Гадаєте найбільша танкова битва всіх часів і народів відбулася влітку 1943 року на "Курській дузі"? А от і не правда! Радянський Агітпроп зробив усе, аби світ так вважав, бо справді велику битву показувати було не можна: надто яскраво передумови, хід і результат тих боїв показує категоричну не здатність радянсько-комуністичної системи до створення або здійснення чогось дійсно якісного.
Отже, 23 червня 1941 року в районі Луцьк-Рівно-Дубно-Броди розпочалася майже тижнева танкова битва між 7 механізованими (танковими) корпусами Червоної армії під загальним командуванням начальника Генерального штабу РККА генерала армії Г.К. Жукова і 5 танковими дивізіями Вермахту, які входили до 1-ї танкової групи Клейста. Загальне командування операцією з німецького боку здійснював кормандувач групи армій "Південь" генерал-фельдмаршал Герд фон Рундштедт.
Радянська пропаганда зробила все для того, аби приховати роль Жукова у тих ганебних подіях. Основну провину за поразку покладали (а деякі найзатятіші фальсифікатори історії покладають і досі) на командуючого Південно-Західним фронтом генерал-полковника Михайла Петровича Кирпоноса та начальника штабу цього фронту генерала Максима Олексієвича Пуркаєва.
Але насправді всі рішення одноособово приймав саме Жуков, який вже в перший день війни (22 червня) прибув в уштаб фронту. Сам майбутній "Маршал Перемоги" пізніше всіляко намагався затушувати свою участь у цій справі, зокрема у своїх спогадах пересуваючи прибуття на фронт на добу або дві пізніше (мовляв, війська вже втяглися у бій і нічого вдяти я вже не міг), але об`єктивні дослідники давно вже викрили брехню Жукова.
Ще відповідальність за трагедію (з подача Жукова) перекладають на Сталіна, мовляв, вождь вимагав будь-що контратакувати і розбити ворога, генерали боялися гніву Сталіна, тому, не зважаючи на те, що були проти такнкових контрударів по військам Клейста, змушені підкоритися. Насправді Жуков знов-таки брехав, бо ініціативна нанесення цих контрударів нелажить йому і лише йому - це підтверджено документально.
Що ж там трапилося? Справа в тому, що "геніальний стратег" Жуков, який після війни "заднім числом" розповідав довірливим, як він передбачив гітлерівський "План Барбаросси", перебуваючи на посаді Начальника Генштабу, наказав чомусь більшу частину кадрової Червоної Армії розмістити не на шляху основного німецького удару - в Білорусії, а - південніше, в Україні. Коли стало зрозуміло, що німці, захопивши ініціативу, і, використовуючи помилки радянського стратегічного командування, нестримно рвуться вперед, Жуков злякався.
Злякався Жуков не за долю країни - злякався за себе. Адже в будь-який момент Сталін міг викликати начальника Генерального штабу і задати просте питання: товаришу Жуков, як так сталося, що основне угрупування наших сил розташовано зосім не в тому місці, куди прийшовся основний удар танкових груп німців? Чому 2/3 наших танків і 4/5 наших бойових літаків зосереджено зовсім не на шляху танкових колон Гудеріана? Так і до звинувачення в шпигунстві на користь Німеччини недалеко.
Тому Жуков зробив усе, аби винним у стратегічному розгромі в Білорусії зробити генерала армії Павлова, а сам швиденько із небезпечної для нього зараз Москви поскакав в Україну. Для чого? Для того, аби організувати й здобути тут перемогу і таким чином виправдатися в очах Сталіна. Жуков був хоч і повним профаном у військовій справі, але дурнем не був: розумів, що в умовах, коли його "геніальна діяльність" на посаді начальника Генштабу призвела тоого, що в перший же день війни стратугічний фронт РККА впав, про про великі перемоги не йтиметься. Йтиметься про те, що радянських генералів битимуть на всіх напрямках.
На всіх, окрім Південно-Західного фронту. Бо сталося так, що саме тут, завдяки "геніальному плануваню" Жукова проти слабенької німецько-румунської групи армій "Південь" опинилися достатньо сильний Південний фронт і суперпотужний фронт Кирпоноса. Проти трьох польових армій та танкової групи Клейста (800 танків) в Україні діяло загалом 2 армії та три окремих корпуси (тобто фактично ще 1 армія) Південого фронту і 4 польових армії і 7 окремих механізованих корпусів, кожен з яких окремо за кількістю танків перевершував всю 1-у танкову групу німців.
Отож, знаючи про шалену кількісну і якісну перевагу радянських військ над військами Рунштедта, "геніаний стратег" Жуков не сумнівався в успіху. Йому будь що, за всяку ціну потрібна була перемога, щоб можна було показати Сталіну свою "крутість" на тлі невдач іших генералів.
Пізніше, вже після смерті Сталіна і більшості генералів-очевидців (Кирпонос загинув ще в 1941 році, Пуркаєв помер в 1953 році) Жуков у своїх мемуарах перекладав провину саме на них - дурних генералів і придурка Сталіна, мовляв, це вони прагнули наступати, а я був проти, бо той наступ не було підготовано як слід - половина військ на марші, противник панує у повітрі, розстрілюючи й бомблячи наші танкові колони, розвідка не має достовірних відомостей про силу й розташування противника, і т.д.
Написано красиво. Всі навкого були дурнями і негідниками, один Жуков - д`Артаньян. Ось цей "геній" прибуває в штаб Кирпоноса і дізнається картину, яку ми коротко змалювали вище. І що ж він робить?
За логікою Жуков мав наказати відводити війська на заздалегідь укріплені позиії для наведення порядку у частинах і підрозділах, організовувати ноормиальне постачання військ боєприпасами, продовольством, медикаментами; провести розвідку угруповання противника, і т.д. Те, про що відомо будь-якому зеленому лейтенантику. А натомість?
Натомість Жуков надає накази про наступ. Серед геніальних тих наказвв, наприклад, могли бути й такі: "З`ясувати де знаходяться основні частини 26 мехкорпусу і наказати наранок нанести удар на Броди..."
