Загальна кількість переглядів сторінки

неділя, 16 червня 2013 р.

Картонні герої. Залізний болван.


Для кількох поколінь радянських людей він був символом Революції. Його ім`я асоціювалося з хоробрістю, безкомпромісністю, чесністю, аскетизмом і неперевершеною скромністю. Якщо і була людина, яку можна вважати взірцем справжнього революціонера-більшовика, то це – він.

Більшовицьким Робесп’єром, лицарем революції називала його партійна пропаганда. Досі коли згадують його ім’я, люди уявляють високу худорляву постать в обов`язковій старій солдатській шинелі й чоботах. Якщо немає шинель – є стара гімнастерка. Обов’язково солдатська. Латана.

Для України він зробив дуже багато. Як любили писати в радянських книжках і газетах – неоціненний внесок.  В 1920 році – начальник штабу Південно-Західного фронту РККА, того самого фронту, який кінцево розбив всі надії українців на здобуття власної держави. Одночасно він був начальником Тилу, а також займався своєю основною і улюбленою справою: організовував апарат ЧК в Україні.

Те, що накоїли його хлопці з холодними серцями й кривавими руками у Києві і Харкові, Броварах і Одесі, в Керчі й Севастополі під час війни – саме по собі вже тягне не на один Нюрнберзький суд. А були ж іще повоєнні часи – з «розкуркуленнями» й «продрозверсткою», з чистками він небажаних елементів, із створенням трудових (концентраційних) таборів; була боротьба з «бандитизмом» така, що не залишала від деяких сіл каменя на камені.

Як вже, напевне, читачі здогадалися, йтиметься про похмуру постать першого голови ВЧК Фелікса Едмундовича Дзержинського, чиї картонні портрети досі зустрічаються в кабінетах деяких охоронців Закону…

http://korrespondent.net/ukraine/events/871616-v-hersone-trebuyut-snesti-pamyatnik-dzerzhinskomu
Стандартний образ "Залізного Фелікса" 
в радянському "мистецтві". В дев`яти випадках з десяти побачимо шинель, фуражку і мужнє аскетичне обличчя незламного борця за щастя трудового люду. 
Але чи таким насправді був Дзержинсктй?



Майбутній «Залізний Фелікс» народився 11 вересня 1877 року в родовому маєтку Дзержиново Ошмянського повіту Віленської губернії. Походить з небагатого польського шляхетського роду. Насправді, Дзержинських треба було б називати сполонізованими литвинами (білорусами), однак, на відміну від свого земляка Юзефа Пілсудського, котрий в молодості називав себе білорусом, Фелікс дзержинський вважав себе стовідсотковим поляком.
Батько – Едмунд Йосипович Дзержинський, викладач математики в гімназіях Херсону і Таганрогу. Мати – Олена Гнатівна Дзержинська (Янушевська) – донька професора Петербурзького університету.
Майбутній засновник ЧК ще не встиг народитися, а зло і нещастя вже стояли поруч, вже шугали в повітрі. Смерть батька від сухот, коли Феліксу виповнилося 5 років, загибель сестри, а потім смерть матері. До цього ж треба додати й трагічну загибель брата, котра, видно, пов’язана із старими «скелетами» у шафі родини Дзержинських…
А почалося з того, що мати Фелікса, перебуваючи в останньому терміні вагітності, одного разу з якогось дива полізла до льоху, оступилася і впала вниз. Доля наче зробила останню спробу завадити появі на світ майбутнього монстра: жінка сильно забилася, почалися передчасні пологи, була реальна загроза, що дитина народиться або мертвою, або невиправною калікою.
Проте все начебто обійшлося. Лікарі не знайшли у немовляти ніяких фізичних ушкоджень і вирішили, що все гаразд. На честь чудесного спасіння батьки дали дитині ім’я Фелікс, що з латини перекладається як «щасливий». Друге ім’я (що його малюк отримав згідно з католицькою традицією під час хрещення) – слов’янське Щасни перекладу не потребує. Та насправді, навіть таїнство імен не допомогло зробити щасливим ані самого Фелікса, ані людей, які його оточували. Про те, яке «щастя» приніс Дзержинський в світ, відомо вже давно…
     
За спогадами своїх рідних, в дитинстві Фелікс Дзержинський вирізнявся хіба що кращими якостями. Проте ми прекрасно розуміємо, що ті мемуари видано в щасливі часи радянської влади, коли відділ пропаганди ЦК КПСС пильно вглядався в кожен рядок, що його писали літератори і журналісти, а невсипуще ВЧК-ОГПУ-НКВС-КГБ миттєво реагувало на будь-які рухи, що відхилялися від генеральної лінії партії. Через те маємо бути впевнені: «спогади» ті капітально почищено й препаровано, а в значній мірі й – вигадано. Отже, треба все те, що начебто розповіли про видатного революціонера його родичі, ділити, принаймні на десять. І шукати правду між рядками. Вона там є – треба лише уважно придивитися.
 Взагалі, цікавість до теми родини Дзержинських в СРСР якось не дуже віталося – читай спогади, що їх написали (вірніше за них написали професійні агітатори) сестри засновника ЧК – і годі з вас. Цікаво, що «твори» і Ядвіги Едмундівни Дзержинської і Альдони Едмундівни Кояллович (Дзержинська) про брата виглядають як тексти, що вийшли з-під одного пера, до того ж не дуже талановитого. До того ж ті оповідання не дуже-то й великі за об’ємом. Іноді складається враження, що створено їх сяк-так, аби було, аби товариші з відділу пропаганди ЦК, що вимагали «спогадів», відчепилися. Така собі літературна халтура. Цікаво й те, що спогади обох сестер вперше публікувалися аж за часів Брежнєва, що є досить дивним і вже само по собі наводить на певні роздуми.
Отож, доводиться відшуковувати золоті крупинки у вигляді логічних нестиковок і протиріч, а також уривків справжньої інформації, що її авторам міфу про Дзержинського довелося залишити, аби все те трималося в купі. Читати поміж рядками.
Сестри пишуть приблизно так (тут і далі у відповідних текстах переклад з російської наш, - П.П.):
«Фелікс ріс жвавою, але чуйною дитиною. Він дуже любив природу, любив тварин і не дозволяв кривдити їх (А.Э. Дзержинская-Кояллович. Воспоминания сестры http://www.e-reading.mobi/chapter.php/78824/7/O_Felikse_Dzerzhinskom.html).
Таке ми вже читали. В книгах про Лєніна теж дуже полюбляли писати про те, як Ілліч любив тварин. До цілковитої втрати свідомості. Насправді це не завадило йому в Шушенському набити веслом (за іншими відомостями прикладом) повен човен безпорадних зайців, що згрудилися на крихітному острівці під час половіддя. Такий собі поціновувач творчості діда Мазая…
І тут правда також випирає, мов гостре шильце з мішка. Не встигли автори спогадів Альдони Едмундівни написати про несамовиту любов її братика до різних тваринок, як видають дещо зовсім протилежне. Просто як  випадку з Іллічем:
«Улюбленим зайняттям Фелікса були рибний лов і полювання за раками. Ми завжди раділи, коли до вечері на столі з'являлася таріль з цілою горою червоних варених раків. У такі дні Фелікс був гордий своїми успіхами і особливо вдоволений тому, що приніс задоволення мамі, яка дуже любила раків» (там же).
 Ловити раків і рибу – то не гріх. Гріх писати про те, як маленький Фелікс при тому жалів їх. От цікаво, чи плакав наш герой над казаном, кидаючи в окріп живих раків?
Або ось братик Станіслав полював з рушницею на тваринок у лісі. А Фелікс було жаль стріляти нещасних. Надто любив він свободу цих лісових мешканців, - згадує старший брат Ігнатій. Зате
«… лови білок і потім їх вирощування давало йому велике задоволення» (http://www.mk.ru/editions/daily/article/2002/11/21/130978-palach-korolevstva-lyubvi.html).
Поціновувач свободи лісових мешканців, напевне, дуже полюбляв спостерігати, як білочки в клітці несамовито крутять колесо, гадаючи, що тікають.
Як зрозуміти оте все? Чому навіть в таких дрібницях оповідання про Дзержинського не тримаються купи? Ну чому не змалювати просто сільське життя звичайного хлопчика: риболовля, полювання за сорочачими яйцями, лови білок і раків? Навіщо видувати блискучу мильну бульбашку? Щоб бачили у Феліксі не менш ніж святого Елегія? Природу любив, пташок-рибок-білочок; братів і сестер обожнював; матір боготворив і ніколи не хуліганив. А ще годував незаможних приятелів і сумував над несправедливістю.
Словом, стандартний «джентльменський набір» Агітпропу. За стандартної ж ситуації, коли через бажання зробити якнайкраще, агітатори передали куті меду і читач, який думає й аналізує, може з крихітних шматочків правди, що проривається назовні то тут, то там, скласти для себе справжній портрет героя. І портрет той не дуже приємний.
Отож, про ставлення Фелікса до білочок ми поговорили. Цікаво, а як щодо стосунків з людьми? Як щодо емоційно-психологічного портрету героя? Тут його сестри дають значно більш цікаву інформацію.
«В одному з листів до мене, згадуючи про своє дитинство, він говорив, що був дуже упертою дитиною і що тільки доброта і чуйність матері ламали цю упертість. Він дійсно ріс дуже наполегливим. У цій наполегливості були зачатки тієї залізної волі, яка…» (http://translate.meta.ua/ru/переводчик/русский/украинский/).
Звернемо увагу читачів, як непомітно, і навіть вишукано автори «спогадів» Альдони Едмундівни замінюють впертість на «наполегливість». Коли дитина, незважаючи на невдачі, на погані умови для тренувань, щосили намагається покращити свої спортивні результати – це наполегливість. Гарна якість для будь-якої людини. Але коли малюк влаштовує Сталінград цілій родині через те, що їй не купили морозива і цілими днями розповідає, які всі буки - це впертість. Яку мамі й доводиться «ламати».  І ще впертість – це, як висловлювався один з кращих представників славного племені чекістів Гліб Жеглов, перша ознака тупості. До неї ми ще дійдемо, поки що про «залізну волю».
«У ранньому віці він зазвичай грав з сестрою Вандою, яка завжди підкорялася його волі. В усіх іграх з нею і молодшим братом Владиславом ватажком був Фелікс» (http://translate.meta.ua/ru/переводчик/русский/украинский/).
Це вже більш серйозно. Прагнення гратися лише з молодшими, які не здатні опиратися твоїй «залізній волі» є доволі промовистим для психологів. Тут можливий і комплекс меншовартості, і страх перед більш дорослими, а значить, більш сильними дітьми, і навіть зачатки жорстокості й садизму. Маленький Фелікс вперто прагнув домінувати, але вибирав для цього слабших за себе. Тут його поведінка також схожа на поведінку його майбутнього соратника і вождя – Володимира Ульянова. Той також в дитинстві грався лише з меншими за себе і дуже полюбляв жорстоко знущатися з братика Дмитра. Щоправда, Фелікс був значно більш стриманим в емоціях, до часу приховуючи їх за штучним спокоєм, в той час як Ульянов страждав на страшні напади істерії.
Впертість – перша ознака тупості. Ця якість Фелікса виявилася в гімназії. Спогади рідних, звичайно, стверджують, що
«Пам'ять у нього була чудова. У чотири роки він декламував напам'ять уривки з поеми «Пан Тадеуш» Міцкевича, вірші Словацького, розповідав казки і байки…» (Я.Э. Дзержинская Наш Фелікс).
Цим уривком нас переконують у надзвичайних розумових здібностях героя. Насправді це ні про що не говорить. Гарною механічною пам’яттю в такому віці володіють всі діти. Навіть хворого на синдром Дауна цілком успішно навчають віршикам. Проте з віком ситуація змінюється…
А.Е. Дзержинська-Кояллович згадувала:
«Коли Феліксу виповнилося шість років, я почала учити його читати і писати, спочатку по-польськи, а з семи років ми стали вивчати і російську мову. До дев'яти років я підготувала його для вступу в гімназію, і в 1887 році восени він разом зі мною поїхав у Вильно, де і витримав іспит в перший клас першої Виленської гімназії» (http://lib.rus.ec/b/110760/read).
  Ніяких питань не виникає? Ну як же? В ті часи до першого класу гімназії приймали у віці 9 років. І сестра Фелікса начебто так і пише: до дев’яти років я підготувала його. Проте очевидно, що на момент вступу до гімназії нашому герою було вже десять років – одинадцять днів, що залишалися до його десятого дня народження тут можна не враховувати. Схоже на те, що родичі вирішили дати Феліксу ще рік «погуляти». Навіщо?
Відповідь на питання знаходимо, подивившись на «успіхи» що їх продемонстрував хлопчик під час навчання.
«Фелікс мав більш ніж посередні успіхи в навчанні. З документів, дбайливо збережених для нас ще царською охранкою, витікає, що майбутній лицар революції двічі відсидів в першому класі, а восьмого не закінчив, отримавши на руки свідоцтво, котре повідомляє, що «Дзержинський Фелікс, від народження 18 років, віросповідання католицького, при задовільній увазі і так само задовільній старанності показав наступні успіхи в науках», а саме: закон божий – «добре», логіка, латинська мова, алгебра, геометрія, математична географія, фізика, історія, французький – «задовільно» а російська мова і грецька мова – «незадовільно».
Так з двома двійками в атестаті Фелікс і виявився випущеним з гімназії «з правом вступу на цивільну службу, не піддаючись випробуванню для надання першого класного чину» (http://www.mk.ru/editions/daily/article/2002/11/21/130978-palach-korolevstva-lyubvi.html).
В спогадах сестри нас намагаються переконати, що Фелікс Дзержинський був невдахою лише з мов, натомість з точних наук він мав неабиякий хист. Посилаються навіть на спадковість від батька. Однак атестат безжальний – жодної «п’ятірки», дві «двійки», вісім «трійок» і лише одна «четвірка» - із Закону Божого.
Подвійне сидіння брата в першому класі Альдона пояснює
«… головним чином тому, що слабо знав російську мову. У родині ми завжди говорили по-польськи» (http://translate.meta.ua/ru/переводчик/русский/украинский/). 
Дивне ставлення до панівної в Російській імперії мови в родині учителя та доньки петербурзького професора, погодьтеся. Невже мати не розуміла необхідність вивчення російської мови дітьми? Напевне, розуміла. Вона сама володіла кількома мовами і дуже дивно, що не змогла «поставити» російську власному синові. Давайте на хвилину повіримо спогадам Альдони. Що виходить? Виходить, не матір (професійний учитель, між іншим), а сестра – така ж дитина, якій ледве виповнилося 14 років, готує хлопчика до вступних іспитів. Щось тут не те, погодьтеся.
Зауважимо, що крім Фелікса, більше ні в кого з його братів і сестер, ні старших, ні менших, не було серйозних проблем з жодним предметом. Альдона згадує прикрий випадок, який стався з нею в 6 класі з тією ж російською, але – то лише випадок і це ще питання, чи було це насправді, а чи вигадано, аби прикрити кричущу нездатність Фелікса до навчання.
Більше того: всі інші діти в родині Дзержинських здобули прекрасну освіту й зробили кар’єру: найстарший брат Станіслав став природознавцем, Казимир - інженером, Ігнатій закінчив фізико-математичний факультет МГУ, був учителем, а згодом працював у міністерстві, молодший брат Фелікса закінчив медичний факультет в Москві, був досить відомим неврологом, автором кількох наукових праць.
Доводиться визнати, що Фелікс Дзержинський був просто нездатним до навчання. Чи не далося взнаки оте падіння матері нашого героя у льох? Напевне, не лише жінка сильно забилася…
До речі, про оту єдину оцінку «задовільно» з богослов`я, що її отримав наш герой.
Виявляється, зацікавлення Феліксом Дзержинським цього предмету гімназичної науки, який тихцем зневажала переважна більшість волелюбних учнів, пояснюється тим, що він був… релігійним фанатиком! Так, майбутній чекіст, що поклав безліч зусиль для зруйнування церков і фізичного знищення священиків, в дитинстві та юнацтві був католицьким фанатиком!
Розповідають, що його мрією ще в гімназії був вступ до єзуїтського коледжу щоб потім вступити в орден і насаджувати католицьку віру поганим українцям та білорусам. Мрія ця не була чимось спонтанним і скороминучим – навпаки, хлопчик ставився до цього настільки серйозно, що навіть мати нічого сама вдіяти не могла і довелося підключати навіть духівника. Оточуючи пригадують, що хлопчина не лише сам безперервно молився, але й змушував до тривалих молитов своїх молодших братиків та сестричок.
Але ми все ж домовимося вірити офіційній версії, згідно якої наш герой збирався стати всього лише… ксьондзом, не вбачати нічого дивного навіть у такому бажанні і не робити якихось висновків щодо емоціонально-психологічного стану юного Фелікса. Просто одні діти мріють вирости мандрівниками, інші – моряками, треті уявляють, як із шаблею в руці захищатимуть слабких і убогих. Фелікс мріяв про монашу рясу. Буває.
У зв`язку з цим дуже цікаво (і смішно) виглядають твердження численних російських та українських антисемітів, буцімто Фелікс Дзержинський походить з євреїв:
«Можна зустріти присвячені Дзержинскому публікації <…> де Дзержинский оголошується євреєм Руфіновичем, який похітливо здійснював геноцид православного російського народу. Чорносотенні автори не дуже розуміли, що батько Фелікса отримав при хрещенні в костьолі згідно католицької традиції два імена - Едмунд Руфін - і, нічого не знаючи про католицьких святих, переробили друге ім'я в прізвище, яке, на їх неосвічену думку, свідчить про іудейське походження першого голови ВЧК» (http://www.expressnews.by/303.html).
Додамо також, що переконання буцімто Йосипом мають звати виключно євреїв – це також наслідок високої «освіченості» певної категорії наших громадян, які полюбляють розповідати про відсутність води в кранах наших осель через фантастичну спрагу одного народу…
Напевне, з отим католицьким фанатизмом пов`язане й дуже специфічне ставлення молодого Фелікса до українців, литвинів та росіян. Ставлення це називається «польський шовінізм».
Вже дорослим він якось згадував:
«В дитинстві я мріяв надіти шапку-невидимку, пробратися в Москву й повбивати всіх москалів» (http://www.odnako.org/blogs/show_12920/).
Кицьку, білочку або пташку не можна, а людей, виходить – запросто. Чи «москалі» для молодого Дзержинського не люди? І «хохлів» Дзержинський за людей не вважав: в 1919 році особисто виніс чимало смертних вироків лише за те, що людина належала до «малоросів». Цікаво, що в пізніші роки людина, яка щиро ненавиділа «москалів» аж настільки, що мріяла повбивати їх усіх, без розбору, від старого до малого, стане чи не найзапеклішим… великодержавником.

