Футбол. Гра мільйонів. Зосередження пристрастей. Вулкан емоцій. Цілий світ,
в якому є місце честі й підступності, величі й бруду, злочинам, корупції,
подвигам та самопожертві.
Ми, українці, в цьому не виключення. І у нас футбол є релігією для тисяч і
десятків тисяч людей.
Нехай хтось вболіває за "Шахтар" чи "Металіст", за
"Карпати" або "Чорноморець", але ніхто не заперечуватиме,
що й донині футбольний клуб "Динамо" (Київ) залишається гордістю
України.
"Динамо" є єдиним в Україні
клубом, який брав участь в усіх без виключення матчах Вищої ліги чемпіонату
СРСР. На увесь колишній Союз цим може похвалитися ще один клуб - теж
"Динамо", але - московське.
Нехай вибачають прихильники
"Шахтаря" і "Спартака" - давніх заклятих "друзів"
київської команди; нехай схилять голови вболівальники самої
"Барселони" чи "Ліверпуля" - "Динамо" чи не єдина
в світі команда, сказавши про яку "легенда" можна розуміти це
визначення в буквальному сенсі слова.
Писати саме на цю тему ми взялися ще й
через те, що в одній сусідній державі останнім часом з`явилося надто багато
"професійних патріотів", які на гроші сучасного кремлівського
Агітпропу взялися оббріхувати нас з вами, наших предків, наше минуле, а разом з
тим і минуле власного народу.
Метою цих паночків є, напевне, побудування "фашизму з людським обличчям"
в окремо взятій країні і комунізму - в окремо взятих маєтках. Тих що на
Рублівці. А як це зробити без того, аби об`єднати народ навколо ідеї захисту
від якогось ворога? Коли існують різні вороги - "пендоси",
"чурки", "хохли" та "бульбаші", то народ залюбки
погоджується, аби його продовжували грабувати свої поводирі.
Останній перл, який видав сучасний
"Агітпроп", є фільм "Матч", в якому розповідається про
легендарний "Матч смерті" між гравцями київського "Динамо"
і солдатами збірної Люфтваффе. У фільмі цьому все - як годиться. Розумні,
патріотичні й віддані "наші" і - хитрі, жорстокі, розумні, але все ж
трохи дурніші - "їхні". І є прокляті "хохли" - ті, хто
розмовляє українською - "бандьори", що гірші нацистів. І вся
сентенція фільму: кияни грали навіть не проти нацистів - вони грали проти
"зрадників-хохлів", за отой "Русскій мір", за "Велікоє
Отечество", яке не є можливим без зворушливої "дружби" молодшого
і старшого братів...
Ми
змушені стати на захист і київського "Динамо", і українців, і росіян
проти тієї брехні. Бо, як говорять у нас в Україні - "Топчи правду в
калюжу, а вона все чиста буде". Це їм там, на Рублівці, здається, що
брехати можна вічно.
Відтак, ми замахнулися на святе. На «Матч смерті». І на футболістів, яких
давно вже прийнято вважати ледь не святими, і яких ми абсолютно для них не
заслужено, але тим не менш справедливо змушені віднести до категорії «картонних
героїв». У справжніх вболівальників перепрошуємо. Це не ми, – «картонних
героїв» з цілком нормальних і навіть справді героїчних людей зробив радянський
Агітпроп.
Отож, почнемо.
Народження.
Статут Київського пролетарського спортивного товариства «Динамо» було зареєстровано
13 травня 1927 року і саме ця дата вважається днем народження клубу. Її (дату)
зафіксовано і в ФІФА і в УЄФА, хоча свій перший офіційний матч (програний з
рахунком 1:2) проти збірної команди Білої Церкви "Динамо" провело
лише 1 липня 1928 року.
Як відомо, в Радянському Союзі не існувало
«самодіяльності» ані в мистецтві, ані в торгівлі, ані в спорті. Все і вся було
об`єднано в творчі та спортивні спілки, товариства, тощо, за якими спостерігало
пильне око спецслужб. У випадку з "Динамо" команда не просто
знаходилася під контролем спецслужб, вона була частиною їх, бо товариство
"Динамо" є "рідним дітищем" ОГПУ, так само, як
"Торпедо" об`єднувало спортсменів, які трудилися на автозаводах,
"Локомотив" - залізничників, "Колос" - колгоспників, а
"Спартак" - працівників харчопереробних заводів.
Мусимо заспокоїти надто екзальтованих
"націонал-патріотів": футболісти київського "Динамо" ніколи
не відносилися до категорії "сталінських катів". Так, дехто з них
(далеко не всі) мали погони; всі вони були формально (хоч професійні спортсмени
були, професійного спорту в СРСР, як відомо, не існувало) співробітниками
ОГПУ-НКВС, посідали відповідні посади в системі і сумлінно (надто в перші
довоєнні роки, коли спорт в СРСР ще з певними обмовками можна було назвати «аматорським»)
ходили на службу. Та посади ці були відповідними - спортивні інструктори, водії
персональних автомашин, завгоспи, кадровики...
Належність до ОГПУ стало великою
перевагою, але одночасно і - великим прокляттям «Динамо». З одного боку, в
СРСР, а надто - в ті часи, силові структури мали набагато більші фінансові та
адміністративні можливості, відповідно, військові та чекісти могли «призвати»
до лав «на службу» будь-якого гарного гравця і платити йому гідну зарплату.
Такий підхід давав змогу дуже швидко розбудувати справді сильну команду. Вже в
1936 та 1937 роках "Динамо" завершило першість СРСР на другому місті,
пропустивши поперед себе лише іншого «монстра», який репрезентував НКВС СРСР – «Динамо»
(Москва).
З іншого боку, такі «неофіційні»
методи селекційної роботи сильно гальмували розвиток власної інфраструктури, в
т.ч. дитячих футбольних шкіл аж до розпаду СРСР. Дійсно, навіщо виховувати
власних футболістів, якщо можна присвоїти лейтенанта будь-якому перспективному
хлопцю з Донецька, Львова або Херсона? До того ж належність, нехай і формальна,
до лав НКВС стала трагічним чинником в долі багатьох футболістів під час
війни...
Про
стадіон, Сінявського та Люфтваффе. Початок справжньої легенди.
В 1941 році столиця України мала отримати новий стадіон - Республіканський.
Ясно, що на ньому мала грати найкраща команда республіки – «Динамо». Стадіон
цей під Черепановою горою, розробником проекту якого був відомий український
архітектор Михайло Гречина, будувався протягом трьох років як то кажуть, всією
громадою, в тому числі - традиційним методом української толоки, який комуністи
пристосували під власні потреби, обізвавши «суботниками». Нова споруда вміщала
50 тисяч глядачів і була однією з найбільших в СРСР.
Офіційне відкриття стадіону було призначено на неділю, 22 червня 1941 року.
В цей день київське "Динамо" мало зіграти тут офіційний матч першості
СРСР з московським ЦДКА (нині ЦСКА). Планувалося грандіозне, як зараз кажуть,
шоу. Вести радіорепортаж про відкриття
споруди та сам матч до Києва приїхав найзнаменитіший на той час коментатор – Вадім
Сінявський. Проте, матч так і не відбувся, а Сінявському довелося коментувати вже
не футбол, а наліт на Київ бомбардувальників Люфтваффе.
Так почала народжуватися перша легенда
про "Динамо". При цьому основа її, на відміну від безлічі тих, що їх
нагородив радянський Агітпроп - реальні події й реальні люди! В цю трагічну
неділю, разом з передачами про початок війни, диктор київського радіо повідомив:
"Відкриття стадіону не відміняється, а переноситься. Квитки дійсні на
першу неділю після війни".
Ніхто тоді й гадки не мав, що ця "перша неділя" так далеко - в
країні панувала ейфорія, всі були упевнені в тому, що Німеччину не
сьогодні-завтра розіб`ють - до військкоматів вишикувалися черги добровольців,
що рвалися на фронт: "А то Гітлера без нас розколошматять". Ширилися
чутки про великий розгром Вермахту, який підтримувало першими своїми брехливими
повідомленнями «Совінформбюро».
Насправді вийшло так, що відкладений
матч і відкриття Республіканського перенеслося не на "першу неділю після
війни", а на далекий 1948 рік. Проте обіцянки своєї щодо дійсності
квитків, які було придбано напередодні війни організатори все ж дотрималися.
Про це трохи згодом.
Тренер команди Михайло Бутусов та капітан Костянтин Щегоцький намагалися
переконати начальника Киівського управління НКВС Лева Варнавського евакуювати
увесь склад команди, але у відповідь почули звинувачення в боягузництві.