І не Жуков, а саме генерали із штабу Південно-Західного фронту пропонували, просили і благали про оборону: дайте розібратися в ситуації; дайте привести частини до ладу; дайте хоча б забезпечити їх набоями: в деяких танках залишилося по 3 снаряди, а суперпотужні гармати КВ взагалі не мають бронебійних снарядів і змушені стріляти бетонобійними, що викликає щире здивування і сміх німецьких танкістів...
Але Жуков невблаганний: вперед! Вперед!!! В телефонних розмовах із Сталіним Жуков переконує вождя в тому, що наступ іде успішно і що ось-ось станеться розгром всьго правого крила німецького Східного фронту з виходом військ, якими командує він, Жуков у фланг і тил групи армій "Центр", що рветься на Мінськ і далі - на Москву. Сталін брехунові вірить...
Та Жуков і сам собі вірить. Бо програти битву за такої переваги не зміг би навіть і клінічний ідіот. Якби німецьким генералам були відомі справжні сили, якими командував Жуков (про це вони неодноразово писали в мемуарах), ті генерали обов`язково дали б команду на відступ, бо перемогти оту армаду не є можливим...
Жуков мав у своєму розпоряджені більше 2.500 танків. У Рунштедта - 799 танків. Більш ніж триразова кількістна перевага. Але це ще не все. Головне - у Жукова величезна перевага якісна!
Основним танком 1-ї танкової групи Клейста на той момент був танк PzKpfw III модифікацій від типу "А" до типу "Є". Цей танк в народі більше відомий як Т-ІІІ. Бронювання танка (лобова броня 15 мм) - протипульне і при потрапляні навіть в "лоб", навіть слабенької кулі з противотанкової рушниці Дегтярьова (бронепробивність 30 мм) призводила до враження цілі. Якщо ж влучав снаряд з потужної 45-мм протитанкової гармати - він міг німецький "супертанк" і розколоти, мов яйце. Танк цей мав на озброєнні 37-мм гармату, яка не пробивала навіть відносно легку броню радянських Т-26, броні Т-34 взагалі була не страшною, а КВ ці, як казали радянські танкісти, "пукалки" навіть не вважали за честь давити. Деяка кількість танків PzKpfw III з гарматами 50-мм та кілька танків PzKpfw IV з короткоствольними 75-мм гаубицею нічого не давали.
А були у німців і менш "сучасні" танки, наприклад, Т-ІІ. Їх чомусь агітатори не згадують, не розповідають про їхні видатні характеристики. Взагалі, агітатори наші - люди, як відомо, без честі й совісті, тому замість того, аби порівнювати відносно новий німецький PzKpfw III(Н) з тким же радянським Т_№;, вони беруть для порівняння наш танк підтримки піхоти Т-26, або давно згятий з виробництва легкий БТ-5. Але і наші "старі танки чогось ватували. І спеціалісти (а не політичні горлопани) це знають:
"Хотя толщина брони танка T-II в 2 раза больше, чем у танка Т-26, он от этого не превратился в танк с противоснарядным бронированием. Пушка советского танка Т-26 типа 20К 45 мм калибра уверенно пробивала такую броню на дальности 1200 м, в то время как снаряд 20 мм пушки KwK-30 сохраняет необходимую пробиваемость только на дальности 300-500 м. Такое сочетание параметров брони и вооружения позволяло советскому танку при грамотном его использовании практически безнаказанно расстреливать немецкие танки" (http://topwar.ru/1399-nerealizovannoe-prevosxodstvo.html).
А нам слід знати, що з 799 танків в групі Клейста, танків Т-ІІ (тобто, на той час вони мали вважатися танкетками) - було 280. Проти них Жуков міг виставити лише Т-26 - 1501. Де ж "страшна" перевага німців, про котру далдонять горлопани?
Радянські агітатори не втомлюються досі розповідати, як наші танки горіли, мов сірники, але чомусь стидаються сказати, що німецькі танки, які всі(!) мали бензинові двигуни, і які в 10 випадлках із 10 при влучанні на відстані 1000 метрів з радянської 45-мм гармати вражалися, горіли мов смолоскипи!
А що ж у Жукова? Жуков проти 799 застарілих морально і технічно німецьких танків кинув суперсучасні, кращі в світі бойові машини. Лише 4-й механізований корпус мав 892 танки, з яких 414 новітніх Т-34 та КВ.
Нагадаємо, що танк Т-34 в 1941 році мав лобове бронювання 45 мм, борта та корми - 40 мм. І ці міліметри не могли пробити ані 37-мм танкова гармата німців, ані основна німецька протитанкова гармата Pak 35/36, яка мла все той же калібр - 37 мм.
"... воспоминаниям ряда видных немецких военачальников, например, фон Меллентина и Миддельдорфа, неспособность Pak 35/36 к борьбе против Т-34 была «драматической главой в истории немецкой пехоты». Приводятся случаи десятков попаданий в Т-34 из Pak 35/36, не повлиявших на боеспособность советского танка. По ряду свидетельств, немецкие солдаты из-за низкой эффективности прозвали Pak 35/36 «дверным молотком» или «хлопушкой» (http://ru.wikipedia.org/wiki/Pak_35/36).
А знаєте, чому "дверний молоток"? Це так солдати жартували: снаряд з нашої гармати - мов дверний молоток - постукати (в броню) може, а увійти - ні...
Через повну неспроможність своїх танків і протитанкової артилерії боротися з радянськими танками (навіть проти більш легких БТ-7, БТ-7м іти на "грізних" PzKpfw III було для німецьких танкістів смертельним номером), германське командування змушено було кидати на боротьбу із сталінськими брьонованими монстрами потужні зенітні гармати. Але якщо з Т-34 вони ще сяк-так справлялися, то в КВ потрібно було влучити від 5 до 15 разів, аби завдати якоїсь шкоди. Найчастіше цією шкодою була перебита гусениця.
