Чесне анархістське

День 13 лютого в історії народів, що колись входили до Російської, а потім – радянської імперії є особливим. І справа, звісно, не в «чортовій дюжині». День цей має бути прописаний в шкільних підручниках як один з найкращих виховних інструментів для молоді; про цей день маємо щодня нагадувати нашим політикам. Особливо політикам.

На наше глибоке переконання, дату «13 лютого 1921 року» потрібно татуювати на лобі кожного депутата, який переступає поріг Верховної ради України або лише прагне туди потрапити. А у Президента та кандидатів на цю посаду – ще й деінде.

Сталося так, що 8 лютого 1921 року відійшов у вічність великий бунтар, зірка першої величини світового анархістського руху, знаменитий князь Петро Олексійович Кропоткін.

Відомо, що на цей час у більшовиків з анархістами виникли сер`йозні розбіжності у поглядах не лише на прийоми та методи боротьби за «світле майбутнє», але й на те, яким має це «світле майбутнє» виглядати. Отож, не довго думаючи, Лєнін, Троцький, Свердлов та Дзержинський запроторили непоступливих анархістів до тюрми. 

Та й самі послідовники Бакуніна і Кропоткіна вже за півроку після «Великого Жовтня» зрозуміли, що країна рухається куди завгодно, лише не до соціалізму та комунізму – масові розстріли, концтабори, пограбування селян під виглядом «продразверсткі», переведення робітників на казармове становище з ненормованим робочим днем і мізерними пайками, та інші «цікавинки», що їх почали впроваджувати в життя більшовики переконали б навіть невиправних романтиків.

Проте Кропоткіна більшовики не зачепили: надто великий авторитет мала ця людина в світі. Князя-революціонера лише поселили в місті Димитрів під наглядом ЧК і віддали розпорядження «всіляко сприяти» будь-якому бажанню полоняника.

Та, власне, зараз не про це. Ми хочемо розповісти про велику звитягу, честь і шляхетність анархістів, що вони її продемонстрували в ті часи.

Смерть і поховання Кропоткіна Лєнін з компанією вирішили використати з пропагандистською метою – вони це добре вміли. Було організовано жалобний потяг, який повільно віз тіло визначного революціонера до Москви. Газети змагалися в найкрасивішому некролозі на честь «старого закаленного борца революционной России против самодержавия и власти буржуазии» (http://ru.wikipedia.org/wiki/Кропоткин,_Пётр_Алексеевич). І були робітничі делегації до колонної зали Будинку рад, де встановлено труну, (до речі, саме так почалася радянська традиція відання почестей померлим вождям); була почесна варта; були делегації робітників і навіть селян, що їх привозили і відвозили спеціально виділені на те команди чекістів.

В цей час дочка великого революціонера – Олександра Кропоткіна пише листа Лєніну, в якому просить випустити з тюрми лідерів анархістського руху, хоча би на кілька годин, аби ті змогли взяти участь у прощанні та похованні свого вчителя і вождя. Таке ж звернення більшовицькі лідери отримали від Комітету анархістських організацій.

Анархісти на той час мали серйозну силу. Так, вони були розколоті на кілька течій, чим користувалися їхні противники; так, частина з них навіть вітала репресії проти певних лідерів інших анархістських груп, але Кропоткін!..

Пізніше комуністична пропаганда розповсюдила міф про шалене благородство Лєніна, Камєнєва, Дзержинського та інших «товаріщєй», які буцімто дозволили зекам-анархістам взяти участь у похованні. Насправді жодного благородства ці маніяки ніколи ні до кого не виявляли – навпаки, всіляко підкреслювали, що ніякої моралі, крім специфічної, «більшовицької» мати не можуть і не хочуть. Слово «благородний» в перші роки викликало у комісарів з числа недавніх люмпенів умовний рефлекс у вигляді вихоплювання з кобури револьвера системи Нагана.

