400-річчя Дому Романових. Як німці стали царями Росії.

Нещодавно в Донецьку, Луганську, Харкові і навіть Києві пройшли заходи з нагоди святкування 400-ліття дому Романових. Паркани й автобусні зупинки рясніли листівками, які запрошували «істинно русскіх людей» відзначити це величне свято. Відбулися молебні. Попи Московського патріархату махали кадилами й закликали молитися за упокій душ останнього «руського царя» Миколи ІІ та членів його сімейства. Бабусі та похмурі чоловіки з підозрілим блиском у очах, і з портретами Миколи Романова, відомого в народі як Микола «Кривавий» в руках, пройшлися хресною ходою.

Смерть Сталіна: загадка історії?

       Останнім часом в навколоісторичних колах мусується тема смерті найбільш кривавого диктатора всіх часів і народів - Йосипа Сталіна. Багато хто вважає, що Сталін помер не власною смертю, але його було вбито. Прихильниками цього погляду є відомі автори, що працюють в темі історі, зокрема Єдвард Радзінський та Віктор Суворов.

       Тему бивства Сталіна наразі "піднімають на щит" численні "русскіє патріоти", педалюючи терію змови, яку, пиписують, звичайно, "жидам".

       Як було насправді? Пропонуємо цікаву публікацію на цю тему. З власними суб`єктивними коментарями (буде виділено напівжирним курсивом, - П.П.).

Колос на глиняних ногах: танок на краю прірви?

Росію жаль. І росіян жаль. Вічно цей величний і нещасний народ з кимсь воює. Не власним хотінням. Не за власні інтереси – за інтереси царів-бояр-генсеків-президентів-олігархів, що, вибудувавши на березі Москви-ріки фортецю і, сховавшись за її високими мурами, грабує цю багатющу землю і нещасні народи, що її населяють. І себе жаль – скільки ще нещасть принесуть кремлівські насельники народам, що мають нещастя жити по сусідству, перш ніж історія приведе у виконання невідворотній вирок…

Конституція, ярлики на бороди та вивіска бідного китайця.

Початок березня ознаменувався кількома цікавими й резонансними подіями, від замовних убивств, що стають вже звичними до не менш звичного рейдерства, придбання черговим міністром чергового «Майбаху» та чергового свідчення геніальності нашого Президента, що він її виявляє під час публічних виступів.

На цвинтарі академічної історіографії

В газеті «Слово Просвіти» натрапив на цікаву статтю доктора історичних наук О.В. Борисової «Моя цеглинка в підмурівок української історії, або проти «бур’янів в українській історіографії», яка, в свою чергу є відгуком на статтю В. Абліцова «Правд» багато, істина - одна (Як фірма «Толочкофф і Син» нагнітає українофобію)», що її було опубліковано трохи раніше в цій же газеті (http://slovoprosvity.org/2013/02/07/моя-цеглинка-у-підмурівок-істини-укра/).

Рецензію на статтю пані Борисової вирішив не писати. Не вбачаю в тому потреби, адже з половиною її абсолютно згоден, а на іншу половину, в якій Ольга Василівна викладає деякі свої погляди на суто професійні питання з історіографії, гадаю, авторка має повне і незаперечне право.

Отож, буде стаття. Теж як відгук на певні питання, які найбільше зачепили.

Як ганьбу брехня перетворила на свято.

А що ми святкували 23 лютого? Що ми святкуємо досі за традицією? В світовій історії є лише два народи, які на державному рівні святкують одну з найбільших поразок у власній історії. Це – серби (вони щорічно відзначають День розгрому сербського війська турками на Косовому полі) і… Homo Sovieticus, які з військової катастрофи 23 лютого 1918 року примудрилися зробити свято.

Легенди радянського стьобу. Ленін та Пічник.

Недавно щось привело на горище в маминій хаті. До рук потрапила «Родная речь» ще радянських часів, почав гортати…

Один відомий вірш навів на думку, яка вже не є новою: яким же щільним був пропагандистський тиск на радянську людину! Тому навіть зараз для декого «Лєнін всєгда живой!», адже важко позбутися того, що закладено на рівні підсвідомості ще змалечку. Згадалися слова відомого письменника-історика Віктора Суворова: «Дайте мені пару років, штат професійних базікал і усі ресурси держави з правом знищувати мільйони невдоволених, і я вам з плішивого, гаркавого імпотента, збожеволілого на розстрілах дітей, сотворю генія всіх часів і народів!»

Іноді в минуле треба дивитися з гумором. З іронією. Навіть – із сарказмом. Спробуємо і ми певний «стьоб» над прийомами й методами радянської пропаганди, а також якістю замовлених нею віршиків.

Отже.