http://dic.academic.ru/pictures/wiki/files/82/Rosa_Luxemburg.jpg
Дзержинський беззастережно підтримував позицію видатної єврейської
космолітки Розалії Люксенбург щодо національного питання. Ніякого права на самовизнчення націй. Українці, литвини, полякі й інші не мають права на власну державу. Будь-яке прагнення щодо цього - це націоналізм, а націоналістів треба убивати...

Вкотре пересвідчуємося, що обличчя нашого юного героя не таке благообразне, як нас запевняють і що насильство було зовсім не чуже його уяві про те, яким має бути світ. Можна навіть сказати, що за отою картонною машкарою, що її начепила на Дзержинського радянська пропаганда, поступово виразно проступає пика справжнього монстра…
У зв`язку з особливостями характеру Фелікса і його справжніх життєвих цінностей цікаво обговорити велику трагедію, що сталася в родині  Дзержинських. Влітку 1892 року за нез’ясованих обставин загинула одна з сестер Фелікса – 14-річна Ванда. Загинула в результаті пострілу з рушниці, який здійснив…
Тут історія робить черговий кульбіт, бо реально убивцями сестри могли бути лише дві людини: сам Фелікс та його брат Станіслав. Тепер і на «спогади» про дитинство майбутнього «Залізного Фелікса» можна поглянути з іншого боку. Пригадуєте, Ігнатій писав про захоплення братика Станіслава полюванням? І про те, як жаль було Феліксу стріляти нещасних білочок. Таким чином тим з нас, хто докопається до факту смерті Ванди, м’яко натякають хто є справжнім убивцею.
А ми підмітимо й інше. По-перше, Ванда була подругою дитячих ігор саме Фелікса, саме він обрав її і в якості об’єкта для відточування рис лідера в своєму характеру. Отієї «залізної волі», яка з’являється в мемуарах Альдони Едмундівни. Саме її майбутній діяч єзуїтського руху примушував до молитов і покаяння. По-друге, надто вже неоковирно виглядає спроба переконати нас в тому, що Фелікс не мав нічого спільного із зброєю, аж до слинявих історії з білочками-квіточками-грибочками. По-третє, очевидно, що чи то в результаті необережного поводження із зброєю, чи то (як ми вважаємо), в результаті сварки, що раптово спалахнула, вірогідніше, що саме 15-рчний Фелікс застрелив 13-річну сестру, аніж Станіслав, якому вже виповнилося 20 років.
Таємницю загибелі Ванди ми вже напевне ніколи не розкриємо. Мати померла в 1896 році, забравши з собою в могилу все, що знала. Залишався ще Станіслав. Проте, за цікавим збігом обставин, він також загинув насильницькою смертю. Влітку 1917 року, за офіційною версією, його було вбито бандитами в рідному маєтку Дзержинове. Цікаво, що за три місяці до загибелі Станіслава, нашого героя було звільнено з Бутирської тюрми, де він мотав черговий термін ув’язнення і він якраз на момент прикрої смерті брата набирає в Росії неабияку вагу. Співпадіння це чи ні, але якраз влітку 1917 року, саме тоді, коли невідомі бандити напали на Дзержинове, Фелікс Едмундович займався створенням червоногвардійських загонів та таємних підрозділів охорони для більшовицьких вождів, які набиралися саме з такої категорії людей. Це не рахуючи можливостей, які йому давала партійна діяльність (про це – згодом).
Нас можуть звинуватити в необґрунтованих звинуваченнях та брудних натяках, але не сказати ми цього не можемо: лише з літку 1917 року Фелікс Дзержинський, говорячи мовою міліцейських протоколів, мав не лише мотив, але й реальну можливість прибрати останнього свідка загибелі Ванди. До цього він практично увесь час проводив по тюрмах, засланнях та в еміграції.
Ось що потрібно було б розслідувати численним біографам Дзержинського. Ось на що звертати увагу. Ось про що писати, а не повторювати казки про те, як гімназист-Дзержинський міняв своє нове взуття та одяг на дрантя незаможних однолітків і віддавав їм свої сніданки.
Нам би правду знати про стосунки в родині Дзержинських, про те, чому приховується інформація щодо дійсного психічного стану Фелікса, про те, якою дитиною та підлітком він був, чому вряди-годи проскакує інформація про його надзвичайну гарячковість, а нам натомість:
«Навчаючись в гімназії, Фелікс з 14–15 років почав давати уроки. Бідних він навчав даром. Гроші, які отримував за уроки, він віддавав бідним, а пізніше - на соціал-демократичну організацію» (http://lib.rus.ec/b/110760/read).
Жаль лише, автори спогадів Альдони Едмундівни не уточнили, з яких предметів Фелікс навчав нерозумних своїх товаришів. Невже з російської чи грецької?
 Закінчуючи розділ про дитинство та ранню юність Ф.Е. Дзержинського маємо підвести підсумки. Напевне, немає більше жодного діяча такого калібру, як «більшовицький Робесп’єр», ранні роки якого оповиті таким густим туманом. Ні свідків, ні документів…
Ясно одне: туман у тому минулому відчутно відгонить мороком. Якимось ірреальним Злом. Й іноді здається, що крізь таке знайоме аскетичне обличчя «ідеального революціонера» проступає моторошний оскал монстра. Психічна неврівноваженість, велика доля польського, а потім – великодержавного шовінізму, можливі спалахи люті, що переростали в неконтрольовану агресію, вузький світогляд і відмова сприймати будь-яку інформацію, яка не «вписується» у намальований світ; схильність до насильства, як інструмента взаємодії зі світом, словом - звичний набір, що його можна побачити у будь-якого фанатика Віруюча людина ніколи не піде на свідоме приниження й фізичне насильство, але фанатики… На їхній совісті чимало злочинів, котрі сами вони вважали за чесноти. До речі, і ота «залізна воля» цілком вписується у реальний портрет. Фанатик від страждань навіть задоволення отримує.
Але це – лише особисті враження, навіяні роздумами над цікавими подіями щасливого дитинства нашого героя. Ні свідків, ні документів…
І ми не стверджуємо, що їх би збереглося набагато більше, якби Дзержинський після захоплення в Росії влади більшовиками, очолював не спецслужбу, а, скажімо, Наркомат освіти.
Просто не відпускає якесь дивне відчуття. Десь навіть не в підсвідомості – в серці.