Так, багато хто з гравців залишився в Києві. Існують свідоцтва, що всіх
футболістів «Динамо» було мобілізовано до лав Червоної армії або ополчення. В
результаті оточення, з якого вони не змогли вийти, більшість футболістів
змушені були повернутися до міста.
Дехто з динамівців повернувся і з полону, бо в перші місяці війни німці охоче
відпускали багато червоноармійців, які були українцями, та ще й місцевими.
Старт «Старту»: і в неволі грають
у футбол.
Далі починається ще одна легенда. Називається вона "Матч смерті".
Коротко нагадаємо її зміст. Німці начебто віднайшли в таборі військовополонених
кілька футболістів "Динамо" і змусило їх зіграти матч із збірною
"Люфтваффе". Перед грою киян попередили, аби вони програли (треба
було показати зверхність арійців над "недолюдьками"-слов`янами),
інакше - смерть. Після того, як «Динамо» виграло перший тайм, до футболістів в
роздягальню зайшов есесівець і знову попросив «не грати так сильно» і пригрозив
розстрілом. Але мужні радянські спортсмени демонстративно перемогли в тому
матчі, за що їх есесівці й розстріляли. Розповідалося про передсмертний вигук
капітана команди: «Всіх не перестріляєте! Хай живе радянський спорт!»
За цією легендою знято кілька
документальних стрічок. Написано десятки художніх, історичних та публіцистичних
книжок, безліч журнальних та газетних статей. Побудовано красивий пам`ятник.
Гравців, і тих хто загинув, і тих, хто вижив, нагородили медалями.
Насправді було все трохи не так, як те
подають загалу "інженери людських душ" з Агітпропу. Вірніше, зовсім
не так.
Минуло вже багато років з часів розпаду СРСР, коли канув у небуття
Ідеологічний відділ ЦК КПСС з його армією професійних брехунів. Потроху
історики та журналісти дослідили справжні події, які відбувалися в окупованому
Києві. Здається, що казочка, яку змайстрував Агітпроп, має відійти у небуття.
Але не так сталося, як гадалося: легенда про «Матч смерті» не лише живе
(особливо – в Росії), вона розвивається, набуваючи нових подробиць. Тут і фільм
народили…
Та ми, шановний Читач, знаємо правду, чи не так? І знаємо навіщо Путін та
Ко замовила режисеру Малюкову оте неподобство про українців під назвою «Матч» з
Сергієм Бєзруковим в головній ролі. Ми ж чудово розуміємо навіщо Кремль виділив
8 мільйонів зелених портретів Джоржа Вашингтона на зйомки, вірно?
Що ж відбувалося насправді?
Перше. Київських динамівців ніхто не відшуковував у концтаборах аби змусити
грати «Матч смерті». З тієї простої причини, що ніхто в тих концтаборах на той
момент не був. Всі майбутні герої спокійнісінько жили собі в Києві.
Багато хто з динамівців не лише цілком добровільно грали у футбол, але й
служили окупантам. В поліції, наприклад, працювали Гундарєв, Ткаченко та
Тимофєєв; в охороні міської управи - Чернега. Більшість було влаштовано на
місцевому хлібозаводі, директор якого, великий любитель спорту (чех по
національності - Йозеф Кордик) дав
можливість працевлаштуватися не лише футболістам, але й гімнастам, боксерам,
пловцям...
От саме за ініціативи камерада Кордека
й було створено футбольну команду, яка називалася "Старт". За неї
виступали як колишні гравці "Динамо" (Гундарєв, Чернега, Гончаренко,
Трусєвич, Тютчев...) так і інших клубів, наприклад, київського
"Локомотива" (Балакін, Сухарєв). Де-юре і де-факто то була футбольна
команда київського хлібозаводу № 1, а ніяких не задохликів з табору військовополонених
чи концтабору.
Але сучасний російський Агітпроп не здається. Ось приклад
найрозповсюдженіших штампів, котрі досі гуляють просторами Інтернету» та
друкованої преси (тут і далі мовою джерела):
«Порядки на заводе царили зверские. На каждом шагу
охранник, полицай. Бездоказательное подозрение - и арест, Сырецкий концлагерь,
а то и расстрел на месте без всяких дознаний и допросов. Берлинский инженер в
упор, на глазах у всех застрелил мастера, спрятавшего за пазуху два ломтя
хлеба. Наверняка настучали, донесли на него где-то в середине дня. Видели, как
прятал хлеб, но дали отработать все одиннадцать часов. После смены даже не
обыскивали. Пристрелили, вынули два ломаных, кровью политых куска, подняли
вверх - смотрите! - и ушли. Команда, которую назвали “Старт”, тренировалась
мало. Тренироваться было некогда. Несколько раз под ленивым присмотром
безразличных полицаев вяловато попинали мяч на поле около хлебозавода.
Начальство пекарни, раньше обещавшее подбросить хлеба за игру, об обещании
забыло и смотрело недобро...» (http://svoboda.com.ua/index.php?Lev=archive&Id=1400).
Це так брехав один московський журналіст Ніколай Долгополов у своїй статті
в спортивному щорічнику «Спорт та особистість» за 1986 рік. Називалась стаття
«Сражались футболом». І не просто стаття то була – ціла повість, яка потім
вийшла окремою книжкою. Брехав Долгополов талановито: в уяві читачів
відкладається саме нещасних військовополонених, яких змусили, голодних, охлялих,
хворих працювати на заводі, а тоді ще й догоджати окупантам грою у футбол:
«…Пудовые мешки поддавались туго: раны, лагеря,
полуголодное существование даром не прошли…
Команда, которую назвали "Старт", тренировалась
мало. Тренироваться было некогда. Несколько раз под ленивым присмотром
безразличных полицаев вяловато попинали мяч на поле около хлебозавода» (там
же).
Одразу видно розумово-освітній
рівень автора: мішки з борошном ніяк не могли важити пуд (16 кг ), а – принаймні
вчетверо більше! Напевне, автору сподобалося саме слово і він його використав,
не поцікавившись значенням, от і вийшло смішно.
А от поліцаї у вигадках товариша Долгополова з`явилися не
просто так: треба було наголосити, що кияни тренувалися не з власної волі, не
тому, що хотіли грати у футбол, а – з примусу.
Та насправді учасники команди «Старт» з дозволу директора хлібозаводу могли
«…ежедневно выносить по буханке белого хлеба — как
спортивный паек» (там же).
Більше того, і тренування було не одне, і не два. І відбувалося воно не з
примусу під наглядом «бєзразличних поліцаєв» на пустирі, а в цілком пристойних
умовах – на стадіоні «Зеніт». Про це подбав голова міської управи Л.
Форостовський, якому було відомо, що
«…бывшие динамовцы работают на хлебокомбинате и к тому же
усиленно третируються…» (там же).
Не вірите українській пресі? Ось матеріал людини, яку вже ніяк не долучиш
до списку «бандер» - з Літопису Акселя Вартаняна, газета «Спорт-Експрес». В
статті «Міф про «Матч смерті» автор підкреслює позитивні сторони життя
футболістів «під німцями»:
«… трудоустройство (гарантировало от угона в Германию),
сытая жизнь (талоны на питание в открытой при спортобществе столовой), для
поддержания физической формы - систематические тренировки» (http://old.dynamo.kiev.ua/Press/Other2/se0219.htm).
Агов, пане кремлівський пропагандист! Де Ви? Що змусило Вас писати про
«звєрскиє условія»? З важезними мішками по півтора десятка кілограмів на плечах
спортсменів.
Хочете ще?
«Порядки на заводе были суровые. Если что не так или,
упаси бог, хлеб украдут - ставили к стенке без суда и следствия. Потому в цех
не совались, сторонились дьявола-искусителя. Выполняли черновую работу - двор
подметали, хлеб грузили. Неужели ни грамма не унесли? Через полвека Гончаренко
в беседе с Георгием Кузьминым развеял сомнения: "... в цехах
преимущественно девчонки работали. Они нас втихаря при первой возможности
подкармливали: куски хлеба прямо из окон бросали. А сами мы ПОЧТИ (выделено
мною. - А.В.) не воровали. Так, по-мелкому» (там же).
Продуктова картка. Гарячий хліб, що його дівчата кидали красивим юнакам у
вікно - чомусь повз пильне око німецького інженера, котрий, якщо вірити
долгополовим, з пістолем в руці, мов маніяк, вештався цехами. Потім вечеря в їдальні
при спортивному товаристві. Ну і, оте «почті»…
Прожити якось можна, ще вам не блокадний Ленінград і навіть не
напівголодний Череповець або Челябінськ з 12-16 годинами за верстатом і сном в
холодному бараці.
