Якось на одному з телеефірів ведучий запитав, чи в разі розбудови нинішньою владою репресивного апарату і "загвинчування гайок" не втратить Україна кінцево власного сувіренітету і всього того, що визначає в нас українців.
Відповідь була така: якщо протягом 300 років під царем, а потім 70 років під комуністами українці зберегли і власну національну ідентичність і прагнення до створення власної держави, навряд чи нині ці прагнення щось переборе. При всій сер`йозності Януковича, він - далеко не Сталін. А Партії регіонів так само далеко до ВКП(б)-КПРС.
Дійсно, якщо навіть в часи тотального контролю за засобами масової інформації, жорсткої цензури, і добре вибудованого репресивного апарату знаходилися люди, які наважувалися виступати проти СИСТЕМИ, то в нинішні часи пригнітити суспільство і "нагнути" загал "під себе" - марні сподівання.
Це переконання висловимо саме сьогодні, в річницю, коли почалася агонія Радянського Союзу, коли Партія, хай ще лише на рівні підсвідомості зрозуміла: це - початок кінця.
Саме в цей день, 4 вересня 1965 року в приміщенні кінотеатру "Україна" І. Драч, В. Стус та В. Чорновол на прем'єрі фільму С. Параджанова "Тіні забутих предків" у кінотеатрі "Україна" Виступили з прилюдним зверненням засудити масові репресії проти інтелігенції, які прокотилися цього року по країні.
З квітня по вересень цього року було заарештовано таких нині відомих людей, як Богдан Горинь, Михайло Горинь, Ярослав Менкуш, Михайло Косів, Іван Світличний, Святослав Караванський...
Зауважимо, що прем`єра кінофільму в найбільшому кінотетрі України - захід державної ваги, на якому були присутні не лише партійно-номенклатурні боси, - не до них зверталися Стус та його товариші - а верхівка української інтелігенції, якщо можна пишномовно сказати - розум і честь народу.
То й була іскра, яка зрештою породила полум`я. Незважаючи на репресії. На концтабори, які в СРСР чомусь іменували виховно-трудовими таборами, на психушки і убивства з-за рогу. Питань немає - дисидентський рух почався в Україні раніше, з початком "Хрущовської відлиги" , але він все --таки носив дещо спорадичний характер. Тепер він набув обрисів організованості. Ось про це власне і було за великим рахунком задекларовано 4 вересня 1965 року.
Десятиріччя потому (9 листопада 1976 року) в Україні буде створено Українську Гельсінгську групу, до якої увійшли багато хто із тих, кого заарештовували ще в 60-х. І репресії не могли нічого вдіяти. На місці одного зарештованого поставало двое нових.
І зрештою перемогли вони. Де зараз потужний, здавалося б, СРСР з його КДБ, "найгуманішим в світі Судом" та п`ятимільйонною армією?
А все починалося з Василя Стуса, Царство йому небесне і вічна пам`ять...
Тим, хто зараз вбачає якусь перемогу антиукраїнських сил порадимо пильніше придививтися до дійсності.
Червоні прапори 9 травня, прийняття постанов окремими обласними радами щодо статусу російської мови, підкреслено зневажливе ставлення окремих міністрів з пещеними борідками а-ля інтелігент до України і її громадян - то все насправді - лише агонія. Як загонізував Радянський Союз, так поступово загонізує і "совок", який ще є в Україні.
Не вірите? Але навіть наш звитяжний Прем`єр-міністр говорить українською. Нехай не завжди, і лише на камеру; нехай ламаною, але говорить. Скрипить зубами, та вдіяти нічого не може. Якби міг, давно вже щось зробив би.
