Загальна кількість переглядів сторінки

неділя, 26 серпня 2012 р.

День шахтаря. Професія, яка давніша за Давній Єгипет.

          Всіх українських  шахтарів - з професійним святом! Робота в копальні - якою б вона не була - вугільна, соляна, мідна чи уранова - одна з найнебезпечніших і найважчих сфер людської діяльності. Але це ще не все: вона ще й одна з найперших!

         Вважається, що історія гірничої справи в Україні починається з часів Петра І. Вважається. Насправді це - не правда. Шахтарській професії, в тому числі й українській - кілька тисяч років...
          Досі існує легенда, що практично невичерпні запаси кам`яного вугілля було начебто відкрито  російським царем Петром І. Буцімто він, під час одного з походів проти турків, сидячи біля багаття в польовому таборі російського війська, звернув увагу на "горюче каміння", яке випадково потрапило у вогонь. Здивованому цареві хтось з козаків-провідників пояснив, що тут того "добра" повно - просто на поверхні лежить. Цар-реформатор, відповідно, зацікавився тим, про що неграмотні "малороси" й гадки не мали, наказав провести геологічні дослідженя...
          Стався той знаменитий випадок поблизу урочища Лисиче, там де зараз розташовано місто Лисичанськ. Саме з тієї пори й почалася епоха Донбасу, вугільного басейну, який є найбільшим в Європі: лише розвідані запаси вугілля його складають 140,8 млрд. тон.
          Не сперечатимемося щодо можливості побачити царя біля похідного багаття просто серед рядових солдат, замість того, аби пиячити в особистому наметі площею з пів футбольного поля разом з ближніми придворними та дамами дворянського "напівсвіту". Легенда - вона і є легенда. Треба було з царя, який вирізнявся нападами епілепсії, неконтрольваної агресії та вкрай шокуючою тягою до розгульного способу життя зробити генія. З цим царські, а потім радянські пропагандистські машини успішно впоралися (цікавих дізнатися хоч трохи правди про справжнє обличчя Петра І відсилаємо до публікації "Іван та Петро, чорне та..ю чорне?" на цьому ж блозі, тут: http://polis-luga.blogspot.com/2011/07/blog-post_25.html). Замість того поговоримо про справжній Донбас.
          Справжньому Донбасу більше років, ніж Російській імперії, ніж Московії, і навіть Київській Русі. Йому більше років, ніж Давній Греції, і тим більше, Давньому Риму. Люди в цих краях жили ще з епохи енеоліту, і по висотам та берегам річок Луганщини досі можна побачити могильники-кургани, які відносяться до т.з. "Ямної", "Зрубної" та "Катакомбної" археологічних культур.
До чого тут День шахтаря? Зачекайте трохи.
          Всі ці культури - з епохи бронзи. Археологи та історики так і називають їх на своєму сленгові - "бонзовики". Цікаві вони тим, що є предками... аріїв. так-так, тих самих таємничих аріїв (або ар`я - давньоперська ariya, в Авесті - airya), які є предками сучасних європейців (т.з. індоєвропейська мовна група). Самоназва цього народу перекладається з праіранскої мови як "вищі, знатні, благородні" і протиставлялися арії всім іншим, "варварським" народам, anairya.
          Водоподіл той походив не за етнічною ознакою, а радше за ознакою релігійною. Справа в тому, що арії були монотеїстами, вірили в єдиного Бога-Творця небесного, або Бога-Отця. В принципі, саме арії стали провісниками того, що пізніше, пройшовши "канонізацію" та "формалізацію", назвуть християнством. Арії були тими, кого сучасна наука називає зороастрійцями.
До чого тут День шахтаря? Зачекайте трохи.
         Світ тоді ділився на дві частини: тих, хто вірує в Бога (Іран) і тих, хтио вірує в богів (Туран). Звісно, перші завжди воювали з другими, оскільки вважали себе дійсно "вищими" да дикунів, що вклоняються деревам, камінню та якимось планетам. Навіть зовнішньо вони різнилися від "варварів", наприклад, зачісками - саме звідти бере початок знаменитий довгий шмат волосся на голові - чуб, або оселедець.
          Арії відходили, поверталися, подрібнювалися; кожен благородий рід Великого Степу засвоював свій власний народ, або плем`я; потім, вже під іншими назвами народи-нащадки аріїв поверталися. Власне, можна стверджувати, що саме український Степ, а ширше - постір між Волгою та Дніпом був колискою людської цивілізації, а ніяке не Міжріччя, Африка чи Греція. Кам`яна могила під Мелітополем, з її наскельними малюнками (т.з. петрогліфи), які датуються VII тисячоліттям до н.е., тобто часом, коли предки єгиптян ще "по деревах скакали" - лише одна з пам`яток тієї епохи...
До чого тут День шахтаря? Зачекайте ще трохи.
          Донецький степ завжди був тією сакральною територією, за яку боролися народи - нащадки Аріїв: кіммерійці, скіфи, сармати, готи, гуни, хозари, алани, руси, німці змінювали один одного аж до наших днів. Як інакше, коли це прабатьківщина?
          До чого тут День шахтаря?
          Все просто: Степ далеко не був тим "Диким полем", безлюдним, зарослим бур`янами безмежним простором де - лише круки та кістки людей, що віпадково сюди потрапили. Степ буяв життям, Степ ніс культуру в світ. А нас намагаються переконати в протилежному.
          Чомусь всі знають легенду про те, як Петро І знайшов тут вугілля і наказав будувати шахти. Але чомусь набагато менше людей знають про те, що шахти тут були ще до того, як виник Київ, а про Москву (північну колонію русів) взагалі не йдеться. Що ще до Петра запорожці тримали тут власні кузні.
          Недавно на території Попаснянського району (т.з. Бахмутська котловина) археологами було знайдено давню шахту, в який видобували мідну руду. Шахта та (мовою джерела):
"... была построена правильно, с точки зрения инженерных расчетов" (http://www.day.kiev.ua/23396) і що "... разработкой шахты занимались древние иранцы, которые ранее, в эпоху расцвета Древнего Египта, жили на территории современного Донбасса" (там же).
           Зрозуміло, що мідну руду ту не везли кудись на Кавказ або в Месопотамію - там власної вистачало. Відповідно, треба шукати і давній металургійний завод, який виплавляв з дієї руди мідь. На вугіллі, яке видобували (або просто збирали) поруч, бо від Попасної до кряжа, який тягнеться від Лисичанська до Стаханова, Алчевска і далі - до Краснодона і Антрацита - кілька кілометрів.
          І якщо поблизу Лисичанська такого заводу знайти поки що не вдалося, то поблизу Алечевська, власне, практично на його території, археологам пощастило виявити не просто завод - потужний комбінат, який, за підрахунками спеціалістів, давав до 30 тон(!) чистої міді на рік. І це в часи, коли основними знаряддями праці та війни в Давньому Єгипті були камінь та кістка!
          Експерти в унісон стверджують, що рудник, який знайдено неподалік від Лисичанська, є унікальним, що
          "... шахта не менее уникальна, чем легендарные копи царя Соломона, и что подобных находок не было не только на территории Украины, но и во всей Восточной Европе" (http://www.day.kiev.ua/23396).
          Натомість нам розповідають про "Дике поле".
          В VII-VIII сторіччях по берегам річок Сіверський Донець, Оскол, Деркул жило горде плем`я русів - частина давніх володарів донецьких степів - готів, осколки величного сармато-аланського етносу і творці імперії Київська Русь. І зараз ще археологи знаходять фундаменти їхніх фортець-бургів, побудованих з білого каміня; тих самих бургів, безліч яких дали підставу давнім мандрівникам, купцям та вченим з заздрістю називати цю країну "Гардарікою" - країною міст.
          Натомість нам розповідають про "Дике поле". І про русів, які буцім-то були варягами-язичниками. А учених, які намагаються відкрити правду - переслідують, як російського археолога професора Галкіну, котра насмілилася говорити про "Руський кагант" у верхів`ях Дінця; як переслідували українського покійного професора Чередниченка...
         Володарями українськго Степу були хозари. Не вірте офіціозу - ніякі це не тюрки. І не жиди. Це народ, споріднений з русами через спільних предків - сарматів. Біда лише, що на початку IX ст. хозари змінили віру, прийнявши іудаїзм і змусивши русів ідступити в Київ...
         Потім в Степу володарювали руси, а також - печеніги. Тут жив ще один народ - нащадок давніх іранців - половці. І вони теж кували тут зализо. На донецькій руді та вугіллі.
         Бачив Степ чимало: і татар, і козаків славного Війська Запорізького, які тримали соляні копальні (це ж теж - шахти!) в Бахмуті; були тут козаки донські, які сперечалися із запоріжцями щодо того, чиї права на солняні шахти давніші...
          Хтось може продовжувати вірити в те, що то біснуватий Петро, який полюбляв власноруч рубати голови, катувати розпеченим залізом та одружувати священників з козами, особисто знайшов на Донбасі вугілля й ініціював будівництво першої шахти. Ми не заперечуємо.