Навіщо ж найманцям від пропаганди розповідати щось абсолютно протилежне
тому, що відбувалося? Гаразд, за комуністів. Але зараз при владі і в Росії, і в
країні начебто є демократи (з різним ступенем диктаторських повноважень), а
пісня та ж.
Справа тут ось в чому. Зазвичай, пропаганда досі нам малює німецьку
окупацію як щось абсолютно чорне, абсолютно жахливе, мерзенне, задушливе…
Ну не могли люди в німецькі окупації спокійно їсти, спати, кохатися,
видавати книжки, одружуватися, ходити в баню, пити чай, відвідувати театр,
грати у футбол, народжувати дітей, торгувати на базарі, писати вірші, грати в
карти або шахи! Як же це – без комуністів? А якщо не могли, значить – не було
такого. Був масовий героїчний спротив, всі як один – партизани або підпільники.
Якщо ж навіть і ні, то доля таких людей -
лише переховування по льохах; щоденне чекання; коли ж прийдуть «наші»; жахання
від кожного шурхоту; перелякані погляди: чи не йдуть німці, які тільки те й
роблять, що озираються навколо: кого б пристрелити або зґвалтувати.
«Народу в городе оставалось мало. Облав боялись не меньше
пуль. Людей сотнями выгоняли на принудительные работы, в лагеря. Дома № 24 и 27
по Львовской были словно кровоточащим нарывом на теле страдающего Киева. Отсюда
отправляли в рейх. Заложников брало гестапо. Сначала только по ночам и только
мужчин человек по 300-400. Потом стали хватать всех подряд и где придется.
Деловито строили, пересчитывали, записывали и везли в Бабий Яр. На расстрел.
Без крайней надобности люди из домов не выходили» (http://www.junik.lv/~dynkiev/dk-1942/srazhalis_futbolom.htm).
Саме так мав пересічний радянський громадянин уявляти терени під німецькою
зверхністю. На те працювали сотні й тисячі долгополових. Саме так їх мають
уявляти пересічні російські громадяни. Бо саме на ту війну сучасне російське
керівництво зробило ставку як на основний чинник патріотичного виховання. Від
себе додамо ура-патріотичного. Замішаного на брехні або напівправді. На фільмах
про героїчних футболістів, в яких «хороші» розмовляють виключно російською, а
«погані» - то україномовні типи з пиками дегенератів.
Саме і через це зокрема чомусь майже не можливо відшукати в історичній
літературі відомостей про футбольні матчі між військовими частинами Вермахту та
союзників Третього рейху в окупаційні часи. А було їх не два, і не три, а – тримайтеся за
стілець, пане Долгополов – більш ніж півтори
сотні! Вже менш ніж за два місяці від початку німецько-радянської війни
«17 серпня 1941 року на полях Житомира і Грубешова
(Холмщина, тепер територія Польщі) зустрілися команди місцевих спортивних
товариств і збірні німецьких військових частин. Матч у Житомирі закінчився
перемогою гітлерівців із рахунком 6:1, а в Грубешові — 4:2 на користь
українців. Загалом лише в Житомирі з липня 1941–го по січень 1942 року, згідно
зі звітом голови спортивної секції «Українського клубу» Є. Пінтова, було
зіграно 15 матчів.
1942 року товариські ігри з окупантами відбувалися
практично по всій території України, а преса зафіксувала рахунки 53 зустрічей.
Старт цьому сезону міжнародних спарингів дали 6 квітня сяноцький «Лемко» та німецький
«Вермахт». Гра в понеділок після Великодня закінчилася з рахунком 7:2 на
користь «лемків». (http://www.umoloda.kiev.ua/number/1660/118/58583/).
Були матчі в Дніпропетровську, Запоріжжі, Житомирі, Львові, Одесі,
Кіровограді, Херсоні…
З відомих результатів 111 матчів 60 – на користь українців, 36 – окупантів
і ще 15 завершилися внічию. І о, диво, ні есесівських офіцерів у перервах між
таймами з погрозами, ні подальших розстрілів «утерменшів». Як це розуміти,
панове автори фільму «Матч»?
Отож, на відміну від того, як нам малюють окупацію Києва деякі не особливо
чесні автори, життя все ж не було таким одноманітно паскудним:
«После оккупации Киева жизнь в городе постепенно
налаживалась. Начали работать заводы и фабрики. Люди стали получать зарплату в
оккупационных марках. Открыли оперный театр, кинотеатры, а вскоре появились и
спортивные общества. Первым стало организованное Георгием Швецовым украинское
спортивное товарищество “Рух”»
(http://svoboda.com.ua/index.php?Lev=archive&Id=1400).
Звичайно, це не значить, що Київ був в 1941-1943 роках раєм: Бабин яр,
Сирець, знищення євреїв, учасників комуністичного та націоналістичного
підпілля, розстріли заручників нікуди з історії не викинеш. Але життя все ж
продовжувалося і в ті часи. І німці не лише в нічних патрулях крокували та в
потилицю заручників стріляли – вряди годи якийсь солдатик і дітлахів шоколадкою
пригостить, і до дівчат цілком пристойно пофліртує-жартує не без посмішки у
відповідь..
Повертаючись до футбольної історії, слід відзначити особистість Георгія Швецова,
який, власне, і стояв у витоків організації футбольної гри в окупованому Києві.
На відміну від штампів в замовному російському фільмі, Швецов був ніяким не
українцем, а – етнічним росіянином. До війни грав за київську команду «Желдор»,
мав серед вболівальників прізвисько «Паровоз», входив до збірної Києва. Перед
війною обіймав посаду інструктора з фізичного виховання в 6-му залізничному
полку Київського Особливого військового округу.
З початком війни Георгій Швецов дезертирує з військової частини,
дочікується приходу німців і пропонує окупаційній владі свої послуги. Так що в
тому фільмі витвору Малюкова не лише українською мали говорити поліцаї й інші
негарні персоналії. Жарт.
Далі було так:
«Предложил свои услуги в качестве журналиста профессору
Киевского университета К. Штепе, который редактировал газету “Нове українське
слово”. Весной 1942 года он создал общество “Рух” и футбольную команду, в
которой был играющим тренером. Забегая наперед, скажем, что именно Швецову
принадлежала идея создания Украинской футбольной лиги и проведения футбольных
матчей в Киеве. Штепа с подачи Швецова через председателя городской управы
Л.Форостовского добился переименования Республиканского стадиона (до войны —
имени Хрущева), того самого, открытие которого намечалось на 22 июня 1941 года,
в Украинский. Футбольный клуб “Рух” состоял из служащих органов власти и
рабочих киевских фабрик» (http://svoboda.com.ua/index.php?Lev=archive&Id=1400).
І не один Швецов із своїми хлопцями у футбол ганяли. Ветеран дубля
київського «Динамо» Володимир Ногачевський, вже в пострадянські часи, коли
можна було говорити правду, згадував:
«Я устроился на фабрику ювелирных изделий Дюндикова. На
фабрике собралось немало таких, как я, молодых ребят, увлекающихся спортом. Мы
создали футбольную команду “Рух”. А всего в городе существовали четыре
футбольные команды...»
(http://svoboda.com.ua/index.php?Lev=archive&Id=1400).
Коли в місті існує кілька команд, та ще й професійних або напівпрофесійних,
участь в яких брали футболісти, котрі гарно один одного знали, до ідеї
проведення змагань – півкроку. До того ж німецькі військові частини теж мали
власні команди…
Напевне знайдуться такі, хто стверджуватиме, що то окупанти затіяли – аби
показати як «щасливо» живе місцеве населення під володарюванням «оберменшей», а
українські поліцаї та бандерівці на чолі із зрадником Швецовим кинулися
виконувати наказ.
Але цікаво, що німці, судячи з усього, безпосередньою організаційною
роботою не займалися, як мало б бути, якщо ініціатива виходила з надр їхнього Агітпропу. Всю організацію взяли
на себе українські футболісти:
«…организацией чемпионата в Киеве занимался Владимир
Ногачевский: “Мы развешивали по городу цветные афиши, входной билет стоил одну
марку” (по другим сведениям — 5 карбованцев)» (http://svoboda.com.ua/index.php?Lev=archive&Id=1400).
Ось так. Навіть гроші брали з глядачів. Невеликі, але все ж. Німцям ті
марки та карбованці ні до чого, кому ж вони йшли, ті гроші?
Натомість комуністичні автори писали щось абсолютно протилежне:
«Немцы хотели бы сыграть с ними несколько матчей. Зачем?