Революційна боротьба Дзержинського почалася доволі дивно. Біографи упевнені, що це сталося ще тоді, коли юний Фелікс вчився у Віленській гімназії. Відомо, зокрема, що іще з 1895 року він друкував нелегальні листівки у підвалі Бернардинського костьолу. Сестра ж його згадувала, що в цей самий період Фелікс
«… жив у бабусі в Поплавах і там на горищі друкував листівки, відозви, звернення до робітників» (http://lib.rus.ec/b/110760/read).
Тут напрошуються одразу кілька питань. По-перше, яким чином наш герой так все влаштував, що ані бабця, ані хтось із її прислуги не помітили як ті листівки друкуються. Яким чином Фелікс зміг непомітно доправити на те горище техніку для друку? Те саме стосується і підвалу костьолу. Навіть в більшій мірі, бо монахи католицькі навряд чи співчували соціалістичним ідеям аж настільки, щоб зробити вигляд, що не помічають підозрілого вовтуження у своєму підпіллі.
По-друге, дуже цікавим було би дізнатися, звідки у Фелікса з’явилася ота техніка для друку. Нагадаємо, що в ті часи гектограф, на якому начебто працював Дзержинський, не можна було придбати в першому–ліпшому магазині як зараз – ксерокс. Хто дав апарат молодому хлопчині? Де він брав папір та фарби? Чи допомагав хтось йому? Хто навчав поводженню із специфічним обладнанням? Куди потім дівалися ті звернення та відозви? Сам Фелікс клеїв ночами на парканах, чи з товаришами? Якщо з товаришами, то наші «інженери людських душ» давно вже написали б про організацію молодим Дзержинським підпільного гуртка.
Щоправда, в одному з листів, які Дзержинський в 1914 році нелегально відправив дружині з Варшавської цитаделі, де він відбував черговий термін ув`язнення, начебто згадується про участь в революційній боротьбі ще з 16 років:
«І саме тоді я разом з купкою моїх ровесників дав (у 1894 р.) клятву боротися із злом до останнього дихання. Вже тоді моє серце і мозок чутко сприймали всяку несправедливість, всяку образу, що її відчували люди, і я ненавидів зло. Але йти мені припало навпомацки, без керівництва, без вказівок від кого-небудь…» (http://fdzerzhinsky.narod.ru/dnevndz.htm).
Не звертатимемо уваги на важкий літературний стиль і сумбур думок в цьому тексті – кінець кінцем це писала не дуже розумна, не дуже грамотна та ще й напевне хвора людина. Нас цікавить, чому історики досі не з`ясували ким були члені отієї «купки ровесників». Чому Дзержинський пише про якесь товариство, і одразу - про самотність. В автобіографії він свідчить, що до лав Литовської РСДРП вступив лише в 1895 році, а в збірці «Рыцарь революции» подаються спогади такого собі Гульбіновича, за якими, виявляється, Дзержинський працював з ним в революційному середовищі ще з 1894 року, проводив агітацію в «гуртку, який складався з 14-17-рчних хлопців».
В ті часи Дзержинський начебто мав псевдо «Якуб». Хто дав йому те прізвисько, якщо він тоді був «без керівництва»? Навіщо йому взагалі псевдо, якщо він агітував сам-один, «без допомоги кого-небудь» і як сюди причепити отого Гульбіновича? Більше того:
«Одного разу робітники нам повідомили, що якийсь негідник доніс начальству, що такий собі Якуб веде агітацію серед залізничників. На нелегальних зборах ми вирішили, що треба змінити псевдонім Якуба. Запропонували замінити Якуб на Яцек. Дзержинський погодився, і відтоді ми його увесь час називали Яцеком» (http://translate.meta.ua/ru/переводчик/русский/украинский/).
Виходить, що Гульбінович своїми свідченнями спіймав на брехні самого Дзержинського, котрий у власній автобіографії написав:
«… у 1895 році вступаю в литовську соціал-демократію і, навчаючись сам марксизму, веду гуртки ремісничих і фабричних учнів. Там мене в 1895 році і охрестили Яцеком» (http://fdzerzhinsky.narod.ru/dnevndz.htm).
Ані слова про «Якуба». Ані слова про те, як Фелікс героїчно агітував слюсарів та залізничників, про яких пише Гульбінович. Лише учні. І псевдо виникає інакше, ніж оповідає дивний свідок, бо Дзержинський чітко пише, що це сталося вже тоді, коли він був членом партії.
То хто ж бреше? «Старий революціонер» Гульбінович, збрехав про знайомство з Якубом із 1894 року, а потім на підставі його ж слів «історики в штатському» подовжили «революційний стаж» Фелікса Едмундовича? Чи може сам Дзержинський дещо прикрасив, оповідаючи про свій вступ до есдеків саме в 1895 році, а не роком пізніше? Що таке рік туди, рік сюди – коли за вікном 1921-й, а ти – всемогутній голова ВЧК? Хто перевірятиме твої слова? Хто звинуватить – не в брехні, не дай Боже, - лише в неточностях?
Чи міг брехати Дзержинський? Нас привчили до кришталевої чесності тієї особи, тому підсвідомість відкидає таку можливість. А якщо чесність та насправді була з певними обмовками? Та й цікаво, звідки ми знаємо про цю феноменальну рису характеру Дзержинського? На згадку приходять самі книжки, що їх видавав Агітпроп…

Відомо достеменно, що Дзержинський не закінчив освіту. Комуністичні агітатори полюбляють писати про те, що цей крок було зроблено свідомо – Фелікс Едмундович прагнув віддатися святій справі революції цілком, без застережень. Звідки то відомо? З автобіографії самого Дзержинського:
«З гімназії виходжу сам добровільне 1896 року, вважаючи, що за вірою повинні йти справи і потрібно бути ближче до маси і з нею самому вчитися» (http://fdzerzhinsky.narod.ru/dnevndz.htm).
Красиво? Ще і як. У повній відповідності до міфу про «істинного революціонера». А ми підемо на нечуваний вчинок: не повіримо «найчеснішому більшовику» і нахабно перевіримо його слова.
Перевірили. Що бачимо?
Судячи з усього, насправді між Дзержинським і педагогічним колективом (а може й учнями) виник серйозний конфлікт, залагодити який не було жодної можливості. Версії є різні, а протиріччя, які вимальовуються у свідченнях родичів є настільки відвертими, що виникає багато запитань.
  Альдона, писала про те, що залишення гімназії було її братом «продумано й вирішено»; що начебто він, йдучи звідти
«…висловив педагогам прямо в обличчя усю правду про їх методи виховання. Він увійшов до вчительської і, звертаючись до викладача російської мови, на прізвище Рак, якого гімназисти особливо ненавиділи за шовінізм і утиск учнів-поляків, заявив, що національне пригноблення веде до того, що з учнів виростуть революціонери що педагоги-гнобителі самі готують борців за свободу» (http://translate.meta.ua/ru/переводчик/русский/украинский/).
Начебто питань ніяких бути не може: рідна сестра революціонера таке розповіла. Кому ж вірити, як не їй? Жаль лише, що рідний брат авторки (якщо хтось вважає її авторкою) цих «спогадів» та самого Фелікса - Ігнатій дає абсолютно іншу картину того, що сталося:
«Епілогом його перебування в гімназії була гучна подія, що сталася між ним і учителем Мазіковим, котрий звинуватив, Фельку в крадіжці книги з бібліотеки гімназії. Ця подія закінчилася тим, що Фелікс у присутності учнів сказав на адресу вчителів слова, що містили істинну правду: «Не лише ти, Мазіков, сволота, але і усі ви, вчителі, є мерзотниками...» (http://translate.meta.ua/ru/переводчик/русский/украинский/).
Відкинемо слова щодо «істинності» полум’яної промови Дзержинського, - не міг же рідний брат визнати, що той був не правий. Крім цього що бачимо?
Спогади Альдони малюють нам образ закінченого революціонера, а конфлікт в гімназії – як конфлікт світоглядів. Тут вчинок молодого Дзержинського є акцію політичного характеру. Тут він сміливо (на тлі всіх інших гімназистів, які також ненавидять вчителів, але боягузливо мовчать) висловлює ставлення учнівського середовища до педагогів, але й звинувачує всю систему освіти «прогнилого самодержавства». Поаплодуємо.
Тепер поглянемо на свідчення Ігнатія. Зникає кудись шовініст Рак і з’являється якийсь Мазіков. Хто він такий – не дуже зрозуміло, проте ясно, що сварка між ним і Дзержинським мала міжособистісний характер. Отож, за цією версією юнак поводиться, може й сміливо, однак брутально, невиховано і нестримано. Це якась істерика, емоційний вибух. Замислимося: чи не є отой вибух свідченням особливості психіки Дзержинського? Людина довго носить в собі образи, накопичує їх, плекає, смакуючи в собі, потай від інших – таке собі таїнство. А потім приходить момент, коли емоції вириваються назовні і стається вибух. Як то було у випадку, коли вистрелила рушниця. Як то сталося перед учителями і учнями гімназії.
Те, що то був психологічний зрив, підтверджує елементарна логіка. До закінчення навчання залишається кілька місяців, без гімназичної освіти людина тоді не могла ні вступити до університету, ні працювати на державній службі.  І ось Фелікс, замість того, аби довчитися, скоює абсолютно дурний з точки зору нормальної людини вчинок!
Гордість завадила? Загострене почуття несправедливості? Але разом з Дзержинським вчаться Борис Горєв, у майбутньому визначний діяч соціал-демократичного, в тому числі й більшовицького руху в Росії. Пізніше за революційну діяльність його виключать з Петербурзького університету. Але 1-у Віленську гімназію Горєв закінчив з золотою медаллю! І ніякі підлі мазікови, ніякі шовіністи-раки йому не завадили. А Горєву мало бути важче, бо для шовіністів він – перша мішень, бо був навіть не поляком, а євреєм! Та що там – в ті часи кожен другий гімназист був якщо не соціалістом, то – анархістом. Часи були такі. Мода. І всі благополучно довчилися.
Тепер ось яке питання. Якщо вірити офіційній історії, на момент залишення гімназії Дзержинський вже був членом партії. Чи існують якісь свідчення, що він радився із старшими товаришами щодо своїх планів? Що старші товариші відповіли йому? Невже поплескали по плечу, мовляв, давай-давай, швиденько «в маси»!? Чому досі не знайдено жодного свідка, крім отого підозрілого Гульбіновича, який виринув з пітьми минулого, аби підписати свої «спогади» до збірки випуску 1967 року і знову зникнути у невідомості?
Отож доводиться констатувати, що на момент конфлікту Дзержинський якщо й був причетний до якоїсь політики, то – лише краєм. Доводиться констатувати, що він був насправді психічно й психологічно не врівноваженою людиною. Пізніше це приховувалося за машкарою незворушного холоднокровного спокою, але то була лише машкара. Крізь яку оте Зло, отой Морок час від часу виривалися.
Ми вже ніколи не дізнаємося причини того загадкового конфлікту, ніколи не отримаємо детальної інформації про дивний вчинок Дзержинського. Можемо лише припустити, що психологічний зрив стався на тлі дискомфорту, який відчував Фелікс в закладі. Уявімо до першого класу він пішов на рік пізніше за більшості однолітків (хоча й не обов’язково – багато хлопчиків вступали й у пізнішому віці); потім ще на рік залишився у першому класі. Відповідно, у класі восьмому він був чи не найстаршим. Погано вчився, та ще й страждав на релігійний фанатизм. Ідеальний об’єкт для насмішок та жартів гімназистів.
До того ж розсипалася мрія Фелікса про єзуїтський коледж: ксьондз громади, до якої належав Дзержинський відмовився надавати рекомендації до вступу, мовляв, хлопець занадто ортодоксальний, занадто гарячий, занадто фанатичний – може принести більше шкоди, аніж користі. А тут ще один удар долі – смерть матері. Олена Гнатівна померла 16 січня 1896 року, якраз за пару місяців до отого інциденту в гімназії.
Психічний надлом мав бути страшний – від релігії і Бога до соціалізму і Карла Маркса. Людина просто з глузду з’їхала! Про страшну кризу свідчить те, що Фелікса терміново забрали з гімназії. Назавжди. Скандал могли б і погасити – бабця, і особливо тітка Фелікса були достатньо впливові серед віленської еліти і навіть мали гарні зв`язки в Петербурзі. Однак вирішено було юнака від навчання відлучити. Навряд чи дорослі, з великим життєвим досвідом родичі не розуміли, що ламають подальшу долю Фелікса. Розуміли. Але розуміли також, що в тому стані, в якому він перебував, подальше спілкування з однолітками та викладачами не є можливим. Ще був варіант переведення в інший учбовий заклад (як це пізніше зробили з братами Фелікса), але і він не підійшов.
В автобіографії Фелікс Едмундович писав, що пішов з гімназії сам. Тут він теж трохи, теє… помилився.
«Архіви зберігають ту саму записку, адресовану «Його Превосходительству Панові Директорові», в якій «Баронеса Софья Піляр фон Пильлау має честь просити» забрати свого племінника і «видати його належні документи» (http://www.mk.ru/editions/daily/article/2002/11/21/130978-palach-korolevstva-lyubvi.html).
 Значить, напрошується єдиний висновок: молодий Дзержинський тоді більше годився для «жовтого будинку», аніж до навчання. Так латентна психічна вада все ж прорвалася назовні і кінцево зробила Дзержинського тим, яким ми його знаємо – напівбожевільним фанатиком. Але вже не релігійним, а – політичним…