Жуков кинув у бій 8-й мехкорпус. Це ще 858 нанків, в т.ч. 171 КВ і Т-34.
В 15 мехкорпусі було 733 танки, з яких 131 - це Т-34 і КВ...
Ну і, як у нас в Україні кажуть, тощо...
А тут же радянські протитанкові гармати. Ось як характеризують 52-мм протитанкову гармату ЗІС-2:
"... в 1940 году, являлось, на момент начала серийного производства, самой мощной противотанковой пушкой в мире — настолько мощной, что в 1941 году орудие не имело достойных целей, что и привело к снятию её с производства в пользу более дешёвых и технологичных пушек" (http://ru.wikipedia.org/wiki/57-мм_противотанковая_пушка_образца_1941_года_(ЗИС-2).
"Найправдивіша" радянська пропаганда нам про ці гармати не розповідає у фільмах "про війну" не показує. Вона показує, як наш солдатик з пляшкою запалювальної суміші до німецького танка повзе. Або зв`язкою гранат.
До речі, застосовувати "зв`язки" гранат проти танків - це не наш винахід. Це придумали німецькі солдати. З відчаю.
А ось іще 45-мм противотанкова грмата зразка 1937 року, яка більш правильно називалася 52-П-243-ПП-1. Радянські "інженери людських душ" привчили нас мііятися і з калібру, і з зовнішнього вигляду гарматки. А ось що про неї говорять спеціалісти:
"Для своего времени её бронепробиваемость была вполне адекватной — по нормали на 500 м она пробивала 43 мм броню" (http://ru.wikipedia.org/wiki/45-мм_противотанковая_пушка_образца_1937_года_(53-К).
До цього додамо, що ці гармати стояли практично на всіх "застарілих" радянських танках серії БТ, що (за рівності в бронювані і триразової переваги у швидкості) робило їх незаперечним фаворитом у протистоянні з основними німецькими танками.
Маючи все це, Жуков примудрився найграндіознішу битву всіх часів і народів ганебно програти. З тріском. Катастрофчно.
Але як це могло статися, коли з такою силищею битву міг виграти навіть клінічний ідіот? Невже Жуков був менш розумний? Судити читачам. Тут лише скажемо, що аби здобути небачену ніким раніше поразку, Жуков дуже постарався.
По-перше, він почав вимотувати частини безперервними маршами. Деякі механізовані корпусти проводили 23-24 години на дбу на колесах, причому накази куди їм рухатися, змінювалися по 5-6 разів. На марші їх обстрілювали й бомбили німецькі ліктаки, від чого ще до боєзіткнення з противником було втрачено половину техніки. Плюс коли нарешті ота армада танків зіткнулася з німцями, з`ясувалося, що танки спалили на маршах все пальне. Тому було прийнято рішення злити з частини танків бензин і дизпаливо, аби забезпечити бойову роботу хоча б решти. Так бездарність Жукова ще раз переполовинила сили.
Але це ще не вся трагедія. Особливо дефіцитним в ті часи було дизельне пальне. Кращі на той час в світіт танки БТ-7м, Т-34, КВ-1, КВ-2 були дизельними. І саме більшість цих танків у вирішальний момент залишилася стояти, мов вкопані, обабіч доріг (їх потім німці використовували проти наших військ аж до 1945 року).
А ще не вистачало снарядів і набоїв. Не встигли підвести. Якби Жуков дослухався до думки начальника штабу фронту Пуркаєва про необхіднеість відведення військ і постановку їх в оборону, снаряди, набої і тушонку підвезли б. І з тим, де зараз противник і що збирається робити - розібралися б, а не ганяли б танкові колони в пошуках ворога безкінечними маршами. І солдати б не засинали просто під час бою від надлюдського виснаженя.
Після війни, заднім числом, Жуков мурдував, списуючи катастрофу на... рядових солдат. Виявляється, причина того, що в танкових боях німецькі слабенькі Т-ІІІ розколошматили радянські Т-34 було те, що наші механіки водії... не мали достатнього досвіду вождіння танків, осоливо в умовах бою!
Оце так! От в чому причина! Солдати винні! Але не винен "геніальний полководець", який за своєю посадою мав опікуватися підготовкою солдат і офіцерів! Генерали Пуркаєв і Кирпонос про недоліки в бойовій підготовці екіпажів знали. Тому й пропонували відійти, вівести корпуси з-під ударів авіації, розташувати на заздалегідь укріплених позиціях, закопати в землю, перетворивши на броньовані вогневі точки, посадити поміж ними піхоту. А у зручних місцях в засідках розташувати на шляху танкових колони Клейста бригади ПТО з найкращими у світі протитанковими гарматами, що кололи германські танки, мов горіхи.
Про "кололи" - це свята правда. Справа в тому, що навіть коли снаряд пробивав броню, то в радянському танку то виглядало, мов круглий випалений отвір. Відповідно, була змога танк евакуювати, дірку заварити, провести ремонт і повернути машину в стрій. А ось у німців через брак нікелю й інших складових, броня мала недостатню в`язкість і надмірну крихкість, отож після потрапляння снаряду, особливо - з потужних радянських гармат, рорзліталася на шматки, а в корпусах бойових машин утворювалися страшні півметрові тріщини.
Про те, як могл б воювати всі війська, а не в окремих випадках, якби не самовпевненість, авантюризм і повне військове невігластво Жукова, можна судити за одним із окремих епізодів:
"На левом фланге, прорвав оборону 212-й моторизованной дивизии 15-го мехкорпуса, около 40 немецких танков вышли к штабу 12-й танковой дивизии. Командир дивизии генерал-майор Т. А. Мишанин отправил им навстречу резерв — 6 танков КВ и 4 Т-34, которым удалось остановить прорыв не понеся при этом потерь, немецкие танковые пушки их броню пробить не смогли" (http://ru.wikipedia.org/wiki/Битва_за_Дубно_—_Луцк_—_Броды).