Для чего? Какие матчи и какой футбол, если чувство презрения к врагу обострено
до предела. Когда и сил-то оставалось у динамовцев на одну лишь ненависть.
Расстрелы,
зверства, голод - и футбол. Все это несовместимо, нелогично. Но как искать
логику у фашизма? Комендант города генерал-майор Эбергард, говорят, то был его
приказ, хотел лишний раз унизить, втоптать в грязь порабощенный город. Пусть на
футбольном поле, зато на глазах у тысяч.
У
футболистов были сомнения. Спорили недолго, но серьезно. Играть с мразью,
мараться об этих... А как посмотрят люди на своих динамовцев? Алексей Клименко
и Николай Трусевич держались непреклонно. Не играть, а побеждать. Народ придет
и увидит: фашиста бьют в футболе. Дать киевлянам хоть глоток чистого воздуха. О
возможности поражения и не думать. Только бить и бить! Опасно, риск страшный. А
тем, кто сражается на фронте, в партизанах, - легче? И хорошо, что кипит,
клокочет переполняющая сердце ненависть. Она вырвется наружу и поможет в игре»
(http://www.junik.lv/~dynkiev/dk-1942/srazhalis_futbolom.htm).
Нехай ці слова залишаться на совісті борзописця, який навіть не пригадує,
що матчів насправді було не один, а більше, і що проводилися вони не просто
так, а в системі першості Києва.
Війна війною, а футбол живе…
І ось... І ось, 7 червня 1942 року на стадіоні "Республіканський"
(його тоді називали "Український" на відміну від "Динамо" -
"Німецького") відбулося офіційне відкриття першості Києва з футболу.
Німецька окупаційна влада та місцеве українське самоврядування влаштували
справжнє свято з оркестром, квітами, виступом гімнастів, боксерів, важкоатлетів
з числа місцевих спортсменів а також солдат гарнізону.
Матчем-відкриттям була гра "Старту" з командою "Рух",
яка закінчилася з рахунком 2:0 на користь команди хлібозаводу.
Разом з українськими, в цьому чемпіонаті брали участь і команди окупантів.
Всього виступали 9 колективів: три українські (окрім вже загаданих «Старту» та
«Руху» грала команда «Спорт»); три німецькі – RSG (танкісти), збірна
артилеристів та команда зенітників Flakelf й три угорські дружини - MSC WAL,
збірна угорського гарнізону та GK Szero. Як бачимо, випадковість це чи ні, але
навіть кількісний паритет з українцями окупанти витримали.
Ясно, що команди-суперниці не могли
протистояти професіоналам "Старту", адже суперниками динамівців були
переважно солдати-аматори. Тож всі десять ігор, які відбулися в рамках
футбольного сезону команда "Старт" виграла з різницею забитих та
пропущених м`ячів 56:11.
Для тих, кому важливі подробиці, приводимо повний список результатів ігор
«Старту» з командами окупаційної влади:
«1. 21.06. "Старт" - сборная венгерского
гарнизона - 7:1.
2. 28.06. "Старт" - сборная артиллерийской
части (Германия) - 7:1.
3. 17.07. "Старт" - RSG (Германия) - 6:0.
4. 19.07. "Старт" - MSC WAL (Венгрия) - 5:1.
5. 26.07. "Старт" - GK Szero (Венгрия) - 3:2.
6. 06.08. "Старт" - Flakelf (Германия) - 5:1.
7. 09.08. "Старт" - Flakelf (Германия) - 5:3»
Плюс були обіграні українські «Спорт» (15.07 – 8:2) і «Рух» (16.08 – 8:0).
Комуністична пропаганда так оповідає
підготовку до «Матчу смерті»:
«Поначалу все имущество команды состояло из залатанного
мяча с постоянно спускавшейся, свое отслужившей камерой. Но за несколько дней
до первой игры Миша Свиридовский, которого они по негласному уговору почитали
за старшего, принес форму - белые трусы, красные майки и красные гетры.
Понимали все: уже в этом, бесившем гитлеровцев красном цвете - и вызов врагу, и
опасность. Немцы пока только молчаливо морщились. Динамовцы быстро разобрались
в чем дело. Слишком уж велик был соблазн растерзать, растоптать прямо здесь, на
поле, этих красных» (http://www.junik.lv/~dynkiev/dk-1942/srazhalis_futbolom.htm).
Та ми вже переконалися, що вірити в чесність комуністичних журналістів дуже
небезпечно, бо може виявитися так, що вони, м’яко кажучи, помиляються.
Перевіримо як було насправді, переглянувши свідоцтва учасників подій. Невже ж
кияни дійсно ризикнули виявити перед німецькими окупантами свій радянський
патріотизм? А, може, була якась інша причина появи київських футболістів на
полі в червоних футболках.
Згадує Макар Гончаренко:
«Форма у нас была, как у сборной СССР, - красные майки и
гетры, белые трусы. Разговоры о том, что мы ее специально подготовили к
поединку с летчиками и зенитчиками, - брехня. Просто у нас другой не было.
Какую Трусевич раздобыл в самом начале, в такой все время и выступали, безо
всякого подвоха» (http://polemika.com.ua/news-88170.html).
Фантазія товариша Долгополова буяла:
«Мешали судьи. Судили только немцы. Наши грубостью на
грубость не отвечали. Это было бы губительно для них и для игры. Понимали,
сыграй, как фашисты, в кость, в ногу, тотчас ликвидируют. А подлая фашистская
месть уже витала над полем. Нельзя быть коварным в делах, помыслах, в философии
и благородным в игре. Уступая в футболе, фашисты вымещали злобу не просто
спортивной грубостью. Звериным нюхом почуяли: у Кузьменко плохо с ногой.
Охотились за ним, норовя ударить точно в колено. Попали. И ребята вынесли его с
поля. Иван, растянувшись за воротами, громко подбадривал товарищей. Сзади
налетел полицай. Бил лежащего прикладом автомата, топтал сапогами» (http://www.junik.lv/~dynkiev/dk-1942/srazhalis_futbolom.htm).
Звичайно, як же інакше могли «вчути» нацисти травму радянського гравця –
лише нюхом. Звірячим. Та не це головне. Погодьтеся, Читачу, картину,
намальовану комуністичним агітатором в 1986 році практично дзеркально
відображено уже в новітньому російському фільмі «Матч». Там теж «наших»
гамселять не за правилами, а суддя свистить в інший бік.
Однак ми помилимося, якщо вважатимемо, що це все є плодом талановитої уяви
журналіста Долгополова або сценариста Сєргєйцева. Їх ми тут згадуємо лише як
типовий приклад «сумлінності» й «чесності» у висвітлені історичних подій.
Насправді їх багато, «правдивих»: Лєв Кассіль, який і придумав вираз «Матч
смерті»; Петро Сєверов; Наум Хаємскій, Олександр Борщагов…
Шановні пропагандисти! Навряд чи вам не відомі були спогади самих учасників
тих матчів! Чому ж брехали? Чому брешете досі? Чому ще знаходяться люди, які
вірять у ті побрехеньки?
«Понимали, что долго так продолжаться не может. Не дадут
им больше побеждать на глазах у тысяч. В раздевалку уверенно вошел незнакомец в
гестаповской форме. Четко, по-военному категорично, на внятном русском отдал
приказ. Перед началом приветствовать военных летчиков рейха нацистским
"Хайль Гитлер!". И еще. Матч не выигрывать. В ответ - тишина. Головы
опущены, не поймать и взгляда. Только пальцы привычно-сноровисто шнуруют разбитые
бутсы. Гестаповец кивнул, блеснув знанием русского: "Молчание - знак
согласия". Они действительно не перемолвились до игры ни словом. А
выстроившись в центральном круге, по отмашке Миши Свиридовского прокричали:
"Физкульт-привет!» (http://www.junik.lv/~dynkiev/dk-1942/srazhalis_futbolom.htm).
А ось очевидці згадують, що в усіх без винятку матчах німці кричали просто
– «Хайль» (нім. Heil - благодать, удача, щастя), яке було традиційним спортивним
привітанням в Німеччині того часу, так само, як наші гравці завжди, в усіх 10
матчах – власне вітання, теж традиційне в Радянському Союзі. Знову брехня.
Напевне, все ж краще з авторами опусів про «Матч смерті» посперечаються
його учасники. Ось дещо про нелюдську жорстокість німців на полі й потурання
судді нацистам.
Володимир Ногачевський:
«Все матчи обычно судил немецкий военнослужащий по имени
Эрвин, который, как мне кажется, имел соответствующее образование и
квалификацию.