Що нам відомо про революційну діяльність нашого героя? Багато чого, - скаже хтось. Потім, подумавши й покопавшись у пам`яті, присвисне: нічого.
За великим рахунком те, що ми можемо сказати про життя Дзержинського до перевороту в жовтні 1917 року уміщається в скупі рядки офіційних відомостей з численних енциклопедій та іншої довідкової літератури. Фактично всю «масу» тієї інформації відображено в кільканадцяти рядках російської Вікіпедії, все інше – так або інакше повторюється – з публікації в публікацію.
Свідчення ж самого Дзержинського, які містяться в збірці «Щоденник ув’язненого. Листи», яка вийшла у видавництві «Молода Гвардія» у 1984 році, як не дивно не несуть жодної цікавої інформації, хіба що, знов-таки щодо емоційно-психологічного стану цієї людини. Та ще виявляє брехню, якорю, мов саваном, офіційна пропаганда вкрила цю людину.
Торкнемося основних пунктів на революційному шляху Фелікса Дзержинського і подивимося, наскільки наші обережні припущення щодо неоднозначності цієї постаті мають право на існування.
Маючи бажання, кожен може дізнатися про численні арешти, відсидки, заслання, втечі з-під нагляду поліції та інші креативні діяння нашого героя – тут радянська пропаганда постаралася. Ми ж підемо іншим шляхом – зазирнемо за лаштунки, аби побачити те, на чому воліють не акцентувати увагу.
Перший арешт Дзержинського відбувся 17 липня 1897 року, як кажуть, за доносом. Наш герой пробув у тюрмі м. Ковно (нині Каунас) близько року, після чого його було заслано на 3 роки у В’ятську губернію. Так почалася тюремна епопея Фелікса Едмундовича, яка принесла йому 11 років неволі в різних її виглядах.
Пропаганда з цього витиснула кілька красивих картинок. По-перше, про втрату здоров’я видатним революціонером під час ув’язнень. По-друге, про нелюдські умови, в яких царські кати утримували Дзержинського та його товаришів. По-третє, тортури та знущання, яким піддавалися революціонери.
Почнемо з останнього. Свідчення про те, що «Залізний Фелікс» неодноразово піддавався побиттю тюремними наглядачами і не вилазив з карцерів існують.
«Ротмістр Іван Никодимович фон дер Гросс, як я гадаю, зволить запросити Вас на екзекуцію Дзержинського, з тим щоб потім Ви провели з ним бесіду. У разі, якщо екзекуція не допоможе (отримано дозвіл на биття Дзержинского березовими палицями, але не більше п'ятдесяти ударів, щоб не настав смертельний випадок у зв'язку із слабким здоров'ям останнього), слід позбавити арештанта прогулянок.
Не доводиться сумніватися, що двадцятирічний юнак не винесе подібних випробувань і відкриє Вам те, що належить з'ясувати в інтересах як Ковенської, так і Варшавської охорони.
Ротмістр В. И. Шевяков» (http://rufact.org/blog/2011/jul/21/85-years-since-the-death-of-felix-dzerzhinsky/).
Це – перший арешт. Царські кати вибивають з Дзержинського необхідні їм свідчення. Б’ють до втрати свідомості. Все це – документальні свідчення, які начебто не можна спростувати. Все так. І навіть горда приписка в статті: двадцятирічний юнак нічого не відкрив.
В радянські часи питань по цій записці не виникало (тому, напевне, її й зберегли як доказ «незламності» видатного революціонера). Але настали інші часи, з`явилася інша інформація, що її раніше приховували. З`ясувалося, що царські держиморди застосовували фізичні тортури далеко не до всіх революціонерів. Товариш Лєнін арештовувався двічі, пройшов через тюрму, суд, але жодним словом не прохопився про березові буки. Товариш Свердлов також пройшов тюрми й заслання, але і він, незважаючи на репутацію «непримиренного», ніколи не скаржився на побиття палями. Мартова (Цедербаум) також не били…
В чому ж справа? Виявляється, справа в тому, що Фелікс Дзержинський сам провокував тюремників на проведення екзекуцій і на утримання в карцерах. В усіх тюрмах усіх часів і народів існує внутрішній розпорядок і правила. І навіть кримінальні «авторитети», потрапляючи туди, намагаються «тримати баланс». Виключення – т.з. «негатив» - в’язні, які свідомо й демонстративно не підкоряються тюремним правилам. Їх ще називають «відморозками».
В камері мають всі вставати, коли заходить наглядач або начальник – Дзержинський залишався сидіти або лежати. Демонстративно. В’язні мали знімати шапку при зустрічі з начальником – Дзержинський цього не робив. Демонстративно. Обзивав тюремників і жандармів різними негарними словами. На допитах мовчав. Демонстративно.
Комуністи звичайну радянську людину привчили до думки, що так мав поводитися справжній революціонер. Але ключове слово тут – «привчили». Насправді ж ніхто так не поводився, за виключенням окремих, особливо безнадійних психопатів. Не зняти шапку перед начальником… Начальник що – він виніс свій вирок: за порушення дисципліни 25 канчуків і доба карцеру, розвернувся і пішов собі обідати. І за 5 хвилин вже забув про ненормального зека. А той в результаті отримує «по повній», втрачає здоров`я по карцерах. Кому від цього гарно? Революції?
Ось як, наприклад поводився на допитах сам товариш Лєнін:
«Слідству вдалося отримати низку неспростовних матеріалів про вашу приналежність до протиурядової партії соціал-демократів, що ставлять своєю метою усунення існуючого ладу в Росії. Чи визнаєте Ви себе винним»?
Відповідь: «Не визнаю себе винним в приналежності до партії соціал-демократів або до якої-небудь партії».
Питання: «Ви ж не стверджуватимете, що не маєте стосунку до політики, до політичних партій і не вели агітації серед робітників»?..
Відповідь: «Про існування нині якої-небудь протиурядової партії мені нічого не відомо. Протиурядовою агітацією серед робітників не займався».
«Якщо усе це так, - послідувало чергове питання, - то чим ви можете пояснити, що під час обшуку на вашій квартирі були виявлені ці речі»?
Володимир Ілліч подивився на теку з «речовими доказами» і сказав: «З приводу відібраних у мене по обшуку і пред'явлених мені речових доказів пояснюю, що відозва до робітників і опис одного страйку на одній фабриці знаходилися у мене випадково, узяті на прочитання в особи, імені якої не пам'ятаю» (http://sovrab.ru/content/view/2651/39/).
Дзержинський навпаки, всіляко демонстрував свою причетність до революційного руху. І з порогу пояснював жандармам хто вони є по життю. Звернемо увагу, що в наведеному нами вище уривку чітко говориться про те, що жандарми піддавали Фелікса «екзекуціям» не за власним бажанням, а – «отримавши санкцію» керівництва. Мета – «вибити якісь важливі відомості». Але що міг знати 20-річний хлопчина-агітатор важливого? А може він «царських катів» провокував? Спеціально, аби ті поводилися якомога жорсткіше. Правоохоронцям добре відомо, що після чи не кожного гучного злочину з’являються особи цікавого психічного складу, які стверджують, що той злочин скоїли саме вони. Їм, бачите, дуже подобається з одного боку увага, а з другого – страждання в «застінках». А якщо ще й поб’ють…

http://commons.wikimedia.org/wiki/File:Cela_Traugutta.JPG?uselang=ru
Камера Варшавської цитаделі. Саме в такій сидів Дзержинський.
Як бачимо - ніякого особливого жаху. Навіть знаменитих радянських нар немає -
все цілком "цивілозовано".
 

