
        Чи, може, Марк Солонін не знає нічого про відмінності між різними «крилами» ОУН, між тодішнім закордонним проводом і крайовою екзекутивою? Та ні, знає, щедро (але дуже й дуже вибірково) цитуючи україномовні тексти.
        Скажімо, проголошення Акту відновлення Української держави 30 червня 1941 року він описує словами добре відомого галичанам (і не тільки їм) доктора богослов’я Костельника. Того самого Костельника, котрий зіграв брудну роль «підсадної качки» в процесі насильницького приєднання Української греко-католицької церкви до «сталінського патріархату», здійсненого 1946 року під омофором НКВС та НКДБ.
        Знов-таки: ким і навіщо спрямовувалася діяльність доктора Костельника, добре відомо не тільки професійним історикам, а й усім, хто пише про Галичину в ХХ столітті. Тож доводиться знову ставити наївне запитання: куди ж подівся професіоналізм історика-ліберала, як тільки мова зайшла про українські справи?
        Наступне гроно ягідок статті Марка Солоніна — це його оповідь про поворот ОУН(р) до національно-демократичної ідеології. Ця оповідь заслужено могла би прикрасити писання Дмитра Табачника чи Олеся Бузини — за стилістикою й рівнем аргументації; втім, оцініть самі:
        «Стоило ли в рамках небольшой статьи уделять столь много места и времени обсуждению идеологии и фразеологии галичанского фашизма? Не лучше ли было сразу же начинать рассказ о «боях-пожарищах»? Убежден, что без хотя бы минимального знакомства с историей создания и идеологией ОУН невозможно понять всю дальнейшую эволюцию украинского национализма. В частности — по достоинству оценить тот ошеломляющий, небывалый «поворот на 180 градусов», произошедший на рубеже 1943—1944 годов. Организация, построенная на идеях «вождизма», террора, тоталитарной диктатуры и национальной вражды, декларирует вдруг принцип равенства всех граждан Украины без различия национальности и вероисповедания, да еще и дополняет его розкладаючими лозунгами личной свободы, свободы совести, слова, печати и собраний. Что это с ними случилось? Был ли искренним этот, едва ли не единственный в истории, молниеносный поворот от проклятий и глумления над идеалами свободы и демократии к их прославлению?
        Зная предысторию бандеровского движения, памятуя о его исходных идеологических основах, мы без труда находим ответ на эти вопросы. Ответ предельно прост — для бандеровских лидеров понятия «искренний» не существовало вовсе. С тем же успехом можно было обратиться к дальтонику с вопросом о том, какие обои ему больше нравятся: нежно-розовые или небесно-голубые... Какая «искренность» могла быть у людей, воспитанных в духе «фанатизма, догматизма, иллюзионизма и аморальности»? Трудно ли было им произнести «полезные» слова, если 15 лет назад они уже дали клятву совершить в «интересах дела» найбільший злочин и сокрушать своих врагов «ненавистью и вероломством»?
        Ну, а те, кому такой вывод кажется необоснованным (или даже оскорбительным по отношению к «борцам против сталинской тирании»), пусть ответят на два простых вопроса. Сменились ли после ІІІ Чрезвычайного Сбора (август 1943 г.) лидеры движения? Осудили ли они свои прежние взгляды, программы и действия? Или замечательный лозунг «Свобода народам! Свобода человеку!» выдвинули те самые деятели, которые чуть раньше приняли программу «повного усунення всіх займанців з українських земель», да так здорово преуспели в осуществлении этого самого усунення, что были залиты кровью невинных жертв не по локоть даже, а по самую макушку? И, наконец, самый главный критерий — черт с ними, со словами и программами, изменились ли вслед за словами дела бандеровцев?»
        Щоби розібрати «по цеглинці» ці три абзаци, знадобилася б окрема велика стаття. Тут же зверну увагу читачів, з якою невимушеністю поставлені поруч словосполучення «галичанский фашизм» та «украинский национализм». Хоч-не-хоч, а психологія сприйняття тексту диктує аудиторії ототожнення цих понять — не має особливого значення, на свідомому чи підсвідомому рівнях. І на використання українських слів у російськомовному тексті варто звернути увагу (я свідомо не перекладаю цитати зі статті Солоніна: тут кожен нюанс грає свою роль). Одне слово — що російський ліберал, що чорносотенець: коли заходить мова про боротьбу українців за свою свободу, і лексика, й «аргументація», й прийоми впливу на підсвідомість читачів у них однакові.
        Ще раз: твердженням, які містяться у наведених вище трьох абзацах, варто присвятити окрему статтю, і я маю намір це зробити. А сьогодні ми, нарешті, підходимо до найголовнішої ягідки статті Солоніна, точніше — до щедро всипаної такими ягодами крислатої журавлини.

