Колос на глиняних ногах: танок на краю прірви?

Росію жаль. І росіян жаль. Вічно цей величний і нещасний народ з кимсь воює. Не власним хотінням. Не за власні інтереси – за інтереси царів-бояр-генсеків-президентів-олігархів, що, вибудувавши на березі Москви-ріки фортецю і, сховавшись за її високими мурами, грабує цю багатющу землю і нещасні народи, що її населяють. І себе жаль – скільки ще нещасть принесуть кремлівські насельники народам, що мають нещастя жити по сусідству, перш ніж історія приведе у виконання невідворотній вирок…

Росія знову знаходиться у стані війни. Поки що – «холодної», тому її не оголошено формально, але проголошено цілком офіційно. Йдеться про сумнозвісний демарш Надзвичайного і повноважного Посла Російської Федерації в Україні Михайла Зурабова.

Практично кожен, хто цікавиться політикою - знайомий із виступом поважного московського дипломата і надав йому відповідну оцінку, проте ми візьмемося ще раз проаналізувати його, і не лише його – зі своєї, суб`єктивної точки зору дилетанта.

«Ми чудово розуміємо: якщо війна в сучасному світі не ведеться військовими засобами, то це не означає, що її не ведуть. Вона просто перетворилася на економічну форму. Війни можуть бути валютними, митними, ресурсними. Конкурентне середовище, в якому ми живемо, змушує держави їх використовувати. Нам видається, що ми разом можемо вторгувати кращі умови. Але що ми чуємо у відповідь: «Знаєте, ми спробуємо, мабуть, самі». Керівництво РФ у таких випадках каже: «Колеги, ми від вас хочемо тільки одного – ясності. Самі? Отже, самі. Тільки потім – без образ» (http://tvi.ua/new/2013/02/28/zurabov_vyznav_scho_rosiya_vede_viynu_z_ukrayinoyu).

Про торгівельні війни між Києвом і Москвою (вірніше, між Москвою і Києвом) говорять давно. Але говорять журналісти, політологи, аналітики – люди, які не є рупором офіційних владних кіл. І ось таке висловлювання від посла.

Звісно, це ще – не меморандум про оголошення війни, але це фактичне визнання того, що таку війну розпочато.

В принципі, це всі знали давно. Частина наших, так би мовити, громадян, навіть вітають таке ставлення Москви до власної країни – багато ще у нас ментальних мазохістів. Проте ми зараз поговоримо про інше. На наш погляд, демарш російського посла свідчить про… катастрофічне становище держави, яка називається Російська Федерація.

Коли проаналізувати виступ пана Зурабова, напрошується думка, що це вже є зрив. Емоційний зрив. Практично це – крик відчаю: ще трохи і, дитя В.В. Путіна – Митний союз, не дочекавшись України, розвалиться.

«Ми сьогодні живемо з обмеженим часовим лімітом, і цю особливість у державі, яку я представляю в Україні, вельми добре розуміють» (там же).

Що цим хотів сказати дипломат? Мабуть, що в Москві добре розуміють, що українське керівництво добре розуміє для чого створювався МС, обізнане яку небезпеку становить він для суверенітету України і, головне, інтересів великого українського бізнесу; обидві сторони свідомі й того, що без України МС не життєздатний. Тому Київ всіляко тягне час, якого Путін вже практично не має.

Що ми маємо на увазі?

Останніми роками кардинально змінилося геополітичне становище в світі. Впали традиційно дружні до Москви диктаторські режими на Близькому Сході і в Середземноморському регіоні: Ірак, Лівія, Єгипет. На черзі – сирійський диктатор Башар Асад.

Сирія – найболючіший удар по геополітичним амбіціям Кремля. Бо в цій країні, в м. Тартус знаходиться остання військова база Росії в «Далекому зарубіжжі» - 720-й пункт матеріально-технічного забезпечення ВМФ. Звичайно, це радше лише опорний пункт, бо можливості 720 ПМТО не йдуть ні в яке порівняння з базами американськими чи британськими в Середземномор’ї, але це – військова присутність, це – тиск передусім на Ізраїль, це питання не лише міжнародного престижу, але й можливості впливати на ситуацію довкола країн, які видобувають нафту та району Суецького каналу (транспортування нафти).

