Без компромісів.

       Пропонуємо люителям історії публікацію, яка викликала доволі бурхливу реакцію в середовищі істориків-професіоналів. Безкомпромісна точка зору вченого, який нарешті називає все своїм ім`ям і, как на нашу думку, в більшості правий.

       А от щодо Павличка ми з Ольгою Василівною не згодні. Не може така людина перевиховатися. Вони може лише обслуговувати тих, у кого зараз є влада.

       Рекомендуємо: доктор історичних наук, професор Борисова Ольга Василівна   

МОЯ ЦЕГЛИНКА У ПІДМУРІВОК ІСТИНИ УКРАЇНСЬКОЇ ІСТОРІЇ

(або проти "бур'янів" в українській історіографії)

ОЛЬГА БОРИСОВА,

доктор історичних наук, професор

(Луганський національний університет

імені Тараса Шевченка),

член ЛОО «Просвіта»

МОЯ ЦЕГЛИНКА У ПІДМУРІВОК ІСТИНИ УКРАЇНСЬКОЇ ІСТОРІЇ

(або проти "бур'янів" в українській історіографії)

Дана робота є відгуком на статтю В.Абліцова ""Правд" багато, істина - одна (Як фірма "Толочкофф і Син" нагнітає українофобію)" ("СП" №50/687/). У ній я торкнуся тільки трьох, але, на мій погляд, найважливіших проблем, що їх зачепив у своїй статті В. Абліцов. 

1. Про українську історіографію та "бур'яни" у ній.

2. Про боротьбу за «Київську спадщину» в українській історіографії.

3. Про те, як ефективно захистити схему "руської історії" Михайла Грушевського.

Отож - про українську історіографію та "бур'яни" у ній. У світовій політології не викликає заперечень твердження, що нації творяться національними поетами і національними істориками. Політики й державці до цього процесу підключалися вже значно пізніше виникнення націй як таких. Український вимір цієї теми полягає в тому, що єдиної політичної нації і досі в Україні не існує. Багато хто про це говорить, але мало хто бачить головну причину цього явища, хоча це зробити дуже просто – досить подивитися на жалюгідний стан українських національних поетів і істориків (разом зі шкільними вчителями історії), щоб зробити належні висновки, як і зрозуміти, що такий стан цих двох найважливіших у справі націотворення прошарків національної інтелігенції замовлений. І метою замовлення є те, щоб в Україні єдина політична нація не постала ніколи.

Тож ясно, чому в українській історіографії на сьогодні так багато розвелося «бур’янів” – вони виростають там, де нічого не культивується. Їх, безумовно, слід вирубувати, але це вже відноситься до процесу тієї ж культивації. В Україні ж останню ніхто й досі не збирається проводити. А цей процес, між іншим, розпочинається з виявлення і персоналізації «бур’янів”, тому В. Абліцову треба було не казати «обтікаємо», що батько й син Толочки «на українській науковій ниві віддають перевагу насамперед "вирощуванню" бур'янів», адже, по-перше, бур'яни ніхто не вирощує - вони самі вилізають, а по-друге, – ті «бур’яни» в українській історичній науці мають свої цілком конкретні імена, і їх слід так прямо й називати. І це своє твердження підкріплю блискучим виразом ідеолога українського націоналізму 60 - 70-х рр. ХХ ст. Валентина Мороза, який у радянські часи щодо ганебної поведінки Національної спілки письменників УРСР, очолюваної Д.Павличком, яка цькувала Івана Дзюбу за наказом КПРС, сказав так: "Таких, як Дзюба, треба вирощувати. Павлички виростуть самі". Ось на "українській науковій ниві" історії на сьогодні й виросли… Ну, що вже виросло, те й виросло.