Матчи проходили в товарищеской обстановке. Конфликтов
между игроками не возникало. За все игры я припомню только один случай, когда
немецкий игрок в игровой ситуации грубо толкнул нашего футболиста, за что был сразу же судьей удален с поля (виділення курсивом наше,
П.П.)» (http://polemika.com.ua/news-88170.html).
Михайло Свиридовський:
«Матч с летчиками протекал следующим образом. На матч
приехал генерал, привез букет цветов, апельсины, лимоны, шоколад...
Сыграли первый тайм 2:1 в их пользу. У них появилось
чувство превосходства. Мы, видя такое положение, решили выбить несколько их
игроков из игры. Одному колено перебили, он ушел с поля... Генерал выкрикивал,
что это бандиты, играют грубо, некультурно...» (там же).
Нормально?! Виявляється, не німці лупили українців, а – українці німців! І
генерал чомусь не вдарив по киянах з парабелуму, а, як і всякий нормальний
футбольний вболівальник, кричав з трибуни те, що й зараз кричать в подібних
ситуаціях.
А ще звернемо уваги на квіти, шоколад та фрукти…
А ще….
Володимир Ногачевський:
«На трибунах находилось немало солдат и офицеров
вермахта, и они рукоплескали, когда выигрывали русские. С особым уважением
относились к Трусевичу и Свиридовскому — эти товарищи участвовали в тридцать
шестом году в спартакиаде в Париже, немцы их узнавали» (http://svoboda.com.ua/index.php?Lev=archive&Id=1400).
Звичайно, комуністи ніколи б не дозволили авторам писати таке. Але зараз
комуністів наче й немає, а офіціальна історіографія так і залишилася в лещатах
цензури!
А ось (тримайтеся за серце) неймовірне:
«…Некий Р.Д., автор отчета об игре "Старта" с
RSG, обвинил арбитра в подсуживании... киевлянам: "Два мяча, забитых в
ворота немецкой команды, следует отнести на счет судьи, ибо были забиты из
чистого "офсайда". Вообще работа судьи не отличалась точностью и
четкостью" ("Нове украiнське слово" от 19 июля 1942 года)» (http://old.dynamo.kiev.ua/Press/Other2/se0219.htm).
Отак і грали матч за матчем. На німецьке вітання «Хайль» українці
відповідали «Фізкульт привіт». Без жодних наслідків. Потім – спільне фото, на
якому всі усміхнені й навіть обіймаються. І обов`язково – привітання після
закінчення гри.
Те, що пропаганда обізвала
«Матчем смерті».
А як же «Матч смерті»? Чи був він? Котрий з них? – спитає хтось. Начебто за
логікою, ним мав бути останній. Але в тім –то й справа, що останнім була гра
між українськими командами «Старт» та «Рух».
То що, насправді «Матчу смерті» не було? Так, не було! «Матч смерті» - це цілковита й нахабна вигадка радянської
агітаційної машини, яка мала якось пояснити чому радянські футболісти грали у
футбол з німцями замість того, аби стріляти в них; чому приймали від
германських офіцерів шоколад, фрукти, пайки; чому фотографувалися…
Тому зазвичай «Матчем смерті» вважають другу гру (матч-реванш) з командою
німецьких зенітників (яку чомусь історія зберегла як збірну Люфтваффе) - Flakelf.
Дійсно, на матч-реванш ця команда вийшла у посиленому гравцями з інших
колективів складі. Але напевне цей факт пояснювався тим, що німецькі любителі
не могли гідно протистояти українським професіоналам, відповідно, останній
матч, який вже проходив поза рамками першості й носив товариський характер
спробували зробити більш насиченим й інтригуючим.
Він таким і вийшов. І жорсткість матчу пояснюється тим самим – емоції й
ігрові стики завжди зашкалюють в грі саме рівних суперників. Пригадаємо тепер
ще раз свідчення Свиридовського про те, як наші своє грубістю на полі довели
німецького генерала до сказу і визнаємо – все те, що розповідали нам радянські
газети і все, що розповідає російський фільм – абсолютна вигадка.
Не було ні автоматників, які оточували стадіон; не підсужував німцям арбітр,
і футболісти наші просто грали у футбол, грали в своє задоволення, а не «За
Родіну, за Сталіна!». І візиту есесівського офіцера в перерві до роздягальні.
Макар Гончаренко:
«Никто из официальной администрации перед матчем не
заставлял нас играть в поддавки. Правда, отдельные люди, то ли провокаторы из
"Руха", то ли сочувствующие нам простые смертные уговаривали
проиграть, чтобы не дразнить гусей» (http://polemika.com.ua/news-88170.html).
Більше того, свідки оповідають, що хтось з офіцерів відвідав… німецьку
роздягальню, аби підбадьорити й нагадати про честь Рейху та арійського спорту.
Таку промову зараз називають мотивацією.
Матч закінчився. Німецькі футболісти подякували переможцям за гру й науку,
німецькі та українські глядачі поаплодували обом командам, футболісти трохи
поспілкувалися між собою і на цьому розійшлися.
Об`активно
німцям не було чого ображатися на поразку, адже всі прекрасно розуміли ту
відстань, яка пролягає між професіональними футболістами, нехай навіть вони
давно не тренувалися як слід, і перебували не в кращій фізичній формі, та
аматорами-фронтовиками.
Тому тих образ і не було. Як не було й помсти, по яку з таким захопленням
писали комуністи:
«После игры, они понимали - последней, тихо разошлись по
домам.
Утром их
арестовали. Привели к директору. Там ждали четыре гестаповских офицера и
автоматчики. В руках у старшего список игроков. Сверили - недосчитались Тютчева
и Гончаренко. Гестаповец аккуратно переписал фамилии футболистов, забрал
документы.
23 длинных
дня в подвалах гестапо. Бессмысленные допросы, обвинения, издевательства и
угрозы. Футболистов рассадили по одиночным камерам. Допрашивали по одному.
Переводчик был им знаком. До войны числился то ли сторожем, то ли уборщиком на
стадионе. Теперь с нескрываемой злобой лил на них ушаты грязи.
Еще раньше
договорились: сразу не расстреляют, дадим знать о себе. Поведут на допрос -
будем петь. И слышались в казематах родные голоса. И понимали: пока живы, живы»
(http://www.junik.lv/~dynkiev/dk-1942/srazhalis_futbolom.htm).
Ех, жаль, не уточнив товариш Долгополов, що саме співали кияни в казематах
гестапо. Не інакше як Інтернаціонал.
Насправді якщо футболісти співали, то вже точно інших пісень. В іншому
місці й з інших причин:
«После игры 9 августа наши футболисты победу отметили:
выпили в закусочной и закусили. Самогон кто-то из болельщиков принес... Долго
сидели, разговаривали. Возвращались через рынок "Евбаз"... Денег ни у
кого ни копейки. Паша Комаров зубы торговкам заговаривал и меня дармовыми
пирожками угощал. У одной возьмет, у другой: "В долг", - успокаивал
их.
Помню, около кинотеатра "Ударник" Алексей
Клименко сцепился с полицейским. Немец его за сорочку схватил, хотел отвести в
гестапо, но не удержался, упал. Стрелять из автомата не решился - людно было на
улице. Так Клименко и утек. Отец на следующий день зашел к нему узнать, как и
что. Тогда пронесло...» (http://polemika.com.ua/news-88170.html).
Як розповідав син Михайла Путистіна Владлен, того пізнього вечора його
батька, самого Владлена та Тютчева під час комендантської години на вул.
Саксаганського зупинив патруль жандармерії. За правилами, порушення
комендантської години тягло за собою суворе покарання, аж до ув’язнення до
концтабору.
«Но когда немцы узнали, кого они остановили, то тут же
отпустили с одобрительным “Гут!” (http://svoboda.com.ua/index.php?Lev=archive&Id=1400).
Отакий ось «Матч смерті вийшов. І такі репресії…
Арешт. Бий своїх?
Першість закінчилася 16 серпня 1942 року, а вже 18 серпня гравців
"Старту", які працювали на хлібозаводі (Трусевич, Кузьменко,
Клименко, Гончаренко та ін.) було заарештовано Гестапо.
Про радянську версію арештів ми вже знаємо. Вона тріщить навіть без детальної
перевірки, хоча дехто й сьогодні намагається якось наблизити реалії до вигадок.
Мовляв, німці спочатку намагалися не акцентувати увагу на поразках власних
команд, але коли почалося розповсюдження чуток про цю славетну перемогу і вона
почала набувати політичного забарвлення…
Чим підкріплено цю версію? Нічим. Єдино, що начебто військовий комендант
заборонив надалі німецьким командам грати з «унтерменшами». Про це розповів
радянським органам вже після війни Георгій Швецов.
