Загальна кількість переглядів сторінки

четвер, 19 липня 2012 р.

Про політичні ігри, історію країни та біографію напівзабутого Президента....

          Ця людина маже не відома широкому українському загалу. І даремно. Адже навіть через багато років після власної смерті, вона змогла прислужитися країні, викривши політично вмотивовані дії одного дуже патріотичного Президента України.
          Як?

          Августин Іванович Волошин народився 17 березня 1874 року на Закарпатті в родині греко-католицького священика. Вчився на теологічному факультеті в Будапешті, але змушений був покинути навчаня через поганий стан здоров`я. Втім, в 1897 році його таки (після короткого навчання) висвячено на сященика і надано парфію.
          Як і багато хто з тодішніх осіб, що належали до теократичних кіл, Августин Волошин не обмежився церковною освітою. В 1900 році він успішно закінчує Вищу педагогічну школу в Будапешті за фахом викладача математики і фізики в середніх навчальних закладах. З 1900 по 1917 рр. працював професором, а з 1917 по жовтень 1938 рр. – директором учительської семінарії в Ужгороді.
         Паралельно Августин Волошин активно займається політичною та громадською діяльністю. В 1933 році Папа Римський Пій XII іменував о. Августина Волошина папським прелатом у самостійній Мукачівській греко-католицькій єпархії.
          Піком політичної діяльності Августина Волошина стало проголошення автономного Уряду у складі Чехо-Словачини - Карпатська Україна в жовтні 1938 року.
          Все було б нічого, якби "достойні союзники" не кинули країну на поталу гітлерівсіькій Німеччині. Спочатку Чехо-Словаччину зрадили Англія з Францією (сумнозвісна "Мюнхенсьа змова"), а потім, коли Прага шукала допомоги в СРСР, готуючись до збройного опору, комуністична Москва брутально "здала" її - посол Чехо-Словачини навіть не зміг добитися аудієнції ні у Молотова, ні у Сталіна в критичні дні й години окупації Судет.
          Як би там не було, але всій Європі наприкінці 1938 року було зрозуміло, що години Чехо-Словаччини пораховано. Вона мала стати черговою жертвою Осі й бути поділеною між нею, та її союзниками.
          Усвідомлюючи, що ні від Лондона, ні від Парижу, ні від Москви допомоги чекати не доводиться, частина чехо-словацького політичного істеблішменту, готуючись до активного спротиву агресії, шукала внутрішні резерви. Потрібна була більша консолідація всередині країни. Щодо Чехії - тут справа ясна - то була найтвердіша база прибічників жорсткої лінії у взаєминах з країнами Осі. Але найбільші національні складові - Словаччина та Карпатська Україна оптимізму не викликали.
           Чехи не тішили себе ілюзіями відносно вірності державі Словаччини, де дуже сильним був вплив прогерманської  націоналістичної партії - ГСНП (глінковці). Достатньо сказати, що практично в той самий день, коли центраьна влада Чехо-Словаччини затверджувала перший автономний Уряд Карпатської країни, словацька ГСНП в Жиліні утворила самопроголошену автономію. А в Карпатській Україні сильними були промадярські політичні сили.
          В таких умовах Прага пішла на безпрецедентний крок: почали готувати проголошення нової федераивної країни, де б третьою складовою (яка б створювала противагу прогерманській Словаччині) стала Карпатська Україна.
          Та було вже пізно. Сподіваючись на допомогу з-поза меж Чехо-Словачини, її Уряд, висловлюючись шаховим терміном, прграв темп. Поки на владному Олімпі (і в суспільстві) точилися дискусії щодо того, на кого орієнтуватися - за Захід, або на Москву, вороги робили свою справу. 
          З кожним днем становище Чехо-Словаччини як єдиної, хоча б формально, країни, погіршувалося. Гітлер "обкладав" Прагу, як досвідчені мисливці обкладають барліг звіра. Аби зберегти видимість законності і справедливості, на листопад 1938 року, за мовчазної згоди Заходу і фальшивого співчуття (без жодних намірів допомоги) Кремля,  Німеччина та Італія, призначило склад т.з. "Віденського арбітражу", який мав на меті задовольнити територіальні зазіхання Угощини.
          Чехо-Словаччину рвали на шматки. Спочатку Судети - Німеччині, потім Карпатську країну - Угорщині...
          Підставою до анексії мав стати етнічний склад Карпатської країни, де традиційно високим був відсоток угорського населення (щоправда, тих угорців ніхто й не питав, чи хотять вони приєднуватися до Угорщини Хорті).
          Не треба думати, що українці слухняно корилися праву сильного. Практично всі політичні сили Карпатської країни об`єдналися, аби боротися за існування краю. Але не лише "великі країни" були супротивникаи українців. Не обійшлося, як завжди, без "п`ятої колони", яку складали прибічники приєднання до Угорщини. Називали їх зневажливо "мадьяронами", а очолював їх... Прем`єр-міністр Карпатськоі України Андрій Бродій.
          Логіка мадьяронів грунтувалася на наступному: великої різниці в складі якої держави бути автономією для Карпатської України немає, але Угорщина має майбутнє як незалежна держава-союзниця Німеччини, а Чехо-Словакію чекає розпад і окупація. Ох, як це схоже з поглядами деяких "діячів" українського Криму чи Донбасу. А хтось з таких "озумників" навіть у високих київських кабінетах віднедавна отаборився...