Утім, усе ж таки я маю намір замовити слово, по-перше, - щодо Дмитра Павличка, який за роки незалежності України пройшов великий шлях переосмислення своїх позицій і мав сміливість визнати помилки; чого не зробив, до речі, старший Толочко, а навпаки тільки зациклився на них і все більше у всьому цьому загрузає, бо тягне в це ще й свого сина. А по-друге - щодо бур'янів як природних явищ: люди самі винні, якщо їх розмножується забагато. Тож у соціальному сенсі змушена констатувати, що їх розвело в самому собі саме українське суспільство доволі давно і продовжує робити це й далі з упертістю, гідною кращого застосування. Отож, якби у нас була   національна історіографія як така, то ніякий новий міністр освіти не зміг би продиктувати історикам, як їм треба працювати й що писати та казати дітям, бо  в противному випадку не пробув би на своїй посаді й дня. Але ж чи може постати будь-яка національна історіографія на полі тотально сфальсифікованої національної історії та ще й за умови, коли кращі квіти на цьому полі забиті й знищені «бур’янами»?

І в цьому зв'язку вважаю за необхідне навести такі актуальні й до сьогодні слова Сергія Білоконя з його роботи "Чи маємо ми історичну науку?" (Наше минуле. - 1993. - Ч.1/6/, с. 4):

"Історію України спіткала та ж сама доля, що й генетику та кібернетику: як науку її було заборонено. Тяглість її розвитку перервали, винищивши цілу генерацію фахівців. (Підірвано її майбутнє, оскільки за останні десятиріччя загинула безліч історичних джерел). Замість науки "історії України" під тією самою назвою створено натомість пропагандивний апарат, що деформував суспільну свідомість. Дуже ймовірно, що підказка про так звані "білі плями" історії - підступна й фальшива. Гадаю, що ми не маємо жадних білих плям: йдеться про цілковито сфальшовану картину, яку треба малювати заново. Зараз потрібний час не лише для того, щоб відкрити перед аудиторією пожадану "правду про нашу минувшину". Це зробить звільнена наука, але науку ще треба відтворити […] Як можна сподіватись на міцну будову, коли в неї пошкоджено і недоглянуто підмурок? Що можна перебудувати там, де ще не будували?".

Тож, якщо генетика й кібернетика в СРСР були таки піддані реабілітації, то не можна цього сказати щодо української історії. Її не просто не реабілітували, її сфальсифікували тотально. Тому що СРСР був однією з форм російської державності, а вивищувати російську державність завжди можна було (і є!) тільки за рахунок приниження державності української. І це ніяк не було змінено в незалежній Україні.

Правда, були спроби. Не можна не сказати про такі речі вже хоча б тому, що старший Толочко (Петро Петрович, він самий) теж брав у них участь. Еге ж, коли це було вигідно - коли Президентом України був Л.Кравчук. У ті часи можна було П.Толочку брати участь, зокрема, в 1993 р. у телепрограмі УТ-1 під назвою "Українська Атлантида", де він багато чого проукраїнського говорив, базуючись на даних міфології. Але згодом, коли президентом став Л. Кучма, це стало невигідно. і він замовк про "українську Атлантиду", більш того, з того часу до сьогодні віддрейфував аж до безсоромно вірнопідданої міністру Табачнику "Истории Украины" розливу 2010 р. Ми, історики тут же зробили висновок, що років через півтора-два слід очікувати вже "Историю Малороссии" від Петра Толочка. Але ми помилилися: така «історія Малоросії», тією ж російською мовою таки з'явилася, але з-під пера Толочка Олексія. Утім, справедливості заради слід зазначити, що переплюнути іншого «бур’яна” – О.Бузину фірмі «Толочко & Толочко» не вдалося, бо той написав про Малоросію усе раніше, брутальніше й ганебніше, ніж вони. Колись, можливо, це стане головним аргументом на користь їхнього виправдання, але тільки якщо їхні імена будуть колись комусь цікаві взагалі. Сподіваюсь, що будуть, бо їхня «спадщина» цікава вже самим феноменом свого постання й існування взагалі.

Про боротьбу за «Київську спадщину» в українській історіографії.  

