400-річчя Дому Романових. Як німці стали царями Росії.

Нещодавно в Донецьку, Луганську, Харкові і навіть Києві пройшли заходи з нагоди святкування 400-ліття дому Романових. Паркани й автобусні зупинки рясніли листівками, які запрошували «істинно русскіх людей» відзначити це величне свято. Відбулися молебні. Попи Московського патріархату махали кадилами й закликали молитися за упокій душ останнього «руського царя» Миколи ІІ та членів його сімейства. Бабусі та похмурі чоловіки з підозрілим блиском у очах, і з портретами Миколи Романова, відомого в народі як Микола «Кривавий» в руках, пройшлися хресною ходою.

Спостерігаючи за цим «дійством», ловив себе на думці про величезний фарс, в якому будівничі «Руського міра» використовували темних забитих люмпенів, аби показати, що ідея «Вєлікой і нєдєлімой» ще живе.

Приблизно так:

«В России начинают широко отмечать 400-летие дома Романовых. 21 февраля (по новому стилю — 6 марта) 1613 года боярин Михаил Романов был избран на царство. Следствием политического тренда на возвращение к корням стали планы «романовских» торжеств на государственном уровне» (http://www.mk.ru/social/article/2013/03/06/821954-v-400letie-doma-romanovyih-ostanki-tsarskih-detey-pyilyatsya-v-korobke.html).

Про «тренд» - це зрозуміло. Нинішнє політичне керівництво та керівники Церкви є затятими ретроградами і щосили намагаються повернути колесо історії назад, відновити оту імперію, що її було втрачено вже бозна коли. Відповідно, тему царів Романових як легітимних (і гаряче любимих) для всіх без винятку народів Імперії щосили пхають у «політичний тренд» того, що отримало назву «руського мира».

Але я – історик. Намагаючись бути істориком незаангажованим, не можу не сказати, що вклонятися «руському царю» ніяк не можна. Не лише тому що це – ідея Імперії, чужої українству. Справа в тому, що і росіянин, котрий себе поважає, не може сприймати Миколу ІІ як «руського» царя – а лише – як царя Росії. Або царя росіян. Кому як миліше.

Різниця – величезна. Адже, якщо поглянути в історію, подивитися на генеалогічне дерево династії Романових, переконуєшся, що царі ці по крові були хто завгодно, але – не руські.

Як Московію вкрали у Рюриковичів.

Всім відомо, що першими князями Ростовського, а потім - Володимиро-Суздальського, яке постало замість нього,  князівств, звідки пізніше постала Москва, були вихідці з молодшої гілки Рюриковичів. Вірніше, треба навіть говорити не про Рюриковичів як таких, а – про Мономаховичів, бо першим князем Ростовської землі був знаменитий Юрій Володимирович (Долгорукій) – син Володимира Мономаха.

Саме Юрій Довгорукий був (за легендою, бо є відомості про більш пізнє заснування міста) Москви.

На той час це князівство власне Руссю не вважалося, прийнято говорити про таку собі провінцію, якими були підкорені терени Римської імперії, або в новітніх імперіях – колонії. В середньовічній літературі Володимиро-Суздальське князівство називали Заліською Украйною, або просто – Заліссям. Новгородські літописи князівство називали Низовською землею.

Це все недаремно, бо в той час ці терени населяли не слов`Яни, з якими зазвичай ототожнюють Русь, а – фінно-угорські племена: мєря, ерзя, чудь, тощо.

Свою окремішність від Русі чітко усвідомлювали і правителі того часу, про що свідчать літописи:

«Суздальський літопис: «Літо 1180. Іде князь Святослав со половци і черніговци із Русі на Суздаль ратью» <…>

Іпатіївський літописний звід «Літо 1155. Юрій іде із Суздалі на Русь і прийде Києву» <…>

Та й сам Юрій Довгорукий у 1135 р., в Суздалі сидячи, журиться, що «немає частки в Руській землі мені і моїм дітям!»  (Г. Могильницька. Міфотворчість як обґрунтування історичного мародерства).