А до того було падіння режиму Каддафі. А це – втрата можливості впливу (нехай і опосередкованого) на Гібралтар.

В цій ситуації країна з її вигідним стратегічним розташуванням різко збільшує свою роль в міжнародному розкладі сил. Давайте згадаємо, що деякі заїжджі з Москви діячі похоплювалися щодо бажання російської сторони отримати військові опоні пункти в Одесі або Миколаєві. Плюс чимось треба відповідати на проект американської «протиракетної парасольки» в Європі.

Ніхто не приховував, що МС – лише перший крок до інтеграції України до «Русского міра». Через Митний союз, мов через вікно, Кремль планує залізти до України, як він вже заліз до Білорусі. Тут кілька питань – «труба», українські чорноземи, «Південмаш» та військові бази. Перше питання нинішнє українське керівництво готове розглядати (в обмін на гарантії до 2015 року), і, в принципі, може забезпечити через який «двосторонній консорціум на паритетних умовах». Можна якось вирішувати й питання якщо не передачу у власність українського ракетобудівного комплексу, то розміщення тут замовлень. А от розташування російських військових баз може, нарешті, поставити українське суспільство, котре й так, м’яко кажучи, не дуже любить режим Януковича, дибки і покласти край володарюванню нинішньої української «еліти», і не лише тієї, яка є близькою до Банкової – під «роздачу» можуть потрапити й інші олігархи. Цього ніхто з тих, кого ми перерахували, не бажає.

Але не бажає цього ні в якому разі і Кремль. Йому вигідніше інше – мати за духом і світоглядом таку саме «еліту», але – повністю контрольовану. Ні, бальзам на душу окремих українських прихильників «злитися в екстазі» у єдину країну ми не литимемо – немає таких намірів у Кремля. Його влаштує «поліпшений» білоруський варіант, коли Україна, зберігаючи формальні ознаки суверенітету, виконує будь-які побажання московського «сюзерену» щодо військово-політичної та енергетичної «співпраці». Простіше кажучи – свій народ, панове українські керманичі, ви маєте годувати самі, але після того, як нагодуєте нас.

Проте в цій гонці Путін та Ко, висловлюючись шаховим терміном, втрачають темп. Янукович, а, вірніше ті, хто через нього впроваджують основні напрямки зовнішньої політики, прекрасно розуміють всю небезпеку для своєї влади в Україні. Ну ні за що не хочуть (які б дурниці про це не казали окремі «українські патріоти») перетворюватися на «намісників» та «губернаторів» при особі пана Путіна! Та ще й в якості парій в міжнародній спільноті. Не хочеться їм чомусь в компанію до Лукашенка, Тібілова, Анкваба, Шевчука. Тому «тягнуть резину».

Між тим, наближаються президентські вибори 2015 року. Кремлю треба визначатися з підтримкою власної кандидатури. Біда в тому, що, з ув`язненням Тимошенко, іншої яскравої і, головне, перспективної фігури, яка була б більш-менш прихильною до Путіна, не проглядається. Не робити ж ставку на відвертих «політичних лазерів» типу Симоненка або Медведчука.

Не дивно тому, що ота промова Зурабова прийшлася якраз напередодні запланованого візиту до Москви українського Президента. Віктор Федорович їхав торгуватися щодо його підтримки на майбутніх виборах; напевне, щось мав запропонувати (скоріше всього, бажаний Путіну «газовий консорціум»), проте цього вже виявляється замало. Кремль пішов на відчайдушний крок: політичний шантаж, до якого всі вже звикли, доповнив відверто агресивною, практично військовою риторикою. Це вже є істерія. Це вже є істерика.

Януковичу, над яким нависла загроза «відлупу» на Вільнюському самміті, а відтак – повна ізоляція на Заході, вустами Зурабова сказали цілком відверто:

«Якщо протягом певного періоду відповідь не надходить, Росія змушена шукати альтернативу» (http://tvi.ua/new/2013/02/28/zurabov_vyznav_scho_rosiya_vede_viynu_z_ukrayinoyu).