Не тільки від О.Толочка, а й від деяких інших можна почути, що в українській історіографії довгий час не було традиції вести початки української історії від Київської Руси, тож якщо зважати на традиції, то цього не слід робити й нині, бо це вже буде штучним. Не можу не висловитися з цього приводу. Дійсно, своє нинішнє місце Київська Русь посіла в будові української історії досить пізно. Відтоді боротьба за «Київську спадщину» є чи не найголовнішою темою української історіографії і ця боротьба триває й донині. Але все одно правдою є те, що українська історія виникала й утверджувалася як окрема дисципліна без опори на Київську Русь. Вона довго існувала й обходилась без Руси, цілком задовільно вирішуючи завдання формування національної свідомості українців. Чому? Що сталося? А ось що.

Коли в лютому 1818 р. у продаж надійшли перші екземпляри «Истории государства Российского» М.Карамзіна, молодий літератор Олександр Пушкін хворів. Він прочитав усі вісім томів «в постеле с жадностью и со вниманием». Він згадував ефект, справлений Історією на публіку так: «Все, даже светские женщины, бросились читать историю своего отечества, дотоле им неизвестную. Она была для них новым открытием. Древняя Россия, казалось, была найдена Карамзиным, как Америка – Колумбом. Несколько времени ни о чем ином не говорили». Так відбулось бурхливе народження історичної свідомості російської нації. При цьому історична свідомість українства тоді ще перебувала в колисці козацтва.

Зазначу, що деякі вчені твердять, що й етнонім, зв’язаний з Руссю,  російська нація тоді ж в українців і забрала. Не згодна з цим принципово. Етнонім «руси» пішов у небуття, адже етнонім «русскіє» – це прикметник, а не іменник, і відтворював він відносини підлеглості часів до і після виникнення Київської Руси. Адже до того, як предки росіян стали платити данину Олегу, вони платили її хазарам. Погодившись платити Олегу, оскільки той був рус, вони стали «руськими», а до того були «хозарськими». Тож забравши на початку ХІХ ст. «під себе» Київську Русь, росіяни, тим не менш, не змогли «експропріювати» ще й давній етнонім. А це багато про що говорить. Ну, не було підстав, хоч трісни! І нічого не можна було зробити.  Як нічого не зможе зробити Б.Єльцин, маючи величезне бажання зробити гербом новопосталої Російської Федерації тризуб князя Володимира. Але Росія тут запізнилася.  Запізнилася історично, і Єльцин це зрозумів - на відміну від так зв. «еліти» незалежної України, яка й до сьогодні мурижить з цим. На відміну від Єльцина наші політичні карлики й досі ні хренець у цьому не розуміють.

Повертаючись до подій 1-ї половини ХІХ ст., відмічу, що відсутність тогочасних «протестацій» українців на факт «привласнення» росіянами Київської Руси, свідчить про те, що вони не бачили нічого загрозливого в тому, що найраніше минуле їхньої території ввійшло частиною історії «великоруської». Адже протягом ХVІІІ ст. «малоросійська» історія була сконфігурована так, що в ній не знаходилось місця для Руси. Українська історія в цей час мислилася як історія «козацька», тож яким би не було давнім коріння «козацького народу», така історія не могла мати нічого спільного з «князівською» історією Руси. Дві схеми історії – великоруська і малоросійська – вільно «розминалися», не конфліктуючи між собою. Адже особливе становище козацьких еліт і їхній статус в Російській імперії ніяк не могли бути легітимізовані апеляцією до часів князя Володимира чи Ярослава; їхнім джерелом служила особлива історія – історія козацтва, з якою ототожнять українське минуле козацькі літописи. Так на деякий час Києво-руська історія «зависне» без продовження. Але лише на деякий час. З кінця ХVІІІ ст. розпочнеться знамените «відкриття» росіянами України й особливо Києва – шляхом подорожування й початку розкопок. Росіяни будуть зачудовані «тихим раєм» живописної «Малоросії», а стародавність Києва їх просто вразить назавжди. Утім, про наслідки такого «зачудовування» сказав Тарас Шевченко у знаменитому вірші «Розрита могила».