В принципі, ми це проговорюємо лише затим, аби народ знав, що ніколи не було таких утворень, як Північно-Східна Русь та Новгородська Русь. Більше того – не було й Київської Русі. Була лише – Русь. З центром в Києві. Автентична територія якої (в імперії це називається метрополія) більш-менш співпадала з нинішньою Київською областю та деякими сусідніми з нею.

І про Юрія Долгорукого ми тут згадали лише як про засновника Москви, бо до подій, які стосуються нашої сьогоднішньої теми від тих часів дуже далеко.

Молодші Рюриковичі (Мономаховичі) правили цією землею, аж до того, як вона почала зватися Московією; потихеньку «збирали землі», користуючись підтримкою ханів Золотої орди, з якими постійно родичалися, потім – брутальною військовою силою та інтригами. Загалом, поставала звичайна імперія східного типу. І все було добре аж до 1613 року.

То були часи Великої смути.

Почалося все зі смерті царя Іоанна IV, якого в усіх європейських документах іменували «Жахливим», а в московських, аби трохи «підсолодити» - «Грозним».

Справа в тому, що після того, як під час чергового припадку буйності Іван Жахливий прибив свого старшого сина Івана, який був спадкоємцем престолу, влада перейшла до рук молодшого - Федора Iоановича.

Новий цар був трохи не в собі. Як характеризував його сам Іван Грозний:

«… постник и молчальник, более для кельи, нежели для власти державной рождённый» (http://ru.wikipedia.org/wiki/Фёдор_I_Иоаннович).

Інші сучасники, а також історики – більш категоричні й відкликаються про царя як про скудоумного. Наприклад,

«Шведский король говорил, что русские на своём языке называют его «durak» (http://vivovoco.rsl.ru/VV/BOOKS/DANGER/PART_2.HTM).

В часи царювання Федора І фактичним володарем Москви був знатний боярин, шурин царя – Борис Годунов.

Усі, в тому числі й іноземці знали: царює Федір І, а править – Годунов. Саме до нього на аудієнцію йшли не лише державні мужі, та воєначальники, але й – закордонні дипломати.

Взимку 1598 року цар тяжко захворів і помер так само тихо, як і жив. Так припинилася Московська династія Рюриковичів.

Отож в лютому 1598 року на царство обрали Бориса Годунова. Це була більш-менш компромісна фігура, бо, окрім здібностей державного правителя, він ще й міг вважатися родичем Рюриковичів (його сестра була дружиною царя Федора).

По смерті Годунова на торон сів його син - освічений, розумний, але на щасливий син Бориса Годунова – Федір ІІ Борисович правив лише 2 місяці й був убитий боярами в змові з Лжедимітрієм І.

Ми зараз не розглядатимемо перипетії політичних подій того часу. Нам цікава генеалогія царів Росії.

Отож, після звільнення Москви від прибічників останнього самозванця, яких було немало в період династичної кризи в Московії, постало питання про те, хто буде царем.

Сильна царська влада боярам була не потрібна. Тож їх вибір впав на Михайла Федоровича Романова. На той період хлопцю було 16 років. Ніякими особливими якостями він не вирізнявся, і за легендою, бояри обрали його, кажучи «новий цар малий, недосвідчений, будемо при ньому правити». Насправді вирішальну роль тут зіграли інтриги батька нового царя – «названого патріарха» Філарета (в миру – боярин Федір Микитович Романов), котрий фактично і правив країною нарівні з сином.

Проте нас не це цікавить. Цікавить род.

Як бачимо, тут вперше з`являється прізвище Романових. До роду Рюрика вони не мали жодного стосунку. Перший відомий предок цього роду – московський боярин Андрій Кобила часів Івана Калити. Звідки походить той Кобила? Маємо офіційні відомості. Тримайтеся міцніше за стілець.