СКАЖИ, ХТО ДЛЯ ТЕБЕ Є АВТОРИТЕТОМ...
        Одним із найщедріше цитованих авторів у цій статті є Віктор Поліщук, котрого російський дослідник представляє як «українського історика». Ба більше: факти та аргументи Марка Солоніна, ба навіть його стилістика, мають дуже багато спільного із фактами, аргументами і стилістикою покійного вже Віктора Поліщука, якому тривалий час щедро надавали свої сторінки видання певного ґатунку. Тож варто уважніше придивитися: а хто ж є чи не найвищим авторитетом і фактичним натхненником статті російського дослідника?
        Найперше, що впадає в око, — вельми дискусійні підстави для того, щоб оголосити Поліщука «українським істориком». 1946 року, в повнолітньому віці (тобто відповідаючи за свої вчинки), він як етнічний поляк-волинянин переїхав разом із матір’ю з УРСР до Польщі. Його батько у передвоєнний час був війтом міста Дубно. Вчився у Вроцлавському університеті на юридичному факультеті. В комуністичній Польщі захистив дисертацію з критики ідеології українського націоналізму. Працював у прокуратурі. 1981 року, в часи злету «Солідарності», емігрував із сім’єю до Канади. Там заявив про себе як про українця, сім років пробув коректором в українській націоналістичній газеті «Новий шлях», а далі знову став непримиренним борцем з українським націоналізмом як різновидом фашизму. Писався істориком, політологом, магістром права, доктором гуманітарних наук (іноді — доктором політології), хоча насправді його фах — це польський аналог того, що в нас звалося «науковий комунізм». На канадських польськомовних сайтах фігурував і фігурує як «визначний поляк». Підтримував (причому беззастережно) у своїх публікаціях акцію «Вісла». Один із улюблених авторів та найвищих авторитетів комуністичної преси 1990—2000 років.
        Та справа навіть не в біографії Віктора Поліщука (хоча, погодьтесь, якось не тягне він на «українського історика»). Справа в його текстах. Я не стану відстежувати кожен «факт» і «фактик» писань цього персонажа — тут потрібна була б товста монографія. Зауважу тільки головне, те, що є абсолютно беззаперечним для кожної притомної людини, те, що допомагає пояснити феномен Поліщука.
        У статті «Ще одна глорифікація Бандери» (надрукована в Україні на початку 2007 року тижневиком «2000», №1-2), що являє собою рецензію на книжку Галини Гордасевич «Степан Бандера: людина і міф» (Львів, 2001), Віктор Поліщук, зокрема, пише: «Лукавство (м’яко кажучи!) Г.Г. виявляється і в тому, що для глорифікації свого героя вона намагається прослідкувати етимологію прізвища Бандери від якогось там польського слова, що нібито означає «прапор» (стор. 49). Марні потуги! Я закінчив Вроцлавський університет, захистив у ньому кандидатську й докторську дисертації й авторитетно заявляю: щодо етимології прізвища Бандера, то вона на поверхні: воно, швидше за все, походить від німецького Banditen, значення якого не потрібно й перекладати».
        Воно й справді: «авторитетно заявляю»... І «не потрібно й перекладати»...
        Кожен може знайти у Вікіпедії статтю Polska bandera wojenna — військовий стяг польський. Або іншу: «Bandera (z hiszp. Bandera) — przynaleznosc panstwowa statku (np. statek bandery estonskiej), w wezszym znaczeniu podstawowa flaga podnoszona na jednostce plywajacej, okreslajaca te przynaleznosc». А ще мій колега показував мені часопис польських військових моряків — теж Bandera.
        Те, що хтось друкує подібні нісенітниці, — зрозуміло. Є редактори та видання, для яких Україна та все українське просто не існують — є «южнорусское». Проте чому Віктор Поліщук писав те, що викликає тільки сміх своєю «науковістю» й «авторитетністю»? Можна ж було щось утнути щодо «заплямованого прапора» чи різниці між гучним прізвищем і людиною, що йому не відповідала. Але ні!
        І друга цитата — зі статті Поліщука (власне, це доповідь, оформлена як стаття) «Український інтегральний націоналізм як різновид фашизму» (2006 рік): «Доказану участь у народовбивстві брали участь такі формування українського націоналізму, як Українська допоміжна поліція, т.зв. Українська повстанська армія, Служба безпеки ОУН Бандери, утворений з батальйонів «Нахтігаль» і «Роланд» 201-й поліційний батальйон, 31-й батальйон СД, що його називали Українським, іноді Волинським, легіоном самооборони. Поліційні полки дивізії СС-Галичина брали участь у воєнних злочинах. Досі науково не опрацьована участь мельниківського Буковинського куреня у розстрілах киян у Бабиному Ярі. Цей курінь увійшов до Києва в серпні 1941 р. і там його німці переформували в українську поліцію. Починаючи від вересня 1941 р. у Бабиному Ярі розстріляно близько 200 тис. киян, більшість яких були євреї. У зв’язку з цим депутат Рівненської міськради М.Шкурятюк сказав: «Я горджуся тим фактом, що серед 1500 карателів у Бабиному Ярі було 1200 поліціантів від ОУН і тільки 300 німців». Юрій Луценко сказав: «У Бабиному Ярі розстрілювали українці». Редактор мельниківського тижневика політолог Сергій Грабовський написав: «Ось парадокс Бабиного Яру: поліцаї-українці були активно долучені до розстрілів...» Все сказане тут підтверджує, що український націоналізм — це різновид фашизму».