Тоді й почнуться пошуки зв’язку з Київською Руссю, а вже коли вийде Історія М. Карамзіна росіяни в Києві знайдуть «свій Рим». І вони не віддають його й дотепер – скоро зведуть нанівець навіть так бажану ще донедавна «українську газову трубу», але Київ як Місто-Апостол вони не віддадуть ніколи. І пояснення цього цілком прозаїчне: згідно християнських канонів (нагадаю, що Москва творила навколо себе імперію на засаді ідеології «Москва – Третій Рим»), «збирати землі» має право тільки Апостольська церква. «Собіраніє зємєль» є головною російською державотворчою ідеєю; апостол же Андрій Первозванний з учнями, як відомо, «ходив» у Київ. Тож «без Андрія» яка Російська імперія з центром у якійсь Москві може бути? Все логічно.

Коли ж українці в другій половині ХІХ ст. схаменулися, про що свідчить, зокрема, знаменита дискусія між Максимовичем і Погодіним, було  вже пізно –  молода російська  нація вирвала «з-під» українців Київську Русь, залишивши їх без підвалин їхньої історії. Якщо ж до цього залучити мною тільки-но зазначене, то неважко зрозуміти, що боротьба за «Київську спадщину» в українській історіографії є головним фронтом боротьби за українську державність. Адже без Києва й України як терену місії «Скіфія» апостола Андрія Первозванного ніякої Російської Імперії як такої, «справжнього Риму як Єдиного втілення Спасіння», бути не може апріорі.

Як ефективно захистити схему "руської історії" М. Грушевського? Дійсно, у «схемі руської історії» М.Грушевського наступником Київської Руси виступає не Володимиро-Суздальське князівство, потім, природно, Москва (як стверджувала російська імперська історіографія), а Галицько-Волинське, а за ним – Запорозька Січ. Утім, якщо залишатися на національно-державницьких позиціях, як це є й досі і в українській, і в російській історіографіях, то не переспорити одне одного до справжнього, а не вигаданого кінця світу. Я пропоную взяти за основу династичний принцип. Власне, він і був визначальним у часи Середньовіччя. Не маючи змоги в межах газетної статті описувати все докладно, зазначу головні моменти тезово.

В якості «точки опору», що допоможе нам зробити необхідний переворот в історіографії проблеми «Київської спадщини» вже у схемах «руської історії», візьмемо воєнний конфлікт між Руссю і Східною Римської імперією (так називалась ця держава) 1043 р. У цей час великокняжий стіл у Києві посідав Ярослав, син Володимира Великого. Ще відомий радянський славіст Г.Літаврин заявляв, що це був кардинальний поворот у стосунках обох держав. І це сталося тоді, коли імператором став Константин ІХ Мономах. Правда, як зауважив візантійський історик М.Пселл, руси почали думати про похід уже з правління Романа ІІІ (1028-1034 рр.) – «коли завершилася шляхетна влада». Це дуже важливо. А тепер «розкручуємо».

1. Дослідниця собору Святої Софії Київської Надія Нікітенко, яка не тільки отримала блискучу перемогу над старим Толочком, довівши, що Собор був заснований не в 1036 р., а в 1011 р., завдяки чому у 2011 р. було відзначено його 1000-річчя на державному рівні, а й своїми дослідженнями розписів і написів собору ствердила, що низка важливих фресок зображають сватання князя Володимира до принцеси Анни. Важливою є сама присутність цієї теми на стінах собору, що був резиденцією Київських митрополитів, якими часто були греки і вже тільки своєю присутністю освячували правдивість зображеного на стіні собору дійства. Сиділи тут і мовчали. Значить, визнавали ВСЕ. І не тільки те, про що ми тут говоримо, а й ще багато чого, варто тільки пильно придивитися до хустинки, вишитої українським хрестиком, на поясі Оранти… (Закриваю тему! Не хочу ні непрофесійних міфів, ні опльовування Оранти з боку різноманітної антиукраїнської агентури. Я знаю, що кажу). Ті грецькі митрополити, правда, ще й «чистили» руські літописи, стоячи з сокирою над головами руських монахів-літописців, але – нічого, «наші» все ж таки дещо змогли зберегти, хоча це – тема окрема.