«…князь Гланда Камбила, сын князя Дивона, потомок прусского короля Видевута, утомлённый в борьбе против Тевтонского ордена, выехал в 1287 году вместе со своим сыном и множеством подданных к великому князю Александру Ярославичу Невскому. Там он крестился с именем Иван, а его сын получил прозвище Кобыла, что объяснялось опиской писца (http://ru.wikipedia.org/wiki/Андрей_Кобыла).

Нагадаємо, що пруси – це германізоване слов’янське плем’я, яке на часи Івана Калити вже говорило німецькою.

Андрій Кобила не мав навіть титулу князя. І його нащадки не мали. Не мали навіть боярського чину. Були лише придворними царськими. Роман Захарович Юр`їн-Кошкін, який вважається родоначальником роду Романових, мав лише статус окольничого (другий після боярина чин Думи) та воєводи (намісника в провінційних містах та командира ополчення).  І лише в 1562 році діду новоявленого царя – Микиті Романовичу Захар`їнц було пожалувано титул боярина. За що? За які звитяги? Так він же був братом першої дружини Івана Грозного – Анастасії! Негоже, аби у цариці родичі перебували лише в дворянському званні.

Нікуди не дінешся – доводиться констатувати, що обраний на царство Михайло на той момент вважався вихідцем із «худого» роду. Його генеалогія не йшла ні в яке порівняння з князями Волоцькими, або Одоєвськими, або ті ж Баратинські. У них в усіх у жилах текла кров Рюрика, нехай і капітально розбавлена.

В 1613 році в числі можливих кандидатів на царство був Іван Михайлович Воротинський. Боярин. Стариший син останнього удільного князя Михайла Івановича. Рюрикович. Чому не вибрали його? Бо був членом «Семибоярщини», характеризувався як талановитий і жорсткий адміністратор і воєвода. От татусь майбутнього царя Михайла, просуваючи його на трон, лякав решту боярства, що цей цар «буде злий»!  

Вкравши у роду Рюриковичів трон для нащадків придворного блюдолиза царя Івана Калити – того самого Кобили, який колись гнувся перед Рюриковичем, підмітаючи підлогу бородою і принижено іменуючи себе «холопом царським Андрюшкою», Федір Микитович вирішив, що не зайвим буде обзавестися і прізвищем.

Не довго думаючи, царський папа взяв за прізвище ім`я свого дідуся.

Так в компанії володарів, які мали право на трон за походженням, з`явилися худосочні Романови. Вискочки. Штучна еліта.

Прокляття трону Рюриковичів.

Та не в коня корм, як кажуть в Русі. Царями зробитися Романови змогли, але що то були за царі!

Про Михайла Федоровича ми вже казали. Ні риба – ні м'ясо. За дружину він собі взяв княжну Марію Володимирівну Долгорукову, з чернігівських Рюриковичів. Хід – розкішний – хоч таким чином влити в свій рід кров істинних властителів Русі. Та не так сталося. Марія захворіла і померла через 5 місяців після весілля.

Щодо смерті першої дружини першого царя із «знатного» роду Романових існують дві версії. Обидві дуже цікаві.

Згідно з першою, царицю могли отруїти. Хто? Невідомі особи, з числа тих,

«… кто хотел воспрепятствовать усилению Рюриковичей около престола» (http://ru.wikipedia.org/wiki/Долгорукова,_Мария_Владимировна).

Тихенько собі свиснемо. Наскільки ж мала деградувати Московія як держава спадкоємців Рюрика, щоб в ній почали господарювати особи, які не бажали повертати престол Рюриковичам! А може, це все ж була хвороба? Божа кара Романовим за те, що зазіхнули на висоти «не по чину»?

Друга версія – ще крутіша:

«Мария Долгорукова скончалась от родовых схваток, произведя на свет нежизнеспособного ребенка. Как отмечают исследователи, это может означать, что царь женился на уже беременной Женине» (там же).

Нічого собі! Та хто ж насмілився запліднити наречену самодержця Всея Русі?! Що за бєспрєдєл? Уявіть собі, до царських палат взяли жінку, яка має народити первістка, спадкоємця престолу, і виявляється, що той первісток – байстрюк! При тому – байстрюк від невідомого батька! Від себе додамо – нежиттєздатний байстрюк!