За нинішнього Президента багато хто на Донбасі голосував лише тому, що сподівався на те, що той поведе їх в "русскій мір". Тепер матюкаються. Але - все тихше. Навіть беспросвітні "романтики" відродження "великого і могутнього" починають розуміти: хто б не прийшов до влади в Україні - вороття її в імперію вже не буде. І дуже добре, що цю сентенцію почали реальними справами доводити якраз Віктор Федорович та його оточення з Партії регіонів. Дракон помирає тяжко, це всі знають. Але все одно - помре. Тут пряма анологія із тим, наскільки важкою була боротьба за надання ДОНЕЦЬКОМУ національному університету імені Стуса. Але ж він - є!
Якщо раніше український бізнес дивився на Схід, то тепер в більшості своїй він чітко зорієнтований в інший бік. І ми бачимо, як поступово на цьому виростає конфлікт з тими (і у нас, і в сусідній країні), хто бажав би законсервувати Україну в стані "Малоросії". Цей конфлікт інтересів неодмінно призведе до того, що наш бізнес почне усвідомлювати себе саме як національний, УКРАЇНСЬКИЙ бізнес, безвідносно того, якою рідною мовою говорять власники заводів, газет, пароплавів в побуті. А там напівзгнила пуповина, яка пов`язує нас із "совком" кінцево трісне.
Завдання ж патріотів України допомгти владі, аби вона швидше перетворилася на українську. Це навіть не стосується окремих особистостей. Мається на увазі сам інститут.
Завдання патріотів України - допомогти громадянам стати громадянами. І навіть починаючи із себе: припинити мірятися у кого любов до Неньки більше зашкалює і питатися хто якою мовою говорить і до якої церкви ходить. Зрозуміти, що не це зараз головне. Головне - перефразовуючи Чехова, краплинами вичавлювати із себе і "малороса", і "совка".
А так буде. Бо відомий український дисидент, генерал майор Радянської Армії Петро Григорович Григоренко дисидентом і правозахисником не народився. Достатньо сказати, що почав він зі створення "Спілки боротьби за відродження Ленінізму", а вже через кілька років був представником Української Гельсінгської групи в Москві...
Дракон помирає тяжко...
Надто якщо той дракон - всередині кожного із нас.
Це як у Лесі: сontra spem spero...
Відповідь була така: якщо протягом 300 років під царем, а потім 70 років під комуністами українці зберегли і власну національну ідентичність і прагнення до створення власної держави, навряд чи нині ці прагнення щось переборе. При всій сер`йозності Януковича, він - далеко не Сталін. А Партії регіонів так само далеко до ВКП(б)-КПРС.
Дійсно, якщо навіть в часи тотального контролю за засобами масової інформації, жорсткої цензури, і добре вибудованого репресивного апарату знаходилися люди, які наважувалися виступати проти СИСТЕМИ, то в нинішні часи пригнітити суспільство і "нагнути" загал "під себе" - марні сподівання.
Це переконання висловимо саме сьогодні, в річницю, коли почалася агонія Радянського Союзу, коли Партія, хай ще лише на рівні підсвідомості зрозуміла: це - початок кінця.
Саме в цей день, 4 вересня 1965 року в приміщенні кінотеатру "Україна" І. Драч, В. Стус та В. Чорновол на прем'єрі фільму С. Параджанова "Тіні забутих предків" у кінотеатрі "Україна" Виступили з прилюдним зверненням засудити масові репресії проти інтелігенції, які прокотилися цього року по країні.
З квітня по вересень цього року було заарештовано таких нині відомих людей, як Богдан Горинь, Михайло Горинь, Ярослав Менкуш, Михайло Косів, Іван Світличний, Святослав Караванський...
Зауважимо, що прем`єра кінофільму в найбільшому кінотетрі України - захід державної ваги, на якому були присутні не лише партійно-номенклатурні боси, - не до них зверталися Стус та його товариші - а верхівка української інтелігенції, якщо можна пишномовно сказати - розум і честь народу.