2. Анна була не простою принцесою, а Порфірородною. Той же, хто народився у Порфірі під час правління його імператорських батьків, володів незаперечним правом на престол. Анна ще й була коронованою – якраз перед укладанням шлюбу з Володимиром. Як стверджував М.Грушевський, Володимир разом з рукою царівни отримав корону кесаря – як і нормандські королі Роджер ІІ, Вільгельм ІІ, угорський принц Бела-Олексій, породичавшись із династією Комнинів. Але я переконана, що претензії київських Rex-ів були більш значними, ніж у якихсь європейських dux-ів, і мали підстави, адже не випадково грецький (!) топарх у «Записці» кінця Х ст. ще й до офіційного одруження Володимира з Анною називає його «базилевсом». Важливо й те, що Володимир одружувався з представницею Македонської династії. Але це – теж окрема тема, бо в центрі нашої уваги зараз стоїть Анна. І тут відзначу, що, як твердив А.Каждан (Н.Нікітенко. «Свята Софія Київська: історія в мистецтві». – К., 2003, с.131), доведеним можна вважати лише один русько-візантійський династичний шлюб – Анни і Володимира, бо згодом жоден інший не згадується в грецьких джерелах, тож усі інші є або вигадками, або не стосувалися правлячих родин. Не думаю, що мали місце вигадки, наголошуючи саме на порфірородності Анни і на тому, що після зміни династії у «Новому Римі» в 1028 р. більше не було таких принцес. Інші ж або через це не були варті згадки у грецьких джерелах, або хитрі греки підсовували руським князям якихось  «простолюдинок». Правда, дід Анни Костянтин Порфірородний не радив ріднитися з «варварами», роблячи виняток тільки для «франків» (нижче скажу, чому). Але я не схильна вважати, що тільки політичні реалії змусили ромеїв «поступитися принципами». Костянтин міг бути необ’єктивним, і греки це знали, бо його так у свій час «опустила» княгиня Ольга, не прийнявши його послів, що він просто зі злості отаке заповідав нащадкам.  Найважливішим же в цьому є те, що, як довів французький візантиніст Ж.-П.Аріньон, після шлюбу Володимира і Анни Рюриковичі включилися в систему ритуального споріднення з базилевсами, отримали легітимне «право царювати» (jus regnandi), більш того – право успадкування імператорської влади, адже за середньовічними юридичними нормами вони стали спадкоємцями візантійського трону по жіночій лінії.

3. Останнє положення пояснює той факт, чому й досі в історіографії триває суперечка, чи були у Володимира і Анни діти, чи ні. Ця тема є «зоною мовчання» в історичних джерелах (і не випадково!). Вважається, що дітей у них не було, але це піддається сумніву істориками. На сьогодні Н.Нікітенко доходить висновку, що діти у них були, й це були Борис і Гліб. Саме Борис мав стати і великим князем київським і імператором «Нового Риму» у випадку переривання там правлячої династії. Це там і станеться в 1028 р., але Бориса і Гліба, які мали владні прерогативи перед усіма іншими претендентами на київський і константинопольський трони, на той час уже не буде в живих. І теж не випадково!

4. Однак Ярослав зміг домовитися з греками про визнання того ж таки «права царювати» за ним самим і його старшим сином Володимиром – за характерним для того часу принципом спів правління (вочевидь, на підставі того, що він покарав Святополка – вбивцю Бориса і Гліба). Саме Володимир очолить похід русів на Константинополь, який станеться через рік після посідання в 1042 р. трону Константаном ІХ Мономахом. Київ явно висунув претензію на константинопольський трон, адже вважав, що Мономах, на відміну від Рюриковичів, не мав «права царювати», бо отримав владу тому, що одружився з племінницею царівни Анни – Зоєю (для якої це вже був ще й третій шлюб). Тож право Рюриковичів, отримане від самої Анни, було явно набагато суттєвішим. При появі флоту русів у водах Босфору Мономах принижувався перед русами, які навіть знущалися над ним. Русь не змогла це реалізувати тільки через загибель флоту русів під дією якогось «грецького вогню».