Але то було б дурницею, адже арешти й розстріли лише надали б ваги
політичній складовій ігор, як зараз говорять, «розкрутили» б ті перемоги.
Одразу після війни кілька футболістів «Старту», які вижили, зокрема й
Макаров, всю провину покладали на Швецова.
Із свідчень
Макара Гончаренко (мовою джерела):
«18 августа 1942 года я был арестован
гестапо по доносу некого Швецова, который сообщил немцам о том, что я являюсь
работником НКВД, по этой же причине вместе со мной были арестованы другие
товарищи: Трусевич, Клименко, Кузьменко, Путистин, Комаров, Тютчев,
Свиридовский и Балакин. После допроса нас отправили в Сырецкие концлагеря, где
мы находились 14 месяцев, с сентября 1942 по октябрь 1943 года»
(http://ru.wikipedia.org/wiki/Динамо_(футбольный_клуб,_Киев).
Однак тут щось не складається. По-перше, стиль тих свідчень. Не міг
Гончаренко говорити на Швецова «некій», бо вони гарно один одного знали, не
виключено, що й товаришували. По-друге, чому зрадник так довго чекав, а не
«здав» футболістів одразу ж тільки-но побачив? Не забуваймо, що Швецов, за
версією радянських пропагандистів – зрадник, більше того – він служив
«українсько-німецьким буржуазним націоналістам»! Чого ж він чекав? Окрім
всього, така поведінка було й напрочуд дурною, адже слідом за динамівцями в
льохах Гестапо опинився б і сам Шведов, адже що він міг відповісти на просте
запитання слідчого: чому так довго не видавав «ворогів Рейху»?
До того ж і без Шведова всі в місті, в т.ч. й німці знали, що футболісти
«Динамо» мають безпосереднє відношення до НКВС. Так само, як і пожежні, котрі
до війни також входили до відомства Лаврентія Павловича Барії, але продовжували
спокійно жити в окупованому Києві й ходити на службу до пожежного депо.
Більш правдоподібною (якщо прийняти провину саме Швецова) є інша версія
того ж Макара Гончаренка, яку він висловив вже не на допиті в НКВС а
десятиріччями згодом – вже після розвалу СРСР:
«Всыпали мы "Руху" от души, на полную катушку -
8:0. Было это 16 августа. И тут Жорка Шевцов пожаловался, что мы режим
нарушаем, ведем вольготную жизнь, пропагандируем спорт Советов. Настучал,
короче. Проверили по довоенным афишам, кто играл за киевское "Динамо",
и отправили в лагерь» (?http://old.dynamo.kiev.ua/Press/Other2/se0219.htm).
Ревнощі? Помста дрібного невдахи переможцям? А, може, тут вдалися взнаки
якісь старі рахунки й міжособистісна неприязнь? Але як сприйняти слова про
«перевірку» по афішах? Адже навіть згідно з офіційною версією, німці й так
знали про те, що гравці «Старту» до війни виступали за «Динамо». Саме тому
начебто й «Матч смерті» влаштували.
Навряд чи гестапівці працювали настільки тупо, що не мали відомостей про
те, що собою являють Трусевич, Клименко та інші.
Далі. Ніхто з колишніх гравців «Динамо» до війни не був атестованим
співробітником НКВС, ніхто не мав спеціального звання. Виключенням був Микола
Коротких, який, до того ж, був ще й членом ВКП(б). Але його видала… рідна сестра
– про це свідчив його друг Гончаренко.
Тож і виходить, що Швецов до арешту динамівців якщо й мав стосунок, то дуже
опосередкований: його могли допитувати вже як свідка.
Тепер скажемо про версію, яка, на наш погляд, і на погляд більшості
дослідників, є істинною.
Києвом давно ходили чутки, що футболістів було заарештовано за те, що вони
здійснювали крадіжки хліба та муки з заводу.
Валентин Федоров, колишній футболіст ленінградського “Динамо”:
«Узнал от родственников погибших киевлян, за что их
покарали. Не за выигранный матч у немцев их посадили, а за муку, которую они
тайком выносили с комбината» (http://polemika.com.ua/news-88170.html).
Так просто? Банальна крадіжка? Оте «почті», про яке згадував Макар Гончаренко?
Як відзначав в своїй статті Олег Ясінський, підозрюваних у кримінальних
злочинах, до яких, безсумнівно, відносилася й крадіжка борошна, відвозили на
вул. Короленко, 15, до будівлі української кримінальної поліції. Футболістів
«Динамо» тримали ж на вул. Короленко, 33, в Гестапо. Чому?
Виявляється, насправді була не крадіжка борошна на заводі, а щось зовсім
інше:
В. Ногачевский:
«Через несколько дней на хлебозавод приехали гестаповцы:
в мешках с мукой обнаружили битое стекло. Диверсия! Многих рабочих, футболистов
в том числе, забрали в концлагерь “Мышеловка” (http://svoboda.com.ua/index.php?Lev=archive&Id=1400).
Те ж саме підтверджували й численні свідки або прості громадяни, які мали
якийсь доступ до інформації щодо «провини» футболістів. Наприклад, Юрій
Краснощок:
«Во время фашистской оккупации, работая на телефонной
станции, я слышал от немцев, а также от украинских полицаев, что динамовцев
арестовали не за победу в матче, а за то, что они, работая на хлебозаводе № 1,
набросали в муку, из которой выпекали хлеб для немецких организаций в Киеве,
битое стекло. Были арестованы многие рабочие хлебозавода, в том числе четыре
динамовца - Трусевич, Клименко, Кузьменко и Коротких. О том же впоследствии мне
рассказал мой знакомый сотрудник госбезопасности» (http://oun-upa.org.ua/articles/krasnoschok.html).
Ми дуже сумніваємося в тому, що саме футболісти були причетні до тієї
«диверсії». По-перше, вони не були настільки дурними, адже не могли не
розуміти, що підозри перш за все впадуть саме на тих, хто працював на
підприємстві, в тому числі на них. По-друге, якось дуже дивно співпало: до
матчів на першість Києва нічого такого не відбувалося, а тут одразу – диверсія,
і то, коли німці (за версією комуністичних агітаторів) були просто розлючені
виграшем українців і шукали привід для розправи. Якщо їм взагалі був потрібен
якийсь привід.
І ось саме оте «співпадіння»
наводить на думку, що отой трюк із склом в борошні справа рук… НКВС.
Це припущення неодноразово висловлювалася в пресі, і має власну чітку
логіку: більшовики не могли допустити, аби футболісти самого «Динамо», люди,
які довгий час були візитівкою радянської системи «зрадили». Не могли люди,
які, хоча б навіть і формально, належали до системи НКВС, обійматися з
гітлерівцями!
Таким чином, «підставивши» динамівців, НКВС убила заразом трьох зайців:
припинила оте «огидне братання із загарбниками», дискредитувала німців, які
підтвердили чергове свою «звірячу сутність» і відвели можливу підозру від справжніх
винуватців диверсії.
Так приналежність до лав НКВС повернулася для футболістів бідою...
Два тижні футболістів протримали в камерах Гестапо, навіть не викликаючи на
допит. Дехто вбачає в цьому якусь садистську жорстокість. Може, так воно і є. А
може, саме бажання об`активно
розібратися і не припустити покарання невинних змушувало слідчих не квапитися з
висновками.
Дивна поведінка для фашистів? Але не забуваймо, що заарештовано було дуже
відомих не лише в Києві, але й далеко поза межами СРСР людей. А відомість часто
виявляється непоганим захистом від переслідувань. Крім того, німці не могли не
враховувати політичну складову питання: як радянське підпілля бажало репресій
проти футболістів, через ту ж причину німці мали замислитися в їх доцільності.
А тут іще потужний захист з боку… німецьких військових:
«В защиту арестованных киевских динамовцев выступили их
противники - немецкие и венгерские футболисты. У немецких спортсменов еще
сохранились идеалы честной спортивной борьбы, ведь прошло не так уж много
времени с тех пор, как они были хозяевами XI Всемирной спортивной Олимпиады,
состоявшейся в Берлине в 1936 году. Они не верили, что такие талантливые
футболисты пойдут бросать стекло в хлеб, предназначенный для военных
госпиталей, раненых и медперсонала, для женщин, мобилизованных фашистами для
работы в оккупационной администрации Украины» (http://oun-upa.org.ua/articles/krasnoschok.html).
Такий тиск не міг не вплинути на рішення щодо подальшої долі футболістів.