Десять радянських танків зупиняють і розбивають 40 німецьких, не втративши при цьому жодного свого! Оце показник реальноїго співвідношення сил сторін. Але зауважимо, що при цьому наші танки використовувалися тактично правильно - в обороні, а не кидалися в дурні атаки під німецькі зенітки, на німецькі мінні поля і під організований протитанковий вогонь.
Якби німецькі солдати побчили б перед собою одразу всі 892 танки 8-го мехкорпусу, в одній потужній нестримній атаці, у них сталася відома реакція організму, яка нступає внаслідок сильного раптового переляку. Навіть якщо б вони побачили перед собою лише чотири стні найновіших Т-34 та КВ організми їхні відреагували б так само.
Та Жуков дозволив (і навіть у суперечках з іншими генералами наполіг!) аби їх били частинами...
Наслідки для радянської армії ця битва мала колосально катастрофічні. Можна вважати, що саме тут Вермахт зламав хребет радянським танковим військам, які всемеро переважали його за кількістью танків, які лише новітніх машин мали майже стільки, скільки у Вермахті було всіх танків, включно з старими уродцями Т-І. І якби не поставки США броні й алюмінію, гармат і пороху, якби не американські та англійські допотопні (в порівняні з радянськими) танки, що надходил по Ленд-Лізу, ще питання чи оговталися б бронетанкові війська СРСР. Але це - окрема тема.
Член Військової ради Південно-Західного фронту (тобто, головний комісар) Микола Миколайвич Вашугін за результатми битви застрелився, не витримавши ганьби. А Жуков сів у літак і втік до Москви. Сталіну він пояснив, що винні а) механіки-водії танків; б) погода; в) генерали, які не так виконували його геніальні накази; в) страшна перевага німців у танках, літаках і живій силі; в) кращими ніж в СРСР танками, гарматами та снарядами; г) загальним становищем на фронті (сусідні фронти теж винні - не допомогали). Отже були винні всі, окрім нього, Жукова.
Не зрозумвіло, чому Сталін не наказав розстріляти придурка одразу. Може, оті брехливі реляції про страшну перевагу гітлерівців і про те, що Жуков, виявялється, не програв, а перемолов всі німецькі танки, зіграли роль. В ті дня суцільний хаос і безлад були такими, що отримати реальну інформацію було практично не можливо, тому, напевне Сталін повірив, що "Георгій-Побідоносець" ледве не втнув щось на кшталт новітного Ватерлоо. Напевне, якби вождь дізнався про дійсні втрати сторін, Жукова б пристрелили просто в його робочому кабінеті. Бо з`ясувалося (набагато пізніше), що в тій битві Жуков бездарно спалив понад 1200 танків. Німці втратили 150 бойових машин...
А Жуков... Жуков ще цілий місяць перебував на посаді начальника Генерального штабу, і робив неодноразові спроби проводити подібні контрудари вже на інших напрямках, зокрема, в полосі дії Західного фронту. Тут він також проявив повну нездатність до адекватного сприйняття ситуації, нормальної співпраці з іншими командирами і просто феноменальну безграмотність.
Отож...
"Войска Юго-Западного фронта, где сам Жуков с 23 июня находился в качестве представителя Ставки ГК, не окружили наступающие группировки, как предполагалось предвоенными планами, хотя и сумели серьёзно замедлить продвижение немецких войск, используя значительный перевес советских войск в бронетехнике, практически полностью потерянной к концу июня. Войска Западного и Северо-Западного фронтов, не имевшие значительного перевеса над немецкими войсками в силах и средствах, при попытке нанесения контрударов понесли серьёзные потери, не достигнув существенных результатов, а Западный фронт, на который пришелся главный удар силами немецкой группы армий «Центр», вскоре был разгромлен.
В конце июля после ряда тяжелых поражений советских войск на Западном и Северо-Западном направлениях, в частности после того, как 28 июля 1941 года последние советские войска оставили Смоленск (см. Оборона Смоленска 1941), 29 июля 1941 года Жуков был смещён с должности Начальника Генерального Штаба РККА и назначен командующим Резервным фронтом" (http://ru.wikipedia.org/wiki/Жуков,_Георгий_Константинович).
Кажуть, що Жукова від розправи Сталіна врятував Бєрія, з котрим у "стратега" були тоді непогані стосунки. Пізніше, в 1953 році, вже після смерті Сталіна, Жуков, як відомо, за врятоване життя Лаврентію Павловичу віддячив сповна. У стилі комуністів. Та то вже інша історія...
Отже, 23 червня 1941 року в районі Луцьк-Рівно-Дубно-Броди розпочалася майже тижнева танкова битва між 7 механізованими (танковими) корпусами Червоної армії під загальним командуванням начальника Генерального штабу РККА генерала армії Г.К. Жукова і 5 танковими дивізіями Вермахту, які входили до 1-ї танкової групи Клейста. Загальне командування операцією з німецького боку здійснював кормандувач групи армій "Південь" генерал-фельдмаршал Герд фон Рундштедт.
Радянська пропаганда зробила все для того, аби приховати роль Жукова у тих ганебних подіях. Основну провину за поразку покладали (а деякі найзатятіші фальсифікатори історії покладають і досі) на командуючого Південно-Західним фронтом генерал-полковника Михайла Петровича Кирпоноса та начальника штабу цього фронту генерала Максима Олексієвича Пуркаєва.
Але насправді всі рішення одноособово приймав саме Жуков, який вже в перший день війни (22 червня) прибув в уштаб фронту. Сам майбутній "Маршал Перемоги" пізніше всіляко намагався затушувати свою участь у цій справі, зокрема у своїх спогадах пересуваючи прибуття на фронт на добу або дві пізніше (мовляв, війська вже втяглися у бій і нічого вдяти я вже не міг), але об`єктивні дослідники давно вже викрили брехню Жукова.