Та насправді Кремль вже грає не лише ва-банк, але й з блефом: ніякої альтернативи Януковичу на 2015 рік він не має. Крім Федоровича, іншого «претендента» на сумнівну роль васала Путіну за такий короткий термін не виростити. А тут ще фактор українських олігархів, які відверто охололи до нашого Президента і цілком можуть висунути власного кандидата – не контрольованого ані кланом Януковча, ані «командою» Путіна. Фактично Путін проспав – поки намагався «уламати» Януковича, поки старався його «поставити в стійло», поїзд пішов і залишається або мати справу з нинішнім Президентом України, або тихо сидіти й сподіватися, що переможець Януковича змилується і (правда, не зрозуміло навіщо) прийме те, від чого відмовився ВФЯ.

Зараз іде гра нервів: як в покері – хто довше витримає. У обох гравців на руках шістки, але – шістки краплені, обоє це знають, обоє блефують, і кожен знає, про цей блеф. Жаль, лише, що в цій «боротьбі нанайських хлопчиків», постраждають і росіяни, і українці.

Ми дуже поверхнево торкнулися питань, які, без сумніву, мають набагато більше варіацій, і є набагато глибшими. Ми навіть не претендуємо на істину в останній інстанції. Ми лише прагнули висловити власне переконання, що не лише в сумнозвісній «трубі» або Севастопольській військово-морській базі справа.  Навіть не в імперських амбіціях Кремля щодо країни.

Тут справа у самому виживанні Росії в тому вигляді, в якому її побудував кремлівський тандем. Насправді, якщо придивитися, то в світлі власних амбіцій, незважаючи на бравурні заяви та ревіння фанфар, Росія в якості претендента на другу «верхівку» біполярного світу виглядає Колосом на глиняних ногах.

Тут ми не розглядатимемо проблеми України. Ми всі їх знаємо. Ми бачимо до чого все йде. Тут ми поглянемо на того, хто, образно висловлюючись, ангажує українців до танцю. Чи не вийде так, що танок цей відбуватиметься на краю прірви?

  

За 5 років кардинально зміниться ситуація на європейському ринку енергоносіїв. Контрольовані Кремлем ЗМІ всіляко висміюють такі перспективи, але в середовищі бізнесменів та урядовців зважають на реалії, а не «веселу картинку», яку треба для «спокойствія» показати пересічним громадянам.

«…один из крупных российских предпринимателей Олег Дерипаска полагает, что у России осталось 3-4 года «сытых лет» до реального прихода сланцевого газа и сланцевой нефти, после чего она не сможет быть конкурентной в условиях ВТО. Он вместе с главой медиахолдинга «Эксперт» Валерием Фадеевым считает, что внутрений кризис неизбежен» (http://ru.wikipedia.org/wiki/Сланцевый_газ).

Нагадаємо, що Валерій Фадєєв є ніким іншим, як колишньою довіреною особою кандидата в Президенти РФ В.В. Путіна на виборах в 2012 році.

Що це значить в принципі?

«Нефтегазовые доходы в 2010 году составят около 48% всех доходов федерального бюджета, а  ненефтегазовые - 52%, к 2013 году это соотношение планируется как 45% к 55% соответственно. Хотя пропорция и меняется в направлении ненефтегазовых доходов, влияние нефтегазовой составляющей на формирование параметров федерального бюджета останется весьма високим» (http://www.council.gov.ru/kom_home/ccf_budgetfm/federal_budget/2011/item2492.html).

Проте, ця цитата із висновків Комітету Ради Федерації з бюджету та фінансових ринків на проект федерального бюджету на 201 рік є відверто оптимістичним, адже ніяк не враховував «сланцевого чинника» та деяких інших реалій.

 В умовах, коли продаж нафти та газу є основним джерелом, з якого годуються російські пенсіонери і офіцери; спортсмени і космонавти; бібліотекарі і прокурори, значне скорочення продаж в «Далекому зарубіжжі» загрожує соціальним катаклізмом. А це вже є реальною небезпекою всеросійського бунту, котрий, як відомо, є «безглуздим і нещадним».