Освічене наше товариство без труднощів поставить відповідний діагноз.
На нашу думку, поведінка Фелікса Дзержинського в тюрмах цілком відповідає добре знаному в колах психіатрів «комплексу страждальця», або комплексу жертви. Цікаво чи розвинувся він в нашому герої з дитинства (тут і релігійний отой фанатизм, і відверта ознака комплексу меншовартості – прагнення гратися лише з меншими й слабшими за себе, аби мати змогу на їхньому тлі підносити своє «Я»), а чи розвинулося на тлі провини за смерть Ванди? Можливо, убивство сестри лише посилило фобії Фелікса, адже саме після цього випадку він пориває з вірою і мрією про орден ієзуітів, і кидається в іншу крайність: в революційному русі так багато можливостей спокутувати провину…
На розповідали, що захворювання легенів Дзержинського (сухоти) є цілковитою провиною страшних царських тюрем. Погодимося. Але погодимося також і з тим, що сам «Залізний Фелікс» зробив немало для того, аби умови стали максимально страшними.
Тепер конкретно про умови утримання Фелікса та його колег. З листа Альдоні, 1898 рік:
«Не уявляй, що в'язниця нестерпна. Ні. Стась [Станіслав Эдмундович - брат Ф. Э. Дзержинского. - Ред.]такий добрий, що піклується про мене; у мене є книжки, я займаюся, вивчаю німецьку мову і маю усе необхідне навіть у більшій кількості, ніж мав на волі…» (http://fdzerzhinsky.narod.ru/dnevndz.htm).
Звичайно, тюрма – не мед. І в епоху «розвиненого соціалізму», про який мріяв і який будував Дзержинський, радянські тюрми були такими, що від них жахалися іноземці. Але треба було показати «звіряче обличчя царизму». І показували. При цьому комуністичні агітатори настільки захоплювалися ще й формуванням небувало позитивних якостей своїх картонних героїв, що виходили такі ось нісенітниці.
Із спогадів якогось «старого революціонера» Ю. Красного в тій-таки збірці «О Феликсе Дзержинском»:
«Уранці, прокинувшись, ми побачили страшно брудну камеру. Бруд заліпив вікно, звисав із стін, а з підлоги її можна було лопатою згрібати. Почалися міркування про те, що треба, мовляв, викликати начальника, що так залишати не можна і т. д., як це зазвичай буває в тюремних розмовах.
Лише Дзержинський не міркував із цього приводу. Для нього питання було ясне і вирішене наперед. Він знав, що слід робити. Вступивши в переговори з наглядачем, він зажадав гарячу воду, швабру і ганчірку. Тюремник став торгуватися: можна, мовляв, мити і холодною водою, а швабри взагалі немає. Все ж Дзержинський наполіг на своєму. Передусім він роззувся, засукавши штани по коліна, пішов за водою, приніс швабру і ганчірку. Через декілька годин в камері все: підлога, двері, стіни, вікно - було чисто вимито.
Працював він з таким азартом, мив і скріб так старанно, точно прибирання камери було найважливішою партійною справою.» (http://lib.rus.ec/b/110760/read).
Маячня ота вся розповідь. З неї ми дізнаємося, що:
- ніхто в’язням не забороняв прибирати камери – навпаки, це віталося (від себе додамо, що це є обов’язком мешканців камери, за виконанням якого мав слідкувати староста);
- наглядачі страждали на нечуваний, злочинний лібералізм, дозволивши полум’яному революціонеру залишити камеру в пошуках води та причандалів для прибирання;
- товариші по ув’язненню не поспішали допомагати Дзержинському, а лише захоплено спостерігали, як він працює.
Хтось вірить в цю писанину, з якої виходить, що революціонери лише пісні революційні співати вміли, сидячи у бруді, і навіть якщо хтось наважувався прибратися в камері – дивилися на нього, мов на збоченця. Як тут не згадати свідоцтва сучасників про бруд і розгардіяш, в якому жили російські емігранти-революціонери в Європі.
До речі, в цьому плані Дзержинського багато що поєднує з його товаришем і соратником – Лєніним.
«…У побуті він був дуже вимогливий, любив пунктуальність, акуратність, був дуже охайний. Це відрізняло його від багатьох росіян, що жили в еміграції. Він був дуже авторитарний, дуже негнучкий, не терпів незгоди зі своєю думкою; незгідний негайно ж ставав для нього єретиком і ізгоєм. З багатьма своїми друзями, не згідними з ним, він перервав спілкування. Дружба для нього була справою вторинною. Через сварки з політичних мотивів він втратив в еміграції багатьох друзів…» (http://www.svoboda.org/content/article/1815844.html).
Гадаєте, шановне товариство, це про Фелікса Едмундовича? Нічого подібного – так відомий історик Хелена Раппопорт характеризує вождя світового пролетаріату. І додає, що Ілліч був а) одержимий нав`язливими ідеями; б) цинічним опортуністом; в) безжальним і жорстоким, використовуючи людей для досягнення своєї мети.
А Ричард Пайпс чітко доводить наявність у Лєніна психічних відхилень, характеризуючи вождя як компілятивний тип особистості.
Словом, між Дзержинським та його патроном було багато спільного, мабуть тому вони зрештою зблизилися і в наступні роки Дзержинський (за окремими виключеннями, які диктувалися його неврівноважено-агресивним ставленням до дійсності) був вірним зброєносцем Ілліча.
«…ця неприваблива людина випромінювала таку внутрішню силу, що люди швидко забували про перше враження. Вражаючий ефект, який робило поєднання в нім сили волі, невблаганної дисципліни, енергії, аскетизму і непохитної віри в справу, можна описати тільки затяганим словом «харизм»" <...>
... ця «непоказна і грубувата» людина, позбавлена чарівливості, чинила «гіпнотичну дію»: «Плеханова - шанували, Мартова - любили, але тільки за Леніним беззаперечно йшли, як за єдиним безперечним вождем. Бо тільки Ленін являв собою, особливо в Росії, рідкісне явище людини залізної волі, неприборканої енергії, що зливає фанатичну віру в рух, в справу, з неменшою вірою в себе» (http://ru.wikipedia.org/wiki/Ленин,_Владимир_Ильич).
Правда ж, практично цими ж словами змальовують і портрет Дзержинського? Два фанатики, два маніяки, не дуже освічені, але категорично упевнені в ексклюзивному праві судити що є правильним, а що - злом – знайшли один одного. Про таких в російській мові є фразеологізм: «Шерочка з Машерочкою». В Україні кажуть: «Обоє – рябоє»…
Власне, психічну неадекватність Дзержинського легко помітити навіть у його відредагованих, «прилизаних» листах та інших документах із збірки «Фелікс Дзержинський. Дневник заключенного. Письма». З листів, що їх писав Фелікс рідним, ми бачимо, що ця людина не обтяжувала себе якимись теоретичними знаннями, вивченням основ того ж Марксизму – в дискусіях і враженнях від повсякденного життя Дзержинський спирався лише на власні емоції. «Дух», «душа», «віра» - найбільш уживані слова. Останнє він використовує для визначення своєї мотивації участі в революційному русі. Дзержинський не обтяжує себе необхідністю вивчати предмет – для нього цілком достатньо вірити в справедливість своєї боротьби за нього.
Про це пишуть і ті, хто звеличують Дзержинського в героя, навіть не розуміючи, яку насправді характеристику йому дають:
«Дзержинский мав полум'яну віру в перемогу пролетарської революції. Ця віра супроводила його усюди: в партійному підпіллі Варшави, Лодзі і Домбровского вугільного басейну, в тюремних застінках і в далекій сибірській тайзі, у боях Великого Жовтня і на фронтах громадянської війни, нарешті, на неймовірно важкій ділянці соціалістичного будівництва. Ця віра породила в нім ентузіазм, що заражав інших і що долав будь-які перешкоди і труднощі.
Він з однаковою пристрасністю виступав колись на партійних гурках і робочих масовках <...> а потім, після революції, що звільнила його з каторги, виконував найвідповідальніші завдання більшовицької партії і Радянського уряду» (http://lib.rus.ec/b/110760/read).
Трохи згодом ми покажемо, яким чином Лєнін та його спільники використовували отой фанатизм «Залізного Фелікса». А поки ще трохи пройдемося по ранніх роках революційної діяльності Дзержинського. Отже, ми вже якось згадували про те, що не лише царські тюрми залишили Фелікса без здоров’я, але і він сам приклав до цього руку. Зараз ще додамо: цілком свідомо. Так, Дзержинський свідомо, у повній відповідності до «комплексу страждальця» робив так, аби стати хворим. Показував наскільки він відданіший справі революції за решту. Не вірите? У божевільних все можливо. Читаємо і милуємося що робить людина із слабкими легенями, людина, яка з 20 років хворіє на сухоти в гострій формі:
«Влітку в Кайгородському я увесь віддався полюванню. З ранку до пізньої ночі, то пішки, то на човні, я переслідував дичину. Ніякі перешкоди мене не зупиняли. Лісова гущавина нівечила моє тіло. Я годинами сидів до пояса у болоті, вистежуючи лебедя. Комарі і мошки, точно голки, кололи мені обличчя і руки; вночі, коли я ночував над річкою, дим роз'їдав очі. Холод охоплював усе тіло, зуб на зуб не потрапляв, коли вечорами, по груди у воді, ми ловили тенетами рибу або коли під осінь я вистежував в лісі ведмедя (http://fdzerzhinsky.narod.ru/dnevndz.htm).
Це він пише Альдоні із заслання. Кілька місяців тому Фелікс кашляв кров’ю. Тепер по пояс у крижаній воді чатує на дичину. Що змушує його так чинити? Дзержинський пояснює: таким чином він… тамує в собі сум за батьківщиною. Правда, безуспішно…
Уважний читач помітить тут ще одну важливу обставину. За спогадами рідних, що їх опублікували більшовики, Фелікс в 15 років принципово не брав до рук рушницю, бо йому було жаль убивати білочок. А сім років по тому він годинами по пояс у болоті скрадає красенів-лебедів. Де ж правда? Дивний спосіб вгамувати сум за Дзержиновим…
   Отож, маємо ще одне непряме, проте яскраве свідчення фальсифікації дитячої біографії Фелікса Едмундовича. І жодної іншої відповіді навіщо, крім намагання «відмазати» від убивства сестри, ми не бачимо…

Тепер скажемо кілька слів про те, чим займався Дзержинський до 1917 року. Загальновідомих речей торкатися не будемо – отих усіх «агітаційних промов», які, зважаючи на плутаний і важкий стиль висловлювання думок, які видно з листів, не могли нести нічого, крім емоційної складової; не торкатимемося і «публіцистичної діяльності», від якої не залишилося жодних прикладів. Скажемо про те, що більшовики в пізніші роки… ну, не ховали, а, скажемо так – не акцентували на цьому уваги.
Основна діяльність Дзержинського (коли він не сидів) була діяльність… ката. Ката!
Всі керівники більшовицької партії, не будь дурнями, сидять в еміграції, великодушно дозволяючи іншим вести небезпечну боротьбу в Росії. Молодим фанатикам (їх називали толерантніше – романтиками), яким не жаль було ні свого, ні чужого життя задля досягнення мети, яку вони, правду сказати, уявляли дуже слабко. І Дзержинський – саме з таких. Коли  не катує себе спровокованими відсидками в тюремних карцерах, або холодних болотах Сибіру,
 «…він повертається, незважаючи на реальну небезпеку провалу, у самий «вогонь боротьби». Він керує комісією, яка веде слідство по справі осіб, підозрюваних в провокаціях» (http://www.fsb.ru/fsb/history/author/single.htm!id%3D10318006@fsbPublication.html).
Комісія – це так красиво-нейтрально сказано. В комуністичній літературі багато написано, як геніально викривали більшовики провокаторів в своїх лавах. Щоб потім не спілкуватися з ними. Знаєте, шановне товариство, що було насправді? Насправді осіб, яких «викрили» просто убивали.
Методів контррозвідувальної діяльності більшовики мали багато. По-перше, було оголошено, що тим, хто не сидів у тюрмі і не був на каторзі віри немає. Хочеш просунутися по сходинках партійної кар’єри – відсидь. Крім питань безпеки тут убивався ще один «заєць» - завжди знаходилися молоді амбітні «романтики», ладні піти на будь-яку брудну справу (наприклад, убивство жандарма, пограбування банку, перевезення зброї та вибухівки) аби довести власну лояльність. По-друге…
Ось як проводилися лови провокаторів Людині, що її запідозрили у зраді, пропонували прийти на «таємні збори». Під час тих зборів налітали «жандарми» - перевдягнені в уніформу більшовицькі агенти. «Офіцер» удавав лють і наказував всіх стріляти поодинці, поки хтось не «заговорить». Одного за одним революціонерів (всі, окрім того, кого перевіряли були « в тємі») виводили геть. Лунав постріл. Потім другий, третій… Коли справа доходила до підозрюваного, той (якщо був агентом охранки), звичайно, кидався до офіцера і повідомляв, що він є на зв’язку в такого і такого жандармського оперативника…
Просто і ефективно, чи не так? Біда в тому, що знаходилося багато людей, які провокаторами, власне, не були, а просто «ламалися» - адже тяжко іти на смерть. Їх також зараховували в категорію провокаторів.
Були й інші прийоми та методи. Особливими доказами не «заморочувалися» - достатньо простих підозр, як, наприклад, у випадку з Гуревичем, про якого сам Лєнін писав:
«…посилання обвинуваченого Гуровича на відсутність цілком певних обвинувачень і безперечних доказів жодним чином не може служити до його виправдання» (http://sovrab.ru/content/view/2651/39/).
Відомо, що в партії більшовиків всі слідкували за всіма. І доносили партійному начальству про найменші відхилення в очікуваній поведінці товариша. Могли, наприклад, через когось підкинути трохи грошенят, і прослідкувати на що товариш їх витратить, і скільки з тієї суми віддасть до «общаку» (вибачте, до партійної каси). Могли «попросити» жінку «лягти» під підозрюваного з тим, аби випитати у нього якусь інформацію чи просто дізнатися, наскільки він уміє зберігати таємниці. Вербували дітей, аби вони доносили на батьків. Ну і увесь інший набір подібних штучок.
Не вірите? Даремно.
«При необхідно кожному ставилося в обов'язок стежити за товаришем, щоб таким чином виявляти щонайменші помилки в партійній роботі» (там же).
Або ось так:
«Для виявлення і викриття агентів-провокаторів більшовики використали такий шлях, як привертання на свій бік агентів з осіб, що знаходилися у родинних і близьких відносинах з керівниками поліції і жандармерії. Велику допомогу в цьому надавали підпільникам підлітки, які зазнавали разом зі своїми братами і батьками усіх знегод і страждан» (там же).
Це – з «дослідження», розміщеного на сайті «Союза робочих Москвы».
А чим закінчувалися оті «розслідування» для підозрюваних? В більшості своїй – смертю. При тому, справжніх провокаторів поліція і жандарми доволі часто встигали «вивести з гри», а «під роздачу» потрапляли випадкові люди, або такі, як, наприклад, В. Михайловою, яку несправедливо запідозрили у роботі на жандармів. У подальшому постать цієї жінки губиться в мороці історії… Як відомо, партія помилятися не може.
Оцим і займався наш герой. Керував стукачами, провокаторами та катами. Страчував провокаторів і тих, кого лише підозрювали в цій діяльності. Формував загони бойовиків. Їх було кілька таких: штатний партійний кілер Леонід Красін, Симон Тер-Петросян, більше відомий як Камо – пацієнт психіатричних лікарень, вигнаний з трьохкласної церковної школи за неуспішність; Серго Орджонікідзе – маніяк, який прославився тим, що убив великого грузинського поета і громадського діяча Іллю Чавчавадзе. Щодо того, яких людей Лєнін підбирав для такої діяльності, свідчить характеристика хоча б знаменитого Серго:
«Грубий і малоосвічений грузин, нащадок збіднілих имеретинських дворян, він залишився сиротою в ранньому дитинстві, ріс вередливою дитиною, погано вчився і часто влаштовував істерики. Одного разу в школі він зірвав із стіни портрет царя і в люті став топтати ногами. Його вигнали зі школи. (http://artsakhwebcombat.am/forum/showthread.php?t=300).
Правда, цікава паралель з біографією Дзержинського? Таке враження, що довкола Лєніна концентрувалися усі психи, уся шваль Російської імперії. Цікаво, що метод удаваних розстрілів та катувань однопартійців придумав Камо – людина, яку колишній секретар Політбюро ЦК ВКП(б) Бажов Іменував ніяк інакше, як «бандитом» і «горлорізом».
«Прийдемо до тебе, заарештуємо, катувати будемо, на палю посадимо. Почнеш базікати: ясно буде, чого ти вартий. Виловимо так усіх провокаторів, усіх боягузів» (http://ru.wikipedia.org/wiki/Камо_(большевик)#cite_note-3).
З такими «кадрами» дивно, як брат нашого героя Станіслав дожив до 1917 року, а не став жертвою «бандитів» раніше. Певне тому, що поки не замаячила попереду влада, він для Фелікса не був небезпечний і навіть – дуже корисний, бо час від часу посилав непогані гроші – по 50 і більше смачненьких царських рублів.
На завершення теми революційної діяльності Дзержинського скажемо так. В часи Великої французької буржуазної революції була особлива категорія революціонерів – їх називали «шалені». То були фанатики, ладні вирізати всю країну «в ім’я Революції», паталогічні психопати на кшталт Жака Ру та Жана Леклерка. Вожді революції їх використовували на першому етапі, аби їхніми руками прибирати небезпечних противників і конкурентів в боротьбі за владу, а потім всіх пустили під ніж.
Те саме станеться і з фанатиками більшовизму: в 1926 році помруть Дзержинський, Красін, Орджонікідзе; Тер-Петросян загине в 1922-му, і вантажівку, яка його зіб’є так і не знайдуть…