Ще відповідальність за трагедію (з подача Жукова) перекладають на Сталіна, мовляв, вождь вимагав будь-що контратакувати і розбити ворога, генерали боялися гніву Сталіна, тому, не зважаючи на те, що були проти такнкових контрударів по військам Клейста, змушені підкоритися. Насправді Жуков знов-таки брехав, бо ініціативна нанесення цих контрударів нелажить йому і лише йому - це підтверджено документально.
Що ж там трапилося? Справа в тому, що "геніальний стратег" Жуков, який після війни "заднім числом" розповідав довірливим, як він передбачив гітлерівський "План Барбаросси", перебуваючи на посаді Начальника Генштабу, наказав чомусь більшу частину кадрової Червоної Армії розмістити не на шляху основного німецького удару - в Білорусії, а - південніше, в Україні. Коли стало зрозуміло, що німці, захопивши ініціативу, і, використовуючи помилки радянського стратегічного командування, нестримно рвуться вперед, Жуков злякався.
Злякався Жуков не за долю країни - злякався за себе. Адже в будь-який момент Сталін міг викликати начальника Генерального штабу і задати просте питання: товаришу Жуков, як так сталося, що основне угрупування наших сил розташовано зосім не в тому місці, куди прийшовся основний удар танкових груп німців? Чому 2/3 наших танків і 4/5 наших бойових літаків зосереджено зовсім не на шляху танкових колон Гудеріана? Так і до звинувачення в шпигунстві на користь Німеччини недалеко.
Тому Жуков зробив усе, аби винним у стратегічному розгромі в Білорусії зробити генерала армії Павлова, а сам швиденько із небезпечної для нього зараз Москви поскакав в Україну. Для чого? Для того, аби організувати й здобути тут перемогу і таким чином виправдатися в очах Сталіна. Жуков був хоч і повним профаном у військовій справі, але дурнем не був: розумів, що в умовах, коли його "геніальна діяльність" на посаді начальника Генштабу призвела тоого, що в перший же день війни стратугічний фронт РККА впав, про про великі перемоги не йтиметься. Йтиметься про те, що радянських генералів битимуть на всіх напрямках.
На всіх, окрім Південно-Західного фронту. Бо сталося так, що саме тут, завдяки "геніальному плануваню" Жукова проти слабенької німецько-румунської групи армій "Південь" опинилися достатньо сильний Південний фронт і суперпотужний фронт Кирпоноса. Проти трьох польових армій та танкової групи Клейста (800 танків) в Україні діяло загалом 2 армії та три окремих корпуси (тобто фактично ще 1 армія) Південого фронту і 4 польових армії і 7 окремих механізованих корпусів, кожен з яких окремо за кількістю танків перевершував всю 1-у танкову групу німців.
Отож, знаючи про шалену кількісну і якісну перевагу радянських військ над військами Рунштедта, "геніаний стратег" Жуков не сумнівався в успіху. Йому будь що, за всяку ціну потрібна була перемога, щоб можна було показати Сталіну свою "крутість" на тлі невдач іших генералів.
Пізніше, вже після смерті Сталіна і більшості генералів-очевидців (Кирпонос загинув ще в 1941 році, Пуркаєв помер в 1953 році) Жуков у своїх мемуарах перекладав провину саме на них - дурних генералів і придурка Сталіна, мовляв, це вони прагнули наступати, а я був проти, бо той наступ не було підготовано як слід - половина військ на марші, противник панує у повітрі, розстрілюючи й бомблячи наші танкові колони, розвідка не має достовірних відомостей про силу й розташування противника, і т.д.
Написано красиво. Всі навкого були дурнями і негідниками, один Жуков - д`Артаньян. Ось цей "геній" прибуває в штаб Кирпоноса і дізнається картину, яку ми коротко змалювали вище. І що ж він робить?
За логікою Жуков мав наказати відводити війська на заздалегідь укріплені позиії для наведення порядку у частинах і підрозділах, організовувати ноормиальне постачання військ боєприпасами, продовольством, медикаментами; провести розвідку угруповання противника, і т.д. Те, про що відомо будь-якому зеленому лейтенантику. А натомість?
Натомість Жуков надає накази про наступ. Серед геніальних тих наказвв, наприклад, могли бути й такі: "З`ясувати де знаходяться основні частини 26 мехкорпусу і наказати наранок нанести удар на Броди..."
І не Жуков, а саме генерали із штабу Південно-Західного фронту пропонували, просили і благали про оборону: дайте розібратися в ситуації; дайте привести частини до ладу; дайте хоча б забезпечити їх набоями: в деяких танках залишилося по 3 снаряди, а суперпотужні гармати КВ взагалі не мають бронебійних снарядів і змушені стріляти бетонобійними, що викликає щире здивування і сміх німецьких танкістів...
Але Жуков невблаганний: вперед! Вперед!!! В телефонних розмовах із Сталіним Жуков переконує вождя в тому, що наступ іде успішно і що ось-ось станеться розгром всьго правого крила німецького Східного фронту з виходом військ, якими командує він, Жуков у фланг і тил групи армій "Центр", що рветься на Мінськ і далі - на Москву. Сталін брехунові вірить...
Та Жуков і сам собі вірить. Бо програти битву за такої переваги не зміг би навіть і клінічний ідіот. Якби німецьким генералам були відомі справжні сили, якими командував Жуков (про це вони неодноразово писали в мемуарах), ті генерали обов`язково дали б команду на відступ, бо перемогти оту армаду не є можливим...
Жуков мав у своєму розпоряджені більше 2.500 танків. У Рунштедта - 799 танків. Більш ніж триразова кількістна перевага. Але це ще не все. Головне - у Жукова величезна перевага якісна!
Основним танком 1-ї танкової групи Клейста на той момент був танк PzKpfw III модифікацій від типу "А" до типу "Є". Цей танк в народі більше відомий як Т-ІІІ. Бронювання танка (лобова броня 15 мм) - протипульне і при потрапляні навіть в "лоб", навіть слабенької кулі з противотанкової рушниці Дегтярьова (бронепробивність 30 мм) призводила до враження цілі. Якщо ж влучав снаряд з потужної 45-мм протитанкової гармати - він міг німецький "супертанк" і розколоти, мов яйце. Танк цей мав на озброєнні 37-мм гармату, яка не пробивала навіть відносно легку броню радянських Т-26, броні Т-34 взагалі була не страшною, а КВ ці, як казали радянські танкісти, "пукалки" навіть не вважали за честь давити. Деяка кількість танків PzKpfw III з гарматами 50-мм та кілька танків PzKpfw IV з короткоствольними 75-мм гаубицею нічого не давали.