І це ще не найстрашніше – бунт народних мас можна придушити – тут російська влада має багатий історичний досвід. Але для цього потрібна відповідна міжнародна коньюктура. Якої не буде.

Наразі спрагла до енергоносіїв Європа, яку душать високі ціни на газ, електрику та нафтопродукти, змушена «товаришувати» з Путіним. Але на підході (як би проти цього не боровся «Газпром») сланцевий газ Польщі, України(!), Швеції, Норвегії, Болгарії; на підході сланцева нафта та нові родовища «традиційних» вуглеводнів на Півночі; на підході революція у автомобілебудуванні, яка переведе значну частину авто на електротягу.

І ось тоді ні Парижу, ні Берліну, ні Риму вже не буде сенсу дотримуватися нинішнього політичного альянсу з Кремлем, «вісь», яка нині існує розпадеться і Путіну з Медвєдєвим (чи кого вони там поставлять замість себе) згадають все: права людини й політичні убивства, вибіркове правосуддя і зухвалу поведінку на саммітах. Москва опиниться в політичній ізоляції. І ядерний дрюк тут не допоможе.

Зараз Москва платить Чечні щедру данину. Програвши війну і капітулювавши перед одним з польових командирів – Кадровим, Путін зголосився в обмін на номінальне входження Чечні до РФ, не втручатися у її внутрішні справи й утримувати цей «суб’єкт Федерації» за рахунок федерального бюджету. В 2012 році цій республіці було виділено 27 млрд. рублів – майже 1 млрд. доларів. Це 20.377 рублів на душу населення, включно з немовлятами та тими, хто не проживає тут постійно.

Для порівняння, сусідній Дагестан з населенням майже в 3 млн. осіб отримав 4 млрд. рублів «допомоги», а Карачаєво-Черкесія, яка має вп’ятеро менше населення – 2,2 млрд. рублів.

Загалом у федеральному бюджеті РФ на 2013 рік на дотації суб’єктам Росії

«…на дотации субъектам России запланировано потратить 400 млрд руб.» (http://newsland.com/news/detail/id/1045820/).

Це – приблизно 12,5 млрд. доларів. Де їх беруть – з газу та нафти. Більше нема звідки.

Проте така цифра – лише верхівка айсбергу. Росія прагне залишатися великим геополітичним гравцем (а то навіщо їй бази в Сирії, а також у В’єтнамі, на Кубі та Кайманових островах, про необхідність побудови яких оголошено в 2012 році), для цього треба терміново переозброювати військові флоти. В 2016 році планується закласти 6 нових есмінців. Скільки для цього буде треба грошей? 2,5 млрд. доларів за одну штуку.

Стрімко старіють атомні підводні човни, крейсери, гелікоптери, винищувачі. На це все потрібні гроші, гроші, гроші…

До 2022 року заплановано будівництво 10 атомних підводних ракетних крейсерів (713 млн. доларів/шт.), 10 атомних багатоцільових підводних човнів (1,5 млрд. доларів/шт.), і т.д.

Де брати? З нафти й газу. А грошей цих не вистачає вже зараз, через що Росія стрімко відстає від «конкурентів». Так, початок будівництва вже згаданих «суперсучасних» есмінців спочатку було заплановано на 2012 рік, але його перенесли на 2016-й. Причину називати не будемо.

Знаменитий бойовий вертоліт Ка-50 «Чорна акула». Російському обивателю показали про нього художній фільм. Аби російський обиватель сповнювався патріотизму й гордості. Аби любив Путіна, котрий так переймається військовою потугою Росії. В житті не все так гарно – армія отримала лише… 15 цих машин. Використовуються вони переважно для «показухи». В 2009 році серійне(?) виробництво цього вертольоту було припинено.