Після жовтневого перевороту Дзержинський розмахнувся не на жарт. Коли постала необхідність створення карально-репресивного органу (ВЧК) Лєнін не мав жодного сумніву, кого зробити головним в складній і делікатній справі стрілянини в потилиці політичним опонентам. Правда кажучи, серед «старих» більшовиків мало знаходилося бажаючи займатися цією брудною справою – люди, які пройшли тюрми й спілкування із слідчими відверто зневажали таку роботу.
А Дзержинський – любив. Тут він опинився у своїй стихії. Напевне – від надзвичайної любові до людей та різних звіряток.
У грудні 1917 року було засновано ВЧК. Офіційно орган, що його очолив «Залізний Фелікс», називався Всеросійська надзвичайна комісія з боротьби із контрреволюцією і саботажем. Насправді, як завжди за красивою і правильною назвою, комуністи сховали власні чорні наміри. Перше, що зробили – оголосили, що під визначення «контрреволюціонер» потрапляє будь-яка людина, що словом, ділом або думками виступає проти більшовиків; яка не хоче виконувати їхні накази, не згодна з їх поглядами на світ, або просто – не виконала забаганки якогось комісара-швондера.
Скажіть, шановне товариство, кого не можна підвести під категорію контрреволюціонера, використовуючи таке визначення (виділення курсивом наше, - П.П.):
«…всякі виступ, незалежно від приводів, з яких вони виникли, проти Рад, або їх виконавчих комітетів, або окремих радянських установ» (http://ru.wikipedia.org/wiki/Всероссийская_чрезвычайная_комиссия_по_борьбе_с_контрреволюцией_и_саботажем_при_СНК_РСФСР#cite_note-upruchvolt-7).
Постановив комнезам відібрати у тебе корову – єдину годувальницю твоїх дітей, обурився – контра; накатав скаргу у Смольний про те, що під час обшуку до рук революціонерів «прилипло» пальто (наприклад, таким чином дружина Я.М. Свердлова обзавелася шубою з плечей самої імператриці) – контра; посмів заїкнутися про те, що у тебе голодні діти – під ніготь…
Свою діяльність на посаді голови ВЧК Дзержинський почав з політичних убивств. Особливо не стидаючись, 17 грудня 1917 року цей «гуманіст» у зверненні до партії Конституційних демократів заявив:
«Вам слід знати, що не пізніше чим за місяць терор прийме дуже сильні форми за прикладом великих французьких революціонерів. Ворогів наших чекатиме гільйотина, а не тільки тюрма» (http://ru.wikipedia.org/wiki/Красный_террор#cite_note-lancovterroristy-24).
Дзержинський згадує тут про гільйотину. Йому напевне, дуже сподобалося, що під час призначення на цю посаду, Лєнін назвав його «пролетарським якобінцем». Фелікс тоді бовкнув своєму другу і заступнику Петерсу: якщо я Робесп’єр, то ти, напевне – Сен-Жюст…
Слова у «лицаря Революції» з ділом не розійшлися. У ніч з 6 на 7 січня 1918 року чекістами було вбито керівників партії Ф.Ф. Кокошкіна і А.І. Шингарьова. Були вони справжніми «буржуями»: один юрист, другий – земський лікар. Пізніше комуністи литимуть крокодилячі сльози за убитими бандерівцями «лікарями», а зараз всю цинічність цього злочину прокоментував Сталін: «Або ми доб’ємо кадетів, або вони нас». Такий собі превентивний захід. Про всяк випадок. До цього додамо, що ці люди з листопада 1917 року і так сиділи в тюрмі, куди їх кинули більшовики, оскільки Шингарьов (учасник революції 1905-1907 рр., між іншим) і Кокошкін (автор 8 наукових праць) вимагали дати можливість працювати Установчим зборам. Більшовики, як відомо, Установчі збори підтримували, але лише до того моменту, як захопили владу, потім оголосили, що «караул устал» і що ніякого парламенту не буде, а буде диктатура пролетарів в особах Лєніна, Троцького, Свердлова, Урицького, Дзержинського, Дибенко, Сталіна…
Убивство відбувалося в тюремній лікарні, так, як звикли комуністи – таємно, вночі, аби ніхто не бачив і не знав:
«А в половині першого прийшли «вони» і убили його. Прийшли під проводом солдата Басова, який брав у мене гроші, сказав, що йде змінити караул. Частина матросів залишилася на сходах, а інші... пішли в кімнату Кокошкіна, убили того і зараз же вийшли. Внизу швейцарові сказали, що змінили караул і пішли. Розгублені доглядальниці від страху не знали, що робити. Хворі, що прокинулися, підняли тривогу. Хтось побіг вниз, сказав швейцарові…» (http://ru.wikipedia.org/wiki/Кокошкин,_Фёдор_Фёдорович_(младший)).
Це розповідає сестра одного з убитих. Цікаво, що «люди з чистими руками» не постидалися перед убивством випросити у родичів жертв гроші «для особистих потреб». 
Нас привчили вважати, що «Червоний терор» було розпочато постановою Сов наркому від 5 вересня 1918 року як відповідь на убивство Володарського, Урицького та замаху на Лєніна. А до цього що то було?
9 серпня 1918 року – лист Лєніна у Пензенський губвиконком:
«Необхідно здійснити нещадний масовий терор проти куркулів, попів і білогвардійців; сумнівних замкнути в концентраційний табір поза містом» (http://ru.wikipedia.org/wiki/Красный_террор#cite_note-lancovterroristy-24).
Хто скаже, які критерії роблять мужика із Села Наровчати Пензенської губернії «сомнительным» в очах місцевого чекіста? Кого численні «шарікови», що повилазили з трактирів і тюрем на вулиці революційних міст вважали «белогвардейцами»? Як виглядав терор проти «попів»?
8 серпня 1918 року – лист Лєніна у Нижній Новгород:
«У Нижньому, явно, готується білогвардійське повстання. Треба напружити усі сили, скласти трійку диктаторів (Вас, Маркина та ін.), навести негайно масовий терор, розстріляти і вивезти сотні повій, що споюють солдатів, колишніх офіцерів тощо» (там же).
Лише в пострадянські часи ми дізналися, що разом з «проститутками и белогвардейцами» до категорії отих «тощо» потрапляли вчителі, юристи, агрономи, інженери, журналісти. Будь-яка людина, одягнена «як буржуй» або просто – в окулярах вважалася отими «тощо».
Розстрілювали не лише «буржуїв» . Під кулі потрапляли всі, кому не подобалися комісари, в т.ч. і чистопородні пролетарі. 14 червня 1918 року на Березовському заводі поблизу Єкатеринбургу відбувся мітинг робітників. Жодної політики – гегемон обурювався тим, що більшовицькі комісари й чекісти захопили для власного проживання кращі будинки буржуїв, а також привласнили 150 рублів «контрибуції», награбованої у місцевих «багатіїв». Загону червоногвардійців було наказано розстріляти мітинг, що й було зроблено. В результаті – 15 трупів. Наступного дня чекісти заарештували і розстріляли без суду ще 14 «контрреволюціонерів».
13 червня 1918 року прийнято декрет про відновлення смертної кари. Дуже прикметним є те, що першим, хто був розстріляний, так би мовити, «на законних підставах», за вироком трибуналу, - став «більшовицький адмірал», герой Льодового походу, Олексій Михайлович Щасний. За звинуваченням… у контрреволюційній діяльності. Навіть комуністи в пізніші часи визнавали, що доказів провини ніяких не було і справжньою причиною розстрілу Щасного були ревнощі Троцького щодо великого авторитету адмірала серед балтійських моряків. «Справедливий» Фелікс Дзержинський чомусь у цю справу не втрутився, навпаки – радо кинувся арештовувати «контру».
Лише в травні 1918 року, лише за два дні, лише у справі т.з. «Зборів робітничих повноважених» було заарештовано 800 людей. Скільки з них було розстріляно – не відомо.
Сама влада більшовиків почалася з терору, коли 5 січня 1918 року латиські найманці та солдати Литовського лейб-гвардії полку розстріляли робітничу демонстрацію на підтримку Установчих зборів, в результаті чого було убито 21 і поранено кілька сотень людей.
Того ж дня в подібна демонстрація була розстріляна у Москві (50 убитих і 200 поранених), що спричинило навіть вуличні бої.
Максим Горький у своїх «Несвоєчасних думках» писав з цього приводу:
«Правді» відомо, що в маніфестації брали участь робітники Обухівського, Патронного та інших заводів, що під червоними прапорами Російської с.-д. партії до Таврійського палацу йшли робітники Васильострівського, Виборзького і інших районів. Саме цих робітників і розстрілювали, і скільки б не брехала «Правда», вона не приховає ганебного факту».
Що це, як не терор? Терор проти того пролетаріату, якому Лєнін і Дзержинський розповідали, що то – його диктатура в країні.
Оцініть те, що писала людина, що її нам подають ледве не як зразок людяності, чесності й справедливості:
«Закони 3 і 5 вересня нарешті наділили нас законними правами на те, проти чого заперечували досі деякі товариші по партії, на те, щоб кінчати негайно, не просячи нічийого дозволу, з контрреволюційною сволотою» (http://ru.wikipedia.org/wiki/Красный_террор#cite_note-lancovterroristy-24).
Говорячи про «законні права» Дзержинський мав на увазі, що з вересня 1918 року ЧК мала право розстрілювати людей без суду і слідства – на власний розсуд. І зневажливо копає ногою тих «товаришів по партії», котрі, ще маючи якісь залишки гуманізму і уявлень про законність, пробували відстояти практику вирішення питань обвинувачуваних у суді.
Які суди? Що їм робити? Адже більшовики розстрілювали не за злочини. Вони розстрілювали просто так! Ось заступник Дзержинського – такий собі Ян Лацис, відверто пише, що аби розстріляти людину, достатньо зазирнути до неї в каструлю та подивитися на руки. Якщо в каструлі є м'ясо, а на руках відсутні мозолі - можна ставити до стінки. Кривавий маніяк в журналі «Красный террор», не криючись, писав:
«Ми не ведемо війни проти окремих осіб. Ми винищуємо буржуазію як клас. Не шукайте на слідстві матеріалів і доказів того, що обвинувачений діяв справою або словом проти радянської влади. Перше питання, яке ми повинні йому запропонувати, - до якого класу він належить, якого він походження, виховання, утворення або професії. Ці питання і повинні визначити долю обвинуваченого. У цьому - сенс і суть червоного терору» (http://ru.wikipedia.org/wiki/Лацис,_Мартиньш).
Для тих, хто не зрозумів, пояснюємо: розстрілу люди підлягали за те що народилися дворянами, або за професією були юристами, інженерами, ученими, поліцейськими, підприємцями, письменниками, військовими, тощо.
«Залізний Фелікс» до цього додавав, що, на відміну від відомого принципу європейської юриспруденції, більшовики стоять на іншому: нехай краще «меч революції» подекуди порою і впаде на голови невинних, зате і винні не втечуть…
Негайно до ВЧК полізли клінічні психопати і садисти. Імена «видатних» чекістів Голікова (той що Гайдар), Атарбекова, Онищенко, Магго, Бєрмана навіки вписано кривавими рядками в історію світового садизму. Всяким там нацистським Ейхманам та Гейдріхам до них було далеко.
Фелікс Едмундович, завдяки своїй титанічній праці, завдяки безсонним ночам, повному фізичному та емоційного виснаженню зумів так налагодити роботу ВЧК, підібрати такі кадри, що ця організація стала недосяжним орієнтиром для катів всіх часів і народів.
Сам Дзержинський несе персональну відповідальність за масові катуванні і убивства на донських козаків та полонених солдат і офіцерів Врангеля в Криму. За практику захоплення в заручники дітей і організацію концтаборів. Ніхто інший, як Дзержинський, призначав на посади упирів на кшталт начальника Харківського губЧК Саєнка (ми спеціально беремо приклади з України), який
«… волав у дворі «Холодної гори» (тюрма в Харкові, - П.П.) уголос: «Сьогодні я розстріляв ще 80 людей, як же гарно и легко стає жити!»
Можна згадати персонального фаворита Дзержинського – чекіста з матросів Трєпалова і те, що він витворяв в Катеринославі. За видатні здібності у здиранні шкіри з живих людей, вдячний шеф посадив його в крісло начальника Московського карного розшуку…
Під керівництвом Дзержинського чекісти працювали вдень і вночі, не покладаючи рук, до повної втрати сил і здоров`я. Лікарі відзначали, що
«У Росії останнім часом в психіатричних лікарнях зареєстрован немов би особливу «хворобу катів», вона набуває масового характеру» (http://www.e-reading-lib.org/chapter.php/1003293/8/Simbircev_Igor_-_VChK_v_leninskoy_Rossii._1917-1922__V_zareve_revolyucii.html#n_3).
Великою цитатою про діяльність «орлів» Фелікса Едмундовича в Києві ми завершимо нашу публікацію – українці мають знати кому стоять пам`ятники ледь не в кожному нашому місті і на честь кого названо вулиці, площі й сквери. А зараз розповімо як Дзержинський не пошкодував рідного брата.
Молодший брат Владислав на той момент був професором, одним із засновників Катеринославського університету. Він, як і багато хто з інтелігенції, не сприймав більшовиків, їх методів та ідей. Нічого серйозного – звичайні кухонні розмови. Феліксу хтось «стукнув». Той, не довго думаючи, попередив брата у виразах, які прийнято у інтелігенції: не вкоротиш язика –
«…розстріляє його першим з Катеринославської «контрреволюційної банди» (http://ru.wikipedia.org/wiki/Дзержинский,_Владислав_Эдмундович).
Владислав до попередження поставився не надто серйозно, вірніше не зрозумів, що такого крамольного є у звичних розмовах з колегами «про політику». Тоді Фелікс наказав брата заарештувати і присудити до розстрілу. Нормально? Рідного брата. За розмови!
Врятував Владислава… Лєнін. Навіть вождь світового пролетаріату, який ніколи не страждав на гуманізм, обурився: як можна рідного брата, за такі дрібниці – до стінки?! І наказав Дзержинського-молодшого відпустити. Владислав скоро «від гріха» перебрався в Польщу, де зробив успішну медичну кар’єру. Політикою, між іншим, ніколи не цікавився.
Проте кістлява рука Фелікса все-таки дістала «контрреволюційного» брата і через двадцять з лишком років, вже з того світу. В 1942 році полковника медичної служби у відставці, автора кількох наукових праць з неврології, Владислава Дзержинського було схоплено і розстріляно гітлерівцями «як брата більшовика Фелікса Дзержинського».
Незаангажований дослідник має погодитися, що на яку б посаду партія не призначала цього суб’єкта – наркома шляхів сполучення, голови ВСНХ - метод керівництва у нього був один: розстріли й арешти, арешти й розстріли.
На мітингах і зборах чекістів Дзержинський лицемірно віщував:
«Той, хто стане жорстоким і чиє серце залишиться бездушним по відношенню до ув'язнених, мусить піти звідси. Тут, як ні в якому іншому місці, треба бути добрим і благородним» (http://ru.wikiquote.org/wiki/Феликс_Эдмундович_Дзержинский).
І от, наповнившись добротою і благородством, Фелікс Едмундович їде до Астрахані, розбиратися в причинах, які призвели до розстрілу чекістами масових акцій голодних селян, спрямованих проти вилучення у них хліба. В результаті тих «разбірок», вже під керівництвом Дзержинського, було розстріляно ще кілька сотень людей. Добрий і благородний так організовує діяльність ВЧК з придушення повстання селянства в Тамбовській губернії, що в заручниках опиняються «члены семей бандитов»
«…без уваги на стать і вік. До табори поступає велика кількість дітей, починаючи з самого раннього віку, навіть немовлята» (http://ru.wikipedia.org/wiki/Красный_террор).
Паралельно наш герой, котрий, як відомо, до втрати пульсу любив дітей, оголошує, що, виявляється
«Дитина уміє любити того, хто її любить, - и її можна виховувати лише любов’ю»    (http://ru.wikiquote.org/wiki/Феликс_Эдмундович_Дзержинский).
Звісно, навіть чудовисько має якісь позитивні риси. Нерон писав чудові вірші. Гітлер був небезталанним художником, а Гіммлер мв славу дуже сентиментальної людини, яка любила природу й дітей.
Дзержинський теж не виключення. Він теж любив дітей. І природу – любив. Він навіть людину не міг убити сам, умисно. В підпіллі вин лише викривав провокаторів та ненадійних – душили інші, типу Камо і Орджонікідзе. На посаді голови ВЧК наш герой також не стріляв і не катував власноруч – на те були особливі люди. У самого нерви виявилися слабенькі.
Лише одного разу Дзержинський пристрелив п’яного матроса-чекіста, що вломився до нього в кабінет і почав ображати з використанням російських ідіоматичних виразів. «Залізний Фелікс» спалахнув, вихопив маузера і…
А потім упав навзнаки у жорстокому нападі корчів. Щось на кшталт епілепсії. Психіатри кажуть – травматичний шок, спричинений убивством. Іноді ускладнюється спогадами про подібну сцену, яка мала місце багато років тому…