Чомусь історики не розглядають інший варіант. У цариці могли бути просто передчасні пологи. Вірніше, за сучасними медичними нормами, зважаючи на термін можливої вагітності (якщо батьком був Михайло), то був спонтанний аборт (викидень).

Оце так початок царювання династії Романових! Чи не давнє прокляття висіло над троном Рюриковичів? Все могло бути, цілком могло бути «пороблено», аби захистити великокнязівський стіл від осіб, що не належали до роду Рюрика.

За другу дружину Михайло взяв собі нікому не відому дворянку – Євдокію Лук`Янівну Срєшньову. Вона й народила спадкоємця – майбутнього «тішайшєго» царя Олексія Михайловича.

Зовні то був один з найкращих царів за всю історію Росії. Провів багато реформ в державному управлінні, фінансах та армії. Не був кровожерливим, що для Москви є чималою дивиною. Однак…

Зла доля висіла і над першим з уроджених царів династії Романових. Діти.

Олексій Михайлович майже напевне мав якісь генетичні вади, які призвели до появи на світ нежиттєздатних дітей.

Цар цей мав дві дружини, які загалом народили 16 дітей.

Від Марії Іллівни (Милославської) – 13 синів та дочок. До похилого віку доживали лише жінки. Хлопчики (всі!) від народження мали слабке здоров`я, і це є незаперечним свідченням деградації.

Старший, спадкоємець трону Дмитро помер в 3 роки.

Федір (Федір Олексійович (III) – вступив на престол після смерті батька, в 14 років. На цей час був тяжко хворий, з раннього дитинства страждав на скорбут (цинга). Як відомо, цинга розвивається через нестачу в організмі вітаміну С і в принципі лікується дуже легко – відповідною рослинною дієтою. У випадку з царем Федором не допомагало нічого. Висновок: його організм просто не міг засвоювати цей вітамін в необхідній кількості і не виробляв його сам. Це – гормональні порушення.

Помер цар Федір в двадцятирічному віці і на той час на нього було страшно дивитися.

Іван V, як відомо, був наступним за старшинством спадкоємцем престолу. Але він відрізнявся крайньою хворобливістю. За наявними відомостями, страждав на слабоумство. Був абсолютно не здатен правити. Серед бояр обговорювався варіант з його відстороненням від влади на користь молодшого – Петра. Але цього не відбулося через спротив родини Милославських. Тож Івану просто додали «співправителя» - Петра.

«Иван Алексеевич прожил дольше всех отпрысков мужского пола царицы Марии Ильиничны, но уже к 27 годам он был совсем дряхлым, плохо видел и был поражён параличом» (http://ru.wikipedia.org/wiki/Иван_V).

Нагло помер у віці 29 років.

Від Наталії Кирилівни Наришкіної цар Олексій Михайлович мав трьох дітей – дві доньки і сина. Молодша дочка – Феодора померла у віці 4 років. Інша донька – Наталія дожила до 43 років. Але за неї – трохи згодом. Зараз нас цікавить знаменитий Петро І.

Петро І був видатним виродком. Страждав на епілептичні напади і судоми, які супроводжувалися диким головним болем.

«… молодой царь начал страдать досадным, нередко заставлявшим его испытывать мучительные унижения, недугом. Когда Петр возбуждался или напряжение его бурной жизни становилось чрезмерным, лицо его начинало непроизвольно дергаться. Степень тяжести этого расстройства, обычно затрагивавшего левую половину лица, могла колебаться: иногда это был небольшой лицевой тик, длившийся секунды две-три, а иногда -- настоящие судороги, которые начинались с сокращения мышц левой стороны шеи, после чего спазм захватывал всю левую половину лица, а глаза закатывались так, что виднелись одни белки. При наиболее тяжелых, яростных припадках затрагивалась и левая рука -- она переставала слушаться и непроизвольно дергалась; кончался такой приступ лишь тогда, когда Петр терял сознание»( http://zanuda.offtopic.su/viewtopic.php?id=1369).