Замість Ка-50 прийнято на озброєння його модифікацію – Ка-52 «Алігатор». Скільки всього машин надійшло на озброєння? Лише 50. Але це – за офіційними даними, які включили в це число машини, які лише планують побудувати в 2013 році. А так в наявності – 9 одиниць (по 26 млн. доларів/шт.). До 2020 року заплановано побудувати 140 машин на суму 3 млрд. 640 млн. доларів. І будувати треба – під них у Франції вже купили 3 вертольотоносці типу «Містраль», про що радісно повідомили в пресі народу, а озброювати – нічим…

А тут ще треба замінювати фронтовий бомбардувальник СУ-24 на новий СУ-34. Випустили лише 26 машин (33 млн. доларів/шт.), а треба 140 на 2020 рік. І тягти немає часу – прокляті натівці щось нове розроблять, більш досконале, якому «новий» Су буде вже не конкурент.

А ще треба 48 Су-35С, яких зараз лише 10 одиниць – для показу на авіасалонах. А ще більше сотні транспортних літаків, без яких ні ВДВ, ні авіація не є боєздатними.

Та і це не головне. Головне – стрімко втрачають боєздатність ракетні війська стратегічного призначення. Оце вже серйозно. Щороку скорочується кількість ракет-носіїв та боєголовок через закінчення терміну експлуатації, а замінювати нічим – немає грошей не лише на будівництво – на розробку нових систем типу «Булава», «Тополь-М», «Ярс»:

2007 рік – 721 ракета-носій (загалом доставка 3277 боєзарядів);

2008 рік -  682 (3100);

2009 рік – 608 (2683);

2012 рік – 391 (1299).

При цьому російські спеціалісти змушені констатувати, що

«…из 391 МБР — к относительно «новым» относятся 92 ракеты» (http://ru.wikipedia.org/wiki/Ракетные_войска_стратегического_назначения).

Виходить такий собі «Тришкін кафтан» - кинь всі ресурси на обновлення потенціалу РВСН – відстанеш у морських та повітряних озброєннях; оплати замовлення літаків та ракет – не вистачає на танки та кораблі…

Скільки всього асигновано на збройні сили Росії в 2013 році? 2 141,2 млрд. рублів (приблизно 66 млрд. 900 млн. доларів). В 2015 році військові витрати мають скласти 3 078 млрд. рублів (в доларах порахуйте самі).

Де брати такі колосальні суми? З нафти та газу – де ж іще.

Але ця сума колосальна – лише для Росії. Путін намагається суперничати із США, військовий бюджет яких у 2013 році склав 632 мільярди доларів. Путін пнеться до паритету з Китаєм, який витратить більш ніж 114 мільярдів? Путін пнеться до НАТО, бюджет якого складає 850 мільярдів? В українців про таке кажуть: пуп розв`яжеться.

Але і це далеко не все. Основні виробничі фонди російських підприємств зношено на 80%. Колосальні суми потребує транспортна інфраструктура: Росія – країна не маленька і, відповідно, чималі суми потрібні аби утримувати дороги та залізницю хоча б в мінімально задовільному стані. Де брати гроші?

А ми ж іще навіть не торкалися демографічних проблем. І соціокультурних проблем також не торкалися. А тут - катастрофа. Росія посідає 4 місце в світі за вживанням алкоголю (15,75 літрів спирту на душу населення). Але це – офіційна статистика. Хто враховував самогон і брагу, які є основним алкогольним продуктом російської глибинки? Росію випереджають за кількістю спожитого алкоголю на душу населення Молдова, Чехія і Угорщина. Але зрозуміло, що в цих країнах левова частка перепадає на пиво та сухе вино, а в Красноярському краю? На Алтаї? В Тамбові?

І це, повторимося – офіційна статистика. Узагальнена. Зрозуміло, що мусульманський Татарстан і мусульманський Дагестан вживають значно менше алкоголю. Оті 20% мусульман Росії «перекидають» левову частку «своїх» 15,75 літрів спирту на рік на «титульну націю». Хто був в російських містечках Півночі чи Приуралля підтвердять: там п’ють всі. Тобто – абсолютно всі.

 Тепер уявімо, що світові ціни на газ та нафту, як це прогнозують скептики, знизяться на третину. Путіну біль головний: змусити «затягувати паски» військово-промисловий комплекс та армію, або – народ.