Частину з них, тих, хто не перебував до війни у системі НКВС – футболістів
«Локомотива» (Сухарєв, Балакін, Мельник) взагалі відпустили. Решту відправили
до Сирецького табору.
На відміну від більшості ув’язнених, футболістів утримували в досить
прийнятних як для концтабору умовах:
«Трусевича, Кузьменко и Клименко использовали в качестве
чернорабочих. Путистин вместе с Тютчевым и Комаровым работал электромонтером.
Свиридовский и Гончаренко сапожничали в мастерской на улице Мельникова,
ремонтировали обувь охранников-полицаев. Перевели их из лагеря в отдельное здание.
Там и жили под присмотром своих клиентов. Всем заключенным разрешали свидания с
родственниками. Жена Путистина три раза в неделю носила мужу передачи» (http://polemika.com.ua/news-88170.html).
А ще за кілька місяців четверо з них було розстріляно.
Смерть через ковбасу та цькування
живих
Версій загибелі футболістів є кілька, але більшість свідків, в т.ч. самі
футболісти, які вижили та їхні родичі наполягали на одній. Динамівців згубили…
ті самі передачі рідних.
Валентин Волков, футболіст «Желдора»:
«Заключенные работали в городе. Однажды в такую бригаду
включили Трусевича, Кузьменко и Клименко. Им приказали асфальтировать двор у
здания гестапо на улице Короленко, 33. Родственники узнали об этом, приготовили
свертки с едой и положили невдалеке от места, где они работали. В это время во
двор вышел начальник концлагеря Родомски с овчаркой на поводке. Собака унюхала
запах съестного, начала теребить пакеты. Заключенные попытались ее отогнать.
Родомски моментально поднял тревогу: бунт! Прибежала охрана, всех вернули в
лагерь, уложили на землю лицом вниз и каждого третьего расстреляли... Кузьменко
и Клименко погибли. А Коля Трусевич не попал в роковые третьи — он просто
приподнялся на локте посмотреть, не миновала ли его беда. И получил пулю в
затылок...»( http://svoboda.com.ua/index.php?Lev=archive&Id=1400).
Цю версію, з посиланням на Володимира Балакина та Федора Тютчева, з якими
він дружив, підтверджує колишній футболіст «Желдора» Валентин Волков. З деякими
незначними варіаціями її можна було почути з вуст інших очевидців, зокрема, В.
Ногачевського…
Справедливості заради, слід сказати, що за іншої версії, під розстріл
футболісти «Динамо» разом з групою інших ув’язнених табору потрапили як
заручники після диверсії підпільників на київському заводі «Спорт». Але
знов-таки, жодної прив’язки до результату міфічного «Матчу смерті».
До речі, міф про «Матч смерті» змушує пересічних українців вважати, що
знищено було всю команду «Динамо». Насправді, загинуло лише четверо
футболістів. Решті пощастило вижити – більше того, вони змогли організувати
втечу з табору!
«Из показаний Свиридовского: Первым сделал побег из этого
лагеря Тютчев. Бежал с группой грузчиков из четырех человек, бежали с Подола.
После этого бежал я и Гончаренко с Мельниковым, в числе 16 человек, то есть
всей бригадой удрали. В побеге нам помогла полиция. Среди них были
спортсмены-футболисты. Они заметили, что мы начинаем сматывать удочки,
отвернулись в сторону, как будто бы не видят.
Путистина в октябре 1943 года послали на
погрузочные работы на завод «Большевик». Оттуда ему удалось бежать и даже
выбраться из Киева. Комарова угнали в Германию во время эвакуации Сырецкого
концлагеря в сентябре 1943 года" (http://ru.wikipedia.org/wiki/Динамо_(футбольный_клуб,_Киев).
Тим, хто вижив, довелося непереливки.
Їх тягали на допити, роками намагалися пришити… співпрацю з окупантами. Лише
втручання генерала Тимофія Строкача, колишнього начальника Центрального штабу
українського партизанського руху, котрий (Строкач, звісно) з 1946 року обіймав
посаду міністра внутрішніх справ УРСР і опікувався відроджуваним «Динамо»,
нарешті поклало край поневірянням футболістів. Їх справи було «покладено під
сукно». Чотирьох з них (Балакін, Сухарєв, Гончаренко, Мельник) було навіть
включено до першої післявоєнної заявки «Динамо».
Та хоч офіційне переслідування футболістів припинилося, цькування на рівні
чиновників, окремих (вже колишніх) товаришів та колег продовжувалося. Не
витримав принижень, запив і помер від білої гарячки Федір Тютчев…
«И через годы на динамовских юбилеях - и на 40-летии, и
на 50-летии - генералы допытывались: "Почему четверых расстреляли, а вы
живы?» (http://polemika.com.ua/news-88170.html).
І не можна було відповісти питанням на питання: а чому живі ви?
Або ось заслужений майстер спорту Петро Денисенко:
«Пока я и тысячи моих товарищей, голодные и холодные,
мокли в грязных окопах под фашистскими пулями, где-то глубоко в гитлеровском
тылу мои соотечественники, молодые и здоровые парни гоняли мяч с теми, кто
захватил нашу землю, пытается меня уничтожить и против кого я воюю в
нечеловеческих условиях. Позвольте, как я должен относиться к подобному?»
(http://polemika.com.ua/news-88170.html).
Та згодом, радянська влада зрозуміла, що краще зробити з футболістів героїв,
на прикладі яких можна було б виховувати молодь у відповідному дусі. Що думки
подібні до тих, що їх висловив Денисенко, небезпечні, адже така версія історії
війни, яку Агітпроп почав називати Великою вітчизняною, підриває концепт про
єдність радянського народу й гуртування навколо рідної КПСС.
Вирішили історію трохи поправити. І почалося-поїхало!
1958 рік – книга «Останній поєдинок;
1963 рік – художній фільм «Третій тайм»;
1971 рік – відкриття пам`ятника в Києві;
і апофеоз фанфарної пропаганди – книга вже згадуваного тут Н.Долгополова
«Сражались футболом».
Це не рахуючи безлічі статей в журналах та газетах, радіо- та телепередач.
У вересні 1964 року Указом Президії Верховної ради СРСР четверо учасників
«Матчу смерті» М. Трусевич, О. Клименко, І. Кузьменко та М.Коротких було
нагороджено медаллю «За відвагу» (посмертно).
Ще шістьох: В. Балакіна, М. Гончаренка, М. Мельника, М. Путистіна, М.
Свиридовського та В. Сухарєва було відзначено медаллю «За бойові заслуги».
При цьому чомусь «обійшли нагородою» Олександра Ткаченка та Федора Тютчева.
Примітно, що Михайло Путистін, ображений багаторічним переслідуванням з
боку КГБ та радянських чинуш, відмовився прийняти нагороду, мовляв, «не
заробив», і на церемонію нагородження не з’явився.
Так, радянська пропаганда із звичайних молодих хлопців зробила «картонних
героїв». Не їх вина в тому – вони жили як уміли і як могли; вони були закохані
у футбол і віддавалися улюбленій грі повністю й беззастережно, навіть в
окупації. Для них головним було – грати. Будь з ким, навіть з ворогами, але –
грати. Для себе і для глядачів. В цьому сенс їхнього життя. В будь-яких умовах,
за будь-якої влади. За це й постраждали, і від німців, і від «своїх».
Згадаймо ж тих, хто складав основу футбольної команди «Старт» в тих матчах;
хто, не бажаючи цього, потрапив до категорії «картонних героїв», що їх випікала
радянська пропагандистська кухня; долі кого не позаздриш, але кого варто і
треба поважати за речі, які далекі від підриву мостів, підпалу ворожих складів
і затуляння грудьми кулеметних амбразур.
Отже:
Микола Трусевич, воротар, «Динамо» (Київ);
Олексій Клименко, «Динамо» (Київ);
Михайло Свиридовський, капітан команди, до війни – футбольний тренер;
Василь Сухарєв, «Локомотив» (Київ);
Володимир Балакін, «Локомотив» (Київ);
Лєв Гундарєв, дубль «Динамо» (Київ);
Макар Гончаренко, «Спартак» (Одеса);
Юрій Чернеча, дубль «Динамо» (Київ);
Павло Комаров, «Динамо» (Київ);
Микола Короткіх «Рот-Фронт» (Київ);
Михайло Путистін, до війни – футбольний тренер;
Михайло Мельник, дубль «Динамо» (Київ);
Георгій Тимофєєв дубль «Динамо» (Київ);
Федір Тютчев, ЦДКА (Москва);
Іван Кузьменко, «Рот-Фронт» (Київ).