http://colonelcassad.livejournal.com/70471.html?thread=579143
Дзержинський і Сталн на відпочинку.
Дві найкривавіші особистості усіх часів і народів.

Тож як назвати Фелікса Едмундовича Дзержинського? Ми маємо для нього лише одне визначення: дволике чудовисько. Справжній комуніст. Перед натовпом говорив красиві слова, виставляв себе ледь не святим, а в таємних циркулярах писав зовсім інше. До того ж, виявляється, чудовисько було хворе…
Існує така легенда, що крокодил, пожираючи живцем жертву плаче, бо йому її жаль…


Чи не найголовнішою світлою рисою Дзержинського, зі слів агітаторів, є його надзвичайна скромність. Судячи з романів, кінофільмів та оповідей «очевидців», наш герой ходив у солдатській шинелі, спав на простому залізному солдатському ліжку. Харчувався він, звісно, сухарями з окропом і маленьким шматочком цукру «вприкуску». Розповідають навіть про те, як Фелікс від голоду втрачав свідомість.
А ось як було насправді.
«Вже в 1918 році булу організовано їдальню для «народних комісарів», де подавали їжу на награбованому севрському фарфорі. Оглянувши меню, Володимир Ілліч сказав, що «грузини без вина ніяк не можуть», і для Сталіна знайшлися колекційні вина. Ленін особисто контролював доставку продуктів у кремлівські їдальні. В раціоні мало числитися по декілька сортів ікри, рибні делікатеси, сири, а також грибки з огірочками, до яких вождь вподобав під час сімейного життя у засланнні в Шушенському» (http://www.ippnou.ru/print/008312/).
Збереглися унікальні свідчення Максима Горького, про більшовицький апетит: одного разу в гостях у знаменитого історика Дмитра Мєрєжковського, котрий жорстоко голодував, «пролетарський письменник» вигукнув:
«А провізія є… є… Це я знаю напевно… є… у Смольному купа. ікри - цілі діжки. Вчора у мене одна баба із Смольного була… там вони усе це жеруть, але є такі, які жеруть з соромом» (http://www.litmir.net/br/?b=95867&p=79).
Ні на секунду не сумніваємося в тому, що Дзержинський був якраз серед тих не багатьох, хто жер ікру не просто так, а - «з соромом». 
Але їдальня – це на роботі. Як мовиться, для підтримки сил. Вдома більшовицьким вождям теж хотілося гарно випити і смачно закусити. Боротьба за щастя світового пролетаріату вимагала, аби «борці» ні в чому собі не відмовляли. Тому вирішено було питання з харчами поліпшити.
«Заступник наркома фінансів С. Є. Чуцкаєв в автобіографії засвідчив: «З кінця 1919 р., за спеціальним дорученням В.І. Ленина, «архітаємно» видав через МССТ (Московська спілка споживчих товариств) продовольчий пайок 200 найбільш відповідальним фахівцям усіх відомств... » (http://www.vetrogon.ru/36/01.php).
Цікаво, чому «архітаємно»? Від кого крилися? Від пролетаріату? Аби потім розповідати казки про надзвичайну скромність Лєніна і нелюдський аскетизм Дзержинського?
В анналах історії збереглося унікальне меню обіду «Залізного Фелікса» - за 1920 рік. Нагадаємо, в Москві – голод, в Москві – випадки смертей від недоїдання, а товариш Дзержинський, всівшись за стіл у своїй квартирі, яку було відгороджено від голоду кількаметровою кремлівською стіною, насолоджується:
«Понеділок: консоме з дичини, лососина свіжа, кольорова капуста по-польськи. Вівторок: солянка грибна, котлети телячі, шпінат з яйцями. Середа: суп-пюре із спаржі, яловичина-буллі, брюссельська капуста …» (http://www.ippnou.ru/print/008312/).
От, цікаво, чи багато хто з пересічних українців пробував, що воно таке – яловичина-буллі?
Борзописці, що співають осанну Дзержинському, не втомлюються оповідати, як головний чекіст бігав по кабінетах і власноруч здирав свої портрети зі стін, як викинув у вікно оладки, що їх спекла сестра з борошна, придбаного у спекулянта – такий скромний і чесний був. Але час від часу знаходяться й «вороги народу», які викопають щось на кшталт оцього:
«Ставши головою ВЧК-ГПУ, їздив з купою охоронців, секретарів, підлабузників в кращі будинки відпочинку, до його приїзду в санаторіях проводили ремонт будівель і доріг.
Щодня йому на Луб'янці роблять хвойні ванни, причому молодий чекіст Ольга Григорьєва особисто відповідає за те, щоб «вороги пролетаріату у воду не підмішували отруту» (http://litrossia.ru/archive/82/history/1922.php).
А хочете знати, що то за будинки відпочинку були, в яких підліковував здоров`я, підірване в нелегких полюваннях на лебедів, головний чекіст країни? Відпочивав він ні де-небудь, а – із смаком – на Південному березі Криму, в палаці, який раніше належав одній з найбагатших родин Росії – князям Юсуповим. Після «революції» Дзержинський, не довго думаючи, забрав палац щоб зробити тут… державну дачу ВЧК. Аби життю безстрашного вождя чекістів нічого не загрожувало, вині льохи палацу було переобладнано на бункер.

http://ru.tsn.ua/ukrayina/u-yanukovicha-ne-otdali-yusupovskiy-dvorec-v-krymu-pod-muzey.html
Палац Юсупових в Криму. Тут полюбляв відпочивати взірець реолюційного аскетизму від нічних допитів, розстрілів і експропріацій
"ворогів народу". Тут складав красиві оповідання для пролетарів як
буде гарно жити в комунізмі.

Нам розповідають, що Дзержинський дуже любив дітей. Про те, як він любить діточок сам Фелікс писав чи не в кожному своєму листі з тюрми. Але ж ти дивись – не безпритульним дітям, якими опікувався з 1921 року віддав палацовий комплекс Юсупових – для себе приберіг.
І не лише палац Юсупова мав честь приймати «аскета». Анастас Мікоян згадував, як в 1925 році зустрів на відпочинку Дзержинського та Фрунзе з дружинами в санаторії «Мухалатка», поблизу Фороса. Цей палац з шикарними залами, килимами і вазами за красою суперничав з царським палацом в Лівадії. Непогано влаштувались непримиренні борці з царизмом.
«Ми дійсно гарно відпочивали» (http://fdzerzhinsky.narod.ru/mikojan.htm) – пробиває на відвертість Анастаса Івановича.
А в Підмосковному селі Любаново після «революції» для потреб «Залізного Фелікса» у колишнього власника поміщика Шліппе було конфісковано маєток, в якому не постидався б жити сучасний український олігарх.
А в Звенигородському уїзді була ще одна дача, яку відібрали у нафтового магната Зубалова, відома пізніше як «Горки-9» - тут теж періодично жив-поживав герой революції.
Знаменита «валькірія революції» - Раїса Рейснер, вже у 1918 році висловилася маски мало відверто й цинічно:
«… ми будуємо нову державу, ми потрібні, наша діяльність - творча, а тому було б лицемірством відмовляти собі в тому, що завжди дістається людям, що знаходяться у владі» (http://www.jerusalem-korczak-home.com/kk/ya/10.htm).
І ось в аналах знаходимо цікаву світлину: на ній Дзержинський з дружиною і сином на відпочинку в Швейцарії. На дворі – той самий 1918 рік, люди мруть від тифу, холери й голоду, мов мухи, а більшовики знаходять можливості відправити «підправити» здоров`я» головного чекіста. Та не самого, а з дружиною и дитиною. Зауважимо: на тих фото Дзержинський зовсім не в шинелі. І дружиноньку одягли за останньою паризькою модою…

http://commons.wikimedia.org/wiki/File:Дзержинские_в_Швейцарии.jpg?uselang=ru
Родина Дзержинських на відпочинку в Лугано, Швейцарія,
жовтень 1918 року. А в Петрограді діти з голоду мруть...