Пропаганда пояснювала це переляком, який Петро пережив під час стрілецького бунту. Але це неправда. Бунт був, коли Петру виповнилося 10 років. Після цього аж до юного віку нічого не відбувалося, а потім почалося. Хвороба, яка, видно, дрімала, вилізла, спровокована пиятикою та гультяйством.

Відзначимо, що і зовнішність останнього царя і першого імператора була дуже своєрідною. При всякому зрості (204 см.) мав ногу… 38 розміру. Одяг Петра – 48 розміру, що говорить про крайню худорлявість. Цар мав непропорційно маленькі руки й голову, вузькі плечі. Загалом – досить неприємна картина. Щоправда, завдяки портретистам та радянському кіно Петро І постає таким собі чудо-богатирем. Досі розповідають, що Петро мав величезну силу – гнув підкови та металеві тарілки. Щоправда при цьому не уточнюють, що підкови ті були парадні – дуже тонкі, схожі на ті, які зараз використовуються на іподромах, а тарілки – срібними.

Між іншим, непропорційно маленька голова може бути ознакою мікроцефалії (можливо, в легкій стадії).

Словом, красень.

Додамо сюди ще напади жахливого неконтрольованого шаленства, видатну жорстокість, садизм (любив власноруч катувати арештантів), алкоголізм і навіть гомосексуалізм, про який не лише відкрито говорили в гвардії, зачисляючи в коханці царя Меншикова («Цар живет с Меншиковым блудно»), але й свідчення сучасників (Бєрхольц, Бєцкой, Кон) – і отримаємо повну картину.

До 11 років Петро не міг навчитися… читати. Все ще вчив абетку. До кінця життя писав з величезною кількістю граматичних і стилістичних помилок. Зараз би такого учня спровадили б до спецшколи для розумово відсталих дітей…

А знаменитий «Всепьянейший Собор»? А страти священиків, коли їх вішали на спеціальних шибеницях у вигляді хреста кати, перевдягнені… Православними ієрархами

(детальніше можна подивитися тут: http://polis-luga.blogspot.com/2011/07/blog-post_25.html).

«Из трех детей Петра от Евдокии Лопухиной в младенчестве и раннем детстве умерли двое. Из двенадцати детей от Екатерины -- десять (десятая, дочь Анна, скончалась двадцатилетней). Роковые случайности или патология, препятствовавшая производству на свет жизнеспособного потомства?» (http://zanuda.offtopic.su/viewtopic.php?id=1369).

Питання, як на мене – риторичне.

Але тут все складніше. Зауважте: деґраданти Петро та Іван народжені від різних жінок. А от батько у них – один. Відповідно, провина лежить не на жінках. Ввже Олексій Михайлович був носієм неповноцінних генів. За великим рахунком, саме з нього почалося падіння дому Романових, бо вже його, а не Петрові діти мали всі ознаки нежиттєздатності.

До речі, царівна Наталія, улюблена сестра Петра, поділяла всі його розваги. Вона так і не вийшла заміж (цікаво, чому?) і померла від гострого гастриту шлунку, спровокованого, видно, надмірним вживанням алкоголю.

Проте це – ліричний відступ. Про Петра будемо закінчувати, хоча ця тема – воістину невичерпна.

Власне, можна сказати, що на Петрі Олексійовичі автентична династія Романових і закінчилася. Рідний син Петра, царевич Олексій, який спробував усунути з трону безумця, якого в суспільстві відкрито іменували «Антихристом» помер у в`язниці. Після смерті Петра трон перейшов до його онука – Петра ІІ – сина царевича Олексія та німецької принцеси Шарлоти Кристіни Софії Брауншвейг-Вольфенбюттельскої. На престол вступив в 11 років і помер од віспи, коли йому лише виповнилося 14. Ніяк проявити себе не встиг.

Оцей хлопчина є останнім представником роду Романових по прямій чоловічій лінії.

Шість царів, включно з Іваном, співправителем Петра І. З них половина – відверті виродженці, а решта є тими, хто тих виродженців призвели на світ.