Замість епілогу.
Довоєнне київське "Динамо" практично перестало існувати. Було
вибите. Вибите, але не вбите. Бо тоді, і роками пізніше (на відміну від
сучасних гламурних хлопчаків на дорогих авто) для гравців "Динамо"
головним було - ім`я клубу. Патріотизм. І клуб був живий, доки залишався хоча б
останній, безногий, сліпий, кульгавий динамівець. Доки було кому тренувати молодь.
Тоді найбільшим гріхом для гравця київського клубу був перехід до когось із
московських конкурентів. І гроші не мали жодної ваги.
А "відкладений"
матч-відкриття стадіону "Республіканський" все ж відбувся. В 1948
році на поле, як і мало бути, вийшли гравці "Динамо" (Київ) та
московського ЦСКА (так тоді вже іменувалася колишня команда ЦДКА).
Перед самим початком гри сталася
подія, яка змусила трибуни плакати. Диктор по стадіону викликав на поле гравців
"Динамо" 1941 року. І вони вийшли - в спортивній формі, готові до
гри. Двоє.
Так, їх залишилося лише двоє - тих хто
просто вижив, але ще був здатен грати!
А разом з ними стадіон вітав тих кількох найвідданіших вболівальників, які
з 1941 року берегли квитки на той матч!
Переконані, то їхні діти й онуки вболівають зараз на кожному матчі
«Динамо», вивісивши в секторі стадіону плакат «Завжди вірні»!
А далі була ГРА!
«Счет был не в нашу пользу. За время войны
ни одна советская команда мастеров не понесла стольких утрат, как «Динамо»:
погибшие при бомбежках, замученные в гестапо, расстрелянные в Бабьем яру, без
вести пропавшие в окружении. Из тех же, кто выжил, многие остались калеками. Из
динамовского состава, заявленного на 22 июня 1941-го, на поле были только двое.
В 1948-ом трибуны приветствовали стоя защитника Николая Махиню, левого крайнего
нападающего Павла Виньковатого и еще 19 человек, которые чудом сберегли билеты
1941-го года. Это из 60000 проданных! Обещание киевского диктора было
выполнено, более того, владельцы билетов получили пожизненные бесплатные
абонементы на посещение стадиона, а коричневые билетики стали экспонатами Музея
спортивной славы Украины.
Последний 20-ый билет был сдан осенью
1967 года. Билет-реликвию в своем старом портфеле нашел мастер-дорожник из
Бердянска. Он стал одним из 100000 зрителей матча Кубка европейских чемпионов
между киевским «Динамо» и шотландским «Селтиком»
(http://panoramakiev.narod.ru/EXCURS/ChitalkaN/Futbol.htm).
Оце, панове з Агітпропу - справжня
історія! І справжній героїзм. Не «картонний». Без вигадок «на злобу дня»
відповідно до замовлення Кремля.
До речі, є в тій справжній історії
чільне місце і для заклятих друзів-суперників «Динамо». Під час звільнення
Києва від німецьких загарбників в бою за стадіон, на якому до війни довелося не
один раз виступати, брали участь і російські футболісти (мовою оригіналу):
«Первым, кто пробрался к разрушенному
стадиону и прикрепил к узорчатой ограде кусок алого полотнища, был гвардии
старшина, кавалер многих боевых орденов, Владислав Жмельков – легендарный
вратарь московского «Спартака» (там же).
Ось про кого треба фільми знімати,
панове міністри-капіталісти. Правдиві фільми, а не пасквілі на українців а-ля
"Ми - з майбутнього" режисури все того ж кінобездаря Малюкова.
Замість
P.S. Злет
в історію
В 1945 та 1946 роках "Динамо" (Київ) займало останні місця в
чемпіонаті СРСР і за регламентом мало вибувати до нижчого дивізіону. Але хіба
можливо те було, після всього того, що пережив клуб, після того, що пережили
українці? Тут політика та звичний прагматизм комуністів сполучився із щирим
співчуттям і бажанням допомогти, яке проявили радянські футбольні чиновники.
Аби врятувати для Києва й України «Динамо», було прийнято рішення збільшити
кількість команд у вищій лізі, і таким чином команда залишилася в еліті.
А далі ми знаємо. В 1961 році кияни
вперше переривають гегемонію московських команд, і становиться чемпіоном СРСР.
Потім були тбіліське та мінське «Динамо», «Зоря» з Ворошиловграда,
ленінградський «Зеніт»... Але - лише потім.
Разом «Динамо» здобуло 13 чемпіонських
титулів, 9 кубків СРСР, 3 Суперкубка СРСР. Це робить його найтитулованішою
командою в історії радянського футбола.
«Динамо» (Київ) стало першим клубом з
СРСР, яке здобуло європейський кубок - це був Кубок Кубків в далекому 1975
році. Всього «Динамо» двічі вигравало Кубок Кубків УЄФА, та одного разу -
Суперкубок УЄФА. Три футболісти «Динамо» визнавалися кращими гравцями Європи
(Олег Блохін та Ігор Бєланов, а також вихованець «Динамо», але вже в італійському
«Мілані» - Андрій Шевченко).
В 1986 році в офіційному рейтингу
кращих футбольних збірних світу на
другому місці після збірної Аргентини, в якій грав сам Марадона) ФІФА поставило
клуб «Динамо» (Київ) - унікальний випадок в історії світового футболу.
Знаменита "атака віялом" в фінальній грі Кубка володарів кубків з
мадридським «Атлетико» досі вважається спеціалістами й простими футбольними
гурманами однією з найкрасивіших за всю історію «гри мільйонів».
Тоді країною ходив анекдот, який
залюбки розповідали найзапекліші вболівальники вічного «антагоніста» киян – «Спартака»:
«Що таке збірна СРСР? Це «Динамо» (Київ) послаблене
одним-двома гравцями «Спартака».
І було срібло чемпіонату Європи для
збірної, стартовий склад якої складався з 10 киян і одного (воротар)
спартаківця. І була трагедія чемпіонату світу в Мексиці, коли динамівців
(вибачте, збірну СРСР) вважали головним фаворитом, але настав матч з Бельгією і
оті голи в наші ворота з відвертих оффсайдів за повного потурання норвезького
арбітра.
І в період вже незалежної України
вболівальникам «Динамо» є що згадати, окрім 13 чемпіонських титулів, 9
національних кубків та 5 суперкубків. То були яскраві перемоги над «Барселоною»
в двоматчевій серії з загальним рахунком 7:0, звитяги над «Реалом», «Баварією»,
«Ромою»... Півфінал Ліги Чемпіонів...
Але це вже інша історія. Яку панам з
Агітпропу ще треба спаскудити. Зробити з неї «картонну». Щоб виховувати «настоящіх
русскіх патріотов» з голеними головами, котрі історії власного народу не
знають, проте із задоволенням ненавидять і зневажають історію народів чужих.
Картону у тих «письменників» та «режисерів» вистачить ще не на один
«шедевр».
Але то вже таке…
http://solarvip.info/1220955433-mif-o-matche-smerti-2010-dvdrip.html
Частина міфу. Пам`ятник учасникам "Матчу смерті", який встановлено в Києві.
http://www.sports.ru/tribuna/blogs/baya85/322360.html
Ось в такий атмосфері проходили матчі між командою "Старт" та німецькими футболістами. Склад команди на матч 9 серпня 1942 р. на стадіоні «Зеніт»: кияни в червоних (на фото - темні) футболках, зліва направо: М.Гончаренко, В. Балакін, В. Сухарєв, М. Короткїх, О. Клименко, П. Комаров, М. Трусєвич, Г. Тимофєєв, сидять: особистість не встановлено, М. Путистін (без футболки), М. Свиридовський, Ю. Чернега.
http://www.radiosvoboda.org/content/article/24545256.html
А ось так малює матч сучасний кремлівський Агітпроп.
http://antigorod.com/video/newscinema/11197-rossiyskiy-film-o-matche-smerti-ne-dopuschen-v-prokat-v-ukraine.html
Тому що головне в цьому фільмі - не футбол. Головне показати українців ось такими - фашистським охвістям, убивцями й зрадниками.
http://uk.wikipedia.org/wiki/Матч_смерті
Афіша т.з. "Матчу смерті". Все, як завжди: анонс, склад команди, навіть ціна квитка. Ще хтось вважає, що українських глядачів на той матч есесівці з собаками насильно зганяли?
ПАВЛО ПРАВИЙ
Да, футбол у нас - как религия! А букмекерские конторы онлайн
ВідповістиВидалити- в закладках у каждого спортивного болельщика!