Більшовистська пропаганда розповідала про те, що ЧК, буцімто за особистим розпорядженням Лєніна та згодою інших комуністичних лідерів випустила з тюрми десятки анархістів під чесне слово, а потім ті, дотримуючись слова, одразу після поховання повернуться до камер.

Насправді все було абсолютно не так. Як відомо, маючи «специфічну» мораль, більшовики і решту світу сприймали через її призму, отож ні в які «чесні слова» не вірили. Настав ранок 13 лютого – день поховання Кропоткіна, а на звернення анархістських лідерів відповіді не було.

І лише «…категорическое заявление дочери Кропоткина председателю Моссовета Каменеву «о том, что все коммунистические венки будут сняты с гроба, если анархисты не будут выпущены на похороны», заставило чекистов освободить семерых заключенных из Внутренней тюрьмы на Лубянке (http://socialist.memo.ru/books/html/leont08.htm).

Отже, лише семеро… Серед них були знаменитий махновський командир Арон Барон (він навіть виступив на жалобному мітингу з промовою), його дружина Фанні, відомий анархіст О. Тарута.

Чекісти коливалися до останнього. Тоді, за спогадами колишньої анархістки Тетяни Михайлівни Гарасьової, «… студенты-анархисты через члена похоронной комиссии профессора Борового подали в ЧК список, по которому их должны были арестовать, если бы отпущенные с Лубянки решили скрыться» (http://socialist.memo.ru/books/html/leont08.htm).

 Навряд чи студенти-заручники зупинили б лідерів анархістів, якби вони вирішили втекти. Більше того – сама пані Гарасьова була би щасливою, якби їй та її друзям вдалося врятувати своїх старших товаришів ціною власного життя. Але чесне слово…

Тепер уявіть себе на місці тих анархістських лідерів. Вони знали, що на них чекає попереду (у вересні 1921 року Арона Барона чекісти розстріляють без суду), вони мали змогу втекти, вони мали безліч виправдань тому, але натомість увечері 13 лютого 1921 року всі(!) самостійно, без супроводу повернулися на Луб`янку.

Чесне слово… Честь… Ці слова для більшості нинішніх політиків є порожнім звуком. Навіть не так - честь для них є негативною якістю душі, якістю, котора заважає в святій боротьбі за владу.
Може, це не цілковита їхня провина – протягом майже 70 років наших людей так виховували: обмани, вкради, убий, якщо це потрібно партії та рідному Уряду. Мета виправдовує засоби. Заради досягнення благородної мети можна і треба використовувати навіть неблагородні методи – ці думки комуністи намертво закріплювали в нашій свідомості. З часом вони думки приживалися, зливалися з нашою самосвідомістю і – підміняли справжню мораль на пропагандистсько-схоластичні виверти. На збочення.

Якщо красти, вбивати і зраджувати можна для забезпечення перемоги справи Лєніна, то чому те ж не можна робити для забезпечення  заможності власної родини? Аби забезпечити світле майбутнє власних дітей? Власного бізнесу?

Тепер порівняємо вчинок анархістів з тим, як поводилися більшовики на чолі з їхніми лідерами.

Тухачевський Михайло Миколайович. Народився у дворянській родині. В чині поручника воював у Першій світовій війні. Здався в полон. Втік з Інгольдштадського табору для «невиправних» полонених офіцерів.

Як втік? Дуже просто.

«Комендатура лагеря разрешала пленным офицерам прогулки за охраняемой оградой при условии письменного обязательства и честного слова не совершать побег. Как и многие другие, Тухачевский дал обещание, но, к возмущению своих соотечественников и союзников, сбежал. Особенно негодовал на нарушителя слова чести молодой французский офицер Шарль де Голль» (http://gazeta.aif.ru/_/online/longliver/01-02/09_01).

Офіцерам, які залишилися в таборі, прогулянки містом було скасовано. Всіх запроторили до камер. Ну то що? Начхати на них – головне, Тухачевський на волі. Пізніше комуністична пропаганда навіть розповідатиме про те, як поважав його знайомець по табору де Голь. Яка повага, шановні?!