          Може, А.Бродій та його прибічники мали певну рацію - з точки зору геополітичної, але з точки зору патріотичної це було щось, близьке до зради. Тому напередодні "Віденського арбітражу" пана Бодія, який активно допомогав його підготовці, було усунено, і на посаду Першого міністра автономного Уряду признчено Августина Волошина.
          Цей крок мав більш символічне значення, аніж приніс якийсь виграш - долю Карпатської України вже було вирішено. Та самі українці не могли ані думати про це, ані погодитися з цим. Вони все ще сподівалися на допомогу потужної Чехо-Словаччини. Як згодом з`ясувалося - даремно...
          Отож, рішенням Першого Віденського арбітражу від 2 листопада 1938 року значна частина Карпатської України (Ужгородський, Мукачевський і Севлюський повіти) з містами Ужгород, Мукачево і Берегово, було приєднано до Угорщини, тобто, повторилася в мініатюрі історія з Судетами.
          В цих умовах Уряд Карпатської України 10 лисотпада було перебазовано в м. Хуст. А вже  22 листопада 1938 р. празький парламент ухвалив конституційний закон про автономію Карпатської України, після чого Чехо-Словаччина перетворилася на федеративну державу чехів, словаків і карпатських українців.
          Уряд Карпатської України на чолі з Августином Волошиним взявся до активної державної розбудови. Було прийнято низку законодавчих актів як в гуманітарній сфері, так і у фінансово-промисловіих галузях. Не зважаючи на активну протидію Уряду Чехо-Словаччини (вірніше, тепер - Чехо-Словако-України), почалося створення парамілітарної організації "Карпатська Січ", основою якої стали сили "Української національної оборони", ствоеної у вересні Степаном Розсохою, який тепер був заступником Августина Волошина в Уряді. Формально, "Карпатську Січ" створювали для "боотьби з угорськими теористичними угрпованнями" але головною стратегічною метою була підготовка до відкитої агресії з боку Угорщини, та - в перспективі - Німеччини.
          6 березня 1939 року гітлерівська Німеччина окупувала Богемію та Моравію, тим самим знищищи державний сувіренітет Чехії. Словакія стала формально незалежною державою на чолі з пронімецьким Президентом Йозефом Тісою. А Угорщина отримала дозвіл від Берліна на окупацію Карпатської України.
          В ніч з 13 на 14 березня 1939 року Угорщина розпочала війну проти Карпатської України. Прем'єр А. Волошин віддав наказ видати резервну зброю "Карпатській Січі".
          На жаль, гинучи сама, Чехія сприяла тому, що бло занапащено й Карпатську Україну. Чеський генерал Прхало не наважився опиратися німцям, як це зробила рота капітана Карела Павліка, проте не злякався відати наказ своїм військам роззброїти карпатоукраїнські війська. З цієї затії нічого не вийшло, але збройні зіткненя віділів "Карпатської Січі" з чеськими військами відволікли їх увагу від угорського "фронту".
          Зараз деякі історики, і українські, і чеські зітхають: ах, якби чехи замість того, аби поборювати карпатців, відійшли б з усією своєю зброєю сюди й виступили на захист Карпатської України! Щось нагадує жаль, що його висловлюють деякі українські та польські сторики з пиводу того, що УПА та "Армія крайова" замість того, аби воювати із спільними ворогами, різали один одного...
          Як би там не було, але, не зважаючи на опір ческьх частин, "Карпатска січ" бере під контроль територію країни, хоча в цей час угорські війська вже захопили перші українські села: Підгіряни, Кольчине і Коропець.
          З перших годин угорського вторгнення частини "Карпатської Січі" вели кровопролитні бої з переважаючими силами противника по лінії Ужгород-Мукачево-Берегово-Севлюш. Найбільший бій відбувся на Красному полі 16 березня 1939 року. Зазнавши значних втрат, ворог зумів захопити Хуст, а 18 березня, більша частина території Карпатської України була окупована угорськими військами.
          У гірських районах Карпатської України загони «Карпатської Січі» продовжували боротьбу з угорськими регулярними частинами до кінця травня 1939 року. В кінці березня 1939 року президент республіки Августин Волошин і частина уряду на чолі з прем'єром Ю. Реваєм виїхала через Румунію в еміграцію. При захисті Карпатської України, за різними даними, загинуло від 2 до 6,5 тис. осіб.
         Після поразки "Карпатської січі" Августин Волошин практично тпипиняє активну політичну діяльність. Він поселився в Празі, де працював в Українському вільному уні­верситеті професором педагогіки, деканом, ректором аж до 1945 року.
           У травні 1945 його було заарештовано радянською військовою контрозвідкою СМЕРШ і перевезено до Москви, де Августин Волошин і помер в Бутирській в'язниці 19 липня 1945 року, за офіційною версією - від паралічу серця.
          Таким чином, як ми бачимо, в біографії цієї людини, в історії очолюваної Августином Волошиним Карпатської України відбилося багато рис і вад, які притамані й сучасній країні. Про них ми вже говорили, або на них натякали в публікації. Розумний - зрозуміє.
          Тепер про інше.