Ми не заперечуватимемо, якщо хтось стверджуватиме, що про вугілля, що є тут, і про залізну руду, яка є тут, і про мідну руду, яка є тут - ніхто не знав, аж поки "світ прозріння" не прийшов із столиці Російської імперії.
          Проте про всяк випадок (мовою джерела)
          "Следует еще упомянуть о самом западном на территории СНГ древнем медном руднике, обнаруженном в 1865г. в 11км от г. Артемовска, в районе Клиновских хуторов.
Здесь обнаружены следы двух древних шахт и остатки древних медеплавилен с отвалами шлака и промывальни медной руды. Особенно многочисленны на территории Украины остатки древних меднолитейных мастерских, которые группируются на Левобережье. Из них можно назвать: Клиновские хутора в районе Артемовского древнего медного рудника, Колонтаевку (литейная форма), Аксютинцы, Крымское, озеро Черкецкое и др" (http://spelesto.ucoz.ru/index/0-16).

          А ще не забувати, що давні руси славилися на ринках Європи та Азії дивовижними колчугами та мечами, які можна було зігнути в коло, і вони самі собою розпрямлялися. Мечі ці особливим попитом користувалися на ринках Багдаду та Дамаску! А кольчуги арабський автор ибн Русте характеризував як "чудові, міцні й коштовні"!
          І вироблялося це в таємничій країні русів, яку араби, перси та деякі сумліні історики локалізують саме в українському Степу, а інші, котрі розповідають легенди про Петра "Великого" - чомусь в Скандинавії.
          Із святом, шановні колеги!
       
          Павло Правий. 

Немає коментарів :

Дописати коментар