5. Підкреслимо, що чи не найважливішу роль у всьому цьому грало походження. Нагадаємо слова М.Пселла про те, що з Романом ІІІ у «Новому Римі» «закінчилася шляхетна влада». Це означало те, що відбулося переривання тяглості династії від Константина І Великого. А той об’явив себе, ні багато-ні-мало, нащадком самого Ісуса Христа, і це за ним було визнано. Звідси постало відоме обожнення особи візантійського імператора.

Саме тут і виникає знов «тема франків», і не випадково, бо Константин Великий своє родство з Христом виводив із джерельного повідомлення про те, що в Ісуса і Марії Магдалени була дитина, яку вона врятувала, «сховавшись у землі франків». Існує, правда, й інше повідомлення – про те, що Христос не помер і нікуди не возносився, а разом з Марією Магдаленою і своїм сином «заглибився у печеру, що перебуває в Центрі Світу». Але це входило у протиріччя з церковною доктриною про воскресіння й вознесіння Христа. Ясно, що Константина Великого, як імператора, що намірився фундувати Християнську Імперію, цікавили речі, реальність яких не могла бути піддана сумніву, тому до уваги був узятий саме сюжет про щасливе спасіння роду Христа у «землі франків». Адже тільки в такому разі рід Ісуса, дійсно, міг мати продовження. Скажете: «міф»? А що не міф у християнстві? А чим це гірше від «Москви – третього Риму», чи сучасного кирило-гундяївського «Русскава міра»? Ми їх і не збираємося чіпати, для нас зараз головне те, що порфірородні особи візантійського двору вважалися потомками Христа. І однією з них і була Анна. Саме тому сюжет про її шлюб з Володимиром Великим посідає таке важливе місце в розписі Софії Київської, на центральній апсиді якої зображена Марія Оранта – Богоматір.

6. Після 1043 р. київські Рюриковичі і константинопольські Мономаховичі одне одного терпіти не могли. Але слід відзначити, що Рюриковичі мали законне «право царювати», Мономаховичі ж – під величезним питанням. Константин ІХ Мономах був у сенсі легітимності ще гіршим від Романа ІІІ, хоча вже на Романі «шляхетна влада» закінчилася, тобто визнаних потомками Христа володарів на чолі «Нового Риму» не стало. Тому-то певна частина руських князів не підтримає у свій час Володимира Мономаха і він змушений буде збирати «з’їзди”, щоб хоч якесь рішення провести в життя, бо не перейняв «права царювати» і не міг перейняти, бо на це ще були в Руси більш серйозні претенденти.

І тут скажемо нарешті найголовніше – те, що раз і назавжди підтримає «схему руської історії» М. Грушевського, а саме: набуте князем Володимиром від «нового Риму» легітимне «jus regnandi» ніколи не могло перейти до потомків Володимира Мономаха. Воно залишилося у, так би мовити, «чистих» Рюриковичів. А відповідно, всі династичні й церковні традиції після загибелі Київської Руси ніколи не могли перейти до Володимиро-Суздальського князівства, бо тут правили Мономаховичі (що явно розумів і сам Андрій «Боголюбський», звідси – його нищівна щодо Києва геополітика), а тільки до інших ліній Дому Рюрика. Найсильнішою і найперспективнішою виявилася волинська гілка Романа Мстиславовича, який не став торгувати вірою в обмін за якісь папські корони. Він по роду мав таке «право царювати», якого йому ніякий Рим не міг надати.

Далі всі все знають з «Історії України-Руси» великого українця Михайла Грушевського.