Війна і ми

«Війна справді живе в кожному з нас. Просто ми в цьому не хочемо зізнатися собі. Вся історія людства зіткана з воєн. І всі вони неодмінно на благо комусь. Тому невидимому, що перебирає мотузками, граючи у свій, тільки йому зрозумілий, ляльковий театр».

З анотації до книги

Сергія Пантюка

«Війна і ми».

Нещодавно у видавництві «Ярославів вал», у серії «Червоне та чорне» Всеукраїнського конкурсу «Коронація слова» вийшов роман відомого українського поета, письменника Сергія Пантюка.

Книга, упевнений, буде однією з чи не найбільших подій не лише цього року. Роман-сповідь. Роман-крик. Роман-рана, яка ніколи не загоїться, принаймні у тих, про кого і для кого цей роман.

Про війну писали й пишуть. І писатимуть. Хтось видасть лакований, героїчний епос про «крутих» і всюди правих «наших», хтось, у сподіванні шокувати, виллє на сторінки більше крові, бруду, страждань і розпачу. Але для мене саме цей роман став одкровенням про війну. Тому, напевне, після безсонної ночі, замість того, аби йти відпочивати, дочитував останні сторінки, ковтав сльози і згадував. Бо це все написано і про мене…

Хто там не був – тому не зрозуміти. Хто там не був – нехай втішається бестселерами останніх часів про героїчний і патріотичний спецназ, готовий на самопожертву заради якоїсь світлої мети, і який до цієї мети крокує по трупам злих ворогів.

Хто був…

Хто був, той скаже, що війна – то не тільки героїка. Там про це не думають. Війна не тільки патетика патріотизму – то все з проповідей партійно-політичних горлопанів, яких чомусь на передовій не видно. Війна насправді є злочином і божевіллям, тому й перекручує людей, перероджує в злочинців і божевільних, які раптом одного чудового дня усвідомлюють, що з простих вісімнадцятирічних хлопців перетворилися на чудовиськ. І тоді приходить психопат з «Макаровим», спрямованим у скроню, і захисту від того немає, бо той психопат ти сам…

Роман Сергія Пантюка «Війна і ми» - то оповідь не лише про війну, оповідь страшна і проста, словами, які вживаються звичайними хлопцями-ветеранами за склянкою, коли благословенна хвиля алкогольного отруєння накриває мозок, вивільнюючи спогади, такі страшні, що на тверезу ховаєш їх якомога глибше. Це ще й сповідь про життя поза війною, про той містичний зв'язок між минулим, сьогоденням і майбутнім, про те, як дитячі спогади вриваються у безсонні ночі, милосердно відштовхуючи геть жахи; про те, як опора, благословенна опора, звична і від того не помітна, не дає впасти у безодню божевілля, опора, яка зветься Жінка. І про друзів. З якими на убивство і смерть, на злочин і на самопожертву…

Війна – страшна річ. Найстрашніша в житті. Страшніша за криваві діяння маніяків і цинічну жорстокість політиків. Війна - дуже проста штука. Простіша за п’яну бійку і подружню зраду. На війні людина деградує до майже тваринного стану, підкоряючись простим інстинктам: їсти, спати, паруватися. Жити…

Але війна це не лише мінометний обстріл і кулі снайперів. Це навіть не стільки передній край, над яким кружляє Смерть.

Справжня війна для солдат починається тоді, коли вони з неї повертаються.

Дякую, друже Сергію, за правду. Дякую за те, що не спокусився на бажання виглядати краще, ніж на те заслуговуєш і написав про те, що ми з тобою насправді бачили й пережили.

 

Павло Правий, письменник, колишній солдат

22-ї бригади оперативного призначення

Внутрішніх військ СРСР, учасник збройних

конфліктів в Нагорному Карабасі, Нахічевані

й Вірменії.