То й була іскра, яка зрештою породила полум`я. Незважаючи на репресії. На концтабори, які в СРСР чомусь іменували виховно-трудовими таборами, на психушки і убивства з-за рогу. Питань немає - дисидентський рух почався в Україні раніше, з початком "Хрущовської відлиги" , але він все --таки носив дещо спорадичний характер. Тепер він набув обрисів організованості. Ось про це власне і було за великим рахунком задекларовано 4 вересня 1965 року.
Десятиріччя потому (9 листопада 1976 року) в Україні буде створено Українську Гельсінгську групу, до якої увійшли багато хто із тих, кого заарештовували ще в 60-х. І репресії не могли нічого вдіяти. На місці одного зарештованого поставало двое нових.
І зрештою перемогли вони. Де зараз потужний, здавалося б, СРСР з його КДБ, "найгуманішим в світі Судом" та п`ятимільйонною армією?
А все починалося з Василя Стуса, Царство йому небесне і вічна пам`ять...
Тим, хто зараз вбачає якусь перемогу антиукраїнських сил порадимо пильніше придививтися до дійсності.
Червоні прапори 9 травня, прийняття постанов окремими обласними радами щодо статусу російської мови, підкреслено зневажливе ставлення окремих міністрів з пещеними борідками а-ля інтелігент до України і її громадян - то все насправді - лише агонія. Як загонізував Радянський Союз, так поступово загонізує і "совок", який ще є в Україні.
Не вірите? Але навіть наш звитяжний Прем`єр-міністр говорить українською. Нехай не завжди, і лише на камеру; нехай ламаною, але говорить. Скрипить зубами, та вдіяти нічого не може. Якби міг, давно вже щось зробив би.
За нинішнього Президента багато хто на Донбасі голосував лише тому, що сподівався на те, що той поведе їх в "русскій мір". Тепер матюкаються. Але - все тихше. Навіть беспросвітні "романтики" відродження "великого і могутнього" починають розуміти: хто б не прийшов до влади в Україні - вороття її в імперію вже не буде. І дуже добре, що цю сентенцію почали реальними справами доводити якраз Віктор Федорович та його оточення з Партії регіонів. Дракон помирає тяжко, це всі знають. Але все одно - помре. Тут пряма анологія із тим, наскільки важкою була боротьба за надання ДОНЕЦЬКОМУ національному університету імені Стуса. Але ж він - є!
Якщо раніше український бізнес дивився на Схід, то тепер в більшості своїй він чітко зорієнтований в інший бік. І ми бачимо, як поступово на цьому виростає конфлікт з тими (і у нас, і в сусідній країні), хто бажав би законсервувати Україну в стані "Малоросії". Цей конфлікт інтересів неодмінно призведе до того, що наш бізнес почне усвідомлювати себе саме як національний, УКРАЇНСЬКИЙ бізнес, безвідносно того, якою рідною мовою говорять власники заводів, газет, пароплавів в побуті. А там напівзгнила пуповина, яка пов`язує нас із "совком" кінцево трісне.
Завдання ж патріотів України допомгти владі, аби вона швидше перетворилася на українську. Це навіть не стосується окремих особистостей. Мається на увазі сам інститут.
Завдання патріотів України - допомогти громадянам стати громадянами. І навіть починаючи із себе: припинити мірятися у кого любов до Неньки більше зашкалює і питатися хто якою мовою говорить і до якої церкви ходить. Зрозуміти, що не це зараз головне. Головне - перефразовуючи Чехова, краплинами вичавлювати із себе і "малороса", і "совка".
А так буде. Бо відомий український дисидент, генерал майор Радянської Армії Петро Григорович Григоренко дисидентом і правозахисником не народився. Достатньо сказати, що почав він зі створення "Спілки боротьби за відродження Ленінізму", а вже через кілька років був представником Української Гельсінгської групи в Москві...
Дракон помирає тяжко...
Надто якщо той дракон - всередині кожного із нас.
Це як у Лесі: сontra spem spero...
Немає коментарів:
Дописати коментар