Один із знайомих, якому давно вже "стукнуло" за 40, якось сказав з безмежним подивом: "Знаєш, старий, а я і не знав, що Шевченко був таким прикольним дядьком! Те, як його подавали нам у школі - наче святого з німбом над головою, у мене надовго відбило бажання читати його твори і взагалі щось чути про нього".
Тоді й подумалося: чи не спеціально це робилося (і робиться!) - лакуванням, поліруванням, обціловуванням із соплями й сльозами добитися того, аби українці підсвідомо відчували відразу до свого Кобзаря.