        Ну, добре, я розумію логіку брехні, яка має бути грандіозною, щоби в неї хтось повірив — українська допоміжна поліція була «українською» не більш, аніж перший Український фронт, поліційних полків дивізія Ваффен СС «Галичина» не мала, Буковинський курінь не міг увійти до Києва в серпні 1941 року (бо нацисти здобули місто тільки 19 вересня), а увійшов тільки в жовтні, після масового нищення євреїв 29—30 вересня, більшість розстріляних у Бабиному Ярі не була євреями, так званий виступ Шкурятюка — фальшивка ще 1993 року і т.д. — все це якось вкладається в зазначену вище логіку. Але навіщо писати, що Сергій Грабовський є редактором мельниківського тижневика? У своєму житті я був редактором тільки одного тижневика — газети «Альтернатива» під час виборів до Верховної Ради 1998 року. Це було видання об’єднаних соціал-демократів ще до їхніх розколів, коли партію очолював Василь Онопенко. Але ж ніяк не «мельниківське»... Тим більше, що стаття «Київ часів Бабиного Яру: життя поза життям», звідки висмикнута наведена Поліщуком «цитата», була опублікована «Українською правдою» 26 вересня 2006 і чітко підписана: Сергій Грабовський, заступник головного редактора журналу «Сучасність».
        Мій колега кілька років тому, коли ще не була надрукована книжка «Нет блага на войне», а стаття про український націоналізм тільки-но з’явилася на персональному сайті Марка Солоніна (де є чимало надзвичайно цікавих текстів), дискутував на форумі цього сайта з російським істориком, і врешті-решт висунув не дуже приємну для свого непробивного опонента гіпотезу: влада дозволила низці російських дослідників писати й друкувати дуже гострі речі про сталінський період в обмін на шалене «мочилово» щодо українського визвольного руху.
        Дуже хотілося б, щоб ця гіпотеза виявилася хибною.
        Звичайно, український націоналізм — явище дуже складне. Як і будь-який національно-визвольний рух, що змушений удаватися до збройної боротьби проти колонізаторів і окупантів. З діяльністю його структур пов’язані й звитяги, й злочини. Але вести тверезу й об’єктивну розмову про нього варто зовсім з інших методологічних і світоглядних позицій, аніж ті, на які стає Марк Солонін, тільки-но мова заходить про Україну.
( http://incognita.day.kiev.ua/mezha-yakoyi-yim-ne-mozhna-peretinati.html.)  

        Коментар від Павла Правого.
        Приклад з Марком Солоніним (якого особисто дуже поважаю як історика Другої світової війни) перш за все має підштовхнути нас усіх до головного висновку: ми самі маємо виховувати авторів, які б популяризували українську історію серед українського загалу. На противагу одному Солоніну (чи Бузині) маємо виставляти десять авторів, які б фахово, доступно й цікаво для будь-якого пересічнорго українця, навіть не дуже обізнаного на історії, розповідали про наше минуле, пояснювали й роз`яснювали хід та наслідки тих або інших подій. Підкреслимо: професійно й правдиво.
        На противагу інформаційно-ідеологічним кампаніям, що їх ведуть наші закляті "друзі", маємо  лобіювати видання й розповсюдження правдивої історико-публіцистичної літератури, в тому числі й за межами України. В тому числі російською, польською, білоруською, чеською, англійською і ще стількома, скількома треба.
        Інакше ми ризикуємо програти. Програти війну, так, саме - війну за свідомість і душі молоді.  А значить програти й Україну.
       Як людина, яка має певне відношення до історії, мав би честь разом з небайдужими зацікавленими людьми з числа професійних історикоів, істориків-аматорів, письменникоів, журналістів, простих громадян, які цікавляться історією України, українців та сусідніх з ними народів, ініціювати створення якогось об`єднання, чогось на кшталт Фонду історіографічних досліджень, або Спілки українських істориків, яке б займалося, в тому числі, й поплуляризацією історії в масах.
        Що скажете, панове?

Немає коментарів :

Дописати коментар