Жодного нормального чоловіка!

Як німці стали руськими царями.

Петро І, як відомо, офіційного спадкоємця не залишив. Який час Російською імперією правила Катерина І (Марта Скавронська), яка походила чи то з латиських, чи то з естонських селян. Нею ж було складено заповіт про успадкування престолу, за яким після неї мав правити Петро ІІ Олексійович, а в разі його смерті – одна після другої – донька царя Івана V Ганна та донька самої Скавронської – Єлизавета Петрівна.

Так і сталося. Коли Петро ІІ помер од віспи, на престол зійшла Ганна Іоаннівна. Це була вже не трагедія Романових – це була трагедія Росії.

До цього моменту спадкоємність престолу визначалася лише по чоловічій лінії. Ця традиція походить з давнього степового права, яким керувалися руси від Рюрика. Якщо правитель не мав сина – влада переходила до брата, або племінника, і так – далі по генеалогічному дереву, але завжди – лише по чоловічій лінії. Наші предки, звісно, генетики не знали, але тим не менш цілком вірно вважали, що повноцінна «кров», тобто – генетична спадковість – передається від чоловіків.

Тепер же влада офіційно переходила жінці. В принципі, нас мають дуже цікавити перетасування на троні в період від 1725 по 1762 роки, адже вервечка спадкоємниць та спадкоємців, від Ганни Іоанівни та Ганни Леопольдівни до дочки Петра І – Єлизавети, яка не залишила нащадків, уривається з воцарінням Петра ІІІ.

Сталося от що. Бездітна Єлизавета І прагнула закріпити трон за нащадками свого батька – Петра І. Але де їх взяти? Єдиний, хто хоч якимось боком мав стосунок до царя-Антихриста, був син іншої його дочки Ганни Петрівни.

Цю даму ще в 1710 році було видано заміж за онука пруського  короля, герцога Гольштейн-Готторпського Карла Фрідріха.

Російські історики не можуть не визнавати, що

«После брака Анны Петровны с герцогом Карлом Гольштейн-Готторпским род Романовых фактически перешёл в род Гольштейн-Готторпов…» (http://ru.wikipedia.org/wiki/Романовы).

Це дуже серйозно, бо відтепер першочергове право на престол Російської імперії перейшло до німців. З цього момент спадкоємцем трону став син Ганни Петрівни, якого звали Карл Петер Ульріх Гольштейн-Готторпский. Просто безподібний русак, чи не так?

В Росії його швиденько хрестили під іменем Петра ІІІ Федоровича, і на престол сів хлопчик, який не знав майже ні слова по-російськи, зате з дитинства страждав на алкоголізм.

Для нас цікаво, що

«…по династическому договору сын от данного брака (будущий Пётр III) признавался членом Дома Романових» (http://ru.wikipedia.org/wiki/Романовы).

Замисліться, панове, а надто ті, хто полюбляє носитися з портретами «русскіх царей» над тим, що відбулося. За всіма династичними принципами, від моменту помазання на престол Петра ІІІ, Всеросійські імператори не мали жодного права називатися Романовими. Це добре розуміли вже тоді. І вийшли з ситуації дуже просто: написали папірець, типу «вважати Петра ІІІ не німцем, а – руським».

Відсміявшись, ми на це скажемо так: якщо хтось напише довідку, що шакал віднині іменується левом, то від цього реально шакал на лева не перетвориться – скільки б печаток ми на ту фількіну грамоту не присобачили.

Тож, панове «істінниє патріоти», ви маєте знати, що

«…по генеалогическим правилам императорский род именуется Гольштейн-Готторп-Романовский…» (там же).

Додамо, що елементи гольштейнського герба відтоді красуються в родовому гербі «Романових» (Олексій Михайлович, певне, в труні перевертається) та на гербі Російської імперії.

Гаразд, ідемо далі.