А були у німців і менш "сучасні" танки, наприклад, Т-ІІ. Їх чомусь агітатори не згадують, не розповідають про їхні видатні характеристики. Взагалі, агітатори наші - люди, як відомо, без честі й совісті, тому замість того, аби порівнювати відносно новий німецький PzKpfw III(Н) з тким же радянським Т_№;, вони беруть для порівняння наш танк підтримки піхоти Т-26, або давно згятий з виробництва легкий БТ-5. Але і наші "старі танки чогось ватували. І спеціалісти (а не політичні горлопани) це знають:
"Хотя толщина брони танка T-II в 2 раза больше, чем у танка Т-26, он от этого не превратился в танк с противоснарядным бронированием. Пушка советского танка Т-26 типа 20К 45 мм калибра уверенно пробивала такую броню на дальности 1200 м, в то время как снаряд 20 мм пушки KwK-30 сохраняет необходимую пробиваемость только на дальности 300-500 м. Такое сочетание параметров брони и вооружения позволяло советскому танку при грамотном его использовании практически безнаказанно расстреливать немецкие танки" (http://topwar.ru/1399-nerealizovannoe-prevosxodstvo.html).
А нам слід знати, що з 799 танків в групі Клейста, танків Т-ІІ (тобто, на той час вони мали вважатися танкетками) - було 280. Проти них Жуков міг виставити лише Т-26 - 1501. Де ж "страшна" перевага німців, про котру далдонять горлопани?
Радянські агітатори не втомлюються досі розповідати, як наші танки горіли, мов сірники, але чомусь стидаються сказати, що німецькі танки, які всі(!) мали бензинові двигуни, і які в 10 випадлках із 10 при влучанні на відстані 1000 метрів з радянської 45-мм гармати вражалися, горіли мов смолоскипи!
http://topwar.ru/1399-nerealizovannoe-prevosxodstvo.html
Т-ІІІ та Т-ІІ потрапили "під роздачу" нашим танкістам. В бою навіть з легкими БТ-7 та т-26
германські танки були беззахисні. Що ж до Т-34...
http://topwar.ru/1399-nerealizovannoe-prevosxodstvo.html
"... немецкий генерал Б. Мюллер-Гиллебранд: «Появление танка Т-34 было неприятной неожиданностью, поскольку благодаря своей скорости, высокой проходимости, усиленной бронезащите, вооружению и, главным образом, наличию удлиненной 76 мм пушки, обладавшей повышенной меткостью стрельбы и пробивной способностью снарядов на большой, до сих пор считавшейся недостижимой дистанции, представлял собой совершенно новый тип танкового оружия. Немецкие пехотные дивизии хотя и располагали каждая в общей сложности 60–80 противотанковыми пушками и имели достаточное количество других противотанковых средств, но при калибре орудий 37 мм они почти не оказывали поражающего действия на «тридцатьчетверки».
А що ж у Жукова? Жуков проти 799 застарілих морально і технічно німецьких танків кинув суперсучасні, кращі в світі бойові машини. Лише 4-й механізований корпус мав 892 танки, з яких 414 новітніх Т-34 та КВ.
Нагадаємо, що танк Т-34 в 1941 році мав лобове бронювання 45 мм, борта та корми - 40 мм. І ці міліметри не могли пробити ані 37-мм танкова гармата німців, ані основна німецька протитанкова гармата Pak 35/36, яка мла все той же калібр - 37 мм.
"... воспоминаниям ряда видных немецких военачальников, например, фон Меллентина и Миддельдорфа, неспособность Pak 35/36 к борьбе против Т-34 была «драматической главой в истории немецкой пехоты». Приводятся случаи десятков попаданий в Т-34 из Pak 35/36, не повлиявших на боеспособность советского танка. По ряду свидетельств, немецкие солдаты из-за низкой эффективности прозвали Pak 35/36 «дверным молотком» или «хлопушкой» (http://ru.wikipedia.org/wiki/Pak_35/36).
А знаєте, чому "дверний молоток"? Це так солдати жартували: снаряд з нашої гармати - мов дверний молоток - постукати (в броню) може, а увійти - ні...
Через повну неспроможність своїх танків і протитанкової артилерії боротися з радянськими танками (навіть проти більш легких БТ-7, БТ-7м іти на "грізних" PzKpfw III було для німецьких танкістів смертельним номером), германське командування змушено було кидати на боротьбу із сталінськими брьонованими монстрами потужні зенітні гармати. Але якщо з Т-34 вони ще сяк-так справлялися, то в КВ потрібно було влучити від 5 до 15 разів, аби завдати якоїсь шкоди. Найчастіше цією шкодою була перебита гусениця.
Жуков кинув у бій 8-й мехкорпус. Це ще 858 нанків, в т.ч. 171 КВ і Т-34.
В 15 мехкорпусі було 733 танки, з яких 131 - це Т-34 і КВ...
Ну і, як у нас в Україні кажуть, тощо...
А тут же радянські протитанкові гармати. Ось як характеризують 52-мм протитанкову гармату ЗІС-2:
"... в 1940 году, являлось, на момент начала серийного производства, самой мощной противотанковой пушкой в мире — настолько мощной, что в 1941 году орудие не имело достойных целей, что и привело к снятию её с производства в пользу более дешёвых и технологичных пушек" (http://ru.wikipedia.org/wiki/57-мм_противотанковая_пушка_образца_1941_года_(ЗИС-2).