          ЗАМІСТЬ ПОСКРИПТУМУ:

          Ось за ініціативи Президента України В.Ф.Януковича було піднято питання про надання звання Героя України Р.Шухевичу та С.Бандері.
         Слухняний суд постановив: Указ, яким те звання їм було писвоєно - відмінити. Підстава - ці особи ніколи не були громадянами країни, отже Героями України бути не можуть.
        І захлинаються деякі газети та телеканали: "проклятий бандера Ющенко з політичних мотивів незаконо надав звання..."
          Що на те сказати? Хіба що навести ще один указ. Ще одного Президента.

У К А З
ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ

Про присвоєння звання Герой України

За визначну особисту роль у боротьбі за утвердження
української державності п о с т а н о в л я ю:

1. Присвоїти посмертно звання Герой України з удостоєнням
ордена Держави ВОЛОШИНУ Августину Івановичу - президентові
Карпатської України у 1939 році.

2. Передати орден Держави і документи про присвоєння
Волошину А.І. звання Герой України на довічне зберігання
Закарпатському обласному краєзнавчому музею.

Президент України Л.КУЧМА

м. Київ, 15 березня 2002 року
N 257/2002

          
        Августин Волошин. Ніколи він не був громадянином України. І звання Героя йому надавав на "проклятий бендера Ющенко", а - Л.Д.Кучма. І мовчать суди. Мовчить Янукович. Мовчать позивачі...
        Ми не говоримо навть про те, що надання звання Героя України Бандері й Шухевичу і навіть - Волошину - то, перш за все - образа їхньої пам`яті, бо це звання - повна аналогія із званням Героя Радянського Союзу. Питаня про те, як до цього поставився б Шухевич - риторичне.
        Але інше питання: чи не є їгри навколо отих "звань" суто політичними замовленнями, при чому - з обох боків - теж, як на ша погляд, риторичне.
         Розумний зрозуміє, про що ми... 

Немає коментарів :

Дописати коментар