Хтось скаже словам Рейснер – влада… Спокуса, яку дає влада не оминула навіть «Залізного Фелікса», що багаторічними поневіряннями він заслужив, що можна зрозуміти…
Якби ж то так. Всупереч фальшивим «спогадам» соратників про драні шкарпетки Дзержинського, маємо чимало відомостей, які, мов те шило з мішка – протикають мильну бульбашку пропаганди. Всякий охочий може побачити світлину (Краків, 1912 р.), на якій наш герой, котрий, нагадаємо, за життя ні копійки сам не заробив) – у дорогому європейському костюмі, з «буржуйською» сигарою в зубах…
Або ось його лист до Альдони, в якому Фелікс повідомляє, що якийсь знайомий
«…позичив мені 20 рублів і дав одяг, - усе це потрібно сплатити. Всього 60 рублів» (http://fdzerzhinsky.narod.ru/dnevndz.htm).
Не торкатимемося морального боку справи, коли доросла людина «позичає» у когось чималі суми грошей, а потім ставить рідних перед фактом: платіть (цей випадок – не перший), поцікавимося краще, що то за одяг такий, котрий коштував у 1898 році 40 рублів? Адже відомо, що навіть і в 1913 році, з яким комуністи так полюбляють порівнювати часи «розвиненого соціалізму», середньомісячна зарплата робітника в промисловості складала 24, 2 рублі. Городові (ті самі, що зобов`язані були ловити видатного революціонера), отримували щомісяця 20 рублів. Прислуга в панських будинках – 5 рублів. Тим, хто звик міряти на звичний горілчаний еталон, повідомляємо, що на початку ХХ ст. в Росії пляшка «казенної» горілки об’ємом 0,61 літра коштувала 20 копійок.
Великий аскет і борець за права пролетаріату міг ходити в косоворотці і кризових чоботях; міг улюблену гімнастерку удягти. Але чомусь надавав перевагу костюмам від кращих Варшавських кравців.

http://commons.wikimedia.org/wiki/File:Feliks_Dzierzynski_1912.jpg?uselang=ru
Краків, 1912 рік. Красень, правда? 

Як бачимо, далеко не шинелішкою одною жив Фелікс Едмундович. Скоріше, шинелішку ін одягав перед зустріччю з «масами», аби пролетаріат бачив як скромно живуть вожді. Цікаво, куди після «революції» поділося оте стремління Дзержинського до страждань, до штучних випробувань а-ля Базаров? Чи, може, на нього «накочувалося» періодично, у повний місяць?
Зовнішність «більшовицького Робесп’єра» теж була цікава.
«М. Бердяєв, якого допитував Дзержинський, залишив його портрет: «Він справив на мене враження людини цілком переконаної і щирої. Думаю, що він не був поганою людиною і навіть за природою не був людиною жорстокою. Це був фанатик. По його очах, він справляв враження людини одержимої. У нім було щось жахливе... У минулому він хотів стати католицьким ченцем, і свою фанатичну віру він переніс на комунізм» (http://www.hrono.ru/biograf/bio_d/dzerzhin_fe.php).
Бідний Микола Олександрович! Крижаний спокій, який любив демонструвати Дзержинський на допитах «ворогів», напевне, граючись таким чином в інквізитора, філософ сприйняв за доброзичливість. Дійсно, не важко помилитися і не сприйняти Фелікса як людину жорстоку на тлі чекістів з числа матросів, що верещать матом, луплять наганом по голові й затискують пальці у двері.
Але ми з великим російським філософом не погодимося. Не може людина одержима бути гарною. Фанатик може бути лише жорстоким, дволиким і агресивним. Та й сам Бердяєв не витримує і пришпилює Дзержинського ярликом: жахливий.
А от Локкарт, професійний дипломат, котрий, як відомо, зобов’язаний «відчувати» характер людини, Дзержинського розкусив:
«… глубоко посаженные глаза Дзержинского «горели холодным огнем фанатизма. Он никогда не моргал. Его веки казались парализованными» (http://www.hrono.ru/biograf/bio_d/dzerzhin_fe.php).
Отой немигаючий, «зміїний» моторошний погляд Дзержинського пригадує багато хто…
Поглянемо на портрети Дзержинського, особливо – в останній період його життя. Запалі, вузькі, мов у монгола очі дивляться… дійсно моторошно. Тонкі злі вуста скривлено, сам вираз обличчя багато про що скаже фізіономісту.

http://commons.wikimedia.org/wiki/File:Felix_Dzerzhinsky_1919.jpg?uselang=ru
А ось і гімнастерка. Та нас цікавить не вона. Нас цікавить оцей добрий-добрий погляд, оце благородне обличчя...

Пригадує багато хто і «полум’яні» промови Дзержинського, котрі, якщо відкинути пропагандистську риторику, були ні чим іншим, як хамством. Анастас Мікоян характеризує Дзержинського як людину емоційну, запальну і дає кілька штрихів, з яких можна судити про доволі брутальну поведінку «Залізного Фелікса» по відношенню до товаришів по партії.
А ще Дзержинський відрізнявся цілковитим нерозумінням взаємовідносин всередині партії. То він підтримує Лєніна, то виступає проти Лєніна на боці Троцького, то із Бухаріним та Сталіним громить Камєнєва та Зінов`єва… Можна сказати, що незламний революціонер великого розуму не мав і йшов за тими, хто на даний конкретний момент красивіше й правильніше говорив. А ще – радикальніше.
Власне, і помер Дзержинський від серцевого нападу саме після палкої сутички на пленумі ЦК. Як згадують очевидці, «Залізного Фелікса» аж трусило від люті на П’ятакова, Камєнєва та їх прибічників. А коли Камєнєв справедливо закинув Дзержинському, що той пустив на вітер 45 мільйонів бюджетних рублів, припустившись грубої помилки (а що взяти з неосвіченої людини?) в розвитку металургійної промисловості…
За годину Дзержинського не стало.
Зараз знаходяться такі, що стверджують, буцімто Дзержинського отруїв Сталін. Мовляв, боявся Коба одного з останніх вірних «ленінців». Не правда. Тоді Дзержинський вже був вірним «сталінцем». А до того встиг побувати у «вірних Троцькістах». Та і був одним із найдурніших серед кремлівського ареопагу.
Про таких в армії влучно говорять: тупий і старанній.
Залізний чурбан.
Зразок, за яким пізніше добиратимуть кадри для ОГПУ-НКВД-КГБ-МВД.

Завершуємо ми наше невелике розслідування, як і обіцяли, свідченнями про революційну діяльність чекістів в Києві. Нервових, вагітних та дітей просимо від читання цього уривка утриматися. Мало що…
«Усю цементну підлога великого гаража було залито кров'ю, що стояла на декілька дюймів; вона вже не збігла внаслідок жари, її було змішано в страхітливу масу з мозком, черепними кістками, клаптями волосся і іншими людськими залишками. Усі стіни було забризкано кров'ю, на них поряд з тисячами дір від куль налипнули частки мозку і шматки головної шкіри. З середини гаража в сусіднє приміщення, де був підземний стік, вів жолоб у чверть метра завширшки і завглибшки і приблизно у десять метрів завдовжки. Цей жолоб було на усьому протязі доверху наповнено кров'ю...
Улюблені учениці Лациса Роза Шварц і «товариш Віра» в одному з підвалів влаштували подібність театру, де були розставлені крісла для глядачів, а на підмостках проводилися страти. Після кожного пострілу лунали схвальні крики, і катам підносили келихи шампанського. Роза Шварц особисто убила кілька сотень людей, заздалегідь втиснутих до ящика, на верхньому майданчику якого було зроблено отвір для голови. Стрільбою безумиці не обмежувалися, вони виколювали голками очі, випалювали їх цигарками, забивали під нігті тонкі цвяхи.
Улюблений наказ Рози Шварц, що так часто лунав в застінках, був добре відомий у Києві. Коли феміна стомлювалася від криків, вона віщувала: «Залий горлянку розтопленим оловом, щоб не верещав мов порося».
А комендант ГубЧК Михайлов любив з револьвером пополювати за голими жертвами в саду. При цьому він устигав задовольнити власну цікавість: перш ніж застрелити, Михайлов детально розпитував про переживання, почуття, і тільки потім вбивав.
«...Коли Київ і наше село зайняли денікінці, батько відправився в Київ роздобути ліків для лікарні, - згадував Герой соціалістичної праці, тричі лауреат Держпремії СРСР академік АН СРСР Анатолій Дородніцин. - Завали трупів - жертв ЧК - ще не було розібрано, і батько їх бачив своїми очима. Трупи з вирваними нігтями, із зідраною шкірою на місці погон і лампасів, трупи, роздавлені під пресом. Але найжахливіша картина, яку він бачив, це були 15 трупів з черепами, пробитими якимсь тупим знаряддям, порожні усередині.
Служителі розповіли йому, в чому полягали тортури. Одному пробивали голову, а наступного примушували з'їсти мозок. Потім пробивали голову цьому наступному, і з'їсти його мозок примушували чергового…»
Спостерігаючи за діяльністю своїх учнів, Лацис займався науковими дослідженнями: його історичні праці по діяльності ВЧК доповнювалися статистикою, діаграмами, графіками. Він класифікував страти залежно від статі, віку замордованих, будував тимчасові і сезонні залежності, досліджував соціальний склад жертв і підганяв свої дослідження під відповідність законам марксизму. (http://narpolit.ru/history/palach_teoretik_00-17-34.htm).


http://blog.i.ua/user/5362383/1114841/
Гадаєте, першими "мертву голову" взяли собі за емблему кати з СС Гіммлеоа?
Нічого подібного - першими були кати з ЧК Дзержиського. Різниця лише в
тому, що есесівців і їх вождя засуджено як злочинців, а чекістам і їх
вождеві досі стоять пам`ятники.



http://blog.i.ua/user/5362383/1114841/
Ось моторошне облччя "Червоного терору. Харківське ЧК. Шматки
шкіри, що її здирали з в`язнів упирі Дзержинского.


http://www.memo.ru/about/bull/b27/page35.html
Друг, приятель і заступник Дзержиського Ян Лацис. Намагався
випрацьовувати науковий підхід до застосування тортур. Навіть писав з цього питаня науковий тратктат. Ідейний натхненник
Йозефа Менгеле (СС) та Леоніда Чертка (НКВС).

Ми свідомі того, що нинішні наші державні мужі не мають ані волі, ані бажання викреслити ім’я цього монстра з назв вулиць наших міст, прибрати сотні залізних істуканів з їх майданів. Не в них суть. З ними все зрозуміло. Страшно, коли молодий український міліціонер-лейтенантик, приходячи на службу, вішає в своєму кабінеті картонку з профілем Дзержинського.
Тому і цю роботу ми писали не для міністрів і депутатів. Якщо, прочитавши наше, не дуже якісне й детальне (для цього б знадобилася ціла грубезна книга) розслідування, хоча б один лейтенантик тихцем викине портрет чудовиська на смітник – це вже буде велика перемога.
І не треба нам розповідати про «гарні наміри» Дзержинського, про насильство «заради світлої ідеї». Томас Торквемада апріорі також слугував світлій ідеї, та це не завадило йому залити Іспанію кров’ю, - під девізом «Усе на славу Божу».  Пол Пот дуже любив дітей, але це не зупинило його від того, аби запроторювати їх до концтаборів з восьмирічного віку і вирізати третину населення країни. Нікому ні в Іспанії, ні в Камбоджі не спаде на думку ставити пам’ятники цим чудовиськам.
Тому ми цілком погодимося із характеристикою бурної діяльності нашого героя, що її дав у своїй книзі «Дзержинский. Начало террора» Роман Борисович Гуль:
«Дзержинський був фанатиком - так! Але не треба припускати, що в його фанатизмі була хоч яка-небудь доля наївності, як це часто буває. Практик революції, що пройшов бісівську школу підпілля, бруду, в'язниць Дзержинський, зрозуміло, не вірив в існування пролетарських ангелів в образі чекістів, які виправляють синів буржуазії, що заблукали.
Більше ніж фанатиком, Дзержинский був – «хитрою бестією». І розмови про «кришталеву чистоту» чекістів залиалися, зрозуміло, для історії, а життя йшло життям. Підбір членів колегії ВЧК, начальників Особливих Відділів і чекістів-слідчих Дзержинський розпочав не з пані Крупської і не з панночки Ульянової, а зовсім з інших, примітивно-кровожерних, цинічних, безхребетних низових партійних фігур усіляких пройдисвітів.
Було це написано в далекому 1935 році. Написано людиною, яка була очевидцем всього того, який пройшов через Громадянську, еміграцію, гітлерівські концтабори. Навряд чи можна написати моторошніше оповідання про злодіяння «більшовицького якобінця», ніж та книга.

Як кажуть в ордені єзуїтів, - AMEN.

З великим антикомуністичним привітом до шановного товариства,
ПАВЛО  ПРАВИЙ

Немає коментарів :

Дописати коментар