Більшовикам такі люди, як Тухачевський були дуже потрібні. Такі, хто з незворушним обличчям розстрілюватиме заручників і травитиме газами селян на Тамбовщині; хто засідатиме на показних процесах «ворогів народу».

Безчесний хам Тухачевський доріс до посади заступника Наркома оборони з озброєнь і до звання маршала.

А ось ще один. Фрунзе Михайло Васильович. В 1920 році командував Південним фронтом, разом з військами Нестора Махна, штурмував Крим. Після взяття Перекопу направив телеграму до штабу барона Врангеля, пропонуючи в разі припинення спротиву, недоторканість та можливість вільно покинути Крим.

А ось як Фрунзе дотримався свого чесного слова:

«Людей распределяли по двум категориям: бело-красные, то есть те, кто хоть немного служил в РККА, и «совершенно белые». Партии последних (от 100-150 до 300 человек) каждую ночь выгоняли на мыс Святого Ильи и за городское кладбище, где их расстреливали из пулеметов. Иногда людей связывали колючей или обыкновенной проволокой и топили в Черном море за Чумной горой. На мысе Святого Ильи расстрелянных сваливали в трех параллельных балках» (http://www.s-bilokin.name/Terror/Crimea.html).
Ось вам чесне слово комуніса. В усій своїй нахабно-цинічній красі.

Масові розстріли в Криму супроводжувалися просто нечуваними катуваннями, уявлення про які не вкладаються у свідомість нормальної людини. Неможливо читати про те, що витворяли Бела Кун, Розалія Самойлова (Вєра Землячка), Ян Дауман. Відзначився і брат "вождя світового пролетаріату" – Дмитро Ульянов.

Нагадаємо, що Фрунзе завершив свою кар`єру на посаді голови Революційної військової ради СРСР (вищий орган влади на той час) і Народного комісара з військових і морських справ.

Ми можемо наводити ще багато прикладів «чесного комуністичного слова». Нагадати, як Сталін гарантував учасникам процесів 30-х, «старим більшовикам» життя в обмін на відповідні свідчення і як потім після оголошення смертного вироку ті волали «ми так не домовлялися»; як Микита Хрущов давав гарантії недоторканості тим воякам УПА, що складуть зброю і як ті гарантії порушувалися; як той самий Хрущов з трибуни ООН давав «чесне слово», що на Кубі немає радянських ракет; як Лєнін повчав соратників щодо способу ведення справ з іноземними інвесторами, мовляв, треба давати їм можливість розгортати бізнес в Росії, навчитися, як це вони роблять, а в потрібний час той бізнес – відібрати. Без компенсації.

Хтось дивується з того, яку жахливу, потворну країну побудували комуністи. А чому дивуватися? Що могли побудувати тухачевські, пятакови, сталіни, лєніни, куни, брєжнєви? Що вони могли побудувати на брехні, дволикості, жорстокості, підступності? Яких людей виховати?

А тепер ми це все розгрібаємо. І не можемо зрозуміти чому реакцією на слово «честь» у пересічного українця є скептично-цинічна усмішка. Чому словосполучення «честь офіцера», «честь міста», «честь мундира» використовуються лише в іронічному контексті. Чому для бізнесменів наших «кинути», «прокинути» ділового партнера є ознакою «крутості».

Кажуть, комуністи – найбільші злочинці за всю історію людства. Це є святою правдою. Кажуть, найбільші злочини комуністів – це знищення десятків мільйонів людей Голодомором, розстрілами, непосильною працею в концтаборахі колгоспах. І це є правда.

Та на наше переконання, головним злочином комуністів є те, що вони привчили наш народ ставитися до чесності так, як до неї ставився В.І. Ульянов (Лєнін).

Тож піднімемо келихи за анархістів, приклад яких навчає нас, що чесність зрештою, перемагає. Де зараз ті більшовики і де зараз їхня держава?

Історія їх «прокинула»…

З повагою, переконаний антикомуніст
ПАВЛО  ПРАВИЙ