Перший варіант значить відмовитися від геополітичних амбіцій, а окрім того – ризикувати елементарною обороноздатністю (Росія лише кордону з Китаєм має 4.209 км. Чим і як його "тримати"? Та головне, поставити хрест на агресивно-наступальних амбіціях Росії – це поставити хрест на амбіціях самого Путіна. Не та це людина, за менталітетом, за психологією своєю, аби відмовитися «грозіть шведу», а заодно німцю, американцю, українцю, китайцю та іншим різним литовцям. Путін – це людина імперії. Він скоріше півкраїни в голодну смерть зажене, але від ідеї «наздогнати і перегнати Америку» не відмовиться.

Другий шлях – скорочення соціальних програм, підтримки села, асигнувань на капітальне будівництво в регіонах (про Москву і Пітер, звичайно, не йдеться), кредитування малого та середнього бізнесу. Коротше кажучи, черговий заклик «затягувати паски».

І процес вже пішов. Оголошено про скорочення дотування агропромислового комплексу, урізаються дотації суб`єктам Федерації, якось вже замовкли про намір підвищити середню зарплату поліцейського до 2,5 тис. доларів, про що так красиво розповідав ще президент Медвєдєв…

Середня пенсія в Росії на кінець року становила 9,2 тис. рублів. Але «середній» показник – це показник «середньої температури» в лікарняній палаті – у когось 40, у когось – 41, хтось вже вистиг, а в середньому – норма.

У спілкуванні з українським народом 22 лютого 2013 року Президент Янукович «ощасливив» повідомленням, що середня пенсія в країні становить 1454 грн. За курсом це – 5.816 рублів. Але гарант не уточнив, що мінімальну пенсію – жалюгідні 894 гривні отримує половина всіх пенсіонерів.

Те саме – в Росії. Мало того – в різних регіонах Росії різна мінімальна пенсія. Якщо в Сибіру вона дещо більша (Іркутськ – 6038 рублів, Бурятія – 6204 рублів), то у «Великоросії» пенсіонерам влада виділить «трохи менше», в Курську, наприклад - 5.418 рублів. Це – «аж» 1354 гривні по курсу.

Мінімальна зарплата в Росії – 5.205 рублів (1301 гривня). Круто? Нагадаємо, з 1 січня 2013 року українська мінімальна зарплата становить 1147 грн.

І якщо українців можна цілком справедливо називати жебраками, то чи далеко від них пішли росіяни? Але ж це не все – в Росії ціни вищі, на 15-30% за українські, і це «зїдає» всю невелику різницю.

Ми цю нудоту згадали лише тому, аби Читач мав уяву, чому в Росії останнім часом набирають обертів радикальні настрої.  Вони десь вже будуть навіть сильніші за українські, бо росіянам важко зрозуміти, куди діваються шалені гроші від продажу газу й нафти (яких в Україні зараз практично немає). Поки що Путіну вдається відволікати увагу «пересічних» мантрами про «американську загрозу» та впровадженою через агентуру ідею «жидівської змови», але до безкінечності так продовжуватися не може.

Вже зараз решта росіян тихо ненавидять Москву і москвичів; вже зараз десь в вологодській глибинці краще не признаватися на вечірній дискотеці, що ти – з «першопристольної». Лише сам Бог відає, що буде, якщо ціна на газ і нафту «обвалиться» і людям в Торжку і Тамбові, Муромі й Копєйську припинять платити і ті копійки. Незабаром, до речі, гряде підвищення цін на газ (а значить – і на опалення квартир) для росіян до «економічно обґрунтованих».

І Чечню ми згадали не даремно – варто процесу лише піти далі (а вони підуть і таких «проблемних» регіонів стане більше) – доведеться шукати ресурси, аби всіх цих «суб`єктів» утримувати в межах Федерації. Гадаєте, дешево обходиться російському платнику податків «новопридбана» Південна Осетія? На 72 тис. населення – 2,537 млрд. рублів на рік. Це по 35.236 тис. рублів на людину, включно з немовлятами. Навіть в півтора рази більше, ніж Чечні. Тобто, Путін фактично купив прихильність осетинів (інакше ті напевне ніяк би не погодилися «визволятися»).  Ще 1,93 млрд. рублів – Абхазії. І абхази доти толерують Москву, доки вона їм платить, не забуваючи при цьому… ненавидіти (поспитайте російських туристів, вони багато цікавого повідають про ставлення абхазів до росіян).