"Найправдивіша" радянська пропаганда нам про ці гармати не розповідає у фільмах "про війну" не показує. Вона показує, як наш солдатик з пляшкою запалювальної суміші до німецького танка повзе. Або зв`язкою гранат.
До речі, застосовувати "зв`язки" гранат проти танків - це не наш винахід. Це придумали німецькі солдати. З відчаю.
А ось іще 45-мм противотанкова грмата зразка 1937 року, яка більш правильно називалася 52-П-243-ПП-1. Радянські "інженери людських душ" привчили нас мііятися і з калібру, і з зовнішнього вигляду гарматки. А ось що про неї говорять спеціалісти:
"Для своего времени её бронепробиваемость была вполне адекватной — по нормали на 500 м она пробивала 43 мм броню" (http://ru.wikipedia.org/wiki/45-мм_противотанковая_пушка_образца_1937_года_(53-К).
До цього додамо, що ці гармати стояли практично на всіх "застарілих" радянських танках серії БТ, що (за рівності в бронювані і триразової переваги у швидкості) робило їх незаперечним фаворитом у протистоянні з основними німецькими танками.
http://upload.wikimedia.org/wikipedia/commons/7/73/ZIS_2_57_mm.jpg?uselang=ru
52-мм протитанкова гармата ЗІС-2. Краща в світі. Пробивала більшість
німецьких танків в обидва борти. В жодному фільмі про 1941 рік це
протитанкове чудо не побачиш - агітаторам треба було переконати людей
в тому, що зброя німців була кращою...
Маючи все це, Жуков примудрився найграндіознішу битву всіх часів і народів ганебно програти. З тріском. Катастрофчно.
Але як це могло статися, коли з такою силищею битву міг виграти навіть клінічний ідіот? Невже Жуков був менш розумний? Судити читачам. Тут лише скажемо, що аби здобути небачену ніким раніше поразку, Жуков дуже постарався.
По-перше, він почав вимотувати частини безперервними маршами. Деякі механізовані корпусти проводили 23-24 години на дбу на колесах, причому накази куди їм рухатися, змінювалися по 5-6 разів. На марші їх обстрілювали й бомбили німецькі ліктаки, від чого ще до боєзіткнення з противником було втрачено половину техніки. Плюс коли нарешті ота армада танків зіткнулася з німцями, з`ясувалося, що танки спалили на маршах все пальне. Тому було прийнято рішення злити з частини танків бензин і дизпаливо, аби забезпечити бойову роботу хоча б решти. Так бездарність Жукова ще раз переполовинила сили.
Але це ще не вся трагедія. Особливо дефіцитним в ті часи було дизельне пальне. Кращі на той час в світіт танки БТ-7м, Т-34, КВ-1, КВ-2 були дизельними. І саме більшість цих танків у вирішальний момент залишилася стояти, мов вкопані, обабіч доріг (їх потім німці використовували проти наших військ аж до 1945 року).
А ще не вистачало снарядів і набоїв. Не встигли підвести. Якби Жуков дослухався до думки начальника штабу фронту Пуркаєва про необхіднеість відведення військ і постановку їх в оборону, снаряди, набої і тушонку підвезли б. І з тим, де зараз противник і що збирається робити - розібралися б, а не ганяли б танкові колони в пошуках ворога безкінечними маршами. І солдати б не засинали просто під час бою від надлюдського виснаженя.
Після війни, заднім числом, Жуков мурдував, списуючи катастрофу на... рядових солдат. Виявляється, причина того, що в танкових боях німецькі слабенькі Т-ІІІ розколошматили радянські Т-34 було те, що наші механіки водії... не мали достатнього досвіду вождіння танків, осоливо в умовах бою!
Оце так! От в чому причина! Солдати винні! Але не винен "геніальний полководець", який за своєю посадою мав опікуватися підготовкою солдат і офіцерів! Генерали Пуркаєв і Кирпонос про недоліки в бойовій підготовці екіпажів знали. Тому й пропонували відійти, вівести корпуси з-під ударів авіації, розташувати на заздалегідь укріплених позиціях, закопати в землю, перетворивши на броньовані вогневі точки, посадити поміж ними піхоту. А у зручних місцях в засідках розташувати на шляху танкових колони Клейста бригади ПТО з найкращими у світі протитанковими гарматами, що кололи германські танки, мов горіхи.
Про "кололи" - це свята правда. Справа в тому, що навіть коли снаряд пробивав броню, то в радянському танку то виглядало, мов круглий випалений отвір. Відповідно, була змога танк евакуювати, дірку заварити, провести ремонт і повернути машину в стрій. А ось у німців через брак нікелю й інших складових, броня мала недостатню в`язкість і надмірну крихкість, отож після потрапляння снаряду, особливо - з потужних радянських гармат, рорзліталася на шматки, а в корпусах бойових машин утворювалися страшні півметрові тріщини.
Про те, як могл б воювати всі війська, а не в окремих випадках, якби не самовпевненість, авантюризм і повне військове невігластво Жукова, можна судити за одним із окремих епізодів:
"На левом фланге, прорвав оборону 212-й моторизованной дивизии 15-го мехкорпуса, около 40 немецких танков вышли к штабу 12-й танковой дивизии. Командир дивизии генерал-майор Т. А. Мишанин отправил им навстречу резерв — 6 танков КВ и 4 Т-34, которым удалось остановить прорыв не понеся при этом потерь, немецкие танковые пушки их броню пробить не смогли" (http://ru.wikipedia.org/wiki/Битва_за_Дубно_—_Луцк_—_Броды).
Десять радянських танків зупиняють і розбивають 40 німецьких, не втративши при цьому жодного свого! Оце показник реальноїго співвідношення сил сторін. Але зауважимо, що при цьому наші танки використовувалися тактично правильно - в обороні, а не кидалися в дурні атаки під німецькі зенітки, на німецькі мінні поля і під організований протитанковий вогонь.
http://www.webpark.ru/comment/legendarniy-podvig-sovetskih-tankistov
Це - автентичне фото знаменитого танка КВ-1 лейтенанта Коновалова після легендарного боя в районі ст. Н.-Мітянкінське (липень 1942 р). Видно десятки вм`ятин від потрапляння ворожих снарядів. Танк вів бій (сам!) проти 75 ворожих танків (більш досконалих, ніж в 1941 році), знищив 16 ворожих танків і 2 бронемашини. Знищений був після того, як закінчилися боєприпаси німецькою 105-мм гарматою, яка стріляла прямою наводкою з дистанції 75 метрів.