Прийшов час народжувати спадкоємця престолу і Петру ІІІ, в чиїх жилах вже текла половина німецької (з домішкою шведської) крові, підібрали дружину. Нею стала Софія Августа Фредеріка Анхальт-Цербстська-Дорнбун. Теж щира русачка. Після хрещення за православним обрядом вона отримала ім`я Катерини ІІ Олексіївни.

Скільки шкоди для історії Росії та інших народів імперії зробила ця шпигунка пруського короля – окрема тема. Тут треба лише згадати знищення оригіналу «Повісті минулих літ» з подальшим створення фальсифікованих «копій» викликаними з Німеччини Байєром, Шльоцером та іншими «патріотами» землі руської. Саме ця компанія вигадала «норманську теорію», згідно з якою Рюрик та його рід мають коріння не від россомонів, які володарювали в Степу, не від нащадків великого сарматського суперєтносу, які (нащадки) носили найвищій з можливих титулів – кагана, що відповідає європейському титулу «імператор» (REX), а – від диких нікому не відомих варягів.

Ну то – окрема велика розмова. Зараз ми маємо лише усвідомити, що від шлюбу чистокровної німкені з напівнімцем народився майбутній імператор Павло І. Не важко підрахувати, що в його жилах текло вже 2/3 німецької крові.

Павло І залишив по собі спадкоємця – Олександра І Павловича. Матір`ю його була Ганна Федорівна. Це – після хрещення. Народилася ж ця жінка як Софія Марія Доротея Августа Луїза Вюртембергська.

Окрім Олександра І її сином був і наступний імператор – Микола І Павлович. Обидва мали вже 1/8 руської крові.

Дружиною Миколи І (і матір`ю імператора Олександра ІІ Миколайовича) пощастило стати Олександрі Федорівні, до шлюбу - Фредеріка-Луїза-Шарлотта-Вільгельміна Пруська.

Дружина Олександра ІІ – Марія Олександрівна (Максимиліана-Вільгеміна-Августа-Софія-Марія Гессен-Дармштадтська), матір майбутнього Олександра ІІІ-го.

Дружина Олександра ІІІ – Марія Федорівна (Марія-Софія-Фредеріка-Дагмара Датська) і народила того, хто стане останнім імператором Російської імперії – Миколу ІІ-го. Не важко підрахувати, що цей імператор мав у собі аж 1,5 %(!) руської крові. А його спадкоємець – цесаревич Олексій, якого народжено імператрицею Олександрою Федорівною (Аліса-Вікторія-Олена-Луїза-Беатриса Гессен-Дармштадтська) і поготів був – «стовідсотковим руським».

У останнього імператорського подружжя було так «багато» руського, що вони спілкувалися або французькою мовою, або (коли розмова була складною) переходили на німецьку, бо імператриця практично не володіла російською.

Оті постійні шлюби з вихідцями із пруського королівського дому призвели ще до однієї біди: цесаревич Олексій страждав на гемофілію – захворювання, яке виникає через збої в хромосомах. Ціна шлюбів між родичами.

Отож, констатуємо, що 400-річчя дому Романових святкувати нема чого. Династія по крові і навіть формально – німецька. Не зайвим буде нагадати «патріотам», що «дом Романових» впав саме тому, що його члени сприймалися росіянами як чужинці. Царську родину відкрито називали німцями і звинувачували в пособництві Німеччині, з якою Росія вела тяжку війну.

Навіть лідери білого руху, які боровся з більшовиками, ще за живого колишнього імператора Миколу ІІ, не розглядали його поверненні на трон. Більше того, монархісти складали дуже невелику частину цього руху.

 http://proc.com.ua/uploads/posts/2012-01/1327297696_e7ed4deba7fa.jpg

Ці люди практично не говорили російською. Їхніми побутовими

мовами були німецька та французька. Голова родини був носієм

1/64 частки руської крові. Його син та спадкоємець престолу - вдвічі

меншу. З непорозумінням, ці німці чомусь носили прізвище Романових...

Тож що святкуємо, панове «русскіє патріоти»?

 

З великим привітом від знайомих нащадків Рюрика роду Баратинських,

ПАВЛО  ПРАВИЙ.