Чечню, Абхазію та П. Осетію ми згадали тому, що таке ставлення до «обраних» ображає і дратує інші регіони. Адже СРСР розвалився не через «проіскі» США, і навіть не через національні рухи в республіках – на тлі тотального дефіциту регіони відмовилися постачати в Москву харчі, бо самі знаходилися «на межі». І все. Москва повстала проти улюбленої партії, виникла системна політична, соціальна та економічна криза і, здавалося б непохитній країні прийшов кінець. СРСР виявився Колосом на глиняних ногах.

Повертаючись до ситуації з Російсько-Українськими стосунками, маємо сказати, що більш-менш довго протриматися Росії, як цілісній країні з існуючим політичним режимом, звісно, допомогла б або «маленька переможна війна», або – велика дипломатична перемога.

Перше з Україною не проходить: надто велика територія, надто великий військовий (все ще) потенціал і – міжнародні гарантії безпеки після відмови Києва від ядерної зброї.

Другий шлях обіцяє багато дивідендів. Це не лише економіка і фінанси - це відволікання уваги власного народу від складної внутрішньої ситуації на зовнішні «перемоги». Це зростання «патріотичних настроїв» всередині країни, що дає змогу продовжувати «консолідацію суспільства» навколо режиму.

Путін поспішає. Його можна зрозуміти – час грає не на нього. Росія стоїть на порозі нечуваної соціально-економічної і демографічної кризи. Росія в тому вигляді, яка вона зараз є – приречена. Але чи витримає тиск Україна? Вірніше, треба ставити питання так: чи витримають тиск Янукович і його команда?

Тут не все так очевидно.

Поживемо – побачимо.

P.S.

«Большинство экспертных прогнозов являются комплексными, то есть рассматривающими грядущую дезинтеграцию Российского государства как результат воздействия нескольких факторов. Среди основных учитываемых экспертами, публицистами и беллетристами угроз:

 Несбалансированность экономики

 Неравномерность развития Центра и регионов (Переслегин, Делягин, Собянин);

 Несправедливое перераспределение дохода от регионов к Центру (Неметс, Малинецкий, Хмара);

 Технологическая отсталость (Фридман), сырьевая зависимость, узкоклановые интересы региональных элит, олигархии (Малинецкий, Веллер);

 Транспортный распад, экономическая дезинтеграция, тяготение регионов к внешним центрам силы (Переслегин, Малинецкий, Делягин).

 Авторитаризм власти

 Несовпадение интересов власти и общества (Делягин, Колышевский);

 Неразрешимые системные проблемы управления страной (Буковский, Белоусов, Пионтковский).

 Криминализация власти (Краснов, Сатаров, Федотов), беззаконие на Северном Кавказе (Малашенко);

 Имперский синдром (Буровский, Фридман), феодализация (Кашпировский).

 Конфликты цивилизаций

 Этнокультурная разобщённость (Яковенко, Малинецкий, Переслегин, Илларионов, Фридман, Сатановский);

 Конфессионально-культурная несовместимость (Яковенко, Буровский);

 Заинтересованность внешних сил (Малинецкий, Делягин, Переслегин);

 Демографические проблемы

 Депопуляция (Малинецкий, Антонов);

 Уменьшение доли русских (Кисельников);

 Межпоколенческий разлом, атомизация общества (Малинецкий), молодёжная мода на отрицание единой России (Кашин)» (http://www.memoid.ru/node/Prognozy_o_territorial'nom_raspade_postsovetskoj_Rossii).

Нинішня Росія сожа на оцей танк: потужний, страшний, красивий, але - нікуди не їде. Бо дурень водій та дурна дорога...

З великим інтернаціональним привітом,
ПАВЛО  ПРАВИЙ.