"Танки KB буквально ошеломили противника. Они выдерживали огонь пушек абсолютно всех немецких танков. Но в каком виде они возвращались из боя! Их броня была вся во вмятинах от огня вражеской артиллерии" (Із спогадів маршала К.К. Рокоссовського).
До того ж ми маємо обов`язково сказати про ще одну важливу причину поразки танкових сил РККА. Справа в тому, що геній Жукова дозволив розбити їх по чатинам. Георгій Костянтинович не напружувався, аби сконцентрувати всі сили в єдиний потужний броньований кулак і нанести шалений по силі удар, а вводив частини в бій поступово, одну за одною, по мірі їх надходженя на передову. Перестріляли німецькі артилеристи і танкісти перші 100 радянських танків однієї танковорї бригади, Жуков кидає в бій наступні 100 танків, які лише півгодини тому вийшли на рубіж атаки і механіки-водії яких навіть не втигли водички попити. Гинуть і ці 1000 танків. А наранок у Жукова - радість - прийшли цілих 200 танків чергової танкової бигади...Якби німецькі солдати побчили б перед собою одразу всі 892 танки 8-го мехкорпусу, в одній потужній нестримній атаці, у них сталася відома реакція організму, яка нступає внаслідок сильного раптового переляку. Навіть якщо б вони побачили перед собою лише чотири стні найновіших Т-34 та КВ організми їхні відреагували б так само.
Та Жуков дозволив (і навіть у суперечках з іншими генералами наполіг!) аби їх били частинами...
Наслідки для радянської армії ця битва мала колосально катастрофічні. Можна вважати, що саме тут Вермахт зламав хребет радянським танковим військам, які всемеро переважали його за кількістью танків, які лише новітніх машин мали майже стільки, скільки у Вермахті було всіх танків, включно з старими уродцями Т-І. І якби не поставки США броні й алюмінію, гармат і пороху, якби не американські та англійські допотопні (в порівняні з радянськими) танки, що надходил по Ленд-Лізу, ще питання чи оговталися б бронетанкові війська СРСР. Але це - окрема тема.
Член Військової ради Південно-Західного фронту (тобто, головний комісар) Микола Миколайвич Вашугін за результатми битви застрелився, не витримавши ганьби. А Жуков сів у літак і втік до Москви. Сталіну він пояснив, що винні а) механіки-водії танків; б) погода; в) генерали, які не так виконували його геніальні накази; в) страшна перевага німців у танках, літаках і живій силі; в) кращими ніж в СРСР танками, гарматами та снарядами; г) загальним становищем на фронті (сусідні фронти теж винні - не допомогали). Отже були винні всі, окрім нього, Жукова.
Не зрозумвіло, чому Сталін не наказав розстріляти придурка одразу. Може, оті брехливі реляції про страшну перевагу гітлерівців і про те, що Жуков, виявялється, не програв, а перемолов всі німецькі танки, зіграли роль. В ті дня суцільний хаос і безлад були такими, що отримати реальну інформацію було практично не можливо, тому, напевне Сталін повірив, що "Георгій-Побідоносець" ледве не втнув щось на кшталт новітного Ватерлоо. Напевне, якби вождь дізнався про дійсні втрати сторін, Жукова б пристрелили просто в його робочому кабінеті. Бо з`ясувалося (набагато пізніше), що в тій битві Жуков бездарно спалив понад 1200 танків. Німці втратили 150 бойових машин...
А Жуков... Жуков ще цілий місяць перебував на посаді начальника Генерального штабу, і робив неодноразові спроби проводити подібні контрудари вже на інших напрямках, зокрема, в полосі дії Західного фронту. Тут він також проявив повну нездатність до адекватного сприйняття ситуації, нормальної співпраці з іншими командирами і просто феноменальну безграмотність.
Отож...
"Войска Юго-Западного фронта, где сам Жуков с 23 июня находился в качестве представителя Ставки ГК, не окружили наступающие группировки, как предполагалось предвоенными планами, хотя и сумели серьёзно замедлить продвижение немецких войск, используя значительный перевес советских войск в бронетехнике, практически полностью потерянной к концу июня. Войска Западного и Северо-Западного фронтов, не имевшие значительного перевеса над немецкими войсками в силах и средствах, при попытке нанесения контрударов понесли серьёзные потери, не достигнув существенных результатов, а Западный фронт, на который пришелся главный удар силами немецкой группы армий «Центр», вскоре был разгромлен.
В конце июля после ряда тяжелых поражений советских войск на Западном и Северо-Западном направлениях, в частности после того, как 28 июля 1941 года последние советские войска оставили Смоленск (см. Оборона Смоленска 1941), 29 июля 1941 года Жуков был смещён с должности Начальника Генерального Штаба РККА и назначен командующим Резервным фронтом" (http://ru.wikipedia.org/wiki/Жуков,_Георгий_Константинович).
Кажуть, що Жукова від розправи Сталіна врятував Бєрія, з котрим у "стратега" були тоді непогані стосунки. Пізніше, в 1953 році, вже після смерті Сталіна, Жуков, як відомо, за врятоване життя Лаврентію Павловичу віддячив сповна. У стилі комуністів. Та то вже інша історія...
Непрофесіонали на високих посадах одвічна біда Росімперії, яка передалась нам у спадок і від цього нікуди не дітись, на жаль...
ВідповістиВидалитиВиявляється є інформація іще в інтернеті навіть на російських ерсурсах)
ВідповістиВидалитиhttp://artofwar.ru/c/chekmarew_w_a/text_0820.shtml